SURVIVAL. Гра в реальному світі

– Цей день також враховується…

– Ти про що? – дивується Йона.

– Невже вони настільки бездушні, щоб так гратися з нами? – каже Роззі, лікуючи понівечині губи рудої.

– Ай…, – зойкає дівчина.

– А не потрібно було їх кусати…, – скаржиться цілителька, але говорить це з настільки розслабленим лицем, що мені все ще важко сприймати її злість.

– Дівчата.

– Так, пробач.

– Кха… Кха… Кхех, – кашляє Роззі, не стримуючи себе. Даю їй склянку води. Здається, що стає краще, але синці під очима так не кажуть.

Розгортаю голографічну карту та показую їм місто. Воно набагато менше за ліс, але тепер нашими перешкодами стають сотні будівель. Звісно, що шукати його в кожній– це безглуздо. Проте нам потрібен хоч якийсь план.

– Дивіться. Чому я думаю, що цей день відпочинку є частиною наших трьох на його пошук, – дивлюся дівчатам в очі. – Вони хочуть позбутися нас. І чомусь дуже швидко. Розробник не розповів, коли розпочинаються ці три дні. Робимо висновок: час уже пішов. Просто сьогодні нас ніхто не чіпає. Ось і все.

Сонячні промені пробиваються крізь тюль. Осяюють будинок, що нам приготувала його величність Розробник. Інтер’єр настільки штучний, тому мені більше здається наче ми у скотобійному приміщенні. Стерильні білі меблі та тиша. Шумоізоляція тут надто чудова.

– Ви помітили, що навіть співу птахів не чути зранку? – зазначає Роззі.

– Так. Ми в бульбашці, – ця тиша сильніше тисне на мене, адже біль після вчорашнього випробування ще не пройшов.

– Щедрість та доброта? – іронізує руда.

– Ще б пак. Щось буде відбуватися зранку або ввечері. Мабуть, випустять монстрів, – розповідаю про це буденно. «У кого я перетворилася…».

– Дівчата, ви ж не проти, що я з вами…? – тихо каже Роззі, потираючи правицю. – Кхе– кхе, – цей нестерпний кашель змушує її зелені очі ховатися під опущеними повіками.

Йона дивиться на мене, а я на неї. Ми про це навіть не говорили, а сприйняли нову реальність, як належне. Ем попрохав мене прослідкувати за нею. У мене не було причини відмовляти. Як з людської точки зору, так і з корисності, вона важливий член команди. Нас лише двоє. Без цілителя загинути надто легко.

– Не проти.

– Я також ні. Ти надто часто допомагала нам, щоб зараз відмовляти.

– Дякую вам! – вона говорить це дещо голосніше, ніж потрібно. Її голос зривається на хрип.

«Мабуть, плакала всю ніч».

Закликаю їх підійти до мене. Ми обіймаємося. Ще одна причина, чому погодилася на таке: це бажання довести собі свою силу та лідерство. Світ все ще вимагає від мене цього, а я втомилася уникати. Знаю, що зможу привести всіх до перемоги. Недарма так довго ми протрималися тут. І все ж таки дійшли до другого туру.

– Ми виходимо, коли почне темніти. Впевнена: койоти слідкують за нами.

– Де ми будемо його шукати? – цікавиться руда.

– Йому логічно стояти десь високо, споглядаючи за кожним. Однак є сумніви.

– Він постійно сидить десь у темряві, – вклинюється у дискусію Роззі.

– Так. Інтер’єр позаду більше схожий на підвал, ніж пентхаус чи квартиру.

– Можливо, він не там, де всі думають. Головна здогадка, що обов’язково осяє голови наших суперників, – центр, – показує пальцем цілителька на карті.

– Ти вважаєш, що він буде на околиці? – підходить ближче Йона.

Роззі киває, а потім ми повертаємо карту так, щоб бачити далекі території. Їх насправді багато. Дивлюся на різні точки та розумію, де можна приблизно сховатися йому. У голову спадає дика думка, що він знаходиться під нами, але одразу її відкидаю: щось підказує мені шукати далі.

– Тут гори, – показує Йона. – Чудова природна схованка, – дівчина говорить спокійно, хоча вчорашні події, очевидно, турбують її. Пальці тихо барабанять по столі, а очі бігають туди-сюди.

– Тоді це суперечить стилю завдання, – каже цілителька.

– Тобто? – намагаюся зрозуміти хід думок крізь біль, що час від часу пульсує, нагадуючи про себе.

– Не просто так наша гра розділена на два випробування.

Ліс та місто. Це два вагомих маркери, що натякають нам на пошуки.

– Природу ми вже подолали, а тепер технології? – завершує Йона.

– Здається, що так. Отже, це не гори. Тоді західна частина відпадає. Південь теж: не думаю, що він би ховався тут. Центр надто просто.

– Північ та схід? – запитує Роззі в перервах між питтям води.

– Так. Тоді рушаємо сьогодні, а поки варто відпочити. Я спати, – руда розвертається та прямує на другий поверх.

– Стій. Підійди на мить до нас.

– Агх, що там?

Я виставляю свою руку вперед. Дівчина все розуміє та доєднується. Чекаємо лише на Роззі. Вона ледь підіймає очі на нас, а руки тримає поблизу грудей. Мовчимо: тут слова не потрібні. Ми приймаємо її: зробили це ще зі вчора. Тепер вибір за нею. Обдаровую впевненим поглядом низеньку статуру. Одна мить– і дівчина зривається з місця. Долоня лягає на наші. Цілителька безперечно частина нашої команди.

– Сміливі горностаї відтепер і навіки разом, – оголошую я.

– Так, – відповідають дівчата хором.

– Усім спати! – Йона зривається з місця та біжить на другий поверх.

Дівчина здається цілком спокійною. Проте я навіть не уявляю, що відбувається в її душі. Сподіваюся, що вона почувається добре, але не наважуюся запитати.

***

Посидівши ще півгодини внизу з Роззі, вирушаю у свою кімнату. Нам усім варто набратися сил наодинці, щоб потім спокійно вирушити в бій. Відкриваю двері в кімнату– різко опиняюся в чиїхось обіймах. Цей аромат шоколаду та алкоголю одразу підказує мені, хто це.

– Джоне, як ти сюди потрапив!? – піднімаю погляд та бачу сірі хмари в його очах та харизматичну посмішку.

– Домі, не міг тебе кинути, – сильніше стискає мене в обіймах, що виникають сумніви: чи це радість, чи бажання вбити.

– Не задуши мене…, – хриплю у його кайданах.

– Пробач-пробач, я не хотів, – він швидко оглядає мене та додає: – Я радий, що ти в порядку.

– Якщо не рахувати головний біль, то все чудово. А…, ще мене хоче вбити чувак у масці, – намагаюся жартувати, але, здається, мого співрозмовника це не втішає.

– Вам потрібно тікати звідси. Сьогодні ж.

– Знаю. Цей день теж враховано до пошуків.

Бачу у його очах здивування, але настільки приємне та тепле, що не можу не посміхатися всередині. Ці емоції повертають мене в ті часі, коли я ще заробляла бали в академії. Як приємно було отримати найвищий оцінку від нього…

– Ти молодець, – похвала та ще й словами від нього звучить дивно, дико та незрозуміло. Раніше я б такого не отримала, а зараз усе змінилося. – Однак проблема не тільки в цьому. Вибухівка під вашими будинками здетонує, як тільки сюди наближатимуться монстри. Повір, цієї ночі їх ніхто не стримуватиме.

– Так і знала…, – стискаю кулаки, розуміючи, що повсюди пастки. «Отже, його справді тут немає, адже небезпечно ставити сховище поблизу вибухівки», – хоча б щось корисне допомагає мені формувати план дій. Однак усвідомлюю ще дещо та додаю: – Ти прийшов сказати це мені попри ризик. Хочеш підставити себе? – це настільки мене дратує, що я готова йому врізати.

– Знаєш, за цей час зрозумів: наскільки сумував за тобою. Яким був дураком, що не помічав цього. Домі, ти мені подобаєшся. Сам не розумію своїх почуттів, але… Але.

– Ти знаєш наскільки сильно поранив мене своїм поглядом, коли я дізналася про смертельну участь в цьому цирку? – згадую той день. Це, мабуть, було рівно місяць тому. Його слова змушують мої ноги труситися, але невирішене питання щемить у серці.

– Пробач… Пробач мені, – він опускається на коліна та стискає мої бедра. – Я тоді був, як вовк, якого загнали в пастку. Бачити, що не можу вдіяти нічого з цим– тортура. Цей день настільки сильно змінив моє життя. Зранку уявляв, як ти приїжджаєш та працюєш, щоб чудово провести своє стажування. Ми проводимо вечори разом у лісі, коли є вільний час. А тут ти в списку учасників. Земля пішла тоді з-під моїх ніг.

«Ми натерпілися. Обоє», – і це правда. Бачу в очах десь там, глибоко, реве та стогне ураган. Тягну рідне тіло до себе. Він повільно підіймається. І вмить, коли очі наші досягають одного рівня, я цілую. Палко та сильно тисну губами на його. – Це моя відповідь на твоє зізнання.

Лише на мить відсторонюємося, а згодом знову поринаємо в терпкі обійми та поцілунки одне одного. Його руки ковзають спиною, а колючі вуса щипають гладеньку шию, коли заривається в мене. Я випускаю тендітне зітхання. Рухи стають жорсткіші та наполегливіші. У голові пусто. Там шумить океан такий теплий та знайомий. Солодкі ноти ванілі дурманять мене. Притуляюся ближче до тіла, щоб відчути це тепло. Мені настільки мало. Сьогодні я жадна та різка і ніхто не зупинить цей вирій. Останні замки падають, руйнуючи кордони, що ми побудували між нами. Давні бажання, які були заховані за забороненими дверима, вилітають, як звільнені душі.

– Тільки ти і я, – шепоче у вухо.

– Ти і я, – повторюю, смакуючи кожне слово.

Знову зриваємося на палкі поцілунки, покриваючи наші тіла вогкими слідами. Стискаю його біцепси: він такий м’язистий.

– Завжди мріяла їх торкнутися, – видихаю, перериваючи наш поцілунок.

– Я весь твій.

– А я твоя.

Повторюємо ці слова, не маючи змоги зупинитися ні на мить. Мої повіки дріботять, як плавці риби, а серце щемить від невпинного возз'єднання з ним. Напруга, що роками кружляла навколо нас, втомила душі. Я уявляла, мріяла, бажала, але ніколи собі не дозволяла торкнутися його серця. Він, здається, був недосяжним. Таким далеким та водночас близьким. На перший погляд, ми стояли єдиним цілим. Однак між нами була прірва. Мабуть, ми самі її збудували. Через дурість, необізнаність та страх. І як приємно викинути ці кайдани та крокувати вільно.

Джон піднімає мене на руки та кладе на ліжко. Ніжно та легко пестить тіло гарячими долонями. Куштує губи знову й знову. Обіймаю його міцніше. Негодна стриматися й на мить. Бачу, що він також іде на поклик.

– Зробімо це…

– Зробімо…

Слова, що я чекала так довго, врешті лунають маленькою кімнатою. Холод білих стін та тиск безликих меблів відступає. Залишає місце для тепла та кохання, що струменить з наших сердець. Ми віддаємо душі моменту і втікаємо від жорстокої реальності.

***

– Харлі працює над тим, щоб витягти тебе звідси, – Джон повільно одягається, натягуючи футболку.

– Не можу кинути дівчат, – це не сумнів, а пряме ствердження: без них я нікуди.

– Знаю. Бачив, твоє ставлення до них, – він легко посміхається, коли наші очі зустрічаються.

– Не потрібно цього робити, – зав’язую волосся у хвіст, – для нього це будуть нищівні наслідки.

– Потрібно тобі дещо розповісти, але тільки через годинник, – показує на свій.

«Знову цей ґаджет… Що з ним не так?» – розглядаю свій пристрій, але все ще нічого не розумію. Наступної миті простягаю руку та дозволяю об’єднати наші годинники. Таймер відбиває ритм. Один. Два. Три. – Ай! – кричу, а наступної миті втрачаю свідомість…

#@?|

Довкола тиша. Не бачу нічого, окрім сотні мікросхем та неонових ліній. Вони прорізають простір у хаотичному порядку, але в кінці сходяться так, щоб утворити величезний та перевірений алгоритм. На мені немає одягу. Усе тіло більше схоже на звукову плату, ніж людське. Оглядаюся, але нічого не бачу. Зелений колір лабіринтів разить очі та змушує втрачати контроль над ситуацією. Хочеться просто закрити повіки та обійняти коліна.

– Д# я? – мій голос… Він звучить нізвідки та повсюди. – @о тр@#ил0с??? – наче говорю людською мовою, але все ще себе не розумію.

Вимагаю від тіла стати рівно та рухатися далі. Складно пересуватися, коли ти не розумієш, у якому просторі знаходишся. Пейзаж незмінний. Світ наче грається зі мною. Те, що справді дивує, – це моє сприйняття нового. Воно лякає, але, з іншого боку, тут усе таке рідне. Врешті вирішую торкнутися одного з ланцюгів інформації. Зазираю в нього та бачу, як спогади та думки несуться нестримним потоком у різні напрямки. Щось велить мені занурити руку всередину– виконую.

– А-#-аа-\-//! – виривається протяжний та механічний скрип з моїх прочинених вуст.

Бачу те, що змушує все всередині стиснутися. Ці спогади. Ці пережиті емоції. Ці думки. Це все моє! Дитинство, юність та молодість кружляють яскравими картинками перед очима. Лінії, що йдуть в хронологічному порядку, струменять з кожного боку. Вони вдало відсортовані та прямують у заданому напрямку. Кожен з відрізків має особливий колір. Одні більш тьмяні, а інші яскраві. Хапаю один з таких. У руках лежить плівка червоного кольору, але він настільки слабкий, що легко сплутати з сірим. Зазираю в глибину зображення– мене переносить кудись.

Перед очима наш будиночок поблизу моря. Ресторан працює наповну, тому батьки не мають часу гратися зі мною. Я маленька сиджу в ігровому майданчику. Маленькі ніжки тупотять, а руки розхитують стінку манежа. Брови смішно насуплені, а губи підскакують від… Гніву? Так. Це він. За мить я не витримую і розпочинаю концерт:

– А-А-А-АААА-АА! – кричу щосили, доки батьки не прибіжать.

Мене викидає з цих спогадів. Повертаюся туди, де стояла. Бачу інший потік. Швидко хапаюся.

– &о#ева с)річ(а, а тут що? – зазираю в спогад. Його барва дуже яскрава, тож, мабуть, це трапилося нещодавно.

Переді мною кімната, де я сьогодні спала. Оглядаюся довкола, але нічого не бачу. У наступну мить чую звуки.

– Ах! – стогну стишено та пристрасно.

– Ммм, – смакує кожен момент Джон.

Обертаюся та бачу наші оголені тіла, що звиваються в пориві пристрасті. Дивитися на себе з такого ракурсу надто дивно. Відвертаюся. Стогони продовжуються, доки щось мене не починає виривати з місця. Різкий біль лунає навкруги, а світ валиться.

– Д#мін&к?!

– ####.

– П@ок?да~ся!

– А-а-а-а-аа-ааа! – нестримний біль та бажання прокинутися вириваються з моїх вуст, коли бачу Роззі та Йону навпроти мене. Голова приємно лежить на колінах Джона.

– З тобою все в порядку? Як ти? – цілителька припадає до мене та намагається швидко перевірити стан здоров’я імплантом в оці.

– Краще нехай вона увімкне свій годинник, щоб дізнатися– перебиває руда.

Джон допомагає мені підняти руку та натиснути на потрібні команди. Далі йде довга хвилина мовчання та очікування. Кожен завмер. Зібралася така цікава команда, що ніхто не може знайти спільну мову. Мені хочеться врутитися, але рот просто не відкривається. Бім. Врешті результат готовий.

– У неї дуже високий тиск. Для її віку це взагалі нереальні показники, – Роззі оглядає всіх навколо, не розуміючи, що робити. Хіба, що вона…

– Це в неї з дитинства, – перебиває Джон. – Ти зможеш допомогти?

– Так-так. На ліжко її.

Люди крутяться поблизу, щоб нормально вмостити мене. Йона поправляє ноги з руками. Джон підсуває подушку, а Роззі готується до лікування.

– Стій! – руда перешкоджає цілительці. – Ти точно почуваєш себе нормально?

– Так… Кха, – кашель, що ненароком виривається з неї, видає дівчину. – Нам потрібно щось зробити, а це найдієвіший спосіб.

– Просто допоможи їй відновитися, а далі сама впорається, – обсидіанові очі свердлять мене настільки сильно, що в грудях починає тремтіти.

Наді мною починає сяяти рожеве світло. Приємні та легкі хвилі розлітаються та починають присипляти. Не можу втримати це бажання та провалююся в сон. В останню мить відчуваю, як щось також падає на моє тіло. Мабуть, це Роззі.

***

Розплющую очі та бачу ресторан батьків. Приємний бриз ковзить тілом, розбурхуючи волосся в різні сторони. Пекельне сонце жарить кожним своїм промінчиком, тож я біжу всередину, адже батьки вчили мене не стояти довго під ним. Заклад сповнений сміху та радощів. Столики складені так, що з'єднують один кінець зали з іншим.

«Думаю, що це свято. Ми завжди так складаємо меблі в ці дні», – радію своїй здогадці та біжу до голови столу. Зазвичай там я сиджу поблизу матері. – Усім привіт! – гукаю я, але мені ніхто не відповідає. Усі настільки зайняті святкуванням, що не помічають дівчинку, яка біжить стрімголов крізь увесь зал? Не вірю.

Мої ноги вповільнюються, коли помічаю матір та батька. Їхні обличчя сяють посмішками, а очі зажмурені від радощів. Тато, як завжди, щось викрикує, а мати намагається його заспокоїти. Вони постійно такі життєрадісні та веселі… Як у них могла народитися така донька, як я? Уже хочу відсунути стілець та сісти на своє місце й привітатися, але помічаю…

– Ти хто? – звертаюся до хлопця, що сидить до мене спиною.

Він ігнорує.

– Ей, ау?! – махаю перед його обличчям рукою та трясю стілець, проте нічого не відбувається. «Стоп. Я проходжу крізь нього», – оглядаю свої руки, щоб зрозуміти в чому проблема, але все нормально.

– Кортні та Донатане, ми такі раді, що ви у нас є. Щастя мати таких діточок, – вихваляє їх мати.

– Вони всі у своїх батьків! – викрикує хтось із гостей.

– Твоя правда! – батько знову підіймається та каже тост… На їх честь.

Мої долоні покриваються потом, а очі наповнюються сльозами. Я біжу до них та намагаюся вхопити. Нічого не виходить. Марево– ось ким стала моя сутність. Наче й ніколи не було. Кричу та гукаю їх, але знову нічого.

– У нас буде третя дитина– і це хлопчик! – повідомляє щасливу новину мати.

Починаю задихатися, адже горло душить невідома сила. Стискаю кулаки, але йду далі. Підходжу до «брата» і дивлюся йому в обличчя та моментально відсахуюся.

«Там нічого. Пуста маска без емоцій. І на це проміняли мене?» – наповнюю світ своїм криком, а душа розривається на дрібні шматочки.

***

Знову розплющую очі та зриваюся з місця. Довколо мене нікого немає: я одна в кімнаті. Потираю очі та скроні, щоб прийти до тями. Огидне марево змушує тіло труситися, але в мить, коли я помічаю вечірні промені сонця, мене вдаряє шоком. Зриваюся та починаю одягатися: нам не можна втратити і хвилини.

«Краще йти вночі, ніж страждати від витівок Розробника», – просуваю голову крізь термобілизну. Далі йде комбінезон, що став мені другою шкірою, адже нічого іншого я давно не одягала. Зав’язую волосся в низький хвіст та шнурую взуття. Витягаючи його з-під ліжка, помічаю лист, що випадково випав. Розгортаю та читаю.

«Домі,

Не просто так усі називають Survival грою. За цим прихована більша таємниця, ніж тобі здається. Наша ціль– це ліквідувати Розробника. Ми покладаємося на тебе. Тепер твій годинник– це зброя. Він заховався надто добре, щоб ніхто не зміг його знайти. Однак впевнений, що ти та, хто розіб’є цей вірус.

Від дівчат я дізнався, що ви плануєте оглянути східні та північні території. Щодо першого то там знаходиться наша база. Ніколи не бачив поблизу Розробника чи його сателітів, тому скеровую вас лише вперед. Ваші здогадки про захід підтвердити чи спростувати не можу, але з центром хороша ідея. У місті монстрів мало, тож не переймайтеся та рухайтеся не зупиняючись.

Успіху!

І знай, що я люблю тебе…».

Останні рядки змушують мене пустити скупу та гарячу сльозу. Швидко витираю її рукавом комбінезону. На серці стає легше, коли розумію, що територія пошуку зменшується.

– Наша ціль? – вчитуюся в рядки, що рясніють переді мною. «Невже це якесь масштабне завдання?» – неочікуване припущення зароджується в голові.

Якщо Емануель та Джон якось пов’язані? Однак чому він не розповів мені всіх деталей? Мабуть, щось не так тут… У цьому світі. Роздивляюся природу, яка існує поза вікном. Усе таке реальне, але чи не фікція це? Сумніви плодяться та заповнюють кожну щілину мозку. Влада ніколи не виступала проти Розробинка. Від часу, як він виник, замовк кожен. Зневіра та безладдя заполонили серця людей. Проте ми такі істоти, що можуть звикнути до всього. Дивлюся на наручний годинник та сповнююся надією. Невже ця маленька річ стане порятунком?

– Ти прокинулася! – до мене вривається Йона та гучно гримає дверима.

– Так…, – шукаю причини її поведінки в очах, але там темний ліс. Встаю, щоб порівнятися.

Вона підбігає до мене та гучно ляскає по щоці. Не розумію, що відбувається, але інтертно лечу назад на ліжко.

– Що трапилося?

– Невже ти настільки безсердечна, що тобі начхати на смерть двох наших знайомих? – зривається на крик. – Вони пожертвували своїми життями, щоб ми йшли далі, – руда ходить навпроти мене туди-назад. – А ти…, – береться за голову, закриваючи очі. Здається, дівчина плаче.

– Ти можеш нормально пояснити, що трапилося? – встаю та беру себе в руки. Мені, як лідерці, потрібно бути авторитетом і не дозволяти собою потурати.

– Що сталося? Хто цей чоловік і чому ви тут займалися сексом?! Тобі взагалі до одного місця наша ситуація…, – Йона намагається говорити впевнено та відкрито, але бачу, як кожне слово дається їй вкрай складно.

– Це Джон. Він мій командир та викладач з академії. Ми знаємо одне одного щонайменше два роки. Взяв мене на літнє стажування до себе, доки канікули в навчальному закладі, – говорю чітко та швидко, не зупиняючись на дрібницях. – Наші особисті стосунки тебе цікавити не мали б. Однак скажу, раз така справа. Джон давно подобається мені, а я йому. Сьогодні ми наважилися перетнути межу, адже ніхто не знає, що буде далі. Як ти й сказала, – підходжу впритул та дихаю вогнем на її тіло.

– І ти так просто віддалася цьому моменту! Забула, як тягнулася за Ноелем на канатній дорозі чи виконувала останню волю Еґона…? – наприкінці голос блякне, ховається поміж тишу будинку. Очі широко розплющуються, піднімаючи брови догори. – Це і був твій план. Як ти на мить дозволила щиту зникнути, а потім поцілила вибуховою кулею туди, де потрібно? – отепер вона стає хижаком, що наступає. Кожен крок свідчить про силу та бажання мене знищити.

– Я не знаю…, – і це цілковита правда.

– Та невже…, – вона витягає віяло та розкриває величезне лезо переді мною. У ньому бачу своє перелякане обличчя. Куди не погляну, а сталь чудово віддзеркалює всякий мускул. Далі робить простий рух– і зброя вже на моєму горлі. – Скажеш сама чи тобі допомогти?

– Здається, це не в тебе були проблеми з довірою…, – не встигаю договорити, адже гостра річ врізається у моє горло. Відчуваю, як воно прорізує мою шкіру.

– Не смій про нього говорити! – в очах танцюють пекельні вогні, але не тільки вони палають. До горла піднімається тепло.

«Чорт, якщо воно спалахне, то ми обидві згоримо«, – відчуваю подих дівчини на своєму обличчя. Ми надто близько одна до одної. «Ай, гори воно все», – зриваюся з місця та пірнаю під руки рудої. Роблю захват та кидаю її на ліжко, притискаючи своєю вагою.

– Відпусти! Ти поплатишся за це! Стерво-о-о-оо! – тіло звивається, а сильні руки намагаються позбутися мене. Стримувати таку сильну дівчину надто складно, але в мене немає виходу. – Що ти накоїла! Як? Чому все стало так. А-ААА-ААА-АА! – її крик, біль та несамовита втома рветься на волю. Йона заливається сльозами. Зрештою м’язи слабшають, а напруга зникає, даючи волю іншому.

– Дівчата, ви вже зібралися? – до нас заглядає Роззі і випускає з рук сумку, коли бачить наслідки бійки.