Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Каплі літнього дощу, падали на дах з підвіконням, задаючи лише їм відомий ритм.

У вітальні, де сиділи Вікторія з Артуром – панувала тиша. Пара чекала, до поки Едуард закінчить патрулювання та зможе прийти до них.

Артур уважно розглядав карту, що все так само лежала на столі та записував щось у записник, котрий йому надав Джорджі. 

Артур повністю занурився у справу, час від часу зосереджено прописуючи ті або інші помітки. Світло-русяве волосся хлопця, ще не встигло обсохнути тому, вологі пасма падали на лоба, коли той нахилявся. 

Йому дуже кортіло, як найшвидше розвідати ситуацію в цілому, дізнатися що з армією Лірит та які зараз настрої у регіонах королівства. Вираховувати усі можливості та шляхи для укріплення своїх сил. 

Як вони вже дізнались, від Джорджі – на території регіону Світоз, військові відбили наступ сектантів. На цей час, територія під контролем королівства, а точніше, місцевих чиновників.

Це дуже добре для них, позаяк у цьому регіоні, хіба не найбільша частина армії королівства. Та і сам регіон ніколи не виступав проти королівської сім’ї в намаганні відділитися чи стати незалежним. 

Артур прокручував усі можливі варіанти у своїй голові, спираючись на отриману інформацію, що повідав Джорджі.

За день, представники місцевої влади – усіх незалежних регіонів, зв’язалися між собою та в цілому доповіли про ситуацію на своїх територіях. Тому зараз – Артур орудував найсвіжішими даними, які тільки міг дістати.

Чим довше хлопець зіставляв різні варіанти, тим більше схилявся до думки, що варто вирушити до Світоз й об’єднатися з місцевою владою. І вже звідти налагодити зв’язок з вищими чинами та армією, інших регіонів для синхронного контрнаступу. 

У невеличкому записнику, Артур прописував порядок дій, які він планував, крок за кроком. Хлопець повністю зосередився на справі, та занурився у свої думки, допоки голос Вікторії не вивів його із цього стану:

— І давно ви знайомі? — Рівним тоном поцікавилась дівчина. — Я маю на увазі з Джорджі.

Артур відірвався від своєї справи, одразу переводячи погляд із записника на дівчину. 

Вікторія виглядала спокійною та урівноваженою. Вдумливо сиділа на диванчику схрестивши свої ноги й зчепив руки, що покоїлися на колінах. Магічна лампа, що світила неподалік від дівчини, створювала образ чарівного ореолу. Артуру в мить захотілось стати на коліна та вклонитись своїй богині. Від самої думки про це, у нього на лиці з’явилась легка посмішка. Помітивши яку, Вікторія трохи розгубилась та ледь підняла брови в запитанні.

— Ми не дуже близько знайомі. — Почав говорити Артур. — Якось зустрілись у селищі, коли я проходив одне зі спеціальних тренувань для вступу до королівських лицарів. — Артур поринув у далекі спогади – події, яких здавалося, минули не так давно. Тоді він був підлітком, сповненим амбіцій та бажанням стати особистим лицарем принцеси Вікторії. Завжди слідувати за нею, захищати від небезпеки та підтримувати наскільки це в його силах.

Ну що ж, як ніяк, а основна ціль досягнута. Він і справді став особистим лицарем дівчини та зміг захистити у критичний момент, проте… 

«Ще рано розслаблятися! Необхідно довести справу до кінця!»

Обличчя Артура стало серйозним, його очі загорілись вогнем, і виражали впевненість та чистоту намірів.

— Насправді, мені немає чого розповісти, ми просто обмінювались парою слів, коли Джорджі приходив до казарми по вечорах, чи коли обідали разом. — Куточки губ Артура ледь піднялися. — Він завжди був енергійним та дотепним, хвалився своєю донькою, що та стане одним із найкращих майстрів своєї справи.

Вікторія ледь похилила голову.

— Приходив до військової казарми? Хіба він не звичайний столяр?

Вікторія не могла взяти до тями, чого Джорджі постійно навідувався до військової казарми. 

Помітивши реакцію дівчини, Артур весело засміявся. На що Вікторія насупила брови.

— Джорджі був давнім приятелем головного інструктора. — Артур підняв очі до гори та потер своє підборіддя. — Здається, вони ще з дитинства дуже близькі, чи то родичі, чи просто сусіди… Та й у цьому селищі всі доволі дружні та привітні. Частенько заходять один до одного, допомагають у разі чого. До того ж! — Артур підняв вказівний палець до гори. — Джорджі не просто столяр! Він один із найкращий майстрів своєї справи! Він постійно отримує замовлення, не тільки від королівського замку та дворян з Лірит, але і від знатних осіб сусідніх королівств!

Артур мав дуже гордівливе лице, коли розповідав про Джорджі. Наче говорив про свого неймовірного батька, котрим пишався.

— До того ж... — Продовжив хлопець. — Джорджі майстерно працює, як зі звичайною деревиною, так і з магічною сировиною. Саме тому, його вироби із дерева – незвичайні та більш довговічні за інші. Про практичність та естетичну красу, взагалі мовчу, він…

— Добре, я зрозуміла! — Вікторія поспішно перервала Артура. 

Дівчина могла довго вислуховувати різні історії, навіть якщо це їй не цікаво. Проте знаючи Артура… 

Зазвичай він тихий, але коли хлопець входить у смак, то вже не замовкає. Може розповідати про щось годинами. А Вікторії дуже не хотілось зараз вислуховувати про: особливості столярної справи, обробку дерева і тому подібне. 

Артур у мить замовк. Він чудово знав про цю особливість свого характеру, тому коли побачив вираз обличчя Вікторії, то одразу радісно засміявся.

Пролунав дуже чистий, невимушений сміх, коли посмішка по дитячому яскрава. І вже через кілька секунд, Вікторія заразилася нею та почала сміятися разом із ним.

Минуло лише два дні, відколи вона в останнє сміялась, чи дозволяла позитивним емоціям наповнити своє тіло. Якісь нещасні два дні – котрі тривали, наче нескінченні роки.

Маленька іскорка, що ще залишалась в душі дівчині, дала про себе знати. Вона тут, вона може жити, радіти, любити… Її серце б’ється у своєму ритмі, а життєвий шлях продовжується. Вона може рухатись далі.

Пара зустрілась поглядом та засміялась ще дужче ніж раніше. 

Лише кілька хвилин потому, коли вони втомились, а лицеві м’язи з животами почали боліти – пара розслаблено сперлась: Вікторія об диван, а Артур об стіл, переводячи подих.

Світ – жорстокий. Не тільки до них, чи до людей в цілому. Це просто констатація реальності – світ жорстокий і в цьому його чесність. Кожен, по своєму зустрічається з цією жорстокістю, та кожен шукає шлях та можливості у цій вічній боротьбі, відстрочуючи для себе час.

Стрілки настінного годинника показали, що вже за третю годину, коли у двері постукали й почувся легкий, рівний голос молодого хлопця.

— Це Едуард, я можу зайти?

Після того, як Едуард зайшов до кімнати, він підійшов до дивану, де сиділа принцеса та розслаблено звалився на нього.

Хлопець випрямив свої ноги, що звисали з дивану та прийняв напівлежаче положення, спираючись тилом тулуба до мʼякої спинки. 

Трохи піднявши свою голову, Едуард подивився у сторону Вікторії, котра спантеличено сиділа в кілька десятків сантиметрів від нього. 

Вона не очікувала подібної поведінки, у своїй присутності. 

«Така вульгарність! Він просто зайшов, розлігся, як йому зручно, і навіть не запитав її думки!!! Вона не просто якась незнайомка, вона принцеса цього королівства! Якого біса?! Чи…»

Вікторію миттєво охопив жах.

Що як її положення в суспільстві змінилося? Вона вже не шановна принцеса, спадкоємиця престолу, а просто дівчина, котра втратила своє ім’я, титул та владу? 

«Для цього хлопця… Невже в його очах – я ніхто?»

Спостерігаючи за постійною зміною гримаси на обличчі принцеси, Едуард яскраво посміхнувся та підбадьорливо підморгнув їй.

Подібне збило Вікторію, ще дужче. Дівчина геть зніяковіла від ситуації. А на лиці Артура спалахнула тривога, одразу, як він отямився і помітив, що цей Едуард заграє до Вікторії!

«Та хто він такий?!»

Артур підскочив підійшов до дивану та посунувши Вікторію назад, сів між цими двома, після чого почав свердлити Едуарда розлюченим поглядом. На що другий подивився кілька секунд і грайливо підморгнув, але вже Артуру.

Артур та Вікторія впали у ступор.

Вікторія потягнула Артура за рукав сорочки та наблизившись в притул, прошепотіла на вухо хлопцю.

— Мені здається, чи він якийсь дивний?

Артур не відводив порожніх очей від Едуарда та видав коротке миготіння, погоджуючись з думкою дівчини.

— А ще. — Продовжила насторожено Вікторія. — У мене дивне відчуття, немов ми вже зустрічались раніше, чи… Наче він мені нагадує когось, тільки не візьму до тями кого саме…

Поки пара пронизливо оглядала Едуарда, шукаючи у своїх головах, відповіді, які ніяк не хотіли бути знайденими. Субʼєкт спостереження – підвівся, змінивши тіло з напівлежачого положення на сидяче.

— Прошу вибачення. — Едуард ввічливо посміхнувся. — Останні дні такі важкі…. — Хлопець зробив жалісливу гримасу, потираючи своє плече. — Як я і думав, війни не приносять нічого, окрім різних втрат та зайвої неприємної роботи. Та як там не було!

Едуард поправив свої окуляри, після чого протягнув руку до Артура.

— Едуард Сахно, приємно познайомитись з вами!

Хоча хлопець і виглядав стомленим, однак рухався та говорив енергійно з неприхованою радістю.

На вигляд, йому не більше сімнадцяти. Хоча хлопець досить високий та стрункий, однак його обличчя все ще залишало в собі дитячий відтінок.

Все ще насторожений Артур, протягнув руку у відповідь.

Хлопці потисли руки й Едуард зазирнув прямо в очі Артура, кокетливо посміхаючись. Не відпускаючи руки, якось по ніжному, погладжуючи великим пальцем по тильній стороні долоні Артура.

— Для вас просто Ед. — Пролунав низький голос Едуарда з ноткою інтиму.

Артур розширив очі, поки його тілом наче пройшла енергетична хвиля. По спині пробіг холод, а волосся стало дибки.

Вікторія не могла спокійно спостерігати за тим, як у неї із під носа, намагаються увести хлопця! А той просто сидить, як камінь і нічого не робить, поки з ним відкрито фліртують!

«Та якого біса?!»

Швидко та без зайвих рухів, Вікторія посунула Артура назад та зайняла його місце. 

Вона протягнула свою руку та зиркнула на Едуарда холодним поглядом.

— Вікторія Акройд, дуже приємно.

Едуард потис руку дівчині, наче нічого не сталося. Після чого одразу відсторонився, і прикрив рукою губи, намагаючись втримати хвилі сміху.

Вікторія насупила брови, поки її хлопець тихенько сидів та кліпав очима.

— Я дивлюсь комусь дуже весело. — Пролунав холодний тон принцеси з ноткою агресії.

Едуард знизив плечима, мило посміхаючись.

Він одразу помітив наскільки яскраві реакції цих двох. Він просто не зміг втриматись від невеличкої витівки. У нього завжди був дурний характер. Випробовування людей – одна із невеличких радостей в його житті. До того ж місцеві вже звикли до подібного від нього та не реагували так, як раніше.

— Прошу вибачення, Принцесо, просто ви обоє – такі милі. Я не зміг втриматись.

Едуард склав долоні разом, поклавши руки на коліна.

Вікторія видихнула.

«Цей хлопець дійсно… Як там не було, він щось знає про цю секту Чорного полум’я, та може знати про їх мотиви щодо королівства і взагалі про напад в цілому».

Наче прочитавши думки Вікторії, без преамбули, Едуард одразу перейшов до суті.

— Вас цікавить секта Чорного полум’я, вірно? — Тон хлопця став серйозним з ноткою зухвалості. — Хоча, я б вже почав називати їх культом. Бо Бог, в якого вони так вірять і поклоняються, ніщо інше – як сутність, що несе демонічний характер.

Вікторія одразу втягнулась у розмову.

— То це демонічний культ, а не релігійна секта?

Едуард вдумливо зосередив погляд перед собою.

— Принаймні, така моя думка. 

— Тобі щось відомо про цей напад? Хоча б щось? 

Вікторія не очікувала багато від цієї розмови, однак навіть невеличкі крихти інформації, могли відіграти важливу роль. Чим більше вони дізнаються, тим ясніше зрозуміють – з чим саме мають справу, і як необхідно реагувати.

— Гадаю. — Едуард витримав коротку паузу. — Нам відома основна частина істини того, що відбувається на разі. А те що не суттєво – не відіграє важливої ролі та не впливає на результат.

Артур вхопився за останні слова Едуарда й почав подавати ознаки присутності.

— Що Ви маєте на увазі? — Слова вилетіли з уст Артура. — Ви сказали – «нам». Про кого ви? І що саме, «вам» відомо?

Едуард зосередив свій погляд на парі та ледь примружив очі. Куточки його губ піднялися утворюючи тінь посмішки.

Нарешті, шестерні долі почали свій рух. Так вже сталося, що саме йому довелось зустріти цю пару. Так вже вийшло, що саме йому доведеться відкрити їм істинну та об’єднати сили, аби знайти відповіді: в якому саме напрямку, їм слід попрямувати аби дійти до щасливої кінцівки.

— Скоріш за все, ви не повірите мені одразу. — Едуард звірив пару зацікавленим поглядом. — Та все ж, я не маю іншого вибору, як ніяк, один із нас має посвятити вас у суть справи. 

Хлопець не зводив очей з Вікторії. По спині дівчини пробіг холод.

— Ми – «Мандрівники». — Едуард посміхнувся, наче сказав щось дурне та кумедне водночас. — Хоча вам – це ні про що не говорить, в принципі, як і «нам». — Едуард знизив плечима. — Нас просто поставили перед фактом, що ми так звані – «Мандрівники» та маємо врятувати світ у цьому часі.

Вікторія з Артуром мовчки кліпали очима у спробі переварити щойно отриману інформацію.

«Мандрівники? Що? В сенсі – це хто такі та і… Врятувати світ у цьому часі?»

Пара розгублено дивилась перед собою, щиро намагаючись зрозуміти, про що каже Едуард, але… Вони не могли.

Едуард розслабив обличчя та з певною жалістю, як викладач, котрий намагається пояснити шкільний матеріал малим дітям, ніжно посміхнувся й перейшов до деталей:

— У дві тисячі тридцятому році, я та ще шість людей…

— В сенсі у дві тисячі тридцятому році? — Перебив його Артур з округлими від нерозуміння очима.

— Так-так, я з майбутнього. — Видихнув Едуард та почав постукувати вказівним пальцем по своєму підборіддю. — Це одна із причин, чому мені та іншим, подібним до мене людям, відомо про те, хто ви та наскільки важливу роль вам доведеться відіграти.

— Доведеться…

— Проте навіть ми не знаємо, як все закінчиться. — Хлопець витримав коротку паузу. — Чесно кажучи, подібні події не були досконало прописані в нашій історії та в навчальній програмі, ця епоха взагалі не насичена «таким» пристрастями. Максимум – це коротенька війна з сусіднім коро... 

Едуард на мить зупинився, подивився на шоковані обличчя своїх співрозмовників, після чого відвів погляд та прокашляв кілька разів у руку.

— Ну… Це вже інша історія. Так-так, ми зараз не про це.

Про себе, Едуард, почав кидати прокльони у сторону свого задовгого язика. Ех… Здається він перехвилювався і несеться надто швидко зі всіма своїми знаннями. Добре хоч, що закон причинності не дозволяв йому забагато розповідати про майбутнє, а то бути біді…

У кімнаті почувся різкий плескіт рук, що вивів пару із легкого трансу.

— Якщо розкласти все по полицях, то ми маємо такі справи: по-перше, у ваш час, тобто зараз, було направлено сім людей з майбутнього – нас назвали «Мандрівниками». По-друге, ми володіємо певною інформацією з нашого часу та особливими здібностями, якими нас наділили вищі сили. Це має відіграти важливу роль у порятунку світу. По-третє, по невідомій для «нас» причині, у вашому часі має статись щось жахливе, що спричинить кінець всього і всьому. Раніше я не знав про що саме йде мова, але зараз вже маю певні здогадки, що полегшує нам всім справу. По-четверте, перед Мандрівниками поставлена задача – зупинити невідому катастрофу, опираючись на незрозумілу підказку, яку нам надав якийсь чоловік, гадаю, він хтось по типу Бога чи янгола, але це не точно. 

Едуард зробив голосний видих та після короткої паузи – вирівняв струнко спину та яскраво посміхнувся.

— Запитання?

Вікторія з Артуром переглянулись. Складалось відчуття, наче в їх голови влили купу незрозумілої інформації й вони мали щось з цим зробити.

Через кілька хвилин, коли люди більш менш прийшли до тями. Вікторія спрямувала погляд на Едуарда, що спокійнісінько сидів та дивився у відповідь очікуючи реакції пари, наче песик, котрий чекає своїх господарів з роботи.

— То… Ти кажеш, що з майбутнього? — Почала Вікторія. — І має статись щось жахливе, по типу…

— По типу кінця світу. — Активно відповів Едуард, як слухняний учень у класі.

— І все це пов’язано з нападом сектантів та переворотом у королівстві?

Едуард почав швидко кивати головою у згоді з дівчиною. 

Хоча і повільно, однак Вікторія починала розуміти, що до чого. Так були прогалини… Дуже вагомі прогалини! Однак, цю інформацію – все ще можна зрозуміти. Напевне…

Сповнений ентузіазмом, Едуард почав більш детально розповідати, що саме відбувається на разі:

— Стосовно секти Чорного полум’я. 

Хлопець порився у своїй голові, думаючи, як краще піднести інформацію, аби пара, як найшвидше змогла включитись у процес.

— Ви чули легенду, про вічне полум’я, що покоїться на східних землях Лірит?

Вікторія трохи подумала та пригадала. Дійсно – є легенда про стародавні руїни у дрімучому лісі. Про пращурів, котрі наклали могутню печать, яку навіть нинішні маги з дослідниками, по цей день, не можуть до кінця розібрати. 

Печать вирізана в структуру полум’я, стін, підлогу та навіть землю Фішин. Ніщо не має на неї вплив: ні люди, ні інші живі істоти, ні катаклізми, ні час.

Наче вона прописана в структуру цього світу і перебувала тут завжди, як земля, на якій вони живуть, сонце, що їх зігріває та місяць, що вічно супроводжує Землю.

Стародавня печать стримує чорне полум’я, що постійно горить, не згасаючи, тому його і прозвали – вічним. На сьогодні – не залишилось жодних документів, чи записів про нього, лише легенда, що передавалась з уст в уста.

«Не ходіть у ті руїни, бо там спочиває саме зло. Воно тихо спить, очікуючи можливості прокинутись. Вічне полум’я, яке неможливо погасити. Заручник долі, що тільки й чекає на можливість звільнитись та розійтись по всій землі. Ніхто не знає його природу, бо вона надто темна. Ніхто не знає, на що воно здатне. Це – зло. Воно несе лише біль та нещастя. Прокляте полум’я та проклята земля».

Вікторія пригадала цю стару легенду, котрою дорослі лякали неслухняних дітей, які бешкетували. Погрожували, що відведуть малих до того вічного полум’я і те забере їх тепло та душі.

Дівчині стало лячно і по всьому тілу пройшов холод.

— Так, це дуже стара легенда, котра перетворилась у страшилку для залякування неслухняних дітей. — Відізвався Артур.

Він також пригадав цю легенду, і все його тіло охопив незрозумілий дискомфорт. Наче щось не так, а він не може зрозуміти що саме.

— Це не просто байка. — Рівним тоном почав Едуард. — На сьогодні не залишилось записів про те, що це за полум’я і чому його запечатано, однак, все що нам потрібно знати – воно цілком реальне і несе в собі небезпеку.

Едуард схрестив пальці рук. Його холодний погляд вразив пару навпроти, й ті проковтнули слину, що наче застрягла посеред горла.

— Секта Чорного полум’я – існує вже давно. В кожній спільноті знаходяться люди, котрі вірять у щось подібне. Знаходять свого Бога та відають йому все, але ми зараз не про це… Ця секта ніколи не користувалась популярністю. В основному, вони просто сиділи собі у Фішин та проповідували свою віру. Нічого особливого за ними не стояло і ніякої влади вони не мали. Однак, за останні кілька років, все змінилось. — Едуард зробив коротку паузу, переводячи подих. — Не знаю, як саме їм вдалося залучити стільки людей у свої ряди, проте на сьогодні – це найбільша секта у Лірит. І люди в ній сліпо вірять у свого Бога, і ладні на все заради нього. 

Едуард пильно оглянув пару, читаючи реакції на їх обличчях.

— Нам доведеться вступити у бій зі скаженими вірянами, котрі не будуть вас слухати, чи намагатись прислухатись до голосу розуму. Вони зроблять усе, що їм скаже верхівка секти. Все в ім’я їх Бога.

У кімнаті повисла тиша. Артур почав нервувати й постукувати ногою по підлозі. В голові крутились різні думки, він намагався прийняти реальність.

Натомість Вікторія нерухомо сиділа, витріщаючись на Едуарда.

— Хочеш сказати… Цей напад і весь переворот вчинили лише якісь сектанти? — Слова із хрипом вилетіли з уст Вікторії.

— Так, це все лише їх рук…

— Як? Я власними очима бачила, що то були наші лицарі, котрими керував один із баронів східних земель! 

Едуард похитав головою.

— І взагалі, звідки тобі стільки відомо про цих сектантів та їх плани? — Вікторія не хотіла вірити у почуте. Це все надто дивно та нереально. І сам цей хлопець дивний та несе якісь дурниці!

Едуард трохи підвівся та почав шукати, щось у кишені, своїх штанів. Через мить, хлопець дістав невеличку сферу – це виявився записувальний пристрій. Принцип роботи якого дуже простий: затискаєш сферу, вливаєш в неї трохи магії та вона починає записувати звуки, відео або фото, в залежності від того, скільки магії влито та яку функцію обрали.

Едуард затис сферу та через мить із неї почали з’являтися тоненькі промені світла, що проєктували прямокутні картинки.

Вікторія з Артуром уважно подивились на зображення.

— Як ви можете бачити. — Едуард почав прокручувати одну картинку за іншою. — Це фото та короткі відео з Фішин, сектантів та… — Едуард зробив паузу, зупиняючись на фото руїн. — Стародавніх руїн, де поховане вічне полум’я.

Вікторія в усі очі дивилась на кожне фото. Там і справді зображувалися: руїни та сектанти, вдягнені в ті самі одежі, що і мертві тіла, котрі лежали за межами селища Хвойне. 

Дівчина переглянула купу фото, де сектанти взаємодіяли з різними людьми, не тільки в регіоні Фішин. Вікторія впізнала Лунів, котрий відносно близько до столиці та інші центральні міста. 

Також побачила фото релігійної брошури, де закликали вступити до секти, розписували про їх віру та обіцянки врятувати людей від усіх нещасть й тому подібне.

— Ці фото, ми збирали разом, з іншими Мандрівниками. Здебільшого тут попрацювала – Ліора Фрост, або як її прозвали у церкві – Свята Анна, може вам доводилось чути про неї? 

— Свята? — Вигукнули Вікторія та Артур в один голос, з повним шоком на обличчі.

— О, таки чули. — Едуард мило посміхнувся.

— Ти дійсно думаєш, що ми повіримо, наче свята із церкви… — Та Вікторія проковтнула інші свої слова, коли побачила фото, на якому стояли троє людей та посміхались – одним був Едуард, а поруч із ним стояла та сама Свята Анна. Справа від дівчини стояв інший високий хлопець.

Стало тихо. Пара могла ще довго витріщатися у повітря, але Едуард вирішив продовжити розмову.

— Боюся, той барон, котрий причетний до нападу на замок, або вже до цього являвся членом секти, або сектанти підмінили справжнього барона на того, кого ви бачили. І я більше схиляюся до другого варіанту.

— Підмінили? — Вікторія не могла повірити словам.

— Маги темряви, особливо в цій секті, часто практикують подібне, аби влитися у потрібне їм середовище та розповсюджувати свій вплив. — Едуард зробив паузу та уважно подивився в очі принцеси. — Я майже впевнений, що більшість із нападників, поступово вбивали необхідних людей та присвоювали собі їх особистості. Інакше, вони б не змогли все так швидко та легко провернути. Це клопітливо продуманий план, підготовчий процес якого, мав зайняти не один місяць. Кожен із сектантів зробив свій внесок аби захопити замок у вирішальну мить.  

— Чому?! — Різко вигукнула Вікторія. В її очах загорілись вогники ненависті. — Навіщо їм все це?! — Вона перейшла на хриплий крик.

Едуард спокійно дивився на дівчину. Проте йому стало шкода її. Зараз вона як ніколи уразлива. Хоча і здавалося, що Вікторія справлялась із ситуацією, могла рухатись далі та приймати розумні, зважені рішення, проте – це лише маска, котру на себе натягнула дівчина, аби вкінець не зламатись.

— Оскільки вічне полум’я знаходиться на території королівства Лірит. Вони почали переворот саме з нього. Гадаю, вони не зупиняться лише на цьому. Якщо у них вийде захопити владу в королівстві, то їх наступним кроком стане – напад на сусідів.

Едуард замовк та прочистив горло.

— Мені не відомо точної причини, чому вони намагаються захопити королівство. Можливо це жага до влади, чи вони хочуть аби, як найбільше людей стали їх послідовниками… Та все-таки я схиляюсь до того, що вони знайшли спосіб знищити печать, що стримує вічне полум’я та намагаються звільнити його.

— Звільнити? — Почала Вікторія. — Хіба… Хіба це не означає, що все згорить і всі загинуть, сектанти в тому числі?

Вікторія не могла зрозуміти подібної логіки. Це надто дивно. За межами її розуміння. Навіщо коїти те, що погубить всіх і тебе в тому числі?

Едуард знизив плечима та видихнув.

— Не намагайтесь знайти логіку у діях схиблених на своїй релігії. Як я вже казав, вони осліплені вірою у свого Бога і ладні на все заради нього. Не здивуюся, якщо у них промиті мізки, через довге перебування біля того полум’я. До того ж… — Едуард глузливо всміхнувся, а його очі відображали лише зневагу. — Ці люди свято вірять, що Бог врятує їх. Що вони будуть продовжувати жити на цій, вже випаленій, землі. Хіба не ідіоти?

Вікторія на мить поринула у свої думки.

— Едуард, ти сказав, що з майбутнього… — Вікторія стурбовано подивилась на хлопця. — То тобі відомо, як зупинити все це? 

Едуард важко видихнув та не квапливо відповів:

— На жаль, як я вже говорив раніше, історія, що дійшла до наших часів не описувала подібних подій. Вона або засекречена від основної маси населення, або ж… — Едуард трохи задумався. — Коли нас відправляли у цей час, то нам сказали, що сталась якась помилка, щось вплинуло на будову світу, і це «щось» – може знищити плин часу. Саме тому нас і направили сюди аби ми допомогли вам впоратись з ситуацією та не дати статися жахливому.

Едуард розвів руки, скорчивши сумну гримасу.

— Проте, мені дійсно не відомо, що саме має стати причиною знищення світу. Нам надали лише крихту інформації, по якій ми самі маємо здогадатись, що до чого. Ніхто не надав конкретної цілі, наче… Наче це якась гра для богів, а ми просто іграшки, що мають розважити їх…

— Однак. — Почала Вікторія. — Ще мить тому, ти сказав, що джерело проблеми у вічному полум’ї та секті, що поклоняється йому.

Вікторія відчувала себе розгублено неоднозначними словами Едуарда. Тільки-но вона хапалась за одну думку, як виявлялось, що у неї немає жодної опори.

Едуард розумів сумніви принцеси, але хлопець дійсно не міг нічого вкоїти. Висновки, які він зробив за всі ці роки, перебування у цьому часі, – побудовані на постійних дослідженнях історії та легенд. Він звертав увагу на все, що могло так чи інакше стосуватися того, про що їм говорив Адміністратор, перед відряджанням сюди. 

— Вже минуло сімнадцять років, як я опинився тут.  — Едуард тихо видихнув з меланхолією глянувши на пару. — Всі роки, що я міг вільно рухатись та розпоряджатись своїм часом, я віддав на пошуки своїх товаришів, котрих, як і мене відправили сюди. Та дослідження причини: що саме може статися зі світом, що врешті решт приведе до його загибелі.

Едуард перевів подих та серйозно подивився у вічі Вікторії.

— Мені пощастило знайти, ще двох Мандрівників, окрім себе. І разом ми прийшли до висновку, що вічне полум’я і є тією загрозою. Саме тому нам потрібно об’єднатися з вами та зупинити сектантів, до поки не стало пізно.

Едуард говорив серйозно. Одразу видно, що він не жартує, а ситуація справді небезпечна.

Вікторія та Артур і досі не могли до кінця повірити у все сказане хлопцем. Здавалося, наче він божевільний, що несе якусь маячню. Однак, після всього, що вже сталося, Вікторія ладна повірити у що завгодно, тим паче якщо їй давали відповіді на питання, та готові надати підтримку у поверненні королівства.

— Ти сказав, що так званих Мандрівників сім. — Вікторія замислилась. — Чому саме сім, і взагалі чому вас відправили сюди та й хто? Як це сталося? І в решті решт, нам необхідно знайти усіх інших? 

Едуард поринув у свої спогади, згадуючи день, коли все змінилось.

— Одного дня, я поспішав до навчального закладу, та по дорозі стався нещасний випадок – я загинув. — Едуард витримав паузу. — Потім я прийшов до тями у дивному місці. Окрім мене, там було ще шість людей та Адміністратор…

— Адміністратор? — З нерозумінням запитала Вікторія?

Едуард прикинув у голові, як би це краще пояснити про що він.

— Як би так сказати, це був чоловік, що назвався Адміністратором. Гадаю, він хтось по типу янгола, чи Бога, котрий відповідає за душі та керує їми після смерті, якщо так вам зрозуміліше.

Вікторія почала кивати, показуючи, що більш менш розуміє про що говорить хлопець.

— Цей чоловік поставив нас перед фактом, що ми загинули, назвав «Мандрівниками» та доручив завдання. Нас відправили у ваш час аби ми змогли відвернути небезпеку, що насувається. — Едуард знову замислився. — Чесно, я не знаю чому обрали саме нас, ми звичайні люди, які випадково загинули в один проміжок часу.

— Якщо я вірно пам’ятаю. — Озвався Артур, що до цього тихенько сидів та уважно слухав розмову людей. — Раніше, ти говорив, що вас наділили особливими здібностями. Якими саме? 

Як лицарю, Артуру неймовірно цікаво дізнатись про особливості майбутнього бойового потенціалу цих людей. Мало того, що вони володіли невідомими йому знаннями з майбутнього, так ще і мали особливі здібності, даровані вищими силами!

Едуард зустрівся з зацікавленими очима Артура, котрий виглядав по дитячому схвильованим та не приховував свого інтересу.

— Точно не можу сказати, проте роблячи висновки із власних здібностей, та інших двох Мандрівників, котрих вже зустрів. Гадаю кожного наділили максимальним потенціалом внутрішнього магічного ядра певної стихії. — Едуард прикинув щось у голові. — Це досить логічно, оскільки всього існує сім типів ядер, які здатна розвити людина, в залежності від її потенціалу.

Едуард підняв руку та почав почергово гнути пальці.

— Я володію ядром стихії землі. Вже з раннього дитинства мої здібності перевищили звичайних людей. Зараз я повністю опанував своє ядро на максимум. Також я зустрів Мандрівника, котрий володіє стихією води та Святу, котра володіє стихією світла.

Едуард підніс обидві руки до грудей та почав концентрувати енергію ядра всередині грудини й через кілька секунд, пара побачила яскраве ядро піщаного кольору, розміром з два кулаки хлопця. 

З грудної клітини хлопця виходила енергія неймовірної міці. Нічого подібного, жоден із них ще не бачив. Повітря з кожною секундою ставало дедалі важчим та густішим, наче невідома сила стискала їх горло, серця та голову.

Едуард розумів, що однієї балаканини замало, необхідний наочний приклад і він став ним для Вікторії й Артура.

Він дозволив парі побачити лише половину сили його ядра, а тіла цих двох вже тремтіли від тиску. Чисто фізично їм надто складно сприймати вплив настільки міцного ядра.

Помітивши реакцію пари, Едуард погасив сплеск сили, одразу приховавши відтінок свого магічного ядра, на яке до цього дивились ці двоє.

Після короткого ступору, Вікторія з Артуром перевели подих та подивились на хлопця шокованими очима.

— Тобто… — Почав Артур ледь тремтячим голосом. — Ви – Мандрівники, володієте магією на подібному рівні? 

Артур та Вікторія були шоковані та водночас їх переповнювала цікавість. Не кожен день можна зустріти мага, котрий мав настільки високий потенціал та ще і зміг розвинути своє тіло до того, що опанував магію стихії на повну міць.

Едуард трохи зашарівся та соромливо почесав свою щоку.

— Ну… Я відкрився для вас лише на половину, не хотів зашкодити… Але взагалі, так… Можна сказати, що я один із сильніших магів стихії землі.

Пара розширила свої очі ще дужче.

— Якщо не найсильніший… — Додала Вікторія.

— Якщо брати чисто потенціалом, то так, але мені все ще не вистачає досвіду. Однієї міці недостатньо.

Артур почесав свою голову.

— І ти кажеш, що окрім тебе, є ще шість, таких само обдарованих людей? 

Едуард промиготів у згоді.

— Дивно, що ми не чули про вас раніше… Тобто… — Вікторії досить складно давалось підібрати слова. — Настільки високий потенціал, як у вас…

— Гадаю, всі інші, як і я, вирішили приховувати свої здібності та не привертати зайвої уваги. З тіні набагато легше досягти необхідного результату, ніж коли тебе сковує обов’язок перед кимось. — Едуард поправив свої окуляри. — Велика сила – це не менш велика відповідальність. Багато хто захоче мати при собі подібних людей та використати їх у свою користь.

Вікторія та Артур почали поспішно кивати. Дійсно, переховуватись і справді найкращий варіант. 

Едуард перевів погляд на столик, що стояв неподалік від нього та взяв невеличкий записник. Той самий, де нещодавно робив свої записи Артур.

Швидко пройшовшись по написаному тексту, Едуард ледь посміхнувся.

Артур одразу і не помітив дії Едуарда, а коли той вже дочитав написане й повернув записник на місце, йому стали ніяково.

Як ніяк – це його особисті записи, і їх так безцеремонно захопили та прочитали. Проте, слова застрягли у горлі хлопця та залишились не висловленими.

— Ти дуже добре все розписав та розділив інформацію. — Едуард похвалив Артура, мило посміхаючись. — Ви плануєте відправитись до Світоз?

— Так, я вирішив, що це найкращий варіант. — Чомусь, невідомо для самого себе, Артур почав ніяковіти. — Але я не знаю, як відреагує місцева влада та ще є інші нюанси…

— Розумію. — Едуард почав кивати головою. — Проте, нам дійсно варто вирушити до Світоз!

— Що? Чому? — Артур одразу здивувався.

— Там проживає один із Мандрівників. Він, до речі, а точніше його сім’я – не останні люди у місті та мають вагому силу. — Едуард підморгнув. — Вам нічого хвилюватись. Думаю він вже почав тягнути за потрібні ниточки та готується до контрнаступу.

— Вже готується?! — Відізвалась спантеличена Вікторія.

Едуард радісно посміхнувся.

— Ми чекали чогось подібного, тому кожен готувався, як міг. У нього з народження є багатство та влада, оскільки він старший син успішного торговця. А ви самі розумієте, що Світоз – це найбільше портове місто, нашого королівства. Там влада не лише в руках знаті та чиновників, але й у тих – хто веде успішний бізнес.

Вікторія склала руки разом та вмить просяяла. Дівчина дійсно хвилювалась, через невизначеність, але сьогодні вона дізналась про неймовірні речі. І що вона може чекати на підтримку, від не менш неймовірних людей!

На її королівство насувались темні хмари. Останні дні, вона вважала, що найбільша катастрофа – це втрата сім’ї та престолу, але зараз… Зараз на кін поставлена доля цілого світу! А що вона – маленька людина, в порівнянні з цілим світом? Мільйонами життів, що можуть зникнути під темним вогнем, через схиблених сектантів.

Це не просто війна за її королівство – це війна за життя всього живого!