SURVIVAL. Гра в реальному світі

Йона, очевидно, не підтримувала мою ідею, Ноель же зацікавлено звертає увагу на мене.

– Ну, а що ми втрачаємо? Мені здається, що це кумедно. От уявіть: на когось з нас на черговому випробуванні нападає якийсь монстр і ця людина кричить: «Сміливі горностаї, мені потрібна допомога!»

– Ви дитячі мультики передивилися? – Йона вирішує переглянути припаси, показуючи слабкий інтерес до розмови.

Бачу, що ситуація складна. У мене з’являється відчуття, що нам треба підняти наш бойовий дух.

– Я не просто так придумала цю назву. У ній є великий сенс!

– Який саме? – Ноель старається підтримати мою ініціативу.

– Ці горностаї вижили посеред монстрів. Вони не здались та продовжили жити, – вказую пальцем на малечу, яка тягнеться до нього, очікуючи смаколика. – Якщо ці звірі змогли, то і ми точно зможемо.

Моя креативна імпровізація хоч і звучал трохи безглуздо, але вона досконало відіграла свою роль. Мої нові знайомі посміхалися й трішки розслабилися. На їх обличчях відображалося дещо менше страху та переживань.

– Вони тримались разом та підтримували один одного. Так, це не люди, але інстинкти самозбереження у них також присутні. Тут би не процвітало життя, якщо б монстри були настільки непереможні. Зараз нам головне триматися разом та рухатись вперед, – замовкаю, очікуючи їхню відповідь.

Йона здіймається над землею та простягає сумки з припасами нам обом. Ми беремо та одягаємо їх.

– У дечому ти маєш рацію. Здається мені, що час рухатись далі в пошуках сховища: ми ж хочемо вижити? – обличчя її осяює небезпечна посмішка. Дівчина заряджена на перемогу.

– До справи! – Ноель першим вибігає з куща.

Ми прощаємось з маленькою зграєю кумедних тваринок. Дивно, але вони не біжать за нами. Спокійно споглядають за тим, як наші фігури зникають в лісовій гущі. Виконавши свою роль, звірі продовжать жити, а ось перед нами лежить довга та небезпечна дорога.

***

Ноель веде нас до річки, яку ненароком помітив, бігаючи лісом. Серед припасів води не було, тому це спонукало нас знайти її самотужки. Я знайшла пігулки для очищення води і це було фантастично. Їхньої кількості достатньо, щоб тиждень очищати воду. З цією біганиною я не помітила, як сонце почало різко сідати. Блакитне небо поступово починало червоніти.

Річка була невеликою, але достатньо чистою та глибокою, щоб набрати води та покупатись. Поки ми з Йоною метушилися на березі, Ноель вирішив прогулятись вздовж потоку. Нам варто було знайти безпечний прихисток на ніч подалі від монстрів, звірів та інших гравців. Хто його зна, може хтось хоче почати позбуватися від зайвих «конкурентів«? Через декілька хвилин він вернувся з чудовими новинами.

– Трохи вище є гора з виступом. Можливо колись це був водоспад, адже там є печера.

– Але ж печера – не найкращий варіант, – втрутилася я. – Це скоріше найкраще місце для пастки.

– Що?

– Ми якщо зупинимося там, то станемо легкою здобиччю як для монстрів, так і для звичайних звірів.

– Не мели дурниць. Ніхто на нас не нападе у печері. Хто може мешкати там?

– Але…

– Вибач, Домініка, але я за варіант Ноеля.

Далі сперечатися не стала і лише сподівалася, що це все не вилізе нам боком. Підніматися було важко, за цей ми дуже втомилися, та й на спинах в нас був чималий вантаж, а виступ знаходився доволі далеко, та ще й земля була не рівною. Каміння час від часу скочувалось вниз, відгукуючись гулким ехом. Фізична підготовка хіба що трішки допомагала мені, полегшуючи шлях, проте для легкого подолання цієї відстані потрібні якісь надздібності… Дуже прикро, що мені до всіх атрибутів не подарували якісь крила.

Я перестрибнула з одного виступу на інший, намагаючись утримати рівновагу та не полетіти кубарем вслід за камінням. Ноель, на диво, не мав проблем з підйомом. Це йому його чоботи допомагають? Якщо так, то я дуже заздрю. Шкода, що не можна запропонувати йому обмінятися нашими ґаджетами.

Він розігнався на швидких чоботях та буквально взлетів, опинившись на місці. Йона також методично підіймалась. Вона робила це повільніше та спокійніше ніж я, але не відставала.

– Нарешті ми тут, – я отряхнула свій одяг від пилу та оглянулася.

– Тут нічого так, – зауважила Йона.

Ноель подав їй руку, від якої вона не відмовилась. Він уже розклав наші сумки, намагаючись таким чином полегшити нам останок цього безкінечного шляху.

Коли моя рука торкнулася його, мої щоки обпалило жаром. Цікаво, що саме мене так збентежило в цій ситуації?

– Думаю, нам варто якось позначити це місце перед тим як відпочивати.

– Слушна думка, Ноелю, – відповідає Йона.

– Так-с, що у нас тут, – я дивлюся на годинник та фіксую місце розташування у спеціальному додатку.

У кожного з нас було по одній сумці з припасами та ще одна зі спорядженням. Також приємною новиною стало те, що всередину нам поклали спальні мішки. Моя спина б не витримала такого навантаження: весь виступ складається з величезної брили, що далеко від комфорту м'якого ліжечка. Йона запропонувала приготувати вечерю. На диво, її ґаджетом для виживання була міні-кухня на кшталт мультиварки. Розпитувати чи була вона кухарем у минулому, здалось мені дещо недоречним. Ноель запропонував назбирати сухих гілок для багаття, а також наших спальних місць, щоб було комфортніше. Мені випала доля створити місце для багаття та розчистити виступ.

Я почала з другого, адже ані консервної банки, ані хмизу в мене поки не було для розведення вогню. Насправді це не було надто важко: на кам’яній поверхні знаходилися тільки мох, який я відшкребла без жодних проблем, та безліч маленьких камінців. Розчистивши коло на виступі, я обклалаю місце високим камінням, щоб вітер не перешкоджав розгоранню. Хоч нам не потрібно готувати щось на вогні, але хоча б теплий чай нам не завадить. Кладу мох та папір всередину банки від квасолі, яку вже випорожнила та очистила Йона. Запальничка у моїх руках видобуває вогонь, щоб допомогти хмизу спалахнути. Тримаю її не надто близько, адже мені не потрібно спалити все до тла. Бачу, що перші іскри засяяли та залишаю вогонь у спокої.

Підіймається Ноель. Він приносить перший хмиз та неочікувану новину:

– Я знайшов невеличку колоду в лісі. Пропоную Йоні її розпиляти, щоб у нас було хоч трохи дерева прозапас.

– Ти хочеш, щоб я знову спустилась туди?

– Ну, а чому б і ні, – він грайливо посміхається їй, запрошуючи до дій.

Вони сперечаються декілька хвилин, поки я розбираюсь з вогнищем. Обережно висипаю вміст банки та паличкою роззосереджую вогонь навколо. Далі у справу йдуть купи хмизу та дрібні колоди. Пишаючись свої результатом, споглядаю за вогнем, який захоплює все нові та нові гілочки.

– Домініко, ми йдемо вниз за колодою. Прослідкуй, щоб мультиварка не переварила їжу.

– Як я це зроблю, якщо мені не можна торкатись її?

– Покличеш мене або віллєш трішки води-и, – її голос зникає під виступом.

Ноель, беручи її на руки, швидко спускає на низ. Вони сміються та жартують. Я чую, як гострі жарти летять у повітря, контратакуючи одне одного. Чомусь мені неприємно чути це. Залишившись покинутою з їжею, я слідкую за рагу, яке булькотить запашним соком. Групи бульбашок вилітають назовні, підкреслюючи мій емоційний стан.

– «Невже я ревную?« – ці слова сковзять по стінкам свідомості.

– «Та не може бути. Я ж знаю їх лише один день.«

Я шукаю втіху в цих словах, але її немає. Нова територія, багато подій та невизначене майбутнє робить мене вразливою. Головою я це чудово розумію, але поки мені складно пристосуватись.

– Надіюсь вони скоро повернуться, – говорю буквально собі під ніс, щоб ніхто не почув.

***

Хлопця щось непокоїло. Він навіть забув про те, що зазвичай намагається зовнішнім виглядом не демонструвати своїх емоцій. Йоні це було чудово відомо, тому вона вирішила поговорити з ним.

– Я бачу, що тебе щось турбує. Не маєш бажання це обговорити? – не відводячи погляду від колоди, яку вона пиляла, запитує дівчина.

Ноель продовжував зберігати тишу. Його зіниці безцільно шукали на що б подивитися. Дівчина зрозуміла, що сенсу з ним щось обговорювати немає, тому просто продовжила займатися своєю справою. Як-не-як, крім неї навряд хтось підготує колоди для ночі..

Йона через занепокоєння все ж піднімає голову та уважно спостерігає за Ноелем. Він витримує ці дивоглядки, але мовчить далі. Поки не вибухає.

– Я піду за хворостом. Гадаю, що його буде замало.

– Як скажеш, – спокійно відповідає дівчина, практично завершивши роботу.

Вона складає маленькі поліна гіркою та присідає на хвилинку, щоб відпочити. Ні про що не думає, лише спокійно відпочиває та переводить подих.

– Гаразд, достатньо, – через п’ять хвилин здіймається та, беручи декілька колод, йде до табору. – Ну, я не слабачка, тож і сама можу впоратися.

Коли вона пройшла близько десяти метрів, її наздоганяє Ноель та каже:

– Вона цікава дівчина, хоча зараз здебільшого налякана. Можливо вона виявиться сильним партнером і стане нам у нагоді, – пильне око надовго закарбує в пам’яті статуру вольової та сильної гравчині.

– Ти про Домініку? – питання риторичне, тож задає вона його так, наче стверджує.

– Ха… А хто зараз не наляканий?

Він не зводить погляду з очей дівчини, а та не хотіла програвати у цих «піжмурках«.

– Так, проте варто за нею спостерігати. За вами всіма потрібно пильно дивитися, бо біди не уникнути, – говорить Йона, оминаючи хлопця.

Вони через свою гру й не помітили появу Ніки.

– І ти цілком впевнений, що вона не зрадить нас?

– Не знаю, – відповів Ноель.

– Не переживайте, звички встромляти ножа в спину не маю. Як і душити сусідів посеред ночі. Якщо зберуся змінити сторону – попереджу перед цим.

Від неочікуваності Йона та Ноель здригаються і починають ніяковіти. Від сорому вони нічого не сказали, лише розпочали довго та повільно підніматися нагору. Сміливості подивитися хоча б один на одного в них не було, проте готуватися до ночі все одно треба.

– Досить маятися без діла. Чи ви збираєтеся померти за таких обставин?

***

Коли солоденька парочка нарешті повертається, я встановлюю гак, на який ми повісили казанок для води. Розміщую поліна так, аби вітер не загасив вогнище. Коли вогонь набуває достатніх розмірів, додаю ще одне дерево зверху. Моя робота на цьому завершувалась і розпочиналася Йонина – приготування смачної вечері.

Коли їжа була приготована, ми розмістили м’яке листя папороті під спальними місцями та комфортно вмостилися. Запашне рагу, яке зроблене всього лише з декількох інгредієнтів: банки квасолі, тушеного м’яса та набору овочів, – спокушає своїм запашним ароматом у моїх руках. Він лоскоче нюхові рецептори і дражнить зголоднілий шлунок.

Поки вода у казанку нагрівається ми починаємо нашу трапезу, не стримуючи свого бажання їсти. Ложки вдаряються об металеве дно спеціального посуду для подорожей. Щастя переповнює нас, тому що ми забезпечили себе значною частиною припасів і задовольнили одне з базових людських бажань. Хоча спершу їх потрібно було знайти, але щоб досягти цілі потрібно пройти перешкоди. Ноель порушує тишу та розпочинає розмову:

– Я думаю, що вам варто взяти зі своїх сумок ці наліпки, – він вказує пальцем на значки, які прикріплені до тканини та додає: – Мені здається, що таким чином нам нараховуватимуться бали.

– Гм, але це немає сенсу.

Ноель та Йона з цікавістю повертають голову в мою сторону та чекають продовження.

– Тоді ми могли понабирати собі цих знаків хоч тисячу, але не нести припаси.

У моїх словах є сенс, але поки я не розумію, що ми впускаємо… Раптом бридкий неприємний звук пронизує наші барабанні перетинки. Він лунає зі сторони багаття, де я помічаю банку з квасолею. Вона лежить, наче її хтось підкинув.

Підходжу та оглядаю жертву вибуху. Помічаю маленький чіп, що знаходиться під низом та повідомляю команду, крутячи річ в руках:

– Скоріш за все це трекер. Він би відслідковував кількість товар поблизу нас.

– Тобто ці наліпки порахували все набуте нами та обміняли на бали, – Йона стає активнішою та завз’ятішою. Їй приємно дізнатись, що після цього випробування нас чекає чимала винагорода. – Однак мене хвилює цей звук: чи не прикличе він монстрів?

– Не переймайся. Мені здається, що на самому початку монстрів ще немає бути, – спокійним тоном відповідає Йона та вмощується зручніше, щоб продовжити трапезу.

Я повертаюся до свого місця та приєднуюся до інших. Вогонь приємно потріскує, а легінь проноситься повз нас, підіймаючи прядки волосся. Дивлюся на свій витвір та в думках хвалю себе. Вирішую, що варто ближче познайомитися зі своїми «колегами«.

– Чим ви займалися до цього? Ну, тобто до того як потрапили на гру.

– Я була фітнес-тренером, – відповідає Йона. – Нещодавно стала частиною робочої команди одного відомого айдола. Він якраз мав тур по Америці, тож я поїхала з ним.

– Ти слідкувала за його харчуванням та фізичною формою? – з неприхованою цікавістю запитує Ноель.

– Так, саме так. Робота не надто складна, тож мене все влаштовувало. Хоча очима мого підопічного це було суцільне пекло, – дівчина легко посміхнулася, розносячи ехом приємні та глибокі ноти.

– А ти, Ноелю?

– Ем, ну як вам сказати…, – хлопець зам’явся.

– Кажи так, як є, – вдалася до ментального тиску Йона.

– У моєї сім’ї є своє ранчо. Я займаюся конями.

– У-у-у, цікаво. Чому саме вони? – уточнила я.

– Не знаю, з ними я відчуваю спокій. Мені загалом приємніше працювати саме з тваринами, ніж з людьми.

– Розумію тебе. Мені також хочеться мати улюбленця.

– Котика чи собачку? – зацікавився Ноель.

– Котика. Однозначно його.

Я маю дуже активний спосіб життя, тож дома радію кожній вільній хвилинці для відпочинку. Хочу приходити туди, де мене чекає ніжний та пухнастий клубок шерсті. Обійняти його та спокійно посидіти декілька хвилин. Моя фантазія малює ці картини перед очима. Тепло та жар багаття імітують камін, а теплий плед – котика.

Я знімаю його, щоб на мить відчути приємний вітер та налити пахучого чаю кожному в чашку. Встигаю розповісти про себе поки роблю ці приготування. Ноель та Йона відкривають мене для себе в іншому світлі. Їх переповнює здивування, адже образ поліцейської ніяк не поєднується зі мною. Коли я врешті-решт переконую їх, ми продовжуємо розмову. Сидимо трикутником та уважно спостерігаємо одне за одним. Чай зігріває руки, поки слова линуть з наших вуст. Щось у цьому моменті є таке приємне та атмосферне. Троє людей знаходяться посеред лісу з генно-модифікованими монстрами та просто відпочивають.

– До речі, а ти, Йоно, хочеш домашнього улюбленця? – Ноель повертає тему нашої розмови так, наче хоче розібратися з чимось.

– Ні, у мене алергія на шерсть.

Здається, що ці слова неприємно пройшлися лезом по душі хлопця, але він швидко взяв себе у руки. Дівчина навіть не помітила цього, тож продовжила розповідь:

– Колись я хотіла завести змію чи хоча б рибок, але швидко зрозуміла, що ідея не дуже. Мені просто хотілося закрити цю проріху будь-яким звіром, лише б він був. Тоді мати пояснила, що так робити не варто. У дитячій пам’яті це закарбувалося на довго. Тому з того часу у мене не було ніяких тварин.

– Молодець, це дійсно круто. Здорова позиція, – я вирішую підтримати дівчину, адже Ноель наче у прострації.

– Так-так, правильно…, – це єдине, що він каже.

– Як ви думаєте, можливо, нам варто вже йти спати? Якщо раніше встанемо, зможемо спокійно пройти глибше в ліс…

Ноель та Йона перезирнулися та синхронно кивнули. Ми у разі небезпеки домовилися зібрати всі свої речі та покласти близько до спальних мішків. Багаття не тушили: воно все одно почало тліти саме по собі. Закінчивши останні приготування, кожен ліг у свій спальний мішок та спробував заснути.