Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Данко стояв, перед дверима кабінету Джеймса. У них доволі вільні стосунки, без напружень, як то буває між начальником та підлеглим. Можна навіть сказати – дружні. 

Якщо Джеймс творить якусь дурість, то Данко, без жодних утисків, може звернути на це увагу, першого. А коли це не ефективно – то може і копняка дати. Однак, останнім часом, все обходилось – холодним поглядом Данко, з присмаком погрози.

Стоячи за дверима, Данко чув стурбовані голоси інших людей. Він видихнув та постачав. І після секундної тиші, почув: «Заходьте».

Всередині кімнати досить просторо. Мінімум меблів, лише необхідне на робочому столі, таке як: ноутбук, кілька носіїв, стопка документів та трохи канцелярії. 

Посеред кімнати – диван та невеличкий подовгий столик біля нього. А із вікна, сонячні промені, напористо пробивались всередину, лягаючи на шафу, що самотньо стояла впритул до стіни.

Окрім Джеймса, котрий сидів за своїм робочим столом. В кабінеті знаходилось ще декілька членів групи прохідців – «Bloody witch» або ж «BW», як їх часто називали інші. 

Лев та Ніка – стояли по праву та ліву сторони від Джеймса, зосереджено дивлячись на екран ноутбука. 

Скоріш за все – проглядали результати розшифрування, над якими, працювала перша група, останні десять днів.

На диванчику, недалеко від робочого стола, сиділа тендітна дівчина, з рівним білосніжним волоссям по пояс. 

Дівчина намагалась приховати свою стурбованість та ввічливо посміхнулась, коли Данко зайшов до кабінету. 

Особисто, вони не знайомі. Але Данко бачив її, час від часу, поруч з Левом, коли ті у справах звертались до НЕСГ. 

А дівчина, могла чути щось про хлопця від Лева або Ніки. Що не дивно, бо для цих двох – Данко наче старший брат. Точніше, для Лева він дійсно був братом, хоч і не рідним, а Ніка жила по сусідству від них. В дитинстві вона часто приходила у гості, аби розважитись та наробити шуму.

Данко познайомився з ними, коли йому виповнилось дванадцять, а їм по дев’ять, відповідно. Саме в той час, його мати вирішила продовжити жити далі та одружилась вдруге. 

Як не дивно, усі одразу поладнали. 

Вітчим – був люб’язним та привітним чоловіком, з відповідальним ставленням до життя. 

Він вже тоді працював прохідцем у команді – інформаційної підтримки. Де, до речі, працює купа його родичів. Це наче сімейна справа.

Мати Данко, все так само продовжувала викладати в університеті, на кафедрі психології. 

Та у дома, жінка залишалась ніжною, турботливою матір’ю. Котра піклувалась про обох синів, без жодних утисків. 

В її очах – всі люди рівні.

У цій сімейній ідилії, Данко займав роль – ідеального старшого сина. Він гарно навчався у школі, відповідально ставився до усіх справ та звісно товаришував і дбав про свого молодшого брата та Ніку, на додачу.

Лев завжди здавався занадто дорослим, для свого віку. Так, він бешкетував разом із Нікою, за що отримував копняка від батьків. Бігав за Данко, шукаючи захисту від покарань. Сміявся, нудьгував, робив все, що й звичайні діти. Однак, його очі, видавали в ньому деяку зрілість, з присмаком суму, апатії та крихітного вогника надії.

Ну а Ніка, вона була ніби – примхлива молодша сестра. Завжди знаходила пригоди. Вона навіть досі надзвичайно гіперактивна, з вічно усміхненими, яскравими очима.

Родина здавалась ідилією, де кожен відігравав свою роль. Поки одного разу – шістнадцятирічному Данко не довелося «вийти із шафи». І тоді все змінилось. 

Він знав, що все буде саме так, тому ховав цю частину себе, але через необережність та необачність – все спливло на поверхню.

То був звичайний осінній день.

Ще хлопчиком – він, як зазвичай повертався додому, зі школи, у супроводі свого друга/хлопця. 

У них тоді ще не склалося серйозних стосунків, вони вже давно товаришували та просто хотіли перевірити, чи підійдуть один одному. До того ж на то і юність – щоб експериментувати та знаходити істинного себе. 

Хлопці завернули за провулок і мали прощатись, коли Данко, несподівано, отримав легкий поцілунок.

«На прощання», – з усмішкою та червоними щоками, сказав тоді юнак. 

А Данко так здивувався, що забув, як дихати, після чого – геть червоний, по самі вуха, відвів погляд у бік. Його хлопець, ще засміявся тоді, а от Данко за секунду побільшав.

По той бік вулиці, стояв двоюрідний брат Лева – Тім. Хлопець, був ровесником Данко, та одразу його не злюбив. Постійно шукав причини принизити або зачепити за живе, вивести із рівноваги. 

Проте, це ніколи йому не вдавалось, що дратувало того ще сильніше. 

Данко виділявся своїм, надмірно спокійним характером. Як у школі, так і на сімейних зустрічах, він – мило посміхався та змінював тему, наче і не чув тих докорів.

Як можна здогадатися, Тім з неймовірним задоволенням прибіг додому та з усіма подробицями розповів про побачене: батькам, друзям, родичам. Не пройшло і двох годин, як сарафанне радіо облетіло всіх знайомих, ну і звісно батьків Данко.

Того вечора, він чекав у вітальні, коли батьки повернуться. Наче, підсудний, в очікуванні вироку. 

Однак, все виявилось не так страшно, як він собі уявляв. 

У результаті, його мати зі сльозами, просила вибачення за свою неуважність та те, що не помітила все одразу. Звинувачувала себе у ненадійності, бо чому б ще Данко так довго приховував це і не міг довіритись їй?

Вона завжди була такою – ставила інших поперед себе. Вважала, що не змогла дати достатньо, як мати, щоб її дитя повністю довірилось їй. Обіцяла завжди лишатись на його боці та казала не слухати, хто щоб не говорив, її син – нормальний. Все правильно, кожен має право на своє щастя, а ті хто не розуміє цього – ідіоти.

Вітчим же був дуже схвильований. Він не казав нічого поганого. Підтримав слова своєї дружини, проте в його очах читалась тривога. Всі його родичі вважали подібне – неприпустимим. 

На сімейних зустрічах, кожен міг дозволити собі пару-трійку жорстоких слів, повних глузувань. На що Данко все так само мило посміхався, коли його мати з жахом заступилась за сина. Проте все завжди зводилось у жарт.

Дорослі перешіптувалися, запитуючи: чи безпечно для Лева, жити з таким, як Данко? А що, якщо той зазіхатиме на хлопчика? Це ж кошмар! Це ненормально!

Подібні плітки перетворились у чисту віру. А глузливі погляди – в зневажливі. 

Так минуло менше року.

Одразу, після школи, Данко вступив до університету, який знаходився у столиці, назавжди покинувши рідне місто. 

Він втік, так, лише перед собою він міг це визнати. Він втік – від родичів вітчима, котрі душили його. Втік від самого вітчима, який, хоч і не показував цього, однак хвилювався за свого рідного сина. Та з легкістю видихнув, коли Данко оголосив, що їде з міста. 

Втік від матері, котра просила вибачення, за те що не здатна вберегти. Він вже так втомився відігравати перед нею роль, наче все добре і він у нормі. Вимучено посміхатися зі словами: «Все добре, мам». Наче нема того тиску з боку сім’ї та їх оточення.

Втік від Лева… Хлопчика, який обійняв його у перший день, коли пролунало сарафанне радіо, та пообіцяв завжди підтримувати. І він дійсно стримав слово, не звертаючи уваги на плітки про Данко, та про ті дурниці, які йому говорили дорослі. 

Їх стосунки залишились такими ж теплими, як і до цього.

Втік від Ніки, яка плакала у весь голос, коли дізналась, що Данко їде в інше місто. Кричала, що ще сильніше поколотить тих, хто ображає його. 

У той момент, Данко зрозумів звідки з’являлись синці у його однокласників та деяких хлоп‘ят, які дозволяли собі задирати хлопця.

Його мила, молодша сестра, як завжди, не розчаровувала.

Всі розуміли, що він втікає, всі й він у тому числі. Навіть став дорослим, він продовжує уникати зустрічей з родиною, Левом та Нікою, коли бачить їх в полі зору. Навіть свою молодшу сестру – Риту, котрій вже шість років, він бачив лише на фото. 

І зараз, Данко в одній кімнаті з тими, від кого втікав стільки років. При тому, він сам зайшов у цей капкан.

Високий та смаглявий чоловік з міцним тілом та коротким волоссям, зачинив двері, позаду Данко. 

Він весь цей час стояв біля виходу, зі складеними руками та соколиними очима, котрі спостерігали за Данко.

— Ну треба ж таке! Які люди! — З глузливим тоном, вигукнув хлопець, який теж сидів на дивані, неподалік від білявої дівчини. 

Це був Тім, той самий двоюрідний брат. Так, він теж пішов  до прохідців та входив до однієї команди з Левом та Нікою. І нехай характер у нього, ще те лайно, проте навичок йому вистачає. Він дійсно вмілий, та важливий член команди.

Всі у кімнаті направили погляд у бік Тіма. 

Хлопець ставно підвівся та розслаблено попрямував до Данко.

Із зухвалим обличчям, наче має владу над хлопцем, Тім, схрестив руки на грудях, та ледь нахилившись промовив:

— І з якої честі, ви вирішили завітати до нас? — Тім вигнув одну брову з ноткою нарікання.

Данко, без жодної емоції на лиці та інтересу, оглянув хлопця. 

Його порожні очі та і взагалі, весь зовнішній вигляд говорив сам за себе – він втомлений, і у випадку чого може вийти із себе. 

Джеймс добре про це знав. Після виснажливої роботи, гідів краще не чіпати. Особливо Данко, той може знищити опонента, у кращому випадку поглядом, у гіршому фізично. 

Джеймс потер своє сонячне сплетіння та з жахом спостерігав за гідом та самогубцею, котрий ліз куди не треба. Тільки-но він відкрив рота, як.

— Може, тому що я тут працюю, а це кабінет мого боса? — Данко вигнув свою брову, завдяки чому на його обличчі можна з легкістю прочитати сарказм.

— Ти диви яка наша прин… — не встиг продовжити Тім, як Данко сухо відрізав.

— Я розумію, що дуже подобаюсь тобі, однак, скільки ще можна повторювати, що ти не в моєму смаку? 

Данко розслабив лице та легенько похитав головою, наче кажучи: «Ой, ой, та що з тобою робити?» 

Від такої заяви, Тім випав в астрал. Дівчина, на дивані, широко розкрила очі від здивування, а хлопець, біля дверей, ледь помітно посміхнувся та відвернув погляд до вікна. 

Джеймс – спантеличено сидів та з полегшенням видихнув подумки:  "Найгіршого вдалось уникнути". 

А Лев з Нікою синхронно приснули від сміху.

Відійшовши від шоку, Тім насупився та всім своїм видом виказав, що збирається почати сварку, проте Лев зупинив його.

— Тім, не раджу лізти до нього. — Лев витримав паузу та уважно оглянув Данко. 

Той виглядав – жахливо. Бліде лице, почервонілі очі, темні тіні під ними. Опустивши погляд, він помітив невеличку свіжу пляму крові, яку намагався приховати. 

У хлопця, защемило у грудях, бо причиною був він сам. 

Лев видихнув. 

— Данко щойно закінчив роботу над складним проєктом. А втомлений гід – небезпечний гід. Не наривайся зайвий раз. 

По правді кажучи, Лев теж виглядав змученим, до того ж напруженим. Та й інші прохідці не відставали від нього. 

Видно, що вони працюють над чимось важливим та скоріш за все – небезпечним. Як Данко і думав, сталося щось дійсно серйозне.

Тім не міг проковтнути образу та випалив:

— Якби гіди працювали швидше, то ми б вже давно могли діяти! — Хлопець розлючено розмахував руками, вказуючи пальцем на Данко. — Якого біса так довго? Ти не міг краще виконува…

За мить, у голову Тіма прилетіла запальничка. Кидок був настільки сильним, що хлопець похитнувся та ледь не впав. Потерши свою голову, Тім розлючено подивився на Ніку.

— Якого біса! — заволав Тім.

— Замовкни. — Сухо промовила Ніка.

В блакитних очах дівчини, промайнув холодний лід, здавалося, наче вона може відняти життя одним поглядом.

Тім капітулював, й одразу тихенько сів собі у кутку дивану.

Настала тиша, яку порушив Джеймс, прочистивши своє горло.

— Данко, по якій справі ти зайшов? Усі інші, із першої групи, вже давно пішли. — Ввічливим та спокійним тоном промовив Джеймс та в його погляді не стихало хвилювання. Данко не із тих, хто просто завітає до нього аби перекинутись порою-трійкою слів, тим паче не у такому стані.

— Скажу одразу – я не збираюся лізти у ваші справи. — Данко повільно підійшов до столу Джеймса. Він зустрівся з напруженими поглядами Лева та Ніки. — Хоча в мене і є деякі питання, проте, я не дурень і розумію, що до чого. — Хлопець взяв пустий аркуш паперу та ручку. — Щоб це не було, сподіваюсь ви впораєтесь. — Легка посмішка торкнулась обличчя хлопця. 

Закінчивши писати, він передав аркуш Леву, який стояв поруч. 

— У носії, який ви нам передали, був вшитий окремий, схований код. Так сталося, що саме я працював над фрагментом, де його заклали. — Данко пожав плечима. — Це те що мені вдалося розшифрувати.

Лев уважно розглянув лист із набором чисел.

— Ці числа, це…

— Геолокація, — продовжив Данко. — Маю думку, що це місце, яке ви шукаєте. 

В кабінеті знову повисла тиша. 

Ніка спантеличено перевела погляд на Данко.

— Звідки ти…

— Я не знаю. — Ліниво відповів Данко. — Просто здогадався, з тими даними, які маю на руках, це найлогічніший висновок. 

Хлопець на мить прикрив очі, а коли розплющивши їх – окинув усіх спокійним поглядом, після чого тихою ходою попрямував до дверей.

— Я вирішив, що раз хтось, так заморочився над прихованням цієї інформації, то краще передати її особисто, а не кидати до загального файлу. 

Він обернувся на останок та ввічливо посміхнувся, на скільки вистачило сил. 

— Хай щастить.

Данко відкрив двері та покинув кабінет.