SURVIVAL. Гра в реальному світі

За тиждень до…

Барабан крутиться десятки разів, оминаючи кожного учасника. Я настільки довго та сконцентровано на нього дивлюся, що починає нудити. Однак нічого не можу з цим вдіяти. Зараз оберуть лідера нашої меленької битви. Зовсім не бажаю бути в числі цих щасливців. Відповідати за своїх це одне, а коли на твої плечі лягає відповідальність за зовсім тобі не відомих… Це інше. Він зрештою доходить до останнього оберту.

«Хто б міг подумати, що це буду не я…», – зітхаю, опускаючи свої губи в сумній гримасі.

Емануель дивиться на мене з іншого кінця майданчик та вітає, як свою суперницю. Робить це настільки невимушено та природньо, що я розумію: він також був впевнений у моїй кандидатурі. Розриваю з ним зоровий контакт та рухаюся до місця, де я контролюватиму все і всіх. Ноель зустрічає мене підозріло впевненим поглядом та плескає по спині. Йона з Еґон просто вторять мені, що все буде добре. А чи вірю в це я?

Через декілька сходинок хочу повернути наліво, адже там вихід на підвищення. Однак мені перешкоджає чужа рука, що затягує всередину ніші. Групуюся та б’ю лівою ногою в бік– мій коронний. Повертаючи корпус до нападника, заношу руку та намагаюся поцілити в обличчя. Він відпускає мою правицю. Завдяки цьому зупиняє ногу практично за сантиметр до удару. Інша рука лягає на кулак, що несеться до щоки. Лише тоді здіймаю очі та бачу його. Ці сірі райдужки, як похмуре небо восени, та яскраве й наповнене енергією русяве коротко підстрижене волосся мені ніколи не забути. Він обіймає мене, міцно притискаючи до тіла, великими руками. Гарячий подих відчувається на шиї, оминаючи маленькі вуха. Не знаю як, але я відчуваю дикий стукіт серця крізь спецодяг «койотів». Тепер це прізвисько завжди буде зі мною.

«Тільки раз опинившись за межею, ти більше не повернешся туди, де був», – ці думки неприємно закрадаються в мою душу, відгукуючись порожнечею всередині. Я відсахуюся від нього. Мені складно.

– Джоне, – звертаю погляд блакитних очей на нього знову.

– Домі…, – він глибоко та рвучко дихає. Я ще ніколи не бачила його настільки стурбованим. Тільки йому було дозволено називати мене Домі. Або навіть не дозволено. Він робив це, бо хотів.

– Що ти тут робиш? Мені потрібно йти на випробування…, – я не розриваю зоровий контакт, але лице кам’яніє за мить. Мабуть, це не те, що він очікував?

– Я нарешті можу побачити тебе. З тобою все в порядку? Звісно, ти жива та здорова… Це ж ти, – Джон знову дивує мене. Раніше такі слова від нього я чула лише раз: після місії, де ми зі спецназом рятували дітей від серійного вбивці. Я тоді зникла з радарів майже на шість годин. Він огортає мене своїми руками, кладучи їх на плечі. – Я витягну тебе звідси.

– Як? Ти нічого не можеш зробити проти влади.

– Ми придумаємо. Харлі влізе в їхню систему безпеки та витягне тебе. Ти наче помреш тут, але насправді втечеш, – говорить впевнено та чітко, наче повідомляє план роботи над операцією.

Однак тепер я частина цього світу. Не можу нормально реагувати, адже все це реальність. Я наражаю себе на небезпеку щодня.

– Тобі не вдасться, – в моїх очах сльози. Бачити його– це радість та мука одночасно. – Він не грає в дитячі забавки. Ти просто підставиш себе.

– Що ти кажеш? Невже я повинен це все кинути. Сержантко Павелл, відколи Ти почала ігнорувати мої накази, – його голос. Глибокий та низький відлунює в мені ті почуття, що вирували колись. Однак зараз… Усе складно. Я бачила його декілька разів за ці два тижні. Ніколи не думала, як він там? Чи переживає? Чи шукає зустрічі зі мною? Чи справді він мені так сподобався? Чи це була ілюзія? – Домі? – він знову зазирнув у душу срібним місяцем очей. Робив це так, як умів тільки він. Серце пропустило удар.

– Твій командирський тон… Як давно я його не чула, – взяла велику долоню у свою, міцно стиснула та відпустила, а наприкінці додала: – Сумувала, – дуже непокоїлася. Лишень собі не зізнавалася і гнала думки подалі. Однак що зробить він? Там, у реальному житті, він красивий, сильний та всемогутній, а тут лише пішак. Як і я.

***

Зрештою розпочинається гра. Я б назвала її «Вбивчі шахи», адже насправді це вони і є. Тільки тут рулять пішаки: замість них стоять на полі бою монстри. У всіх забрали зброю. Нескладно здогадатися, що, потрапивши під немилість цієї фігури, ти загинеш вмить. А захищати мені потрібно аж вісім людей, що повірили в мене. Вони, можна сказати, поклали свої життя мені на ваги. Я б їм подякувала на операції, але тут… Ні.

«Достатньо скаржитися. Я показала свою силу до цього і зможу зробити все, що потребуватимуть від мене люди», – думаю та дивлюся на кожного члена моєї команди, суплячи рівні брови.

Мені дозволили обрати кожному його фігуру. І я це зробила під дією дивної інтуїції. Мабуть, варто все ж подякувати всесвіту за те, що ходитиму перша. Мої фігури білі, тож хоч якась перевага в мене є. Я віддаю Еґону роль тури, а Йоні королеви. Очевидно, що Ноель буде…

– Король? – його очі розширюються, а легкі персикові губи розкриваються. – Ти впевнена? – м’який вигин на бровах стає більш гострим.

– Чому я повинна передумати? Тобі не подобається? – вмикає в собі суворого боса, не даючи поставити рішення під сумнів. Моя спина горить від пекельного погляду. Він стоїть позаду. Відчуваю це. «Я таким чином скоро згорблюся. Припини!« – грізно стискаю кулак, підносячи його до попереку.

Поки я вирішую милі справи з Джоном, Ноель встає на своє місце. Він оглядається довкола, але зрештою відпускає ситуацію.

– Що? Не очікував? – відгукується Йона, що стоїть поблизу.

– Га?

– Горобчику, припини висиджувати свої яйця та увімкнися.

– Та тут я. Все ок.

– Ми розпочинаємо гру. Білі ходять! – викрикує Джон позаду мене.

Перший крок та перше рішення на моїх плечах. Відступати пізно, адже я пообіцяла собі, що переможу. Тиск, що висить над нами, огортає з усіх сторін. Сонячне світло, що палить в обличчя, тільки погіршує ситуацію. Ми всі наче на великій пательні.

– Пішак на е4, – роблю очевидний рух. Так починає багато хто, так робили навіть професіонали.

– Пішак е5, – не змушує себе чекати Емануель. Він стукає пальцями по огорожі та часто оглядає кожного учасника.

– Хвилюєшся? – викрикую я, сама того не очікуючи.

– Звісно, тому що на моїх плечах доля учасників.

«Резонно», – в думках погоджуюся я.

– Кінь f3, – виводжу невідому мені дівчину. Вона раніше не показувалася поблизу, але Еґон бачив її на іншому завданні.

– Кінь с6, – підкликає свого напарника Емануель. Це один з бугаїв, що я бачила.

«Будемо грати в повторення?» – наші фігури ідеально та відзеркалено стають в потрібні позиції. Кров у венах починає пульсувати, адже гра насправді почалася. Я знову виводжу свого коня, але тепер іншого. Емануель повторює мої рухи. У нього цікава тактика, але постійно ж він не зможе мене пародіювати.

– Слон на b5, – роблю неочікуване, виводячи його практично в тил ворога. Учасник на місці фігури нервує. Бачила його декілька разів. Він, здається, володіє рушницею.

– Слон с5, – і знову назва тієї ж фігури лунає довкола. Вони зустрічаються один поблизу одного. Це дівчина з рожевим волоссям– володарка голок. Її погляд, як в орлиці. Учасниця нічого не боїться.

Ми обидвоє робимо рокіровку. Знову ніяких дій на полі бою. Це бажання все вирішити терпкою та густою краплею меду звисає з ложки. Він не дає мені спокою, адже дратує щомиті. Мене це справді втомило, але я мушу щось вдіяти.

– Кінь на е5, – перша втрата в супротивника і плюс мені в карму, адже я зробила хоч щось. Маленька радість вибухає феєрверком у грудях, але ще рано радіти.

Він знову нічого не робить. Лише пересуває туру на одну клітинку. Я бачу, що шлях відкритий. Мій кінь може з’їсти наступного. Цього разу це буде інший учасник, а саме той бугай. Уже не пам’ятаю, яка в нього зброя? Мабуть, булава? Не в цьому суть. Випускаю коня ще раз. Мінус один супротивник. І тут приходить моя розплата.

– НІ-І-ІІІ-ІІ! – відчайдушно кричить дівчина, коли на неї нападає пішак на с6. Це неминуча смерть, адже вона беззахисна. Монстр, що тепер не подібний на жодну тварину, нападає на неї. Ця тварюка нагадує пакет зі сміттям, що раптово ожив та сяє блиском збожеволілих очей.

Це все розгортається перед очима. Смерть через мої вчинки. У голові рій думок: як можна було зробити по-іншому? Мабуть, я могла врятувати її? Однак зараз від неї залишилася лише кривава калюжа. Мені здається, що я зникаю з цього світу. Ноги втрачають опору, хоча руки намагаються зачепитися за поручні, як рятівне коло. Збоку підбігає Джон. Я впізнаю ці кроки з тисячі. Він щось говорить мені, але я не реагую. Єдине, що приходить мені в голову, це:

«Йому не можна зі мною говорити. Хоча, мабуть, розробник знає про наше минуле… Але ж ні», – відштовхую його. Дивно, але це допомагає мені зібратися. Вхопитися за щось теперішнє та рухатися далі. Я дивлюся йому у вічі. – Відпусти, – думки ще в тумані, але часу гратися в мене немає. Він виконує моє прохання та рушає назад. «Мені потрібно відступити. Я зовсім не розумію його дій», – мій слон повільно повертається туди, де стояв. Хлопця на місці цієї фігури це, очевидно, ощасливило, після смерті іншої учасниці. Ноель та Йона переглядаються одне з одним. Еґон стоїть спокійно, поки не виривається:

– Не стримуй себе. Інколи ті, кого ми лякаємося, бояться нас більше, – його тонкі губи ледь рухаються під час розмови, але я чую все немов під вухом.

– Не надто вдала порада, враховуючи те, що ми зараз втратили учасницю, – Йона стоїть, склавши руки на грудях та насупивши брови.

– Битва– це завжди втрати. Ми не можемо сумувати за кожним, адже в нас хороше серце. Хтось вмирає, а інші йдуть далі, – Еґон говорить це чітко, як доконаний факт. У такій ситуації не бажаєш навіть сперечатися з цим чоловіком. Одні його очі вказують на винятковість цього рішення.

– Слухай. Ми не на війні, а ти не наш командир. Мені здається, ми це вже обговорювали, – дівчина тримає стійку, поки намагається вирівняти дихання.

– Ей, спокійно, – перериває їх Ноель. – Домініка тут вирішує наші долі. Дайте їй вільний простір для думок.

Йона наче не помічає хлопця, хоча він стоїть перед нею. Її вогняна енергетика лине до нашого четвертого учасника. Насправді ми на війні. Вона, жорстока та вбивча, змушує кожного показати свої зуби та відстоювати власні кордони, навіть якщо ми говоримо про стосунки в команді. Я повинна щось зробити. Рішення відкинути невпевненість та почати новий шлях тільки допомагає мені в цій справі. Наступний крок свідчить, що ми не четвірка дурників, яка потрапила сюди аби загинути. І я маю честь покласти край безладу.

«Яка я пафосна у своїх думках. Ще б такою в реальності бути…», – протираю очі та дивлюся на кожного учасника. – Сміливі горностаї, – це єдине, що я кажу їм. Позаду лине тонкий та ледь відчутний легінь, що несе з собою його аромат. П’янкий бурбон на секунду повертає до реальності. «Я тут і зараз».

Реакція моїх друзів, на диво, миттєва. У моєму голосі немає ні роздратування, ні гніву, ні переживання. Лише терпкий спокій, що змушує кожного завмерти. Так на мене впливає Джон. Я зазвичай ставала жорсткішою поблизу нього. Можливо, рівнялася? Ноель киває та повертається до поля битви. Еґон зиркає на мене та робить те саме. Йона ще декілька секунд свердлить поглядом чоловіка, потім мене, а тоді займає позицію.

– Нам ще довго чекати? – запитує Емануель, розводячи руками.

– Ні, кінь на e4, – випускаю іншого учасника ближче до поля битви. Здається, його звали Арден. Чому я його запам'ятала? Усе просто. Він любить жартувати. Змушувати кожного танцювати під його музику. А кнут у руках завжди допомагає в цьому.

– Тура на е4, – і знову Ем грає в повторення, забираючи цього зловісного хлопця з поля битви. Він хитро всміхається лише одними очима. Мені складно побачити вираз його обличчя повністю, але я впевнена, що там сяють фанфари.

Пересуваю слона на f3. Хлопець нервує, адже він рушає на передову. Врешті з нього виривається:

– Можливо, ти почнеш використовувати своїх друзів, а не нас, як гарматне м’ясо? – його слова летять отруйною стрілою та потрапляють у серце.

– Ти обрав мене. Довірив своє життя. Тепер бажаєш спокійно перечекати, доки вся битва не завершиться? Хто після цього ти? Справжній воїн чи мала дитина! – я зриваюся на крик. У мене немає на меті, щоб він почув кожне слово. Я лишень хочу дати зрозуміти кожному учаснику своєї команди, що піддавати сумнівам мої рішення не варто. – Не вас обрали командиром! Ця відповідальність лежить на мені. Якщо будете мати якісь зауваження, то обговоримо після гри. Тільки виживемо, – бурмочу собі під ніс, та згадую останнє правило: якщо всі фігури загинуть в раунді, то вб’ють і командира.

Знову смерть як на моїй стороні, так і від Емануеля. Дівчина з рожевим волоссям різко повертається до хлопця. Можливо, вона щось каже йому лише губами, адже я нічого не чую. Далі йдуть довгі та вимушені кроки для стратегічного порятунку. Ми просто переставляємо фігури з місця на місце, наважуючись завдавати маленькі удари. Мій король стоїть на g1, а поблизу нього тура на f1. Ноель та Еґон перешіптуються, обговорюючи тактику. У мене є ще шість пішаків, які, як варта, захищають інші фігури. Мушу знову йти ва-банк та відправляю Йону за іншими фігурами. Це ризиковано, але Емануель також виставив королеву вперед. Це один з бугаїв. Якщо попередній, на мою думку, володів булавою, то цей– сокирою.

– Стій! – гукає Ноель, не встигаючи допомогти.

– Не чіпай Йону, – завершує Еґон.

Вона стоїть на а6 в центрі ворожого табору. Благо, що ми можемо знищити монстрів, якщо нападемо на них швидше. В іншому разі ми були б у пастці. Тому її оточення мене не лякає. Дівчина, звісно, трохи нервує, але головні події чомусь розгортаються зовсім в іншому місці. Ем випускає бугая на f3, відкриваючи його для удару. Та ще й пішаком… Я беру декілька хвилин на роздуми. Це може бути пастка. Однак інших шляхів нашкодити мені в тилу не бачу.

«Що твориться у твоїй голові, Емануеле…», – роздумую я щосекунди. Зрештою ми не можемо чекати вічність. Я знищую бугая пішаком.

– Аа-а-аа-! – виривається злісний крик дівчини з рожевим волоссям. Вона стукає по бар’єру та намагається вийти з поля, але марно.

– Донно, заспокійся. Усе так, як має бути. Без жертв тут не буває.

– Ти за це заплатиш!

– Коліне! – викрикує бугай з булавою, що вже стоїть поза полем бою. Його волання час від часу перетворюється на схлипування, а з очей бринить сльоза. Він відвертається в ту мить, коли його друга поглинає довжелезний монстр зі зубами-голками. – Чому ти?! – чоловік стукає в силове поле, але так і не може ввійти в середину.

«Ніколи б не подумала, що він такий чуйний», – в пам’яті з’явилися картини, де він без вагань трощив голови монстрам, а тут…

Однак часу для роздумів немає: гра триває. Між нами знову розпочинаються перегонки. Ми просто змінюємо розташування своїх фігур. Король білих, Ноель, безнадійно намагається врятуватися від двох слонів чорних, але все марно. Вони оточують його зі всіх сторін. Які б рухи я не робила, вони знаходять спосіб підійти ближче.

– Прийшов мій час, Домініко! – вигукує Йона з іншого кінця поля.

– Ні! У жодному разі я не дозволю тобі це зробити! – Ноель кричить до неї ще гучніше, сильніше, ніж потрібно.

– Ти важливіше. Без короля гра завершиться!

– Я сказав ні! – він знову підвищує свій голос, розмахуючи руками. – Не смій.

– Припини бути таким впертим. Тут овен я чи ти? – її губи звиваються через широку посмішку, а погляд лине до мене.

– Домініко! Я тебе благаю…, – світловолосий тримається за груди, доки очі широко розплющені, а лоб зморщений.

– Королева f1, – відповідаю йому цим. Мій суворий погляд не може нічого вдіяти з його глибоким переживанням.

– Йоно! – кожен її крок відбивається в його очах. Зіниці ловлять момент, рух, поворот. Намагаються зберегти в пам’яті все. Не проходить і секунди, як Емануель дає відсіч, виводячи дівчину з гри. – Я тобі казав її не чіпати! – кричить наче мені, але дивиться на спину рудої.

– Якби вона залишилася там, то справді могла загинути, – каже Еґон.

– Слухай свого дружка, солоденький, – неочікувано збоку з’являється Арден. Він хапає дівчину за руку, допомагаючи вийти з поля бою.

Йона не така проста, як може здатися. Вона прослизує під його рукою, миттєво вдаряючи по колінних чашечках хлопця. Його статура повільно опускається, а тоді дівчина знову б’є, але з іншого боку ноги. Він втрачає рівновагу та падає ниць. Руда вивертає руку та натягує її, як тятиву лука. Правицею стискає горло.

– Ще раз…, – каже вона йому, але далі я вже не чую.

– Гра тут, шановні! – неочікувано винирює голос Розробника. – Ви надто багато витрачаєте часу на ці дитячі забави. У нас попереду грандіозні плани, що аж ніяк не можна пропустити.

– А він має рацію, лідерко.

– На чиєму боці ти граєш, друже? – стискаю поручні, шукаючи шляхи, як позбутися свого любого суперника.

– На своєму.

«Не дивно», – погоджуюся зі своїми думками кивком та думаю далі.

Якщо гра здається вам надто складною, то ви можете здатися. Ми не будемо суворо карати команду за це, адже інколи потрібно вміти визнавати поразку. Запрошую вас продовжити! – лунають останні слова та він зникає.

«Ще не час. Я можу виграти!», – у відповідь на свої думки випускає Еґона за слоном, що забрав у нас Йону. Змінюю розташування іншої тури у відповідь на хід суперника. Врешті ставлю пішака на d4, а його слон закриває мене на е3. Тоді я бачу всю картину загалом. Єдиний вихід, що мені спадає на думку, це:

– Білі здаються!

Погляд кожного спрямований на мене. Чую позаду короткий смішок. Я знаю, що він означає, тому приємно всміхаюся у відповідь. Відчуваю себе природним явищем, що відбувається раз на тисячу років. В очах хлопців не бачу нічого. Вони просто та спокійно прийняли моє рішення. Емануель здається трішки роздратованим. Його кулак б’є по поверхні поручнів.

– Чудове рішення, а тепер… Гра почалася! – голос Розробника вкриває тіло мурахами, а бар’єр, що стримував монстрів…

– Бар’єр зник. До виходу! Негайно! – кричу чим дужче, що хлопці миттєво зреагували.

Еґон розуміє все без слів, тому намагається втекти, коли кожному учаснику на голову падають його ґаджети. Моя голова різко повертається до Ноеля. Не тільки через те, що я переживаю за нього, а й через навичку, яку він постійно приховує. Однак, на жаль, ця річ подібна на просту палку, тож мені немає чим наситити свою цікавість. Беру пістолети в руки та намагаюся стріляти навколо. Я пробую, але виходить кепсько. Після скелелазіння вони ледве втримують корпус зброї. Не те, що говорити про її віддачу. Еґон у примарній безпеці, адже поблизу нього декілька інших учасників. Ноель навпаки під зоною ризику. Він не встигне одягти свої черевика, а чудо-палку чомусь не розкриває. Гігантська рукокрила істота височіє над ним. Вона замахується та бажає розтрощити тіло хлопця. Удар через три… Два… Один… Ба-ба-х. Усе навколо вкривається туманом, а тоді я бачу…

«Щит!»

Еґон спіймав істоту за метр до Ноеля, захопивши половину тіла всередину. Проте лякає не це. А наш світловолосий друг…

– Ноелю! – дівчина рве захисне поле своїми віялами. Вогонь палає, немов готовий вибухнути. Вулкан її емоцій змушує всіх довкола оторопіти. Обличчя покривається сажею, а тонка електромагнітна площина дає тріщину. Руду не зупинити.

– Йоно, стій! Це небезпечно! Еґоне, підтримуй щит та вшивайся звідти! – командую, як востаннє. «Я спробую, щось зробити з цим монстром», – лунають постріли, як мої єдині спроби щось вкоїти, але все марно. Руки трусяться, а я не можу нічого зробити. Ноель стікає кров’ю, поки навколо відбувається така метушня.

– Домі, ти зможеш, – він стоїть позаду мене. Робив це і до цього. Я відчуваю.

Очі наповнюються сльозами. Я згадую кожне тренування з ним, коли він ще був інструктором. Його невидиму підтримку. Здається, він нічого не каже, не підбадьорює. Чоловік, що холодний, як стіна, а його жарти гостріші за бурульки, дарує таке тепло, якого я не отримувала ні від кого. І це дає сили рухатися далі. Настав час забути, що він на іншому боці, адже це не так. Джон стоїть позаду мене. Мій. Моя підтримка, сила та натхнення. Якою дурною я могла бути, вважаючи його чужим. Пальцями максимально стискаю зброю, а передпліччя кладу на іншу руку, щоб збалансувати приціл. Підводжу пістолет та стріляю. Монстр не може стриматися від болю: кричить на весь майданчик. Навколо безлад з людей та страшних істот. Еґон підбігає до Ноеля. Я зовсім не чую пораненого хлопця: невже захисний купол не випускає звук? Чи це я настільки дезорієнтована гучними вибухами та подіями навколо? Йона також проривається всередину. Вона нападає на бісове створіння з усією люттю. Поки темношкірий чоловік витягує постраждалого, дівчина рубає потвору. Остання затиснута в куполі, адже половина її хвоста, що з’єднана з ногами, всередині захисту. Це зменшує маневреність, але не знешкоджує.

– Йоно, обережніше! – благаю поміж шквалів куль. Магазин у мене величезний, адже я бережливо використовувала все те, що нам давали.

Здається, вона не чує. Врешті Еґон починає витягати хлопця з кайданів монстра. Для цього потрібно розтрощити йому лапу, аби позбавитися від цупких кігтів. І це надзвичайно дратує істоту. Вона виривається, б’ється, рветься на волю, але бита Еґона нещадна.

«Він використав її…», – дивуюся цьому, але працюю далі.

Вогняні віяла з новою хвилею люті вкривають тіло монстра порізами та кров’ю. Не хотіла б я опинитися на його місці. Величезне крило здіймається та рушає в бік дівчини– вона ухиляється. З іншої сторони ледве не хапають гострі зуби. Знайти баланс у цій метушні складно, тож Йона мимоволі втрачає контроль. Еґону вдається відчепити Ноеля з пастки. Він уже тягне його подалі, хоча щит ще досі працює.

«Його навичка володіння щитом стала кращою», – замислююся я, доки знову намагаюся відстрілити щось цій тварюці. Це складно, бо Йона не стоїть на місці, а я не бажаю поцілити в неї.

Монстр, наче почувши мої думки, вирішує допомогти. Він підіймає крило та зі всієї сили веде ним уліво, змітаючи все на своєму шляху. Зокрема і Йону. За мить вона вже летить в бар’єр, але батіг Ардена підхоплює її.

– Чорт, – лаюся під ніс, поки спускаюся: монстр так просто не відступить, а ґаджет Еґона нам ще знадобиться.

Стою перед ним. Хлопці ховаються позаду мене. Кривавий слід, що йде від втраченої ноги Ноеля, змушує мене відвернутися. Я не очікувала, що все настільки погано. Кінцівка повністю звисає, показуючи м’язи та кістки. Знову набираю нервів та продовжую стріляти. Цього разу увага істоти повністю на мені. Щит припнув її, як набридливу комаху в колекції біолога, тож нікуди втекти не зможе. Я заряджаю пістолет на повну– стріляю. До останнього. Поки голова тварюки не падає на підлогу дзвінко– знак, що нарешті все скінчено.

– А-аа-аай! – кричить Ноель. Тепер я можу його чути, адже він прийшов до тями, а я… Лють більше не закладає мені вуха.