Туман і кольорові парасольки
Сергій йшов, все тими ж стежками, що й п'ять років тому. Неможливо змиритися з такою втратою, якої він зазнав. Вона була скрізь, у повітрі, яким він дихав, у цьому густому тумані, який подразнював його мозок. Він хотів цього, та мав острах, що з туману, зненацька виплигне його Наталі...
Вона бігла поперед ним, як маленька, бешкетна дівчинка, з обертами танцівниці та сміялася, від щасливої миті поряд з ним.
- Нужбо, побігли! Наздоганяй мене, любчику! Він несміливо наздоганяв, тому що хотів бачити її в полі зору, щоб насолодитися красою, відчуваючи велику спокусу в її голосі та рухах.
- Не втечеш, всеодно наздогоню тебе, вертулька!
Ось і містечко. Кавярня під парасольками, тут вони завжди зупинялися. А коли починався дощ і перші краплини почанали капати з кольорових парасольок додолу, весела Наталі крутилася у танку, поки не ставала геть мокра, її сміх, вже чув весь квартал. Навіть одна бабуся у квартирі навпроти кав'ярні, постійно спостерігала за ними і аплодувала, радіючи життю та її молодості.
Клята війна, їх дім вночі згорів до тла. Його Наталі не стало.
Біля кав'ярні туман розсіявся.
- Вам філіжанку кави, чи щось інше? - запитала дівчина з кав'ярні.
- Так. А ще, втрачену молодість, - відповів Сергій. Зробивши ковток він підняв очі, та подивився навпроти , у вікно, звідки раніше виглядала бабуся. І оторопів...
Вона махала йому рожевою хустинкою, а по щоках її текли сльози.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!