Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

У тронній залі королівського замку, зібралися всі дворяни, котрих взяли у полон, у ніч королівського банкету.

Сонце вже сіло за горизонт і тиха ніч вступила у свої права. Спека, що властива середині літа, повисла над землею, в очікуванні коли її розвіє вітер.

У залі стояла химерна, важка атмосфера. 

Світла, джерелом якого були магічні лампи – катастрофічно не вистачало. То і діло, виднілись – масивні, бездонні тіні, що захопили залу своєю присутністю. У темних кутках, на стінах, стелі, підлозі. Наче вони складали компанію усім присутнім людям. Слідкували за кожним кроком, рухом, вдихом та видихом.

Дворяни не сміли підіймати своїх голів. Тіло охоплювали хвилі страху, що лоскотали грудну клітину, розливаючись по венах. Стукіт серця відбивався все швидше і швидше, по самі вуха. Спітнілі руки, що у судомі стискали поділ верхнього одягу, нервово тряслися безперестану.

У голові промайнули спогади місячної давнини, чи близько того. Взагалі, досить важко слідкувати за часом, коли кожен твій день, як попередній – наповнений страхом перед невідомим.

Один із сектантів, в черговий раз, пройшов повз ряди вишикуваних дворян. Під впливом ламп, його тінь то розширялась, стаючи довшою, то звужувалась, надаючи звичайний людський силует на підлозі.

Стукіт підошви по паркету – розривав навколишню тишу та по особливому відбивався у людських серцях.

На очах, чутливих людей – наверталися сльози. Волога повністю заповнила весь простір очей, блокуючи можливість бачити. Посеред горла наче застряг клубок. Він викликав біль та дискомфорт. Але надто лячно, щоб видавити бодай звук. Тому залишалось лише триматися та ковтати сльози про себе.

Френк нерухомо сидів на королівському троні, підпираючи щоку тильною стороною пальців. Його прищурені холодні очі янтарного кольору – яскраво відблискували у темряві навколо. Чоловік не відводив свого диктаторського погляду від дворян, перед собою. Котрі, як здобич перед хижаком, тряслися та приглушали свою присутність у страху, бути поміченими та з’їденими.

«І подібні нікчеми – з народження, несуть у своїх руках владу та багатство. Нічим не кращі за свиней, що йдуть на забій». — Погляд Френка став льодяним.

Зі специфічним затяжним скрипом, відчинились парадні двері до зали. Попереду йшла Мері своїми рівними, розміреними кроками.

Обличчя дівчини, як і зазвичай, було беземоційним та незацікавленим. Проходячи повз ряди дворян, Мері провела їх статури своїм лінивим поглядом. Темно-блакитні очі дівчини – наповнились ще більшою темрявою, що створювало контраст, на фоні її блідої шкіри.

За нею йшов Левко, темперамент якого був стриманим. Хлопець уважно озирнувся навкруги й в його серці з’явилось лихе передчуття.

За ними йшла група сектантів, супроводжуючи пару.

За цей місяць ув’язнення, прислуховуючись до самовпевненої балаканини сектантів, ці двоє, більш-менш розбирались у ситуації. Близько тижня, замком ходили чутки про те, що армія секти відправилась до регіону, де переховується принцеса Вікторія. Про те, що їх підготовка та сили перевищують ворога і це питання кількох днів, поки вони захоплять першу принцесу. 

Однак, оскільки Левко не спостерігав, у залі нема і сліду присутності принцеси Вікторії, а Френк виглядав явно не у піднесеному настрої. Висновок напрошувався сам собою.

Левко перевів складний погляд на спокійну Мері, котра не могла не розуміти цього. 

Кожен із присутніх дворян був окремим важелем впливу на їх родичів, що готувались до відвоювання втрачених земель та повернення трону у руки законної спадкоємиці. 

А Мері скоріше: щось по типу розмінної монети чи живим щитом за потреби. За весь цей час, Вікторія не пішла на поступки. Тим самим залишаючи долю своєї сестри у руках секти. Цінність Мері падала з кожним днем. 

Пару із принцеси та її лицаря, не змушували стати у ряд, разом з іншими полоненими. Їх провели прямісінько до підніжжя тронного крісла, звідки Френк пронизував їх своїм холодним роздратованим поглядом.

Темна тінь закривала майже все обличчя чоловіка, проте не приховували янтарні очі, що блищали лихим наміром.

— На коліна. — Розмірений, низький голос Френка прорізав тишу, сильною вібрацією проникаючи у тіла присутніх.

Кілька секунд, Мері здавалося уважно розглядала очі чоловіка перед собою. Після чого, притримуючи спідницю своєї сукні, без жодної зацікавленості чи занепокоєння, з напівопущеними очима, опустилась на підлогу.

Присівши на коліна, Мері опустила руки на спідницю. Вона підняла голову демонструючи свої порожні очі, як слухняна лялька. Складалося відчуття, наче вона дивиться не на чоловіка перед собою, а в інший, лише їй відомий вимір.

Левко наслідував приклад дівчини та одразу присів. Його погляд падав на маківку дівчини й лихе передчуття лише стало сильнішим. Хлопець пригнічував стурбовані емоції всередині себе, тому від його погляду віяло лише холодом.

Френк дивився на Мері зверху вниз. Йому хотілось принизити її. Викликати в ній негативні емоції. Але вона виглядала слухняною та байдужою. Все такою ж нестерпною та відірваною від цієї реальності.

Френк звузив очі. Неприємне відчуття, що з’являлось одразу, як тільки-но він зіштовхувався з нею вперше, знову охопило його тіло. Бажання вивезти супротивника із рівноваги та перемогти у всіх напрямках стало частиною гідності. 

Він і так був роздратований, через війська Вікторії, котрі чинили супротив. Невже він не зможе впоратись з малим дівчиськом перед собою?

«Відступи». — Промовив голос у підсвідомості чоловіка.

«Ще не пізно – відступи!» — Внутрішній голос не збирався здаватися. Всередині Френка пройшлася буря із різних емоцій, бажань та принципів.

Френк змінив положення рук і підпер ліктями коліна. Нахилившись вперед, чоловік наблизився до траєкторії погляду дівчини.

— Сьогодні ти помреш. — Сухо та повільно промовляв кожне слово Френк.

Він продовжував сидіти та намагався упіймати зміну у виразі чужого обличчя, але Мері навіть не ворухнулась. 

Єдиними хто хоч якось відреагували, були дворяни недалеко від них, що вже не могли стримувати накопичених сліз. Їх ноги – ледь стояли й вже давно підкошувались. Вони ледь тримались на місці, поки в голові все йшло обертом, а кожне слово Френка – відбивалось луною в їх вухах. 

Обличчя лицаря, котрий стояв поруч із Мері, – потемнішало. Як він і передбачав, дівчину збирались вбити, щоб спровокувати Вікторію.

Левко підняв свої світло-карі очі, котрі зустрілися у виклику з поглядом Френка. 

Він знав цю дивачку вже не один рік. Ким би він не був, і як би не ставився до неї, все одно він відчував емпатію до неї. Глибоко всередині він хвилювався про Мері, як за самого себе і не бажав їй смерті.

Аура навколо Левко стала крижаною з нотками жорстокості. 

Подібна картина змусила Френка засміятися увесь голос. Регіт чоловіка вирвався скаженим звуком прямо із горлянки, заполоняючи залу. Він сміявся до поки із його очей не потекли сльози. Після чого різко обірвав сміх та у своїй рівній постаті, опустив очі, повні нещадності.

— Незламна? — На обличчі чоловіка залишалась божевільна посмішка.

— Для тебе смерть – це ніщо? — Голос чоловіка ставав все нижчим, повним погроз. В очах блиснуло божевілля і він ледь похилив голову у бік. — А як щодо болю? — Френк не відводив зосереджених очей від беземоційної ляльки перед собою.

«Стій!»

— Коли із тебе здирають шкіру, сантиметр за сантиметром.

«Досить!»

— О… 

Звук відбився луною всією залою, де здригалися навіть тіні.

— Чи краще, спершу, повідривати нігті? — Посмішка Френка розлилася, ще ширше. — Потім пальці, кінцівки… — Чоловік витримав коротку паузу. — А вже потім перейдемо до шкіри.

Серед ряду полонених почулись ледь чутні схлипування. Люди кусали себе за руки, аби хоч якось витерпіти цей натиск жаху, що нахлинув на них.

В той час Мері, все так само, відсторонено спостерігала за Френком. Жодної реакції, наче вона була глуха до його слів і сліпа до всього, що відбувається навколо. Лише коротке повільне кліпання очей дівчини, видавали в ній живу істоту.

Дратує, як же це дратує! Хотілось ухопитися за цю тонку бліду шию і з усієї сили стиснути, до хрусту. Уж перед смертю, вона точно покаже бодай одну справжню емоцію! Все краще ніж ця порожнеча, що зводила його з розуму!

Проте, ще зарано. Він лише збирався зв’язатися з родичами полонених аби тиснути на них, через життя їх дітей. Може не всі, але хтось точно не втримається, зламається під напором та стане його очима й вухами зі сторони Вікторії.

Принцесу Марію, теж ще можна використати, як приманку. Вони так і не вийшли на контакт з Вікторією, тож вона у підвішеному стані. Побачивши сестру, її точно охоплять емоції. У крайньому разі, Мері можна використати, як щит для відступу під час перегрупування.

Але як же вона дратувала! Те як трималася весь час до цього. Як щойно зайшла до зали, як сиділа перед ним. Наче, наче… Наче він навіть не вартий її уваги!

— Підняти обох. — Сухо промовив Френк.

Сектанти, котрі стояли поруч, ухопилась за Мері й Левко та різко потягнули тих до гори, відступаючи на кілька кроків. За секунду, пара вже стояла на ногах.

Френк піднявся з трону та жестом наказав відпустити дівчину та відійти. 

Френк протягнув руку і йому передали меч, що відблискував сталевим холодом. У своїх руках, чоловік, відчував приємну важкість. На кілька секунд, Френк зупинив погляд на гострій блискучій зброї, що спочивала у його долонях. Після чого він перевів гордовитий погляд, повний глузувань на Мері.

Всі троє стояли не надто близько і не надто далеко, один від одного. Як раз вистачало місця для ефектного замаху з демонстрацією сили.

Блискіт, від меча, відбився у порожніх очах Мері, поки Френк робив замах.

Чоловік рухався повільно та витончено. Довгі ноги – міцно тримали опору з рівновагою. Піддатливе, гнучке тіло – робило кожен рух чоловіка неперевершеним. Вся його постать наповнювалась грацією, що властиво дворянам. 

Мері не відводила погляду від меча, наче зачарована, вона прослідковувала за кожним рухом.

Френк не видавав свого незадоволення, через відсутність реакції дівчини, навіть зараз. Він продовжував відігравати свою жорстоку роль, в очікуванні її наступної реакції.

— А все-таки, може… — В янтарних очах промайнула лиха садистська іскорка. — Почнемо з морального болю?

Кутки губ чоловіка піднялись до максимуму і він з усім задоволенням направив швидкий, точковий удар меча у бік Левко. 

Зрозумівши куди прямує удар – лицар широко розширив очі. Його тіло моментально напружилось. Він вже був готовий інстинктивно відійти на безпечну відстань. Відсторонитися від удару, або хоча б заблокувати руками, але його міцно тримали зі спини.

Все тіло оніміло і по ньому розійшлися нестерпні хвилі страху. 

За одну мить, між ним і Френком, опинилась Мері. З живота якої виднілося закривавлене лезо меча. За секунду, дівчина прикрила собою хлопця, приймаючи удар на себе.

Мері спокійно дивились на Левко, у котрого проявилась ціла буря емоцій на лиці: від шоку до болю. Він ніколи не міг її зрозуміти, надто нелогічна... Так безглуздо віддати своє життя…

Дівчина продовжувала безмовно дивитись в очі хлопця. Її темні очі не втрачали свого блиску та невідомої глибини. З рота вирвалась кров, що стікала по губах, омиваючи їх. Червоні плями на обличчі контрастували з блідою, майже прозорою шкірою. Чорні блискучі пасма волосся, неслухняно коливались, часом затримуючись на обличчі Мері.

У голові хлопця пролунали слова дівчини, місячної давнини:

 «Ти маєш зіграти важливу роль….  Коли буде вдалий момент, ти покинеш замок та знайдеш мою сестру. Ти розумний хлопчик, певна, вже маєш думки, куди попрямував Артур і куди вони рушать потім… За можливість не хвилюйся, я дам тобі знати».

«То це твоя можливість для мене?»

Округлі очі Левко почервоніли та наповнились вологою з блиском, через що його холодний погляд, став трохи теплішім. 

Нехай вони й чужі один одному, і не хай їх пов’язує лише угода. Йому дійсно стало шкода цю незрозумілу дівчину. Якби це сталося ще місяць тому, до того як вони розкрили свої карти, стали чесними один з одним. Відкрито спілкувались, обмінювались своїми думками й ідеями. Відігравали пару, чесно кажучи навряд в це хоч хтось повірив, акторка із Мері така собі. Жили разом та звикли до побутових звичок сусіда...

Якби не це, можливо він не відчував, наче втрачає близького товариша на полі бою, і на душі не було б так зрадницьки паршиво.

Приголомшений Френк, що стояв позаду, повний шоку споглядав, як ця беземоційна лялька, так просто і неймовірно швидко закрила собою лицаря.

Він не мав її вбивати. Ще зарано! Ще на час!

Френк відпустив руків'я меча. Його обличчя стало холодним та жорстким. Він з люттю в очах та зі скривленим обличчям, почав кричати на підлеглих, аби ті негайно привели сюди лікаря. Не важливо як, вона має вижити!

Усі наче опритомніли, дворяни почали кричати від жаху, коли побачили, як кров стікає з тіла їх принцеси, а її шкіра стає все білішою, передбачаючи неминучу смерть. Вони почали розбігатися у різні боки зали, не бажаючи стати наступними жертвами. 

Метушня, бездонні крики й галас заповнили собою весь простір зали. Окрім тих, хто вибіг у пошуках лікаря, всі інші сектанти прийнялися виловлювати та утихомирювати наляканих дворян, що намагались вирватись із рук демонів.

Левко навіть не зрозумів коли його відпустили, і позаду нього нікого не виявилось. Сектанти тепер заклопотані іншим. Їм необхідно врятувати Мері та утихомирити дворян, що оскаженіли від страху. З його навичками, Левко міг з легкістю покинути залу, пройти всі коридори й кімнати та непоміченим залишити замок. Він міг… Але ноги чомусь стояли на місці й не рухались. Він стояв, як вкопаний та не відводив очей від неї.

Мері протягнула свої тонкі, тремтячі руки, в котрих лишилось геть мало сил. Торкнувшись обличчя Левко, вона натягнула ввічливу посмішку.

Руки дівчини виявились м’якими та холодними. Але навіть так, хлопець відчув, як його щоки наповнились невідомим теплом. Він відкрив рота, після чого закрив, не знаючи, що саме має сказати. 

— Іди. — Тихою хрипотою прошепотіла Мері.

Левко зобразив складний вираз обличчя. З сумнівом в очах, він хотів нагадати їй, що над замком накладено міцний бар’єр. 

— Не хвилюйся… — Дівчина наче могла читати його думки. — Я потурбувалась про це… Іди.

Мері опустила руки, відпускаючи його лице. Вона почала хитатися у різні боки, втрачаючи рівновагу. Тіло швидко полишала кров, разом з нею – згасали сила та енергія. На неї нахлинуло відчуття, наче це не її тіло, а габаритна лялька, котрою вона намагається керувати. А справжнє тіло дівчини в десятки разів менше. 

Мері не відводила своїх спокійних очей від хлопця перед собою. Вона навмисно нахилилася у бік Френка, під час падіння, і той одразу підхопив її. 

Френк обережно тримав тіло Мері аби не завдати додаткової шкоди й не пришвидшити її кінець. 

Мері в черговий раз кліпнула та побачила, що лицар перед нею вже зник. Кутки губ дівчини ледве піднялися утворюючи легку тінь посмішки.

Не втрачаючи запалу, частина війська, під прапором принцеси Вікторії, продовжило рух до Хаотич. Вони планували об’єднатися з військами регіону та звільнити окуповані території.

Вістка про те, що Світоз відбив напад з мінімальними втратами, розлетілась всім королівством. І звісно дісталась до Сьомого стовпа секти Чорного полум’я. 

Тому зі сторони Зливн, активно готувались сили для протидії принцесі, та по можливості – захоплення дівчини.

Саме місто Хаотич – тримало оборону та всі військові сили готувались до рішучих дій.

Проходячи повз різні міста та села, Вікторія помітила наскільки все-таки схожі землі регіону Світоз та Хаотич. Можливо це спричинено тим, що обидві території з відкритим доступом до моря та сусіди? Тут таке ж саме вологе повітря з солоним присмаком, палюче сонце і яскраві будівлі, котрі привітливо зустрічали всіх перехожих.

Шлях видався довгим та тривалим. Оскільки вони просувались усіма військами, на кожного солдата просто не вистачало транспорту та коней. Тому здебільшого у візках з конями, подорожували деякі маги, цілителі та командування. 

В одному із таких візків, знаходилась Вікторія, котрій складали компанію Ліора та Стефан.

Принцеса досить швидко знайшла спільну мову зі Святою Анною. Оскільки, в церкві, прийнято зі званням «Святої», нарікати на друге ім’я, для основної більшості людей, Ліора відома як – Свята Анна. Лише родичі та близькі знайомі, могли дозволити собі називати Святу її першим ім’ям, і то не на широку публіку.

Розмова між дівчатами склалася дуже затишною та гармонійною. Вони швидко відмовились від формальностей і перейшли на «ти». Попри тягар війни, дівчата спокійно й вільно розповідали кумедні історії зі свого дитинства та юності. Підіймали звичайні побутові теми та весело посміювались час від часу.

Вікторія вже і забула, як це знаходитись у компанії з іншою дівчиною. Останній місяць, навколо неї перебували самі чоловіки, оскільки жінки досить рідко вступали у військові ряди й ще рідше досягали високих посад, як у військовій справі, так і у політиці.

Тому ця подорож у компанії Святої – стала ковтком свіжого повітря для Вікторії. 

Темперамент Ліори виявився: ніжним, люблячим, яскравим. Її тіло випромінювало особливу енергію, що зачаровувала, змушуючи довіритися. А посмішка дівчини, нагадувала яскраве сонячне проміння, котре прорізається крізь купу темних, важких хмар.

Всіма забутий, самотній Стефан, вирішив не заважати дівчатам, тому зосереджено переглядав документи у своїх руках.

Від довгого сміху, у Вікторії заболіли м’язи обличчя. Вона почала інтенсивно терти свої щоки та вилиці, поступово переходячи на легкий масаж обличчя. Дівчина примружилася коли почала пощипувати щоки. 

Холодні пальці торкались гарячої шкіри, через що стало приємно та комфортно.

Вікторія повернула голову у бік, посунула рукою штору, що закривала картину за вікном. З вдумливим виразом обличчя і спокійними очима – вона сиділа з аристократично рівною поставою, сповнена величчю та сили.

За вікном, коні неквапливо рухались вперед, а в ролі вершників виступали Артур та Едуард.

Після інциденту з Едуардом, хлопець раптом зник з їх радарів. Здавалося: вони разом брали участь у наступних битвах, просувались далі, звільняючи міста та селища, майже без перерв. Але навіть так, до хлопця було важко підступитися. Навіть Артур помітив, що той чомусь почав уникати зустрічі з ними.

Навіть зараз, у візку мали сидіти Артур і Едуард. Але другий ввічливо відмовився і зголосився подорожувати на коні. Що одразу підтримав Артур, склавши компанію хлопцю. 

Артур явно переслідував Едуарда і коли тому не знайшлось куди дітись, той здався і прийняв компанію першого.

Сьогодні на вулиці сонячно, що звично для регіону. Едуард та Артур прямували поруч, купаючись у сонячних променях. Два струнких, гарних силуети, тримались рівно, витончено, непохитно. Вони виглядали яскравими, заворожуючи погляд. 

Артур постійно поглядав на Едуарда та без утоми розповідав про щось. Своєю чергою, Едуард зі спокійним виразом обличчя і ніжним поглядом слухав все що йому говорили.

Моментами на їх обличчях з’являлися яскраві посмішки, мабуть, Артур розповідав щось кумедне, або переводив історію у жарт. Між цими двома відчувалась особлива гармонія та затишок.

Ліора прослідкувала за поглядом Вікторії й теж глянула у вікно. На обличчі дівчини з’явилась м’яка, стримана посмішка.

— Доволі мило. — Ліора продовжувала слідкувати за юнаками.

— Ммм.

Ліора повернула голову і з певним викликом звернулась до Вікторії:

— Невже ревнуєш? 

Вікторія відірвала погляд від вікна. Закинув одну ногу на іншу, вона попутно схрестив руки на грудях, всім своїм видом демонструючи байдужість.

— Зовсім ні, я не проти, якщо це – ці двоє. — Впевнено заявила принцеса.

— О.

— Досить сучасно, як для цього періоду? — Вікторія підняла одну брів догори.

Почувши слова принцеси, Ліора засміялася у всю силу. Навіть Стефан здивувався та відірвався від своїх справ. Після чого вирішив не лізти, куди не треба і повернувся до документів.

Подібна реакція Святої трохи засмутила принцесу, бо вона хотіла відіграти роль стриманої, далекоглядної впевненої в собі жінки. Але все полетіло шкереберть і натомість вона надула щоки.

Заспокоївшись, Ліора прийнялася витирати сльози та з добрим наміром продовжила розмову:

— Йому потрібен час. Насправді нам досить важко прийняти себе тут. — Ліора знову перевела погляд на хлопців за вікном. Її очі опустились, а вії ледь помітно затремтіли. — Бути не таким, як усі – важко. — Ліора повернула погляд до Вікторії. — Тобі це відомо, як нікому іншому.

Дійсно, Вікторія, як ніхто інший, знала, як це бути особливим, як це коли ти інакший, і на яку самотність вони себе наражають.

Не впадаючи у депресивний настрій, Вікторія просяяла лицем, повним впевненості у собі й одразу підбадьорилась.

— Не хвилюйся! Я почекаю скільки потрібно! І обов’язково зроблю його щасливим!

— Ага. — Тихо промовив Стефан, перегортаючи сторінки документів, уважно розглядаючи їх. — Боюсь, що твій хлопець вже випередив тебе. На твоєму місці, я б щось зробив, аби не споглядати у самотності за щастям цих двох. — Спокійно нарікав Стефан не відводячи очей від паперів.

Ліора швидко нанесла міцний товчок ліктем по хлопцю і той із болем скрутився зі сльозами на очах.

— Відьма. — Образливо простогнав Стефан.

— Замовкни. — Крижаним голосом з холодним поглядом відповіла Ліора.

Обличчя дівчини перемінилось за секунду і вона знову повернулась до свого доброго і люблячого «я», мило та ніжно посміхаючись.

— Не слухай цього бовдура. Він нічого не тямить. — Ліора пересіли на бік принцеси та ніжно торкнулась її плеча. — Ось що я тобі скажу…

Прибувши до міста Хаотич, Вікторію з її військом – привітно зустріли. На місці стало відомо, що армія регіону самотужки витіснила сектантів з-за власних кордонів. Але оскільки військова міць у даному регіоні значно виросла, від місцевого графа, надійшла пропозиція про спільний наступ на сусідній регіон – Зливн. 

Місцева влада вже зв’язалася з іншим регіоном, що розташований по іншу сторону від Зливн, з метою погодження синхронної атаки з двох боків.

Тому, отримавши згоду принцеси – військові чини одразу прийнялись розробляти плани, з коригуванням на нові сили з боку Світоз, що нещодавно прибули.

Тим часом самі солдати, влаштували нічні посиденьки у місцевих тавернах, відводячи душу за черговою склянкою міцного напою. 

В місті грала музика і танцювали всі охочі. Світло, що розливалося з будівель, падало на землю, освітлюючи місто. На вулиці все ще залишався слід денної спеки, але вже ближче до ночі – ставало прохолодніше. 

У тавернах, молоді дівчата підходили до міцних хлопців, що несли службу, та прикрашали вільні місця своєю присутністю. З різних сторін лунали сміх та регіт. Розслаблені люди насолоджувались моментом, перед черговим боєм.

Вікторія йшла провулком, що освітлювали сусідні будиночки. На землі утворювалася кумедна стежка із розірваних світлових плям, на які досить весело ступати.

Небо було глибоким, темним. Дівчина підняла очі та зачаровано споглядала за купою дрібних, яскравих білих точок, що усіяли все небо. 

Зірки здавались такими далекими та загадковими. Невідомими й привабливими. Сповнені свободи та певної байдужості до жителів землі. Вони спостерігали за безглуздими діями людей, зі своєї висоти. Гордовито та так яскраво, як ніхто на світі.

Вікторія нарешті дійшла до місця призначення. На зовні, поряд із таверною, були розставлені купа столів та стільців, за якими відпочивали військові. 

Проходячи повз, Вікторія посміхнулася, вітаючись з усіма. Більшість із них, з одного з нею війська, тому вона навіть встигла потоваришувати з деякими хлопцями. 

Тільки-но принцеса потрапила всім на очі, як одразу піднявся радісний натхненний галас. Солдати підіймалися зі своїх місць, пропонуючи принцесі пропустити разом стаканчик-другий.

Вікторія весело сміючись, ввічливо відмовлялась та прямувала далі. Пройшовши кілька метрів, вона присіла на вільний стілець та широко посміхнулася з яскравими блакитними очима.

Навпроти неї сидів Едуард, у котрого ледь спадали окуляри, за якими виднівся туманний погляд блакитних очей. Він сидів у вільній послабленій позі, підпираючи спинку стільця. Обличчя хлопця виглядало втомленим та лінивим, з ледь почервонілими щоками й вухами. Чи то від того, що він захмелів, чи через Артура, котрий спокійно спав поруч, притуляючись головою до плеча Едуарда. Міцно вчепившись у сорочку хлопця, Артур тихо сопів та бурмотів, щось невиразне під ніс.

Артур виглядав по дитячому невинно та мило, з яскраво-червоними щоками й насупленими бровами. Він наче хвилювався про щось навіть уві сні. Його пальці то розслаблялися, то знов міцно стискали сорочку Едуарда.

Едуард підняв очі та подивився на дівчину перед собою. Він не був п’яним. Можливо через особливість свого тіла, розум залишався при ньому. 

До цього, вони довго сиділи з Артуром і той все ніяк не міг заспокоїтися. Спочатку Артур виловив його у коридорі замку, де вони зупинились. Після чого потягнув того, проти волі, в одну із таверн. Де вони, разом з іншими солдатами почали пиячити.

Як виявилось, алкоголь не був сильною стороною Артура, і той швидко сп’янів. Почав чіплятися за Едуарда та скаржитися, який той жорстокий, холодний, егоїстичний. Робить все що заманеться, ігнорує, уникає їх останнім часом. Зі сторони, – Артур виглядав, як сварлива дружина, котра вимагала уваги від свого чоловіка. Через що всі інші, за цим столиком, почали весело сміятись, а після чого з розумінням підморгнули й пересіли до інших. Залишаючи Едуарда, сам на сам, з бунтівним Артуром.

Коронним ударом став момент коли Артур ткнув пальцем у груди хлопця та мовив – «З таким ставленням… Не заздрю я твоїй майбутній дружині». Після чого щільно зімкнув губи в одну лінію. Він серйозно дивився своїми вологими, блискучими очима, кольору свіжої листви. Його щоки виглядали солодко-червоними й здавалися дуже м’якими. Волосся неохайно сплуталося та відблискувало світло, від настінної лампи поруч.

Серце Едуарда одразу ж розтануло. Йому захотілось обійняти цього неслухняного хлопця, котрий нічого не розумів. Але навіть так ліз на пролом і досягав самого серця.

У думках Едуарда промайнуло – «Як же добре, що вона цього не бачила».

А та про кого він думав, як раз оцінюючи спостерігала за картиною перед собою. Її посмішка ставала дедалі ширшою, а очі наповнювались блиском.

— Прийшла забрати свого хлопця? — Низьким, незацікавленим голосом запитав Едуард.

Вікторія поклала лікті на стіл та приклала долоні до своїх щік, не відводячи своїх очей.

— Та ні, мені тут одна пташка прошепотіла, що я пропускаю дуже милу сценку одного подружжя. — Вікторія натягнула єхидну посмішку.

— …Дідько. — Едуард підняв очі та тяжко видихнув з нещастям в очах.

Йому дуже не хотілось грати у ці ігри прямо зараз. Він зараз не у найкращому стані, та і серце не у спокої, через хлопця поруч. 

Едуард знову опустив погляд на дівчину та відповів такою ж посмішкою.

— Ревнуєш?

Вікторія підняла одну брів та здивовано подивилась. В її очах читалось: «про що ти, любий?»

— Навпаки, картина переді мною дуже тішить очі. — Дівчина відповіла з грайливим натяком та легкістю у голосі. — Шкода, що не бачила яким милим був Артур до цього…

Вікторія дійсно шкодувала, що пропустила таку сцену. Серце боліло, бо не побачила, як її милий хлопчик чіплявся за Едуарда та говорив купу двозначних слів.

Едуард голосно видихнув, вже в котрий раз за день.

— Забирай свого хлопця, якщо все лишити так, то він нормально не відпочине. А нам вже завтра виступати вперед.

— Ооо.

— ?

— Та я просто подумала… Ну знаєш… Навряд він захоче відпускати тебе.

Вікторія почала тихенько сміятися, тикаючи пальцем у те, як міцно Артур ухопився за Едуарда.

Едуард закотив очі на жарт дівчини.

— Нічого страшного. Я доведу його до вашої кімнати. Там вже він вчепиться у тебе.

— Ну навіть не знаю. — Вікторія склала пальці разом, зображуючи вдумливе обличчя.

— То що ти пропонуєш? — Едуард вже не витримував цієї атмосфери й хотів, як можна швидше покінчити з усім цим.

— Ви можете лягти разом в одне ліжко. — Вікторія вдала засоромлене лице, прикриваючи рота долонями. Але навіть так, Едуард добре бачив сліди її широкої задоволеної посмішки.

Приймаючи виклик, хлопець протягнув вільну руку та торкнувся м’якого волосся Артура. Він цього руху, хлопець на плечі щось буркнув, після чого потерся щокою о плече і знову спокійно відправився у дрімоту. 

— Боюся, що такими темпами, я скоро заберу цього милого хлопчика собі. — Погляд Едуарда був провокаційним.

На що Вікторія мрійливо промиготіла під ніс:

— Не маю нічого проти вашого щастя. Навпаки, таким чином, у мене буде не один чоловік, а два!

— …Ти мене взагалі слухала? — Едуарда дуже втомлювала ця розмова. І водночас – він не хотів визнавати поразки.

— А що не так? Артур любить мене і тебе. Ти любиш Артура, та і до мене явно не байдужий, як мінімум ми з тобою точно гарні друзі. А я, своєю чергою, дуже ласа на красунчиків!

Логічний ланцюг дівчини, в кінець вивів мозок Едуарда із дії. Ще тоді, перед боєм за Світоз, після її слів, він зрозумів позицію дівчини. Але сам, вирішив поки віддалитися від цих двох, не провокуючи змін в історії. Навіть якщо це могло бути цілком доречно та не суперечило майбутньому. 

«Йому страшно! Добре?!»

Страшно, що через нього все піде не туди, і він, як зайвий гвинтик у механізмі, виведе той з ладу.

Після певної паузи, Вікторія з ніжними очима та ледь помітною посмішкою, дивилась у саме серце хлопця.

— Не тікай від нас, добре? Ти розіб’єш йому серце. — Погляд дівчини торкнувся голови Артура і вона ніжно посміхнулась. — Ми почекаємо скільки необхідно. Поступово розвинемо наші стосунки, і… — Вікторія подивилась прямо в очі Едуарда з серйозним лицем. — Ми зробимо тебе щасливим!

Вона настільки впевнено це сказала, що по шкірі Едуарда пробігли дрижаки. Вона мала рацію, від початку до самого кінця. Він втрачав голову і не міг контролювати серце та тепло, що розливалось тілом, коли на нього дивився Артур. Тим самим поглядом, котрого неможливо уникнути та не помітити. Хотілось притягнути хлопця, обійняти, заховати у своїх руках та захистити від усього світу. Але в цьому немає необхідності. Артур і без того: сильний, сміливий, такий розумний і яскравий. 

Ну і звісно це жваве дівчисько. У них схожі темпераменти, і вони так швидко поладнали. Він з самого початку симпатизував їй, і врешті решт цікавився нею. Трохи інакше, ніж Артуром, але все-таки, йому хотілось огородити її від майбутніх бід. Сама її доля та шлях були не простими й сповненні пасток та жорстоких поворотів долі. 

Було б не погано, як би вони – у трьох, могли просто бути разом та прямувати одним шляхом, триматись за руки, жартувати, сміятись, захищати та любити один одного. 

Едуард засміявся увесь голос, через що його тіло почало трясти й заспаний Артур незадоволено підняв голову. Він зиркнув примруженими очима на свою подушку, що посміла порушити його сон.

Вікторія піднялась та підійшла до Артура. Вона почала легесенько погладжувати того по голові, занурюючи пальці у м’яке волосся хлопця. Руки дівчини були тонкими та злегка прохолодними, тож Артур відізвався на ласку й потерся о неї.

— Пора спати. Пішли у кімнату. — Тихим, лагідним голосом, наче співаючи колискову, промовила Вікторія.

Артур повільно кивнув, потираючи свої червоні очі. Розплющивши які, він глянув на хлопця перед собою та з невинним поглядом запитав:

— Він буде з нами? — Голос Артура прозвучав сонно, даючи йому окрему чарівність.

— Так, я з вами. 

Едуард потягнувся до Артура і ніжно поцілував того у лоба. Артур спокійно кивнув та мило посміхнувся.

Вікторія трохи нахилилася і підставила свого лоба, заплющивши очі. З її довгих вій спадала тінь. А здорового кольору шкіра – вкрилася легкою рум'яною.

Едуард ніжно посміхнувся і поцілував Вікторію у щоку. Дівчина широко відкрила очі та здивовано подивилась на хлопця. 

— Добре, добре.

Здався Едуард і поцілував у друге, вже у лоба. Через що непідготовлена Вікторія, застигла наче камінь та одразу почервоніла, як спілий помідор.

Хлопці почали сміятися і потихеньку вставати, зі своїх місць.