SURVIVAL. Гра в реальному світі

Ми оминаємо вулички пустого міста. Величезні будівлі майорять десятками в ряд. Їхні колонади створюють лабіринт. Раніше тут гуляли б батьки з дітьми, а бізнес-леді б рушали на роботу зі своїми ноутбуками. Пересувні крамнички тинялися туди-сюди, пропонуючи товари чи послуги. На жаль, єдине, що живе тут, це нічні монстри та дика рослинність. Я люблю природу. Обожнюю її велич, але такі пейзажі лякають. Вони вселяють страх, що в одну мить прийде день, а від нас нічого не залишиться. Рослини збунтують та нападуть.

– Куди ділася Йона? – тендітний та високий голос лунає позаду.

Обертаюся та, не відповідаючи, оглядаюся. Пекельне руде волосся ховається за рогом одного з будинків. Воно наче махає нам на прощання. Зриваюся з місця та прямую за нею. Роззі похапцем ступає моїм шляхом: надто низька, щоб йти на рівні з моїм метр сімдесят зросту.

У момент, коли наближаюся до провулку, притуляюся до стіни. Показую це цілительці, прохаючи виконати. Листя плюща лоскоче шкіру, тому крадуся далі. Повертаю голову і бачу дівчину, яка вивчає тимчасові житла бідняків. Крізь час конструкції покрилися іржею та похилилися. Проте він не знищив емоцій, що викликає це місце. Порожнеча, біль, безвихідь та бажання втекти куди-небудь.

– Йоно…, – звертаюся обережно: ми ще не відійшли від сьогоднішньої сварки. – Навіщо ти сюди прийшла?

Не реагує. Ми не бачимо обличчя. Однак опущені плечі та руки, які гойдаються за велінням вітру, говорять за неї.

– Нам краще поспішити…, – стишено відгукується наша третя членкиня.

– Тут жили бідняки? – голос, що звучить, як пересохла річка, розриває потріскані губи.

– Так.

– Вони тут їли, пили, спали та навіть…, – кожне слово наче припинає її до землі.

– Так, – відповідаю коротко та сухо, адже не знаю, що очікувати від її темпераменту зараз.

– Ти добре почуваєшся? – бідкається третя.

– Роззі, до біса я, – ні, це не агресія, а втома. Велика та міцна хвиля, що накриває з головою, бовваніє над дівчиною. – Я цього не помічала… Не вірила.

Лише зараз до мене починає долітати сенс її слів. Це не дивно, що вона нічого не знала. Зовсім.

– Ви хоч колись дивилися новини?

– Так. Щодня переглядаю. Батько вважає, що мої брати, сестри та, звісно, я– ми всі повинні знати, що відбувається у світі.

– Ні, ніколи. Усе, що мені потрібно знати, я чую в академії.

– А багатії добре влаштувалися. Показують, як легко живеться людям, будують чи розширюють міста. Насправді ж страждають такі люди. Нічого з цього немає в новинах.

– Влада зробила так, щоб ми цього не бачили. Раніше я виправдовувала це тим, що верхи краще розуміють, як будувати світ, але зараз…, – мене вкрила тонка плівка сумнівів, що з кожною секундою затягується. І настане той момент, коли вона перетвориться на мою нову шкіру та єство.

– Точно. Ти ж одна з них.

– Це не так. Уже ні. Ти прочитала той лист, що я тобі показувала?

– Для чого? Щоб знову чути виправдання?

– Йоно, це не так, – великі та круглі очі Роззі сяють добром, тоді як її фігура минає мою. – Ось, дивись, – руки занурюються в сумку, щоб розшукати потрібну річ, але… – Де вона? Ні-ні-ні. Невже я загубила її?!

«Отепер за нами може хтось стежити. Головне, щоб це не був Розробник: з учасниками ми ще розберемося, а от він», – розумію, що нічого не вдіяти, тому тримаюся спокійно. Йона задивляється на мене, але мої очі нічого не відображають. Впевненість це те, що зараз випромінює моя статура.

– Роззі, не переймася. Рухаємося далі. Потрібно пришвидшитися, – уже розвертаюся, щоб піти, але в останню мить зупиняюся та підходжу до Йони і додаю: – Я ніколи не забувала про свої обов’язки. Моя мета– вивести вас звідси. Живими, – наголошую. – Нам усім потрібен відпочинок і такий був вибір.

– Зрозуміла. Усе. Пробач, – дівчина хоче скинути мої руки зі своїх, але стримую.

– Ми помстимося за Ноеля та Еґона, – потім повертаю погляд на Роззі та продовжую: – Ніхто з вас не помре.

Далі рухаємося в потрібному напрямку. Переповідаю Йоні деталі листа. На її обличчі тьмяні емоції, тому зовсім не зрозуміло, що відбувається в серці. Однак впевнена, що дівчина згідна йти до кінця та покінчити з Розробником.

Перед очима величезний проспект, що тягнеться практично до місця нашого призначення. На небесах уже сяє срібний диск, а з вузьких вуличок тягне могильним холодом. У місті монстрів менше, як сказав Джон, тож ми можемо дозволити собі пересуватися нічними пейзажами. Аж раптом. Бабах. Декілька вибухів зі значною силою розходяться в небі, облизуючи язиками полум’я. Перехоплює подих від того, що розумію: нас насправді хотіли вбити. Якщо вибратися звідти було легко: мабуть, ніхто не очікував від нас такої кмітливості, то далі буде складніше. Кількість учасників меншає, а відверто вони вбивати не можуть.

– Цей вибух…, – цілителька порушує нашу тишу. – У місті ж немає монстрів… Тоді навіщо?

– Роззі…, – руда стискає кулаки, але спокійно додає: – Не будь простодушною. Невже ти думаєш, що вони переймаються нашими долями?

– Так, повинні. Таких розробників є стільки, скільки країн у світі! Всі вони мають домовленості з владою.

– Які нам не відомі! – обсидіанові очі палають, зазираючи в душу тендітної дівчини. – Ти не розумієш, що тут усе проти нас, – розмахує руками так, наче хоче злетіти.

– Але як…

– Ти не бачиш, що вибухи в місті, – чудовий цьому показник? Можуть написати в рапорті, що був значний приплив монстрів і, щоб врятуватися, вони були змушені все тут підірвати. Учасники гри– це випадкові жертви, – не вірю, що це кажу, але така реальність.

– Дівчата, пробачте, – стискає в руках пакунок, в якому, мабуть, окуляри Ема, та дивиться на нас зі смутком.

– Усе нормально, – в мене немає сил підбадьорювати дівчину сильніше. Ми просто обіймаємося та продовжуємо шлях.

***

Через декілька годин доходимо до центру. Тут височіє величезна статуя, що символізує Єллоустоун. Гейзер, який б’є дивовижною силою та підіймається з надр землі, сяє срібним блиском, відбиваючи свою велич перед місяцем. Опускаю втомлені очі від цієї краси та йду далі. Кліпаю. На очі лягає мереживо туману. Заплющую очі на декілька секунд та відкриваю. Стає ще гірше. Практично нічого не бачу, а голова… Болить з неймовірною силою. Різкий біль пульсує. Десь я вже відчувала схоже… І це останнє, що я пам’ятаю, адже знову зникаю в мареві.

#@/?

Навколо мікросхеми. Їх безліч. Чудернацькі візерунки устеляють кожен квадратний метр тут. Моє тіло невагоме, а голова звільнена від нав’язливих думок. Спокій та мир линуть в моє серце.

– Щ#!ь н\ т@к, – голос наче мій, але в ту ж мить і ні.

Опускаю голову донизу та бачу сотні ланцюгів, що хочуть мене кудись відвести. Манять та дурманять голову своїм блиском. Намагаюся опуститися нижче, але нічого не вдається. Люк приховує потрібну інформацію від мене.

– М*жл!/о, в@р#о т!к]у?ти\я цьо#о? – простягаю руку до зелених смужок, що несуться звідти.

Мене занурює в новий фільм. Однак там я не бачу себе. Лише декілька науковців, що пересуваються лабораторією та щось записують. Вони активно обговорюють та дискутують. На жаль, мені не чути їхніх слів. Тоді помічаю, що я в куполі. Зелена рідина заповнює все навкруги. Згадую, що вона мені нагадує, й інстинктивно дратуюся. Обличчя Еґона. Його смерть. Сум. Злість. Гнів. Розпач. Перед очима крутиться інша смужка, що набуває кривавих барв. Картинка миттєво покривається брижами. Відчуваю, наче лечу кудись.

– М|!е в&?и#ає? – хапаюся руками за останні фрагменти спогадів, як за рятівну соломинку.

Дивовижно, але свідомості вдається залишитися тут. Науковці вже розглядають мене та активно радіють. Однак чому? Тут мене наповнюють негативні емоції. Здається, що махаю руками, але зовсім не бачу їх. Довго зазирнути в цей спогад не вдається, адже мене викидує з новою силою. В останню мить бачу прохід, що ховається за срібною водою. Складно усвідомити, що це, але образ зник так швидко, як і з’явився.

***

Розплющую очі. Надзвичайно темно. Лежу на лавці: розумію це через біль у попереку. Різко здіймаюся, але одразу падаю назад, коли в голові стріляє.

– Не піднімайся так різко. Ти знову впала без тями, – зазначає дівчина впевненим та глибоким голосом.

– Скільки я проспала? – тримаючи очі закритими, намагаюся намацати бильця мого тимчасового ліжка, щоб піднятися.

– Не більше тридцяти хвилин, – дзвінкий голос виникає десь попереду мене. – Випий води. Це допоможе.

Холодна рідина справді дозволяє прийти до тями. Через декілька хвилин очі звикають до навколишнього середовища. Крізь пітьму можна побачити два об’єкти. Це дівчата.

– Чорт. Нам потрібно рухатися далі, – скаржуся я.

– Ми підтримаємо, – силует встає та підходить до мене. Повільно зводжуся. Моя рука лягає на сильні плечі, а чужа – під пахви. – Роззі, ти також, – спокійно командує дівчина– і до нас приєднується третя.

Йдемо повільно. М’язи функціонують добре, але координація страждає. Переді мною все ще силуети, а не чіткі картини. Вирішую урізноманітнити звуки кроків та биття каміння об щось нашою розмовою.

– Роззі, можливо, ти розповіси нам щось про себе? – повертаю голову туди, де мала б бути дівчина. Трішки помиляюся, адже її голос чути нижче.

– Мої батьки Люсіль та Ян Лейва– відомі лікарі та вчені, – розпочинає дівчина, легко жестикулюючи рукою. Вітер від цих рухів приємно пестить шкіру. – Ми живемо в Об’єднаних Королівствах Латинської Америки, а саме в столиці країн– Аргентині.

– Стій. Так це ті люди, що зробили величезне відкриття та допомогли імплантам стати частиною нашого життя? – виникає питання справа.

– Так. Вони. Їм вдалося створити такі імпланти, що чудово стануть частиною людського життя, навіть коли ці модифікації не органічного походження.

– Це, мабуть, круто рости в такій сім’ї.

– Проте вимоги там…, – іронічно додаю.

– Тут стовідсоткове влучання. Мої брати та сестри пішли іншими шляхами. Хтось– у простий бізнес, інші– в шоу, а треті байдикують, – вона сором’язливо тихо вимовляє останнє. – Я єдина, хто продовжить цю лікарську династію, тому вимагають від мене багато, – дівчина настільки активно розводить руками, що мене ненароком починає трусити.

«Ніколи не помічала в ній цього», – проте я врешті починаю розрізняти об’єкти зблизька. – Тому ти встановила собі імплант для очей? – дивлюся на її маленьку долоню з короткими пальцями.

– Батьки кажуть, що так буде краще для роботи. Я була не проти, адже мала ваду зору.

– Якщо не секрет, то які саме? – додає руда.

– Короткозорість.

– Тобі ж було критично важливо мати хороший зір. На операції щось не помітиш і все… Людина мертва.

– Маєш… рацію, – тендітна рука стискається в кулак на грудях, наче їй недостатньо повітря.

«У нас з поганим зором одразу відправляли на інші спеціальності. Тобі ніколи не дадуть пістолет, якщо матимеш слабкий зір…».

«Невже ти так вважаєш, Домініко, моя солодка дівчинко?» – його руки, що були сплетені в замок, роз'єднуються та розминають пальці. Він наче чаклує, грається з людьми. «– Перевіримо, як ти засвоїла цей урок?»

– Операція на очі– це складна річ. Навіть зараз крізь роки тисячі нових винаходів. Як ти на це погодилася?

– Мені зробили її в ранньому віці.

– Навіщо?

– Щоб змусити в майбутньому стати лікарем…, – випльовує слова, як отруту. Відчуваю, як м’язи атлетки напружуються.

– Ні… Ні, це не так.

– Так і повірила… Мої батьки теж бажали мені найкращого, тому брехали. Одного разу вони влаштували театр перед камерами, наче рятують бідних людей. Хоча ви знаєте, що таких немає…

– Адже новини показують інше, – завершую я.

Йона киває. Тепер мені видно ще трохи далі. Навколишній пейзаж неприємно тривожить душу. Липке та бридке відчуття кружляє вихорами навколо. Очі слабо бачать, тож кордони між реальністю та фікцією розмиті. Роззі мовчить. Ми не тривожимо її розпитуванням.

– Можеш пояснити, що з тобою відбувається? – руда трішки переміщує мою руку, щоб нам було комфортніше йти разом.

– Сама не розумію.

– На що це схоже? Які в тебе відчуття? Мені відомо лише про високий тиск, але що його викликає?

– Здається, спогади… Спершу різкий біль в голові, а потім провалля.

– Ти просто так провалюєшся в них? – Йона говорить швидко, наче за нами щось женеться і немає часу. – Як часто?

– Одного разу це було після під’єднання до годинника Джона…

Руда на мить смикається, але повертає собі спокій. Ми крокуємо іншою дорогою: відчуваю ногами гальку, а не рівний хідник, що залишився позаду.

– І це другий випадок.

– Ти щось робила з ґаджетом? – поправляє дорожню сумку. – Можливо, виконувала якісь дії?

– А якщо твоєму Джону не можна довіряти?

– Йоно, я розумію твою недовіру, але це вже занадто. Мені також спершу було важко повірити, що мій командир не дотримується закону, а навпаки… Хоче його скинути.

– Щось у вас не надто хороші стосунки.

– Здається, вони були чудові. Однак ми не переступали межу. Я думала, що в нього є своє коло спілкування та зацікавлення. Він старший за мене на дев’ять років, тому цілком нормально, що наші погляди на життя не збігаються.

– Коханню нічого не зможе стати на заваді, – хихикає цілителька.

– Це ще далеко до кохання, – мружуся та згадую наше спілкування. – Нам ще потрібно багато пройти, щоб стати справжньою парою.

– Не така ти й мала для таких роздумів, – плескає по спині атлетка.

– Повернімося до наших питань.

– Я підключаюся до чужого годинника не вперше, – активно згадую все, що відбулося за останні дні. «Чи варто говорити Роззі про Ема…», – довго не думаючи, додаю: – Роззі– це був він, – повертаю голову до неї.

– Отже, все почалося з нього…

– Мабуть, це була місія, – здогадка виривається, як гейзер, з моєї свідомості. «Чи не тому він вбив тих двох бугаїв раніше? Ще тоді мені здалися його дії дивними», – залишаю це за замком. «Думаю, що зараз не час обговорювати те, що пройшло».

Десь вдалині зашаруділо листя дерев, а трави здійнялися від поривів вітру. Зір все ще не повернувся, але бачу доти, доки рука дістає.

– Тоді я поринаю в дивний світ… Усе навколо вкрите мікросхемами, а мої спогади– це ланцюги, які ковзають навколо. Розумію, це важко усвідомити.

– Та ні… Не дуже, – відгукується справа.

– Що ти маєш на увазі?

– Як тобі сказати… Колись був фільм, і там герой також переміщався в схожий простір…, – дівчина на мить затнулася, – але я не пам’ятаю, що там було. Лише сама ідея спала на думку.

– Це вже щось. Можливо, цей фільм заснований на реальних подіях?

– Важко сказати: це було давно-о-оо! Пригніться! – викрикує Йона та тягне мене за собою вниз.

– Що трапилося? – очі починають боліти, а руки трястися. «Невже хтось напав на нас?»

– Тут монстр.

– Троє.

– Що? – викрикує, досягаючи рукою масивних віял.

– Подивися туди!

Відчуваю занепокоєння в серці дівчат. Моє скаче, як скажене, наче намагається наздогнати гончу. Вони стають по боках від мене та готуються. Мінібомби цілительки сяють під місячним промінням. Їх багато і всі різні. Маленький розмір дозволяє компактно переносити, а чудернацькі особливості– завдавати різної шкоди. Це не тільки зброя, а й схованка чи навіть захист. Віяла рудої одним помахом розкривають неосяжну велич. Битися такими набагато складніше, але їх сила перевершує всі недоліки. Тепер вони випускають не тільки спалахи полум’я, а й ріжучі повітряні поштовхи.

– З півночі до нас рухається істота зі змієподібним тілом, але пащеки в неї немає, лише свердло. Зі сходу прямує падла з чотирма парами крил та гострими кігтями. Із заходу щупальцеподіний монстр, який, мабуть, випускає отруту, – рапортує дівчина.

– Звідки ти знаєш про це? – запитую за останнього монстра, але говорю поспіхом. Збите дихання змушує випускати лише короткі фрази.

– Навколо нього все гниє та чорніє, – відступає назад Роззі: вона до нього найближче.

– Так, ці почвари не надто привабливі. Подібні до тих, що вже бачили: чорна шкіра, золоті очі, гострі кігті та зуби і відмерлі частини тіла.

– Не варто повторювати. Пам’ятаю, – гарячково думаю, що робити далі. – Намагайтеся триматися подалі від отруйного. Спершу знищіть літаючого, щоб він не турбував. І прошу вас бути обережними.

– Звісно, – кричать вони в унісон.

Через те, що я нічого не бачу, всі відчуття бажають вибухнути від гіперчутливості. Слух загострений так, що можу розпізнати наскільки далеко від мене тварюки. Руки торкаються землі та наче можуть відчути поштовх чи падіння навколо. Навіть нюх краще вловлює мерзенний трупний запах. Починається бійка. Йона випускає повітряні клини, що мають характерний звук, мов завивання чогось. Бомби латиноамериканки розлітаються навколо, травмуючи істот, що заливають криком усе навколо.

«Чорт! Чорт! Що там відбувається?» – тимчасова сліпота дратує… І лякає. – Дівчата, ви як?

– Не вдається збити літаючу гниду! – викрикує Йона.

– Я не хочу витрачати надто багато бомб зараз, адже нас чекає фінал. Тому стримувати інших двох важко.

– Навіщо ви роз’єдналися?! – страх коле в бік, змушуючи мене кричати. – Негайно станьте разом та вбийте його. Роззі, кинь бомби для дезорієнтації, а ти з максимальною швидкістю кидай вітряні хвилі.

– Гаразд, – стиснувши зуби, каже дівчина.

– Зробімо це!

Знову чую вибухи та порізи– і нарешті переможений крик почвари. Вона гулко падає на дорогу, тоді розумію, що прийшла черга наступних істот.

– Тепер візьміться за хробака.

– Ай! – вигукує цілителька та падає на землю.

– Що з нею? Що там?! – зриваюся на крик та підводжуся.

– Сиди в кущах, не вилазь.

– Скажи мені, що з Роззі? Негайно, – наказую і вона розуміє це.

– Її вжалив восьминіг.

«О, ні…», – закриваю обличчя долонями, розуміючи, що ситуація погіршується. Інстинктивно хапаюся за пістолети. «Вони мають допомогти. Обов’язково. Однак я не бачу…», – молю, щоб чуття мене не підвело, та стріляю.

– Домініко, припини! – дівчина відгукується та падає на землю.

«Я потрапила в неї? О, Боже!!!» – страх вкриває все тіло липкою примарою. Це вже не я, а якийсь переляканий звір. – Ти жива?

– Дякуючи тобі, ледве… Жартую, ти зачепила моє плече. Нічого страшного. А тепер… Припини гратися з пістолетами і поклади їх на місце, – її голос такий спокійний та врівноважений, хоча я відчуваю, як вона розмахує віялами: ця сила доходить навіть до мене. – Ти зараз не в тому стані, аби щось зробити.

Притуляюся спиною до дерева та повільно сповзаю. У голові сотні питань: що мені робити? Як допомогти дівчатам? Куди нам тікати? І жодної відповіді.

– Ааа-а-а-аа-! – руда кричить та сплескує віялами. Цю нову атаку я бачила раніше, адже допомагала створити її. Дівчина нагріває одне, а друге наповнює вітром. Коли відбувається дотик, то могутній потік пекельного повітря рушає на ворога. Він одночасно ріже та пече до нестями.

Відповіддю на цей рух стає писк чудовиська. Його фігура знаходиться на півночі від нас, отже, це змій. Нервово посміхаюся, адже дівчина послухала мене.

– Постріляй навколо.

– Навіщо? Це небезпечно! Ви ще досі там, – виглядаю з кущів та озираюся.

– Довірся мені.

Ці два слова не допомагають, але іншого виходу немає, тому вдаюся до жалюгідних спроб визначити, де тварюка є. Трупний запах лине звідусіль, тож тут допомоги я не знайду. На слух цей монстр найтихіший, тож знову мінус. Знімаю взуття, щоб відчути землю і врешті вишукую його.

«Щось тут не так. Я б у житті не вчула такі коливання», – дивуюся своїм здогадкам, від яких немає сенсу. «Напрямок визначила, але куди стріляти?»

– Йоно, підкажи мені! – благаю, мотиляючи головою туди-сюди.

Тиша.

«Чорт! Що ж таке! Вони не могли мене кинути…», – у відчай падати не можна, тому плескаю долонями по обличчю та миттєво висмикую пістолети. Можливо, істота недочуває, але чуття в неї прекрасне, тому повільно та спокійно пересувається ближче. «Дихай, ганчірко! Достатньо переживань», – підбадьорюю себе. – Якщо я тут одна, тоді покладатимуся лише на себе.

Закриваю очі. Груди здіймаються. Опускаються. Вдих. Видих. Все по чотири секунди. Навколо темрява. Чомусь так краще. Знову приблизно уявляю пейзаж навколо. Дихаю. Намагаюся визначити місце монстра. Полиск світла виникає в очах. Вони закриті, але це настільки неочікувано, що я стріляю. Ще раз. Наступний знову відбувається, коли сяйво повторюється. Істота гнівно шипить, але рухається далі. Здається, що в неї запрограмована ціль: дійти до дівчат. Мої постріли сповільнюють його, проте не рятують ситуацію. Смерть повільно та примхливо тече до них на своїх щупальцях.

– Дівчата, тікайте! – молю та благаю їх, проте не отримую відповіді.

Постріли продовжуються. Знімаю курок щоразу, як він робить крок. Не дам цій потворі хоч щось зробити їм. Думаю я в той момент, як відбувається вибух. Величезна червона хмара здіймається догори. Мене відкидає в дерево– і раптово повертається зір.

– Ні… Ні… Чому?! – знову заплющує очі, вдаючи, наче нічого не трапилося.

Величезний стовп диму підіймається. Не встигаю нічого усвідомити, як мене хапає чиясь рука та тягне вбік.

– Берімо її на руки. Хутчіш, – це Йона.

Я обіймаю її, сильно притискаючи до себе. Перець та апельсин б’ють у голову тендітними акордами. Хтось залишив декілька дрібниць з нашого життя в будинку. Йона вирішила скористатися та, можливо, востаннє поносити цей аромат.

– Ай, рука, – показує на плече.

– Проб…, – вона затикає мені рота.

– Пізніше. Зараз варто знайти схованку! – вона дає мені деякі наші сумки та ми тікаємо.

***

Сидимо у дворику. Чотири будівлі захищають нас зі всіх боків. Ми не можемо рухатися далі, адже Роззі не прийшла до тями. Місяць ще досі майорить над нами. Думаю, що до світанку залишилося декілька годин.

– Ось і знадобилася нова навчика з самолікування, – руда накриває латиноамериканку пледом, який ми взяли з собою.

– То її ґаджет тепер сам може вилікувати? – їм м’ясні смужки, щоб поповнити енергію.

– Так, щось на кшталт цього. Хоча це працює тільки з нею. Мені ледве вдалося зупинити цю машину, – вона показує середній палець лікувальній машині.

Дивлюся на неї, як на божевільну, але одразу втамовую свій погляд. Ми швидко перев’язали їй руку. Страшно від того, що причиною була я.

– Все-таки ти була права…

– У чому?

– Я, здається, хотіла тебе пристрелити, – губи здіймаються в дивній посмішці.

Йона мить дивиться на мене, як на божевільну, але одразу згадує про що я.

– Ти запам’ятала той момент? Оце в тебе пам’ять, – бачачи, що переведення теми не працює, вона додає: – Не переймайся. Ти хотіла кращого, але більше такого не роби… Я в той момент побачила все своє життя перед очима.

– І як?

– Не знала, що була така сучка, – дівчина задумується, – аха-ах-ах!

Доєднуюся до цієї грайливої миті та заливаюся сміхом. Хочу забути про обов’язки та відчути радість свободи. Не жити тим, що нас чекає далі, а просто насолодитися місячним сяйвом, тишею ночі та дружньою компанією.

– Рада. що познайомилася з тобою.

– Я теж…