Марафони

- Так, я ще пам'ятаю той день!

Настала весна. Греблю підтопило талими снігами, що сходили з полів та з гаю. Всі хто жив за греблею вже готувалися до масивної повені. Харчі носили на другий поверх, в кого був, бо по різному бувало. Коли фундамент будівлі ледь прикриє, а коли й підлогу підірве. Сніги були здорові в той час. Я був "першачком", "чапав" зі школи, не забуваючи як всі, гай нути на портфелі останнім снігом з гірки. Дарма , що писали чорнилом і всі зошити доведеться переписувати. Останній сніг і тепер чекай цілий рік нового. Продовжене навчання сьогодні відмінили і всі щасливі розбіглися, десь о дванадцятій, хто куди...

Саме з ранку, ніхто не підозрював, що принесе цей день.

Недалеко від нас, на пагорбі, на роздоріжжі стояв старий панський будинок, вже пізніше я дізнався, який. А зараз йшов і не очікував, побачити там бабу Аню, нашу сусідку, яка махала рукою, щоб підійшов до неї.

У другій руці вона тримала цілий пакунок апельсинів.

- На синочку, бо мамі не можна,- мовила вона, задоволена від щастя.

- Чому ж мама, тут? - здивувався я.

- О, це чарівний секрет і якщо ти будеш дивитися у вікно крізь оксамитові гардини, що виблискують дивами та зайчиками на сонці, то скоро дізнаєшся!

А мені, тре йти! - і вона скоренько подалася по справам.

- Чудеса, - думав я.

Ті гардини, дійсно виблискували, що аж очі сліпило від зайчиків. Невдовзі, мої уста загорілися в усмішці, коли за гардинами з'явився силует мами, що просила руками, щоб я зачекав і кудись поділась.

Через хвилину, я побачив її посмішку. Однією рукою вона відхиляла гардину, а в другій тримала загорнутого до голови, "слюнявого" та "сомпливого" карапуза.

Він там, щось собі мекав, та пускав ротом бульки, аж смішно стало. А мама, як сонечко сяяла від щастя.

Так і запам'ятав на завжди той день, аромат апельсин, запах нової весни, що принесла разом із матусею в це життя, мою сестричку, перекладачем мови, якої мені довелося бути потім для батька.

- А, то....!