SURVIVAL. Гра в реальному світі

В моїй свідомості розгортаються хвилюючі думки, які залиті емоціями та неспокоєм. Вони рухаються в голові, створюючи внутрішній ланцюг суперечливих вражень та відчуттів. Я часто поводжу себе за течією, але тут чомусь хочеться взяти все під свій контроль. Зараз за мене все роблять інші. Йона уже дала команду Ноелю, а він рішуче пішов виконувати доручення.

«Я повинна зібратись та взяти контроль у свої руки. Не дозволю, щоб все пішло не за планом. Не вистачало ще, щоб мною ще й маніпулювали,» – я повторювала це собі подумки, намагаючись не втратити випадково бойовий дух. Однак наступної ж миті мене витягнули з роздумів у реальність.

– Ем, давай краще туди. Там менше людей, – дівчина торкається мого плеча, випадково викликаючи мурахи по всьому тілу.

– Не потрібно мені вказувати. Я сама все чудово бачу.

– Дякую, – холодно відповівши своїй напарниці, я вирушаю далі.

– Ти мила, хоч і злюка з голочками.

Згодом ми змогли продертися до входу. Я чекала на Йону вже всередині. У мене не було потреби в новому годиннику, тому пропустили доволі швидко. Очікування було напруженим: всі інші чомусь дивились на моє зап’ястя як на трофей. Добре хоч, що значна частина з них відправилась у глиб лісу, залишаючи після себе поламані на землі гілки, що були трохи притрушені листям.

Нарешті отримавши заповітний ґаджет, дівчина підходить до мене і ми йдемо за узгодженим маршрутом. Дороги у цій частині парку не було. Здавалось, що нас спеціально привезли у непрохідні хащі, щоб початок видався нам складним. Височезні сосни закривають сонячні промені, дозволяючи лише третині з них потрапляти на землю. Трава у такому місці буквально вимерла, не маючи можливості живитись енергією світила. Зате величезні папороті та кущі ширяться безкраїми просторами нижчого лісу. Де-не-де вигукують птахи, переповідаючи одне одному, що нові гості прибули на їх територію. Ніхто б у житті не подумав, що потрапив на територію кровожерливих монстрів… Нічого не нагадує про їхнє існування. Все настільки по-звичному. Я ненароком ловлю себе на думці, що виглядає це, як звичайна прогулянка в лісі.

На наші плечі впало таке завдання: створити собі шлях до припасів. Йона без роздумів бере віяла в обидві руки та розкриває їх. Гострі леза відблискують на поодиноких сонячних променях, а потім раптово пробігають по всій площі тонкою доріжкою. Це виглядає дуже небезпечно, виникає відчуття ніби зброя буквально може розрізати якогось монстра на половину легким ударом. Як доказ цього послугувало те, що зі звичайними кущами у неї не виникло ніяких труднощів. Я вирішую, що прикриватиму її спину від неочікуваних атак позаду. Вона, на диво, не заперечує, хоча немає жодної гарантії, що я сама не встромлю ножа їй у спину. Чомусь вона вирішує довірити мені..

Через деякий час вона перериває цю напружену тишу:

– Не розкажеш, а що це було перед воротами? – Здогадуватись, що має на увазі дівчина мені не потрібно.

– Пробач, напевно нерви.

– Ні, мене не цікавлять твої вибачення, що це було?

– Ти вирішила провести мені сеанс психотерапії?

– А ти завжди відповідаєш питанням на питання? – я розумію, що непохитність дівчини не довзолить мені уникнути питання. – Зрозумій одне: ми команда і я не бажаю страждати через чиїсь психологічні проблеми. Вирішуємо це одразу або ж розходимось, як тільки розподілимо припаси.

– Я просто не знаю як бути. Ми з Джоном знайомі. Навіть більше – я ним захоплювалася. Головою я розуміла, що він несе якусь маячню, але…

– Ти збита з пантелику, хочеш хоч якось підтримувати зв’язок зі своїм минулим та відчуваєш страх. У цьому немає нічого дивного. Просто прийшов час розуміти одну важливу істину. – Вона повертається до мене, направивши лезо віяла до горла, та дивиться в очі, наче бачить наскрізь. – Ти або з нами, або йди до свого Джона, чи як його там? Я помітила тебе ще на початку. Мені здається, що у тебе занадто сильні перепади настрою. Як прийдемо на привал, перевір рівень гормонів. Можливо твій чудо-годинник вміє і не таке. – Вона зацікавлено оглядає пристрій. Він практично не відрізняється від її, але має значно більше функцій на панелі.

Наступні півгодини ми рухалися у повній тиші. Поки Йона методично та впевнено створювала нам комфортний шлях далі, мене поглинали нав’язливі думки. Її слова сильно чіпляють мене за живе. Не враховуючи те, що я була стурбованою через, буквально, все: мою участь у грі, внутрішню боротьбу, хлопця, який згорів на моїх очах, хижі погляди інших учасників на мій годинник та безліч іншого – вона лише додала більше проблем. Хоча це було сказано дуже пихато, але я все одно розуміла, що у її словах є істина. Мені потрібно одразу обрати сторону.

Непомітно для неї, я вирішую перевірити рівень гормонів прямо в цей момент. Вистачає лише одного маленького проколу у спеціальне лезо – і міні-годинник починає визначати рівень життєвих показників. Процедура не триває надто довго. Уже наступної миті, я бачу те, що мене цікавило. Рівень адреналіну є трішки нестабільний. Інші показники наче у нормі.

«Фух, аж на душі легше стало» – подумала, розслабляючи плечі. Напруження в тілі почало сходити і контроль над ситуацією було повернуто.

***

У той час Ноель біг у невідомому напрямку. Набрати велику швидкість було надзвичайно складно, адже лісова хаща занадто густа. Величезні повалені дерева, нори лісових мешканців та колючі кущі диких ягід – усе це створювало велечезні перешкоди для пересування на великій швидкості. Хлопець відчував себе, як птаха у клітці. Не маючи змоги злетіти та відчути пориви вітру на своїй шкірі, він жалюгідно перескакував через перешкоди.

– Поки жодного монстра на горизонті, – зауважує він вголос, намагаючись запам’ятати кожну навіть найдрібнішу деталь.

Тривало це не довго. Пейзаж надалі кардинально не змінювався. Хлопцю траплялися лише поодинокі дерева та кущі чудернацьких форм, що не дуже відрізнялися від своїх попередників. Ліс був настільки глибоким, що не помітити обширну галявину було просто неможливо.

На околицях галявини росли тисячі видів густих трав’янистих рослин, які можливо стануть у нагоді, проте Ноель не був ані лікарем, ані фармацевтом.

Хлопцю на думку одразу ж спало те, що їм у команді не завадив би хтось з медичною освітою. Навіть ветеринар був би непоганим варіантом.

Недовірливе око затьмарилося на хвильку від цієї одноманітності. Це було так неочікувано після того різноманіття людей побачити однотипний пейзаж в спокійній кольоровій палітрі..

Хлопець непомітно почав занурюватися у думки. В його голові вспливали спогади про недавні події, нові знайомства, факти про компаньйонок, які він вже помітив, він навіть зробив кілька припущень і деякі висновки для себе.

Але час минає, тому він відкинув зайві думки і в черговий раз озирнувся. Ноель й гадки не мав, де шукати то кляте поле з припасами, але з чогось починати свої пошуки треба…

Бігун тяжко вздихає та вирішує зробити коло навколо території самої арени, тобто оббігти ліс, що оточує місце початку гри. Відбіг він не надто далеко, тому впорається. Це також важливо, бо завдання, якщо хлопець правильно пам’ятає, на час і швидкість, тому навряд поле з припасами знаходиться надто далеко.

Аби не гаяти час, Ноель активує свою здібність, що й відрізняє його від більшості інших. Швидкісні чоботи та пересування на них чомусь викликало в ньому непідробну та щиру радість. Він наче тестує подаровану батьками машинку, яку він так довго хотів.

Відчуття вітру у його сонячному волоссі, легкість в тілі, відсутність браку повітря в легенях… Хлопець наче став птахом, для якого немає кордонів. Від всіх цих відчуттів голова стає порожньою, він навіть на деякий час забув, що потрапив у цю кляту гру.

Помічений барвистий одяг серед всього цього одноманіття повернув Ноеля в реальність. Він миттю зупиняється та ховається у найближчих кущах. Хоч ці дії і відбулися за впливу передчуття, яке вкотре його не підвело, але це було правильно: нерозумно йти туди, де може бути пастка. Краще перечекати тут і поспостерігати, що трапиться з тим відчайдухом. Якщо він залишиться неушкодженим, тоді добре. Можна буде піти тим самим шляхом та взяти все необхідне. А якщо ні, шукатиме інші шляхи для досягнення мети.

Відчайдуху, що без будь-якого страху та плану кинувся у «бій«, на вигляд було років дванадцять. Зовсім ще дитина…

Ноель уважно слідкував за хлопцем, допоки позаду нього не почувся якийсь дивний хрукіт. Він повільно повертається у бік цього незвичного звуку і, на диво, бачить маленького пухнастого звіра. Він дуже нагадував кролика-сумку, яку один час мала ледве не будь-яка представниця жіночої статі. Декому ця «мода« зовсім не пасувала, тому добре що цей тренд протримався не більше одного сезону.

Тваринка з не меншою цікавістю споглядала за Ноелем. Вона кумедно нахилила голову то в один бік, то в другий і зовсім не була схожа на якусь загрозу, тому хлопець трішки розслабився і повернувся до спостереження за юнаком-відчайдухом.

На щастя, юнак швидко знаходить все необхідне, складає це у рюкзак та квапиться покинути галявину з припасами. Отже, шлях безпечний.

Щоб не гаяти часу й надалі, хлопець не озирається, а одразу прямує до бажаного поля. Йде швидко, але обережно, допоки не помічає тонкий хвіст.

«Чудовисько?» – промайнуло в голові у хлопця, але частина тіла невідомого звіра швидко зникає у маленькій прорісі.

Хоча його й долала невпевненість, він насторожено продовжив шлях. Посередині виднілися контейнери з бажаними запасами. Ноги, самі того не розуміючи, почали стрімко рухатися. Не проходить і тридцати секунд як хлопець уже розглядає дари, якими їх наділив Розробник.

– Тут доволі багато речей, але понести повністю все просто неможливо, – рука тягнеться до найбільшого ящика, але завмирає, – ні, це буде занадто важко.

Обміркувавши всі вірогідні плани, Ноель бере переносні сумки та перекладає деяку їжу в них. Він хоче зекономити місце та взяти найнеобхідніші речі. В процесі зборів він помічає чиїсь сліди.

– Тут хтось був окрім нас з тим хлопчиною. Навіть забрав один з найбільших контейнерів. Як цій людині таке вдалося?

Укомплектувавши все найнеобхідніше, бігун вирішує заховати речі всередині одного з кущів, бо сам він їх навряд унесе . Він ступає крок, але помічає, як зграйка горностаїв наближається до припасів. Здається, що їх чекатиме смерть тут, а цього допустити він ніяк не може.

– Скоро буде вибух. Тікайте звідси! – він намагається їх відлякати, тупаючи та розмахуючи руками. На диво, все виходить навпаки. Десяток маленьких ссавців ще більше зацікавлюються фігурою невідомого хлопця. – Дідько, і що ж мені з вами робити?!

***

Ми продовжували пробиратись через лісову хащу, як вмить– звучить гучний вибух. Він проноситься хвилею крізь дерева, не оминаючи жодної щілини чи пагорба. Ми попередньо не договорюючись просто подивилися одна на одну.

– Я маю надію, що він встиг хоча б піти, якщо був там.

– Так, буде дуже прикро лишитися хоча б речей першої необхідності у перші ж години з початку гри. Та й взагалі, одразу втратити учасника команди…, – кидаю у спину дівчині серйозний, незадоволений та дещо злий погляд.

– Та не дивись ти на мене так. За таких умов думати про себе в першу чергу – це природньо. Хто ще про тебе попіклується, якщо не ти сам?.

Ми рухалися далі. Мене переповнював страх за хлопця. Можливо, ми не так довго знайомі, але як людину мені його шкода. Хто ж хоче померти тут? Не найкраще місце для останніх подихів…

Пробираючись через хащі, я зберігала надію, що він все ж залишився живим та неушкодженим

Через деякий час блукання ми почули чиїсь кроки. Зачаївшись під кущем, виглядаємо, щоб впевнитись у своїх здогадках. Відповідь приходить одразу, адже повз нас пробігає Ноель. Вискакуємо та звертаємо його увагу на себе.

– Агов, ми тут! – одночасно вимовивши одне і теж саме, знову синхронно дивимося одна на одну.

Хлопець підбіг ближче та розповів, що з ним трапилось. Дихання його бурхливе, але воно не ставало на заваді розповіді. Вона злітала з його вуст спокійно та стримано. Здається, що він наперед продумував, що саме розкаже нам.

– Я все ніяк не зрозумію: то був хтось там з тобою чи ні? – Йона запитала в бігуна.

– До мене був один юнак і, здається, якась команда забрала великий ящик з припасами. Однак і після були люди. Вони підбігали по-одному та забирали все, що могли забрати. – Слухаючи хлопця, ми невпинно біжимо поміченим маршрутом. У нас немає змоги перепочити, адже потрібно підготуватися до ночі.

– Ми не знаємо, що ховається у цих лісах. Точніше знаємо, але не знаємо про їх особливості та вразливі місця. Треба знайти хоч якесь безпечне місце, де вірогідність нападу звірів та монстрів найменша.

– Вау, ти фанатка кемпінгу? Це неймовірно!

Хоч я і не бачу обличчя дівчини, але відчуваю, як вона корчить театрально-захоплену гримасу. Ноель звертає погляд на мене та підбадьорює.

– Гаразд, якщо говорити серйозно, то я наважуся припустити, що монстри, які мешкають у цій частині парку, малого розміру, але їхня кількість може бути достатньою, щоб становити не меншу загрозу, ніж габаритні чудовиська. Скоріш за все вони уже навчені, що будь-які вибухи чи стрілянина – це знаки наявності людей, а люди для них можуть слугувати легкою здобиччю та їжею.

Розумію до чого вона веде і підсвідомо пришвидшую крок. Непрохані думки ринуть всередину. Вони, як набридливі комахи, маячать та журчать потсійно, повідомляючи про свою присутність. Ситуація може стати вкрай страшною, якщо ми не зможемо втекти звідси якомога далі. Хвилі з монстрів, які несуться на нас – ось те, що зараз є моїм найбільшим страхом.

Коли ми дісталися поля з припасами, Ноель показав нам великий кущ-схованку. Там знаходилися усі наші припаси, тому без затримки занурюємось всередину. Спочатку йде Йона – і раптово починає кричати. Ми вриваємось всередину, щоб побачити причину галасу.

– Зніміть. З. Мене. Цих. Чудовиськ! – вона сидить на землі, а тіло її покрили маленькі горностаї.

Вони повзають та шукають щось у кишенях, занурюються у волосся та граються з її шнурівками. Дівчина не витримує та видає ще один вереск. Звірята несамовито тікають від неї та ховаються за нами. Побачене змушує мене голосно засміятися. Ноель також розділив мої почуття та ледве не захрюкав від сміху. Ми, буквально, ледве не падає від болю у животі.

– Аха-ха-ха… Ти б себе бачила, – коментую її розбурхану зачіску та тримаюсь за стовбур, щоб не впасти.

– Що тобі зробили ці малі створіння? – Ноель обережно знімає і лагідно гладить одного з них, тихенько продовжуючи сміятись. – Мені прийшлось рятувати цю зграю від смерті: вони були надто близько до припасів, які скоро підірвалися б.

Я не могла протистояти бажанню, щоб не уявити його в той момент. Те, як він намагається загнати малюків подалі, точно виглядало б мило. Висока статура, яка в позі рака пересувається по… спиною назад, аби м’ясними смужками заманити сім’ю горностаїв якнайдалі від загрози.

Далі уява підкидає картину, де виконавши рятувальну місію. Ноель уже лежить на свіжій та пахучій траві. Тварники перебіжками тупають по його тілу, лоскочуть довгу шию, викликаючи грайливу посмішку на лиці хлопця. Він піднімає одного з них, наче дитину. Очі-намистинки споглядають за людиною та вивчають риси її обличчя. Горностай не в силах довго перебувати на одному місці, тому виривається та несеться копошитись у світлому волоссі.

Здається, я перебувала в думках доволі довго, але помічаю, що ситуація навколо не змінилась. Йона приводить своє волосся в порядок, а Ноель продовжує гратися зі звірятами. Цікава думка приходить у мою голову:

– Чому б нам не назвати свою команду «Сміливі горностаї»? – оглядаю обличчя своїх товаришів.