SURVIVAL. Гра в реальному світі

– Незвично бачити тут жінку, – було першим, що сказав мені Джон, коли ми зустрілися в військовій академії.

Не дивлячись на його зарозумілий вид та тон, моє сердце тотчас пропустило удар. Це було очікувано, бо він був ще тим красенем. Неможливо відмовити такому…

– Не очікувала побачити тут підлітка.

– Підліток? В плані?

– Відсутність будь-якої серйозності.

Тоді він нічого не відповів, лише скорчив якусь незрозумілу гримасу. Ця ситуація допомогла мені розслабитися, я відчула себе звичайною школяркою, а не дівчиною, яку змусили навчатися за спеціальністю «Правоохоронна діяльність».

Якщо так подумати, то зараз в мене схожі почуття: мені страшно, мене переповнює безсилля та безвихідність. У Джоні я побачила приклад для наслідування та почала рівняться, і з часом моєю мрією стало закінчення академії та вступ до рядів поліцейських.

Так, ця гра не на життя, а на смерть, але ж шанс ще є. Ніхто ще не вигравав? Нічого, я буду першою. Просто виживу, знайду цього клятого розробника і власноруч посаджу його за грати.

– Кінець наступить лише тоді, коли я склам руки, але цього не станеться. Я буду жити, поки хоч щось роблю для цього, – підбігаю до стійки та беру свою зброю. Вона комфортно лягає у руки. У голову спала думка, що неначе на мене зроблена, проте як би вони змогли зробити заміри?

Одягаю браслет, який поки вимкнений. Від цієї простої дії серце шалено закалатало чи то в очікуванні чогось, чи то від страху.

– Якщо калатає, то я точно жива. А якщо я жива, то так просто мене не вбити.

Я не з тих людей, які попри все намагаються отримати найкраще у цьому світі чи тих, хто підіймають себе з низів до найвищих рівнів. Дівчина, яка має все: сім’ю, будинок, навчання, друзів – мені нічого не бракує. Я просто хочу спокійно жити і мати звичайне життя, але всесвіт вирішив інакше. Я маю боротися та виживати.

– Та й вибору у мене немає, як такого. – Розуміння цього, трохи знижує виробку адреналіну та росту самовпевненості.– За цими дверима мене чекає щось таємниче та небезпечне..

Я залишаю усі свої речі у спеціальному контейнері. Востаннє дивлюсь на одяг та телефон і розумію: мене більше нічого тут не тримає. Ці речі навіть не викликають відчуття суму. – Здавалося, що якщо вони зникнуть то я навіть не помічу. Наче це і не мої речі.

Відкидаю ці думки у найвіддаленіший кут своєї свідомості і рухаюсь далі, розуміючи, що довго мене не чекатимуть.

Наступної миті відкриваю двері, сонячне світло засліплює мене, неначе переді мною портал в інший світ… Хоча в якомусь сенсі так і є.

– Скільки часу пройшло? Невже вже опівдень?

– Це означає одне, гра скоро почнеться…

Деякий час нічого не відбувалося, нас просто шикували у шеренги. Розмови людей не вщухали. Кожен мав, що сказати або просто боявся тиші, яка може настати. Охоронний корпус, наче шакали, слідкував за нами, як за стадом дурних овець. Вони зі стратегічних точок мають змогу контролювати кожен наш крок, споглядаючи презирливими поглядами. Не дарма кажуть, що захисники закону просто непробивні стіни на роботі. Хоча, не всі такі самовпевнені, адже вони знають, що ніхто не застрахований від цієї участі.

Повз мене пробіг один хлопець, він буквально ледве не збив мене з ніг. Кричу йому навздогін перше, що спадає на думку:

– Обережніше! – Мої слова долітають до нього, він обертається та дивиться на мене такими очима, які знайомі мені до болю. Таким самим поглядом на мене дивилися злочинці, яких ми ловили на спецопераціях. По їхніх очах можно було зрозуміти одне: «Можеш катувати мене, але я тобі нічого не скажу«, але головне було «Я готовий померти хоч зараз«.

Ця ситуація значно розбурхує оточення – з різних сторін чуються чиїсь розмови: Він, що здурів?

– Йому не жити.

– Наче не знає, що за таке його поб’ють. У нього буквально немає вибору.

Проте незважаючи на такі коментарі, є й інші. Від тих, хто може висловити свою думку більш відкрито. Вони не бояться нічого, адже вже готові до битви:

– Хоч хтось з цих плазунів пішов проти системи.

– Так, бо ж вони тільки і знають, як переливати з пустого у порожнє.

Гомін голосів не вщухає, як і темп ходи хлопця. Він біжить усе далі і далі, спочатку здається, що у нього виходить – і він навіть зможе втекти. Колони людей стають для нього тріумфальною аркою. Їм тільки не вистачає підняти руки. Проте воїни не нехтують показовим виступом. Один з них направляє свою зброю у його сторону, на спині з’являється червона крапка. Один рух – і лунає постріл, зупинивши хлопця у ту ж хвилину. Його постать різко здригається та, наче від сильних конвульсій, падає на землю.

Навколо все стихає. Кожен розуміє, що на нього чекає, але зустрівшись зі страхом віч на вічі – перестає контролювати своє тіло. Очі сотні людей споглядали за долею одного з них, уявляючи себе на його місці. У когось здали нерви – чується відчайдушний плач. Німий шок накриває інших, лише кліпання очей видає у них живий організм. Неочікувано тіло юнака починає тремтіти. З місця пострілу з'являються електричні щупальця, які покривають тіло приреченого. Раз за разом вони захоплюють все більшу частину площі, поки не знаходяться повсюди. Вони сяють яскравіше – мій ніс вловлює запах обпаленої плоті. Мене почало нудити, тому я відвертаюсь.

Переді мною стоїть хлопець, він тримає руки за головою та продовжує дивитись на останні миті життя хлопця. Він не надто вищий за мене, можливо сантиметрів на п’ять, не більше. Приємне та світле волосся спадає на скроні з двох сторін. Бурштинові очі відбивають сонячні промені. Хлопець неначе кіт, який споглядає за чимось цікавим. Від цікавості я безсовістно починаю витріщатися на нього. Він у відповідь на мій наполегливий погляд повертається та відверто дивиться на мене:

– Він просто догрався, – чомусь вирішує пояснити таку свою реакцію хлопець.

– Чому?

– Поки ти проходила ідентифікацію, він уже декілька разів намагався втекти чи спровокувати працівників корпусу. – Надзвичайно буденно, немов розповідаючи новини, він вводить мене у курс справи.

– І скільки йому зробили зауважень?

– Десь п’ять. Він більше, ніж півгодини спокою, не витримував.

– Нічого дивного. Третє попередження це зазвичай останнє. Сьогодні вони у доброму гуморі, – проговорюю це, коли у моїй голові виникає питання. – Наскільки ж тобі хотілось померти, що ти не зупинився на першому разі? – звичайно на цього відповіді ніхто не давати не буде.

– Ноель. – Він протягує свою руку у вітальному жесті. Я реагую моментально.

– Домініка, – його акцент зацікавив мене. Я вирішую не втрачаючи можливості й одразу запитати, – а ти часом не з Квебеку? – важко не помітити, що запитання вибиває хлопця з колії. Він точно не очікував такого.

– Так… А ти як здогадалась? Невже просто за акцентом. – Він хотів вивернути ситуацію у свою сторону, намагаючись вгадати мої думки.

– Ім’я корінням з Франції. Акцент дійсно французький, але відчувається довгий вплив американської говірки. Я просто спілкувалась з безліччю людей, з часом навчилася визначати, та й по роботі треба розумітися в цьому аспекті.

– Хороша навичка, – тема для розмови завершується. Випрямляюсь та стаю назад у стрій. Хлопець не збирається слідувати мені: здається, що він хоче щось запитати. – Будемо у команді? – З неприхованою цікавістю запитує Ноель.

– У мене тут точно немає друзів, а на перший період мати напарника буде в нагоді, – прокручуючи різні варіанти у своїй голові, я з одразу розумію, що немає сенсу відхиляти пропозицію. – Так, я згодна.

– Чудово, тебе навіть не прийшлось довго вмовляти, – трохи зніяковіло відповів хлопець, оглядаючи пильним зором територію.

– Тут ніхто нікому не довіряє?

– Авжеж. Тут люди або параноїки, або самовпевнені, або вовки-одинаки. Приєднуватись до стада я теж не бажаю. Невже вони справді думають, що разом таким натовпом легше вижити?

– А до якої групи ти б відніс себе?

Він чомусь нічого не відповів, але продовжив щось шукати очима в цьому натовпі. Наче знайшовши те, що шукав, хлопець вказує у потрібному напрямку.

Подивившись туди, я помічаю групу людей, яку бачила ще з самого прибуття. Вони так і стоять разом у шерензі, час від часу перегукуючись короткими фразами. Неозброєним оком помітно, як вони нервують, заламуючи руки та дихаючи занадто часто.

Ось він страх у його первісній подобі. Вони бояться того, що на них чекає. Жахаються зробити крок далі від свого угрупування, наче в будь-який момент звідкись може щось вилетіти. Лякаються одне одного, адже кожен з них готовий зрадити: власне життя в кожного в пріоритеті. Відчуття, що наче прилипло до їхньої спини прозорими шатами. На жаль, воно їх ще не скоро покине.

– Я бачу ти любиш мовчки спостерігати, привчене око видно одразу.

– Це краще, ніж діяти без розсудливо, не маючи жодних даних та мінімального плану. Пропоную зробити щось, щоб створити довіру між нами.

– Ге-ем, гаразд? Що ти пропонуєш.

– Розкрити секрети своїх ґаджетів? Таким чином ми знатимемо наші сильні та слабкі сторони, що вбереже від потрапляння у небажане становище.

– Згода, але не боїшся, що я збрешу? А якщо я не впевнений, що тобі можна довіряти?

– Тоді навіщо пропонував партнерство? Ми ще можемо розірвати угоду, якщо ти бажаєш…

Неочікувано з боку з’являється гарна дівчина з пекельно рудим волоссям. В неї був високий лоб та помірно заокруглені скулові кістки. Легко виражені щоки, але форма обличчя вузька та витягнута. Очі косо розташовані і великі, мають гармонійну форму та злегка нахилені вгору. Ніс вузький та довгий. Вуста невеликі і формують гармонійну лінію з іншими частинами обличчя. Верхня губа може дещо тонша, а нижня – навпаки більша. Шкіра здорова та свіжа.

– Перепрошую, а ти? – її витівка не збиває мене з пантелику, але змушує стати більш обережною.

– Йон. ґаджет – палаючі бойові віяла, а ваші?

Мій погляд одразу падає на її стегна, де знаходилась велика пара знаряддя близького бою.

Переглянувшись з Ноелем буквально на одну секунду, ми без слів вирішуємо також розкрити свої ґаджети:

– Швидкострільні парні пістолети. Домініка. – Без вагань вимовила я, очікуючи декілька слів від мого напарника.

– Чоботи-бігуни. Ім’я – Ноель. – і дійсно. Я тільки зараз помічаю його взуття, зазначаючи, що воно відрізняється від мого.

– Цікава парочка. Ну гаразд, я буду з вами. – Йона висмикує хлопчину, що стояв позаду мене та встає на його місце. Наступної миті я відчуваю її гарячий подих на своїй шиї. – Постарайся не застрелити мене, коли я боротимусь з монстрами. Тобі краще не знати, що буде з тобою потім. – Неочікуючи такого розвитку подій, я на секунду впадаю в ступор і вже хочу поставити її на місце, але командування перериває моє рішення.

На містку над воротами уже стоїть знайома фігура. Джон готується до промови. Поки його помічники намагаються заспокоїти натовп та намагають звернути його увагу на головного. Сонце ще знаходиться у зеніті. Воно осяює постать мого колишнього інструктора. Здається, що він наче вождь, а ми його плем’я.

– Отже, шановні гравці! – він стійко та голосно звертає увагу на себе.

Значна частина людей замовкає, але де-не-де ще чутно слова, які вилітають горобцями з учасників. Напруга досягає своєї кульмінації. Невже вони нарешті почнуть?

– Ми раді вітати вас як частину великої гри та соціальної місії. Як усім відомо, ці території через один нещасний випадок стали домівкою для тисячі монстрів. Тепер місія кожного жителя нашої держави – захищати свою домівку. Настала ваша черга показати усю відвагу та силу.

Хіба ми не знаходимося в альтернативній реальності? Чи дійсно це місце можна назвати нашою державою? Чи це ми стали громадянами цієї гри?

– Хто б що не казав, можливо, це їм варто захищати нас, – позаду пролунав голос Йони. Вона говорить не дуже тихо і водночас не занадто голосно, щоб не видати себе. Мені різко захотілося випалити їй щось:

«Як вона сміє казати щось проти Джона та інших?« – мені хочеться, але я мовчу. – Тепер я по ту сторону барикад. Як паршиво: все у що я вірила починає зникати. Цікаво, до чого воно призведе? – Вмить – ефект метелика запущено.

– Ви вже повністю споряджені та отримали свої ґаджети. Зауважу, що кожен з вас отримає спеціальний наручний годинник – це загальний пристрій, який повинен бути у всіх. Він відстежує ваше місцезнаходження, показує анкету з характеристиками та активні завдання. Дехто з вас уже отримав подібну річ, як ґаджет для виживання.

Я дивлюсь на свою руку та починаю розглядати пристрій, знайшовши там безліч кнопок, які поки не працюють.

– Зараз ваші ґаджети вимкнені, лише магнітне поле всередині парку ввімкне їх. Отож-бо, ті хто уже мають такий годинник іншого не отримають.

– Ку-ку! – Надзвичайно неочікувано над головою Джона з’являється голограми зі зображенням ненависного мною чоловіка.

– Я знаю, ви уже засумували за мною. Хочу додати декілька деталей до того, що ви прослухали.

– Ви не можете користуватись ґаджетами іншого учасника! Така можливість допускається лише тоді, коли їхній тип співпадає.

– Тобто, ви можете замінити дробовик на дробовик, але… не все так просто, – він драматично стукає пальцями по поверхні свого стола.

– Готуйтеся до того, що у вас є шанс загинути. В той момент, як ви берете зброю та готові її використати, запускається рулетка.

– Вона і визначить: чи можна вам користуватися цим ґаджетом, чи ні? В першому випадку ви станете власником, в іншому отримаєте удар струмом.

– Повірте, він сильний. Тому я б рекомендував добре подумати, перед тим, як щось скоїти, – на його обличчі виникає хижа усмішка.

Чомусь від його слів мені стає боязно: в голові одразу виникло питання, яке я негайно виголосила:

– Перепрошую! Якщо мій ґаджет для виживання це спеціальний годинник – виходить його можуть забрати інші, адже він є у всіх? – Сказавши ці слова, я відчуваю на собі погляди з усіх сторін. Ні, це не проста цікавість. Інші учасники, наче дикі звірі, дивляться на мою руку з кровожерливістю.

– Таке відчуття наче вони вже хочуть викинути тебе. – Ноель легко повернувшись, каже очевидну здогадку. Він продовжує спокійно стояти, заклавши руки за спину. – Проте не переймайся, вони ж не настільки дикі. Тим паче я на швидкісних черевиках, тож ми миттю втечемо.

– Який ти романтик. – Йона, яка все це чула, вирішує нарешті нагадати про свою присутність. – Не забудь мене з собою прихопити.

– Ну-у, якщо місце буде, – хлопець підморгує їй. Здається, що навіть посміхається кутами губ.

– Цікаво, що приховується у твоїх думках?

Я розуміла, що Ноель не такий простий, як здається. Він ні на хвилину не втрачає уваги. Для чого йому це?

– Вельми цікаве запитання, юна леді. Відповідь на нього дуже проста: не перевірите – не дізнаєтесь! – Він відкинувся на спинку свого стільця та голосно засміявся. Усе це для нього було, як цирк.

– Пропонуєш їй вскрити твою черепушку та подивитися? – припустила Йона, злегка нахиляючись у бік.

– Шапіто… – Я виснажилась настільки, що ледве кажу це просте слово.

– Гаразд, не будемо забирати ваш дорогоцінний час. Перше завдання – це знайти припаси, які ліквідуються через годину. Початкова територія найменш небезпечна, тому боятись нічого. Біжіть, беріть припаси та готуйте перший табір. – Розробник, повернувшись до нас спиною, вирішує завершити зустріч. Однак раптово дещо згадує. – Ви можете і не виконувати це завдання і одразу побігти до мене. Стійки з припасами розкидані по всій території, тож вижити зможете. Проте бали не отримаєте. Перше завдання дуже вагоме. Воно дає вдвічі більше очок, ніж наступні. Ну, і не забувайте тільки одне: чим дальше у ліс, тим сильніші монстри. Тепер усе, бувайте!

Ми не встигаємо перевести свій погляд від чоловіка, як нас уже попросять рухатись у сторону воріт. Момент, який усі чекали, настав. Час вирушати.

– Як я розумію, запускають усіх у різний час. Хто швидше підійшов до пункту та отримав годинник – може рухатись далі. Пропоную горобчику піти вперед, адже він найшвидший.

– Невже у нас немає виходу і ми маємо одразу ж розділитись. І взагалі, чому це я горобчик?

– Щебечеш занадто солодко.

– Вона має рацію, як ти чув, на початку безпечно. Твоя ціль – це знайти припаси швидше за інших. Можеш щось сховати неподалік або взяти з собою, перед тим як шукати нас.

– Проте як я вас знайду?

– Дуже просто, горобичку. Ми завжди будемо йти у напрямку на північ. Якщо вірити карті, яку показав нам Розробник, нас чекає прямий маршрут від початку до кінця.

– Гаразд, тоді я пішов.

– Успіху. Бережи себе! – крикнувши це хлопцю, який занурювався усе глибше у натовп, ми поспішили зайняти свої місця у черзі.