Мандрівники [книга 1. Сірий світ]

Біп-біп-біп-біп-біп

Будильник нещадно зруйнував тишу у кімнаті. Молодий хлопець, що лежав на невеличкому дивані, через силу відкрив очі. Він примружився та почав промацувати лівою рукою поверхню дивану, у пошуках гучного смартфона. 

Нарешті вимкнувши який, він заплющив очі та почав подумки рахувати.

«Один, два, три, чотири…»

Хлопець підвівся та прийняв сидяче положення. Тіло відчувалося спустошеним. Наче увесь резерв енергії покинув його, і навіть сон не міг цього змінити. Слабкість та оніміння окутали все тіло. Руки та ноги здавались нестерпно важкими, наче зроблені із просоченої вологою вати.

«Один, два, три, чотири…»

Хлопець розплющив свої заспані очі, в яких читалась втома. Він дивився вперед та в нікуди водночас. 

Його очі, почали бігати кімнатою, роздивляючись ту. Диван, шафа з документами та носіями. Тумба, на якій стояв вазон плюща. Вікно, з якого ледь-ледь пробивалися останні сонячні промені, перед тим, як у права прийде ніч. 

На столику, біля дивану, ще виднілися рожеві з помаранчевим, сонячні візерунки. 

Хлопець зробив глибокий вдих та зітхнув. 

На його блідому обличчі добре виднілись синці під очима, котрі здавалися ще довшими та глибшими, через тінь, що спадала з-під довгих вій.

Біляве волосся заплуталось між собою та стирчало, як у божевільного вченого. 

Пом’яті штани з бежевим светром, котрий явно завеликий для хлопця, підкреслювали цей образ.

Наче власнику не було й діла до свого зовнішнього вигляду.

Посидівши, ще кілька хвилин та нарешті прийшовши до тями, хлопець повільно піднявся і покрокував до дверей.

Він вийшов у широкий коридор з ніжно-блакитними стінами та широкими вікнами, за якими все так само сідало сонце. Люди, на вулиці поспішали до своїх домівок, бігли у справах та планах на вечір. Автомобілі, як завжди щільно стояли один від одного, створюючи затори на дорозі. 

Через деякий час, хлопець підійшов до дверей свого робочого кабінету. Торкнувся дверної ручки й повернувши її відкрив двері. Після чого неспішно зайшов усередину, прямуючи до свого крісла.

У кабінеті – десяток людей тримались з останніх сил. Втомлені та змучені, вони продовжували виконувати завдання по проєкту. Хтось сидів перед монітором комп’ютера та декодував інформацію. Дехто перевіряв та звіряв дані. Були й ті хто бігав з одної кімнати в іншу. Звичайна ситуації коли роботи багато, а часу обмаль. Люди працювали чисто за ідею, як найшвидше закінчити та піти до свого ліжка і відключитись від світу, мінімум на тиждень.

— Я дивлюсь, ти прийшов до тями. — Дівчина, з русявим волоссям та каре по плечі, підійшла до білявого хлопця, протягуючи йому склянку з рідиною. 

— Віскі?

— Препарат по відновленню мозкової активності. — Сухо відповіла вона.

Хлопець скривив обличчя.

— А ще я додала лимон з медом – це приглушить смак ліків.

Хлопець прийняв склянку та не поспішаючи випив рідину. Він відав склянку дівчині. За кілька секунд озирнувся довкола, та одразу ж перевів погляд на неї.

— Друга команда вже приєдналася? — Запитав він.

— Ага, Джеймс викликав їх достроково.

— І вони без питань прийшли?

— А у них був вибір? — Дівчина розвела руками. — Сам знаєш, ситуація патова. Ми не встигаємо до дедлайну, третя команда також вже на межі.

— Який прогрес?

— 68%

— Це краще ніж могло бути. Однак, через виснаження - ефективність впаде і…

— Ага, тому Джеймс покликав четверту команду. Вони прийдуть завтра, о десятій ранку.

— Ти диви, все прорахував. Навіть не схоже на нього. — хлопець злегка посміхнувся. — Як ти?

Дівчина присіла на крісло поруч та поклала склянку на стіл. Підтримуючи голову рукою, вона зосереджено дивилась на людей перед собою.

— Я відновила свій ресурс до 42%, нижче норми, проте мені хоча б вистачило розуму, взяти перерву, коли залишалось 20% мозкового ресурсу.  

Вона перевела розлючений погляд на хлопця. Той, своєю чергою, спокійно дивився їй у вічі. Хлопець знизив плечима, мов «не знаю, чого ти ще чекала?» 

Дівчина з пустим виразом на обличчі продовжила свердлити його поглядом.

— Я повернусь до роботи, десь через пів години. Як раз відновлюсь до норми. Скажи мені краще, який твій стан? — Вона почала стукати вказівним пальцем по своїй скроні.

— Я в нормі.

— Данко!

— Не психуй, все буде нормально. — Хлопець ввічливо посміхнувся та підморгнув.

— Не жартуй зі мною! Ти хоч знаєш, як я перелякалася? Ти ж майже не брав перерв, а якщо й брав, то їх явно не вистачало. Бо інакше ти б не відключився на шляху до кімнати відпочинку! 

Дівчина перевела подих та знов подивилась на хлопця. В її очах читалось хвилювання. Вона шукала відповіді в очах хлопця, однак він так само спокійно сидів та ввічливо посміхався, наче говорив, що все гаразд.

— Не доводь себе до крайнощів. Якщо вчасно не зупинитись, то в кращому випадку станеш калікою, а в гіршому…

— Я знаю.

— Я просто хвилююсь за тебе. Нам ще у відпустку разом летіти. — Дівчина надула губи та перевела свій обурений погляд на склянку поруч із собою. — Нам, взагалі-то ще хлопців зваблювати, чи ти думаєш я сама впораюсь?!

Вона знов перевела погляд на Данко з питанням «ти хоч думаєш про мене, га?». Хлопець не витримав напору та приснув у руку, від сміху.

— Йому ще й смішно! — Вона підняла свій вказівний палець і почала тицяти у хлопця. — І не соромно тобі?

Трохи заспокоївшись, перевівши подих, Данко вирівнявся та з серйозним виразом обличчя відповів:

— Я просто вірю у твій потенціал. Сонце, ти пам’ятаєш, що було у Майлі минулого року? Стільки хлопців бігало за тобою. Не проштовхнутись.

— Ага, а потім більша частина із них, переметнулась до тебе. — Незадоволено буркнула дівчина.

— Ну-ну, ми ж їх потім розділили порівну. Було весело, хіба ні?

Вони обидва посміхнулись та поринули у спогади річної давнини.

— І все-таки. — Продовжила вона. — Якого біса, Джеймс взяв таке замовлення? Обсяг інформації, для розшифрування занадто великий. У стаціонарному режимі, на все це – мало б піти не менше двадцяти-тридцяти днів. Які у біса десять днів? Він розуміє, що це порушення всіх норм?

— І не кажи, Сонце, ще й зіпхнули на нас носій з тришаровим захистом, до всього цього. Геть знущаються.

Данко взяв один із носіїв, котрий лежав на його столі, та під'єднав до комп’ютера. Поки дівчина, все так само сиділа на сусідньому кріслі, спостерігаючи за колегами. 

Світло з екрана монітора почало падати на обличчя Данко, придаючи тому ще блідіший відтінок. Його пальці швидко орудували серед кнопок клавіатури, наче не торкались тих зовсім.

— Я чула, що це замовлення надійшло від «прохідців». Кажуть, команда «Bloody witch», майже у повному складі навідались до Джеймса, після чого він одразу віддав наказ. — Дівчина перевела погляд на Данко, обличчя якого нічого не виражало. Тільки світло від монітора відбивалось в його очах. — Ти говорив з Левом?

Пальці Данко різко зупинились, він все так само продовжував дивитись у монітор комп’ютера, а його обличчя залишалось спокійним. Пряма спина трохи зігнулася і він перевів погляд на подругу.

— Ти ж знаєш, я не спілкуюсь з ними.

Дівчина закотила очі зітхаючи.

— Серйозно? І скільки це буде продовжуватись?

Обличчя хлопця стало похмурим, його тонкі брови зійшлися разом, а губи міцно замкнулись в одну пряму лінію. 

— Я розумію, тобі важко, однак, вони твоя сім’я…

— Я їм не потрібен. — Тихо промовив Данко. Його лице відображало суперечливі емоції. 

— Ти впевнений у цьому? — Дівчина зосереджено дивилась на нього.

— А чому ти думаєш, що все інакше?

— Ну не знаю, може через те, що твій брат намагається наладити з тобою зв’язок, а ти від нього тікаєш?

Хлопець зітхнув і повернув голову назад до монітора.

— Я від нього не тікаю.

— Ага, а коли ми, місяць тому, йшли на обід через головний хол і ти побачив його з Нікою, то не втік? — Дівчина скептично скривила лице.

— Тоді я згадав, що не закінчив додаткові шари захисту для блоку М6. Просто збіг обставин.

— Ну так, звісно. Часто ж у тебе – «збіг обставин».

— Сам дивуюся, як вони завжди, так невчасно приходять до нас. — Данко знизив плечима. — До речі… — Він перевів погляд на подругу й одразу ввічливо посміхнувся. — …Вже минуло пів години, здається, ти хотіла повернутись до роботи?

Вони дивились один одному вічі, ще кілька секунд, поки дівчина не промовила перша:

— Гівнюк!

— І я тебе люблю, Сонце.

Дівчина різко піднялась з місця, забрала порожню склянку зі столу та пішла геть. Тим часом Данко все так само мило посміхався з порожніми очима, які нічого не висловлювали й одразу повернувся до роботи.