SURVIVAL. Гра в реальному світі

Оминаю чергову будівлю. Яка це за сьогодні? Можливо, сота… Ноги болять від нічних боїв, а втома, що назбиралася після сьогоднішніх пошуків, відгукується в м’язах. Роззі та Йона також шукають. Перша хоча б намагається. Відтоді, як її вжалив той монстр, почувається недобре. Синці під очима та сповільнений рух– показники цього. Однак запевнила нас, що все добре. Ґаджет постійно літає поблизу неї та бажає лікувати. Здається, щоб попіклуватися про себе, їй потрібно менше енергії, тому він постійно активний. І це не дає мені спокою.

«На жаль, у нас немає часу, щоб відпочивати. Сподіваюся, вона добре підлікує себе«, – дивлюся, як дівчина заходить у наступну будівлю, а сама рухаюся в іншу. – Мабуть, це сильна отрута, тому виводиться так повільно…, – думаю вголос, адже поблизу нікого. Чомусь відчуваю, що Розробника тут немає. Серце не на місці та постійно калатає, а інтуїція підказує йти деінде.

Нова будівля та новий підвал. Ми вирішили не підніматися догори, адже дотримуємося теорії щодо схованки під землею. Хоча зранку все-таки зайшли на високі поверхи деяких споруд лише для того, щоб оглянути територію. Сирість та холод зустрічають мене знову. Це приміщення відкрите: не потрібно буде вибивати замки. Щось скрипить у середині– я рефлекторно торкаюся зброї. Тіні кружляють у приміщенні та намагаються вабити мене, як ілюзіоністи. Вибору немає, тому потрібно рухатися далі. Коли наближаюся до дверей, то дме могильний холод. Мурахи пробігають усім тілом. Сильніше стискаю руку на зброї. Переступаю через повалену колону та йду далі. Вмикаю ліхтар та маскування, щоб повністю стати темною. Це, мабуть, допоможе дизорієнтувати ворога. Очі разить білосніжне світло, а десь рухається тінь. Миттєво висмикую пістолет націлюю на об’єкт. Не стріляю: чекаю. Крок. Ближче. Ще на метр. Різко переступаю поріг та заходжу в ту кімнату, де було видно рух.

– Що? – дивлюся на істоту, що налякала мене. – Горностай?!

Маленькі очі-ґудзики зазирають мені у вічі. Серце все ще не на місці, але ставлю зброю у футляр. Хочу підійти до істоти, але вона миттєво вибігає назовні.

– Сподіваюся, що тут більше монстрів немає-є-єєє! – перечипаюся та падаю. – Чорт! Що там? – зазираю під себе, щоб оцінити подушку, на яку впала. – А-А-АА-АА! – гребу ногами куди-небудь. Руки ламають кістки, а тіло здригається від кожного дотику до трупа.

Біжу, не дивлячись куди, та опиняюся в іншій кімнаті. Благо, ліхтарик зі мною. Кров у венах б’є в скронях, а серце намагається наздогнати світло. Руки знову трясуться. Який це вже раз за місяць? Мільйонний… Я припинила рахувати після першої істерики у вбиральні. Намагаюся припинити малювати страшні картини в голові, але знову торкаюся чогось рукою… Повільно повертаю голову… Затримую подих…

– Тьфу ти! – видихаю. – Це всього лише фотографія…

Розслаблено піднімаю її та дивлюся. Це чоловік. Він обіймає, мабуть, свою дружину та двоє хлопчиків. Позаду видно хмарочос Білий дім…

– Хвилинку…, – краще дивлюся на обличчя чоловіка, а потім повертаю фото… – Едмонд Кінг– шістдесят дев’ятий президент США, коханий чоловік та улюблений батько…

Здіймаюся з місця та лечу в попердню кімнату. Оминаю речі, що тут лежать, та мчу до тіла, яке помітила раніше. Перед очима велика шкаралупа чорної шкіри, в якій деформовані людські кістки. Нагло вириваю «панцир« та добираюся до лівої руки. Спиною пробігають мурахи. Це він… Едмонд Кінг… Уся країна знала, що в нього бракувало однієї руки через аварію. Чоловік вживив імплант механізованої подоби, як в улюбленого супергероя з коміксів. А десять років тому зник, потрапивши на гру…

– Невже ці монстри… А-а–а-а-аа! – кричу крізь різкий головний біль. Однак цього разу стримую його. Дихаю глибоко та стискаю кулаки. «Мені не можна знепритомніти. Ні в якому разі!» – стукаю кулаком об бетон, щоб відчути біль, який сконцентрує мене на іншому. Це допомагає.

Однак перед очима знову пливе. Цього разу це не туман, а інтерференція– чергування світлих та темних кілець. Численні перешкоди породжують збентеження. Знову закриваю очі. Пейзаж перед очима як з давнього комп’ютера, що з миті на мить розвалиться. Заповзаю в наступну кімнату: ближче до виходу. Картинки перед очима не зникають, тому єдине, що вийде зробити, – це втекти. Чіпляюся рукою за сходинки та виштовхую тіло на хідник. Сонце вже починає заходити.

– Ах… Ми витратили на це весь день і нічого… м-м-м, – рухаюся крізь біль та сльози далі. Згодом ефект починає слабшати, а я опускаюся на спину. Розкидаю руки та дихаю. – Чорт! Що за нісенітниця.

Тик. Тик. Тик. Тик. Не встигаю оговтатися, як щось стріляє в мене. Сотні голок врізаються в землю поблизу, огортаючи моє тіло контуром. Боюся зробити зайвий рух, щоб не потрапити в пастку, хоча я вже в ній.

– Краще тобі не рухатися, якщо не бажаєш здохнути, – цей голос легко впізнаю: чула його в обличчя.

– Донно, яка приємна зустріч…, – шепочу дівчині.

– Мовчати. Де дві інших? – озирається та перевіряє голки з нитками, що встромила тут.

– Так мовчати чи відповідати? – не знаю звідки в мені стільки впевненості, але…

– Відповідати на мої запитання та мовчати, – вириває декілька шпильок та наче ненароком царапає шкіру на обличчі.

– Ц-ц…

– Кажи.

– Не знаю. Втекли подалі, коли ти настільки необережно підкралася до мене.

На її обличчі збентеження: це не те, що вона очікувала почути. Зелені очі ріжуть мене, а зуби скаляться.

– Тобі не личить гнів. Ти зробила стільки помилок, доки сюди добиралася, – очевидно, блефую. «Дівчата, де ж ви…?»

Як відповідь, до нападниці летить мінібомба, але та помічає її. Декілька голок здіймаються вгору та гнучким і звивистим рухом знешкоджують ціль. Від них залишається лише хмара диму. Однак коли дівчина притягує зброю назад, то дивний смог летить за нею.

– Кха-кха…Кхе, – відгукується дівчина, але хутко підбирає мене та сковує. Між пальцями застискає голки, як кігті росомахи, та притискає до горла. – Нехай хтось з вас наблизиться– і їй буде кінець!

– Тобі скоро теж прийде, – як приємно чути Йону та бачити її фігуру, яка пафосно виходить з диму. – Твої голки вкрилися металевою стружкою, що зробила їх недієздатними. Краще здайся.

– Ех, ні. Ми можемо розійтися мирно. Віддайте мені малявку, а самі йдіть куди хочете, – вказує на Роззі.

– Нащо вона тобі?

– Для помсти.

– Ти краще подумай, як вижити, а не відновити примарну справедливість.

– Ми загинемо тут рано чи пізно. Нічого немає сенсу. Тому мені потрібно перед смертю насолодитися хоча б цим, – говорить над вухом– і мене вкривають мурахи.

– Вона нічого тобі не зробила, – руда стає перед нею, наче захищаючи.

– Можливо, так і є. Проте Емануель усе робив, щоб вона не поранилася.

– Так, це нормально для лідера.

– Якщо інші не гинуть! – вона зривається на крик. Руки тривожно трясуться. – Коллін та Боббі не були в чомусь винні, а він вирішив пожертвувати ними.

– Він уже заплатив свою ціну…

– Недостатньо! Впевнена, що його остання воля була допомогти тобі перемогти. Чи не так, пташечко? – звертається до мене.

Роззі підіймає очі на мене, а потім на руду. Не дивно, що вона розуміє все. Мабуть, хороші знання про цього хлопця допомогли скласти пазл.

– Дівчата, я готова здатися. Вам не потрібно оберігати мене через прохання Ема.

– Яка благородність.

– Ні, не говори…, – затикає рот, вдаривши в живіт. «Чорт».

– Зробиш крок– і приріжу…, – руда спопеляє її поглядом обсидіанових очей. – Не піддавайся на її слова.

– Це моє особисте рішення. Не думаю, що в реальному світі чекає хтось кращий за нього.

– Ти готова пожертвувати життям через якогось чоловіка? – розвертається до неї атлетка. Спина напружена, а руки стискають віяла. – Послухай мене! Який би він не був, ти не маєш здаватися. Рухайся далі, адже це твоє життя.

– Йоно…

– Ні! Тихо. Впевнена, що він захотів би побачити твоє щастя, – вона розвертається і опускає плечі лише на хвилю, а далі знову стає рівно, як струна. – Роби, як я. Пообіцявши Ноелю жити щасливо, відтоді не можу змінити своє рішення.

Роззі кладе свою руку їй на плечі. Очі дівчат знову зустрічаються. Від них лунає повага та підтримка. Сила, що б’є дивовижною хвилею. Ця мовчазна подяка змушує затамувати подих, поки жорстока правда не повертає до життя.

– Думаю, з вас достатньо. Зовсім не проти вбити трьох разом, – починає проникати голками в моє горло.

Цей біль неможливо передати. Тонкі цівки крові покривають шкіру. Здається, Йона біжить до нас. Хочу відмовити їй, помахавши, але руки прикуті до тіла. І тут Донна чомусь налітає на мене, наче від силової хвилі. Світ рухається, немов у сповільненій зйомці. Руда біжить. Ми двоє падаємо. Рожеве волосся закриває моє обличчя. Відкидаю її, коли розумію, що міць зникла. А те, що я бачу, змушує мене вдруге впасти на землю.

Вечірнє сонце закриває його фігуру з останніми променями. Хлопець стоїть на підвищенні. Врешті починає спускатися. Знайоме тіло, волосся та ці бурштинові очі. У руках лук, а одна з ніг механічна. Йде вертикальною стіною, наче прогулюється. І як тільки його ноги спускаються на землю, дівчина падає на коліна, випускаючи віяла. Не можу нічому повірити, адже все здається нереальним. Одна сльоза тече– і розбивається об землю.

– Ноеле…, – руда зривається з місця та біжить. Минає уламки. Ноги переміщаються так швидко, що завмирає подих. Сонце востаннє підморгує нам та в мить, коли пара возз’єднюється, зникає. – Ідіоте-е, я-як ти-ии мі-іг, – слова хвилями вилітають з неї. Сльози вкривають щоки, а руки трусять чоловічу статуру.

До мене підбігає Роззі. Уже хоче лікувати шию, але я зупиняю: обійдемося традиційними методами. Пов'язка на шию та антисептик– це все, що мені потрібно. У голові пусто. Навіть не знаю, як реагувати на його появу. Чомусь вона не викликає сліз чи величезної радості. Мені приємно його бачити, але цей сухий погляд бурштинових очей лякає. Ми присідаємо з латиноамериканкою поблизу на розтрощені брили асфальту. Переводимо подих.

– Чому? Скажи чому-уу? – її благання на межі з криком розходяться піснею.

– Ти уже знаєш, бо я кохаю тебе…, – піднімає її підборіддя та зазирає в душу. Гладить великими пальцями обличчя, притискає ближче до тіла і цілує.

Глибокий та пристрасний поцілунок, в якому вони хочуть знайти втіху, нарешті утамовує жагу. Руки пари тримають обличчя одне одного та не бажають відпускати ні на хвилину. Можна тільки уявити, що відбулося між ними. Скільки перешкод пройшли, а життя не припиняє випробовувати їх. Повертаю погляд на зорі, щоб не руйнувати інтимний та такий важливий для них момент.

«Цікаво, як там Джон?» – думки про нього гріють серце. Приємне тепло розливається в кожному куточку. Я хочу відчувати його, обіймати та кохати. «Мабуть, ось воно– кохання», – стискаю руку на грудях, наче недостатньо повітря. Це правда, адже він– мій кисень, без якого тепер нікуди. Чому раніше цього не відчувала? Не знаю. Не уявляю.

– Домініко, невже ти не рада мене бачити? – підходить Ноель та розкриває руки.

– Звісно, рада, – піднімаюся та обіймаю. Сильно стискаю та бажаю відчути хоч краплю тепла, яке допоможе рухатися далі. – Як ти вижив? – оглядаю його нову ногу та забинтовану голову.

– Думаю, варто залишити це на потім. Ходімо змайструємо місце для сну, адже завтра вас чекає велика битва.

***

Поки ще не було дуже пізно, ми пройшли трохи глибше в місто. Я хотіла заперечити, але хлопець наполягав. Ми до цього часу не знайшли Розробника, а залишився лише один день. Не могли думати ні про що інше, як фінал, що насувається тяжкою та чорною хмарою…

– Ви пам’ятаєте день, коли зрозуміли, що тепер учасники гри? – запитує Ноель.

– Так… Дуже чітко…, – кажу я. Ці холодні очі Джона, злі погляди інших учасників та сльози, які линули з душі перед дзеркалом у вбиральні.

– Те саме…, – сильніше обіймає блондина та продовжує: – У той день мене все настільки втомило, що вирішила кинути роботу та відпочити. Спорт– це те, що я люблю. Однак бігати за айдолом та тренувати його постійно… Це не те, що я хотіла. Розумієте, наче жила його життям, – зазирає кожному у вічі.

– А що було твоєю мрією? – цілителька вже лежить у спальному мішку та підпирає голову маленькими долонями.

– Життя для себе.

– Ти ж його мала, – перериваю її в проміжку між питтям чаю. Збоку лежать маленькі закуски, що Йона зробила для цієї «вечірки». Лаваш, який ми куштували ще в перші дні, та різні овочі, спомини про батьків, змушують непрохану сльозу вислизнути. – Пам’ятаю, як розповідала про вільний графік та десятки годин, проведених у ліжку.

– Так… Мабуть, мої проблеми виглядають нікчемними, якщо порівнювати з всесвітом. Однак…

– Не кажи так, – він цілує її чоло. – У кожного з нас свій досвід та життя. Не знецінюй те, що маєш… Навіть маленька проблема– це частина твого шляху.

– Дякую… Я все одно відчувала себе в клітці. Ти водночас можеш вирішувати, що робити та куди йти, але насправді захоплений у кайдани обов’язків перед кимось. Особливо, не переношу брехню, а в шоу-бізнесі без неї ніяк.

«Ми настільки різні, що в голові крутяться свої хвилі та вирують особисті вітри. І лише ти сам у змозі зрозуміти внутрішній безлад. Чи зможу зробити це я?» – згадую всі події в житті. Нещодавні сни чудово допомагають цьому.

– Я б хотіла мати свій спортивний зал. Особисто керувати персоналом. І, звісно, пасивний дохід. Назнімати сотні відео для курсів та продавати все життя інформацію про те, як тренувати дупу, нічого не роблячи, – останнє викликає посмішку не тільки в Йони, але й у кожного з нас.

– Чомусь я іншого й не чекав…, – замовкає Ноель, коли Йона намагається дотягнутися до його губ рукою. Обіймає її позаду, наче ховає від світу.

– А ти, Роззі? – звертаю увагу до неї, доки дівчина не заснула.

– У той день мене знайшов Емануель…, – лише одна мить мовчання, але наскільки сильно, показує біль втрати, – зовсім випадково. Я сиділа на лавці поблизу будівлі для переодягання та розглядала свій ґаджет. Він підійшов до мене та протягнув руку. Вранішнє сонце грайливо виблискувало на його волоссі, а цю посмішку не забуду ніколи…, – дівчина поринає в спогади, що не хочуть її відпускати, стиснувши міцною павутиною.

Поки вона задумується, я пропоную кожному лаваш. Сили нам знадобляться, тому всім потрібно добре поїсти. Цілителька теж бере порцію. Ми їмо в тиші. Єдиний час спокою перед складним завданням, яке вимагає витримки та сили волі. Мені не тільки приємно спілкуватися з ними, а й просто мовчати. М’язи розслаблені, я легко закидаю голову та знову споглядаю на зорі. Вони теж стали мені друзями та вірними спостерігачами. Дивно, але я не бачу сузір’я Ліри, що в цей час зазвичай видно з півночі. Однак настільки розслаблена, що не маю змогли розкривати цю думку.

«Мабуть, я щось забула… чи переплутала».

– Я чомусь погодилася, – раптово каже дівчина. – У мене не було підстав йому довіряти, але щось підсвідомо змусило відповісти на поклик. На цьому все.

– А що ти відчувала? – світловолосий уточнює.

– Мені було страшно настільки, що не бачила нікого, – вона здригається, тому кладу долоню їй на плече. В очах поступово знову панує спокій.

– Залишився тільки останній крок. Не потрібно хвилюватися, – відсуваюся від дівчини та залізаю в спальник.

– До речі, горобчику, так твоя навичка для виживання– це були черевики? – піднімає очі на хлопця.

– Ви мене взагалі здивували, коли подумали, що це зброя. Хіба не бачили, що в кожного тут є нормальна?

– Ну-у-у…

– Тобто, на вашу думку, мені далі захищатися черевиками? – звертає погляд то на мене, то на руду. – Аха-ха-ха! Не можу…, – заливаючись сміхом, ледве не падає на землю.

– Ай, ну тебе! – відвертаюся від нього та ховаюся в спальнику. «Чому ми такі тупі?»

– Вам потрібно йти спати. Завтра останній день, – каже Ноель, але чую в голосі, що вони з Йоною точно сьогодні не заснуть.

– На добраніч всім… І успіху нам завтра.

***

– Чому ти так впевнений, що його тут немає? – запитує Йона, перевіряючи свої віяла. Її очі виглядають трохи втомленими, а синці виблискують на білій шкірі.

– Просто знаю. Варто піти в центр.

«Чорт! Не розумію, що він несе… Якщо мої думки були хибні, це не піде нам на користь…», – повертаюся до Роззі.

Дівчина виглядає набагато краще, але характерна блідість вказує на проблеми. Вона пересувається краще та може швидко реагувати. Не зважаючи на це, дуже хвилююся. Наша команда в стані рухатися далі та боротися. Тяжкі хмари вкрили небо тужливою ковдрою. Де-не-де дує холодний вітер, змушуючи мене застібнути комбінезон вище.

– Не думала, що судний день виглядатиме так…

– А чого ти очікувала: сонечка та теплої погоди? – перестрибує через колоду дівчина.

– Так.

– Чому? – поспішає за нами цілителька.

– Це був би веселий жарт. От наче все чудово та неймовірно, але нас чекає смерть.

– Ви були б під сонцем! – жартує Ноель, оминаючи перешкоду.

– Чому ти постійно кажеш ви? Перестав відчувати себе частиною нашої команди? – стукає його по плечу атлетка.

– Таа-ак, – він тихо затягує слова.

– Слухай, а як ти вибрався звідти? – запитую, згадавши запитання.

– Вибухи не потрапили в мене. Ба більше, на одязі не було тої гидкої речовини. Тому, коли заховався, все пройшло, – сказав, поправивши пов’язку.

– А вниз тоді як спустився? – уточнює Йона.

– Раптово помітив, що поблизу хтось йде. Це був учасник, що не встиг до кабіни.

– Як там міг бути ще хтось? – додає Роззі.

– Не знаю. Він опинився поблизу мене так раптово й запропонував угоду…

– Та яку ж? Кажи вже, – руда зав’язує своє волосся у високий хвіст, зупиняючись на мить.

– Той рятує мені ногу, а потім ми рушаємо разом вниз на його конструкції. Вона вимагає чотирьох рук, тож ще одна людина була потрібна.

– Як він міг зробити в польових умовах… це? – дівчина підбігає до нас та вказує на ногу.

– Ґаджет. Переробляє чужі на нові.

– Вау, як корисно, – захоплюється Роззі.

– І не кажи.

– Тц-тц-тц…, – неочікувано хтось цокає поблизу статуї гейзеру, до якої ми майже дійшли.

Миттєво витягую пістолети. Мене підтримують дівчата та доєднуються до бойової тактики. Рухаємося повільно та стримано, шукаючи місцезнаходження ворога. Очевидно, що хтось залишився, але де ж вони? Ноель від'єднується від нас та ховається за іншими уламками. Кидаю йому знак, щоб озирнувся довкола. Фігура виходить, оминаючи одну з лавок. Цю пику я впізнаю з тисячі.

– Дене! – стріляю, не думаючи. Ця потвора конкретно втомила мене своїм існуванням.

– Ну не варто бути такою агресивною, – він йде прямо під моїми кулями, але його нічого не турбує. Вони просто відлітають від нього.

«Це золоте сяйво!» – у пам’яті виникають образи з другої гри. Дівчина, що вміє створювати щити, десь поблизу й стала частиною його команди. «Усе-таки Ноель був правий, і вона ще досі несе нам тільки лихо».

З іншого боку виходить хлопець з ближніми клинками. Ім’я в нього Найджел. Він зазвичай займав останні позиції в рейтингу, але завжди проходив далі. Розумію, що наша фінальна сімка дуже дивна. Насправді сильні та вмілі бійці не пройшли, хоча тут є інші. Варто визнати, що сила не завжди головна. Повинна бути ще й голова, щоб справді вижити.

– А ту-ут ми й зупини-и-иимося! – до нас приєднується Розробник. – Пропоную-ю провести битву три-и на три та визначити-и, хто ж переможе!

– Що робитимемо з блондином? – кричить уїдливо Ден.

– Нічого. Ви хіба бачите його тут? – чоловік гарячково озирається.

– Ні-і…, – сумніви захопили обличчя мого ворога. Його опущені брови та злий погляд говорять за нього.

– От і немає проблеми. Далі пройдуть тільки троє, тож успіху! – ми продовжуємо дивитися на його голограму, адже вона нікуди не зникає. Чоловік активно споглядає за нами: голова в масці зовсім не рухається. – Чорт! – натискаючи якусь клавішу, зникає.

– Стоп! Тобто лише троє?! – Йона піднімається на виступ, наче хоче докричатися до того гада.

– Думаю, що прийшов час вирішити це питання. Найджеле! – він кричить до того, а сам заряджає дробовик. Зброя не змінилася, але щось мені підказує: її могутність зросла до небес.

– Дівчата, групуймося на битву. Йоно, ти за мечником, – вказую їй, сподіваючись, що почує. – Роззі, піднімайся на поверхи будівель поблизу та непомітно закидуй бомбами їх. Працюємо, як планували раніше.

– Бажаю успіху, команди. АХА-ХА-ХА! – викрикує Розробник, чия голограма майорить над нашими головами знову.

«Що відбувається з тобою…».

Ми розбігаємося. Цілителька випускає бомбу, яка закриває нас від чужих очей. Руда несеться далі вліво, а третя членкиня вправо. Я ж ховаюся за уламками, що тут розкидані. Коли пил опускається, чую удари лез: це Йона. Якщо вона розпочала свою битву, то прийшов і мій час. Визираю– одразу ледве не отримую в голову постріл.

– Чорт, ну ти й гнида! – зводжу курок та миттєво стріляю різними кулями. Одні звичайні, але інші з вибуховим ефектом. Можливо, вони його не зачеплять, але дезорієнтують. – Агх, як він мене втомив, – визирає тільки мій пістолет зі схованки, посміхаючись ритмічними пострілами.

– Ай, стерво! – чую падіння та стишені стогони. Не розумію, що з ним, але, можливо, мій план спрацював: не помітив вибухової кулі поміж звичайних.

Сміливості мені не бракує, тож я миттєво повністю покидаю схованку й, поки Ден корчиться на землі від дезорієнтації, стріляю. Кулі летять одна за одною в нього. На жаль, щит то відбиває, то пропускає їх. Однак я продовжую свій тиск, адже ніщо не вічне. Через ще п’ять пострілів супротивник врешті стає. Перебігаю на іншу схованку, але мене встигає зачепити дрібом від його зброї. Одна куля– це вже небезпечно, а коли вони розділені на десять– це сотні ран. Оглядаю плече, але поки нічого серйозного: лише декілька подряпин. Біжу далі. Не можна, щоб він досягнув мене неочікувано.

Йона

У той час Йона б’ється з повелителем парних клинків. Він прудкий та легкий, проти її громіздких віял та їхньої могутності. Вона миттєво закриває себе специфічним щитом.

– Ніхто ж не заперечував, що ми не можемо використовувати свою зброю по-особливому, – посміхається, показуючи свою силу. – Не така і безпорадна, як ти думав.

– Ми це ще побачимо, – полум’яний і яскравий голос виривається з його вуст. – Пропоную битися без надздібностей.

Йона киває, не шукаючи причини відмовити. Наступний звук розрізає повітря навпіл. Зброя супротивників схрещується. Чути характерний скрегіт металу. Остання битва, тому кожен робить все можливе, щоб знищити ворога. Дівчина намагається насадити Найджела на складене віяло, але він ухиляється, парируючи удар. Тоді його парні клинки починають свою тираду довгих та невпинних рухів. Битва з ними означає– супротив трьом душам одночасно. Не маючи гармонії у їхньому використанні, ти не досягнеш успіху. А швидкий погляд на майстерність чоловіка допомагає усвідомити всю силу та лють.

«У мене немає такої гармонії з віялами…», – думає та стискає сильніше їх, відчуваючи міць, що тече всередині.

Їхня природа настільки унікальна, що десь використовують, як аксесуар, а в іншому місці– як зброю. Тендітні дами прикривають обличчя, ховаючись від наполегливих поглядів парубків. Могутні воїни розрізають горлянки тим, хто посмів повстати проти імператора. Тепер вона займає це місце… Ховається від наполегливих ударів хлопця за щитом із віял.

«Достатньо ігор», – оглядається, шукаючи слабке місце. «У нього слабкі ноги. Там немає опори, тож легко впаде…», – стискає ґаджети ближче одне до одного та йде.

Спричиняє різкий тиск на хлопця, наступаючи вперед, як танк. Згадує Еґона та щит. Це надає сил, тому зривається з місця, таранячи. Він зробив усе, щоб дівчата дійшли сюди. Не може його підвести. Не гідна допустити, щоб ця втрата стала даремною. Хлопець прикладає максимум зусиль, щоб встояти. Атлетична статура рудої здіймається, коли розпочинає новий наступ. М’язи на спині та стегнах набухають, а руки стискають щит, наче востаннє. Супротивника починає нести назад. Чути скрегіт каміння, що відлітає з-під ніг.

«Ну-у-у! Ще трохи», – трішки розсуває віяла зверху, тоді відкривається палке полум’я її волі в очах. Це збиває з пантелику чоловіка.

На мить послаблює стійку– і зрештою повелитель мечів оступається. Тіло опускається на кам’янисту поверхню. Чути стишений зойк. Одне віяло летить у груди, а друге горизонтально підкрадається до живота, щоб розпиляти чоловіка. За величиною зброї не помічає підлий клинок, що летить в обличчя. Очі широко розплющуються. Ухиляється. Тонке лезо проходить тендітною щокою, залишаючи там поріз. Однак вона все ще жива.

– Мене так легко не перемогти, – тоді миттєво розтинає тіло, як їй здається.

На жаль, зброя не пробиває щит. Він мерехтить та заливається золотим сяйвом, але далі нічого не відбувається. Удар за ударом, поріз за порізом– усе це даремно. У скронях починає пульсувати гаряча кров. Найджел, знаходячи розгубленість дівчини на обличчі, повертається до бою. Підіймає правий клинок, замахується, б’є в шию. Віяло ще раз підміняє щит. Збиває з рук ґаджет для битви та готується до наступного удару.

– Не так швидко…, – веде інший клинок прямісінько рудій у живіт.

«Ні!» – німий шок визирає зі свідомості, забарвлюючи губи кривавим барвінком. «Невже це кінець…? Не зараз. Не сьогодні. Не тоді, коли повернувся Ноель», – інше віяло заносить над ним та наближає до горла, зупиняючись за мить до зіткнення. – Я зроблю все, щоб воно розсікло твою горлянку!

Його меч все-таки досягає її, однак проходить крізь, завмираючи всередині. Легке полум’я одразу шириться площею зброї дівчини. Вона не здається до останнього. Проте що тепер робити з клинком у животі?

– Як думаєш, що відбудеться, коли я зніму квантовий режим? – на обличчі жодної посмішки, там лише втома та бажання перемогти.

– Тоді ми разом спалахнемо тут, – жар з віяла розноситься простором навколо сильніше. Це не просто вогонь, а цілий вулкан. Інше віяло тримає на зап’ясті чоловіка в пастці.

Йона кидає погляд мимохідь на живіт. Один з парних клинків зараз схожий на незавантажену текстуру, яка розкладається на сотні частин перед очима. Вони обоє завмерли за моментом до смерті. Хто ж переможе?

Домініка

– Хе… хе… хе, – стримую подих, щоб не показати своє місцезнаходження. Біг з перешкодами в академії тепер здається дитячою забавкою. «Де той покидьок?!» – намагаюся виглянути з-за стіни.

За короткий проміжок часу мені вдалося оминути наше поле бою двічі. Одного разу це було за годинниковою стрілкою, а іншого– проти. Вдалася до всіх спроб, щоб перешкодити чоловіку помітити мене. Його фігура бовваніла посередині, наче йому не потрібно слідкувати за мною. Так… наче він усе бачить.

«Чорт!», – зриваюся з місця та прямую далі. Як тільки моя фігура зникає зі схованки, вона вибухає. «Потрапив дробовиком», – констатую факт, адже чудово знаю цей звук.

Припускаю, що його ґаджет для виживання– камери. Розмістити їх тут та чекати на нас водночас просто і геніально. Відтепер змушена бути ще обачнішою. Помічаю неподалік невеличку гору з каміння. Вона набагато ближча до ворога, тому мені вдасться не тільки непомітно сховатися, а й поставити його в зону ризику.

– Домініко, припини ховатися. На цьому проекті повинен залишитися лише один Д. Розумієш? – стукає себе по долоні дробовиком, наче це дитяча іграшка. В очах бачу божевілля і бажання врешті покінчити зі мною.

– Знаю тільки те, що ти втратив здоровий глузд, як і Розробник! – вистрибую та вкриваю його градом куль. Сподіваюся, що це знову дезорієнтує його і допоможе швидко переміститися до іншої локації.

Однак надії марні. Ден слідкує за мною й також випускає кулі одна за одною. Його дріб уражає великі ділянки позаду мене. Біжу та відчуваю, як свистять вони за спиною, а до найближчої схованки ще далеко… Наступна перешкода– це колода. Кроки стають ширшими, а біг– розгонистим. Перестрибую. Вдало, але приземляюся не дуже. Біжу далі. Не маю змоги рефлексувати про те, що мої навички з академії погіршилися.

– А вона має рацію, чуваче. Ти справді трохи божевільний! Ха-ха-ха! – Розробник знову грається з нами.

«Я мала непомітно це зробити…», – рухаю ногами швидше й швидше, адже невідомо, коли він наздожене мене. Не знаю, чи це допомагає мені та гнида, чи як, але ще трохи– і буду на місці.

Постріл!

Вуха закладає. Почуваю себе так, наче мені зацідили чимось тяжким по голові. Від того, що намагаюся різко зупинитися чолом, несуся вперед. Світ сповільнюється. Я лечу в невагомості, а через мить цілую стіну. Віддача, яку спричинив постріл, настільки сильна, що мене трохи нудить. Припускаю, що це одна з його навичок.

– Аа-агх…, – сильно б’юся головою. Знову перед очима пливе, а руки не можуть нормально втримати ґаджет. Миттєво натискаю на годинник та задаю команду.

– Ну нарешті…, – говорить Ден, повільно ступаючи в мій бік. – Знаєш, як довго я чекав моменту, щоб поквитатися з тобою!

Доки пристрій дізнається про мій стан здоров’я, несуся назад. Розмовляти з ним я не буду: занадто багато честі. Незграбно, повільно та дивно, але я змушена повзти. Останнім часом стільки разів почувалася, як мокре курча, що вже звикла. Тілу не потрібно багато часу на відновлення. Дзинь. Намагаюся сфокусуватися на екрані годинника.

«П’ять хвилин– зір повернеться», – видихаю та прямую вглиб. Протриматися стільки часу не складно. Піднімаю голову та розумію, що неба не видно. «Б’юся об заклад: це дерево», – змінюю кулі в пістолеті. Коли зір був ще зі мною, не бачила жодної великої конструкції поблизу. Тому здогадка вірна. Я впевнена…

Прислухаюся. Десь далеко від мене кричить Йона. Боляче чути її відчайдушні спроби вижити, а хотілося б навпаки – переможний клич. Окрім цього його кроки відлунюють за десять метрів від схованки. Змінює ноги повільно та спокійно. Дену цілком зрозуміло, що я безпорадна, а камери тільки підтверджують моє розташування. Неочікувано стріляє в гору каміння. Воно розлітається, влучаючи в мене. Ці удари мізер, якщо порівнювати з усім, що трапилося з нами. Відчуваю його десь поблизу. Гидка аура шириться землею від постаті, як скверна. Чи може бути він менш потворним, ніж ці монстри? Згадую фото одного з президентів. Мабуть, не може. Ці люди такої долі не обирали, а от він… Його кроки, як похоронний дзвін, відбивають останні секунди.

«Думаю, це вдалий момент», – заряджаю зброю, вкладаючи всі сили в це. Знімаю курок двома руками. Руки не слухаються. Відмовляються діяти до останнього. «Ні! Не підведіть мене!!!» – стискаю зі всіх сил. І врешті постріл. Дерево тріщить від вибухової хвилі. Падає. Чую стишений стогін. «Можливо, щит захистить тебе від куль, але не від величезного тиску», – у кожного є свої ліміти, тому приємно хоча б чути, як тріщать його. Виповзаю та рухаюся вперед. Це шанс зайняти вигідну позицію…

– Не втечеш, стерво! Я знайду тебе.

У відповідь йому в голову летить мінібомба. Дим приховує мене. Дякую Роззі піднятим пальцем угору. Використовую цей момент та тікаю. Звісно, це складно назвати втечею. Пересуваюся на своїх чотирьох– руках та ногах. Намагаюся прямувати до будівель. Там обов’язково сховаюся. Починаю бачити краще, тому відповзаю подалі, доки…

– Ай, – стишено зойкаю. Голова б’ється об енергетичне поле. – Це Розробник постарався? – шепочу, обдумуючи це.

Щоб відчути стіну, ще раз торкаюся її. Нічого не відбувається. Вовтужуся, прикладаючи більше сили, а тоді… Знову різкий головний біль. Перед очима все пливе. Картаю себе за цей тупий вчинок, аж ось…

«... швидко стіну навколо них. Вони не повинні вибратися звідси!» – переляканий знайомий голос захоплює свідомістю.

Забираю руку. Нескладно здогадатися, що це Розробник. Однак часу подумати в мене немає, тому піднімаюся і лечу в будівлю, яка не захищена щитом. Зір повернувся випадково. Допоміг контакт зі стіною? Відповідь на цей феномен я дати не можу, тому просто вирішую сховатися всередині. Ворушуся в потрібному напрямку, як починаю чути, що мій ворог врешті вибрався з-під дерева. Постріл. Інший. І ще.

– Тобі гайки, курво! – зривається на крик.

Роззі

Цілителька піднімається по сходах. У цей час дівчата змагаються з чоловіками, тож їм потрібна допомога. Намагається зробити хоч крихту, щоб бути корисною. Ось уже стоїть на четвертому поверсі: не надто високо, і не низько.

– Буде ідеально! – починає розкладати своє приладдя.

– Так, справді…, – холодний та різкий жіночий голос доноситься позаду. – Тобі так буде краще.

– А-а-ааа! – заливається криком уся потрощена кімната. Будівля недобудована, тож кожен звук тут, як з гучномовця.

Удар, сильний ляпас, кляп у роті, мотузка, зв'язані руки– усе це несеться перед її очима. Від шоку не може усвідомити, що трапилося. Мокрі краплі вкривають тендітну шкіру, а руки трусяться.

– Ей, ти там жива? – жінка трусить цілительку та клацає перед очима.

Ніякої реакції.

– От причмелена…, – повертається до свого ґаджету та сідає в позу лотоса. Золота енергія знову тече з більшою силою. На її тілі лише геть видимий серпанок тьмяного жовтого кольору. – Гм, якщо ми нічого не робитимемо, то вони здогадаються, що з тобою щось не так.

Встає. Бере одну з бомб, закриваючись щитом. Озирається та кидає в Дена. Посмішка сяє на обличчі до небес.

– Пробач, друже…

Тятива на луку натягається. Його конструкція змінюється, стаючи смертоноснішою. Він вигинається та приймає в обійми стрілу. Прицілювання. Чудово. Один. Два. Три. Постріл.

Домініка

Стрімголов минаю чергову кімнату. Їх тут так багато, що краще назвати це лабіринтом, ніж будинком. Не можу знайти сходи, щоб піднятися догори, тому змушена снувати тут. Перезаряджаю пістолети. Тепер я напоготові. Стою за стіною перед великим коридором. Сподіваюся, що він не здогадається про це. Вдихаю. Видихаю. Серце божевільно калатає. Навостривши вуха, не рухаюся. Кожен порив вітру чи маленька комашка дратує мене.

«Комашка?» – чомусь згадка про це змушує свідомість напружитися. «Ми десятки разів спали на відкритому небі й жодного разу не зустріли комарів?» – неочікувана дрібниця провокує сотні мурах по тілу. «Це дивно… Дуже».

Не встигаю я розвинути думку, як дехто наздоганяє мене. Повільна та моторошна хода заповнює тишу. Впевнена, це він. Згинаю лікоть, підносячи пістолети. Таким чином мені буде легше прострілити йому макітру. Спина притуляється до холодної стіни. Тілом проносяться сотні мурах, але серце повертає до пекельного жару. Воно здіймається так, що готове вистрибнути та полетіти в космос. Хочеться все кинути та засипати його градом куль.

«Не можна… Хто його знає, що буде далі… Сподіваюся, Ноель знайде ту дівчину, або я випадково…», – піднімаю голову догори: можливо, вона в цій будівлі?

Бабах. Гучний постріл лунає справа. І я знову почуваю себе так, наче мені зацідили в голову. Торкаюся скроні та розумію, що в мене тече кров. Він догрався. Вистрибую зі схованки та стріляю в стелю вибуховими хвилями. На жаль, ті не долітають до нього, адже їхнє силове поле швидше помічає об’єкт та вибухає. Однак результат є, яка різниця, куди потрапити? Головне– дезорієнтувати його.

– ТИ ЗДОХНЕШ! – чоловік зривається. Він рве та розгрібає все, що перед ним.

«Чорт, потрібно тікати…», – озираюся, бачу ще декілька вузьких довгих коридорів.

Постріл. Ще декілька. Усе розлітається на друзки, а я тікаю, як від погоні. Поворот. Вліво, вправо… прямо, ще раз. Двічі назад, адже тут немає проходу. Повертатися туди складно, тому намагаюся не бути поміченою. Аж ось його фігура збоку. Стріляю. Невпинно сильно змушую чоловіка відступати. Кулі одного пістолета потрапляють на тіло, а іншого в навколишнє середовище.

– Нічого не вийде, коли ти заспокоїшся? – танком рухається до мене, але не стріляє. Тут мало місця, тому це не вигідно.

Знову ігнорую його і роблю дурне. Біжу на нього. Виставляю пістолети. Чоловік настільки впевнений у собі та захисті, що нічого не робить. Або ж… Якщо зараз у його дробовику куля, що спричинить силовий удар, тоді тут точно все впаде. І це мій шанс. За мить буду поблизу нього. Наставляю пістолет, а насправді б’ю ногою в бік. Влучаю! На секунду завмираю. Не розумію, що трапилося. Часу на роздуми немає, тому б’ю. Прагну вибити з його рук зброю, але той відчайдушно тримається. Удар вліво, вправо, а потім ще знизу. Нічого. Результату просто нуль.

«Він боксер? Чому так легко ухиляється?» – ставлю підніжку, щоб збити. Простору між нами надзвичайно мало. Силуюся потрапити в коліна.

Робить випад на мене та б’є дробовиком у живіт. Відсахуюся на декілька кроків назад. Згинаюся від неймовірного болю.

– Пташко, вже не така смілива? – повільно та спокійно плентається до мене.

«Ми це ще побачимо!» – різко несуся на нього тараном та змушую впасти.

Хоче поцілити мені в обличчя стволом, але я намагаюся відвернутися. Тоді беру в руки пістолети. Вони все-таки моя зброя. І лупаю по зап’ястю, наче хочу роз’єднати його з рукою. Чую крик. Потрапила туди, куди потрібно! Ще один удар. Потім у плече і в пику. Зриваюся на таку злість, що не маю сили стриматися. Б’ю з бажанням вибити всі соки. Це чортове поріддя остаточно мене вивело. Здається, мозок вимикається, залишаючи голу та тендітну душу. Проте зараз вона палає вогнем помсти. З одного боку він не зробив нічого поганого мені… в рамках цієї гри його дії ніщо. Однак ця ненависть до мене та постійне переслідування назбирали надто багато жовчі. Думаю, що він також поділився зі мною нею, тому я стала така дика.

Йона

– Знаєш, мої батьки дали мені друге ім’я «Йона» на честь одного з пророків. Тож думаю, прийшов час очистити священним вогнем світ від такого виродка, як ти, – дівчина посміхається, барабанячи пальцями по віялу.

Полум’я поступово осяює всю його поверхню. Лине такий жар, що вони обоє вкриваються потом. Очі благають про милосердя. Однак з іншого боку бажають покінчити з нею. Ніхто не ворушиться. Небезпечно. Дівчина з віялами, що поблизу горла, та чоловік– чий клинок у животі суперниці. Стає нестерпно спекотно. Сонце, яке додатково палить зверху, вбиває кожну дрібку самоконтролю. Душа врешті тоне у хвилях паніки. Це кінець. Виходу немає.

– Можливо, ми вирішимо це мирно: вб’ємо інших та підемо двоє у фінал? – хитродупий Найджел намагається вплинути на Йону.

– У мене є краща ідея. Ти зараз встаєш, витягаєш меч з мене та йдеш у центр. Там ви покінчите одне з одним, – показує оскал, що страшніше звіриного, адже він свідомий. Злість та жага, контрольовані спокійним мозком, – це неминуча смерть.

– Ні. Тоді краще померти у двох-аах, – захлинається гарячим повітрям, а в очах бринять сльози.

– Ти вже вмираєш, а до мене жар прийде пізніше. Хоч так житиму довше, – повіки опущені, а мокре волосся огинає обличчя.

– Ні-ііі-і! Не бувати цьому! – висмикує праву руку, шкодячи собі лезом?

«Невже захист знято?» – пильно стежить за найменшим переливом щита, який повільно зникає.

Дівчина намагається її впіймати та тисне сильніше. Страшне нестерпне горлання як грім серед ясного неба. Рука рухається їй на зустріч… Мить– лезо розтинає її. Тепер чоловік без долоні. Руда не помічає, як той висмикує лезо клинка з неї. Потім б’є у пах. Вона лається від сильного болю, що змушує зігнутися на двоє. Використовує цей момент, щоб втекти. Тепер він собі не допоможе. Одна рука працює, а інша стікає кров’ю.

– Не тікай. Це твої останні хвилини. Краще покінчимо з цим уже…, – жар врешті спадає, хоча тіло продовжує відчувати пекельні вібрації. Намагається встати крізь біль внизу живота.

– Я б теж не радив це робити! – викрикує Ноель позаду.

Він стоїть разом з дівчиною з іншої команди. У тої велика рана від стріли в животі. Не зрозуміло, як вона ще живе, але видно маленькі здіймання тіла. Очі наповнюються радістю, коли дівчина бачить його.

– Йоно, негайно вбий її, доки та ще жива.

– Навіщо? Ти не можеш зробити це?! – зривається на крик, ледве встаючи в стійку.

– Ці бали мені не потрібні, а от у твоєму випадку можуть врятувати життя, – говорить спокійно, напружено стискаючи тятиву.

– До чорта ті бали. Достатньо з мене цього всього! – нахиляє голову від запаморочення.

– Я вб’ю! – Найджел зривається з місця та летить до Ноель.

Чомусь світловолосий хлопець відступає. Крок за кроком наче тікає подалі. Обличчя Йони знову багровіє. Не цього вона очікувала від хлопця. Серце пропускає удар у мить, як вони вже стоять надто близько.

– Що ти робиш?

Він тихо пронизує її душу своїм поглядом. Мовчить. Сонце освітлює його неймовірне волосся, роблячи настільки сонячним. Клинок вривається в тіло дівчини. Вбиває. Очі чоловіка широко розплющені. Десь глибоко живе божевілля, до якого нас довела гра. Вона падає. Без жодного звуку гине, залишаючи світ без останньої волі.

– Будь ласка, залиште мене з собою! – благає широко розплющеними очима.

Бабах!

Усі обертаються на джерело звуку. Це в будівлі. Мабуть, Домініка… Серце знову неприємно стискає. Найджел, використовуючи паніку пари, наближається до Ноеля. Останній починає тікати.

– Та вистріли в нього вже! – розриває криком простір Йона. Біжить, щоб наздогнати: нещадно вбити ворога.

Ноель відступає. Спершу інстинктивно біжить, але врешті сповільнюється. У голові сотні запитань. Мчить розгонисто, не звертаючи уваги на нудоту та запаморочення. Її волю сповнюють біль та злість. Живлять, як паливо, та допомагають рухатися вперед.

«Чому в нього таке спокійне обличчя…! Горобчику, що ж ти робиш…?» – біжить з останніх сил, оступається, але крокує.

Ось ця злощасна мить. Два чоловіки. Один з бажанням вбити, а інший – померти. Меч злітає в повітря з наміром згубити. Крик позаду. Войовничий та нещадний лунає. І летить. Її остання воля та бажання розрізає повітря. Один. Два. Три. Удар. Кров розлітається навколо. Чоловік падає, а позаду нього він.

– Ноеле-ее-е! – кидає друге віяло на землю та прямує до нього. Пробігає повз мертве тіло, де застрягло перше –. Навіть не дивиться, адже перед очима лише він. – Що ти робиш? – схлипування час від часу переривається гарчанням.

– Так потрібно.

– Невже ти мені не довіряєш? – витирає сльози незграбним рухом за допомогою рукава.

– Довіряю. Ти ж пам’ятаєш, що я сказав тобі вночі? – дивиться у вічі.

– Що… саме? – пальці стискаються комір комбінезона.

– Не зважаючи ні на що, ти повинна жити далі…

– Я чула це! Навіщо ти повторюєш?

– Ти пообіцяла собі, що не витратиш життя дарма. Зроби це ще раз, але тепер для мене, – гладить рукою обличчя, яке вкрилося брудом.

– Чому ти робиш це зі мною? – затинається. – Просто скажи, що готовий померти тут… Я втомилася. Зрозумій мене! – нахиляє його голову та цілує.

Останній. Гіркий. Незабутній. Вони дарують цей поцілунок одне одному. Губи жадно куштують їх. Поглиблюють зв’язок, шукаючи втіху. Сонце світить на пару, коли все довкола вкрите хмарами. Цей останній полиск– свідок кохання крізь часи та перепони.

– Збрехав…, – ледве шепоче на вухо.

– Що? – відсторонюється, зазираючи у вухо.

– Вони змусили мене вбивати інших учасників, що дванадцять годин. Дали цю ногу, – дивиться на неї.

– Скоро мине час, коли ти востаннє когось вбив…

– Так.

– Тому ти не чіпав Найджела…? – міцно стискає у своїх обіймах.

– Звісно…

Сльози наступають з новою хвилеє. Його жертва знову заради неї. Він довірив прожити їй життя за двох. Це руйнує зсередини та знову збирає. Руки трусяться, а груди спирає. Дівчина не хоче його покидати, але відходить на крок. Жар б’є з новою силою.

«Знову втратити? Краще здохнути з ним…», – нещасна посмішка з’являється на обличчі маркером.

– Ні. Не смій, – він гарячково хитає головою.

– Ти ж посмів? – бере його долоню та притуляє до щоки. – Нам потрібно знайти Домініку. Сподіваюся, вийде врятувати… У неї місія.

– Роззі я залишив на четвертому поверсі, – вказує пальцем, – тої будівлі.

Останній погляд на неї. Очі широко розплющені. Ось він момент для жертви. Різко стає перед нею, захищаючи. Відкидає за дерево, що тут стоїть. Постріл. Дріб розлітається повсюди, вражаючи тіло. Здригається. Тіло б’ється в повітрі, наче в конвульсіях. Сльози застилають обсидіановий взір дівчини. Не готова повірити в те, що хлопець зробив.

– Немає Домініки! Тепер ви всі здохнете, сучі діти! – випльовує Ден.

Вона вистрибує зі схованки та біжить до нього. Обіймає востаннє. Усе тіло Ноеля в ранах від дробу. Крапля падає на щоку, а бурштинові очі сяють в дрібних променях сонця.

– Я кха-ха, – захлинається кров’ю, – тебе люблю. Тільки пообіцяй мені те…, – несміло посміхається.

– Обіцяю… Обіцяю…, – нахиляється до його грудей, щоб відчути кохане серце, яке завмре за мить.

Втрачати один раз боляче, а двічі– нестерпно. Ставить руку на груди та дивиться в очі. Воно сповільнюється, а зіниці вкриваються серпанком туману. Ден стоїть вдалині. Здається, дає їм час. А коли руда чує останній удар, її серце теж завмирає, лишень щоб зробити вирішальний крок та пирхнути за полум’яним віялом. Покидьок з дробовиком реагує надто пізно й попадає лише в неживе тіло.

– Ти поплатишся за це! – несеться вперед з усією люттю. Закривається ґаджетом, як щитом.

Стріляє. Дирявить віяло і влучає в пальці руки. Зброя миттєво падає. Однак тоді лунає другий постріл, а очі бачать її.

Домініка

– Аа-агах! Як-кха тх-ии виб-брр-ралася?! – корчиться від болю в лівій стороні. Його серцю залишилося недовго.

– Невже ти думаєш, що нас в академії не вчили, як рятуватися зі завалів? – усе тіло ниє від синців та ран. Ледве пересуваюся до них. Однак на мить завмираю. – Господи… Ноеле…

– Я т-ха-ак прост-хоо не здамх-с-ся! – Ден піднімається, хоча мав би вже здохнути.

Постріл. У голову. Навіть не звертаю уваги на нього. Він цього не заслуговує. Біжу до рудої дівчини. Її фігура нависає над хлопцем.

– Ти в порядку?

– Ні…

– Тримайся, – хапаю її за плече. – На жаль, далі чекає найгірше.

– Дай мені хвилину. Знайди Роззі…, – вказує на будівлю.

– Гаразд, – зазираю у вічі та бачу там подяку.

Уже, як піднятися догори, озираюся. Йона піднімає тіло чоловіка та обіймає його. З усіх сил тримається, наче він може втекти. Це особисте, тому йду далі.