Малікор

Бійці, прокинувшись, розпочали відразу готуватись до пробіжки. В колону вишикувавшись на вулиці, вони Максима, як новенького, відправили у хвіст. Мовляв, не переконані, а чи не здохнеш по дорозі, і наплювати нам, що з бойових мистецтв спеціаліст! Юнак сприйняв спокійно ті образи. Пристроївшись в колону у кінці, під сумнів ставив у морпіхів витривалість, адже саме її в них понівичив Макс ударами вночі. Як хлопці видихатися почнуть та вибившись із сил, запанікують. Відставші лемет зчинять надворі. У Горобця можливість випаде допомогти охлялим, давши їм наснаги, та задружитися зі взводом через них. Можливо вперті гордовито і відмовлять, відхилять здуру поміч фахівця. То  кілька днів не зможуть навантажувати м'язи! В стражданні звинувачують нехай себе самих! 

Ворота, відчинившись, випустили хлопців. Назовні вибіг найспортивніший в морській піхоті взвод. Земля гула від тупоту синхронного у хлопців, що не боялись жодних перешкод. Дорога лісова за межами частини, ховаючись під кронами дерев, здригалась кожен раз від ритму трьох десятків пар армійських черевиків, що водночас ступали як один. Пташки, лякаючись, спочатку затихали, а потім радісно, відчувши що свої, дзвінким цвірінькотінням підбадьорували хлопців, аби ті дружньо рухались в досягненні вершин. Повітря вранішнє приємно обдувало, жар м’язів дужих охолоджував зустрічний вітерець, лоскочучи відкриту сонцю шкіру на тілі пружному, що атлетичності взірець. Бадьоро бігли стежкою, збиваючи росини, барвисті вогники, засяявши в траві, додолу падали, і чарівні краплини несли вологу корінцям в землі. Принадний аромат лісний, наповнюючи груди, енергією хлопців заряджав та змушував серця калататися швидше і рухатись жвавіше спонукав.

Та раптом скоїлося дивне з юнаками - на здивування хутко вибилися з сил. Вони кудись вичерпувались стрімко, а вранішню пробіжку тільки почали! Найбільше втомлені бійці, котрі не в змозі з іншими загальний темп тримати, відстали, ледве плентавшись в хвості. Узялися просити, щоб передні не гнали коней так і уповільнилися трохи, а то вперед женуться, наче дикі жеребці. Послухавши охлявших побратимів, темп зменшили, але невдовзі і направляючі теж опинилися в становищі скрутнім. Вони вдавали, нібито дають можливість заднім наздогнати, тому свій біг змінили на ходьбу. Добравшись до галявини із джерелом, передні зупинились. Відпочивали, ставши під вербу. Чекали хлпців, плентавших позаду, а ті вже ледве йшли, перетворивши рух на боротьбу.

Зібравшись взводом, юнаки взялися нарікати: “Що за паскуда поробила нам усім?! Кудись пропала гарна витривалість! Не слухається тіло! Занили мускули при звичнім навантаженні легкім!  Тож засміють, коли дізнаються в частині! А уявіть, як розлютиться командир! Попельний змусить на плацу марширувати, спаплюжить, спустить репутацію в сортир!” Отак, жаліючись, по черзі зиркали на Макса. Той з самого початку відстаючим запропонував допомогти, але морпіхи відмовлялись гордовито, страждали мовчки, зціпивши якнайщільніше зуби, бо власну гідність намагались зберегти. І от тепер, сержант - один з небагатьох у взводі, кому вдалось уникнути біди. Напрочуд, оминула напасть юнака з зеленими очима. Тож, пригадавши байки про бійця, морпіхи запідозрили новенького в чаклунстві, сказавши, мов, то діло Горобця!

Максим не заперечував, він скористався шансом, на превелику користь випавшим йому. Тож заявив сміливо, та й назвав своїми іменами речі, без зайвих церемоній, напряму: “Скажу відверто, хлопці, знаю дуже добре - усім нутром мене ненавидите ви! Але давайте розбрат відкладемо тимчасово, хай наші чвари вийдуть з голови. Послухайте, я можу втомленим нараз, надати сили. Їх буде навіть більше, ніж колись! На тілі є місця. тож в них ударами чіткими простимулюю, щоби зміни відбулись!” На нього засичали зміями морпіхи: “Та тут поворухнутись ліньки, бо болить! Ти неміччю цією скористатись хочеш! Замало познущався? Після ночі у кожного все тіло аж тремтить!” Юнак зміг хутко побороти підозрілість взводу. Макс їм такого запропонував, що не змогли відмовитись - помститися спокуса усе ж таки в них страх перемогла. “Давайте так домовимося з вами”, - сержант із твердістю у голосі сказав: “Якщо не вийде в мене - то віддамся зразу до ваших рук! Зчиняйте самосуд, лушпарте скільки влізе - опиратися не стану, прийму усе, геть не зронивши жоден звук!”

Така велика впевненість у власні сили підкупила хлопців. Невдовзі відшукався волонтер. Сміливець зі словами: “Іде до біса все! Я спробую, бо більше так не можу!” - на землю плюнувши, до Макса підійшов. Морпіх примружив волошкові очі і повернувши голову убік, для процедури навіть випнув груди, чекаючи ударів рвучких в них. Усе настільки сталось блискавично, що толком і підготуватися не встиг. Тож залишилося бійцю рукою потирати місця сверблячі, от він сконфужено на місці і застиг. Стояв той, прислухаючись до тіла, і зміни в ньому все-таки відчув: тепло приємне аж залоскотало клітинку кожну, радощів набув. Від сил прилив раптовий, впавши в ейфорію, не в змозі приховати щастя на лиці, бо усвідомив, що немає болю, натомість, міць, енергія, наснага вирують, множачись невпинно у числі.

– Ну що там, Тьомо? Ти живий, Ковальський? - згораючи з цікавості, товариші розпитували в нього, перевіряючи майстерність Горобця. 

– Так круто, що не можу передати! І варте того, щоб робити те щодня! - морпіх їм відповів захоплено, у нього навіть очі засяяли блакиттю, сповнені життя!

Артему ніби замінили батарейки. Принаймні, він себе так відчував. Втягнувши в легені повітря з ароматом лісу, який п’янкими пахощами ніздрі лоскотав, враз забажав продовжити пробіжку, збиваючи росинок краплі із у духмяних трав. Від перезбудження Ковальський взявся гарцювати, у різні боки тулубом крутив - так спину розминав морпіх, готуючись до руху. Неначе джерело енергії відкрив!

Спостерігаючи за змінами у Тьоми, навіть позаздрили товариші йому. Знайшлося декілька бажаючих у взводі теж перевірити ту справжню дивину. І їм Максим зміг відновити сили. Від процедури пожвавішав, юнаки взялися радити та підганяти інших, аби поквапились і не вагались більше, відкинувши острашливі думки. Переконавшись в ефективності та ставши свідком успіху і спокусившись на рекламу побратимів, морпіхи визнали уміння фахівця. Недавні вороги, учасники нічної бійки вишикувались в чергу за поміччю, прийнявши в їхнє братство Горобця.

Невдовзі дружній взвод знов біг по лісовій стежині. Синхронний тупіт землю зітрясав, навіть серця у такт один у хлопців колотились, бо кожен знав, що інший відчував. Максим, як і раніше, замикав колону, та холод непривітності пропав. Адже вписавшись у підрозділ гармонійно, єдиним цілим із командою він став.

Біля воріт частини взвод зустрів Сопілко. Помітив капітан, що забарилися бійці. Тож не могли отак всі тридцять і пропасти зразу? Де там ганяють буцефали ці? Чи може заблукали, збилися з дороги? Почав вже хвилюватись командир, аж тут побачив, як вертається з пробіжки у складі повному взвод молодих пронир.

– Орли! Ви де так довго пропадали?! - нагримав на ведучого колони офіцер.

– Робили зайве коло в лісі, - геть оком не моргнувши, відбрехався той.

– І навіть не спітніли? - вразився Сопілко, пишаючись підлеглими в душі.

– Біжиться легко, бо сьогодні сил багато! - знайшов відразу відповів боєць та хутко за собою взвод повів в розташування, щоб не випитував, не треба знати правду, бо командир розсердиться вкінець.

Змінилось ставлення у співслужбовців до Максима. Після подій у лісі лід ворожнечі зник, розтанувши від навичок сержанта, як під весняним сонцем сніговик. Натомість, виникла повага, а цікавість, морпіхів розібравши не на жарт, твк завела, що чим більше дізнавалися про хлопця, то від допитливості навіть входили в азарт.

– Ти звідки врачування знаєш? Ті місця на тілі? Чи часом не якийсь-там знахар, чи чаклун?

– Тож привезли мене до вас із санчастини, - Макс відповів, - Я медиком там був і лікував бійців. Та хоть в Сергія запитайте! Ми з ним в машині їхали одній.

– Зі взводу Гончара? Сержант такий, “полкан” наш того дня возив його з собою.

– Сержант, але не знаю звідки, - відповів юнак і посміхаючись додав, - Скажу відверто, що з піхотою морською своє знайомство з них я розпочав.

– Це він! Це він! Невдаха! - аж зайшлися хлопці в реготі гучному, сміх ледве навпіл їх не розірвав!

Вони хотіли ще Максима порозпитувати трохи, але час харчуватися в підрозділі настав. От і повели до їдальні снідати морпіхів, взвод справжній голод після лісу відчував.