SURVIVAL. Гра в реальному світі

Ніч. Її тишу змінюють крики сов. Хтось наче шарудить поблизу мене. Спочатку мені здалося, що це вітер або, на крайній випадок, марення. Однак звук ставав все гучніше та все ближче.

Легким рухом підсуваю пістолет до себе ближче та чекаю. Повітря навколо наче стало тягучим дьогтем, який повільно та вірно спускається з ложки. Очі починають звикати до навколишнього середовища, але я нічого не бачу. Не повертаю голову, щоб не злякати чужинців. Раптово чую:

– Один, – голос виникає зі сторони Йони.

– Два.

– Три!

Зриваю з себе спальний мішок та наставляю пістолет у пащу недруга. Він від несподіванки падає на спину. Помічаю, що Ноеля та Йону схопили. Хлопця прижали до землі, а дівчині заклали руки за спину. Відступаю назад і вдаряюся об щось… Чи когось?

– Вміло спрацьовано, захиснице закону, але ми хитріші, – високий чоловік без сумнівів говорить мені це.

Він різким рухом збиває мене з ніг, що я не встигаю перегрупуватися. Рефлекторно стискаю пістолет, який відгукується гучним пострілом посеред ночі. Моя дурна та безглузда помилка змушує всіх заткнутися та затамувати подих. Хлопці-чужинці слідкують за своїм босом, якщо я правильно його визначила, та чекають вказівок.

– Гаразд, швидко розберемося тут з ними і втечемо.

– Не думаю, що монстри прибудуть сюди так швидко.

– Ну, що ж, малята. Дякуємо за ваші старання для нас, – його обличчя осяює гидка усмішка, від якої так і хочеться знудити.

Поки я лежу, відчуваючи біль в руці від падіння, банда шукає наші припаси. Точніше це робить лише один з них, а саме той, якого я злякала. Він кладе всі сумки на підвищення, поки інші обшукують нас. Лідер без вагань бере мій пістолет і з ним нічого не відбувається. Я в здивуванні слідкую за реакцією ґаджету.

– Що?

– А-а-а-а, ти думала, якщо взяти чужий ґаджет то він одразу вибухне чи відбудеться щось подібне? Не хочеться тебе розчаровувати, але це станеться тоді, коли я нажму на курок. Тим більше, він мені не потрібен, а от твій годинник, – він на хвилину замовкає, роздивляючись знахідку, – я візьму.

Здіймаю руку та не намагаюсь завадити йому доторкнутися до нього. Моя витівка виглядає дитячою, але нічого іншого мені не спало на думку. Обличчя голови банди неприємно ковзає по моєму тілу, шукаючи за що б вчепитися. Тож він усміхається та з силою висмикує мою руку. Підстрибую на місці та стараюся втримати рівновагу.

Дідько! Щоб я зараз не зробила, мені не вибратися з його хватки. Ноель так точно не зможе піднятися. Однак Йона….

Бачу, що віяла біля неї. Потрібно лише декілька хвилин. Схвильовано думаю, що робити, перебираючи тисячі варіантів у голові. А приходить у неї тільки одне…

– Ай! – зривається на крик бос їхньої команди.

– Дене, з тобою все добре? – відгукується той, що тримає Йону, та послаблює свій тиск.

Дівчина миттєво підхоплює гостру, як бритва, зброю та вичікує. Чоловік хоч і корчиться від болю, але не відпускає мене. Видно, що не всі в цій команді такі рішучі у своїх діях.

«Як тільки з капітаном щось не так, ви хвилюєтеся, наче курчата« – усміхаюся своїм думкам. Це трохи дивує хлопця, що продовжує тримати Йону. – «Враховуючи те, що зараз наша трійка у невиграшній ситуації, ми більш впевнені, ніж вони.«

– Все. Достатньо з мене, – нарешті відійшовши від мого коронного удару, він оклигав, взявся командувати та додав: – Чуне та Інгваре, зв’яжіть цих обох, – вказує на Ноеля та Йону, – Ніку, зберися! За тобою їх припаси. А з тобою я сам розберуся…

Лише він нахиляється до мене, як чує пронизливий крик. Повертаю голову та бачу, як Йона пройшлася лезом по ліктю одного з хлопців. Він у паніці відсахнувся від неї та крок за кроком прямує назад. Мить – і він вже летить з гори.

– А-а-а-а!

Далі нам було чутно глухий звук тіла, що впало об камінь. Сумнівів, що він загинув, немає. Ноель використовує затримку, яку створила дівчина, та широким помахом ноги збиває Чена з ніг. У мене цього не виходить, адже їх командир набагато розумніший за своїх підлеглих. Ми просто дивимося одне на одного, неначе намагаючись вбити поглядом. Нік у цю мить хоче втекти, забравши з собою наші припаси. Його зупиняє…

– Босе, у нас проблема.

– Чорт, невже зараз!

Тепер їх помічаю вже я. Монстри подібні до кажанів-переростків, що наче мутували під дією радіації або є результатом якихось жорстоких експериментів безумного науковця, наближаються до нас. Вони зграєю закривають небо над собою та несуть загибель. Видовище захопило увагу кожного, але часу надто мало, щоб думати.

– Красуне, побачимося пізніше!

– Ніку, за мною, – говорить це Ден та зістрибує з виступу.

– Не забудь про кнопку! – його голос тоне в долинах парку.

«Що за кнопка?« – запитую себе та повертаю погляд на хлопця.

Він, не думаючи ні хвилини більше, нажимає на щось на своєму костюмі і… О, диво! Його костюм змінює забарвлення. Наче хамелеон, він стає одним цілим з природою цього місця. Проте не встигаю я захопитися цією надздібністю, як він стрибає донизу, забравши наші припаси. Я прямую за ним, підхоплючи із землі свої пістолети. Бачу бічним зором, що Ноель з Йоною збираються тікати в іншому напрямку. Вже хочу відвернути свій погляд та бігти далі, але помічаю інше. Він бере Чена та кидає в сторону тварюк. Його дії мене не на жарт дивують та лякають, навіть заганяють в ступор на кілька секунд. Очі наповнюються злістю, а щелепа стискається в оскалі. Однак страх за своє життя не дозволяє мені залишитися тут надовше, тому я також зістрибую вниз і рухаюся за крадіями. Чен ще волає декілька хвилин, поки його розривають звірі-чудовиська, а потім замовкає навічно. Членів своєї команди я більше не бачу, але маю надію, що вони зможуть сховатися.

***

Ліс темний та безкрайній шириться навколо. Нічні пейзажі не відрізняються одне від одного. Я бачу перед собою лише одну ціль – і це Ден з Ніком. Не можу дозволити їм втекли. Чую помахи крил за спиною.

«Поки далеко. Можна не перейматися. І варто запам’ятати дорогу, якою я біжу«, – оглядаюся навколо, щоб очі зачепилися хоча б за щось. – «Я хоч і зберегла координати, але місцевість варто запам’ятати.«

Чоловіки починають віддалятися від мене. Пришвидшуюся на останньому подиху. Мені страшно, адже за спиною Смерть в живій подобі. Боюся озиратися, тому рухаюся далі. Здається, що ці істоти облизуються та скреготять іклами, відчуваючи здобич. Це ще більше накриває страхом. Він липкою примарою заповзає в мої думки, витісняючи здоровий глузд. Мізки відмовляються працювати на повну і виконувати все, що я від них хочу, Тому зараз я просто біжу.

Оминаю колоду, перестрибуючи її. Перед очима велика гілка, в останню мить нахиляюся, щоб не забитися. Груди відбивають барабанний ритм, а вуха пашать від переляку та підвищення температури. В голові пусто настільки, що я навіть не думаю, а просто лечу вперед. Ширяю крізь дерева туди-назад, наче заєць. Час від часу чую як гігантські крила б'ються о гілки.

Попереду дерева, позаду – вони ж, і по бокам ще маса: вони повсюди. Оминаю одне за одним. Кров біжить по венах, артеріях та капілярах наче скажена. Адреналін також підстрибує. З кожним разом я наближаюся до крадіїв, але вони все віддаляються. Монстри ж, навпаки, – все ближче і ближче. Вирішую звернути вліво, щоб скористатися ефектом неочікуваності.

«А тепер прийшов час скористатися моєю перевагою«, – я знаходжу дивовижну кнопку та зникаю у пітьмі лісу.

Трюк спрацьовує. Десь з десяток монстрів б’ється об дерева. Вони не можуть знайти мене, адже я різко зникаю з їх поля зору. Проте монстри бачать моїх супротивників. Ті хоч теж під маскуванням, але дивні істоти давно їх помітили. Нова розстановка сил привертає увагу голови групи і вона, очевидно, йому не подобається.

«Так вам і треба, кляті недоумки!« – приємна новина провокує дивну посмішку. Вона зникає так швидко, як і з'явилася.

На обличчі Дена видно напруження. Чоловік думає, що мене вже їдять, а це не входило в його плани. В будь-якому разі, не так швидко. Змінює план та:

– Ніку, вліво!

Чудово. Тепер я непомітно слідкую за ними.

Монстри змінили свою увагу на крадіїв. Ті відчайдушно хочуть сховатися, адже серце не витримує таких різких та неочікуваних навантажень. Очі літають з одного боку в інший, шукаючи прихистку. Озираються та нічого не бачать.

– Вправо! Там скелі.

***

В той час Ноель та Йона рушають іншим шляхом. Вони рухаються вздовж річки, тримаючись за руки. Хлопець біжить попереду через свої швидкоходи. Дівчина ж старається підтримувати темп і їй в цьому допомагає фізична підготовка. Берег річки скелястий, тому їм важко долати різні перешкоди. Спочатку стрибок, потім поворот, тут пробігти, а там прослизнути.

– Стій! Сюди, – Йона тягне за руку хлопця та показує на маленьку ущелину між брилами.

Він без жодних вагань зупиняється, дивиться в заданому напрямку та крадькома ховається, притуляючись до поверхні каменя. Вони завмирають, боячись зробити хоча б один зайвий рух.

Йона знов переглядається з Ноелем та стискає його руку ще сильніше. Здається, що більше нікого не має на цій планеті, лише вони. В якомусь сенсі це дійсно так, адже двох людей в лісі посеред монстрів точно ніщо не врятує. На мить все затихає. Чутно лише повільну та тривожну ходу річки.

«Невже відірвалися?« – запитує Йона пошепки, хоча й розуміла в безглуздості питання. Навряд хлопець в змозі дати відповідь на це питання.

Щось починає скребтись. Гострі кігті, наче справжнісінькі леза, повзають по кам’яних брилах. Шукають їх та дражнять нерви своїми пронизливими воплями. Перескакують та підстрибують, гадаючи: чи є тут жертва?

Одне чудовисько пролітає над хлопцем та дівчиною, не помітивши їх. Потворна туша бовваніє над ними, вселяючи жах. Шкіра неприємно обтягує кістки, як біле полотно вкриває речі у забутому будинку. Тільки-от, якщо останні несуть в собі смуток та занедбаність, то ці – викликають першоістотний страх та дріботять хвилюванням навколо.

«Аа-ах… хпфм«, – перелякано мовила Йона, але хлопець швидко стулив їй рота.

І знову тиша… Тіні густішають та підповзають ближче до них з наміром з’їсти. Малюють страшні картини, де виходу немає. Серце пропускає удар. Його відчайдушне бажання жити відгукуються в спині. Від цього стає надзвичайно неприємно. Ноелю здається, що не тільки вони чують ці удари, наче бій барабанів. Слух завжди був його вадою.

Чудовиська одна за одною летять вперед. На щастя, не помічають парочку. Деякі з них далі перестрибують між брил, інші повзуть, а решта – ширяє в повітрі. Напружена атмосфера з присмаком страху на кінчику язика, що давить на них, не спадає, але навпаки – сильнішає. Ось! Ще мить і вони вільні.

Тут раптово виходить місяць з-поза хмарних шат. Розкриває всі таємниці ночі. Оголює страхи та жахіття разом з нашими виживальниками. Тепер їх видно, як на долоні. Білі костюми чудово відбивають сяйво земного супутника. Мить – і їх знайдемо.

– Агрх, – кричить чи блювоче монстр, який виглянув з-за скелі.

***

Ден знову бере справу у свої руки: змінює траєкторію їхнього руху та наближається до гірських схилів. Він думає, що знайде там печеру чи щось на кшталт цього, однак і тут нічого. Гидкі крила лопотять позаду. Чудернацькі тварюки наче дихають їм у спину, цілуючи смертельними подихами в шию. Ніку від цього стає надзвичайно неприємно, можна навіть сказати про те, що його починало нудити. Він здригається та ледве не потрапляє в лапи звіра. Ноги не витримують та падають, ще мить – і його дістане інший. Тут раптово чиясь рука вислизає з куща та захоплює його. Вона тягне в самісіньку хащу куща і одразу прикриває рота. Нік мовчить. Він тільки що ледве не став жертвою монстра. Груди здіймаються неначе оповиті пекельним полум’ям.

Людина, покрита темрявою, відпускає його та відповзає назад. Чоловік старається бути максимально тихим, але переляк бере свій борг і дихання було дещо гучним. Тихі схлипи все ж виходять з нього. Тут позаду він чує ту, хто врятувала і – заряджає пістолет. Холодне дуло, як крига, притуляється до маківки. Він підіймає руки, що тремтять, повільно та боязко.

– Правильне рішення. Тепер знімаєш з себе сумки та повертаєш мені, – мій голос – справжнісінька сталь, а дуло – неминуча загибель.

Я тримаю пістолет надто «по-робочому«, адже часто має справу зі зброєю? Йому лишається лише сподіватися, що людяність мені також притаманна і я не буду надто жорстокою.

– Повільно встань та повернися до мене обличчям.

Він робить це спокійно та обережно. Дріботить руками, як метелик крильцями, проте не зупиняється. Здіймається на ногах, здерев’янілих від цієї незабутньої ночі. Підіймає очі та бачить мене. Я стою у повній темряві. Очі блищать недобрими вогнями, за якими прихована байдужість та жорстокість.

– Монстри зникли, тож можеш йти.

Він не квапився відповідати. Просто стояв та мовчав.

– Ти мене не почув?

– Ні.

– Що?

– Там монстри. Я в цьому певен, – шепотить він.

– Немає. Якби були, прилетіли б сюди негайно.

– Але…

– Ніяких але. Ти береш і виходиш перший… Раз.

Драматична пауза. Він відходить назад.

– Два.

Пістолет наздоганяє його маківку і знову притуляється. Хлопець рухається ще далі.

– Три.

– Аа-а-й.

Нік не втримався та випав з їхньої схованки. За ним виходить дівчина, підхопивши всі запаси. Навколо немає жодних монстрів: вона байдужо оглянула все навколо. Не звертає уваги на Ніка та рухається в потрібному напрямку.

***

Від неочікуваності Ноель завмирає. Він не був готовий до такої різкої появи монстра. А от Йона, на диво, чудово володіє своїми рефлексами. Рука, що до болю стискала віяло, рухається в сторону голови монстру. Перед лицем Ноеля, як у повільній зйомці, пролітає блискуче віяло, що своїм металом віддзеркалює весь світ. Хлопець бачить своє обличчя, перекошене від страху, та іншого монстра, який несеться позаду.

– Йоно, позаду мене! – він одразу нахиляється, відкриваючи істоту дівчині.

Не встигає її рука відрубати голову одному кажану, як інше віяло вже летить в сторону наступного. Кров водоспадом накриває її тіло, а голова котиться в річку. Темна рідина, кольору гнилої вишні, сковзить краплями то туди, то сюди. Волосся, прилипле до обличчя, створює дискомфорт. Проте не це найбільша проблема. Жахливий запах давно померлої плоті шириться навколо. Від нього голова починає крутитися, а живіть стискатися в жахливих спазмах. Дівчина не витримує та випускає свій останній прийом їжі у зовнішній світ. Реагуючи на це, Ноель робить те саме.

Монстри, що вже хотіли повернутися до своїх жертв, раптово почали розлітатися в різні сторони. Не зрозуміло, що саме їх спровокувало це зробити. Можливо, то була кров їх побратимів або ж нестерпно гидотне блювотиння людей. Однак це Ноелю та Йоні тільки на користь.

– Вшиваймося звідси! – дівчина напружено встає та ледве вилізає зі схованки.

– Підтримую.

Йона забирає своє віяло, яке гребінцем застрягло в голові іншого монстра. Ноель приводить одяг в порядок та споглядає за дівчиною.

– Ти не хочеш…? – він мовчки показує на річку.

– Ні! Поки я хочу повернутися назад та побачити, що в нас залишилося.

«Через цим мерзотників ми можемо залишитися без припасів.Маю надію, що Домініка їх забрала.« – подумав(ла) …

Дві фігури втомлено та тужливо йдуть крізь ліс. Місяць знову ховається за хмарами, а згодом взагалі поступиться своїм місцем сонцю. Перша ніч та ще й така напружена запам’ятається їм надовго.