Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Разом із регіоном Зливн – всі західні землі королівства Лірит знаходились під протекцією Її Величності Принцеси Вікторії. Та готові вступити до бою проти секти Чорного полум’я.

Дізнавшись від Левко поточну ситуацію у столиці, Вікторія не збиралась чекати ані дня. Вона, не лише хвилювалася через свою сестру, але і не хотіла втрачати чудової можливості нападу, поки їх вороги, як на долоні.

Левко повідав, що значної частини ворожих військ, у столиці – не стало під час битви за Світоз. Тому на разі Френк або П’ятий – перебуває не у найкращому стані.

Однак, варто враховувати, що у столиці та замку – все ще залишались маги високого рівня, котрі дуже небезпечні, особливо разом.

Порадившись з Мандрівниками, Вікторія зв’язалась з генералами та уповноваженими чинами, котрі керували окремими регіонами на цей час.

Більшості із них, вже давно кортіло вступити у повномасштабну атаку, а не лише чинити опір, відбиваючись від ворога.

Захід королівства згрупувався разом та виступив єдиним фронтом у наступі на столицю. Тим часом відокремлені регіони – мали високі ризики нападу ворога з тилу. Тому вони продовжували дотримуватися оборонної позиції. 

Два дні пішло на те, щоб прийти до єдиного плану наступу. Згідно з яким: війська усього заходу будуть відправлені у бік столиці та по можливості, після перемоги, прямуватимуть далі, до поки не витіснять сектантів до регіону Фішин.

У цей час, відокремлені регіони на півдні та сході королівства – мають тримати оборону та локально вислати невеличкі військові загони, за для диверсії на окупованих територіях.

Останні два дні, поки Вікторія з іншими заклопотано розробляли план бойових дій, Сьома тихо сиділа – замкнена у віддаленій кімнаті, без можливості покинути ту самостійно.

Коли настав обумовлений час, в який війська П’ятого мали прийти на поміч до Зливн, жінка зрозуміла, що той навіть не збирався їй допомагати.

Їх попередня домовленість – не більше ніж фарс. П’ятий з самого початку планував використати її, як посланця, котрий передавав його повідомлення і заманював Вікторію до столиці. Неважливо, отримає Вікторія перемогу у Зливн, чи ні. Після звістки про стан сестри, вона у будь-якому разі попрямує до столиці. А вже там – її буде чекати П’ятий з розрахунком, що армія принцеси вже ослаблена, після битви за Зливн.

До того ж у нього на руках принцеса Марія – такий собі чарівний білет у випадку відступу.

Розуміючи, що її використали та кинули, Сьома почала скреготіти зубами. Її гарне обличчя – прийняло страшний, погрозливий вираз.

Вона вже не могла дочекатися, коли побачить лице П’ятого. Коли принцеса Вікторія заявиться до нього з військом в декілька десятків тисяч, ще й з першокласними магами, котрим нема рівних.

П’ятий не розуміє, яку насправді небезпеку несуть в собі ці троє. А коли зрозуміє – вже буде пізно.

Жінка задоволено посміхнулася з лихим наміром в очах. Вона встала з ліжка та підійшла до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні. Взявши гребінець до рук, вона почала обережно та ретельно розчісувати своє пишне, руде волосся.

У зазначений час – війська, котрі знаходились у Зливн відправились до столиці, через Ліринів, що розташований між ними. 

Оскільки регіон Ліринів – рідний край для Ліори, бо сама дівчина народилась та виросла у невеличкому селищі неподалік від міста. Ліора, час від часу, розповідала Вікторії про регіон, місто та храм Богині світла.

Батьки Ліори – віддані віряни храму. Тому Ліора, ще з малку привчена ходити туди, шанувати та молитись Богині світла щодня.

Коли їй виповнилось одинадцять, в ній пробудились магічні здібності, котрі одразу помітили батьки.

Неймовірну обдарованість і спорідненість з магією світла, списали на благословення Богині за відданість Ліори та її батьків.

Дівчинку одразу забрали до храму, як служительку.

Батьки дуже зраділи подібному благословенню, тому з радістю відпустили свою дитину. Сама ж Ліора, не знала як реагувати на подібні обставини, тому просто пливла за течією.

Її життя та навчання обмежувалось стінами храму. Інколи, вона відчувала себе замкненою пташкою у клітці, що обурювало та дратувало. Однак, вона не мала жодних прав, аби вирішувати, як їй жити. За неї все вже розпланували батьки та служителі храму.

Ліора навчилась бути «гарною дівчинкою», тим самим створюючи певний приємний, благочестивий образ серед оточення.

Через три роки, коли їй виповнилось чотирнадцять, Ліору нарекли Святою. Новим ім’ям – вона обрала своє старе, що носила у минулому житті.

Як не дивно, але з більшими обов’язками, з’явилось і більше влади, а з нею і більше свободи.

Кожного разу, як видавалась можливість, Ліора відправлялась у мандрівки з іншими служителями храму. Причини завжди знаходились: дружні відвідини інших храмів Богині світла, поміч жителям королівства, під час епідемій, голоду, стихійних лих, зустрічі зі служителями храмів інших богів, з метою поліпшення стосунків.

Причини завжди відрізнялися і позитивно впливали на імідж дівчини, прославляючи її нове ім’я. 

Хоча насправді, Ліора подорожувала по всьому королівству в пошуках невідомого лиха, що муситиме зупинити у майбутньому.

Саме в одній із таких поїздок, вона випадково зіткнулася зі Стефаном та Едуардом. 

Вона блукала по одному із невеличких селищ, на сході королівства, де панувала дивна, підозріла атмосфера.

Жителі здавались надто привітними. Особливо своєю «вічною» посмішкою. Під час голоду, чи неврожайності, смерті близьких та похорон, – всі жителі виглядали п’яними від щастя, наче кожна мить стала для них ейфорією.

Стефан та Едуард, котрі теж прибули до селища – сильно виділялися на фоні інших. 

Якось, коли Ліора проходила повз них, то почула їх розмову. Невідомо чому, але вона зупинилась. І лише через пів хвилини зрозуміла, що хлопці говорили між собою на сучасній ліритській! Тій самій мові, про яку вона вже майже забула!

Так – ці троє зустрілись і об’єднали свої сили та знання.

— А що сталося далі? — Зацікавлено запитала Вікторія.

Ліора ввічливо посміхнулась із ледь прищуреними очима з нотками веселощів.

— Виявилось, що у тому селищі, один з алхіміків продавав дурманне зілля, під виглядом заспокійливого. Його зілля впливало на ментальну поведінку людей, роблячи із них слухняних та вічно щасливих.

Ліора підняла очі до гори, наче намагалась пригадати більше деталей.

— То був важкий рік. Через засуху, урожай видався мізерним, що і стало основною причиною голоду й бідності серед місцевих. Навіть із розрахунком допомоги від віконта, котрий керував цими землями, люди страждали від голоду та хвороб, що слідували за ним. Саме тому, дешеві заспокійливі стали популярними серед селян.

Дівчата проходили по довгій вулиці все ближче підходячи до величезного храму, котрий виднівся з далечини. 

Стефан порівнявся з дівчатами, паралельно поправляючи свою сорочку.

— Ми упіймали того алхіміка, але зв’язку з сектою Чорного полум’я так і не знайшли. — Стефан обвів дівчат своїм поглядом. — Хоча, якщо враховувати, що він покінчив із життям, як заведено серед сектантів, через присягу та закляття, що лежать на них, то можливо – він міг бути одним із них.

— Однак, тоді ми не знали про подібне. — Продовжила Ліора, посміхаючись про себе, згадуючи їх минулі розслідування та здогадки.

Вони напевне чудом змогли вийти на секту Чорного полум’я. Як ніяк, а ті завжди працювали із тіні та підчищали за собою хвости. 

Якби не давня легенда про вічне полум’я у руїнах Фішин, вони б навіть і не звернули уваги на цю непомітну секту.

Війська залишались у місті ще на два дні, чекаючи підкріплення із сусідніх регіонів та відповіді віддалених регіонів, стосовно їх стану й можливості влаштувати диверсію.

Ліора провела Вікторію з хлопцями до храму. Проводячи невеличку екскурсію розкішними залами, що прямо таки світились звідусіль.

Діставшись до головної зали, люди побачили скульптуру Богині світла, що десь в три метри зросту, та столи, на яких лежали різноманітні підношення для неї. Ліора підійшла до скульптури й опустившись на коліна – почала приносити свої молитви. 

Вікторія також підійшла та повторила за Ліорою.

Дві дівчини: з витонченими, по-різному привабливими рисами обличчя, сиділи із заплющеними очима й похиленими головами. 

Вони віддавали пошану Богині, дякували за її милість та просили благословити мужніх воїнів, що виступають у війні проти темряви.

Яскраве світло, лилося із довгих вікон, що майже досягали стелі, та огортало своїм теплом дівчат, тіла яких, почали блищати від сонячного проміння. Наче Богиня відповідала на їх молитви та обіймала своїх дітей з усією материнською любов’ю.

Френк весело танцював на самоті у порожній тронній залі. 

Захід сонця залишав червоні та рожеві відбитки на будівлях і спорудах, що виднілись за вікнами замку, не забуваючи проникати всередину.

У тронній залі панувала вже звична напівтемрява з червоними відтінками, що хаотично потрапляли через вікно. 

Кожен рух чоловіка – був витонченим та граціозним. 

Він отримував особливе задоволення від танців у подібній атмосфері. 

Кілька хвилин тому, з ним зв’язалися деякі члени знатних сімей, чиї діти знаходились у нього в руках.

Янтарні очі чоловіка звузилися та задоволено заблищали. Глибока посмішка по самі вуха – не залишала його лиця, поки він виконував черговий граціозний рух своїм тілом.

Як і очікувалось, знайшлись ті – хто віддавав перевагу життю своїх родичів, а не вірності королівській родині.

Він дізнався, що вчора принцеса Вікторія прибула разом із військом до Ліринів. Знав про її плани та скільки з нею солдат. Про те, як та звідки вони планують потрапити до столиці.

Звісно, його непокоїли ті могутні маги, але… 

«Ніхто не бездоганний, у кожного є свої слабкості». 

Френк обмірковував, яким чином зупинити тих трьох магів. Які слід використати пастки та магічні предмети.

У нього досить обмежені ресурси. Багатьох людей, він втратив, коли відправив солдат до Світоз. 

У нього ще залишались предмети, що підтримували захисний бар’єр, та ті що виконували функцію пасток.

Хоча, напевне для тих магів – це не більш ніж дитяча забава. Йому необхідно вдало все використати та влучно розіграти свої карти.

Він вже віддав наказ збирати містян та сортувати їх: частину кинути до війська, а іншу використати, як живі щити.

«До того ж нещодавно…»

Тільки Френк подумав про те, що Мері прийшла до тями, кілька днів тому, як він зустрівся з темним поглядом дівчини, котра стояла перед ним.

Мері зайшла до тронної зали, через парадні двері, після чого зачинила їх за собою.

На ній вдягнена класична довга чорна сукня, що охайно сиділа на дівчині та не сковувала рухи. Сині підкладки, на звороті й рукавах, відблискували блакиттю, коли на них потрапляло світло.

Рівне чорне волосся падало на плечі дівчини, зливаючись  з її вбранням.

Мері підняла свій погляд та подивилась на чоловіка перед собою. На беземоційному блідому обличчі – виднілися темні тіні. 

Вона почала рух, поступово наближаючись до Френка. Котрий неочікувано для себе – застиг на місті, як тільки помітив її.

Червоне світло почало спадати на принцесу із-за вікон, придаючи їй химерний, кривавий ореол.

Френк випрямився та уважно оглянув Мері своїм прискіпливим поглядом.

«Чому вона тут? Він не посилав за нею. Чому охорона пропустила її?»

Неприємне передчуття зародилось у серці чоловіка.

Мері зупинилась у парі метрах від Френка, все так само – спокійно спостерігаючи за ним.

— Що ти тут робиш? — З легкою посмішкою запитав Френк, приховуючи інстинктивний страх за своїм впевненим поглядом.

Мері уважно оглянула чоловіка, котрий як і вона – купався у червоних променях заходу сонця.

— Виконую свою роботу.

— Роботу? — Здивувався Френк.

Мері монотонно кивнула.

— Спочатку мені не хотілося… — Вона протяжно видихнула, після чого прикрила очі на кілька секунд. — Але як виявилося, час не на моєму боці. Скільки б я не думала та не відкладала. Я все ще не бачу іншого шляху, окрім цього.

Френку не вдавалось вхопитись за плином думок дівчини. Здавалося, наче вона говорить з ним, але водночас переважало відчуття, наче вона живе в іншій, лише їй відомій реальності.

— Про що ти? — Френк підняв брови. — Хоча забудь, не важливо. — Він підняв руку до голови та почав терти лоба.

— Охороно! — Голосно покликав Френк.

Він хотів відправити принцесу назад до її кімнати, але за дверима ніхто не відповів.

Це дивно. За дверима завжди чергували його люди. І оскільки у Френка вагомий авторитет, вони б побоялися ігнорувати його. 

Тоді чому ніхто із них не прийшов на його клич? Чому вона прийшла сюди й спокійно стояла перед ним?

Френк напружився і внутрішній голос, котрий вже давно волав триматися якомога далі від дівчини та тікати, нарешті дістав вух чоловіка.

Серце голосно забилось у грудях і у горлі несподівано пересохло.

Очі чоловіка бігали: то по чужій постаті, то по залі позаду неї, до поки він не учепився поглядом за червоні сліди на підлозі, що залишила за собою Мері.

Спочатку він їх не помітив у напівтемряві, але придивившись уважно… За дівчиною тягнувся кривавий слід.

«Та бути такого…»

Френк підняв погляд та приголомшено подивився на неї. На його обличчі застигла напружена посмішка.

За секунду, чоловік витягнув схований кинджал і одразу ж кинувся до шиї суперника.

Він не хотів її вбивати, вона все ще потрібна йому живою. Але його інстинкт без зупинки волав. Якщо він не вб’є її зараз, то вона вб’є його потім.

Роздався звук зіткнення зброї, що холодом пролунав червоною тронною залою.

Кинджал Френка зупинили – тонким елегантним чорним мечем, що знаходився у руках принцеси.

Очі чоловіка розширилися, бо ще секунду тому, при дівчині точно не було зброї. 

В темно-блакитних очах Мері з’явилися червоні спалахи, що відзеркалювали холод. Кутки губ, що раніше ліниво залишались незмінними – злегка піднялися. Виражаючи трепет серця з жорстоким наміром вбити свого опонента.

Френк відскочив назад не вірячи у побачене. 

Мері розправила руку і по її мечу пробігли ледь помітні червоні відблиски заходу сонця.

Вона тримала рівну, впевнену поставу, наче вступати у подібні сутички, для неї, у порядку речей. 

В яскраво-червоних очах, читалась недоступність з холодними нотками гордовитості.

Холод пробіг по спині Френка і волосся стало дибки. Він відчув, невідомий до цього тиск та страх. Він діставав його кісток. Огортав внутрішні органи – колючими лозами, що впивались та стискали його з середини.

Чоловік торкнувся свого кинджала вказівним з середнім пальцями, проводячи ними вздовж леза. 

За пальцями наче промайнув залишковий слід із темної димки, що розповсюдився по усьому лезу холодної зброї, окутавши те густою тінню.

Френк – П’ятий стовп, і він не просто так має це звання. Окрім лідерських навичок, харизматичності та вміннях читати й маніпулювати людьми, він обдарований маг темряви.

Темна магія не у пошані серед людей. 

З давніх часів – вона вважалась лихою та тою, що несе в собі невдачі.

Безліч людей, що народились зі спорідненістю до темної магії – приховували цей факт і проживали свої життя, як звичайні нульовики, у вічному страху бути розкритими.

Саме для таких людей, секта Чорного полум’я – стала домівкою. Це був осередок магів темряви, де кожен практикував чари та вміння, не боячись стати вигнанцем або забитим на смерть, через черговий наклеп.

Янтарні очі чоловіка потемнішали. Він відчув, як темна магія швидко розливається його венами, наповнюючи тіло силою та спокоєм.

Минулий страх, що пробирав до кісток – відступив. 

Френк не відводив погляду від Мері. 

Заспокоївшись він розсудливо обдумав причини та наслідки дій дівчини.

Він звузив очі й перевів погляд на тонкий чорний меч у її руках. Зіткнувшись з яким, він відчув паніку. 

— Не очікував, що друга Принцеса виявиться магом темряви. — Френк ледве підняв кутки губ. — Ще й з таким потенціалом. 

Чоловік підняв погляд на обличчя суперника. В його голосі звучала металева напруга:

— Перетворити магічну енергію на суцільний об’єкт з високою щільністю. Навіть в нашій секті, на подібне здатні лише три стовпи.

Френк зробив паузу.

— У Вас високий магічний потенціал і резерв магічної енергії. Але як довго Ви зможете підтримувати форму у стабільності? — Широка посмішка розплилася по обличчю чоловіка, а очі наповнились божевіллям. — Давайте перевіримо вашу витримку, до поки вся магічна енергія не покине ваше тіло!

Френк ринув уперед, атакуючи Мері. 

Роздався черговий скрегіт металу. Чоловік продовжував стрімко та безперервно наступати, поки дівчина займала оборонну позицію.

Темна тінь розрізала повітря, поки кинджал чоловіка проривався вперед, кожного разу отримуючи супротив.

Рухи обох людей, були: швидкими, точними, без затримок і зайвих рухів.

Що навіть здивувало Френка, оскільки згідно з отриманими раніше звітами, лише принцеса Вікторія навчалась – володінню меча та іншої холодної зброї. Мері, тим часом нічим не виділялась, проживаючи кожен день, як тінь.

Френк відчув невідоме натхнення, що гарячою енергією розійшлося тілом.

«Ну звісно, вони не знали, що вона маг темряви, то чого дивуватися її бойовим навичкам?»

Пара переміщалась по всьому залу, атакуючи та захищаючись. 

Френк відскочив назад, коли Мері зробила замах.

Він підняв брови до гори, а його очі наповнились дитячою цікавістю.

— Я зустрічав багатьох майстрів, що володіли різними стилями меча, як у Лірит, так і за його межами. Однак, твою техніку – я бачу вперше. Яка це школа?

З нетерплячою цікавістю запитав він.

Очі Мері зігнулися в дугу.

— Хочеш дізнатися, що стало однією із причин твоєї смерті? — В тоні дівчини відчувалась саркастична іронія.

Що стало ще одним відкриттям для чоловіка. Виявляється, вона вміла говорити з емоціями та навіть нормально змінювати міміку.

— Чому б ні? Мене завжди цікавило, що саме обірве моє життя.

В тілі Френка грав адреналін, і він говорив без жодного прояву страху. Наче смерть – це щось нереальне і ніяким чином не стосується його. Навіть у разі його поразки – це не більше ніж слово.

— Майбутнє. — Спокійно промовила Мері.

— Майбутнє… — Френк наче смакував це слово. — Натякаєш, що я вже застарий і прийшов час для нового покоління? — Френк нахилив голову у бік та розтягнув глибоку посмішку. — Мила, ти розбиваєш моє серце, я думав, що до вподоби тобі.

Мері тихо засміялась, її червоні очі світились у темряві.

— Це правда, що мене приваблюють молодші за мене… — Погляд дівчини став глибшим, наче врізався у душу чоловіка. — Тож тобі не варто перейматися через це, ти як раз входиш у коло моїх вподобань.

Френк застиг на кілька секунд. Слова дівчини такі суперечливі та нелогічні. Він не міг зрозуміти, чому вона виразилася саме так, бо з першого погляду видно, що він старший за неї років на десять.

До того ж її обличчя. Наче всі емоції, що вона приховувала до цього – вирвались на зовні.

Так незвично…

Френк протяжно видихнув.

— Ти справді надто дивна для мого розуміння.

— Думаєш?

Янтарні очі, наповнені божевіллям, зачаровано дивились на дівчину.

— Я вперше зустрічаю людину, котра більш схиблена за мене.

Мері широко посміхнулась поки її очі заблищали яскравими вогниками блаженства.

— Значить, я добре впоралась.

Як тільки її голос обірвався, Френк відчув непосильну важкість по всьому тілу. 

Червоний колір ставав дедалі глибшим та насиченішим. Наче все, що він бачив до цього – лише ілюзія, а реальність постала перед ним лише зараз. 

Він хотів поворухнутися, але не зміг. Все тіло відчувалось надто важким, ніби дерев’яний баласт.

Його очі застигли на дівчині, котра однією своєю присутністю змушувала відчувати пригнічення.

Вона неквапливо підходила до застиглого чоловіка, котрий наче втратив керування над своїм тілом, і міг лише спостерігати.

Підійшовши до нього, Мері протягнула руки вперед та штовхнула того на трон, що стояв позаду.

Френк навіть не помітив, де саме знаходився весь цей час.

Дивлячись на чоловіка з гори вниз, Мері нагнулася, спираючись коліном о тронне крісло. 

Її холодні руки торкнулися обличчя чоловіка і легенько погладжувати те.

Янтарні очі з потрясінням подивились на опонента, спостерігаючи, як та ніжно посміхалася, наче любляча жінка, поки в її червоних очах панувало холодне божевілля.

Чорне волосся почало лоскотати обличчя Френка, він не розумів що відбувається. Чому він раптом застиг, і коли втратив владу над власним тілом. 

— Мені потрібен лише дотик, щоб отримати контроль над людським мозком. — Тихий, ніжний голос молодої дівчини розливався по вухах чоловіка, викликаючи трепет.

— Мозок контролює все тіло, кожен м’яз, органи, навіть емоції під його владою. — Під напівзаплющеними очима, ховався інтимний погляд.

— Я вже давно отримала доступ над тобою, а сьогодні лише відновила його. — Пальці дівчини піднялися догори, торкаючись темного, пишного волосся чоловіка.

— Дев’ятий стовп – вже мертвий.

Зіниці Френка звузилися.

Мері нахилилася нижче та поцілувала чоловіка у щоку.

— Шшш… Не бійся. Ти геть не відчуєш болю. Я просто дістану із тебе все, що блокує присяга відданості, після чого ти просто заснеш. 

Її голос падав з кожним промовленим словом. Як заспокійливе, що поглинало розум із середини.

— Тобі довелось прожити важке життя у цьому жорстокому світі. — Кутки губ дівчини ледь піднялися. — Я розумію… Це не лише твоя провина, що ти втратив розум…

— Ти чудово впорався… — Мері продовжувала погладжувати голову чоловіка.

— Зміг захопити столицю, королівський трон… Тепер, він твій… Ти молодець.

— А зараз – час засинати.

Френк відчував цілковитий спокій. Серце билося рівно та спокійно. Страх, хвилювання, збудження та навіть неминучий відчай – відступили.

Він відчував приємну сонливість, а солодкий дівочий голос лише сильніше вабив його заснути.

Янтарні очі заблищали в останній раз, перед тим як покірно закритися. З очей потекли неконтрольовані стежинки сліз. Як єдиний та останній відголосок відчаю чоловіка. 

Навіть внутрішній, голос, котрий постійно привертав до себе увагу – замовк.

Він розумів – він помирає.

Мері обережно витерла сльози зі щік чоловіка.

— На добраніч.

Наблизившись до околиці столиці, війська чекали на сигнал від групи, що відправилась вперед, аби деактивувати бар’єри секти.

Проте, на превеликий шок усіх – бар’єрів не було.

Вікторія стурбовано перепитувала у Левко, чи не помилився він з місцем. Але її одразу зупинив Стефан, посилаючись на дані розвідки, котрі підтверджували про могутній захисний бар’єр саме тут.

Військо рушило далі, готуючись до запеклої битви й можливих пасток на шляху, але навколо панувала тиша. 

Надто тихо…

Ні біля воріт у місто, ні в середині, вони не зустріли жодного опору від ворожих солдатів.

Діставшись до перших жилих будинків, котрі свідчили про те, що вони наблизились до містян, усіх охопив шок.

Люди спокійно виконували свої буденні справи. Серед них, як чоловіки, так і жінки. Вони виглядали втомленими, змученими, але попри це – в їх очах залишався спокій та легкість.

Помітивши солдат армії Лірит, люди на мить застигли та почали поступатися дорогою.

Ліора підбігла до однієї із жіночок, котра з повагою похилила голову, помітивши перед собою Святу.

— Що тут сталося? — Спокійно запитала Ліора, випромінюючи тепло та стриманість.

Жінка підняла свої впалі очі та з легкою посмішкою відповіла:

— Два дні тому, ввечері, Боги покарали грішників!

— Що ви маєте на увазі? — Підійшов Стефан приєднуючись до розмови.

Жінка оглянула гарно складеного хлопця, у дорогих одежах і зробила певні висновки у серці.

— Сектанти у чорних мантіях, вкінець збожеволіли та почали атакувати один одного. Всі люди поховалися по своїх домівках, проте жодного з містян не зачепило. — Жінка швидко переглянулася і понизила голос. — Потім, ті сектанти, що залишились, або накласти на себе руки, або були вбиті чорними тінями!

Ліора та Стефан, котрі вислухали неймовірну історію, не знали як реагувати на почуте.

Збожеволіли? Самогубства? Чорні тіні?

Звучало надто дивно та нереально, але вони й самі не вписувались у поняття «реально», тому уважно дослухали жінку, після чого попрямували далі з військом.

Усі інші містяни повторювали слова жінки. І доказом того стали тисячі тіл людей у чорних мантіях, котрих переносили люди, аби спалити за містом.

У це важко повірити, але місто виявилось вільним від ворога, і багатотисячна армія просто насторожено прогулювалась по ньому.

Біля замку, теж не знайшлося жодного бар'єра. Тому, тільки-но опинившись всередині – Вікторія прискорила кроки та почала швидко оминати коридори, один за іншим.

За нею прямували: Мандрівники, Левко та Сьома, котрі із шоком споглядали картину перед собою.

Весь замок заполонила кров з мертвими тілами, що постійно потрапляли їм на очі.

Тіла лежали хаотично, з різними смертельними ранами, розкиданими окремими шматками та морем крові, як на підлозі, так і на стінах зі стелею. 

Наче ще нещодавно тут було поле бою, а вони занепалі солдати на ньому.

Неприємний запах гнилі та металу розповсюджувався по коридорах і кімнатах, без можливості покинути їх стіни.

Краєм ока, Вікторія помітила ледь відкриті двері кабінету її батька. 

Переступивши через поріг, вона побачила два бездиханні тіла на підлозі та одне на кріслі.

Її погляд вчепився за чоловіка у кріслі, з відчуттям, що він чимось відрізнявся від інших загиблих. 

Інші зайшли вслід за принцесою, оглядаючись навкруги.

Левко підійшов до тіла на кріслі. 

Це був високий чоловік з осунутим обличчям. Він одразу впізнав того. Це той самий сектант, котрий ближче всього знаходився до Френка. Він єдиний не боявся того і завжди тримався спокійно та впевнено.

Тоді ще Мері припустила, що він має високе звання у секті, а згодом вони почули від інших сектантів, хто він…

Сьома підійшла до чоловіка на кріслі та легенько торкнулася тильною стороною пальців, щоки чоловіка.

— Дев’ятий…

Ліора уважно роздивилася чоловіка, після чого прийнялась оцінювати його стан своєю магією.

— Ого! — Здивовано вигукнула Ліора.

Всі обернулись до неї та насторожено чекали поки вона продовжить.

— У нього немає жодного пошкодження. 

— Як це? — Перепитав Стефан.

Ліора обернулась до хлопця.

— А ось так – жодних травм чи пошкоджень. Наче в одну прекрасну мить, у нього просто перестало битись серце.

Стефан опустив погляд на Дев’ятого.

— Але є дещо ще. — Продовжила Ліора. — Я відчуваю ледь помітне втручання у мозок. Думаю це і стало причиною смерті. Я не бачу всього, але можливо він пошкоджений.

Стефан приклав руку до підборіддя та потер його.

— Навіщо так ускладнювати вбивство. Усіх інших просто порізали на шматки. Це через те що він стовп?

— Не знаю. — Ліора знизили плечима. — Це вже треба дізнатися у того хто за цим стоїть.

Люди почергово покинули кімнату й продовжили рух кривавим коридором.

Переступаючи через тіла, група наткнулася на худорлявих слуг, котрі несли тіло у своїх руках.

Помітивши Принцесу Вікторію, слуги завмерли та з радістю в очах підскочили й почали кланятися Її Величності.

У багатьох в думках промайнуло, що на очищення замку відправили значно менше людей, ніж на очищення міста.

Вікторія хутко перескочила слизький червоний коридор та наблизилась до слуг.

— Де моя сестра?! — Її голос був стурбований, а обличчя напруженим.

Слуги одразу випрямились та переглянулись між собою.

— Принцеса Марія у тронній залі чекає на Вас, Ваша Величність. — Промовив один зі слуг.

— Чекає на мене? — Здивувалась Вікторія.

Слуги знову переглянулись та швидко закивали.

— Так, Принцеса Марія заборонила прибирати у тронній залі, тільки Її Величності Принцесі Вікторії та її супутникам дозволено зайти всередину.

Закінчивши говорити, слуги ще раз вклонилися, після чого продовжили виносити тіло із замку.

Вікторія швидко попрямувала до тронної зали. Шлях виявився неймовірно коротким і вже через мить, вона відчиняла двері до зали. 

За вікном стояв спекотний сонячний день, але всередині зали панувала напівтемрява з крижаною прохолодою. Вікторія вдихнула холодне повітря у свої легені, через що її пройняв лоскіт і вона закашлялась.

Артур та Едуард вже збирались підійти ближче до неї, але несподівано, із темряви біля Вікторії, з’явився силует. Вікторія відчула, як по її спині провели холодною рукою і кашель відступив. Температура змінилась на комфортну і легкий холод зник, наче його ніколи не було.

Вікторія обернулась і зустрілась поглядом з яскраво-червоними очима.

Вона застигла та напружилась. Химерні, важкі очі здалися їй знайомими. Уважно придивившись та розглянувши людину перед собою, вона впізнала свою сестру!

Вікторія повільно відкрила рота, але не змогла промовити ані слова. Щось невідоме блокувало її голос і вона втратила можливість говорити. На неї нахлинув природний страх, що пронизував та паралізував усе тіло.

Мері повернула голову й оглянула супутників Вікторії. Всі напружено дивились на дівчину у темряві, відчуваючи від неї лихий намір і кровожерливість.

Вони розуміли – хто стоїть перед ними, і Мандрівники навіть впевнилися у своїх здогадках, стосовно принцеси Марії.

Кутки губ Мері піднялись, утворюючи яскраву посмішку. Її червоні очі лихо заблищали цікавістю, роблячи її живою. 

Вікторії здалося наче перед нею зовсім інша людина. Вона ніколи раніше не бачила, щоб її сестра так яскраво виражала свої емоції.

Чи правда – це все ще її молодша сестра?

— Я бачу, ти знайшла ще трьох Мандрівників, непогано. — Легкий рівний голос торкнувся вух Вікторії. — Боже! — Здивовано вигукнула Мері, через що у Вікторії швидше забилось серце. — Навіть мого коханого до себе забрала! Треба ж таке!

Левко звузив свої холодні очі поки терпляче стояв та вислуховував нісенітницю дівчини.

До цього, йому вже повідали, хто такі Мандрівники і їх припущення стосовно Мері. Дивлячись на неї зараз, сповнену темної енергії, від якої просочувалось пригнічення, що викликало інстинктивний страх у всіх навколо, Левко почав розуміти підозри стосовно неї.

Вікторія широко розкрила очі, і страх котрий панував до цієї миті відступив, поступаючись місцем неймовірному гніву.

Вона розвернулася до Левко та зі злістю і готовністю до бою в очах, глянула на хлопця своїм холодним поглядом, від якого стигла кров.

— Я так і знала! Скотина! Ти мені збрехав! — Вікторія емоційно жестикулювала. — Ти, ти скористався моєю милою сестрою! Я вб’ю тебе!

Наче скажений звір, Вікторія збиралась вибити із Левко усю душу.

Побачивши реакцію Вікторії, Артур з Едуардом швидко зупинили дівчину, рятуючи життя нещасного Левко, котрий спантеличено спостерігав за всім. 

Його обличчя потемнішало і він злісно зиркнув на Мері, котра в черговий раз поставила його у незручне становище, промовивши якусь дурницю.

Мері тим часом – невинно відвела погляд у бік, закриваючи свого рота руками, тим самим стримуючи надривний сміх.

— То тобі смішно? — Низький голос хлопця різав холодом.

Мері подивилась на Левко та підняла руки у жесті – «я здаюсь». 

Стриманий сміх продовжував вириватися із неї, а очі наповнились блиском.

— Вибач, вибач, мені було потрібно розрядити атмосферу. — Мері розвела руками. — Сильний гнів перекриває інстинктивний страх. — Дівчина почала крутити вказівним пальцем у повітрі поки гордовито пояснювала свої дії.

— Через те, що випустила свою магію на повну, – я поки не можу заблокувати темну магію, що витікає з мого тіла, і це сильно впливає на інших. Непідготовлені до подібного впливу – відчувають пригнічення та страх. — Мері уважно обернулась на кожного присутнього. — Ви одразу відчуваєте, що я небезпечна і несу в собі потенційну небезпеку. Я просто не хотіла, щоб ми ось так посварились та вступити у бій.

Мері завела руки за спину й широко посміхнулась.

— То це твій перший раз, коли ти випустила свою магію? — Поцікавилась Ліора склавши руки разом у долонях.

Мері споглядала деякий час за дівчиною і думала над відповіддю.

— Ну… Настільки глобально – вперше. Раніше, я лише трохи проявляла її, тренуючись та опановуючи свої можливості.

— Он воно як… Тоді не дивно… Такий сильний магічний потік – дуже важко приглушити. — Ліора почала хитати головою. — У мій перший раз – я нагадувала ліхтар, всі падали переді мною і починали молитись. Тоді, ще вся рослинність у ближніх садах – зацвіла раніше на сезон…

— Чорт! В мій перший раз – я викликав тайфун, що ледь не затопив місто… — Приєднався Стефан зі своїми сумними спогадами.

— Я краще взагалі промовчу… — Видихнув Едуард.

Це явно болюча тема для Мандрівників.

Змінюючи тему своїх минулих невдач, Стефан бадьоро промовив:

— Гнів перекриває страх – логічно.

— До того ж Вікторія дуже запальна особистість і готова одразу накинутись на кожного, хто подивиться на її сестру. — Додав Едуард, лагідно погладжуючи Вікторію по голові, як слухняну дівчинку.

— О! Дійсно, Принцеса Марія знає Принцесу Вікторію, як саму себе! Не дивно, що вона одразу вивела її на гнів! — Емоційно вигукнув Артур, радіючи, що гнітюча атмосфера відійшла на другий план.

Вікторія, котру затиснули з двох боків, і втішали, наче малу дитину, обурливо насупилась та міцно зімкнула губи разом, в одну лінію. Вона зиркнула на Мері з під лоба.

— То він тебе не чіпав? — Уточнила Вікторія.

— Не хвилюйся, сестричко, у цьому житті, я все ще чиста та невинна! — Мері поглибила посмішку й підморгнула сестрі.

— У цьому житті…

— Ммм? Тебе це хвилює? — Глибокий погляд Мері виражав легке здивування.

Вікторія підняла очі й голосно вигукнула:

— Звісно ні! Ти завжди будеш моєю сестрою! Неважливо у якому ми часі та просторі!

— О! — Мері почала енергійно плескати у долоні.

Новий образ дівчини – збивав з ніг тих, хто знав її раніше.

Зараз вона виглядає геть іншою – на її обличчі грають різні емоції. В яскравих очах вирує блаженство на межі божевілля. А на губах весь час залишається посмішка. Все це так не притаманно минулій їй.

Левко продовжував суворо дивитись на Мері.

— Наче переді мною – геть інша людина. — Сухо констатував хлопець, те що вже давно крутилось у думках Вікторії та Артура.

— Ну звісно! — Мері розтягнула останнє слово. — Ми актори, що відіграємо свою роль. — Вона підняла глибокий погляд на Левко. — Чи не так?

Хлопець мовчав, розуміючи на що натякає Мері.

Сьома, котра весь цей час тихо стояла позаду групи, відійшла у бік та попрямувала у сторону трону. 

Вона одразу помітила П’ятого, котрий здавалося мирно спав, як і Дев’ятий у попередній кімнаті.

Підбираючись ближче, раптово Сьома відчула, як її схопили за руку. Позаду неї стояла Мері, котра міцно тримала жінку й дивилась на ту пронизливим холодним поглядом з посмішкою, що не досягала очей.

Нехай Сьома і сама маг темряви, але навіть їй стало лячно та ніяково від чужої аури.

Всі інші перевели погляд на Мері й П’яту, а потім і на трон, де мирно спочивало тіло чоловіка.

— Це Френк? — Здивовано запитав Левко, впізнаючи чоловіка.

Мері нічого не відповіла, але по її обличчю видно, що хлопець має рацію.

Вікторія з шоком розкрила очі, почувши знайоме ім’я та зрозумівши хто цей чоловік на троні.

«Це був він! Той самий покидьок, котрий стояв поруч із батьками, у той день та щасливо сміявся, коли почалась та різня! Саме він погубив їх!»

Ще більша ненависть охопила тіло Вікторії. Її обличчя побільшало, а очі наповнились темрявою. Вікторію почало трясти від внутрішнього гніву. Кожен присутній помітив – вона готова роздерти свого ворога на шматки. За матір, за батька, за її людей, за королівство!

Ліора почала підходити до чоловіка, щоб оцінити його стан, поки голос Мері, не зупинив її:

— Не витрачай час, я ввела його у кому. — Спокійно промовила Мері.

Ліора сіпнулася й одразу зупинилась. Вона обернулась та із суперечливими почуттями подивилась на Мері. Їй чудово відомо хто це, лише по реакції Вікторії. Але Ліора не могла зрозуміти чому Мері ввела його у кому, замість того щоб вбити ворога.

— Що ти зробила? — Вікторія перевела на сестру погляд, що різко змінився з розлюченого на розгублений.

Мері глянула на Вікторію і протяжно видихнула. Її привітне обличчя вмить перемінилось на меланхолійне, наче їй ліниво розбиратися з емоційними стрибками сестри та пояснювати тій бодай щось.

— Я ввела його у стан сну, проте йому не довго залишилось, ще десяток годин і все.

Мері відтягнула Сьому назад та відпустила, наче позбавлялася мотлоху.

— Навіщо? — Запитав Левко, котрий не розумів дій дівчини. Особливо після всього, що їй довелося пережити через Френка.

Мері лукаво посміхнулась і її червоні очі заблищали.

— Мені стало самотньо коли ти пішов.

— Я серйозно. — Тон Левко був непохитним.

Побачивши, що ситуація стає все більш похмурою, Мері вирішила припинити бавитись і попрямувала до тіла Френка.

— Я зчитую його спогади. Тільки так можна обійти присягу відданості секті. — Мері знизила плечима. — Це тонка робота на який потрібен час. Особливо, якщо я хочу вивідати все, що він знає і не спалити його мозок. Але я все одно майже закінчила.

— Ти можеш зчитувати інформацію з мозку! — Здивовано вигукнула Ліора. — Не знала, що маги темряви здатні на подібне!

— Не здатні. — Буркнула П’ята, потираючи свою руку, на якій залишився яскравий червоний відбиток чужої долоні. 

— Що? Тоді як ти зчи…

— Це мої навички, як @#₴%, а не Мандрівника. — Мері обірвала Ліору на півслові.

— А? — Здивовано подивилась Ліора.

Стефан та Едуард переглянулись та покопались у своїх спогадах.

— Чорт! — Сплюнув Стефан. — Я думав – це байки, що @#₴% можуть проникати у чужу свідомість!

Едуард поправив свої окуляри та із не прихованою цікавістю підняв погляд на Мері.

— Так ось як ти змусила всіх інших битися між собою і чинити самогубства? Ти взяла над ними контроль.

Мері не приховувала цього факту і кивнула.

— А тих кого не вдалось взяти під контроль – добила магією темряви?

— Вірно. — Кутки губ Мері піднялись, радіючи кмітливості хлопця.

— Дідько… І такі небезпечні люди серед нас… — В голосі Стефана відчувалось нещастя. Він із важким поглядом дивився на дівчину, міцно замкнувши губи утворюючи пряму лінію.

Мері стримано засміялась та заспокоїла хлопця:

— Не хвилюйся. На справді, на подібне здатні одиниці. А ще це ризиковано для самого @#₴%. Невірний рух і можна спалити власний мозок. Така собі перспектива.

— Але ти в порядку і практикуєш це, як мінімум у друге. — Стефан недовірливо звів брови.

Мері звузила очі та перемінила посмішку на лукаву.

— Просто я майстер серед майстрів. — Вона переплела пальці рук перед собою і задоволено подивилась на людей, своїми яскравими очима, що віяли перевагою над іншими.

— Не певна, що комусь, окрім мене, взагалі вдалось провернути подібне. Тому можеш не хвилюватися за своє життя у майбутньому. 

Мері розвела руки невинно посміхаючись.

А у Стефана лише пронеслися думки: «Ага, звісно, не хвилюйся… Як тут не хвилюватися, коли є бодай одна – така небезпечна людина?!»

Ліора здивовано дивилась на товаришів, бо нічого не розуміла із почутого. Вона зацікавлено кліпала своїми світлими очима та постійно переводила погляд, то на Стефана, то на Мері. 

Стефан з Едуардом глянули на Ліору й у них одночасно промайнула думка: «Ах, точно!»

Мері зупинилась біля Ліори і її посмішка змінилась на більш ніжну та стриману.

— Точно! Тобі ж було років десять, коли ти загинула? Не дивно, що не знаєш. @#₴% – це професія, не дуже популярна, але гарно оплачувана, якщо ти маєш хист і швидко навчаєшся.

— Аааа, то ось воно як… — Задумалась Ліора. — Стоп! Як ти зрозуміла хто я? — Ліора здивовано розширила очі поки спантеличено дивилась на дивну дівчину перед собою.

Едуарда та Стефана теж зацікавило це питання. Якщо раніше, вона могла здогадатися про те, що вони Мандрівники, спираючись на їх магічну енергію, котру вони навмисно не приховували сьогодні, то це одне. Але як вона могла впізнати хто є хто? При тому, що вони зустрічались лише одного разу, сімнадцять років тому. До того ж їх нинішні тіла геть не відповідали минулим.

— Просто у мене гарна пам’ять. — Відповіла Мері на питання у серця людей, помітивши як горять очі інших Мандрівників. — До того ж очі не змінилися.

— А? — Ліора відчувала себе розгубленою.

— Я говорю про наші очі. — Мері підняла вказівний палець та направила його у бік власних очей. — Ви помітили, що вони такі ж, як і у минулому житті? 

Мері обвела поглядом інших, що застигли на місці, як вкопані.

— У мене гарна пам’ять, тому я запам’ятала вас, коли ми бачились у сірому світі.

Мері вказала пальцем на Стефана і той одразу випрямився. 

— Ти @#₴₴%#₴, що квапився на зустріч з #₴%#₴#@, а потім ₴%#₴#₴. Тебе легко запам’ятати – такий галасливий.

Мері почала тихенько сміятися.

Обличчя Стефана вмить покрилося червоним кольором і він ледь не вийшов із себе.

— Про що ви? — Вікторія, чий емоційний стан все ще далекий до задовільного, дивилась на Мандрівників зі стурбованістю та нерозумінням.

Ці четверо, раптом перескочили на іншу тему й почали говорити дивні та незрозумілі речі, залишаючи всіх інших позаду.

Артур та Левко з П’ятою, також приголомшено дивились на людей, чиї слова, часом звучали, як набір неприємних звуків, що подразнювали вуха.

— А! — Едуард стукнув кулаком об долоню. — Ви ж не  можете почути інформацію, що виходить за межі дозволеного Всесвітом!

Едуард почав пояснювати чому вони не чули всіх сказаних слів:

— Спрацьовує закон причинності, котрий блокує сказані нами слова, що несуть певну інформацію із майбутнього. Особливо ту, що може суттєво вплинути на світ зараз. Наприклад професії та знання, які на разі ще не відкриті у цьому часі.

Едуард почав показувати на себе та інших Мандрівників.

— Хоча ми й можемо розуміти один одного, для вас, все нами сказане – фільтрується та відсіюється інформація з майбутнього.

Хоча пояснення Едуарда здавались важкими та часто звучали дивно, як повна нісенітниця. Проте Вікторія та Артур, що вже звикли до спілкування з ним, швидко перетравили все сказане та зрозуміли суть.

Оскільки вони закінчили зі знайомством та привітанням, Мері вирішила не витрачати дарма час і підійшла до Френка.

— Що з ним буде потім, коли ти дістанеш із нього всю інформацію? — Запитала Вікторія, свердлячи спину своєї сестри гарячим поглядом. 

Мері відповіла не обертаючись:

— Смерть уві сні.

— Що?! — Гаркнула Вікторія. — Ти знущаєшся, після всього що він вчинив? Ти даси йому так просто померти?! Я не згодна!

Вікторія вибухнула і її магічна сила почала кипіти всередині. Вона не збиралась так просто відпускати цього покидька! Вона пообіцяла собі, що він страждатиме й розплатиться за все! 

Мері повільно повернула голову та опустила очі на тіло Вікторії. Її довгі вії приховували холодний порожній погляд, відкидаючи масивні тіні під очима. Її обличчя нічого не виражало: ні суму, ні радості, ні злості, наче вона повернулась до свого байдужого «я». 

Тільки відчуття пригнічення залишалось при ній. Через що атмосфера поруч – важко тиснула на всіх інших.

— Він передасть нам необхідну інформацію. Це гарна розплата.

— Ні!

Вікторія не збиралась миритися з таким розкладом. Обличчя дівчини прийняло розлючений вираз, а блакитні очі прямо іскрилися ненавистю.

— Це не тобі вирішувати. — Сухо відповіла Мері.

Остання ниточка, що стримувала Вікторію від суперечки з сестрою розірвалася. Вона не збиралась відступати й швидко попрямувала у бік трону. 

Артур хотів заспокоїти дівчину, боячись до чого може призвести їх конфлікт, але Вікторія несподівано зупинилась.

В її очах читалась невіра. Вона відчула наче її зрадили… Власна сестра… Вона взяла її тіло під контроль, як і тих сектантів раніше?!

«Чому?» – читалось у погляді Вікторії.

Мері повернулась до Френка та торкнулась його скронь.

У тронній залі повисла тиша, в якій всі напружено стояли та не сміли втручатися у справу двох сестер.

Едуарду стало шкода Вікторію, котра з останніх сил на межі відчаю, намагалась взяти своє тіло під контроль. Але її потуги виявились марними…

Він бачив її біль, але так само, він розумів, що їм необхідна уся можлива інформація стосовно вічного полум’я та секти, що поклоняється тому.

Через деякий час, Мері відпустила скроні Френка та відсторонилася від нього. Спустившись з трону, вона підійшла до Ліори й передала тій невеличку чорну сферу, що нагадувала комунікатор.

— Тут все що він знав. Можете робити що хочете.

Мері виглядала лінивою та незацікавленою.

Ліора перевела погляд на трон.

— Він помер раніше? 

— Я дістала все що необхідно і зупинила його серце. — Спокійно відповіла Мері.

— О. — Голос Ліори впав.

Вікторія подала розлючений звук із самого горла. Її очі налилися кров’ю і стали вологими, відблискуючи ясною блакиттю.

Мері повернулась та зіштовхнулась з ненавистю в погляді сестри.

Мері приховала червоні очі за густими віями та іронічно посміхнулася. Її голос звучав з приємною легкістю, дістаючи до самої душі:

— Не тримай на мене образу, сестричко, ти маєш навчитися приймати поразки. Я дію згідно з власними бажаннями та принципами. І вони просто не сходяться з твоїми.

Мері клацнула пальцями й Вікторія відчула, що до неї повернувся контроль над тілом. 

Вікторія випрямилась та подивилась на сестру поглядом сповненим холоду й болю.

Вона відчувала себе зрадженою, покинутою. Чому Мері так вчинила? Вона могла дістати необхідну інформацію, після чого замучити цього покидька до смерті! Чому вона так легко відпустила його?!

— Ти, ти… — В голосі Вікторії лунала хрипота. — …Ти наклала закляття на спадкоємицю престолу! Порушила субординацію та діяла проти наказу спадкоємиці! Думаєш тобі це так про…

— Як думаєш, скільки мені потрібно часу, щоб відірвати твою голову від шиї? — Мері мило посміхалась, поки в її кривавих очах виднілась сама порожнеча. — Чи вирвати твоє серце? Або навіть змусити вчинити самогубство?

Вікторія втратила дар мови. Вона дивилась на сестру перед собою і не вірила власним очам та вухам.

— Після твоєї смерті – я з легкістю займу трон. — Мері пройшлася поглядом по тілу Вікторії та перевела той на Артура й Едуарда, котрі насторожено спостерігали за нею і готувались давати відсіч у разі чого.

Мері широко посміхнулась та приснула насмішкою:

— Як же, напевне чудово, коли тебе захищають… Чи не так?

У відповідь була лише тиша.

Мері махнула рукою та розвернулась у напрямку виходу.

— Я не чіпатиму тебе, поки ти не чіпаєш мене. 

— Стій! — Вигукнув Стефан. — Ти куди? Нам необхідно об’єднатися у боротьбі!

Мері здивовано підняла брови та оцінюючи подивилась на Стефана.

— Ми розходимось тут. Ви робіть що хочете. З часом зустрінемось, коли усі зберуться на рейд проти боса.

— Почекай. Навіщо розходитись? Та і до того так званого «рейду» потрібно об’єднатися і розгадати залишену нам підказку!

— У сенсі? Ви що так і не зрозуміли нічого?

Мері подивилась на людей, як на ідіотів.

— Треба зупинити вічне полум’я! — Відізвалась Ліора. — Але це лише одна частина, ще необхідно зрозуміти, як саме ₴#%@₴₴%#.

Мері продовжувала дивитись на людей складним поглядом, відчуваючи себе самотньою, навіть серед своїх.

Вона протяжно видихнула.

— Я вже давно знаю відповідь. Беру це на себе. Все одно вже почала виконувати свою роль. — Мері продовжила рух. — Зустрінемось на рейді.

— В сенсі вже знаєш?! — Роздратовано вибухнув Стефан. — А з нами поділитись не хочеш?

— Самі потім зрозумієте.

Мері вийшла за поріг залу і темна димка окутала її тіло, після чого розтанула, не залишаючи після себе жодного сліду дівчини.

У Стефана зʼявився складний вираз на обличчі, коли його ліве око почало сіпатися.

— Вона мені не подобається.

Стефан надто втомленим, щоб розбиратися з цією дамочкою. 

«А вона, ще може телепортуватися… Чорт… Заздрісно!»