Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Частина команди – «Bloody witch», відправилась до місця, згідно з координатами, які надав Данко.

І згодом дістались невеличкого містечка, сільського типу, відоме своїм чистим озером, яке, як кажуть, може зцілювати душевні недуги. Та горами, які знаходяться неподалік. 

Та на жаль, любителі підкоряти гори та скелі, не мають змоги спробувати свою удачу тут. Оскільки, через унікальність екосистеми, в горах, досить часто виступає галюциногенний туман. Причиною появи якого – є симбіоз тутешніх рослин та коливання тиску. 

Саме тому, ще з давніх часів ці гори вважались небезпечними. Прогулянку серед них, могли собі дозволити, лише високорангові маги та люди у їх супроводі.

Діставшись до містечка Клауч, Лев та його команда, зупинились у тутешньому гостьовому будиночку.

Загалом, у цій вилазці, їх група налічувала пʼять людей:

Капітан команди – Лев, котрий обдарований магічним ядром загального типу. Тобто не прив’язаний до стихії, і може зміцнювати свої фізичні можливості, такі як: фізична сила, відчуття слуху, зору, нюху, смаку, регенерацію клітин.

Його ядро розвинено до максимального рівня, що досить велика рідкість, особливо в його віці. До того ж хлопець володіє чудовою внутрішньою концентрацією та майстерно орудує мечем й за необхідністю ножами.

Ніка, яка також, як і Лев, майстер у володінні мечем, й окрім цього знає низку стародавніх мов. Тому просто незамінна, під час вилазок до руїн стародавніх міст, храмів, різних сховищ. Рівень її магічного ядра теж досягав своєї вершини. Проте, вона не може використовувати всю міць свого вогняного ядра, через те, що тіло дівчини не здатне витримати подібного навантаження, що є своєрідним обмеженням.

Тім, котрий володів ядром стихії землі, на середньому рівні. Відповідав за розвідку й контроль території. А під час битв – будував земляні стіни та відстрілювався зі своєї вогнепальної зброї.

Пітер, той самий смаглявий велетень. Як не дивно, при досить обмежених можливостях свого ядра – стихії вітру, чоловік чудово використовував його на максимум, а все інше компенсував фізичною силою.

Вітра – дівчина з довгим білявим волоссям та глибокими темними очима. Мала добре розвинене ядро, стихії темряви. 

Зазвичай, вона підтримує товаришів із дальньої позиції, але також відповідає за розвіювання різноманітних проклять та бар’єрів, не вище середнього рівня.

До складу команди «BW» входили й інші члени, однак вони або відповідають за інформаційну підтримку, суто розвідку або виступають, як резерв і направляються до інших місць, за необхідністю. 

На світанку наступного дня, група направилась далі до своєї цілі.

Згідно з координатами, їх кінцевою зупинкою мали стати руїни старого селища – Ялуг. Названого на честь величезного озера, навколо якого і побудовано селище.

Проходячи крізь густий ліс, команда, час від часу, наштовхувалася на диких звірів, котрі не боячись людей, направлялись по своїм справам. Наче їм не було діла до якихось смертних людиськ.

Коли здіймався вітер, листва з дерев награвала свою мелодію, а пташки підспівували їй в унісон. При всій цій природній красі, рух виявився не із простих. Хоч GPS і працював без проблем, однак густа листва та чагарники постійно блокувала шлях, наче не хотіли пускати людей далі.

Тім, час від часу, сканував землю, перевіряючи, чи не збилась група зі шляху. Пітер відганяв комах своїм повітряним бар’єром та відштовхував перешкоди, коли ті траплялись перед групою. 

Ніка розповідала легенди про ці місця, весь час роблячи драматичні паузи та повертаючи сюжет до, здавалося б нереального фіналу.

Протягом п’яти годин подорожі, група таки дісталась до руїн старого селища. 

Стоячи на високому виступі, група людей споглядала за величезним, кришталево-чистим озером, кінця якого не видно. Тільки смутні тіні гір, виднілись в далечіні, як примари, що зустрічали мандрівників, по той кінець озера. 

Над тими горами, височіло яскраве сонце, яке освітлювало все навколо, залишаючи свої відблиски на озерній гладі. Навколо озерного берега, виднілися старі зруйновані будинки, які вже давно заросли мохом, лозами та іншими рослинами поблизу.

Гілки дерев, що розташовані навколо озера, гойдалися від поривів вітру.

Високі та масивні дерева – здавались велетнями, котрі оточили оазис з усіх боків та не підпускали непрошених гостей.

У повітрі відчувалась свіжість. Запах зелені контрастував із прохолодою води, яка так і манила у свої обійми. 

На дворі панувала середина березня. Група із п’яти людей, була вдягнена в штатну уніформу прохідців. Вільний чорний костюм у класичному стилі. Прикрашений синіми підкладками, та золотистими ґудзиками, з гербом, вишитим на лівій кишені жакета, який зазначав, до якої саме команди, вони належали. 

Їх герб – це дві літери BW, вишиті червоними нитками.

Лев підняв праву руку та направив її у бік озера, тим самим, подаючи сигнал, що всім необхідно спускатися у той бік. 

Проходячи повз старі, занедбані будинки, відгук смутку огортав серце, за покинутий дім, до якого так і не повернулись господарі. Чи… Скоріш за все, вже просто нікому повертатись. 

Більшість споруд так і не дочекавшись своїх власників, обвалились та сховались у піску. А ті, що мали змогу вистояти, цей довгий життєвий шлях, заховались у кронах високих кущів і невеличких дерев. 

На деяких будинках можна помітити один і той самий герб. Хоча і затертий часом, однак на ньому все ще можливо впізнати профіль дівчини над головою якої здіймається корона із зірок, що стікають вологими лініями до її голови.

Час від часу, пролітали дикі птахи, намагаючись виловити рибину з озера. Дрейфували у повітрі, після чого витонченими рухами торкались озерного дзеркала.

Зупинившись біля одного зі зруйнованих будинків, Ніка торкнулась залишків стіни та потерла її, немов намагалась зігріти своєю рукою.

На її обличчі тягнулась довга тінь. І ледь помітна посмішка, із нотками ностальгії торкнулась її лиця. Поки кришталево чисті очі, наповнені легким блиском дивились вперед та нікуди водночас.

Лев підійшов до дівчини та поклав свою долоню поруч. Зі схожим виразом обличчя, хлопець постукав вказівним пальцем по залишку стіни. У місці його постукування, полився дрібний струмінь із піщинок. 

Гілка чагарнику, що проріс поруч зі стіною, під поривом вітру, легким дотиком пройшлася по руці Лева. Через лоскіт просячи, щоб той не руйнував залишки його домівки.

— Так дивно… Все ніяк не звикну до таких моментів. — Тихим голосом промовила Ніка.

— Я теж. — У тон дівчини відповів Лев.

— Ха… Тутешні жителі знались на вечірках. 

— А які у них були страви з випивкою під час вечері… — Лев ніжно посміхнувся заплющуючи очі.

— Ой, та не кажи! Вони дійсно жили за чудовим кредо, – «живи – як в останнє». — Бадьорим голосом мовила дівчина.

— Це основна причина, чому вони ніколи не скупились найкращим і віддавали себе кожному дню. — Підхопив Лев за дівчиною.

— Я і не знала, що вони переселились сюди…

Лев задумався на мить, після чого промовив:

— Вони й не говорили куди саме прямують. Жили вільно та безтурботно.

Ніка голосно засміялась. Її широка посмішка розтягнулась на обличчі, а очі засвітились яскравими зорями. 

— Відчуваю себе старою…

— Бо так і є. — Додав Лев.

Вираз обличчя дівчини, із веселого і безтурботного перемінився на серйозний та ображений. Ніка повернула голову до Лева й звірила його пустим поглядом. 

У відповідь, хлопець, жартівливо посміхнувся. 

— Ти занадто багато часу провів з моєю сестрою. — Ніка схрестила руки на грудях, похиливши голову на бік.

Лев пожав плечима.

— Не бачу в цьому нічого поганого.

Ніка зосередила гострий погляд на ньому й одразу висунула язика із рота. На що хлопець зробив поблажливий вираз обличчя, протягнув руку до дівчини та поплескав ту по плечу, немов втішаючи її.

Ніка безмовно дивилась на нього.

— Занадто багато.

— Хей! Ви чого там застрягли? Куди далі то? Тут самі руїни та озеро. Це точно наш кінцевий пункт? — До Лева та Ніки підбігав Тім. Постійно, спотикаючись о коріння дерев та зариті під піском частини споруд.

Судячи з його незадоволеного обличчя, здавалося наче нещасного змусили з’їсти кіло лимонів. Хлопець уважно споглядав на пару із хлопця та дівчини, сподіваючись на скорішу відповідь. Однак ті двоє просто пожали плечима. Мов: «Вибач хлопче, я сам тут у перше».

— Таке сумне місце… — Промовила Вітра, безшумно підходячи до групи. — …Та чарівне водночас.

— Ага, вона такі любила… — Наче саме собою зрозуміле, відповіла Ніка та підняла з піску, якусь дощечку.

— Це…

— О! Щось знайоме! — Вигукнув Лев.

Ніка поклала свою знахідку перед групою людей і всі уважно почали розглядати металеву дощечку.

Пітер потер своє підборіддя з напруженим лицем. Тім підійшов до нього та плескаючи по плечу, велетня, із жалістю в погляді, промовив:

— Не напружуй те чого нема. У нас для подібного є Ніка. — Тім вказав великим пальцем у бік дівчини.

— Взагалі-то. — Відізвалась Ніка. — Середній бал по теорії, у Пітера вищий ніж у тебе, котику.

— Та ну?!

— Розслабся малий. — Продовжив усміхнений Лев. — Цей тиждень і так був занадто шокованим для тебе.

— Ось-ось. — Підхопила Ніка. — Скільки років за Данко бігав, а тебе відшили. — Дівчина стурбовано помотала головою із награним сумом на обличчі. — Бідненький… Геть не можеш собі місця знайти.

Парочка переглянулась та злісно засміялася. 

Пітер із жалістю глянув на Тіма та плеснув того по плечу аби втішити, а Вітра, не знаючи куди діти погляд, із червоними вухами, зосередилась на дощечці.

Обличчя Тіма стало невиразним, він присів та почав малювати коло на піску із порожнім поглядом.

— Та не ображайся ти так, ми ж лише жартуємо. — Ніка із жалістю подивилась на хлопця.

— Ага… — Відгукнувся той. — Вічно на його боці й знущаєтесь з мене… і… і так завжди…

— Не ображайся, сам винен, що перший до нього лізеш. — Лев пожав плечима. — Як його брат…

— Як його сестра… — Перехопила Ніка.

— …Ми мусимо захищати його. — В унісон промовили двоє.

Тім перевів погляд на пару і з дитячою образою в очах насупився.

— І за що ж ви його так любите, то?!

Ніка на мить задумалась та підняла погляд до гори.

— Хм… — Дівчина почала бити вказівним пальцем по підборіддю і всім своїм виглядом демонструвала, що серйозно розмірковує. — Він дуже правдиво відмазував мене перед батьками, коли було треба.

— Так, так, він класно вміє врятувати п’яту точку, коли та в небезпеці. — Продовжив Лев.

— А які у нього сніданки! — Ніка потерла руками.

— А які вечері. — Мрійливо підхопив Лев.

— А вишневий пиріг!

Лев повернувся до Ніки, говорячи:

— А ти пам’ятаєш той, що був з яблук на…

— Та годі вже! Я зрозумів! — Вигукнув Тім у все горло, не витримуючи тандему цієї парочки. 

Хлопець впав на пісок та почав удавати, наче він морська зірка на дні океану.

Всі інші переглянулись та знов засміялись. 

Хоча у Тіма і складний характер, проте він непогана людина. Просто інколи трохи зарозумілим. А так, його дуже цінували та по своєму любили у команді. Ну і звісно дозволяли трохи жартувати з нього. Але геть трохи, чесно-чесно.

Вітра тицьнула пальцем у символ, що був зображений на дошці.

— Це стародавня ліритська? — Зацікавлено запитала Вітра.

— Ага. — Відповіла їй Ніка. — Тут намішана стародавня ліритська та темна мова. Доволі логічно, спираючись на те, хто тут проживав.

Вітра із зацікавленими очима, які загорілись жагою до знань, та з якоюсь дитячою нетерплячістю, всім своїм тілом просила подробиць. 

Помітивши, цю реакцію дівчини, Ніка ніжно посміхнулась, трохи випрямилась та, як вчителька у молодших класах, почала розповідати все що знає.

— Раніше, років так сімсот тому, тут процвітало селище, залишки якого ми можемо зараз спостерігати. — Ніка обвела вказівним пальцем по колу, намагаючись охопити увесь тутешній простір. 

— У той період, ця територія була підконтрольна королівству Лірит, проте лише на словах. Уж занадто далекі ці землі від столиці, та і через туман у горах, життя тут не вирувало. Що і стало причиною, формування цього секретного селища.

— Секретного… — Вітра вдумливо повторила.

— Ага, судячи з усього – це виявилось ідеальним місцем для секти, члени якої поклонялись Темній Богині.

— Темна Богиня? — Перепитала Вітра. — Не пам’ятаю про таку, а як називалась секта?

— Секта Темної Богині. — Впевнено та з якоюсь незрозумілою гордістю, наче то була її особиста секта, відповіла Ніка.

Вітра здивовано кліпала очима. Кілька секунд, дівчина намагалась покопатися у своїй пам’яті, проте нічого схожого на Темну Богиню так і не пригадала.

Трохи поспостерігавши за дівчиною, Ніка зглянулась та продовжила свою розповідь.

— Не дивно, що ти про неї не чула. То була таємна секта та і владу вона свою не розповсюджувала. — Ніка почала підійматися. 

— Просто групка людей, серця яких захопила одна особа. Вони створили свою секту та підносили дівчину до своєї Богині, поклонялись їй, молились та все у цьому дусі. — Ніка пройшлась руками по своєму одягу, та поплескуючи почала струшувати пісок. — Їх захопило відношення до життя, яке проповідувала та дівчина. Тому вони й підхопили її слова та дії, забралися аж сюди, і жили вільним життям.

— Раніше, їх селище розташовувалося ближче до центру Лірит. Але як ми бачимо, вони змінили локацію. — Додала Ніка.

Всі інші почали вставати вслід за Нікою, та очищати свій одяг від піску. Лише Тім, все так само лежав, вдаючи морську зірку, спрямувавши спокійний погляд до неба.

— Але все-таки, ця дівчина, котра для цих сектантів стала богинею, увійшла і в нашу історію. — Ніка ткнула великим пальцем по лівій нагрудній кишені, де красувався герб команди. — Вона більш відома, як «Кривава відьма». 

Ніка стояла, із рівною поставою та самовдоволено посміхалась, поки легкі пориви вітру, гралися з пишним, каштановим волоссям дівчини, зібраним у високий хвіст. 

Вітра з Пітером рівно стояли та дивились на дівчину із напругою на обличчі. Тим часом як Лев, подумки перебував десь далеко.

Не потрібно було розповідати, хто така Кривава відьма. Вона залишила вагомий слід в історії. Прохідці ж, чи не найкраще обізнані про цю персону та її товаришів, котрі теж не забули відзначитись.

— Взагалі, якщо я правильно пам’ятаю. — Задумливо продовжила Ніка. — То десь тут, жителі планували збудувати храм. Здається… Якщо так подумати… Вона ж дійсно казала, що залишить щось у храмі… — Вже напівшепоті говорила дівчина, повністю занурившись у свої спогади.

— Ти про ту табличку, де вона щось вигравіювала? — Лев несподівано приєднався до розмови, що пробудило всіх із деякого трансу. Він зосередив гострий погляд на дощечці, що лежала біля його ніг.

— Точно! — Вигукнула Ніка, вдаривши кулаком о долоні. — Я тоді ще не змогла до кінця зрозуміти напис, а вона відповіла, мов: «Ще не настав час, для цих слів». 

— Скоріш за все, вони написані сучасною мовою. — З рівним голосом припустив Лев.

Ніка запустила свої тонкі пальці у волосся та почала активно масувати свою голову. Дівчина часто так робила, коли серйозно думала над чимось. У неї зʼявився складний вираз обличчя з похмурими бровами. 

— Ти не знаєш, де хотіли збудувати храм? — Запитала вона з крихкою надією у Лева.

Хлопець голосно видихнув та з незмінним обличчям оглянув пейзаж.

— Якби знав… Ми б вже були там.

— Та дідько! — Не витримала Ніка. — Тут нема нічого схожого, тільки будиночки з їх орнаментом! — Дівчина, ще раз почала оглядати все, що знаходилось у полі її зору.

— Якщо так подумати. — Почала Вітра зі збентеженим обличчям та розгубленим поглядом. — Коли ми розглядали селище з висоти, то дійсно не було видно інших споруд, окрім будинків, тим паче нічого схожого на храм.

— Бо він не на землі. — Почувся спокійний голос Тіма. Хлопець все так само продовжував лежати на піску.

— Не на землі? — Обличчя Вітри стало ще більш розгублене.

— І де ж він тоді? Та і довго ти ще будеш валятись на піску? Котику, ми не на відпочинок приїхали. — Ніка направила зосереджений погляд на хлопця та схрестивши руки, піднявши брови догори.

Тім своєю чергою перевів спокійний погляд з неба до людей біля нього, та легенько поплескав по піску, щоб не здійняти його до гори.

— Під землею. — Хлопець піднявся та струхнув пісок зі свого жакета та штанів. — А точніше… — Він вказав великим пальцем у бік озера. — …прямо під ним.

— В сенсі під ним? Під озером? Це як взагалі? — Від здивування отямився Пітер. Він повернувся у бік озера, воно було величезним та здавалося неймовірно глибоким. А думки про підземні стіки, що знаходяться десь на дні, то взагалі окрема тема.

Тім знизив плечима. Та з безтурботним обличчям продовжив.

— Дуже глибоко, але під озером є простір. Ну знаєш, типу системи підземних печер. 

— Це цілком можливо. — Рівним тоном промовив Лев та направив свій погляд до озера. — Ти бачиш де вхід? — Лев обернувся до Тіма.

Тім уважно оглянув простір, та із задумливим лицем зупинився на невеличкому скелястому виступі. Він витягнув руку та вказав на нього.

— Можна пройти там, але доведеться пірнути. Прямо під виступом є прохід, але я не бачу куди він веде. — Тім скорчив незадоволене лице. — Там стоїть блок із темної магії. А всі інші шляхи, які незахищені чимось подібним, ведуть у глухий кут.

Ніка бадьоро підскочила до Вітри та обійняла ту за плечі. З усмішкою, повної енергії та наснаги, вона потерлась о лице білявої дівчини.

— Ну що, крихітко, настав твій зірковий час! — Голосно вигукнула Ніка.

Вітра трохи зніяковіла, але через мить заразилася потужною енергією та із вогниками в очах почала готуватись до справ.

Лев підійшов до Тіма та із легкою посмішкою поплескав того по плечу.

— Молодець! Вітаю! Нарешті ти впорався із розбитим серцем та приєднався до роботи! — З особливим задоволенням, Лев смакував кожне сказане слово, та грайливим поглядом, з гордістю, оглянув хлопця.

— Вашими молитвами. — Крізь зуби процідив Тім.

— Ха-ха-ха-ха. — Засміялась Ніка, витираючи сльози під очима. — Тепер ти в клубі – «Відшиті Данко», Лев проведе тобі екскурсію.

— Неодмінно проведу. — Лев ще кілька разів поплескав по плечу Тіма. Той якось здивовано подивився на хлопця з запитанням в очах.

Лев змінив свою посмішку на ніжну та підвів своє обличчя ближче до Тіма.

— Невже забув? Ти ж сам, у всіх подробицях, розповідав кожному, хто міг слухати, про наші з ним романтичні пригоди.

В очах Лева з’явилась прохолода. Він не зводив погляду з Тіма. Через що у другого пройшов мороз по спині. Близько десяти секунд, він не відводив погляду від Лева. У роті пересохло і наче ком став посеред горла. Не витримавши тиску, хлопець опустив очі.

— Я ж попросив вибачення… — Тім підняв очі, сповнені жалю. — Я був дитиною… Ти ж знаєш. — Ледь чутно промовив хлопець.

— Знаю. — Лев знову поплескав хлопця по плечу. — Просто наступного разу, як спіймаємо «його». — Лев щиро посміхнувся. — Попроси вибачення і перед «ним». — Лев відпустив хлопця та відійшов на кілька кроків. — Вітаю у клубі. — Він самовпевнено підморгнув та попрямував до озера.

Морально виснажений Тім пішов слідом, а Ніка швидко підбігла до хлопців та сміючись почала втішати Тіма. 

Вітра стояла на місці, наче з приклеєними ногами. Вона не відводила очей від спини Лева та з тінню розгубленості та суму проводжала його, перш ніж зробити крок вперед.

Пітер уважно оглянув дівчину. Він одразу помітив її емоційний стан. Та і що тут помічати? Вже давно все ясно, як день.

— Не хвилюйся. — Привітливо посміхнувся Пітер. Його гострі очі з батьківською турботою споглядали за дівчиною. 

— Ти новенька, тому не знаєш, це вони просто жартують. Між тими двома нічого такого нема. Я б навіть сказав, що старший брат Лева, уникає його. — Чоловік зробив коротку паузу. — А ось за Тіма не скажу, може йому дійсно розбили серце. 

Пітер підморгнув дівчині та голосно засміявся. Цей сміх заразив дівчину. Вона нарешті розслабилась, вирівняла свої плечі та продовжила рух.