SURVIVAL. Гра в реальному світі

За два тижні до…

Я обожнюю себе та своє бажання підтримати команду. Однак яким чином можна було опинитися на скелі…

«Щоб я ще колись погодилася на таке…», – вітер дме настільки сильно, що інколи мене починає кидати з боку в бік, поки я займаюся спортивним сходженням на скелю. Пальці нестерпно болять, змушуючи брови насупитися. Вони зі всією люттю чіпляються за тріщини та виступи, щоб не дати мені впасти. Хороша фізична підготовка в школі ФБР та дитяче захоплення горами допомагає мені не впасти в першу ж мить на дистанції. «До фінішу ще так багато, а монстри вже наближаються», – скелелазна крейда тонким шаром покриває долоні та відгукується неприємним скрипом, коли потрібно її оновлювати, розтираючи в руках.

Завдання, що випало на мою долю, допоможе перевірити нове покращення для моїх пістолетів. За ті два тижні, що ми тут, я встигла підняти свій рівень на декілька позицій вище. Те саме трапилося з моєю командою. Віяла Йони стали легші та набагато рухоміші, а мультиварка тепер зручно складається до маленької коробочки. Ноель так і не розповів, яка в нього навчика для виживання. Ми не вимагали, а він і не бажав. Однак його чобітки тепер дозволяють стрибати високо. Еґон також мав зброю… І це була бита. Чоловік принципово її не використовував, тож тренувався лише разом зі щитом. Новим покращенням його ґаджету стало те, що тепер він не прикутий до його тіла. Захист можна поставити на відстані та звідти підтримувати потік енергії.

Мої роздуми розсікає вітер, перешкоджаючи закріпленню мотузки до якірної точки. Методична робота, яка триває вже десять хвилин, допомагає мені сконцентруватися на рухах. Зараз я розумію, що неуважність може стати для мене точкою відліку до смерті. Я беру мотузку. Зачіпаю її за новий якір. Підтягуюся. І так сотню разів. Піднімаю очі та бачу, як до мене летить камінь. Відштовхуюся ногами від скелі, щоб уникнути зіткення, а коли чую крик іншої учасниці, то розумію, в чому проблема. Вона падає. Ще декілька секунд звучить молитва на спасіння, а тоді– гулкий звук. Нас стало ще менше… До цього часу учасників залишилося п’ятдесят сім. З кожним днем вони стають сильніші, а їхня витривалість зростає.

Рухаюся далі, розуміючи, що зверху мене чекає маска, яку я повинна забрати. Вона грає роль символу, що ти пройшов випробування. Ноель чекає мене поблизу підніжжя гори, а Еґон з Йоною виконують інше завдання. Там потрібний захист, адже це щось типу лотереї. Вони змушені відкривати контейнери, щоб знайти маску. Інколи ті бувають пусті, а часом приховують величезного отруйного ведмедя… Довбані тварюки.

«Про вовка промовка…», – я знову звертаю свій слух до джерела клекотливого звуку. Мені не потрібно повертатися, щоб зрозуміти, хто це. – А скуштуй оцього! – я витягую один з пістолетів з кобури, стріляю, миттєво прицілившись. Цього разу мій ґаджет не такий простий, яким був раніше. Полум’ягасник дозволяє мені бути непомітною, а монстрам складніше відслідковувати кулю. Остання у свою чергу додаткового облаштована вибуховим механізмом. Однак він має як плюси, так і мінуси, тому ці набої я використовую лише на відкритому просторі. Коли куля своїм силовим полем торкається до об’єкту, миттєво детонує. І це дозволяє мені інколи розслабитися, хоча це не про мене. Лунає постріл, який відгукується силовою хвилею. Далі монстр-птах-птеродактиль падає донизу, беручи у свої обійми одного з учасників, який зазнав поразки у битві з іншою істотою. Шквал куль лунає ще декілька секунд. Цього разу всі учасники цього випробування володіють вогнепальною зброєю, окрім одного.

«Емануель», – дивлюся в його сторону, не розуміючи, що він робить. Звісно, його ґаджет тут дуже корисний, адже він точно не звалиться зі скелі, прикріпивши себе до неї гравітацією. Для боротьби в нього є рукавиці, але я ще жодного разу не бачила їх у дії. Ну це я так думаю, а як там насправді… Він повертає голову до мене та підморгує: – Як командування? – переносить свою вагу з однієї ноги на іншу, кріплячи мотузку за якір. Хлопець вирівнюється зі мною, поправлючи своє русе волосся, підстрижене каскадом.

– Ніяк, – відповідаю, зовсім не дивлячись на нього. Мої ноги напружені, адже попереду високий підйом. Відчуваю себе балериною, коли підіймаю одну з них.

– Ну чому ти так… Я просто цікавлюся, – він, як злодій, поправляє свої голограмні окуляри та рухається далі. Його стежка легша, адже там багато виступів, за які можна вчепитися.

– Не грай зі мною в союзників, – зло зиркаю на нього, – адже знаю, що приховано за цією солодкою посмішкою.

– Та невже…, – він потирає своє вузьке квадратне підборіддя, – Ну ми це ще побачимо. До зустрічі на фініші! – Емануель уже хоче підніматися далі, але знову звертає погляд темних очей до мене. – Можеш нагнутися?... Негайно! – його тон зі спокійного та оксамитового, що занурює у свої тенета, перетворюється на суворий та різкий, як воєначальник.

Моє чуття, що неочікувано ниє в спині, підказує: варто зробити те, що він просить. Притуляюся до стіни, шукаючи там сховку. Тілом проноситься силова хвиля. Я чую, як тріскають кістки. Серце дріботить, мов та бабка крильцями. Страшно розплющувати очі, адже я довірилася ворогу. Проходить хвилина, та єдине, що я почула– це гулкий звук десь під собою та тріскотіння якорів.

– Ти там довго висітимеш? Команда чекає, – лунає голос хлопця на десять метрів вище від мене.

Відкриваю очі та бачу, що навколо нічогісінько. Хлопець повзе далі, але мені чудово видно спітнілу спину під термобілизною. Загроза не минула для інших, адже тепер звідусіль звучить кулеметний шквал. Однак поблизу мене нікого. У думках лаюся: «Що в дідька він коїть! Хитродупий лисе Емануеле, я тебе ще впіймаю!» Рухаюся далі, оминаючи складні виступи без жодних тріщин. За двадцять метрів від мене догори повзе Ден. Нахабна пика мені надзвичайно набридла за ці дні, адже де ми є– там і його команда– . Мені дуже хочеться зараз скоїти щось ганебне та нахабне, але я стримуюся. Він, звісно, ще та скалка в дупі, але в мене немає часу.

Скеля насправді височезна. Вона майорить попід хмарами, закриваючи собою добрих десять футбольних полів. Або ж у мене важко працює голова від такої висоти, тому очі малюють дивовижні картини. «Варто перевірити, що там з показниками», – натискаю потрібні команди на годиннику та повзу далі. Втома в ногах дає про себе знати, відгукуючись терпким болем у суглобах. Інколи буває важко просто підняти стопу. Чую легкий звук сповіщення. Результати не в нормі. «Організм потребує води, а також енергії. Враховуючи те, що я займаюся фізично, це не дивно. Однак додамо сюди пістолети, що забирають силу, і це буде букет проблем».

Невдовзі я наздоганяю Емануеля. Крізь гучний вітер нічого не чути, але я бачу його груди, що здіймаються. Вони наче танцюють вальс з дияволом, а звивисті довгі пальці грають драматизм на піаніно. Намагаюся підповзти на його рівень. Тоді беру в руки пляшку та протягую.

– Випий. У тебе дегідратація, – міцно тримаю річ у руках, щоб вона не вилетіла.

– Вражений, що ти помітила. Дякую, – він бере її та миттєво розкорковує. Рідина сковзить високою шиєю, адже руки не можуть втримати річ.

– Я ж Л-І-Д-Е-Р, – вимовляю кожну літеру, наголошуючи на своїх обов'язках.

– Вірно.

Через декілька секунд він завершує та частково бере контроль над тілом. Я поїдаю свій батончик, витягуючи пістолети. Заповнюю їх патронами та перевіряю на справність. Декілька секунд цілюсь, поки жертва навіть не очікує на мій напад. Мить– я стріляю. Прямо в ціль. Куля летить. Тепер вона розрізає повітря. Влучання. Очевидно, адже по-іншому й бути не могло. Кров вкриває місце поранення– і він летить донизу. Я ж забираю своє та повзу догори.

– Ти колись точно когось прикінчиш так. Мені не дивно, що Йона тебе боїться.

– Але ж не вбила.

– Так ти ледве не поцілила кулею в мене. Ще б сантиметр– і я був би в полі її дії, – бідкається Ем, простягаючи мені руку з водою. Наші якірні доріжки дуже близько одна до одної. Тому передати речі легко.

– Щоб ти не поводив себе, як крутелик! – розумію, коли б ми були лютими ворогами, то билися б тут і зараз. Усе створено для того, щоб ти показав свої приховані злі сторони. Якщо не хочеш полювати на монстрів, то вони змусять тебе– на учасників.

– А могла б. Ти жодного разу не здригнулася, коли хтось падав. Навіть не подивилася туди!...

Новий шквал куль покриває все гулким звуком. Мені не чути Емануеля, тож я поспіхом рятуюся від його бажання поговорити. Нам повезло, що ми повземо практично вкінці скелі. Сюди монстри літають набагато рідше. Тут вітер сильніший, але вже краще рухатися повільно, а не повертатися щосекунди, боячись за свою безпеку.

***

Я зачіпаю мотузку за великий карабін на якірній точці. Переводжу подих, стоячи практично за мить до того, щоб піднятися на гору. Далі змінюю вузли на своїх мотузках, а через мить уже готова забрати маску. Зробила я це для того, щоб мати змогу спокійно та без перешкод спуститися стрибками вниз. Тут на горі палить сонце. Його не було відчутно до цього через тінь від скелі. Пейзаж сумний. Лише декілька кущів та сухі трави простяглися кам’янистим плато. Я лізу попереду інших, але відстань між нами надто мала. Той, хто був слабкий, чекає інших жертв на тому світі поблизу підніжжя. Там стоїть Ноель.

«Цікаво. Він переживає за мене? Бігає по трупах, шукаючи моє обличчя…» , – довіра– це єдине, що в нас є. Я інколи хочу залізти учасникам моєї команди в голови, але розібрати ті нетрі складно.

Я підбігаю до стовпця та хапаю маску. Їх тут декілька, тож не всім буде достатньо. І біжу. Чим дужче та подалі рухаюся звідси, адже знаю: інші учасники не обирають методи, щоб отримати своє. Якірна точка вже переді мною. Витягаю всі мотузки та карабіни, надійно зчіплюючи себе з основною конструкцією. Вузол на мотузці такий сильний, що не хоче розв’язуватися. Я тягну його, але відчуваю тремтіння в руках. Лунає постріл, а за ним ще один. Хвилювання набирає обертів. Ось я протягую кінець мотузки та перев’язую його до точки. Карабін гучно дзвенить, коли закріплюю його на потрібному місці. Все. Я готова. І тут врешті повертаю голову на постріли та бачу…

– Чорт! Це монстри, – миттєво опускаюся на стіну скелі. – Їх не десятки, а сотні!!! – і починаю стрибати вниз. Цього разу все має бути легше, якщо ці тварюки не захочуть пошкодити обладнання. Сподіваюся, але рухаюся настільки швидко, наскільки це можливо. М’язи знову болять. Біль не пройшов, але цього став гострішим. Мені потрібно пройти таку ж саму дистанцію за лічені хвилини, коли до цього я мала вдосталь часу.

Лунає крик. Ще один. Зовсім не реагую, поки не відчуваю дріботіння своєї мотузки. Піднімаю очі та бачу… Потворні монстри-ящірки зі захопленням граються поблизу моєї якірної станції. Мабуть, людей там більше немає, тож вони раді знайти нових жертв. Гострі кігті натягують мотузку, наче грають на арфі. Вона міцна, тож повинна витримати. Я не гаю час та опускаюся все нижче. Вітер дме, не дозволяючи мені нормально приземлитися. Лише один нечіткий крок– і я погано встаю на кам’яну поверхню, пошкоджуючи кісточку.

– Цц-цц-ц, – відгкуююся слабким болем: можливо, не все так погано, як здається. Однак мені на голову падають декілька камінців. «Та відчепіться ж від мене», – букрочу собі в голові. До підніжжя ще добрих тридцять метрів, тому я намагаюся стрибати меншими дистанціями, але частіше. «Стріляти не можна, адже там вибухові кулі…» , – геніальна думка осяює мене.

Я набираю швидкість, опускаючись усе нижче. Їхні гострі кігті трощать поверхню скелі. Слизькі язики цмакають над вухом, поки я вдаюся до жалюгідних спроб врятуватися. Однак з кожною миттю вони наближаються. Мені все важче стримувати хвилювання в собі. Долоні настільки спітніли, що скелелазна крейда не допомагає. Та я взагалі забула її нанести: «От дурепа!» – однак сенсу себе сварити немає. – Ту-ут хоча б-би вижит-и, – шепочу під ніс, а голос декілька разів збивається. Руки міцно стискають мотузку. Ноги відштовхуються зі всієї сили від скелі. Я лечу в повітрі. До землі десь менше п'ятнадцяти метрів. Однак вони вже тут. Виходу немає.

«Я хочу жити! Я буду жити! Ви не дістанете мене, тварюки!» – витягую пістолети та випускаю по одній кулі з кожного. Вони летять. Вибух. Ще один. Відчуваю, як трос слабшає. Я лечу донизу. Миттєво повертаю голову, щоб подивитися на землю. Проте мене не кидає туди. Трос знову несе тіло до стіни.

«Він такий міцний?» – відповідаючи мені на це, він рветься. Тіло знову на секунду в негамості, а потім летить. Я групуюся та перекочуюся на землі в потрібний момент, летючи в дерево. Біль. Сильний удар головою, але я жива.

– Ей, з тобою все в порядку? Домініко, агов!

– Звісно, – відповідаю, тримаючись за голову. – Я жива! – осяюю його дивовижною посмішкою пропорційних губ.

– Та-аа-ак, – він протягує ноту із розгубленим виразом обличчя.

– Ми перемогли. Бали наші, але я більше на таке не погоджусь, – ще досі лежу на землі, не маючи змоги встати.

– І я, – каже Емануель, сідаючи поряд з нами. – Роззі не проти допомогти тобі з ногою.

Ноель дивиться на мене, розсікаючи поглядом. Однак це мене не хвилює: нога ж не у нього болить.

– Так! Дякую.