Марафони

- От спитайте мене: "Що таке радіохвиля?"

- Це наша "Светка!" Одягне ті здоровенні навушники і кромсає.

- Що кромсає?

- Як що? А те, що чує - на свої радіохвилі кромсає.

Ось придивіться, як побачите!

Вона, аж при сідає, так її верне. І язиком, щось меле.

Мале, а ще, тямить там, в тому гупанні.

- Це просто жах, воно так гупає! А то, прямо в голову.

- Одного разу, каже: "Бабусю, хочете послухать?"

Так то ж, наче кішку деруть і по пательнях при цьому друшляком луплять.

- Ну, ви, бабо, як скажете й лягти можна зі сміху.

- А я, вам, про сміх, іншу історію розкажу.

Це було років два тому, перед різдвом. Вона, ще меншою була. Пішли ми подарунки всім обирати. А, радіохвиля, на своїй же хвилі, там собі щось розповідає. Сім років, а вже десь навчилася в тих навушниках ходити. Мабуть у крові, то все. Бо і батько її, теж танцював.

- Батько ж, до чого, що до тих навушників?

- Кажу, вам - танцював з дитинства. Як музику почує і погнав.

- Ви, бабо, такі слова "лупаєте?!"

- Отут на лаві, ще й не таке почуєш.

Пройшли ми по базару, пішли до крамниць.

Аж тут, Тетяна, дочка моя, як схопиться.

- Пропала!

- Хто пропала?

- Радіохвиля пропала.

Давай ми її шукати. Бігали, туди-сюди. Немає ніде. - Боже! Ви, дівчинку в навушниках не бачили? Сім років, - питаємо. Ніхто не бачив. Аж раптом, хлопчина підбігає.

- Я бачив!

- Де ти її бачив? Кажи скоріше?

- А он де, у вітрині крамниці, де Миколай сидить, звірята ж, різні, біля нього танцюють.

- Ой дякуємо синочок! Дивимося, а наша "Светка," залізла до Миколая у руки і спить, а він її гойдає.

- От так і загубили ми свою радіохвилю, - сміється.