Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Посеред ночі у бальному залі панувала тиша. 

Перевернуті столи, обірвані штори та завіски стали елементами хаосу, що панував навколо. Вишукані килими вже встигли просочитися кров’ю, як господарів, так і відвідувачів замку. 

Металевий запах повис у повітрі, подразнюючи ніс. Підлога, усіяна порубаними та понівеченими тілами, – викликала нудоту кожного глядача. 

Червона кров нагадувала дрібні річки з озерами, що витікають одна в одну, зливаючись та впадаючи у глибокий океан.  

Небагато кому пощастило, після смерті, полишити за собою охайний, вцілілий труп. І ще меншій кількості, усміхнулась пані удача – зберігаючи життя. 

По більшій кількості, у живих залишилися ті – котрі настільки перелякалися, що не мали сил здвинутись з місця. 

Люди у лицарській формі, жорстоко відбирали життя тих – хто намагався чинити опір та покинути залу. 

Крізь тишу, пробивались судомні схлипи, котрі люди, намагалась стримати з останніх сил. Немов боялися, що якщо їх почують, то вони відправляться у подорож, слід за трупами на підлозі.

Наче ця тиша – надавала ефемерний захист. Маленький самообман аби не злетіти з глузду та залишитись собою.

Барон Райтнес, а точніше, чоловік, котрий видавав себе за барона, задоволено спостерігав за обставинами навколо. Безлад, відчай, страх та інстинктивне бажання вижити бодай що. 

«Люди такі потворні у своїй слабкості та в той самий час – такі чарівні». 

Він не відводив погляду, від цієї картини, що зачаровувала його серце, несамовито посміхаючись.

Чоловіки у лицарському вбрані, з суровими, наче скеля обличчями, виконували наказ та відводили людей до центру зали. 

Всі хто міг рухатись, вишукувались у ряди, а хто не міг – вмирали на місці.

Люди, в рядах – задихались від сліз, їх тіла тремтіли, а очі передавали відчай та якусь мізерну надію, що вони зможуть вийти звідси живими. Страх заповнив увесь вільний простір, на рівні зі смертю, яка літала поруч із ними та відчувалась кожною клітиною тіла.

Барон мовчав, тримаючи всіх присутніх у пасці гробової тиші. Він навмисно просто сидів та спостерігав, із задоволенням в очах, змушуючи інших боятися, ще більше. 

Він вичікував, коли їх страх досягне апогею. І коли цей момент настав, чоловік із тріумфальною посмішкою піднявся зі стільця та артистично поклонився, після чого заговорив, наче ведучий у комедійній п’єсі:

— Доброї ночі, пані та панове! Дозвольте привітати вас на королівському балу! — Чоловік із рівною поставою, продовжив свердлити своїм пронизливим поглядом.

Після слів чоловіка, всі присутні завмерли. Боячись ворухнутись, чи занадто голосно дихати – вони ховали свої погляди у підлозі. 

— Не варто боятися. — Продовжив чоловік. — Ну же, подивіться на мене. 

Налякані люди не змогли знайти сили аби підняти голови.

— Не хочете? — З холодом у голосі та навіть погрозою промовив чоловік.

Зі сторони лицарів почувся скрегіт металу. Люди затряслись ще дужче, та через силу, один за одним, почали підіймати голови. 

Зустрівшись очима з самозваним бароном, їх окутав ще більший жах. Сльози мимо волі текли з очей, затуманюючи вид. 

Побачивши це, чоловік задоволено посміхнувся.

— Які молодці. Бачите, нічого страшного, правда? — Чоловік витримав невеличку паузу, яка здавалася, тривала вічно.

— Як ви могли помітити, Король – мертвий. — Очі чоловіка заблищали. — Королева – мертва. Тепер замок під контролем – секти Чорного полум’я. Прошу любити й шанувати. — Чоловік розвів обидві руки та ледь поклонився.

— Аби перехід до нового устрою був, як найбільш комфортний для нас усіх, вас проведуть у кімнати, де ви перечекаєте певний час. Прошу, насолоджуйтесь нашою гостинністю!

Лицарі підійшли до людей у колонах та повели їх у необхідному напрямку. 

Люди з тремтячими ногами, ледь могли пересуватись, але зупинитись вони не могли. Не мали права, занадто висока ціна за ступор.

Псевдобарон із задоволеним поглядом проводжав гостей, поки його очі не зупинились на дівчині та хлопцю, котрі випадали із цілісної картини жаху. 

Дівчина йшла з беземоційним виразом на обличчі та байдужістю в очах. Наче вона знаходиться не у залі, з купою трупів та кровавими візерунками довкола, а на нудному чаюванні. 

І немов довкола неї – не купа озброєних чоловіків, котрі ще годину тому влаштували різню, а просто супровід із її особистої охорони. 

Тим часом високий та статної зовнішності хлопець, котрий йшов поруч із нею, тримався з холодним, стриманим обличчям. Проте на відміну від дівчини, в його очах читалось напруження.

«Ці двоє… Та хто вони та… А!»

Псевдобарон підняв руку. Лицарі один за одним зупинились. Один із них підбіг до чоловіка та поглядом запитував, що від нього потрібно.

— Ці двоє. — Чоловік указав на пару із дівчини та хлопця. — Приведи їх сюди, а інших ведіть до кімнат, згідно з планом.

Коли пара підійшла до чоловіка, він прискіпливо оглянув їх, широко посміхаючись своїй вдачі.

— Принцеса Марія, доброї ночі. Як я бачу, ви чудово проводите час?

Дівчина зустрілась очима із чоловіком та без жодної зміни на лиці, зосередила на ньому свій погляд.

— Було куди краще, поки ваші люди не поперевертали тут все верх дном. А я так і не дійшла до основних страв. — Із награним жалем та пустим лицем промовила дівчина. Наче жахлива акторка, котра намагалась видавити із себе хоч якусь емоцію.

Інші з дивним лицем покосилися на принцесу.

— Пхахахаха. — Чоловік засміявся у всю силу, та почав витирати сльози, котрі виривались з його очей.

— Наші дані, про Вас, виявились в корні не вірними. — Продовжив він.

— Невже? — Рівним тоном запитала Мері.

— Ще і як! — Очі чоловіка заблищали по-новому. — Згідно з ними, ваше життя не важить нічого! Проте, маю визнати, ваша неординарність мене підкорила. 

Чоловік підвів руку до свого обличчя, прошепотів декілька слів у пальці, після чого почав терти свого лоба з підборіддям.

З його пальців полилось легке червоне сяйво. А через кілька секунд, і саме обличчя почало плавитись, та на зміну старого з’явилось нове.

— Дозвольте представитись, Френк Ленсі – П’ятий стовп секти Чорного полум’я. — Чоловік злегка вклонився. — Рад нашому знайомству.

Мері неспішно взялась за спідницю та елегантно вклонилась у відповідь, наче це звичайне діло для неї.

— Марія Акройд – друга Принцеса королівства Лірит.

Френк не міг погасити свою посмішку. Те, як ця дівчина реагувала, як поводила себе, наче нічого не сталось. Це витримка? Чи може напускний спокій, а за маскою відчай? Або може вона психічно нездорова? Що ж, все-таки в їх звіті присутня частина правди – вона повна протилежність Вікторії. 

"Ах, Вікторія! Які у неї чарівні очі, статура, вираз обличчя… А ті сльози, які обливали лице!".

Френк перевів погляд на юнака, поруч із другою принцесою. 

Високий, молодий хлопець, віком близько двадцяти п’яти. Охайно укладене, русяве волосся, низько посаджені брови та світло-карі очі, які уважно спостерігали за усіма присутніми. Спокійне, точене обличчя, та не масивне тіло, середньої статури. Хлопець одягнений у таку ж саму форму, як і той лицар, котрий увів принцесу Вікторію. 

«Наближений лицар королівської родини».

Покопавшись, ще трохи у своїй пам’яті та вилучивши звідти інформацію про цих двох, він не міг не посміхнутися ширше.

— Марія, сонечко, ти мені подобаєшся, не хочеш стати одним із членів нашої секти? 

У присутніх лицарів та Левко – змінилось лице. Наче вони почули дуже незвичний жарт і не могли зрозуміти, коли треба почати сміятись.

— Не обіцяю високу посаду, проте я тебе не ображу – повір. — Френк підморгнув дівчині та з очікуванням подивився на неї. 

— Чи не занадто ви жадібний, пане? Хочете і мене і мою сестру за раз. — Спокійно відповіла Мері. 

Френк знову розсміявся.

— Ах, ну хіба вона не чудо? — Запитав Френк, у стоячого поруч лицаря-сектанта. Той не знав, як реагувати тому просто мовчав та продовжував спостерігати. 

Френк перевів погляд на Мері.

— Не хвилюйся, любонько, я зможу ощасливити вас обох. 

Френк протягнув свою руку вперед, торкаючись довгого, чорного пасма дівчини, після чого почав гратися з ним. Мері відступила на кілька кроків назад, і пасма вислизнули із рук чоловіка.

Мері знов направила свій погляд на чоловіка та зі спокійним тоном вимовила:

— На превеликий жаль, мушу відмовити у вашій пропозиції. Моє серце вже зайнято. — Дівчина зі скромністю заплющила очі на кілька секунд.

— Та невже? І хто ж цей щасливець? — З азартом запитав Френк.

Легким та невимушеним рухом, Мері підняла руку та вказала на стоячого біля неї Левко.

Сам Левко спантеличено глянув на дівчину, наче вона сказала щось неймовірне і за межею його розумових здібностей.

— Ми з моїм лицарем. — Вона перевела погляд на Левко, який все ще був шокований. — Присягнулись один одному у вічному коханні. — Мері повернула голову та знову глянула на Френка. — Ми поклялися бути разом, як у житті, так і після смерті. 

— Я дивлюся... — Френк ледь стримував регіт. — У вас з сестрою особливі вподобання до лицарів? — Чоловік прикрив нижню половину лиця рукою, та його очі, видавали, що власник не може стриматись від сміху.

Мері витримала коротку паузу.

— О… Це у нас сімейне. 

Лице дівчини все так само лишалось порожнім, коли в той же час, Левко не міг приховати свого здивування. А Френк сміявся з усього цього сюру, поза кадром. 

— Невже так сильно його любиш? — Френк продовжував підігравати Мері.

— О… —  Монотонно продовжила Мері. — Як нікого у цьому світі, він для мене єдиний. 

— То може… — Френк витримав паузу. — Він тобі розповів правду про своє походження? — Френк з хитрістю в очах озирнувся на Левко.

Хлопець, у відповідь, обдарував Френка важким поглядом.

— Ну звісно розповів. — Відповіла Мері.

— І про своє завдання у Лірит повідав? — З награною здивованістю продовжив допитуватись Френк.

Мері спокійно кивнула головою, погоджуючись з чоловіком?

— Та невже?! — Френк обдарував пару багатозначним поглядом. 

Він і не сумнівався, що принцеса бреше. Акторка з неї ніяка. 

«Однак навіщо? Хвилюється, що ми вб’ємо її лицаря? Не буду сперечатись, від нього варто було б здихатись. І все ж, через це вона влаштувала цю виставу? Ну і як же, моя мила, ти будеш виплутуватися зі своєї брехні, коли я надавлю на тебе?»

— Моя мила, то хто ж він і чому тут? — Френк схилив голову на бік та очікував продовження гри.

Мері спрямувала прохолодний погляд на чоловіка.

— І чому я маю відповідати?

— У разі твого мовчання. — Чоловік указав рукою на Левко. — Ми стратимо його на місці.

— А якщо я відповім?

— Ну, а у цьому випадку. — Френк подарував яскраву посмішку дівчині. — Ми відправимо вас обох, до покоїв, цілими та неушкодженими. — Він приклав ліву руку до серця. — Клянуся своїм Богом! 

— О… Ну раз ви клянетесь самим Богом… 

Мері витримала паузу, під час якої підійшла ближче до Левко та обома руками, обійняла праву руку хлопця. 

Левко звузив свої очі та направив погляд на дівчину. Він все намагався зрозуміти – заради чого вона все це робить? 

Мері дужче обняла руку хлопця, та притулилася до його правого боку. Обережно приклала свою голову, до його плеча, та ніжно потерлася о нього, наче кішка, що шукає притулку та ласки.

На цей жест, з боку дівчини, Левко на автоматі, потягнувся вільною рукою, та обережно торкнувся голови дівчини, лагідно проводячи по її волоссю. 

Мері підняла голову та зосередила свій погляд на Левко. Пара, із дівчини та хлопця, дивились один на одного. 

Хлопець намагався знайти відповідь, що коїться в голові принцеси. Але, він міг бачити, лише темно-блакитні очі, наче два сапфіри, вони притягували своєю красою, але водночас – лишались порожніми та безмовними.

Мері заплющила очі та знов приклала свою голову на плече хлопця. Розплющивши які, вона направила погляд на Френка. 

Той в очікуванні спостерігав за парою. Він не квапив їх. Якоюсь мірою, його навіть забавляла ця гра.

— Левко…. — Тихо почала Мері. — Левко народився у невеличкому селищі, в геть бідній сім’ї. Аби вижити, ще з малих літ, йому довелось привчатись до роботи найманцем. З роками він досяг успіху, його життя стало краще. 

Френк почав аплодувати, та обдарував пару саркастичним поглядом. 

— І це все?

Левко напружився, це звісно правда, але не вся. Та і те що розповіла Мері... Подібна життєва ситуація не рідкість. Такі висновки міг зробити кожен.

— У королівстві Малатиш, що є нашим сусідом, дуже цікавляться, як у нас справи. — Погляд дівчини почав блукати по залу. 

Почавши про сусіднє королівство, посмішка Френка застигла і його погляд став недовірливим. 

— Так вже сталося. — Продовжила Мері повернувши свій погляд до Френка. — Що Левко довелось стати шпигуном.

Від цих слів у Левко застигла кров. Його очі зосередились на дівчині.

— Він проник до королівства Лірит, підробив свою особистість, став членом королівських лицарів. — Дівчина знов потерлася о плече хлопця. — Він так багато працював заради цього, хіба ні? Ну і як ви вже знаєте, із власної розвідки. — Мері продовжила свердлити Френка, своїми порожніми очима. — Левко шпигував за нашим королівством та передавав інформацію королівству Малатиш. Я нічого не пропустила? 

Кутки губ дівчини ледве підійнялися, утворюючи слабку тінь посмішки. 

Вони з Левко продовжували стояти в напівобіймах, поки хлопець не вірив своїм вухам. 

«Звідки? Як? Чому? І головне питання, якщо їй це було відомо, якого біса вона не доповіла на нього, а просто удавала, наче все нормально?»

Лице Френка лишалось застиглим ще деякий час. Чоловік дійсно не очікував подібного. В його голові проносились ті ж самі думки, що і у Левко.

Френк прибрав вічну посмішку зі свого обличчя та звузивши очі у гострому погляді, по новому глянув пару. 

— Ти зрадила власне королівство? — Запитав Френк.

— Я повірила у любов. — Сухо відповіла Мері.

«Так, добре, у неї точно щось не так з головою».

Скільки не дивився, він не міг прочитати дівчину. 

Одного погляду на Левко достатньо, щоб зрозуміти – він спантеличений. Що говорить саме за себе: принцеса не могла знати правди про нього, і у них взагалі не романтичні стосунки.

Однак, вона знала. 

Без жодних емоцій – вона дивилась у глибоку, темну прірву, і їй байдуже.

Це збивало, не вкладалося у норми, не сходилось з логікою та людяністю. Це тривожило та лякало.

На інстинктивному рівні, Френк розумів, що щось не так, його внутрішній голос кричав, що від неї треба здихатись, негайно! Відрубати голову, як її батькам. Та він не міг. Йому потрібна Вікторія. А її сестра надто гарна приманка. Йому не можна ризикувати. 

Заглушивши свій внутрішній голос, Френк промовив з кам’яним лицем:

— Проведи цих двох до кімнати.