Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Королівська бальна зала манила своєю розкішшю. Сині та білі кольори чудово контрастували із блиском золотого орнаменту на стінах. 

Гості, із вищих прошарків, весело сміялись зібравшись у групки, поки обговорювали останні політичні новини та плітки за келихами вина.

Тим часом прислуга, час від часу проходила повз, щоб запропонувати напої або закуски. 

Король з королевою посміхались у все лице. В їх очах, котрі сяяли, наче вогники, виднілась щира радість святу. 

Їх улюблена – старша донька, вступала до дорослого життя. 

Сьогодні перший день святкування. Усе населення королівства, як у столиці, так і в інших містах та селах, не відставали від замку. 

Люди збирались сім’ями, друзями та просто групами аби відсвяткувати. Співи лунали звідусіль. Біля вогнищ, танцювали юні хлопці та дівчата. А тим часом старше покоління, смакувало різні настоянки зі сливи, персиків та вишень.

Повертаючись до замку. Головна персона свята, привітно посміхалась гостям. 

Вікторія виглядала – чарівно у розкішній блакитній сукні з синіми й білими візерунками листви та птахів. Її довге, хвилясте волосся – охайно зібране у високу зачіску, та закріплено з різних сторін прикрасами для волосся доповнювало образ.

Сріблисті прикраси та її чарівні очі – кольору блакиті, відбивали світло магічних ламп, у банкетному залі, приворожуючи гостей.

Згідно з етикетом, Вікторія, мала привітатись із кожним гостем та перекинутись кількома свійськими словами. 

Тільки відходячи на перерву, посилаючись, на те, що треба подихати свіжим повітрям – вона могла перепочити. І відійшовши, трохи далі від усіх, обличчя дівчини змінювалось. 

Радісна посмішка по самі вуха – сповзала і Вікторія починала масажувати свої щоки, котрі вже давно затекли. 

Артур обережно слідував за нею, наче тінь. Та коли їм вдавалось сховатись від чужих очей, пара допускала ніжності між собою. 

Так і в цей раз, Вікторія відійшла на балкон, а хлопець рушив за нею, та спритними рухами, прикрив їх щільними шторами, від сторонніх очей.

Артур наблизився і став в притул до принцеси. Ніжно торкнувся обличчя дівчини, і обережними рухами почав масажувати щоки та вилиці Вікторії.

Він ніжно посміхався до неї, поки його очі – кольору свіжої листви, грайливо спостерігали за принцесою, наче казали: «Потерпи, ще трохи, ти молодець».

Дівчина дивилась йому у відповідь та посміхалась очима. Це як раз одна із тих митей гармонії, коли час зупинявся, а все навколо ставало неважливим, окрім них двох. 

У кутку, біля столиків з різноманітними стравами, стояли діти знатних сімей. Вони ласували солодощі та сміялись у весь голос. А після того, як підкріпилися, бігали, як скажені та танцювали, лише їм відомі танці.

Принцеса Мері стояла біля столика з гострими закусками, спостерігаючи: то за дітьми, то за батьками, то за сестрою, яка втікала на короткі побачення з Артом.

Мері, у своїй темно-синій сукні зі сріблястим поясом – чудово зливалась зі шторами позаду себе. Її розпущене волосся закріпляли невеличкі шпильки по боках, аби неслухняні локони не заважати володарці упродовж всього вечора.

Закидаючи, чергову порцію закусок до рота, Мері прислуховувалась до сміху гостей та останніх пліток.

З усього, що дівчина встигла вподобати – це той м'якенький, ніжний за текстурою, рулет із в‘яленими томатами й гострим перцем і чимось зеленим, щоб то не було, а смакувало добре. 

Ну і та плітка, про графиню Баретрос, котра довгий час вважала, що у її чоловіка – є коханка. Вона слідкувала за ним, перевіряла всі місця, де він тільки буває, та навіть найняла детектива. 

Жінка, таки зациклилась на пошуках тієї коханки. Навіть, скоріше, не через ревнощі, а через своє «Его». Вона чекала моменту, коли спіймає чоловіка на гарячому і вийде на сцену зі словами: «Я так і знала!» 

Проте, яке було її здивування, коли виявилось, що у її чоловіка – не коханка, а коханець! А яке було здивування для Мері, коли вона почула, що у решті решт, пара вирішила жити у мирі та злагоді з цим, вже спільним коханцем. 

Доївши черговий шматок рулету, з крабовим м’ясом, принцеса попрямувала до столу із солодощами.

Легкими рухами руки, вона поклала на тарілку різні десерти, фрукти та ягоди. Оглянувши свою роботу, вона задоволено кивнула головою і протягнула тарілку у правий бік, від себе.

— Тримай, це тобі. 

Обличчя дівчини нічого не виражало, тому Левко застиг, наче його зненацька облили водою. 

Він мовчки дивився, то на принцесу, то на простягнуту до нього тарілку. 

Хлопець не міг зрозуміти мотиву. Неочікуваний жест доброї волі? Жарт? Чи ще щось?

Подібна поведінка взагалі не притаманна цій принцесі. 

Зазвичай, вони удають, наче не бачать один одного. Звісно крім того, що Левко, постійно слідує за принцесою, бо це його робота. 

Максимум їх взаємодії – це привітання та короткі розмови по справі.

Дівчина продовжувала стояти з простягнутою тарілкою і дивилась на хлопця. Той безмовно дивися у відповідь, з деякими сумнівами та нерозумінням в очах. Мері трохи нахилила голову у бік та підняла очі у гору, наче згадувала щось.

— Ти ж полюбляєш не надто солодкі солодощі зі свіжими нотками та кислинкою. Я поклала чимало фруктів та ягід, та і ці десерти не дуже солодкі. Тож не бійся і бери.

Очі хлопця широко розкрилися. Він не міг зрозуміти, звідки принцеса знала про його вподобання. У них же геть не ті відносини. 

«Та і тоді, невже вона…» 

Левко опанував себе й зібрав думки до купи. Простягнув руку та прийняв солодощі від принцеси. 

— Дякую за вашу щедрість, Принцесо. — Хлопець поклонився, на скільки це дозволяла тарілка у його руках. 

Легка посмішка торкнулась губ дівчини та через секунду зникла. Вона повернулась до столу та почала накладати іншу партію солодощів, проте, вже для себе.

Король з королевою, продовжували приймати гостей. Скільки б часу не пройшло, їх обличчя та манери не змінювались. Складалось відчуття, наче вони геть не живі люди, а ляльки, котрі можуть так стояти цілу вічність, та спілкуватись з усіма гостями.

Дивовижно, як їх лицеві м’язи ще не звело, від постійних посмішок. А причина тому – багаторічний досвід та нелюдська витримка, які Вікторії, ще необхідно перейняти у батьків.

— Мій Король, Королево. — Чоловік, віком за тридцять у парадному костюмі, кольору воронячого крила, відав пошану королю та королеві. Після чого трохи відступив й ефектно вклонився. 

У цьому поклоні відчувалась грація та акторська майстерність. Наче чоловік викладався на всі сто, під час театральної вистави. 

Його статура, рівні та витончені руки, охайно вкладене каштанове волосся, магнітні очі – янтарного кольору. Все це разом притягувало погляд, викликаючи захоплення. 

Королева, легким та безпосереднім рухом руки, прикрила свої губи, ховаючи свою тендітну посмішку. 

— Вітаю вас, барон Райтнес! — Король привітно звернувся до чоловіка, з незмінною професійною посмішкою. 

Барон вирівняв своє тіло, відкриваючи витончене лице з яскравою посмішкою. Його затуманені очі клопітливо розглядали пару із короля та королеви, від голови до п’ят, не пропускаючи жодного сантиметру. 

Від цього погляду королю з королевою, стало моторошно. Холод пробіг їх спинами, однак жоден мʼяз не здригнувся. Вони все так само продовжували випромінювати привітність, і лише очі видавали легку тривогу. 

— Бажаю здоров’я Її Величності Принцесі Вікторії! Та процвітання королівству Лірит! — З патріотизмом промовив барон. Після чого декілька разів повернув голову у різні боки та із запитанням в очах продовжив. — А де ж сама Принцеса Вікторія?

Король зі спокоєм оглянув залу.

— Ох, моя донька тільки-но відійшла подихати свіжим повітрям. — Король змінив офіційну посмішку на лагідну, з турботою в очах. — Вона трохи втомилась, хоч і не хоче проявляти цього. Все-таки сьогодні важливий день, а завтра на неї чекає присяга, нехай переведе подих.

— Ох! Невже присяга вже завтра! — Здивовано вигукнув барон.

Король з легким подивом оглянув чоловіка.

Розпорядок святкування було узгоджено ще місяць тому, а про день присяги принцеси, проінформовано, як знать, так і простих містян.

— Так, присяга завтра, видно барон Райтнес геть втратив плин часу. — Королева злегка засміялась з ніжністю у погляді. 

— Як же ви праві, моя Королево. — Чоловік пильно подивися на жінку, а його посмішка стала ще ширшою. — Барон Райтнес дійсно втратив плин часу. — Чоловік приклав руку до підборіддя та з виразом на обличчі – «А, точно!» промовив. — Точніше буде сказати, що барон геть втратив весь свій час.

Останні слова пролунали особливо глухо. Широка посмішка, чоловіка віяла божевіллям, а очі блищали в передчутті насолоди та веселощів.

Король з королевою одразу відчули недобре. 

Тільки-но  король підняв руку, аби подати сигнал охороні, як почув короткий виск дружини, а потім глухий удар, наче хтось випустив із рук диню, котра впала на підлогу і покотилась далі. 

Король перевів погляд у бік звуку та перед його очима постало – тіло дружини, яке похитнулось і впало, а недалеко від нього лежала її відрубана голова. 

На її обличчі, все ще зберігалась тендітна посмішка, однак очі виражали подив. Наче власниця так і не встигла зрозуміти, що сталося. 

Із шиї королеви – текла кров. 

У залі – музики все так само награвали свої чарівні мелодії, гості танцювали, їли, пили, пліткували та сміялись. 

Пройшла лише секунда, і ніхто не встиг помітити, що сталося. 

Біля тіла королеви, стояв королівський лицар. Його меч був окроплений кров’ю жінки, а краплі повільно, одна за одною, стікали з нього на білий килим. Час ніби завмер. Кожна секунда давалась неймовірно важкою. Світ поділився на до та після. 

Король перевів очі на барона Райтнес. Той скажено посміхався у відповідь. Музики все грали й грали, а люди продовжували сміятись.

— Не хвилюйтеся. Ми попіклуємося про Принцесу Вікторію. Королівство Лірит – в надійних руках. — Чоловік склав обидві руки позаду себе, його очі виражали екстаз. — Солодких снів, мій Король.

Вікторія у супроводі Артура, як раз поверталася до батьків. 

Після невеличкої перерви, сповнена силами, принцеса, впевненими та в той самий час – легкими, наче пташка в небі, кроками прямувала вперед. Вона натягнула привітну посмішку та із блиском в очах, оглядала присутніх.

У момент коли Вікторія зустрілась поглядом з батьком. Так, саме в ту секунду, всередині неї щось перевернулось. Його очі, його лице, вона ще ніколи не бачила його таким.

Позаду короля, лицар, котрий мав охороняти королівську родину, зробив замах над головою. 

Король зосереджено та з силою у погляді дивився в очі своєї доньки. Він наче намагався передати послання. Попередити дівчину, що її життєвий шлях буде тернистим. Що світ жорстокий, проте не варто здаватися, поки є надія. Бо у кожного є вогник, котрий не згасає, і цим вогником, для нього – є вона. 

Ще так багато чого, він хотів би їй сказати, навчити, передати, проте часу вже нема. Реальність безжальна…

Король глибоко вдихнув та в усю міць закричав своїм низьким та грубим голосом:

— Артуре! Захисти ї… — Лицар, позаду короля, з неймовірною точністю й легкістю провів мечем, по шиї чоловіка.

Голова короля, зіслизнути вниз, а через секунду – тіло впало за ним.

Усе затихло. Музики перестали грати, люди – говорити, сміятись, танцювати. 

Бальна зала стала осередком тиші. Кожен обернувся на голос короля та зустрів момент його смерті. 

Секунда тиші – всі заціпеніли. Секунда осмислення – вираз людських облич змінився на жах. Секунда паніки – всі заволали та ринулись до дверей. 

Гості намагались покинути залу. Всі почали кричати, бігати, збиваючи один одного з ніг. А Вікторія стояла, як вкопана. Для неї настала секунда скорботи, із її очей потекли доріжки сліз.

Чоловік у костюмі кольору – воронячого крила, артистично повернувся до зали.

І нарешті відшукавши серед, гостей, що безглуздо бігали навкруги – принцесу Вікторію, він подарував їй широку посмішку з насмішкуватим поглядом.

Він підняв руку та подав сигнал.  Деякі лицарі почали рух у бік принцеси Вікторії, другі, перекрили двері та не випускали гостей, а треті, почали вирізати всіх, хто намагався втекти.

Бездиханні людські тіла, падали, один за одним. Охоронці, котрі супроводжували своїх господ, намагались переломити ситуацію, однак все виявилось марним. Лицарів – куди більше за них. 

Підлога, котра ще хвилину тому, сяяла кольором – ріпакового меду, тепер усіяна людськими тілами та червоними калюжами з бризками вздовж поверхні.

У всьому цьому хаосі, непорушно стояла Вікторія, наче її час зупинився і весь світ зійшовся в одній точці.

Артур оглядався, оцінюючи ситуацію навколо. На його лиці панував напружений вираз повної концентрації. На вагання не лишалось часу, потрібно діяти негайно!

Прийнявши остаточне рішення – хлопець потягнув Вікторію за собою, прямуючи назад до балкона.

Дівчина, безвільно рухалась за ним із порожнім виразом обличчя. У неї був шок.

Вона не готова прийняти все це...

Пара швидко обійшла наляканих людей та опинилась біля балкона.

— Це другий поверх. — Рівним тоном промовив Артур, протягуючи руку. — Ти візьмешся за мене і ми зістрибнемо.

Вікторія мовчала.

— Вікторія! — Хлопець схопив дівчину за плечі та потряс її. — Ти маєш зібратися! Твій батько відав наказ захистити тебе, так допоможи мені у цьому!

З пустих блакитних очей все так само протікали доріжки сліз. Вона повернула голову до місця, де був її батько. 

Її руки затремтіли. Для неї наступила секунда злоби.

— Я вб’ю його. — Промовила Вікторія в напівшепіт. — Я вб’ю його! — Шум у залі поглинув її шалений крик.

Артур ще раз оглянувся. У їх бік прямували лицарі – зрадники… 

«Невідомо, що за межами замку, проте варто спробувати, не можна стояти!»

Він схопив лице дівчини та приклав свого лоба до її. Хлопець перехопив погляд дівчини та із важким голосом сказав:

— Зараз не час… Ми повернемось, обов’язково повернемось і помстимось. Кожен із них поплатиться, однак зараз нам потрібно піти. Ти маєш вижити, Вікторія, ти розумієш? Ти мені потрібна. 

Дівчина з холодними очима уважно слухала. 

— Ми зараз зістрибнемо, добре?

Дівчина, кивнула головою, показуючи, що згодна. Артур відпустив її голову і вони попрямували до поручнів. 

Лицарі вже підійшли до балкона, та несподіваний вітряний вихор відкинув їх назад. Артур швидко простягнув руку до прозору між балконом і залою та випустив стислий повітряний блок. 

— Цей щит, не протримається довго, треба стрибати. — Вигукнув Артур, схопивши Вікторію за талію. 

Через мить пара зістрибнула. 

Перед стрибком, хлопець наклав повітряні чари на ноги, тому приземлення виявилось доволі успішним.

Стражі помітили їх та швидко попрямували у бік пари. Артур, сконцентрував енергію свого ядра та окутав своє тіло повітряним бар’єром, а після того, як взяв дівчину на руки – повітряний прошарок почав огортати їх обох.

— Не хвилюйся, все буде добре. — Заспокоював дівчину Артур. 

Вікторія мляво кивнула головою та міцніше пригорнулась до нього.

Їх тіла з неймовірною швидкістю понеслися вперед, якомога далі від замку. Окутавши себе повітряною енергією, хлопець застосував прискорення, залишаючи позаду себе – лише пил.

— Де Принцеса Вікторія? — Барон Райтнес, з грайливою посмішкою запитав у одного із лицарів. — Приведіть її сюди, я хочу, як слід насолодитися красою моєї майбутньої дружини.

— Відповідаю, Принцеса Вікторія, на цей момент покинула замок. Її лицар, виявився скритим володарем магічного ядра – стихії повітря. Однак, наші сили не відстають від них.

— Що? Магічне ядро, хіба він не нульовик? — Посмішка на лиці барона застигла, а на зміну їй прийшло здивування.

— Маю думку, що дані про цього лицаря сфальсифіковані королівською родиною, тому наша розвідка не змогла виявити цього.

Лице барона спотворилось. Він злісно подивився на лицаря та притягнувши того до себе, холодно промовив:

— Якщо ви не приведете Принцесу до мене, то ми не зможемо втілити план у життя. Ти ж розумієш, що це не припустимо?

— Так, прошу вибачення. — Глухо відповів лицар.

— Чудово. — Барон повернув собі широку посмішку та стряхнув рукою, свій піджак, від невидимих пилинок, після чого направив погляд на людей у залі. — Настав час представитись, чи не так?!