Малікор

Майору Рівчуку доповіли, що прибув від Лисюка сержант і той чекає на подальших розпоряджень. Командир частини наказав покликати його до себе в кабінет, бо аж свербіло подивитися зблизька на те розрекламоване славетне чудо навичок медичних.

– Нехай зайде!

– Товаришу майоре, молодший сержант Горобець за вашим наказом прибув! - віддавши честь, відрапортував боєць, як тільки увійшов до кабінету.

Майор уважно подивився на хлопчину, на те, як той стїть по стійці “струнко”. Нічим не виділявся зовнішнє боєць. Ну що з нього візьмеш? Пацанчик молодий, та й виглядає він так само, як і більшість юнаків в його роки: стрункий, високий, атлетична постать, а в голові гуляє вітер бунтівний. Ну цим нікого в військовій частині не здивуєш. Добра такого там хоч відбавляй! Обличчя гарне, тут нічого сказати. Але відміна все-таки була! На місці, де повинні бути очі, у юнака зелені вогники горять. Тож красень, ще й напевно серцеїд! Скоріш за все, бо за такими парубками дівчата сохнуть цілим табуном. Ці миловидні Аполони дуже небезпечні для вабких до вродливості сердець, бо симпатичним хлопцям з рук багато сходить. Вони, чудово розуміючи всю силу красоти, уміло користуються таким звабливим даром, щоб закохати і отримати своє.

Майор був переконаний, що цей також зальотчик. Дівкам очима бісики пускав, то й запилив гарненький шміль чиюсь тендітну квітку. Кому може сподобатись таке? Тому й позбутись захотіли ловеласа і перевести якнайдалі хоч куди. Та марно те! Адже з таким лицем вродливим він і в безлюдді подругу знайде! Рівчук став злитися, бо раптом усвідомив, як хитро ошукав його Лисюк. От аферист! Під видом медика проблемного зальотчика підсунув, ще й налякав безглуздими казками, мовляв, чаклун, не зачіпай його!

Розвів, як ту довірливу дитину! І що тепер робити з цим бійцем? Майору захотілося розглянути зблизька оце природне диво, бо неспроста ж за нього клопотав Лисюк. Потрібно заглянути юнакові в очі і так би мовити, на чисту воду вивести його. У командира був великий досвід, бо бачив багатьох за служби вік. Він підійшов впритул до гультяя лихого й зустрівшись з ним віч-на-віч, запитав:

– Сержанте, скільки ж тобі років?

– Минуло двадцять! - той миттєво відповів, буравлячи майора зеленню смарагдів, які у юнака були замість очей.

Від його погляду в майора поповзли мурахи, навіть поїжився від холоду в спині. Йому здалося, що в сержанта очі зеленим, таємничим світлом блиснули на мить. "Ух змій який! Та ні одне жіноче серце не встоїть перед позирком отим! Навіть узимку він холодний лід розтопить, щоб розпалити пристрастей вогонь!" - подумав командир частини, продовжуючи допит. Мета у Рівчука була лише одна, мав докопатися до справжньої причини появи в нього нового бійця. Сержант наступні місяць-два у стройовій частині буде, тож треба знати, а чи насправді медик він? Чи варто до людей з недугом підпускати, чи ненароком він не коновал?

– Написано у біографії, мовляв ти у військово-медичній академії навчався, ще й на відмінно, - майор детально аркуші читав.

– Саме так! Зарахували в вісімнадцять років! Пройшов чотири курси навчання! - боєць завзято й чітко карбував слова.

– Так тобі тільки двадцять літ! Як же ти встиг за два якихось роки пройти чотири курси навчання?!

– Здавав екстерном! - два вогника зелені уважно стежили за найдрібнішим рухом офіцера, від чого той незручність відчував.

Подальший допит можна було й припинити, бо командир частини в голові вже змалював той шлях життєвий молодого вундеркінда, що з академії привів сюди, у кабінет. Усе й так зрозуміло! Курсант спочатку непогано вчився, наставникам надії подавав. Але пізніше, начебто збісився, бо в юнака заграла парубоцька кров… Отож, пустився берега і геть усе закинув, зате з дівками бавитись почав! Вродливий хлопець перебіг комусь дорогу, хтозна, можливо і чиюсь дружину спокусив... За що і постраждав той волоцюжка молоденький, відрахували, намагаючись провчити. Нехай побуде в стройовій частині взаперті!

Рівчук продовжував тримати гнів на хитрого майора. Він командиру добре насолив! Підклав свиню у вигляді сержанта, а сам утік! Ото вже спритний лис! Тож вирішив полоскотати трохи нерви юнакові, примусивши його до зізнання. І навіть радісно на серці стало в офіцера, коли він уявив картину в голові, як цей гультяй викручуватись стане, водночас заганяючи в кут самого себе.

– Чого ж ти, хлопче, вчитися покинув? - так, ніби ненароком, у хлопця поцікавився Рівчук.

– Відрахували, - відповів юнак, трохи поморщившись, він видно все ж жалкував за закладом своїм.

– Чому? Напевно загуляв, - попробував вгадати компндир частини, бо саме так собі причину й уявляв.

– Ніяк ні! Конфлікт з полковником Мізінцевим у мене вийшов. Болт мій маленький не сподобався йому. Начальник курсу написав пізніше рапорт, тож з академії і виперли за це.

Майор за все життя багато перeбачив. Не думав, що існує щось таке, від чого офіцер бувалий може здивуватись. Та виявляється, таке у світі є! У командира почали на лоба лізти очі. Від слів сержанта він заціпенів. Так і дивився на бійця з хвилину мовчки, а потім грубувато запитав:

– Ви в академії там взагалі від рук відбились? Додумались хвалитися болтом?

– Та не хвалився я. Болт заховався і дивився на полковника із-за штанини, а той його спіймати захотів.

Тут командир частини змалював таку картину, що від уяви коси настовбурчилися в нього. Навіть почало бухати у скронях, бо справжнє неподобство те було!

– Чи не прибріхуєш, боєць? Якого дідька офіцер, начальник курсу і може витворяти отаке? Ще й привселюдно.

– Він розлютився, коли вліз черевиком у кавелок. Тож тут і викрилось, що ми на території тримаємо коня. Він невеличкий, влізливий, скрізь морду встромить, жеребчику і кличку дали підходящу «Болт»…

– То ви через коня полаялись?! Ну слава богу! - у командира аж від серця відлягло, - Бо склалось враження, немов у академії медичній панують розлад та розпуста військова.

– Куди там! Не вилазили з нарядів, бодай за хоч один малесенький грішок!

– Чому відрахували все-таки, сержанте, бо ніби й не тяжка провина та.

– Коли начальник курсу, вийшовши із себе, побагровів, як варений буряк, порадив я, нехай до лікаря звернеться, поки не пізно, бо буде біда.

– Як же посмів ти грубіянити полковнику?! Полковнику! - нагримав командир частини спересердя на баламутного, нахабного бійця.

Адже обурливий факт інсубординації добряче вивів офіцера із себе. Як взагалі можливо, щоб недосвідчений курсантік, спромігся розкривати свій паршивий рот на вищого по рангу, начальника цілого курсу! Людину з досвідом, чий стаж багаторічний напевно більший, ніж оцей юнак живе на світі білому, не усвідомлюючи навіть, ще скільки треба вчитися йому! "Ну і свиню мені Лисюк підсунув!" - Рівчук подумав, адже зрозумів, як хитро скинули йому на голову проблемного сержанта. Залишили на виховання парубка лихого, щоби тепер він мучився з бійцем!

– І що ж Мізинцев на образу відповів? - ледь стримуючи гнів, у хлопця запитав майор.

– Погрожував, сказав, мов, гарантує, що весь наступний рік асфальт топтати буду на плацу, далеко десь, у стройовій частині.

– І правильно сказав! Туди тобі й дорога! Хоча б не сперечатися зі старшим знайшлося розуму достатньо в голові?!

Сержант мовчав. Тільки світив зеленими очима на майора. Його реакція показувала чітко на бракування в хлопця такту і терпця. Та раптом у нього на вилицях почали грати м’язи, з'явилася тінь смутку на лиці та взялася вилазити назовні збентеженість, яка сиділа в глибині душі. Юнак з усіх сил намагався приховати свій стан зніяковіння, навіть до болю губи прикусив. "Напевно з тих, які вважають, мов нібито, вже все на світі знають, але страждають неймовірно, як дізнаються, що воно не так”, - подумав командир частини, бо дуже добре хлопця розумів. Адже в училищі, багато років тому, в свій час теж був курсантом молодим.

– Що було далі? Я так розумію, не стримався, бо не хватило клепки в голові.

– Я відповів хрін з ним! І потопчу! А от якщо він не послухає мене, то незабаром сам буде топтати кладовище. Найблищим часом, десь через п'ять днів.

– Замовкни! - заволав на нього командир частини, - І взагалі, ротяру затули! Та мало розстріляти за погрози офіцеру! Під трибунал! Ото вже мракобіс!

Майора мало не схопив серцевий напад від злоби на дурного бунтаря. Зухвальство ж там вирує непомірно, приносить розлад у розмірене життя. "Вже краще б бігав по дівках, паскудний! Такі зальоти, ще би зрозумів - заграла кров, тому і втік у самоволку, попестив кралю і біжить назад. А так йому що? Заклеїти ротяру? Ну зачекай! Відплати час настав! Тепер ти, голубе, оселишся на плаці! Будеш топтати з ранку аж до вечора його! А я простежу за тобою особисто, щоби поблажок жодних не було! Покажемо бійцю, яким нестерпним обертається життя армійське для впертих, норовистих юнаків!" - Рівчук складав у голові план покарання свавільного, зухвалого бійця, бо від підлеглих вимагав він дисципліну, беззаперечне виконання розпоряджень командира, цінив дотримання інструкцій, правил та законів над усе.

– Що скажеш, парубче? Чиє пророцтво все-таки збулося? - із глузуванням в голосі поставив запитання офіцер.

– Моє, - доволі сумно відповів хлопчина і блиснув зеленню смарагдових очей.

– Твоє?! - від несподіванки у Рівчука аж пересохло в горлі, - Не може бути! Як?!

– Через шість днів помер начальник курсу від інсульту, - тихо сказав юнак, зітхнувши від жалю.

– Накаркав? - майор аж відійшов від чаклуна на кілька кроків. Про всяк випадок, а хто його там зна?

– Казав йому, мовляв, до лікаря зверніться! От тільки слухати мене він не хотів.

Від потрясіння у майора утворився ком у горлі і не знайшлося, що відповісти. Перевернувся світ, минув миттєво гнів на впертого сержанта. То виявляється, курсант попереджав полковника про небезбеку, відчувши насування лютої біди. Як це можливо? Хто взагалі оцей юнак у формі? Чаклун, чи знахар, може й чарівник? Але в очах бійця щось крилось таємниче, їх зелень запускала в душу страх. Такого й справді бажано не злити, а то ще спересердя прокляне.

Майор впритул дивився на сержанта. Той анітрохи не боявся Рівчука. Він, схоже, взагалі нікого не боявся! Боєць ігнорував і ранги, і звання. Заради правди був готовий на вівтар покласти свою кар'єру, долю, зручності життя. Бо істина є найціннішою для хлопця! Нарешті командир це серцем відчував. Тепер цілком змінилось враження в майора. Юнак хоча і молодий, дурний, упертий до чортів, та має стержень, який повагу викликає у людей. То може й справді із сержанта вийде медик, потрібно тільки дати хлопцю шанс.

Рівчук себе у подумках поставив на місце бідного полковника того. Швидше за все, він також обізлися б на курсанта, ігнорував поради ті його… І зрештою, закінчив би життя там само, де й Мізінцев - на цвинтарі, серед могил, сліз, суму та жалю.