SURVIVAL. Гра в реальному світі

– Отже, радий повідомити, що сьогоднішнє випробування завершено, – каже Джон і додає: – Ми підрахували результат помаранчевих. Вони заробили… дві тисячі сімсот балів!

Я посміхаюся, розуміючи, що третє місце за нами. Йона, забувши про витівки Ноеля, кидається йому на шию. Хлопець тендітно обіймає її та посміхається куточками губ. Однак раптова ейфорія зникає– і вони повертаються на місця. Еґон, наче не здивований, плескає мене по плечу. Перемогти в такому випробуванні– це велике досягнення, тож я не можу не радіти. Моє обличчя розслабляється, а втомлені очі врешті можуть на кілька хвилин закритися. Однак, як тільки я заплющую очі, неприємний спогад про Еммануель та його зауваження крає мені серце. Ми дійсно ледве не втратили Ноеля, Еґон та Йона втомилися до нестями, а я… Через свій ґаджет обрала найвигіднішу позицію, забувши про інших. Як егоїстично…

– Повідомляємо! Бали команди на першому місці подвоюються. На другому– збільшуються на половину, а на третьому– додаються десять відсотків. Таким чином турнірна таблиця виглядає так, – він закінчує свою доповідь, адже відтепер наша увага прикута до голограми.

Додаткові двісті дев’яносто балів нам не завадять. Підраховую зароблене та усвідомлюю, що кожен отримає до вісімсот. Набагато менше за вчорашній заробіток, але я розумію, що це лише через високі відсотки вступного завдання. Як підтвердження, мій годинник вібрує, а коли я його вмикаю, показує бали. Мені додатково нарахували ще двісті. Роблю припущення, що це через «лідерство«. Слово неприємно відгукується в думках.

– Ку-ку! – виникає так знайома всім голова Розробника. – Вітаю вас з бойовим хрещенням, гравці! Відтепер почнеться справжнє пекло. Ви пройшли випробування на виживання, а тепер на битву. Показали чого гідні, з чим зустрінуться монстри та інші учасники. У вас є два місяці, щоб знайти мене. Не думайте, що зможете просидіти вільно десь у лісі, поки інші виконають роботу за вас, – він відволікається на секунду та щось натискає на клавіатурі.

Ми бачимо відео, на якому червона лінія починає звужуватися до центру, поглинаючи в собі територію парку. Вона робить це повільно, але, як смерть, неминучо. З рослинами нічого не відбувається: зелені крони дерев та свіжа трава продовжує жити. Чомусь я підсвідомо розумію, що з людьми такого не трапиться.

– Кожного року вони придумують щось божевільніше, ніж попереднього. Тільки згадаю, що минулі гравці тікали в центр острова, щоб врятуватися від тотального потопу…, – нарешті виринає зі своїх роздумів Ноель.

– Згодна, – не знаходжу іншої відповіді, тому просто киваю.

– Це лінія Смерті. Гарна ж назва? – він тихо сміється, закидуючи голову трохи назад. – Бачу, вам не дуже… А я старався! О, згадав. Я тут не тільки для того, щоб повідомити вам про лінію, – він виводить рукою воронку, наче думаючи про щось. – Всі інші учасники гри отримають ті бали, що заробили тут. Хоча і без бонусів. Я ж не настільки злий, щоб залишити вас без нічого. А тепер спати! До нових зустрічей.

– Його божевілля нікуди не зникає, а навпаки– збільшується, – застережує Йона, торкаючись свого рудого волосся.

– Він не завжди був такий. У попередні роки такі «приступи» з’являлися рідко. Цього року наче щось трапилося, – ці зміни не дають мені спокою. Тож я, склавши руки, вдаюся до спроб зрозуміти, що це.

На жаль, фігура Розробника зникає надто швидко. Однак я помічаю, що цього разу він часто тримав свої руки в замку. Раніше я не приділяла цьому увагу, але відтепер почну. Уважність моя слабка, тому я нічого іншого не запам’ятала, зосереджуючись на механізованому голосі. Обличчя його не впізнаєш, адже воно постійно під маскою, що, мабуть, одягається на всю голову.

– Думаю, що нам варто замислитися над ночівлею. Час вже пізній. Не хочеться стати вечерею для монстра, – повертає мене з роздумів Ноель.

– Що ти пропонуєш? – першою знайшла, що відповісти саме Йона, звертаючись до мене.

– Маю великі сумніви, що ми зможемо зараз знайти гідне місце. Тому організуємо тимчасовий табір тут. Впевнена, що ми знайдемо хмиз та розпалимо вогнище. Вночі тут буде холодніше, тож знадобиться полум’я побільше

– Та й тут безпечніше. Працівники ще не скоро заберуть всі речі, що були потрібні для випробування, – Еґон дивиться стійко та уважно на поле битви, незважаючи на сильне сьогоднішнє навантаження.

– З їжею та водою не буде складно. Йона може вже почати готувати щось з наших припасів, а достатню кількість води ми взяли з собою раніше.

– Йоно, подивишся ще в мою сумку. Якщо я вже у вашій команді, то продукти та спорядження спільне, – м’язи на його обличчі ледве здригаються, він говорить спокійно та впевнено.

– А як ми будемо спати? Тепер точно на деревах? – запитав Ноель.

– Очевидно, так. По черзі на деревах.

– Не думаю, що мене витримає дерево, – сухо зазначає Еґон.

– По-перше, тут є звірі, по-друге, монстри. На деревах нас важче буде зловити. Поки троє з нас будуть спати, один– чергувати. Змінюватися будемо кожні дві години, а для тебе ми знайдемо гілку товстішу, – я повертаюся до темношкірого чоловіка та посміхаюся.

– Це жесть… Тепер ми точно повинні забути про нормальний сон! – обурилася Йона.

– Є варіанти кращі? Я уважно слухаю.

– Думаю, є, – неочікувано виникає чоловік, якого сьогодні врятувала Йона від Дена. – Моя дружина хотіла б вам віддячити за допомогу. Ми розмістилися недалеко звідси. У нас є багаття та готова вечеря.

Ми перезираємося одне з одним, не розуміючи, що коїться. Мигдалеподібні очі чоловіка ковзають нашими обличчями, а тонкі губи підібгані. Він на мить вагається, але все ж додає:

– Не переймайтеся, вона не хоче вас отруїти. Хіроко щедра і дуже вдячна.

Вибір робити складно, адже сумніви переповнюють моє єство. Серце завмерло в очікуванні моїх слів. Це ж зробили мої напарники. Йона копирсається в припасах, непомітно складаючи їх назад. Ноель прищурено дивиться на чоловіка. Еґон непробивний, як стіна. Вони навмисно чекають, аби я щось сказала?!

– А як вас звати? – вдаюся до жалюгідної спроби відтермінувати вирішення вагомого питання.

– Хідео, – відповідає він і мовчить.

На жаль, моя команда не бажає брати на себе відповідальність за прийняття рішення. Вони далі ігнорують його. Мені таке робити незручно, бо чоловік чекає на мою відповідь. Його статура трохи згорблена, а очі напівзакриті, що перетворює їх у дві тоненькі лінії. Хтось повинен щось сказати.

– Гаразд, дякую за запрошення. Ми приєднаємося до вас, – наче камінь падає з плечей, тому вони розслабляються.

– Тоді за мною, – чоловік повертається та спішить у потрібному напрямку.

Неочікувано, але Йоно зривається з місця та біжить за ним. Еґон також не гає даремно час і рушає вперед. Лише Ноель на секунду відкриває широко очі, слідкуючи за діями рудої.

– От ви мерзотники, – шепочу собі під ніс.

***

Ми всі сидимо навколо вогнища, не розуміючи, як себе поводити. Хіроко робить останні приготування перед тим, як подати страву. Вона поглядає на нас; запитує щось про життя «до»; ніжно та обережно нарізає яйце. Господиня, як мати, кружляє навколо казанку. Йона навіть проситься в помічниці, але та відмовляє: гладить по плечі, посміхається і легенько, наче пером, підштовхує назад до інших.

«Звідси відчуваю цей запах… М’ясний бульйон, що пощипує ніс, локшина пружна та яєчно-жовта, і безліч додатків– це точно рамен».

– Сподіваюся, ви не проти такої страви. І вона не здасться вам надто примітивною, – бідкається Хіроко, подаючи кожному мисочку.

Ми з Йоною відвертно не згодні зі словами жінки, тому миттєво називаємо її страву шедевром. Це не лестощі, адже мій живіт уже співає серенади цьому рамену. Хідео смакує поглядом старання своєї дружини. Він обережно тримає посуд, вдихає кожен аромат, а очі прикуті до дружини. Губи підбирає, коли чує, що вона називає свою страву примітивною.

– Хіроко…, – він плескає поблизу себе.

– Так-так…

«Не знаю чому, але вони викликають у мене теплі почуття. Справжнє кохання об'єднує їх…». Просторами розуму несуться спогади про моїх батьків. Ентоні та Памела. Цікаво, як вони зараз себе почувають. Чи сумують? Чи переживають? Я ніколи не називала їх мати та батько: навіть не знаю чому. З дитинства так пішло, а вони не були проти. Сьогоднішній вечір нагадує мені наші посиденьки на березі моря. Коли ми всі разом. Інколи з друзями. Тато готує барбекю, а мати– напої. На мені салати як завжди. У дитинстві вони називали мене кроликом, адже я обожнювала зелень…

– Ну це вже краще, ніж деякі страви Йони, – награно каже Ноель.

– У тебе крила виросли?! Наступного разу сам готуватимеш.

– Ну я ж горобчик, то чому б і ні? А-аха-ах-ах! – Ноель заливається сміхом, коли дівчина товкмачить його по спині.

– Боляче!

– А щоб знав і більше такого не казав! – вона, насупивши брови, повертається від нього і продовжує їсти. Я помічаю, що насправді обличчя її розслаблене. Плечі спокійно опущені, а на кінчиках губ грає весела посмішка.

– Ви така мила пара, – зазначає Хіроко.

– Що?! – вони обидвоє дивуються.

– Ні, ні в якому разі я з, – вона вказує ложкою, – оцим не пара.

– Сильно вона комусь потрібна…, – хлопець одразу отримує ліктем в бік, – ай!

– А ну припиніть. Нас запросили на вечерю, а ви дуркуєте. Ще раз дякуємо, що ви так люб’язно запропонували нас пригостити.

– Не варто. Це ми повинні були віддячити за сьогоднішній порятунок. Хідео ще споглядав за вами, шукаючи речі для табору. Ви багато працювали: всі втомлені та голодні. Як не допомогти вам?

Чоловік, очевидно, не радий, що дружина розповідає про це. Він ховає своє обличчя за руками, що складені в замок. Ми врешті куштуємо рамен. Гарячий бульйон розливається тілом, приносячи приємне тепло. Смачна локшина дуже ситна, тож, з’ївши декілька мотків, я відчуваю, що голод відступає. Одинока половинка яйця манить мене, тож я кладу її в рот.

– Не вдавишся? – запитує Егон.

– Н-нє, не пфереймайфся, – ледве говорю з набитим ротом.

Темношкірий чоловік лише хитає головою та повертається до свого рамену. Поки наша компанія з Йони, Ноеля та мене поїдає страву довго та повільно, він уже змолотив усе.

– Так, дякуємо, – все ще приховуючи лице, Хідео каже нам.

– Ми не могли пройти повз. Особливо слід завдячувати Йоні за це, – я звертаю свій погляд до неї.

– Той Ден мене просто дратує: не дав нам виспатися, хотів викрасти припаси; наразив на небезпеку… Одним словом, негідник ще той! – вона активно жестикулює, розповідаючи те, що хвилює.

– Від таких людей потрібно триматися подалі…, – Хіроко обіймає Хідео за талію та припадає тілом до сильного плеча.

– Проте, як ви стали їх командою? – врешті говорить Еґон до пари, адже до цього не зронив і малого слова, окрім привітання.

– Не…, – уже вигукує чоловік, коли його перебиває жінка.

– Мій ґаджет такий, як і у вашої подруги. Вони розчарувалися у своєму нічному задумі, тому швидко шукали когось нового. Ми просто потрапили не в те місце і не в той час.

«Гм, щось дивно звучить. Вони ж спершу погодилися йти разом з ними, а потім відмовилися. Можна вважати, що це трапилося через завдання, але байдуже».

– То вони вас змусили приєднатися? – уточнюю я.

– Ні, ми спершу самі погодилися. Згодом зрозуміли, що це даремна ідея.

Жили на руках чоловіка набухають, а м’язи час від часу тривко скорочуються. Хіроко підсідає ближче до чоловіка та починає гладити по спині. Якби не моя концентрація, я б у житті не помітила цього. Зустрічаюся поглядом з Ноелем. Він ледве киває, наче підверджує мені, що також щось помітив. Я вирішую поки нічого не робити. Куштуючи рамен, не відчула ніякого дивного смаку. В таких умовах приготувати ідеальну отруту неможливо, тож бити на сплох не потрібно.

– А яке було ваше життя до гри?

Мої слова, як грім серед ясного неба, руйнують все те легке, що тримало цю пару. Чоловік знову опускає голову, а за нею слідують плечі. Жінка заправляє прядку свого смоляного волосся за вуха. Її розкосі далеко посаджені очі безцільно споглядають за вогнем багаття. Вони віддзеркалюють зовнішній світ, не вспукаючи всередину інших. На губах ще досі грає посмішка, але вона настільки натягнута, що зводить щелепу.

– Наше життя було складним, але в любові, – вона гладить руку Хідео, – повсякчас. Ви ж знаєте, що Японія– лише маленький острів для такої величезної кількості людей. Технології розвиваються. Міста виростають. Однак землі все менше, – Хіроко повільно та монотонно веде свою розповідь так, наче іншого світу не існує… Є лише спогади.

– Наші родини жили в селах. Вони заробляли на харч, працюючи в полі. Нікого не хвилював світ у місті, адже там, далеко за обрієм, було лише спокійне село, – продовжив Хідео, не піднімаючи голови.

– Так… Однак ще вони займалися ремеслами. Мої батьки виготовляли віяла, а мого коханого– порцеляновий посуд. Вдень ходили на поле, а вночі– в майстерню. Ми з дитинства знали, що продовжимо їх справу…, – її тіло завмерло, мов статуя, лише тендітні пальці ковзають чоловічою рукою.

– А потім прийшли вони…, – пара змінювала репліки так, наче жила в тандемі: ніхто нікого не перебивав і точно знав, коли повинен говорити, – Вирішили збудувати на тому місці нове місто, адже землі з кожним днем все менше. Вони, звичайно, пропонували усім роботу, але ніхто не мав належної освіти й електронного забезпечення.

«Як вони жили до цього? Весь світ перейшов на електронні документи, платежі та навіть папером тепер практично не користуються!»

– Так, на жаль, верхівка цього світу дещо не врахувала. Якщо не маєш грошей на електронне забезпечення своїх даних та диплому з вищого навчального закладу, то просто-напросто вилітаєш зі системи, – він піднімає голову та дивиться на багаття, як його дружина. В очах видно полум’я, навіть їх втомлений вигляд не приховає лють, що жевріє там надто довго. – А навіщо воно було нам? Ми жили віддалено від цивілізації… У тихому та спокійному місці, – не зрозуміло: кому Хідео задає це питання, адже погляд його прикутий до коханої жінки, а поверхня очей вкривається вологою.

– Ми втекли сюди, в США, на всі зароблені гроші для весілля. Нам розповідали, що тут ситуація набагато краща, а допомога біднякам існує ще з далекого минулого. Вирішили спробувати, – вона крадькома кидає погляд на свого чоловіка, але згодом дарує його мені.

«Хто знає, можливо, ми вже колись бачилися… Я так багато разів відвідувала пункти для бідняків, приносила потрібні речі. Завжди собі пояснювала, що не кожна система може бути ідеальною, що знайдеться недолік у всьому. І кожного разу не вірила в ці слова…».

Я врешті озираюся. Історія Хідео та Хіроко настільки захопила мене та вкрила тонкою примарою холодної темряви, що я не помічала нічого навколо. Йона, очевидно, найближче знайома зі стилем життя цієї далекої країни, лише зітхає, поки голова спирається на плече високого Ноеля. Він тримає руки на своєму прямому носі з ледь нахиленою головою, а бурштинові очі ховаються за повіками. Еґон не зводить погляду з пари. Його близько посаджені очі приховані в темряві під повікою, що нависає. Широкий ніс здіймається, пропускаючи всередину повітря. Він постійно дихає дуже голосно та на повні груди: я не вперше це помічаю.

– Гаразд, що це ми вас втомили своїми сумними історіями. Тут недалеко є річка, тому я піду помию посуд, – вона заправляє другу сторону свого волосся за вухо та встає.

– Ні-ні, цього разу ми вже можемо самі. Або, можливо, хоч я вам допоможу, – Йона стає поблизу неї, тримаючи в руках нашвидкоруч свій захоплений посуд та Ноеля.

– Гаразд, якщо ти так бажаєш. Ходімо! – вона ніжно посміхається, а рука легко лягає на плече рудої.

– Я піду з вами, – неочікувано з місця зривається хлопець, – там можуть бути монстри.

Вони обидві лише посміхаються йому. Господині швидко змітають посуд з наших рук, а потім рушають до річки в супроводі Ноеля. Хідео довго споглядає за дружиною, доки її фігура не зникає за широкими кущами. Він повертається до нас та розпочинає розкладати спальник.

– Я не думаю, що це варто робити тут. Нас можуть спіймати монстри. Навіть якщо будемо чергувати, – намагаюся сказати це якомога спокійніше, щоб чоловік не розлютився: його знервовані очі так і бажають спалахнути.

– Що ти пропонуєш?

– На деревах. У нас є троси. Прив’яжемо себе та це буде безпечніше, ніж внизу. Можуть напасти повітряні монстри, але мене легко розбудити, тож виграю час своїм друзям, – показую чоловіку на двійні пістолети.

Чоловік не поспішає відповідати. Рвучко розкладає спальник, забираючи все непотрібне. Видно, що він щось роздумує, але продертися в ці нетрі неможливо.

– У нас немає тросів.

– Ми позичимо. Сповідаюся, що на всіх вистачить… Так, дійсно, буде безпечніше.

Хідео знову відвертається від мене, уникаючи зорового контакту. Його рухи стають більш різкими. На мить знову нас всіх покриває незручна тиша. Я намагаюся підібрати слова, що б його переконати. Однак мова тіла чоловіка видає його намагання щось приховати.

– Це ж ти її затягнув до тої битви? – запитує Еґон, стрімко та впевнено дивлячись в очі чоловіка.

Японець мовчить. Він перебирає пальцями руки, що прихована від очей темношкірого чоловіка, тож я готуюся до неочікуваного, притискаючи долоні ближче до зброї. Однак потім Хідео відсмикує руку та повертається до учасника моєї команди.

– Та що ти знаєш!? – його слова лезами летять у бік нападника.

– Бережи її, адже вона піклується про тебе, поки ти потрапляєш під вплив свого бажання гратися. Це не дитячі забавки, а виживання, – чоловік говорить це все в обличчя до останньої краплі. Врешті розвертається та спирається на стовбур сосни, закриваючи очі.

– Хіроко надто слабка, щоб піднятися догори. Вона може пошкодити кісточку, – також, втрачаючи цікавість в суперечці, відповідає японець.

– Домініко, припини його вмовляти. Я залишуся тут разом з нею. Ви всі лізете наверх, – він навмисно розплющує очі та припинає мене їх стрімким поглядом до землі.

– Я не дозволю тобі всю ніч не спати. Ми будемо чергувати, а ти спокійно відпочивай внизу. Коли щось трапиться, тоді розбудимо, – відповідаю йому настільки впевнено, наскільки можу.

– Як скажеш…, – він знову закриває очі.

***

Я прокидаюся від того, що мене хтось легенько штурхає за плече. Не маю сумнівів, що це почав робити хтось нещодавно, адже маю чуйний сон. Коли мої повіки розплющуються, я бачу Хідео, що тихо вказує на багаття внизу. Зрозуміло. Зараз моя черга. Я обрала найскладніший період ночі, практично посередині та перед пробудженням, за чотири години до. Тихо злізаю з дерева, споглядаючи, як всі міцно та вдало відпочивають. На мій подив Еґон не спить, а пильно дивиться на вогонь.

– Чому не спиш? – кажу йому пошепки, сідаючи поблизу. Мої повіки навмисно бажають закритися, але я змушую себе дивитися на вогнище– єдине джерело теплого світла тут.

– Мені достатньо шести годин сну, щоб почуватися добре, – не відвертаючи погляду, розминає шию.

Дивлюся на годинник та бачу, що зараз друга ночі. Чоловік ловить мій спантеличений погляд, але одразу все пояснює.

– Я за день добрав декілька годин сну, – чеше собі потилицю, – тому чекав тебе, щоб перевірити: чи не заснеш, а потім і самому піти спати.

– Ти так у мене віриш, – знімаю резинку зі свого каштанового волосся, яка втримувала тугий хвіст.

– Не сприймай за особисте. Це просто контроль.

– А ти, до речі, любиш контролювати. Навіть дуже. З одного боку, ти наче не втручаєшся в справи, а з іншого– слідкуєш за кожним кроком. У чому таємниця? – запитую я, дивлячись на зоряне небо.

– А тобі навіщо знати?

– Просто так цікавлюся. Ти зможеш чудово подружитися з Ноелем. Він також обожнює слідкувати за всіма, – говорю я пошепки, споглядаючи, чи він не прокинувся.

Еґон обдаровує мене хитрою посмішкою. Куточки його губ здіймаються, але в очах видніється порожнеча.

– Синдром гіперопіки.

– У тебе є діти? – переводжу увагу на Еґона.

– Була. Донька.

Мої очі трішки розширюються. Чоловік ніяк не реагує: він все ще пильно дивиться на вогонь. Нескладно здогадатися, що ця тема вже давно ним прожита. Можливо, він розповідав про трагедію багато кому, або– самому собі.

– Симона. Її звали Симона. Перша донька та відповідальність. Мати її не хотіла, тож кинула нас згодом. Хотіла розваг та більше грошей. Власник магазину ляльок не міг дозволити собі щоденні поїздки в Детройт на гулянки чи подібне, – губи Еґона повільно то здіймаються, то опускаються, розповідаючи цю історію. Він кладе ноги на колоду, що лежить перед ним, а руки складає на грудях.

– Ти любив її?

– Ні. Ніколи.

Погляд чоловіка переміщається на зоряне небо. Я також дивлюся туди. Його голос гладкий та глибокий. Він виводить кожне слово спокійно, проникливо та лагідно. У ньому відчувається сила та щось дуже рідне, що заспокоює.

– У мене ще не було справжнього кохання. Жінку, яку б я справді безмежно полюбив, не відпустив би. Тому так сталося з матір’ю Симони.

«Він навмисно не називає її ім’я?» – запитую себе, складаючи руки на животі. «Цікаво, як він робить іграшки. Такий кремезний чоловік створює щось ніжне та тендітне».

– Я вважав, що це будуть вигідні стосунки для нас обох. Вона раптово зазирнула до мене в крамницю за подарунком для доньки своєї подруги. Її тіло говорило за неї. Ходила довкола вітрин, виводила хвилі бедрами, облизувала губи, а потім й зовсім пішла на таран і запропонувала секс.

– А вона методів не підбирала…, – зазначаю я, коротко глянувши на чоловіка.

Він відповідає мені утробним смішком, але очі нерозривні з небом. Одразу продовжує:

– Я був не проти, адже вона красива, здорова та й успішна, мабуть.

– Жах, ти так її описуєш, наче товар. Хочеш стати жертвою фемінізму? Я можу розбудити Йону, – вказую пальцем на віяла, що висять на її бедрах.

– Ні, зовсім не так. Я почав вважати це за партнерство. Не думаю, що ти захочеш собі в напарники поліцейського, який думає тільки про свою дупу та у вдалий момент накиває п’ятами куди подалі?

Я киваю йому, адже розумію сенс слів.

– От і я не бажав… Потім вона заходила все частіше й частіше, доки не дізналася, що вагітна. Тоді взагалі переїхала до мене. У нас не було скандалів чи зрад. Вона, здається, мала якусь повагу до мене. Однак, коли зрозуміла, що ніякої романтики не буде, а я просто «каменюка«, вирішила дочекатися народження дитини і втекти.

Чомусь мені підказувало відчуття, що Еґон не потребує слізливої підтримки. Він настільки легко розповідає про цей період життя, тому я намагалася лише слухати та розуміти. Його голос жодного разу не зірвався, а груди як завжди здіймалися в заведеному темпі, як механізм.

– Тоді що трапилося з донькою? – нагадала я нашу першу тему розмови.

– Симона слухала мене постійно. Я був для неї авторитетом. Тому давав їй свободу…, – він на мить затинається, – Однак того дня вона вирішила не послухати мене…, – чоловік говорить спокійно, але його голос глибокий та проникливий втрачає кольори.

Я під дією невідомого відчуття повертаюся на бік. Спираю голову до сосни, руки кладу на груди, а одинокий локон волосся закладаю за вухо. Мої повіки поступово забувають, що таке сон, тож наступні дві години я точно проведу бадьоро.

– Вона познайомилася з хлопцем у застосунку «Ерос«. Літала по квартирі така весела та радісна десь тиждень. Врешті він покликав її на побачення. Я вирішив подивитися на нього спершу, попросив фото. На перший погляд, він красивий, молодий та спортивний хлопець, від якого ти не очікуєш чогось…

– Хворого, – констатую я, розуміючи, до чого веде чоловік. Мої брови згинаються в небезпечну дугу, а очі прищурюються.

– Так… Я попросив її не йти. Щось у його подобі мене непокоїло до останнього. Вона не слухала. Вдався до типових батьківських слів та заборонив, – він випльовує останні слова, як отруту, що не дозволяє йому жити. – Потім вона пішла нагору…, – замовкаючи, наче задумався і вирішив уточнити: – У нас двоповерховий будинок, а знизу майстерня. Думав, що охолоне, тому чекав дві години. Врешті піднявся, щоб довідатися, як вона. Хотів запропонувати морозиво… карамельне… її улюблене, – він договорює тихіше, зникаючи під фанфарами нічних цвіркунів. Його кулаки стискаються, а нога ковзає по колоді.

– Ти можеш не спішити. Я почекаю, – кажу це чоловіку, дивлячись в темні обсидіанові очі.

Нас знову накриває тиша. Він легко киває мені, тому я повертаюся на спину та дивлюся на нічне небо. Чоловік ще хвилину сидить, але потім здіймається з місця та бере спальник. Еґон розкриває його та вдало вмощується спиною до мене. Я, не маючи надії, що він продовжить, сідаю рівно, щоб дивитися на вогонь. Яскраве червоногаряче полум’я мерехтить відтінками яскравих кольорів посеред колод. Згадую дні барбекю зі своєю сім’єю, а на серці стає так тепло та ніжно, що забуваю про навколишній світ. Барви вогню змінюють одна одну. Вони, як щось вічне та живе, крутяться та обертаються довколо себе, розносячи блаженне та життєдайне тепло.

«Я думала, що ці два дні ніколи не закінчаться. Вони були наче пекло… Довге… Повільне та нещадне. Скільки ще всього нас очікуватиме далі?«

Мені важко придумувати план та шукати можливості для успішного проходження всіх випробувань: я надто втомлена. Це не фізичне відчуття. Воно психологічне, яке засіло десь глибоко. Я розумію, що зараз повинна вимагати від себе більшого. У мене є команда. Йона яскрава та бойова, Ноель таємничий та цілеспрямований і, звісно, Еґон сильний та… Добрий? Я вірю в них, адже вони– у мене. Досвіду я маю більше, тож повинна попри все стати їхньою вказівною зіркою. Якщо світ вимагає від мене бути лідером, то хто я така, щоб відмовити.

«Але як це складно…», – я повільно зітхаю, розуміючи весь тягар, що лежатиме на моїх плечах до завершення цього конкурсу.

– Не спиш…, – нагадує про себе Еґон.

– Ні. Ніскілечки, – відповідаю я, копирсаючись паличкою в землі.

– Через дві години я піднявся до неї. Кімната була зачинена на ключ. Вона ніколи… Ніколи цього не робила. Я постукав. Ще раз. Вибив двері. Її немає…

Моє серце пропускає удар. Звісно, я від початку розуміла, до чого все йтиме, але…

– Побачив відчинене вікно, а з нього можна було легко заскочити до будиночку на дереві. Все було зрозуміло, як день…

Тиша навмисно заповзає на нас своїми гидкими щупальцями, як за момент до катастрофи. Нічого не рухається, навіть цвіркуни мовчать.

– Вона до цього сказала мені назву клубу, куди запросив її той хлопець. Я сів у машину й поїхав. Секунди тягнулися, як у довбаній уповільненій зйомці. Поблизу клубу побачив, як та нікчема виходить з провулку. Вистрибнув і притиснув до стіни, а потім розтрощив макітру битою. Бив так довго, доки не побачив її… Вся в крові. Роздертий одяг. І голова… Яка безцільно звисала з неживого тіла.

«О, боже…», – це єдине, що я сказала собі в думках. Рік тому я чула про цю справу ненароком. Досі відвідуючи курси, намагалася вивчити все, що допоможе в роботі. Тоді нам не показали обличчя чоловіка, що сів за ґрати за вбивство. Проте я точно запам’ятала ім’я: «Еґон Брук…».

– Не пам’ятаю, як приїхала поліція. Я просто обіймав доньку та чекав, що вона врешті прокинеться, а це все безглуздий розіграш. Доки не опинився…

– У в’язниці, – додаю я.

– Саме так. Ці дні процесу злилися в один безкінечний день…

З цього моменту він замовк. Розуміючи, що продовжувати розмову не варто, я сказала лише одне:

– Дякую за довіру…

Я не маю і гадки, як його випустили з в’язниці, але розумію, що за цим точно стоїть Розробник. Де б ти не був… Ким би ти не був… Скільки б тобі не було, окрім дітей… Ти можеш потрапити сюди. Ніхто не сховається від цього божевільного…

Далі нас чекали довгі три тижні перед основним випробуванням. Ми пройшли багато чого разом. Зрозуміли, як повинна працювати команда. Дізналися, де ховаються справжні вороги та як складно заробляти потрібні тобі бали. Кожен наш крок не обійшовся без підтримки чи непорозуміння, адже ми різні, особливі та унікальні…

Через три тижні…

– Ні!!! – закричала я під вибухами, що лунали з дамби, намагаючись дотягнутися до тросу.

– Ти дурепа! Злізь негайно, – сильна рука потягнула мене на себе.

– Ми вже втратили багатьох, не варто жертвувати собою…, – мовила дівчина, схлипуючи в кінці кабінки, що повільно спускалася канатною дорогою в місто.