Останній бій

Слабкий запах тютюнового диму влетів через прочинену кватирку на кухню. Вдихнувши його, білявка миттєво отямилася і нервово зайорзала на стільці. М-да… Не таким вона собі уявляла завершення дня…

— Мені потрібно поговорити з Камілою. — мазнувши розсіяним поглядом по Регіні Романівні, Зоя рвучко звелася на ноги.

— Облиш. Не варто зараз до неї йти. Тільки на грубість нарвешся. Дай їй трохи часу, щоб охолонути. — зупинив її, сухий, емоційно спустошений голос жінки.

— Гаразд. — знехотя погодилася Тарнавська. Вона трималася з останніх сил, щоб не запсихувати і не нагрубіянити мамі Каміли, яка так круто змінила її плани на… літо. — Сподіваюся, Камма швидко оговтається.

Тихі всхлипи, що долинали з сусідньої кімнати, не давали білявці змоги вдихнути на повні груди. Їй здавалася, що через страждання її дівчинки в неї самої кровить серце. Тупий біль, що засів десь під серцем, заповнив нутро.

— Ти, напевно, також мене засуджуєш чи навіть ненавидиш. — споглядаючи на зовні спокійну гостю, стомлено промовила жінка. — Вважаєш поганою матір'ю, егоїсткою і таке інше... — Зоя непевно знизала плечима, нічого не відповівши. Регіна Романівна і без її звинувачень виглядала не дуже добре, тому вона вирішила, що буде недоречно та й не гарно, виказувати наразі їй свою думку. — Я розумію, що пішла на великий ризик, здавши в оренду нашу квартиру на такий довгий термін. Усвідомлюю, що силоміць відправляю доньку на навчання, не знаючи наперед: чи зможе вона протриматися у ВУЗі хоча б перший семестр, чи її випруть з гуртожитка ще до зими. Що поставила на кін наші з нею життя і що доволі ризиковими діями відправила нас обох на зустріч невідомості. Але знаєш, що? Я все одно ні про що не жалкую і вірю, що все зробила правильно. Серцем відчуваю, що все буде добре.

«Де б мені взяти таку впевненість…»

— Сподіваюся, що все так і буде. Не мені вас судити. Хто я зрештою така, щоб розмірковувати над правильністю вашого вчинку чи засуджувати вас? — ледве чутно промимрила Зоя, втупившись в чашку з чаєм.

Хаотичні думки кружляли в блондиністій голові метушливими мухами. Отримана інформація вибила ґрунт з-під її ніг. Як би Тарнавська не старалася, їй ніяк не вдавалося упіймати хоча б одну, щоб збагнути, що вона насправді думає про швидкий від'їзд Каміли. Які емоції її переповнюють? Сум — через втрату стосунків, які до толку навіть не встигли розвитися? Чи радість за свою дівчинку, через її переїзд до великого міста, де вона має отримати квиток у світле майбутнє. Принаймні так вважала її мама. І якщо вірити словам Регіни Романівни, виходило так, що саме в "місті чудес" малися здійснитися усі мрії її доньки.

— Ти подруга Каміли, тому можеш казати все, що думаєш. — гарячково випалила жінка, нервово бабраючи серветку в руках.

— Ой, та які там з нас подруги. — на підібганих вустах Зої з'явилася іронійна посмішка, — З Камілою ми знайомі менше тижня. То ж не думаю, що я маю право обговорювати з вами її становище.

— Мені байдуже скільки днів ви з нею знайомі. Якщо моя дівчинка впустила тебе в наш дім, вважай що вона впустила тебе і в своє серце. — помітивши здивування, що майнуло на обличчі білявки, Регіна Романівна продовжила говорити. — Крім Світлани вона нікого більше не запрошувала до нас у гості. Навіть свого Горинича, хоча і зустрілася з ним досить довго. Повір, я знаю що кажу і можу впевнено заявити, що ваша дружба важлива для Мілочки. Вона з-під тишка споглядала на тебе, під час нашої розмови — хотіла взнати що ти про це думаєш і отримати від тебе підтримку. Насправді це дуже рідкісне явище. Я й сама неабияк здивувалася, спостерігаючи за донькою. Зазвичай моя дівчинка не цікавиться і не зважає на думку сторонніх людей. Вона надто вперта для цього. Але тобі вона була ладна заглядати до рота. Ти дійсно багато значиш для неї.

«Чи так це насправді?..» — вдихнувши чергову порцію тютюнового диму, Зоя сумно зітхнула. — «Вже другу цигарку шмалить. Ох і ковбасить її…»

— Та ну. Вам все це здалося. — нервно посміхаючись, запротестувала Тарнавська, вже не нагладжуючи, а терзаючи м'яку вовну кота. Кинувши погояд на грудку нервів, що невдоволено завурчала на її колінах, вона поспішила заспокоїти Мерзотника, лагідно почухавши за вушком. Бажаючи ухилитися від розмови (на слизьку тему), Зоя навмисно перевела її в інше русло: — А куди ви збираєтесь подіти цього файного хлопця? Він навряд чи добре перенесе таку довгу подорож. Галасливий натовп, вокзал, гуркіт поїзда — зроблять з нього ще більшого невростеника, ніж він є. Та й сумніваюся я що Камілі дозволять приволокти в гуртожиток тварину, навіть хатню.

— Якщо чесно, поняття не маю. — з сумом дивлячись на пухнастого улюбленця, зізналася їй жінка. — Мабуть, доведеться випустити його на вулицю та сподіватися, що його хтось підбере.

— Ви що! Так не можна робити. А як же фраза: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили?» — не вірячи своїм вухам, справедливо обурилася Тарнавська.

Мерзотник теж був шокований цією новиною. Образившись на жінку, яка справно годувала його всі ці роки, він цапнув її за руку і чкупнув з кухні. Сидячи в коридорі, рудий неборака тепер тужливо нявкав і шкрябав кігтями двері.

— Куди це він? — з подивом запитала білявка, дивлячись на Регіну Романівну, що чухала подряпину на руці.

— До Каміли побіг скаржитися. — закотивши очі, пирхнула жінка. — Він завжди так робить.

— Хм-м... Мені здалося, що вони не дуже з нею ладнають. — зізналася Зоя, задумливо вдивляючись у темряву коридора.

— Це зовсім не так, — з посмішкою заперечила жінка, — Насправді ці двоє дуже близькі. Вони поводяться як молодший брат і старша сестра. Постійно сперечаються, іноді б'ються, проте люблять один одного.

Підтверджуючи слова Регіни Романівни, Каміла відчинила двері і затягла до кімнати кота, сюсюкаючись із ним:

— Тебе також образили, так? Ух ти мій дебелий плаксійчику. Ходи до мене на ручки. Будемо разом сумувати. — Почувся скрегіт коліщатка об кремінь, цигарковий душок знову влетів у кухонне вікно. — Перестань шипіти на мене. Бляха, припини кусатися! — В кімнаті щось перекинулося і з гуркотом впало на підлогу. — Ой все, не психуй! Я більше не буду курити. — Вікно зачинилося. Шипіння кота змінилося на жалісний нявкіт. — Ходи до мене, дурбецало, я тебе обійму. Ну все, не реви. Я теж буду за тобою сумувати.

— Я ж казала. Мілочка з Мерзотником дуже дружні — не розлий вода. Шкода, що їм доведеться розлучитися. — сумно зітхнувши, жінка обтерла рукавом сльозливу доріжку.

— А давайте, я заберу кота до себе. Я йому, начебто, сподобалася. Не хочу, щоб ця мила руда бубочка померла від голоду та туги, десь біля сміттєвих баків.

Думка, що раптово майнула в голові гості, була озвучена нею в голос, ставши причиною появи щасливої усмішку на змарнілому лиці жінки.

— Ти справді це зробиш? — радісно вигукнула Регіна Романівна, кинувшись до білявки.

— Зроблю. Хоч щось та зможу зробити для цих двох. — не дуже комфортно почуваючись у обіймах мами Каміли, зніяковіло промимрила Зоя.

— Знаєш, я така рада, що сьогодні у нас в гостях саме ти, а не Суріна. — випустивши гостю з обійм, зізналася їй Регіна Романівна. Повернувшись за стіл, тепер вона знову виглядала пригніченою. — Не подумай нічого такого, я дуже люблю цю дівчинку, але вона б точно не була такою люб'язною зі мною, як ти, дізнавшись, що я відряджаю Камілу на все літо в Одесу. Охо-хох... Мені ще доведеться завтра зустрітися з її гнівом.

«Ну так, вам точно не загрожує побачити мій гнів, хоча я шалено злюся на вас. Вам просто казково пощастило, що я не можу озвучити в голос його причину, не видавши при цьому себе і Камму… Та й сенсу немає вам розповідати про нас, ви все одно заберете її від мене, що б я там не сказала. На карту дійсно поставлено дуже багато. Нам з Камілою лишається тільки змиритися з фіговою долею...»

— Співчуваю вам. Сподіваюся Світлана не надто сильно буде лютувати, і що прощання з найкращою подругою обійдеться без кровопролиття. — вирішила віджартуватися Зоя, намагаючись хоч якось розрадити та підбадьорити сумну жінку. Та й себе також...

— "Не надто" – це взагалі не про неї. Ця дівчинка максималістка від маківки до кінчиків пальців — натягнено реготнула Регіна Романівна, підвівшись на ноги. — Як то кажуть: ранок вечора мудріший. Гаразд, пішла я шукати переноску для кота, а ти тим часом можеш поговорити з Камілою. Здається вона вже трохи заспокоїлася. Принаймні більше не димить, як паровоз.

Вийшовши з кухні, Зоя тихенько постукала в двері і одразу зазирнула в спальню притихлої дівчини. Побачивши вельми кумедну картину, усміхнена білявка, нерішуче потупцявши на порозі, зрештою увійшла до кімнати. Каміла лежала на ліжку з закритими очами, обіймаючи кота, що задрімав поряд з нею. Нервова напруга звалила її з ніг і тепер дівчина спала мертвим сном, згорнувшись калачиком.

«Так навіть краще, що ти заснула. Зі сплячою красунею набагато легше прощатися...»

Підійшовши ближче, Зоя присіла на самий краєчок ліжка, взявши до рук теплу долоню Каміли. Таку ніжну й тендітну, таку рідну... Її серце наповнилося тугою за дівчиною, яку вона, швидше за все, бачить востаннє.

Збентежений погляд білявки ковзнув по блідому обличчю Каміли, намагаючись запам'ятати найдрібніші деталі: ображений вигин м'яких вуст, похмурі брови, копна скуйовдженого рудого волосся, вперте підборіддя… Розуміючи, що більше не зможе почути її дзвінкий сміх, сором'язливий голос, уїдливі слова — Зоя до болю закусила губу, щоб не видати себе… голосіннями? Та, ні. Голосити, як над покійником, вона точно не збиралася. Випустити скупу сльозу, можливо й змогла б, але навіть та чомусь не поспішала з'являтися.

Спостережливі очі зачепилися за срібний браслет, що бовтався на тонкому зап'ясті Каміли. Знявши з вуха свою сережку у формі хрестика, Зоя прищібнула її до ланцюжка. Залишити дівчинці на згадку щось про себе здалося їй гарною ідеєю. Нахилившись над сплячою красунею і легенько поцілувавши у кутик примхливо підібганих вуст, вона прошепотіла на вушко:

— Прощавай, моє руде сонечко. Я буду сумувати за тобою. Сподіваюся, у тебе все буде добре. — Підвівшись на ватяних ногах, Зоя швидко зморгнула сльозинки, що все ж таки з'явились, котячись по щоках. — Хах, ти зробила з мене сентиментальну дурепу.

Каміла міцно спала. Вона навіть не поворухнулася, коли білявка з нею прощалася. Не відчула її присутності, не почула смутку в її голосі. А ось кіт навпаки — розплющивши жовті очі, що моторошно виблискували у темряві, він дивилися на Зою дуже уважно.

— Ну що хлопче, ходімо зі мною. — обережно витягнувши Мерзотника з обіймів колишньої господині, Тарнавська підхопила його на руки.

— А що, Мілочка вже заснула? — почувся позаду тихий голос Регони Романівни, змусивши Зою здригнутися.

Вона якось не подумала, що за ними можуть підглядати...

— Так. — рівним голосом відповіла гостя, виносячи кота в коридор.

З боєм запхавши Мерзотника у новенький пластмасовий контейнер, що запекло чинив їй опір і шипів, Зоя узалася за ручку та попрямувала зі своєю ношею до передпокою.

— Ти приїдеш завтра на ЖД-вокзал, щоб провести нас? — почувся невпевнений голос мами Каміли.

— Ні… — проковтнувши грудку, що боляче тисла на горло, відповіла Зоя, намагаючись сховати очі від пильного погляду жінки. — Я... Я не зможу.

— Зрозуміло… Може тоді мені щось їй передати від тебе? — наполегливість Регіни Романівни почала її дратувати.

— Ні, не треба нічого передавати! — з натиском відповіла вона жінці, взуваючи мокасини.

— Але ж ви так з нею і не попрощалися! Я знаю, що Каміла чекатиме на тебе на вокзалі. Якщо ти не прийдеш вона сильно засмутиться.

«Господи! До чого всі ці балачки? Ці безглузді запитання! Навіщо все так ускладнювати? Мені й без того дуже погано… Хіба не зрозуміло?!» — подумки заволала Зоя, сердячись на приставучість жінки ще дужче.

— Гаразд. Передайте їй, що стосунки на відстані не для мене. Думаю, Каміла зрозуміє, що я мала на увазі! — не втримавши язика за зубами, випалила Тарнавська, міцно стискаючи кулаки.

— Які такі "стосунки"?! — спантеличено витріщаючись на роздратовану білявку, запитала Регіна Романівна.

«Та блін…»

— Дружні, звісно що дружні! Які ж іще. — миролюбиво посміхнувшись настороженій жінці, збрехала їй Зоя.

— Гаразд. Переда-а-ам. — недовірливо протягла мама Каміли, розглядаючи рознервовану гостю, наче бачила її вперше.

— Дякую, за гостинність. Нам вже час йти. — бажаючи якнайшвидше сховатися від пильних очей Регіни Романівни, Зоя мухою вилетіла у під'їзд, вигукнувши через плече, — Щасливої дороги! — і збігла по сходах.