Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Повернувшись до штабу, Лев детально доповів керівництву НОП результати розслідування, стосовно справи квіткової крамниці. Гіпотеза, що висунула команда «BW», стосовно «батарейки» – не могла не шокувати. 

Тепер, у прохідців на одну проблему більше, наче до цього їх здавалося замало. Через скрегіт зубів керівництво поставило нове, додаткове, завдання для всіх прохідців – по можливості шукати так звані «батарейки» та знешкоджувати їх.

Після розмови з керівництвом, Лев попрямував до кабінету їх команди, аби привітався з усіма.

Вітра вже сиділа за своїм робочим місцем та зосереджено складала черговий звіт. Нехай, на разі, вона виглядала значно краще, ніж минулої ночі. Однак її шкіра все ще залишалась блідою, зливаючись з її білосніжним волоссям. 

З екрана монітора, на дівчину, падало яскраве світло, що відблискувало в її темних, примружених очах. Дівчина виглядала явно заклопотаною справою. Така вже її натура. Навіть якщо, ще вчора, – вона вмирала, то сьогодні, вже викладається на всі сто, навіть якщо почуває себе жахливо.

Лев ритмічно похитав головою, підходячи до Вітри. Спочатку він глянув на екран та оцінив над чим працює дівчина. Після чого обережно поклав долоню на її плече і ледь нахилився, до чужого вуха.

— Здається, ця справа може почекати. А тобі краще відпочити. — Тихий, низький голос хлопця, пройшов крізь вуха Вітри й та заціпеніла. Наче, це не реальність, а фільм, де кадр поставили на паузу.

Вітра не рухалась і забула, як дихати від подібної близькості з об’єктом свого обожнювання. Кінцівки вух зрадницьки почервоніли та почали горіти вогнем. 

Спантеличена та засоромлена, вона різко повернула голову до хлопця і взявши пучки волосся у свої руки, спробувала заховати лице у них.

На що Лев весело засміявся, що відобразилось в його очах.

— Гарна спроба. Проте я все ще бачу тебе. — Без жодного докору, лагідно та ввічливо промовив Лев. 

— Раз ти й сама розумієш, то маєш негайно піти відпочивати. — Він наче вичитував мале дитя та водночас наставляв. — Тут нема чого соромитись. — Лев глибоко видихнув. — Всім і так відомо, що ти у нас трудоголік і завжди лишаєшся до останнього в офісі. Але не забувай про своє здоров’я! Швидко йди відпочивати!

Тон хлопця був непохитний та впевнений. Він не відводив очей від дівчини, в очікуванні поки та нарешті послухається його настанов.

У Вітри не лишалось і шансу, тому вона швиденько встала, зібралась, тихо попрощалася з усіма, на скільки їй вистачало сміливості підняти голос, і одразу вибігла з кабінету.

Впевнений у своїй добрій справі та в тому, що попіклувався про свою колегу, Лев підійшов до свого столу й прийнявся читати останні звіти.

Всі інші, в кабінеті, кидали на хлопця порожні погляди з невиразними обличчями. А в їх думках крутилось:

«Тц, бідна Вітра… Як можна бути настільки сліпим, щоб не помітити, що весь час, вона сидить до останнього, тільки через нього… І засоромилась вона не через те, що її впіймали за надмірною роботою… Тц тц тц…»

Ніка у супроводі Пітера та Тіма, котрий тихенько йшов позаду, дісталася крамниці. На вулиці ще був день. Погода переважно сонячна з невеликою кількістю хмаринок, що пропливали повз, час від часу, блокуючи сонячні промені.

Квіткова крамниця привітно зустріла своїх гостей. Удень – вона виглядала набагато приємнішою для очей, ніж увечері чи вночі.

Всередині крамниці панувала знайома атмосфера учорашнього вечора. Однією відмінністю – став невеличкий безлад, котрий учинили Лев з іншими, минулої ночі. 

Порожня стіна виглядала оголеною, самотньою – без сухої лози та стендів з вазонами.

Ніка попросила хлопців направити трохи своєї магії до стіни, аби активувались символи.

— А хіба це не додасть сили ворогу?! — Здивовано обернувся Тім та запитав з певною підозрою у здоровому глузді дівчини.

Ніка склала руки на грудях, зобразила серйозне лице та підняла одну брів догори. Після чого зиркнула своїми холодними блакитними очима.

— Ти сумніваєшся у моєму професіоналізмі?

Від реакції дівчини, Тім рівно випрямився та напружився. Очі хлопця забігали по крамниці у страху перед злісним поглядом дівчини.

— Ти дійсно впевнена, що це не зашкодить? — Спокійно запитав Пітер, підпираючи плечем сусідню стіну.

Ніка обернулась та незадоволено видихнула. 

«Знайшовся захисник мені на голову…»

Дівчина підвела руку та помахала нею.

— Так, так, все буде ок. Тут принцип накопичення, тому енергія не одразу прямує до вічного полум’я. Я перерву зв’язок раніше і все що не встигне поглинути носій, просто рівномірно розповсюдиться у повітрі.

Звучало досить логічно. До того ж Ніка, як ніяк експерт з подібних питань. Тому хлопці без зайвих затримок, підійшли впритул до стіни й почали вливати свою магічну енергію.

Картина минулої ночі повторилася і на стіні почали проявлятися криваві символи.

У Тіма був складний вираз обличчя.

— Мені здається, чи вони відбивають сердечний ритм, наче живі?

Придивившись Пітер також помітив, що символи на стіні, наче вібрували й через це, червоний колір в них змінювався, перетікаючи вздовж кожного символу. Наче маленькі живі істоти, котрі прокинулись, коли їх покликали обідати.

— В якомусь сенсі, ти маєш рацію. — Відповіла Ніка. — Ця стародавня магія запозичує енергію життя та смерті, до того ж ці символи перейняли частину суті чорного полум’я. Тобто вони, чимось нагадують маленькі органи, на подобі клітин.

Тім був вражений від почутого. Нехай ці маленькі символи несли в собі небезпеку. З іншого боку, хлопцю навіть стало їх шкода. Вони не винні у тому, що їх суть взяли із негативної та небезпечної природи. У них не було: ні прав, ні свободи, ні вибору, а скоро не буде і життя…

Ніка притулила руки до стіни та через кілька секунд послала поштовх енергії, що хвилею рознісся по всій площі стіни.

Символи почали хаотично мерехтіти, наче перебували у паніці. І Ніка послала другий поштовх енергії. Після перерви у кілька секунд, вона повторила дію у третє та четверте.

З кожним таким разом, символи наче божеволіли. Тім та Пітер відчули, як друга сторона намагається витягти якнайбільше енергії з них, пришвидшуючи циркуляцію передачі магічної енергії, що поступала до них.

Хлопці напружились. Вони робили все можливе, аби взяти під контроль потік власної енергії, і не давати символам перейняти суцільний контроль над ситуацією.

Ніка продовжувала свою справу, і символи, що боролись до останнього за своє життя, почали тьмяніти. До поки не відбили останні удари своїх крихітних сердець і згасли назавжди.

В цьому було щось болісне та жорстоке. Маленьке почуття провини поселилось у серці Тіма, але він швидко прогнав його геть. Вони вчинили вірно, як і завжди до цього. Навіть якщо ці символи живі, і так відчайдушно боролись за своє право на існування, у цьому світі. Вони надто небезпечні та несуть у собі потенційну загрозу. Все правильно. Вони вчинили вірно.

Закінчивши з усіма справами в офісі, Лев одразу зв’язався з усіма компаніями та гідами, яких йому порадив Джеймс. І кожен, з прикрістю повідомив, що на разі, не зрушив з мертвої точки. Та не зможе далі працювати над розшифровкою. Складність надто висока і їх кваліфікації недостатньо.

Лев похитав головою та ввічливо подякував за виконану роботу. 

Останнім на черзі був Джеймс. Все-таки у Лева лишались найбільші сподівання саме на компанію НЕСГ. Оскільки це один із наймогутніших гігантів на ринку гідів. З висококваліфікованими кадрами та високим рівнем якості роботи, про що інші можуть лише мріяти.

На тому кінці телефону, почувся роздратований голос. Джеймс голосно пив воду, і здавалося, наче намагається заспокоїтися чи перевести подих. 

— У тебе щось сталося? — Одразу, після того, як вони обмінялися привітаннями, Лев здивовано глянув на телефон.

На тому кінці почувся глибокий вдих та видих. Чоловік дійсно намагався заспокоїтися, а отже, щось таки сталося.

— Ти в порядку? — Лев стривожився та прискорив кроки, плануючи, як найшвидше дістатися до НЕСГ.

За лічені секунди, хлопець покинув будівлю та вже прямував до дороги аби взяти таксі. Поки різко не зупинився, через відповідь Джеймса:

— …Вчора я ледь не розпрощався з життям… — Голос чоловіка лунав важко та похмуро. — …Данко увірвався до мого кабінету і…

— І? 

Лев нагострив вуха, коли почув знайоме ім’я.

— …Він повідомив, що група, котру я зібрав з метою розшифровки тієї таблички – відмовляється від завдання. — Голос чоловіка став тихішим, наче він намагався сховати свою некомпетентність. — Я наполіг на продовженні розшифровки, бо завдання дуже важливе. У нас лишилося трохи більше ніж місяць. Я не міг дозволити їм зупинитись. Але після моїх слів, він… — Голос Джеймса геть впав. — Він наче не чув мене та продовжував говорити своє. Що вони всі беруть додаткову, оплачувану, позапланову відпустку на тиждень. Після чого дістав табличку з під пахви й зі страшенної сили врізав нею у мій стіл, прямо перед моїм носом… Ще сантиметр і він би попав по мені! 

Джеймс наче вибухнув і накопичені емоції вирвались з могутньою силою.

— Це все через тебе, гівнюк! 

Лев міг спокійно уявив, як наразі, Джеймс тикає пальцем у повітря, і яка страшна гримаса на його обличчі.

— Ти не бачив його виразу обличчя! Я думав, що вже точно покійник! 

— А табличка уціліла? — Невинним та небайдужим тоном поцікавився Лев, роздивляючись нігті на своїх руках.

— …Тебе серйозно тільки це цікавить? — На тому кінці, пролунав звук, як чоловік впав на спинку крісла, після чого постукав по чомусь. — Вона все ще стирчить з мого столу…

На кілька секунд повисла незручна тиша. І Джеймс в котрий раз важко видихнув.

— Я і не знав, що він настільки сильний… За секунди, табличка пройшла крізь стіл, наче ніж по маслу…

— Ммм.

— Я звісно підозрював, що через довгий період роботи, над цим шифром, вони зненавидять мене та почнуть дуріти, але щоб так… 

Джеймс втомися за ці останні дні. До того ж після вчорашньої заяви Данко. На яку Джеймсу не вистачило сміливості відповісти, бодай щось. Сьогодні, ніхто із висококваліфікованих працівників не прийшов на роботу. А зранку, коли Джеймс почав розгрібати звіти, то помітив електронного листа з купою рахунків по оплаті лікарні, закупівлі вітамінів, різних ліків для гідів, послуги особистого психотерапевта. Були навіть рахунки із розряду розваг, по типу турів по країні та поза її межами, стрибки з парашутів і тому подібне.

Чоловік хотів проігнорувати усе це. З чого б це він мав оплачувати чужі забаганки? Це що, жарт такий? У нього і так боліла голова після вчорашнього. До поки він не побачив, що на всіх квитанціях вказані різні імена його співробітників, котрі за власної ініціативи, вийшли у відпустку, без його затвердження. 

Джеймс вибухнув від злості й хотів дати прочуханки цим нахабним людям, котрі влаштували свавілля. Але він одразу побільшав, як тільки помітив, хто був адресат – Данко Роз.

У низу листа знаходився смайлик «стримана посмішка». Від погляду на яку, у чоловіка аж кров застигла.

Джеймс проковтнув свою гордість та вирішив, що має краще піклуватися про своїх підлеглих. Їх фізичне та моральне здоров’я – понад усе!

Чоловік швидко оплатив усі рахунки та відправив у відповідь квитанції по підтвердженню оплати та транзакції по всім витратам.

Джеймс Ворон: [Гарного вам всім відпочинку!] 

Данко Роз: [Стримана посмішка]

Леву стало кумедно, від розповіді Джеймса і він ледь стримував сміх. В голові хлопця зародилась певна думка і він вирішив не втрачати можливість.

— То Данко зараз відпочиває вдома?

Джеймс трохи здивувався, оскільки вважав, що Лев одразу викличеться забрати табличку, що лячно стирчала зі столу чоловіка.

— Як я знаю… Згідно з рахунками, що я оплатив, він тільки завтра планує покинути місто. А ти чого питаєш?

— Ну знаєш… — Лев почав гратися ногою з камінням на дорозі. Тон хлопця був спокійним та вдумливим. — Все-таки це дійсно моя провина! Я піду і попрошу вибачення перед ним, щоб тебе не тероризували у майбутньому!

Джеймс одразу підбадьорився, після почутого та подумав, в серці, який в нього чудовий товариш! Дарма він думав, що той безсердечний гівнюк!

— Але… Я був таким заклопотаним останнім часом… — Тон Лева був засмученим та сповнений провини. — Я так і не обмінявся контактами з Данко… Не міг би ти дати його адресу? — На обличчі Лева з’явились хитрий вираз.

— …Це конфіденційно.

— Та буде тобі. — Почав вмовляти Лев. — Ти ж мене знаєш, до того ж ми з ним сім’я. І тобі буде краще, щоб я вирішив усе сьогодні. — Голос хлопця лився наче мед. Йому одразу хотілось довіритись та допомогти. — Не знаю коли ще з’явиться час, сам знаєш, останній місяць буде завантаженим…

Джеймс відкинув у бік всі вагання та вирішив прийняти допомогу товариша, котрий готовий взяти весь удар на себе. Чоловік швидко знайшов необхідну інформацію та відправив її Леву.

— Навіть не очікував, що ти такий гарний друг! Удачі!

Радісний і сповнений нових сил, Джеймс, попрощався та кинув слухавку.

Лев подивився на адресу своїми світлими очима, котрі сяяли на сонці й викликав таксі. 

Данко ліниво лежав на своєму ліжку у сірій нічній піжамі, що складалась, із вільних сорочки та штанів. Хлопець вже підіймався поснідати й думав почитати щось, але лінь взяла своє. Тож він просто лежав із закритими очима, провалюючись у солодку дрімоту. 

У кімнаті було комфортно тепло. А у повітрі відчувався легкий аромат весни, що доносився із ледь відкритого віконця за яким вже вечоріло. Сонечко ніжно проступало крізь штори, та лагідно торкалось білявого волосся хлопця, малюючи свої золотисті візерунки, поки листва приємно шелестіла за вікном, наспівуючи свою колискову.

Тіло хлопця відчувалось важким та слабким. Він відчував ледь помітне тепло й все глибше провалювався у сон, обіймаючи свою ковдру.

Несподівано, у вухах пролунав неприємний дзвін. Данко ігнорував набридливий подразник і перекотився на інший бік, накриваючи голову ковдрою. 

Через хвилину, знов почувся дзвін. В цей раз – довший та наполегливіший.

Данко важко розплющив очі, після чого повільно підвівся. Поки потирав свої очі, позіхаючи, раптово зрозумів, що це дзвінок у його двері. Він нікого не чекав у гості, а Сонечко мала прийти лише завтра ввечері.

Хлопець виліз з-під ковдри та став на підлогу. Ліниво крокуючи та позіхаючи, він почесав своє волосся, котре перетворилось у хаотичне кубло.

Данко неспішно відкрив двері та вже приготувався дати прочуханки тому, хто насмілився порушити його сон. Але коли підняв очі, то одразу остовпів від шоку.

Перед ним стояв високий, гарний хлопець, з обережно зачесаним русявим волоссям. З привітною, грайливою посмішкою на обличчі та блискучими світло-карими очима, котрі радісно посміхались. На ньому була класична чорна уніформа прохідців з синіми підкладками та золотистими літерами «BW» на кишені.

Данко настільки здивувався, що забув як дихати. Ще з хвилину він продовжував дивитись на хлопця, своїми округлими очима. Сон, як рукою зняло, і він інстинктивно позадкував назад.

Лев скористався можливістю та переступив через поріг, все ближче і ближче наближаючись до хлопця. 

Данко продовжував спантеличено відступати, до поки не зрозумів, що незваний гість, повністю зайшов у квартиру та зачинив за собою двері.

— Давно не бачились. — Лев весело та невинно посміхнувся, поки його низький голос лагідно пестив вуха.

Данко почав стискати свою сорочку, не знаючи куди себе подіти. Це досить складна ситуація для нього. Особливо через те, що він надто довго уникав подібної зустрічі, і поки морально не готовий. До того ж він тільки-тільки прокинувся!

Але тікати було нікуди, та і ворожі сили оминули всі оборонні пункти. 

Розгублене обличчя Данко перемінилось на спокійне і ліниве. Він опустив погляд, ховаючи свої темно-блакитні очі за пухнастими віями.

У голові промайнули різні думки, по типу: «звідки Лев дізнався його адресу і чому він взагалі тут?»

 Він відчув, як в його грудях стиснуло серце, і легка хвиля страху солодко розійшлася по венах.

«Це якось пов’язано із вчорашнім?»

Данко підняв очі та підозріло подивився на хлопця перед собою. Котрий смиренно стояв і чекав.

Те завдання по розшифровці… Замовником був Лев. Невже Джеймс пожалівся і розповів про невеличкий бунт, котрий він влаштував? І тепер Лев прийшов аби розібратись з цим? Джеймс цілком міг злити його адресу… 

«Я його приб’ю!»

«Стоп. Лев би зрозумів, що ми просто не змогли виконати завдання. Тоді навіщо він все-таки прийшов?»

Данко мовчки розвернувся та попрямував до кухні. Лев, роззувся біля порогу, після чого відправився слідом за хлопцем. 

Квартира виглядала простою та затишною. З теплими відтінками та мінімальною кількістю речей. Тут знаходилась купа шафок, де скоріш за все, господар складав все, що у нього є. 

Данко увімкнув чайник і відкрив одну із шафок на стіні.

Тим часом Лев, сів за стіл, на кухні. Без жодного зайвого руху, чи сором’язливості, наче він вже давно тут жив і знав, де його місце у цьому домі.

— Що будеш? — Стоячи спиною до хлопця запитав Данко.

Лев відчував себе по-домашньому спокійно та комфортно, наче перенісся у їх дитинство. Очі хлопця зосередились на Данко та вивчали кожен сантиметр хлопця. Розпатлане волосся, заспаний вид, піжаму, що звисала з худого, блідого тіла хлопця. 

«Йому здається, чи ще два місяці тому, Данко виглядав краще? Він геть не піклується про себе, став таким худорлявим…»

Лев відчув, як стислося його серце від болю та хвилювання за хлопця.

— Як завжди. — Відповів Лев, не відводячи своїх глибоких очей.

Через деякий час, Данко поставив на стіл дві чашки, одну біля себе, а другу біля Лева. Також на столі стояло блюдце з запашним арахісовим та вівсянковим печивом.

Данко сів навпроти Лева. Він підпирав підборіддя долоню, з опущеними очима, ліниво помішуючи, ложкою, своє імбирне молоко з медом.

Лев надавав перевагу – чорному чаю з цитрусовими. Аромат напою освіжав, а кислинка приємно блукала у роті.

З двох чашок здіймався пар. Різні аромати змішались у кімнаті, наповнюючи простір теплом.

Данко відклав ложку у бік, взяв арахісове печиво та почав опускати те у свій напій, після чого відправляв до рота, вже м’яке, тепле печиво.

— Якщо це все, що ти їси, то не дивно, чому твій одяг завеликий для тебе. — З іронією констатував Лев, відправляючи до рота перший ковток чаю. Тепло розійшлося по всьому тілу хлопця.

Данко підняв очі та незадоволено подивився своїми темно-блакитними очима. Нічого не відповідаючи на коментар, він продовжував жувати своє печиво.

Його трохи здивувало, що Лев так добре вписався в його дім. Спокійнісінько сидів навпроти нього та попивав собі чай. Без зайвих турбот чи хвилювань, наче він завжди був тут. Лев виглядав розслабленим, безтурботним, веселим.

Це справді нагадувало дитинство, коли вони збиралися сім’єю та ось так проводили час за гарячими напоями з ласощами.

Сім’я… Як давно це було… Навряд в його житті буде, ще такий прихисток, який можна буде назвати «сім’єю».

— То чого ти прийшов? — Перейшов до основної справи Данко.

— Скучив? — Лагідно промуркотів Лев. Його світло-карі очі заблищали, а на обличчі розтягнулась задоволена посмішка.

Данко тупо дивився на хлопця перед собою з нечитабельним виразимо обличчя, і зміг видати лише коротке:

— О.

Данко звузив очі та почав прискіпливо дивитись на Лева. На його обличчі так і читалось: «а ну швидко сказав, нащо приперся, а то приб’ю!»

— Це Джеймс сказав мою адресу? 

Лев відвів очі у бік та знизив плечима.

— Зрозуміло. — Суворо буркнув Данко.

Аби врятувати свого товариша, Лев вирішив направити розмову у потрібному напрямку.

— Це моя провина. Я пообіцяв йому, що прийду до тебе і попрошу вибачення за те: через що довелось пройти вашій групі, поки ви розшифровували код з таблички. 

— І тому він злив чужі особисті дані?

Данко міцно вгризся у печиво зубами, та почав люто жувати те у роті. Не забуваючи прискіпливо поглядати на Лева.

А другий, в цей момент, відкинувся на спинку стільця та все так само розслаблено пив свій чай. Наче не відчував тяжкого погляду на собі. І взагалі, у нього все чудово та прекрасно.

— …Ми ж сім’я, врешті решт, це не дивно. До того ж… — Лев направив пронизливий погляд на Данко. — Скоріш дивно, що у мене немає жодних твоїх контактних даних.

— …

— Знаєш. Сумно, коли з тобою обривають всі зв’язки й лише втікають від тебе. Коли ти, навіть нічого поганого не зробив. — Лев натягнув засмучену, жалісливу гримасу на своє обличчя, поки жалівся. — Адже ми так добре ладнали, у минулому, до твого від’їзду.

Данко не знайшлось, що на це відповісти. Він зніяковіло мовчав, все ще тримаючи спокійний вираз обличчя. Будь-які виправдання – безглузді. Все і так очевидно. Для всіх в їх сім’ї. І нехай матір – намагалась підтримувати з ним зв’язок. Навіть вона не наважувалася підходити занадто близько до свого сина.

Вона підозрювала чому він насправді покинув їх дім. Не тому, що був білою вороною, і навіть не через ті безглузді слова та знущання родичів. Постійні погляди звідусіль, що дивились на нього, як на потвору. Це звісно неприємно, але не настільки, щоб обривати всі зв’язки з батьками, братом та навіть маленькою сестрою, котру він так і не побачив, за всі ці роки. 

Мати здогадувалась, що насправді, в якомусь сенсі, її син тікав від себе, вважав себе неправильним, недоречним. Бо хотів мати те, на що не мав права. Хотів бути з тим – з ким не можна. Він бажав більшого, ніж міг отримати.

Данко підняв важкий погляд на Лева. Його тонкі, світлі брови зійшлися разом, наче він осмислював щось дуже складне та важливе для себе.

Він тікав від нього…

Лев поклав руки на стіл та нахилився у бік Данко, уважно розглядаючи того, після чого різко змінив тему:

— Ти дійсно встромив табличку посеред столу?

— …

Лев виглядав зацікавленим і веселим, коли запитував. Наче почуте раніше, щось нереальне та дивовижне для його світосприйняття.

В його голові, був геть інший образ Данко: ніжний, розумний, спокійний. Розсудливий, та той, на кого завжди можна покластися. Той, хто вирішує все словами, а не фізичною силою. Ввічливий, добрий до навколишніх. Між собою, з Нікою, вони називали його янголом. Хвилювалися за нього та хотіли допомогти й захистити.

Данко трохи відсунувся та відвів очі, почісуючи свою білосніжну щоку. 

Лише наблизившись, Лев побачив, якою блідою та тонкою була шкіра хлопця навпроти нього. Він міг з легкістю розглянути кожну вену, що красувалась під шкірою Данко.

«Такий слабкий і ніжний на вигляд… Навіть не віриться, що він здатен на щось подібне…»

— Джеймс любить перебільшувати, коли жаліється. — Данко намагався врятувати свій авторитет гарного та надійного старшого брата.

Лев похилив голову на бік та посміхнувся.

— Ну навіть не знаю… — Забавлявся Лев. — Він здавався таким наляканим… Майже плакав… Я і не думав, що ти такий кровожерливий.

— Ха- ха. Ну знаєш… — Данко трохи спітнів та почав поправляти воріт своєї сорочки. Паралельно намагаючись вигадати правдоподібну відповідь у свій захист.

— Знаю що? 

Як хижак, Лев спостерігав за своєю здобиччю. Не пропускаючи жодної зміни емоцій на лиці хлопця перед ним.

Не придумавши нічого адекватного. Врешті решт, Данко прикрив обличчя долонями, сховавшись від пронизливого погляду Лева.

— Помилуй. — Ледь чутно відізвався Данко.

Після побаченого, Лев зворушився та тихо засміявся у свою руку.

Данко визирнув крізь пальці й побачив, як хлопець ледь стримується, щоб не засміятись у весь голос.

«Такий гарний, коли посміхається».

Під цим натиском, лід в серці Данко – розтанув. Його погляд наповнився ніжністю з турботою. Хлопець взяв себе у руки та спробував зобразити серйозне обличчя.

— Тобі смішно?

Теперішній темперамент Данко, не підходив для залякування. Але щоб не розчаровувати хлопця, Лев вирішив підіграти йому.

— Вибач, вибач. Я не хотів. Просто не часто тебе побачиш таким. — Лев повністю опанував себе та продовжував розмову з щасливим обличчям.

— Яким таким? — Данко нахилив голову, насупив брови.

Лев подивився з ніжністю у погляді та яскраво посміхнувся. Обережно та спокійно промовляючи:

— Милим.

Данко розширив очі. І відчув, як його вуха почервоніли. 

Він пам’ятав Лева, ще підлітком. Коли той був трохи нижчим за нього. З глибоким поглядом та надто розумними очима, для свого віку. Та ту яскраву посмішку з блискучими світло-карими очима, котрі радісно сяяли, коли вони проводили час разом. Читали книжки, грали в ігри, смакували солодощі. Це був далекий та святий образ у серці Данко.

А коли Данко вперше зустрів дорослого Лева, то йому здалося, що перед ним незнайомець. Від м’якого, поступливого темпераменту, як у дитинстві, не залишилось і сліду. Навпаки, від дорослого хлопця віяло прохолодою, іронією, суворістю.

І ось, зараз, навпроти нього, знову той самий юний, милий хлопчик, який жив у його спогадах.

Чи може, весь цей час, він просто приховував цю частину від інших? Надягав на себе сувору, серйозну маску? Нікого не допускаючи, занадто близько до справжнього себе?

Як же подібна думка тішила серце Данко. Якщо все дійсно так, то виходить – він особливий. По справжньому особливий та важливий. Той, перед ким, Лев дозволяє собі розслабитись, бути справжнім. Тим щирим і теплим юнаком.

Це дійсно тішило й пестило душу. Але водночас – це нестерпно. Надто важко залишатись спокійним і безтурботним. Відігравати свою роль – хорошого старшого брата, ким він ніколи не був насправді.

Надто важко… Так хочеться втекти…

Заспокоївши своє серце та душу, Данко спокійно підвівся, після чого почав прибирати зі столу.

— Я втомився, тому хотів би відпочити. — Хлопець приховував погляд за віями, та не підіймав очей, коли говорив.

— І… Я та група, що займались розшифровкою, приймаємо вибачення. Не переймайся. — Тон хлопця прозвучав спокійно. Він підійшов до раковини, після чого почувся легкий звук води.

— Тим паче ми вже все компенсували коштом Джеймса, та і з іншого боку, якщо бути відвертим, то ми не виконали поставлене завдання. За що я особисто перепрошую.

— …Не варто. — Голос Лева був стриманим. Він прикрив очі на кілька секунд. — Ви не винні. Я теж розумів, що завдання надто складне. Нічого страшного…

Закінчивши з миттям посуду, Данко спробував натякнути, що Леву пора повертатись до себе. Але коли вони обоє пройшли до вітальні, Лев озирнувся і помітив незачинені двері у спальну кімнату. Хлопець розвернувся і попрямував туди.

Приголомшений Данко пішов слідом за Левом та зробив ще одну спробу:

— Я втомився…

— Так, я зрозумів.  — Обірвав того Лев і нахабно, наче у себе вдома, зайшов до кімнати.

Всередині так само чисто та затишно, як і у інших кімнатах. Теплі кольори на стінах, чудово ладнали з помаранчевими зайчиками, що залишало за собою вечірнє сонце.

Недалеко від вікна, розташоване велике ліжко, на якому залишились сліди того, хтось ще нещодавно спав на ньому.

Данко стояв біля входу в кімнату і дивився на Лева складним поглядом.

Лев розвернувся до хлопця і потягнув того до ліжка.

— Можеш відпочивати. — Хлопець мило посміхнувся, з натяком, на те що ні куди не збирається, і планує скласти компанію для відпочинку.

Не встиг Данко зрозуміти, що до чого і які думки крутились в його голові. Як Лев вже зняв свій піджак та повісив його на крісло, що самотньо стояло неподалік від робочого столу. 

Лев уклав Данко у ліжко, накрив того ковдрою та притулився поруч. Як велика домашня тварина, котра лягала із господарем, зігріваючи того своїм теплом.

Данко повернувся на бік та подивився на невинний вираз обличчя Лева. Світло-карі очі зігнулись у посмішці, котра говорила, що все так і має бути. Невинно та по-дитячому, хлопець трохи опустився та притулився своєю головою до грудей Данко, тим самим просячи про обійми.

Було приємно чути, як відбивається сердечним ритм, рівний, спокійний, наче колискова.

Данко опустив погляд та спокійно прийняв подібні пустощі. Він був надто втомленим і вирішив просто плисти за течією. 

Лев потерся своєю головою, наче вимогливий кіт, котрий ластиться до свого господаря та тихенько промиготів. Довгі, міцні руки хлопця, обійняли тіло поруч, від чого стало значно тепліше.

Трохи згодом, зверху почувся незадоволений буркіт:

— І що це ти робиш?

Лев трохи шкодував, що не міг побачити обличчя хлопця. Але навіть так, як зараз – було досить непогано.

— Погладь мене по голові, як у дитинстві. — Голос Лева був низьким та сонним, наче він збирався заснути найближчим часом. Але при цьому, чутно, що хлопець щасливо посміхається.

— З якого такого дива?

— Ну будь-ласочка. — Протягнув кожне слово Лев, наче примхлива дитина.

— Хіба ти вже не виріс? — Буркнув Данко і попри свої слова, торкнувся голови хлопця, зануривши пальці у м’яке русяве волосся. 

Його пальці були тонкими та теплими, а рухи повільними й ніжними. Лев, котрий тримав в обіймах Данко, розслабився та задоволено промуркотів.

Він відчував легкий аромат молока та імбиру, джерелом якого – хлопець у його руках. Так тепло і затишно. Хотілось залишитись у цьому моменті та забути про всі проблеми, що чекали на нього, за порогом цієї квартири.

— І чому ти такий вередливий сьогодні? — Здавалося, що Данко обурюється, але насправді він навіть не проти подібних капризів. І Леву чудово відомо про це.

Це дійсно нагадувало їх дитинство. Коли маленький Лев, бігав за Данко, вмовляв того приготувати смаколики, після чого задоволено ліз до брата та ластився, щоб його погладили та обійняли.

— Тобі пощастило, що в тебе такий чудовий старший брат! — Тон Данко прозвучав самовпевнено та грайливо. Він дійсно пишався, як добре відіграє свою роль, незважаючи ні на що. 

Можна навіть подумати, що Данко забавляється, навмисно вихваляючи себе. Але насправді, він проводив певну тонку межу, між ними.

Лев ледь напружив свої пальці, стискаючи сорочку Данко. Йому, не подобалось, коли його обмежували, але він нічого не міг вдіяти. Тут і зараз, теж прекрасно. 

Лев заплющив очі та міцніше притулився до хлопця.

Двоє людей спокійно лежали, насолоджуючись тишею та гармонією. Данко продовжував погладжувати голову Лева. А той, своєю чергою, не відпускав іншого з обіймів та розмірено дихав.

Вже деякий час, Данко супроводжували думки, що щось не так. Останні новини та різні завдання, які підкидали гідам прохідці. Те, яким стурбованим виглядав Джеймс кожного дня. По ньому одразу видно, що наближається щось жахливе. І те, яким змученим був Лев, прямо перед ним. І нехай хлопець удавав, що все гаразд, але Данко чудово бачив, що це далеко не так.

— Що тебе мучить? — Тихо запитав Данко, приховуючи свою стурбованість.

Лев ледь посміхнувся.

— Те, що ти все ще кличеш мене братом.

Данко розлючено ущипнув хлопця за вухо та потягнув його.

— Я взагалі-то серйозно!

Від несподіваної дії Данко, Лев різко розплющив очі.

— Ай-ай! Боляче! Припини! Здаюсь! Здаюсь! — Лев потягнувся рукою до свого вуха аби врятувати полоненого від рук загарбника. 

Лев ухопився за долоню Данко та зціпив їх пальці разом, переплітаючи їх та опускаючи вниз. Після чого підняв свою голову та очі. Він посунувся вище, аби бути на тому ж рівні, що і Данко.

Вони уважно дивились один на одного, не відводячи погляду.

Лев зобразив нещасну, ображену гримасу.

— Знаєш, за ті роки, що ми не бачились – ти став дуже злим… Моє серденько болить. Плак-плак. 

Для більшого ефекту, Леву не вистачало лише пустити сльозу. Щоб стати найнещаснішою людиною на всьому світі.

Однак, подібна акторська гра, зовсім не пройняла серце Данко. Хлопець звузив очі та холодно подивився у відповідь.

— Не заговорюй мені тут зуби.

Лев опустив свої вологі очі, що блищали у темряві та міцно стиснув губи у пряму лінію.

— Я правда не можу всього розповісти… — Лев обережно підняв погляд, оцінюючи емоціональний стан хлопця перед собою. 

Йому не хотілось брехати, чи замовчувати правду. Але водночас, не варто говорити про все, що відбувається. 

Данко не відносився до прохідців, чи до армії. Він цивільний, котрий не має вступати у майбутню битву. Він одним із тих, кого вони всі захищають. Лев не хотів наражати на небезпеку ще більше близьких йому людей.

Але якщо Данко за щось вчепився, то це все, він не відпустить тебе, допоки не вивідає все, що хоче.

— Знаєш… — Почав Лев із легкою хрипотою у голосі. — Через пів року. — Він все-таки почав з брехні. — Має статися страшне лихо, і я взагалі не знаю, що мені робити. Впевнений, ти вже давно у курсі, хто ми з Нікою, насправді.

Данко напружився, його погляд став глибшим та схвильованішим, а вії на його очах, почали тремтіти.

Вірно, він правда знав, ким були ці двоє…

Лев здавався спокійним та розслабленим, поки розповідав:

— Ми шукали підказки, знаходили неймовірно дивні речі, такі як той код з таблички. — Лев ніжно посміхнувся. — Знаєш, я дійсно вірив, що впораюсь і не підведу її. Дівчину, котру так сильно, і так довго кохав усім своїм серцем. Але… 

Лев витримав паузу й уважно спостерігав за парою очей навпроти, що блищали від вологи. Такі яскраві й такі рідні. 

А якими були її очі? Вірно, він не міг сказати, бо не пам’ятав. Минуло надто багато часу без неї. Надто багато часу з самотністю всередині. Він лише пам’ятав порожнечу та божевілля, що відображали її темні, криваві очі.

— Ми так нічого і не знайшли… І сьогодні виявилося, що ситуація в рази гірша, ніж ми очікували. Я навіть не можу гарантувати, що не загину у цій війні… З Нікою та іншими нашими та ж сама історія. Ми прокидаємось, робимо все можливе, але розуміємо, що майбутнє – неминуче.

— …Війні. — Одними губами промовив Данко.

Сонце вже майже зайшло за обрій, і у кімнаті ледь вистачало світла. Але навіть так вони все ще бачили один одного. Тіні, що повільно спадали на обличчя, та очі, котрі блищали у темряві.

Данко опустив очі й тіні від його вій стали довшими та глибшими. Хлопець насупив тонкі брови й швидко обмірковував усе почуте.

Хлопець підняв погляд та серйозно подивився у світло-карі очі Лева. Він не чекав всієї правди. І скоріш за все – це максимум на який він може розраховувати. Прикро, що його огороджують від усього, але він розуміє. Це та справа, яку приховують від усіх цивільних, аби не викликати зайву паніку, котра лише зашкодить.

— Я знаю, що ти брешеш про пів року. — Спокійно констатував Данко.

Це очевидно. За стільки років свого життя, він добре навчився читати людей, відрізняти правду від брехні. До того ж по тому як виглядав Джеймс, і те що з кожним днем, він напруженіший за попередній. Можна приблизно вираховувати вірну дату. Скоріш за все – місяць або два.

Лев напружився та мимоволі відвів погляд. Після чого повернув його назад із жалістю зазирнув у темну блакить перед ним.

— Все нормально. Я розумію. — Видихнув Данко. 

— Я вірю, що ви впораєтесь, навіть якщо ти сам не віриш у це. — Данко посміхнувся і в його блакитних очах відобразилась впевненість. Він дійсно не сумнівався. — Проживи хоча б одне життя щасливим, гаразд?

Кутки губ Лева ледь підійнялися у вимученій посмішці.

— Гаразд…

Спокійний Данко, заплющив очі. У кімнаті панувала суцільна темрява, а довгі місяці важкої роботи, за мить звалилися на хлопця, у вигляді втоми та сонливості.

Через кілька секунд, він вже міцно спав. 

Помітивши, що Данко заснув, Лев обережно розчепив їх руки, що весь цей час лишались сплетені разом. Та легенько обійняв хлопця поруч, насолоджуючись теплом його тіла і тим, як б’ється серце в його грудях.