Малікор

Після сніданку наказали шикуватись, але Попельному у голову прийшло покликати до себе офіцерів - якась нарада, або хтозна ще там що? Чи прочухана дав, а може і вказівки до перевірки в їхні голови вкладав, неначе забавляючись, полковник довгенько мізки у підлеглих полоскав. Залишившись в підрозділі самі, за особовим складом прапорщики взялись наглядати. Тож наказавши не розходитись бійцям, на вулиці командування змусили чекати. Морська піхота, знудившись украй, бажала хоч би чим себе зайняти, тому й розбившись на маленькі групи, вояки завзято стали язиками довгими чесати.

Максим прилаштувався до найбільшої із груп - не зміг юнак до балачок брудних  цікавість приховати. В них вихвалялися любовними пригодами бійці, подробиці у красках намагавшись описати. Чужі історії натхненно видавали за свої та декілька в одну, брутальну, намагались поєднати. Бажали викликати заздрість жеребці в кумедних спробах казочки продати. Максима веселили байочки - барвисто травлять брехуни завзяті! Вони ж фантазували прямо на ходу і темпу не збиралися втрачати!

–  Я бачу, Горобець мовчить та тільки посміхається! Не маєш досвіду? А може взагалі не знаєш, що воно таке? - зухвало підколов один із казкарів, а решта посміялися веселим глузуванням жартома.

–  Га-га, га-га! - Максим перекривив їх, аж зашарівся та зніяковів юнак, - Усе працює добре, перевірив в ділі…

–  То розкажи! - насіли вояки.

–  Була одна, - мрійливо розпочав і пригадав яскраво приємні тілу ігри під обід, коли він забігав до Зіни у крамничку допомогти важке перетягти, - Як Максиком назве, аж завивав від щастя, висмоктувала соки геть усі! Приємно так робила, що від тої насолоди аж забував де я знаходжусь взагалі!

–  І як воно? - згораючи з цікавості враз оживилися морпіхи, в очах палаючих засяяв інтерес. Продовження в подробицях почути забажали, у барвах хай змалює весь процес.

–  Як, як? Та мало не загинув! І не повірете, а ледь не здох від пестощів отих! - віджартувався Макс, від спогадів яскравих відчувши збудження, навіть затісно стало у штанах.

Присутні дружно заіржали. Брудні деталі виникли у кожного із хлопців в голові. Уява збудувала образ пристрасної німфи, яку не відшукати у реальному житті. Створіння здатне вимотати сили із хлопців дужих у амурній боротьбі, такій приємній, що в нестямі тіло в конвульсіях заб’ється у кінці. Тож під смішки брудні ті ловеласи забажали, аби на місці Макса опинилися й самі. Так веселилися і навіть кепкували, мовляв, принести тіло в жертву на любовнім вівтарі - то прийняли б такий кінець за щастя, вони ж про це хіба-що мріяти могли!

Почувши дружній регіт, прапорщик Зубко пішов компанію веселу вгамувати. Побачивши у лавах баламутів Горобця, як старший, став юнака повчати. “Чого сам в петлю голову суєш? Кортить проблем на заднє місце відшукати? Обіцянки полковнику даєш - вони ж незбутні, як того не знати? Безстрашного такого виховали де? Мене аж розбирає з’ясувати!” - вичитував з єхидністю у голосі Зубко, бо врешті-решт бійцю ж відповідати! Макс усвідомвював, мов біографію його все рівно зможуть в особовій справі прочитати, тому відверто зразу й розповів, як нібито не мав що приховати:

–  Мене виховувала група, де одні чоловіки у тогах помаранчевих ходили.

–  Секта? - від здивування у прапорщика очі ризикували вискочивши випасти додолу.

–  Монастир. Ви чули, певно, про китайський Шаолінь. На кшталт того.

–  Тепер нам зрозуміло, де так махатися навчився, - сказав один з морпіхів.

–  Розкажи, - почали приставати хлопців.

–  Ма-а-аксик, - жалібно попросив один із них, доволі вдало  імітуючи жіночий голос.

То пролунав не грім - то групу вояків від сміху розірвало. Зухвалим вчинком натякали Горобцю. Насмішники запам'ятали розповідь про ненаситну подругу Максима, як називала під час пестощів його. Адже ім’я те хлопця до покори спонукало - ото й потрібно слухатись бійцю!

–  А вам би тільки посміятися над чимось, - образився сержант.

–  А хто зарже ще раз - той піде у наряд, - погрозою Зубко привів веселунів до тями, - Та як тебе туди занесло взагалі? Давай, розказуй Горобець, не треба тут ламатись перед нами.

Морпіхам не хотілося в наряд - відразу потішатись перестали. Хоча й світилися веселі вогники в очах, та від погрози прапорщика вмить позамовкали. Свій погляд спрямувавши на бійця, з цікавістю приготувались слухати Максима - історію про дивовижну долю Горобця. Той, не соромлячись, почав розповідати: “Батькам щось забажалося відвідати Китай. Хотіли оцінити Піднебесної красоти, а не як інші роблять зазвичай, знайти товар дешевий - то єдині в них турботи, а не якийсь чужий, незвичний, таємничий край! Я був дитиною тоді - малий, чотири роки, а влізливий - такого пошукай! Перетворив родині подорож на пекло та вимотав їм нерви всі украй! І от машина наша на гірській дорозі злетіла в прірву, чорт би забирай! Я від удару випав, покотившись колобком по схилу, а решта з пасажирів понеслися в Рай”

–  Оце то жах! А як же врятувався? Один, в чужій країні, без батьків! - загомоніли вражені морпіхи, фортуни дурноваті примхи клянучи.

–  То що? Тебе ченці знайшли і підібрали? - події передбачив прапорщик Зубко.

–  Ні, не знайшли. Вони мене чекали!

Максим продовжив розповідь свою: “Абат монастиря медитував собі в самотності, аж раптом, видіння з світу потойбічного явилося йому. Мовляв, збирайся в мандри, бо в Небес є дивний подарунок, ще й на додаток, час і місце підказали напряму! Якби він не прийшов - мене би зжерли звірі. Скотившись шкереберть, заплутався в кущах. Там і сидів, підскиглював тихенько, безпорадно та відчував у серці неймовірний жах. Отож, абат, побачивши мене, прийняв  за дар Небесний. Він врятував та розігнавши хижаків, повів у монастир даоських на високих горах, до місця мудрості вже понад п’ять віків. У них і жив з дитинства, вивчив мову, китайську медицину, трави та масаж. Опанував уміння стародавні ті доволі непогано. Отримав я корисних навичок багаж!”

Бійці з цікавості роти порозкривали. “Оце то доля!” - вигукнув у захваті один. Решта насупились, сердито зиркнувши на нього, адже паскудний Макса перебив.

–  А бойові мистецтва? - запитав Зубко, в китайську медицину чоловік не вірив.

–  Навчився сам.

–  Як так? Не може бути! - засумнівався прапорщик в правдивості тих слів, подумавши, мов вихваляється і набиває ціну.

Макс пояснив: "Майстер Вей Джі мене чомусь зненавидів, але за що - не знаю! Він круглоокими всіх європейців називав. Глумився, мов, тупі занадто та неповороткі, ганьблять лиш рухами незграбними ушу - мистецтво витончене, стародавнє, благородне. Він не збирається таким, як я, знання передавати сам, навчити іншим теж забороняє. Старий досвідченим та вправним майстром був, найкращим із провінції всієї. В монастирі, на кшталт хранителя секретів бойових мистецтв, дід місце посідав, тож заборони не могли ослухатись тієї” Зітхнувши важко, Горобець додав:

–  У кого не просив, то завжди відмовляли, боялися порушити наказ. Мені, тим самим, прикрощів та суму додовали.

–  Звичайно прикро! - слухачі обурилися дружньо.

–  От падло! Сука! Гад! - почулось звідусіль. 

Дехто із хлопців взагалі Вей Джі обклав такими матюками, що аж почервоніли вуха в решти вояків. На галас групи підтягнулись інші. Помітно збільшилась чисельність слухачів. Вони юрбою обступили хлопця, до Макса кожен з них наблизитись хотів, щоб краще чути про життя юнацьке, не пропустивши жодного із слів.

“Тож, попри все, зумів ушу опанувати самостійно. Я крадькома спостерігав за тренуванням інших, прийомів описи у старовинних сувоях читав. Знаходив там таке уміння дивне, що навіть і Вей Джі ніколи не навчав! Майже щоночі, у безлюднім місці, куди у темряві я потайки тікав, настирно, аж до самісінького ранку, валився з ніг, але прийоми тренував. Одного разу, майстер викрив те свавілля - сховавшись у пітьмі, тихесенько чекав. Спостерігав за мною дід та оцінивши рухи, з’явився з мороку, але сваритися не став. Натомість, майстер, похитавши головою, докірливо дивився і мовчав. Холодним поглядом від ніг до голови поміряв і ввечері знайти його на  тренувальному майданчику сказав”, - розповідав Максим, а хлопці пожвавіли, бо уявили радості момент. Адже старання юнака старий усе ж помітив і не нагримав - то є комплімент!

–  Почав навчати? - прапорщик, не в змозі витерпіти, прямо запитав.

–  Навчив, - Макс, трохи покривившись, зітхнув та з гіркотою відповів на запитання.

Хлопчина змовк на декілька секунд, а слухачі відчули, що спогадів тягар бентежить Горобця. Сержант, ковтнувши слину, оповідь продовжив, повідав про важкий момент з юнацького життя: “Щойно прийшов до майстра ввечері, аж тут старий відразу мене при всіх паплюжити почав. Мовляв, ось, полюбуйтесь - впертий круглоокий, який прийоми потайки вивчав! Дід верещав образливо, що я порушив заборону, тим самим шани до Вей Джі не відчував. Тепер понести маю покарання за ту провину, адже непокірністю своєю поганий приклад іншим показав. Не залишилось вибору в старого, тож всі набуті навички мої повинен майстер знищити, безжально зруйнувати, бо розповсюдившись, ще ненароком, по землі, багато лиха у руках недобрих скоять! Та й сувої нам вказують святі, мов, умінь таємних власниками можуть лиш стати гідні знань тих носії! Відразу розпочалось мордування. Для розігріву дід попрактикуватися на круглоокому звелів. Ніхто із учнів не посмів ослухатися майстра, хоч може у душі і не хотів. Я ж, відбиваючи удари, мав за життя боротись, літав, як блискавка та опирався, як умів. Втомившись, уповільнився, почав втрачати пильність, отримав зразу повно стусанів. Вей Джі дивився та давав поради, адептів врешті-решт незграбними назвав та й відігнавши учнів, власноручно за діло взявся сивий дідуган. Трощив кістки уміло, щоби не зрослися і взагалі, наніс численну кількість ран.  Пошкодив сухожилля лиходій, а десь через хвилину товченик синій вже нагадував я сам. Ось у такому вигляді й покинув на підлозі помирати. На цілу ніч, як застереження усім. А решті наказав, що він забороняє геть найменшу допомогу надавати, бо ляжуть поруч неслухи у стані теж такім!”

Бійці обурені підняли сильний гомін. Від шквалу матюків прорвало слухачів. Вей Джі паплюжили останніми словами, з подібним майстром не потрібно й ворогів! Бажали діду чимскоріш подохнути самому, щоб в муках, на підлозі скорчившись, страшний кінець зустрів! Не місце на землі для визвірга старого, жадоба справедливості аж вирувала в юнаків. Морпіхи раді були, упіймавши майстра, помститись дідугану незважаючи на вік. Всім натовпом на нього навалившись, від круглооких передати стусанів. Зубко насилу їх вдалося вгамувати - роздратування в хлопців вийшло з берегів! Гарячі голови у них, але й серця великі! Страждання Макса вразило до болю вояків.

–  А вижив як? Хто врятував? - запитували хлопці, дивуючись, бо нібито нормальний вигляд у сержанта Горобця.

–  Не мав я права здохнути! Я ж подарунок Неба! - відшуткувавшись, Макс історію підводив до кінця, - З агонії примара вивела у вигляді дракона. Вона і повернула до життя. З’явилися в уяві знаки і фігури, цілющі символи спочатку вгамували біль, а потім рани стали заживати, кістки зрослися, відновилось тіло. От нібито видіння врятувати мало ціль!

–  Прямо якесь чаклунство! - загомоніли емоційно хлопці, - Дід що сказав?

–  Майстер Вей Джі? Старий, сприйнявши зцілення, як знак найвищих сил, не зачіпав. Взяв з мене слово, що інших я не вчитиму прийомів заборонених отих. На тому ворожнеча діда і скінчилась, а більше не перетиналися  ми з ним.

Максим замовк. В морпіхів не знайшлося  належних слів у відповідь йому. Їх захопили роздуми про сили потойбічні, що втрутившись, могутністю своєю цілком переписали долю юнаку. Ті декілька секунд гнітючого затишшя здалися вічністю. Вона в історії жахливій підсилила страждання гіркоту.

–  Сюди потрапив як? - своїм питанням прапорщик все ж зруйнував мовчанку, не давши змоги Горобцю відповісти, він зразу уточнив, - Та не до нас сюди, а взагалі. Ти ж зрозумів!

–  Знайшлися родичі далекі у країні. Вони й забрали із монастиря у Чорний ліс. Там у відлюдді серед знахарів і ріс до повноліття, а з друзів в мене був один руденький лис.

–  Ото життя тебе пошарпало на славу! - з сарказмом в голосі поспівчував Зубко, - Кажи відразу нам, якщо хоть хтось наважиться образити де-небудь. Ми падло нагодуємо відбірним стусаном!

–  Приємно чути, але я теж вмію опиратись кривді, - Макс хлопцям натякнув на бійку і розгром.

–  Ага! Ми навички ті встигли перевірити на ділі, - пробурмотів вояк один, погодившись цілком.

Решта бійців, почувши коментар, знайшли його дотепним. Тихенько посміялися гуртом, а потім змовкли, опустивши очі, соромлячись за вкрай жорсткий прийом. Вони у першу ж ніч зухвало влаштували побоїще бездумне з юнаком. Тепер, дізнавшись більше про сержанта, вважали Макса стійкості зразком. З думками тими і пішли на шикування.