Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

У королівстві Лірит, кожен мешканець готувався до святкування дня народження принцеси Вікторії. У цьому році їй виповнялось – вісімнадцять. 

І вона, як спадкоємиця престолу, мала дати присягу, народові королівства. 

Ця подія підняла всіх на вуха. Кожен прикрашав свій будинок, крамниці, сади, вулички міст та сіл. 

Люди збирались разом, готували святкові страви, під час чого обмінювались останніми плітками. 

Білі та сині стрічки, що символізували королівство, постійно траплялися на очі кожному. Музики грали святкові пісні, просто неба. Всі сміялися, веселилися, танцювали. Ну і звісно вигукували найщиріші побажання принцесі.

Ця практика не обійшла і королівський замок. Служки, з неймовірною спритністю прикрашали, як фасад замку, так і внутрішні кімнати з коридорами. 

На кухні, майстри своєї справи – створювали справжні витвори мистецтва для майбутнього балу, на честь принцеси.

Широкі сади красувалися білими трояндами, айстрами та безліччю інших квітів, які додавали яскравості, задаючи потрібний настрій.

Складалося враження, наче всіх жителів королівства охопила спільна хвиля ейфорії. В якій кожного переповняло збудження, через прийдешню подію.

Тим часом принцеса Вікторія, тихо сиділа під старим дубом, у саду, неподалік від замку. Притуляючись спиною до дерева. З розслабленим тілом та заплющеними очима, вона наспівувала одну – стару військову мелодію. 

З під її сукні, кольору кіноварі – стирчали ноги, котрі гойдалися у такт мелодії. А легкі золотисті візерунки, на поділі сукні, – відблискували сонячними плямами. 

Важко сказати, скільки минуло часу відтоді, як принцеса все сиділа та наспівувала ту нескінченну мелодію, не звертаючи уваги на світ навколо себе.

— Ви засмучені. — Промовив Артур, котрий весь цей час стояв неподалік від принцеси.

Вікторія припинила награвати мелодію, разом з тим і ноги зупинили свій рух. Вона повільно розплющила очі, і світові пасма одразу почали її сліпити. 

Дівчина знов і знов закривала та відкривала очі, доки не звикла до денного світла. 

На обличчі Вікторії читалась порожнеча, без жодної емоції. Довгі вії закривали блакитні очі, в котрих залишався слід туги, що не властиво для неї – завжди усміхненої та повної енергії.

— Все ти знаєш. — Вікторія ледь підняла кутки губ.

Артур пильно дивився на принцесу. Від її спустошеного вигляду, в його серці защемило. 

В його очах, можна з легкістю прочитати нестерпний біль та хвилювання, проте Вікторія так і не глянула на нього, щоб помітити цього.

Через мить, лицар взяв свої емоції під контроль та спокійно промовив:

— Ви завжди наспівуєте цю мелодію, коли засмучені.

— Хіба? — З млявістю промовила Вікторія.

— Так. Ну і звісно, вас видає меланхолійний вигляд, який не притаманний вам. — Артур ніжно посміхнувся принцесі.

Вікторія відірвала погляд від куща перед собою, на який дивилась увесь цей час, та повернула голову у бік, зосередившись на постаті молодого хлопця.

— Ти занадто високо, так не зручно з тобою вести розмову. — Вона поплескала долонею поруч із собою. — Сідай. Ти ушанований розділити зі мною цей апатичний день!

Артур без зайвих слів, тихо присів на місце, де ще мить тому, лежала рука принцеси. 

Він притулився до дерева, як і Вікторія, після чого повернув голову до неї. Між ними лишалось всього кілька десяток сантиметрів особистого простору, однак це не бентежило їх. 

Вони зустрілись очима та кілька хвилин просто сиділи, мовчки дивлячись один на одного. Тихо, спокійно, без жодних рухів. 

Вікторія посміхнулась, проте в її очах виднілась тінь болю. Через що Артур тієї ж миті насупив брови, а коли зрозумів це, то знову розслабив своє обличчя, після чого посміхнувся принцесі у відповідь. 

— Сьогодні спекотно, скажи? — Вікторія повільно повернула голову і підняла очі до гори. Вона потягнула праву руку угору, наче намагалась піймати сонячні промені, що просіювались через листву.

Артур не відводив від неї очей.

— Принцесо, зараз початок літа, звісно це спекотна пора. — Серйозно відповів Артур.

— Арт, Арт, я ж казала, щоб на самоті ти не звертався до мене так офіційно. — Посмішка ледь торкнулася обличчя дівчини.

— Перепрошую за це. — Голос Артура був рівним. Він повернув голову та спрямував погляд у місце, куди дивилась дівчина. — Вікторія, що з тобою?

Від несподіванки, очі дівчини розширились у всю міць. 

Так, вона вже давно говорила, щоб Артур звертався до неї неформально. 

Він стільки років був поруч, вони буквально виросли разом. Але він завжди ухилявся від цього. 

«Як ваш лицар, я не можу дозволити собі такої вільності» — завжди з посмішкою та грайливими очима промовляв він.

«А тут на тобі. Ну все, точно, він взявся за справу серйозно. Втекти від розмови не вийде». 

Вікторія насупила брови та якось по дитячому подивилась на хлопця. 

Артур не змінив свого серйозного виразу обличчя та усім своїм виглядом говорив, що чекає відповіді.

— … Повірити не можу. Ніякого попуску? — З серйозністю у погляді запитала принцеса.

— Ніякої. — Рівним тоном відповів Артур.

Принцеса засмучено зітхнула.

— Ніякої. — Повторив Артур.

— Та добре, добре! Годі вже свердлити мене цим поглядом! — Вимучено капітулювала принцеса, з виразом повної поразки на лиці.

— Хех… — Важко видихнула вона. — Просто… на мене все це тисне, розумієш? 

Артур зосереджено спостерігав та слухав принцесу.

— Кожен чогось очікує від мене. Бути найталановитішою принцесою, потім королевою. Зараз, батько спускає з рук мої вилазки але – це не вічно. — Вікторія насупилась. — Я прямо таки бачу, як після церемонії, він мені каже полишити думки про лицарство, тренування та усе, що я так люблю. Так! Я знаю, що стану королевою! Однак… Однак, хіба можна лишати мене всього?!

Принцеса підібрала ноги під груди та обійняла їх руками.

— Знаю, дитинство не вічне, знаю, що юність теж… Знаю, що маю нести відповідальність за наше королівство. І знаю, що не бачити мені пригод. 

Артур все так само непорушно сидів і уважно слухав.

— Це звісно все розчаровує, проте я вже навіть змирилася… — Вікторія відвела праву руку у сторону, наче відштовхувала щось від себе. — Однак, змушувати мене виходити заміж за якогось незнайомця, бо так треба?! Ну вибачте, – це вже занадто!

Дівчина підвищила голос і різко повернула голову до Артура, а той розгублено подивився на неї.

— Ні, ти б чув, що сказав батько! «Вікторія ти вже перейдеш у той вік… для нашого королівства дуже важливо… на балу будуть юнаки зі знатних сімей… по закінченню святкування потрібно оголосити про заручини».

Вікторія роздратовано ворушила своє волосся на голові та з гнівом закричала.

— Аааааа! Ну якого біса! Він хоче за два тижні святкування – заручити мене з якимось графом, маркізом чи віконтом? Це взагалі нормально? А як же моя думка? Ну як взагалі це можна витерпіти?!

Трохи відійшовши від шоку, Артур все так само спантеличено дивився на принцесу. 

Завжди весела та привітна принцеса – кричала прокльони на свого батька. Хлопець відчув, як по всьому його тілу виступив піт.

Трохи заспокоївшись, Вікторія всілася, як султан, не звертаючи уваги на свою вишукану сукню та направила свій суровий погляд на Артура.

— Що ти про це думаєш? — З натиском запитала вона.

— Я? — зніяковів Артур.

— Тут є хтось ще? — Роздратувалась Вікторія.

— Боюсь, не в моїх силах вирішувати подібні питання. — Артур відвів погляд. — Як ваш лицар я…

— А ти не бійся! — відрізала Вікторія.

Артур на мить застиг. Усе його тіло напружилось, наче одна натягнута струна. 

Тепер вже хлопець благав про помилування у погляді.

— Я чекаю. — Вікторія не збиралась відступати.

Вона пильно свердлила хлопця своїми, яскраво-блакитними очима, очікуючи відповіді.

— Та не знущайся ти над хлопцем. Подивись на нього, він у шоку від твого напору. — Голос, із нотками потіхи, пролунав зі сторони алеї.

Почувши ці слова – Вікторія з Артуром обернулись та побачили володарку голосу. 

Дівчина у темній сукні та з чорною парасолькою над головою, прямувала у бік пари, з ледь зігнутими кутками губ, імітуючи ліниву посмішку.

Вікторія не відводячи погляду від сестри насупила брови й одразу схрестила руки на грудях.

— Підслуховувати приватні розмови – не ввічливо, сестро.

— Ой, ну яке ж тут підслуховування, коли ти так галасувала, що тебе на весь замок чутно? — Мері відвела праву руку у сторону та знизила плечима.

— Невже на весь замок? – Брови Вікторії за секунду підійнялися до гори від подиву.

Не змінюючи спокійного виразу обличчя, Мері покрутила парасольку, уважно оглядаючи людей своїми темно-блакитними очима. 

Артур остовпів, з натяком на переляк, а Вікторія залишалась роздратованою. 

Мері ледь примружила очі, видаючи легку зацікавленість, та почала обходити навколо старого дуба.

— Не хвилюйся, я пожартувала. — Вона витримала коротку паузу. — Тебе було чутно, лише в районі двадцяти – тридцяти метрів. — Рівним тоном промовила Мері. 

— На твою вдачу, крім нас. — Дівчина обвела пальцем по колу у повітрі. — Тут більше нікого нема. Усі надто заклопотані підготовкою до свята. 

Мері зупинилась біля Артура, витонченими рухами – закрила свою чорну парасольку та присіла поруч. Не забуваючи підійняти кутки своїх губ, ще сильніше, як хороша дівчинка.

— І чого ти тут забула? — Незадоволено запитала Вікторія.

Мері перевела погляд на сестру. Її темні очі таїли в собі тінь веселощів, наче вона побачила цікаву іграшку.

Вікторія напружилась. Вона знала цей погляд.

Це досить рідкісне явище – для її вічно незацікавленої сестри. 

У неї так горіли очі, тільки коли та читала захопливу книжку. І знаючи уподобання своєї сестри, у сюжеті неодмінно знайдеться: купа страждань і не завжди щасливий кінець. 

Вікторія напружено проковтнула слину.

— Насправді, я просто тихо собі сиділа у бесідці, пила чай та читала книжку, як почула твої крики. 

— Ну і сиділа б собі там далі…

— Ну як я могла! Тут явно сюжет цікавіший ніж у «Ефект світла на Темну долину». — Мері драматично приклала руку до грудей.

Ніхто із присутніх – не оцінив акторської майстерності дівчини.

— Ну так що? — Продовжила Мері, наче і не було тієї ніякової тиші. — Коли весілля?

— Чиє? — Вікторія недовірливо звузила свої очі. 

Тим часом Артур просто дивився, то на Мері, то на Вікторію, і всім виглядом показував, що вже давно втратив суть розмови.

— Як це чиє? — На обличчі Мері зʼявилось здивування, наче вона говорила про очевидні речі. — Звісно ваше з Артуром! — Вона розкинула долоні до гори та широко посміхнулась, коли її очі залишались незмінно порожніми.

Артур: «Коли це ми вирішили одружитись?!»

— Я як раз чекала на пропозицію. — Вікторія зітхнула прикриваючи одне око.

Артур різко повернув голову до Вікторії та із шоком дивився на принцесу. 

Хлопець відкрив свого рота, проте звук так і не покинув його горла.

— Люба сестро. — Мері із задоволенням подивилась на цю картину. — Ти дійсно віриш, що він зміг би переступити через себе?

Вікторія приклала руку до підборіддя та пильно подивилась на Артура. Вона задумалась, ще на мить, після чого зробила глибокий вдих та видих.

— Ти маєш рацію, сестро!

Вікторія злегка підвелася, встаючи на одне коліно, після чого взяла Артура за руку, уважно зазираючи в його очі. 

Той, своєю чергою, все ще спантеличений розмовою сестер – ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.

— Артуре Лойт, чи згоден ти, одружитись зі мною та стати моїм чоловіком? 

Промовляючи ці слова – Вікторія не зводила своїх серйозних очей з хлопця. Артурові ж очі здивовано витріщилися, то на Вікторію, то на їх руки. 

Хлопець спітнів та відчув, як мороз пробігає спиною, а серце бʼється, немов скажене. Тільки зараз він помітив, як голосно воно відбивається у його грудях. 

Через секунду, Артур почервонів і його вуха наповнились вогнем. Він затримав свій погляд на Вікторії. 

Такої сильної, мужньої та яскравої особистості, як вона – він не зустрічав ніколи.

Чи мав право, такий як він, просити чогось більшого ніж служіння їй? Навіть, здавалося б – простої дружби, вже забагато. 

Він нахмурив брови та заплющив очі. 

Мері підсунулась ближче до Артура, похилилась до його вуха та прошепотіла:

— Тобі краще погодитись і не забивати голову непотребом, а не то сестриця власноруч виб’є його із тебе.

Артур різко розплющив очі, через несподівані слова поруч. Його погляд вчергове врізався у Вікторію.

— Невже тобі не страшно? — Хлопець ледь стримував емоції, що переповнювали його.

— Звісно страшно! Однак, я вже давно вирішила, що від чого-чого, а від тебе не відступлюся! — Впевнено промовила Вікторія.

Артурові очі наповнились вологою, заблищавши свіжою листовою. Він ніжно посміхнувся, перехопив руку дівчини та обережно потягнув її до своїх губ. Вікторія зашарілася й рум’яна торкнулися її щік.

— Так, я – Артур Лойт, погоджуюсь одружитись з тобою Вікторія Акройд, та стати твоїм чоловіком. 

Пара не відводила очей один від одного та сплела руки разом, наче боячись, що ось-ось прийде мить прощатися.

Мері тихенько відсунулася від Артура й одразу піднялася, не заважаючи інтимній атмосфері між парою. 

Вона відкрила на ходу парасольку й вже пройшла кілька кроків, поки голос Вікторії не зупинив її.

— Ти ж розумієш, що зараз – це все потрібно зберігати у таємниці? — Вікторія спрямувала зосереджений погляд у бік сестри. 

Мері елегантно розвернулася до пари, поділ її сукні коливався від її рухів, а легкий порив вітру – ледь торкнувся її довгого чорного волосся.

— Я – могила. — Мері приклала вказівний палець до своїх губ та ледь посміхнулась.

— А що до нього? — Вікторія кивнула у бік, де весь цей час стояв лицар, котрий приставлений охороняти Мері та завжди слідує за нею.

Мері перевела погляд на Левко й розслаблено відвела вільну руку.

— Не хвилюйся, він теж мовчатиме. — Мері дивилась на юнака пронизливим поглядом, даруючи тому широку посмішку. — Йому байдуже, та і ваші амурні справи не входять в зону його обов’язків.

По спині Левко пробіг холод. Він неспокійно поглянув на принцесу Мері. Та через мить, його лице знову стало кам’яним.

Мері не відводила лінивого погляду, котрий нічого не відображав, від свого напруженого лицаря.

— Не хвилюйся, я – могила.