Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Минув тиждень, як члени команди Лева, котрі постраждали від вибуху – прийшли до тями.

На дворі панував початок квітня, плавно перетікаючи до середини місяця.

В цьому році, весна прийшла раніше. Земля прогрівалася сонячними променями. Дув ледь помітний вітерець, що приносив легкий аромат цвітіння рослин.

Лев стояв біля входу у лікарню, з якої щойно вийшов, та грівся на сонечку, що охоче дарувало своє тепло всім перехожим.

Слідом за Левом, лікарню покинули інші члени команди. Ніка безтурботно розповідала про щось Вітрі, постійно сміючись, а друга, своєю чергою, уважно слухала й постійно кивала. 

За ними йшли Пітер з Тімом. Хлопці були тихі та безмовні. Лише Тім інколи нервово подивлявся, то на Пітера, то на Ніку й одразу відводив погляд куди інде. Вуха хлопця палали червоним. За ці п’ять днів, що вони провели у лікарні, Тім вдосталь наслухався знущань від Ніки. Дівчина вічно любила дражнити його, по приводу і без. Все жартувала, що на останній місії, Пітеру довелось нести Тіма, наче принцесу і що нарешті мрії хлопця здійснилися. Він таки знайшов собі міцного чоловіка, який до того ж ще розумний, привабливий та здатен витерпіти важкий характер Тіма.

І замість того, щоб заступитись за товариша, Пітер просто мовчки кивав на слова Ніки. Дівчина сміялась у весь голос, а інші тихенько посміювались про себе. 

«Невже думали, що я не помічаю?! Зрадники! І взагалі… Не тільки мене тоді несли! Ще Вітру. А ще сама Ніка ледь рухалась і Лев тяг її за собою!»

Але висловити щось проти Ніки з Левом у хлопця не вистачило духу. Тоді вже точно Ніка пригадуватиме це до кінця його життя. 

«Це зі сторони вона здається веселою та доброзичливою, а глибоко всередині ховається демон!»

Коли група із чотирьох людей майже підійшла до Лева, той обернувся до них і ледь киваючи головою почав рухатись вперед.

— Як думаєш, капітан Ірон змогла щось дізнатись? — Ніка порівнялась з Левом.

Лев подивився на дівчину, котра йшла поруч. Вона дивилась на нього зацікавленими, та водночас серйозними очима. Хлопець не мав відповіді. Він дійсно не знав, про події останніх днів, та наскільки змогли просунутись прохідці у пошуках Мандрівників, чи слідів секти Чорного полум’я.

Тому хлопець просто знизив плечима і продовжував йти розміреним темпом.

— За час госпіталізації мене, так само як і вас відгородили від справ. — В тоні Лева чулось незадоволення з роздратованістю.

Ніка одразу вловила настій хлопця та спробувала його заспокоїти, проте на жаль, взагалі мало кому це під силу.

За своєю натурою, Лев тихий і серйозний хлопець. Трохи замкнений, тому й тримає все у собі. Але при цьому неймовірно добрий, вірний… Завжди ставить благо близьких вище свого… 

Ніка почала відганяти непрошені думки зі своєї голови, але і це не в її силах…

«В цьому, ви дуже схожі з ним, люба сестро…»

Позаду Ніки почулися лайки, у виконанні Тіма. Той задумався про чергову нісенітницю, та не помітив гілку дерева, що маячила прямо перед ним і добренько так приклався о неї своїм лицем.

Всі обернулись на шум і побачили Тіма: котрий спочатку відбивався від гілки, після чого – почав терти своє обличчя, де залишились червоні сліди від удару, та пелюстки квіток, що встигли розцвісти на дереві.

Картина виглядала кумедною та навіть естетичною. 

У Ніки одразу піднявся настрій і на її лиці розцвіла широка посмішка до самих вух. Як і завжди, Тім ніколи не підводив її очікувань. І у Ніки в очах запалали грайливі вогники.

Розплющивши очі, Тім побачив, як Ніка підбігає до нього і її лице не віщувало нічого доброго.

Як хлопець і очікував, увесь шлях до штабу, Ніка єхидно жартувала, що хлопцю нема куди так поспішати, Пітер нікуди не втече, що вони всією командою скинуться йому на весільний букет, тому той може не зривати квіти з вулиці й все в такому дусі.

Побачивши, що хлопець вже не витримує і готовий вибухнути, задоволена собою Ніка, відійшла трохи далі та заховалась за Левом.

У кабінеті №7, де опосередковувалась команда «BW». На групу Лева вже чекала капітан Ірон.

Тож коли Лев зайшов, то одразу підмітив, що всередині занадто тихо. На очі потрапили його підлеглі, котрі тихенько сховались по своїх кутках та не відводили очей від моніторів. А більшої частини команди взагалі не знайшлось на місці. 

«Скоріш за все знайшли собі завдання та втекли» — подумав про себе Лев.

Пройшовши далі, він побачив знайому жінку, котра розслаблено сиділа на одному із вільних крісел. Все б нічого, якби жінка не випускала свою холодну ауру, котра огортала весь кабінет.

Помітивши Лева, підлеглі в кабінеті одразу схвильовано подивились на нього, своїми нещасними очима з нотками надії та благання про порятунок.

В очах Лева вони нагадували: купу наляканих цуценят, захованих у своїх комірках. Але почувши рідний звук, цуценята одразу висунули свої нещасні мордочки, й почали радісно виляти хвостиками, як тільки-но побачили маму, котра їх захистить.

Це виглядало досить кумедно та навіть підняло настрій хлопцю. Лев не міг осуджувати своїх підлеглих. Мало хто, взагалі міг спокійно всидіти на місці, поруч із капітаном Ірон. Вона належала до того типу жінок, що ставила на місце одним своїм поглядом. Її холодна, наче крига аура та міцна постать лякали безжальністю. А про її бойові вміння і жорсткий характер, взагалі можна не говорити. 

Лев підійшов ближче та сів за сусіднє крісло від капітана Ірон, поки Ніка з іншими продовжували стояти неподалік від хлопця. 

— Вітаю з одужанням. — Сухо промовила жінка, оглянувши своїми крижаними очима всіх хто щойно зайшов.

— Я так розумію, у Вас до нас справа? — Лев не зводив зосередженого погляду від жінки. — Ви не із тих, хто просто приходить у гості на чай.

Капітан Ірон ледь підняла кутки своїх губ, залишаючи свій холодний погляд.

— Маєш рацію… Майже, як завжди. — Вона дістала флешку із передньої кишені піджака та поклала ту на стіл.

— Тут доступ до всієї інформації, що моя команда дістала за ці дні. Завдяки кожній команді в НОП, що погодились на співпрацю та відкрили нам доступ до своїх справ, котрі хоча б якось стосувались секти, ми досить швидко впорались та більшою мірою... — Жінка витримала паузу. — Це всі компанії, які наша команда запідозрила у зв’язках з сектою та знайшла ґрунтовні докази.

Лев взяв флешку до рук.

— Оперативно.

Жінка почала ритмічно стукати пальцем по столу.

— Інформація постійно оновлюється у теперішньому часі. Без носія у тебе не буде доступу, тому не загуби. І я думаю ти й без мене розумієш, що у твоїх руках доступ до секретних даних. Завжди тримай носій при собі.

Лев стиснув флешку.

— Я розумію.

Він розтиснув флешку та пригадав, що так і не отримав відповіді від Джеймса та інших гід-компаній, котрі займались розшифровкою послання його відьми. 

«Вже майже місяць минув… За мало часу, чи їм так і не вдалося?»

Виринувши зі своїх думок, Лев повернувся до реальності та помітив, що капітан Ірон вже деякий час дивиться на нього з нотками роздратованості в погляді. 

Вона помітила, що подумки він був не тут і відволікся від їх розмови, а подібного вона – ох, як не любила.

Лев зрозумів, що встряв, тому одразу мило посміхнувся наче принц, котрий міг зачарувати кого завгодно лише одним своїм поглядом.

— Ви вже почали зачистку, чи не так? — Промовив він рівним, лагідним тоном, котрий так і змушував довіритись. Поки його світло-карі очі – блищали доброзичливістю та увагою.

Жінка видихнула й вирішила, що цього разу не проти піддатися на трюки цього малого хлопчиська.

— Залучені всі, хто не перебував на місіях. Включаючи спец команди, як ваша.

Обличчя Лева виглядало тямущим коли він оглянув напівпорожній кабінет.

— Так ось куди всі поділися…

Капітан Ірон не спростовувала слова хлопця і ледь кивнула.

У підвальному приміщені, досить чисто, всупереч перевернутим ящикам та навстіж відкритим шафам, що створювали атмосферу легкого безладу.

Худорлявий чоловік у формі прохідців, із золотистими підкладинками та вишитими літерами «SA», обережно спускався вниз сходами. Діставшись низу, він почав уважно оглядати все навколо. 

На вигляд, у підвалі не вбачалось нічого особливого. Проте чоловік відчував – тут щось не так. Шкірою пробігало легке тремтіння, а волосся ставало дибки. У серці з’явилось передчуття про небезпеку. Хотілось покинути, це неприємне місце та втекти, як можна далі й ніколи не повертатись.

Переборовши внутрішній дискомфорт, чоловік попрямував уперед.

Чим далі він йшов, тим непримітнішим здавалося приміщення, і тим сильнішим передчуття небезпеки. 

Тіло починало німіти, а серце битися швидше. 

Голова гуділа від того, як швидко і голосно відбиває свої удари серце у грудях. В очах пливло і все втрачало свою чіткість у напівтемряві. Легкі вібрації проходили тілом та імпульсом розливались – від голови до пʼят.

Це був інстинкт, котрий неможливо проігнорувати – чистий та непереборний страх.

Чоловік зупинився посеред підвалу. Він вже не міг йти далі. Ні психологічно, ні фізично – це здавалось неможливим. 

Постоявши кілька хвилин у повній тиші, де він сам став єдиним джерелом шуму. Чоловік звик до цього почуття. Так, як не дивно, але навіть до такого дивного та непереборного страху можна звикнути. Не здихатися від нього повністю, а лише трохи приглушити, але і цього достатньо аби продовжити рух.

Тіло перестало тремтіти, як навіжене. Серце все так само відбивало удари в грудях, але звук ставав все більш приглушеним. Зір почав повертатися до норми й чоловік міг розгледіти, що навколо нього.

Він не ризикнув йти далі, інстинкт був надто сильним, отже тут: або чари, котрі впливають на психіку, або щось куди гірше, бо напряму посилає сигнал, викликаючи інстинкт самозбереження. І наразі чоловік молився, щоб це виявився перший варіант, бо якщо другий, то… Йому навіть важко уявити, яка це аномалія, якщо здатна налякати такого досвідченого прохідця, як він.

Чоловік підняв ліхтар та прокрутивши довкола, зупинився. Він зробив світло яскравішим і впав у ступор. 

Це воно… Джерело та причина…

Чоловік підвів тремтячі руки та одною приклав до невеличкого комунікатора на зап’ясті.

— … Це я… Так… Так… Я у підвалі, поклич сюди групу з високим ментальним опором… Так… Здається я знайшов вхід до святилища.

На підлозі в чотирьох метрах від чоловіка, простягалась довга тріщина, що розходилась підлогою, досягаючи стін по сусідству.

Тріщина виглядала потужною, хаотичною, наче темна істота, котра ховається у темряві в очікуванні своєї жертви. 

В глибині, ближче до центру, видно, що вона встигла розростись та розширитись, але по іншу сторону тріщини нічого не видно. Суцільна темрява, порожнеча, холодна та нескінченна. Вона поглинала світло, пробуджувала нові хвилі страху і паніки, лише від одного погляду на неї. 

І лише при яскравому світлі ліхтаря, можна побачити ледве помітні спалахи чорного полум’я, що здіймаються з тріщини.

Через десять хвилин, до підвалу спустилась інша група прохідців, частина взяла чоловіка та вивела його із підвалу. А інша попрямувала до тріщини.

Маги пройшлися простими діагностичними чарами та в основному використовували невеличке обладнання, що на цей момент знаходилось під руками. 

Будівлю опечатали й виставили охорону. Кожну хвилину до місця можливого святилища з’їжджалися різні групи прохідців.

Вже через кілька годин у будівлі стояли різноманітне обладнання і маги, котрі метушливо бігали біля нього та неподалік від тріщини.

Саме такі обставини застали Лев та Ніка, котрі приїхали одразу, як тільки дізнались про тріщину. Інші члени команди поки залишились у штабі, не наражаючи себе, зайвий раз, на небезпеку. Оскільки із їх бойової групи лише Лев з Нікою мали високий магічний та ментальний супротив. 

Вони приїхали до одного з підприємств, де як виявилось, заправляли сектанти. Під час перевірки та обшуку, ті влаштували активний супротив та атакували усіма силами. Зав’язалась масштабна бійка, котра одразу наводила на думку, що тут є щось, за що сектанти ладні віддати життя. Тих кого вдалось взяти живим, хотіли допитати, але сектанти одразу спалахували від активації самогубного прокляття. І в результаті – жодного із сектантів так і не вдалось взяти живцем.

Лев та Ніка поспілкувались з іншими прохідцями, котрі прибули раніше, та дізнались останні новини щодо знахідки.

Поки що немає точного підтвердження, але з високою ймовірністю – це дійсно може бути проходом до святилища вічного полум’я. Показники зчитувальних пристроїв скаженіли та постійно надавали різні дані, суперечивши один одному. Будь-які чари поруч із тріщиною, одразу дезактивувались, наче поглинались невидимою силою, що простягалась із пітьми.

Прохідцям відомо, що життєва енергія та магія у будь-якому прояві – це підживлення для вічного полум’я. Тому маги припинили спроби накладати чари, й почали перевіряти аномалію з-за допомоги науки. Але поки – це не давало точної відповіді, що саме знаходиться перед ними. Неможливо підтвердити або спростувати думку, що вони біля святилища.

Лев та Ніка попрямували швидкими кроками до самого підвалу. Раз за разом, показуючи свої перепустки, вони нарешті дістались місця призначення. 

Стоячи біля тріщини, пару охопило таке далеке і разом з тим, таке знайоме відчуття.

Страх розливався кожною клітиною, всім кровотоком, поки серце відбивало скажену мелодію у грудях. В горлі пересохло, а очі наповнились вологою. 

Це дійсно воно… 

Вирази облич Лева та Ніки були дзеркальними. Вони передавали: ненависть, сум, біль, втрату.

Це сліди вічного полум’я, котре запечатали Мандрівники!