SURVIVAL. Гра в реальному світі

Роблю крок вперед. Здається, я тільки що заходила у двері з написом «Регрес», однак перед очима зовсім інший пейзаж. Я посередині кімнати. Всюди темрява, а зверху одинокий прожектор, що світить на мене. На перший погляд, стою наче на допиті. Плескіт. Хтось наближається. Хочу озброїти руки, але пістолетів немає.

«Супер…».

– Перемогла все-таки…, – нарешті його фігура визирає з тіней. – Радий бачити тебе, у своїй барлозі, До-Мі-Ні-Ко. Ха-ха-ха!

– Смішно?

– Звісно! Ви троє вдало повеселили мене протягом цієї маленької гри, – тримає руки в замку та зловісно грається зі мною. – Скажи, що ти зараз відчуваєш? – його тон стає спокійним та виваженим, як у науковця.

– Гидко, бо стою в одній кімнаті з таким монстром, як ти! – випльовую в обличчя. – Де дівчата?

– Хтозна… Мабуть, ще не пройшли свої випробування, – з небес падає записник, куди той вписує нотатки.

З усіх боків починає грати віолончель. Мелодія тендітна та сонлива. Ми стоїмо наче серед великого банкетного залу, а цей чорт збирається запросити мене на танець.

– Отже, повернемося до твоїх відчуттів. Гидливість… Гм, це дуже цікаво! – здіймає ручку в повітря.

– Нічого цікавого! – прямую до нього, щоб схопити та знищити.

– Е-ее, ні. Так не буде! – відступає назад у тіні та зникає. – Невже ти не хочеш дізнатися мої мотиви? – підходить з протилежного боку.

– До біса твої мотиви. Я знайшла тебе. Місія виконана! Відпусти нас, – не можу стриматися, тому слідкую за ним.

Розробник то зникає, то повертається назад. Тінь це його дім, фортеця. Ніколи її не покине та не проміняє на щось інше.

– Це частина головної програми, тому сядь і мовчи! – клацає пальцями.

Ми миттєво опиняємося в сповідальні. Він з одного боку, а я з іншого. Мої руки та ноги сковані. Намагаюся виплутатися, але нічого не вдається.

«Що ти, чорт забирай, придумав!» – смикаюся щосили. У результаті маю тільки криваві рани. «Йоно та Роззі, тримайтеся…».

– Отже, ти втамувала своє бажання бешкетувати?

Мовчу.

– Чудово! – плескає в долоні. – З дитинства мені завжди було цікаво, як діє наш мозок. Однак особливо я був захоплений нашими переконаннями та принципами.

– Як типовий божевільний вчений! – обличчя дівчат в моєму серці змушують говорити чи робити хоч щось.

– Моє життя складалося з дослідів, – пропускає повз вуха мої слова. – Я обожнював слідкувати за людьми та дивитися на їх поведінку, – через маленькі шпаринки підглядаю, але бачу тільки згорблену статуру. – Кожним з нас керують принципи, особливий погляд на життя чи чеснота, або ж навпаки гріх! Ще давні люди розібрали це та персоніфікували. Чимось вони були розумніші за нас…

– За тебе точно…, – стукаю новгою в дерево.

– Не перебивай людину, коли вона говорить. Боже, що за манери. Не дивно, що ти пробірочна. Мабуть, такі знання можна отримати тільки в утробі.

– Що-що-що!? – тілом пробігає табун мурах. – Пробірочна?

– Ой, а до цього ми ще повернемося. Хі-хі-хі! – його диявольський сміх засідає в голові, як стукіт годинника, що відраховує останні миті життя.

– Ні-і-іі! Скажи вже! Негайно…, – серце розривається на частини. «Я що несправжня?» – думки крутяться в голові у вихрі. Згадую ті дивні видіння, і картина, що починає вимальовуватися, вбиває зсередини. – Чорт! Чорт! Ні-і-і-і!

– Та припини свої страждання і дай розповісти, – стукнув по ширмі. – Отже, – продовжує, як фея з казки, – я тоді розпочав свою наукову діяльність в університеті. Навмисно злив людей, робив пакості чи навпаки щось приємне. Дивився, як ті реагують. Допомагав парам зходитися та розходитися, наче купідон, – він, переповнений натхненням, співає дифірамби своєму шляху, поки я б’юся за життя. – Однак найприємніше було слідкувати, як вони зраджують принципам для того, щоб отримати бажане!

Мене вивертає від кожного слова. Вириваюся, стогну, намагаюся вибратися. Серце калатає ще сильніше. Не знаю, як я ще досі при тямі. Після такого стресу можна тільки відкинутися.

– Хоча я насправді був богом, адже вирішував їх долі. Люди так цікаво діють. Тоді, до речі, у мене з’явилася ідея з грою, де можна перевірити, людські принципи. Однак жоден університет не хотів давати мені фінансування…, – стишено завершив.

– І тоді до нашої бідної попелюшки прийшла добра фея? – йду до останнього.

– Так! А ти звідки знаєш? – чоловік справді здивувався, але ці емоції швидко спали. – Ну ти й сучка! – чую, як зарядив пістолет та поставив його на ширму. Постріл. Ще один. І останній. – Закрийся, прошу тебе.

Втискаюся в дерев’яну лавку, затримуючи подих. Кімната, переповнена ароматом пороху, зменшується. Заплющую очі. Усе змушує мене боятися та відчувати небезпеку. Тоді я уявляю, що все добре, а ми насправді на широкому полі з квітами. Дихаю. Рахую до десяти, а тоді… Чую дивний запах та легіт, а потім відкриваю очі.

– Припини гратися з моїм світом! – кричить прямо мені в обличчя.

– Йди до біса! – проте припиняю лаятися, коли бачу, що ми сидимо посеред поля квітів під деревом.

Дає мені ляпаса, але у відповідь не можу нічого зробити: руки ще досі прив’язані.

– Університет в Пекіні запросив мене. У них якраз була чудова програма з удосконаленням соціального рейтингу. Можливо, чула?

Відвертаюся, не бажаючи з ним спілкуватися. Однак справді чула про цю систему. Ніколи не думала, що їй дадуть життя, але час показує інше. Туди записують твої досягнення, хороші та погані вчинки, історію роботи та багато іншого– загалом усе про тебе.

– Пам’ятаєш, ти ще здивувалася, що в системі є всі дані про тебе?

Повертаюся до нього та мимохідь киваю. Нічого не чую окрім нав’язливого шуму.

– Так-от. Я знаю, що ти не ведеш соціальні мережі. А інформація про кожного члена ФБР, навіть студента, засекречена.

– І все приховано в Світовій Мережі Захисту Прав Особистої Інформації(СМЗПОІ)..., – не вірю в те, що кажу.

– Саме так! Вона ж має зовсім іншу ціль. Здогадалася яку? – він спирається на спинку крісла. Обличчя ще досі не видно, але здається, що воно розслаблене.

– Антиутопія якась…

– Ідеальна! Знаєш, як це приємно тримати людей у незнанні. Вони живуть своє мирне та щасливе життя, а потім бац, – гучно плескає в долоні, – і тут пекло, яке вони вважали радісним світом. Антиутопія, про яку ніхто не здогадується. Взагалі вона випадково виникла. Стала побічним продуктом першого експерименту.

– Не живуть вони щасливо. У нас є купу бідних та безробітних.

– Дорогенька, порівняно з усією кількістю мешканців землі вони– мізер. Тому хто тут монстр? – кладе голову на складені руки, наче мале дитя. – А тепер ми нарешті переходимо до експерименту.

Ми знову переміщаємось. Перед очима величезний екран. Це кінотеатр. І там покажуть фільм під назвою «Як обманути все людство». А я на ексклюзивному показі. Єдиному…

– SURVIVAL – це соціальний експеримент. Дослідження в сфері психології та нейробіології в найвищому рівні. Тут п’ятдесят учасників, кожен з яких відповідає чесноті, протистоять іншій частині, яка у свою чергу є протилежностями до них, а саме вадами. Чи не так, сотий об’єкте під назвою «Регрес»?

Мурахи несуться всім тілом хвилями. Груди стискає масштаб проблеми. Очі наповнюються сльозами. Хочеться здатися, адже виходу немає. Він сидить поблизу мене та закидається попкорном. Всередину нічого не потрапляє: у нього маска на обличчі. Однак, здається, його влаштовує ситуація.

– Об’єкти п’ятнадцять «Самопожертва», сорок вісім «Недовіра», п’ятдесят шість «Чесність» та вісімдесят чотири «Суворість» супроводжували тебе. Хоча вони й не змогли дійти сюди, їх досвід стане чудовим матеріалом. Знаєш, наші студенти активно за тобою спостерігали. У тебе навіть є фанати!

– А голосувати за мене будуть? Можливо, хоч так закриємо тобі писок…, – з люттю дивлюся на нього.

– Ха-ха-ха! Ти кумедна! – тицяє пальцем мені в щоку.

– Агх! – відсахуюся.

– Божечки, ще й скажена, – гладить свій мізинець, наче домашнього улюбленця.

– Часто згадуєш Бога. Думаю, якби він був то йому було б неприємно від цього, – я дурію, сидячи поблизу нього. Ці божевільні запитання– єдине, що мені вдається сказати. Зрозуміти, що твоє життя було постійно в лещатах, а ти взагалі можеш бути створеною з пробірки… Нестерпно.

– Сказала атеїстка, – зиркає на мене. – А тепер продовжимо.

– Вам давали дві навички, адже людині для життя потрібно що…? Правильно їжа, тобто виживання, та розваги, тобто битва. Ось і все. Звісно, ж зброю давали кожному, як символ карми. За всі дії потрібно платити! ХА-ХА-ХА! – його голос щоразу сильніше хрипне, але не може зупинити свою радість. – Як приємно розповісти комусь подібне. Ба більше ти загинеш, тож можна не переживати за інформацію.

– Ми це ще побачимо…, – намагаюся сконцентруватися на відчуттях. «Розробник сказав, що я змінюю його світ. Мабуть, це дія годинника. Потрібно сконцентруватися…».

– До речі, бачив, що ви оцінили мій жарт з об’єктом вісімдесят чотири! Дати йому биту було геніально!

– ТИ НЕ МАЄШ ДО НИХ ЖОДНОЇ ПОВАГИ, МОНСТРЕ! –зриваюся, адже розумію, що для чоловіка означала ця зброя.

– Наша цивілізація котиться в прірву. Це я й хотів показати розділенням гри на три етапи. Спершу дикий ліс, що символізує період до цивілізації. Потім пусте та втрачене місто, коли всі думають, що досягли успіху та процвітання. І фінал– це знищення, адже тут неможливо перемогти. Зустріч з чорною дірою, що вб’є кожного, – піднімається, кидає попкорн у зал та встає переді мною. – Так-так-так, найкращу роль я залишив собі.

– То ти ще й самозакоханий…

– Дякую! Запишу це у список своїх титулів, сучко! – б’є мене по обличчю ляпасом.

– Дурак ти…, – випльовую кров.

– Ти закінчиш цю тираду звинувачень?

– Ні.

Він плескає, а ми знову опиняємося в темному приміщенні. Лампа, мої руки вже розв’язані і його фігура, що майорить у пітьмі.

– І найголовніше. Впізнаєш цю пані? – показує обличчя жінки з мого випробування.

– Так… Теж частина вашої організації? Навіть руки тримає так! – стаю в бойову стійку, наче вона допоможе.

– Бо це наш символ… Так ось ти питала про себе. Не зовсім, люба. Ти не пробірочна. Хоча була однією з перших наших творінь… На жаль, твоє тіло не може існувати поза кіберпростором. Ти лише комп’ютерна свідомість.

Руки опускаються. Як? Це все жарт… А ці видіння. Думки струменять у голові, як нескінченний потік інформації. Чорт! Я навіть не людина. Взаємодія з оточенням цієї гри, комп’ютерний всесвіт та ще сотні подій. Усе вказує на правду в його словах.

– Це ж не просто так називається гра… Ми справді в кіберпросторі. Величезному місці, що може замінити життя.

– Помиляєшся, – згадую вагому деталь. – Про все подумали, а от за комарів забули. Жодного разу не бачила їх тут, – дивлюся з-під лоба, смакуючи момент.

Чоловік мовчить. Стоїть вкопаний та не ворушиться. Сподіваюся, що він здох. Однак пальці, які здіймаються в треморі говорять інше. Грається ними, як лезами. Різко опускає голову на бік. Виглядає маніяком. Хоча ні. Він є ним. Підбігає. Удар. Ще один. Інший. Обличчя вкривається ранами, а криваві цівки ковзять шкірою. Потім бере мене за шию та стискає. Рана, що була там ще від Донни заливається барвою. Я відчуваю це, адже все щипає. Мимохідь помічаю годинник на його руці.

– Якщо це гра, то ми всі сюди попадаємо через нього, – вказую поглядом.

Не встигає чоловік протидіяти, як я пахаю його за цю руку. Іншою прив’язую нас за допомогою ремінця, що виник за допомогою моєї сили.

– Не посмієш…

– Чому?

– Знаєш, що це гра! – зривається на крик. – Тебе немає там!

– То я все-таки кіберсвідомість…, – нахиляюся, вдаючись до жалюгідних спроб приховати біль.

– Твої спогади це сконструйований матеріал, – тараторить не зупиняючись. – Досвід сотні людей, який було передано в новий організм. Тому ти не мала жаги до підкорення вершин. Постійно було достатньо того, що маєш, – стискає мою руку.

– Невдалий експеримент…

– А ось той хлопець на початку гри був твоєю протилежністю. Об’єкт номер один «Розвиток». Хлопець не хотів миритися з цим та рухався далі. Хоча і загинув. А ти що? Поплакала у вбиральні та змирилася? – хоче говорити, але я перешкоджаю рвучи плоть на його руці.

– Ти помиляєшся. Саме тут я побачила, що таке життя. Захотіла рухатися вперед.

– Тому що в цьому й був секрет експерименту… Тепер ми знаємо, як штучно створити справжню людину. Ха-ха-ха! – знову заливається дурнуватим сміхом.

Здіймаю руку. Зриваю маску та дивлюся на цього монстра. Нічого в ньому не дивує. Чоловік, якому десь п'ятдесят-шістдесят років, з окулярами та короткою сивою стрижкою. Такий, як усі інші.

– Ми можемо домовитися! Я створю світ, де ти з іншими учасниками житимеш далі. Стремо тобі пам’ять і чудо. Життя, про яке мріяла, стане реальністю!

Ось рішення. Тоді чому на душі так тяжко? Невже насправді моє минуле було жартом? Однак як я привязалася до інших. Вони існують. Я ж фікція. Засланий елемент. Тому Ем назвав мене особливою. Джон казав, що зможу всім допомогти. Стала просто лялькою в руках оточуючих. Не того бажала. Ця гра зло: щоразу підкидає тебе та робить щасливою, а потім навпаки знищує та вбиває. Чи готова я проміняти їх щастя на своє?

– Знаєш, це дуже цікаво. Я б погодилася, якби ти розповів про план раніше. Однак мій зв’язок з Роззі та Йоною такий великий. Не можу підвести їх. Тому якщо й здохнемо, то двоє, – ремінь на другій руці зникає, а я переношу її до правиці, щоб наші годинники зіткнулися. Це єдиний спосіб знищити його. Звідки я знаю? Увесь секрет у цьому пристрої. Отже, він і є моя зброя.

– Стій! – намагається відсунутися та втекти. Кросівки совають по поверхні підлоги. Чоловік хоче вибратися, а в тьмяних блакитних очах видно страх.

– Ти ще не зрозумів, що це кінець для нас?

– Подивися сюди! Немає кого рятувати…, – вказує позаду мене.

Обертаюся. Рейтингова таблиця пуста. Лише моє ім’я там. Очі широко розплющуються. Це кінець… Для нього. Не повірю, що вони загинули.

– Ти так захоплено слухала мою розповідь, що витратила всі їх життєві сили!

– НІЗАЩО! Це брехня ти бісове поріддя! Настав час тобі загинути. Сподіваюся, ця гра піде з тобою на дно!

Останній дотик. Наші годинники з'єднуються. Яскраве світло змушує мене заплющити очі. Тілом проноситься силова хвиля. Серце пропускає удар. Я в невагомості. Однак настільки легко мені ще не було. Відпускаю всі проблеми, нездійсненні мрії, останні думки.

– Джоне… Я дійсно тебе любила…

Вітаємо!

Гру завершено…