Малікор

Від Кіриного голосу вмить вщухла пелюсткова завірюха, неначе чарівник якийсь стихію вгамував. Надівши на метелицю кайдани, не дратувати і поводити себе смиренно наказав. Цвіт сакури, завмерши у повітрі, повільно падати додолу розпочав. Той сніг духмяний килимом рожевим навколо дівчини місцину з урочистістю вкривав. Але те романтичне чудо - то лише початок, прелюдія для справжніх дивних справ. За відданість у пошуках алхіміка, за віру і терпіння кораловий сюрприз на подругу чекав!

Неподалік від Кіри у тих же худі, джинсах та футболці зненацька хлопець власною персоною постав. На Максі красувався абсолютно новий одяг, неначе щойно те вбрання він десь у магазинчику придбав. "Максиміліане!!!" - вигукнувши, дівчина миттю кинулась до хлопця, а він її в обійми закував. Вона від щастя заридала, зануривши обличчя у його м’язисті груди, на що алхімік подругу міцніше пригортав. Жар від гарячих сліз дівочих, потрапивши на груди Макса, дірки прямісінько до серця випікав. Хоча воно й страждало, аж захлинаючись від болю, та парубок від зустрічі все рівно раював.

"Як ти мене знайшов?" - нестримно заливаючись сльозами радощів, у Макса запитала Кіра, бо хист той особливих чарів вимагав. "Мені твоє ім’я таємне підказало місце", - у відповідь хлопчина подрузі на вушко прошептав. Слова звучали переконливо та чітко, з усього видно, що молодий алхімік впевненість у власних силах відчував. В його руках вона буквально потопала у палких обіймах, адже Максим приємно тілом зігрівав. Щільніше притиснувшись до героя, дівчина блаженно обм’якала, неначе віск який на сонці розтавав.

Потроху заспокоївшись, від шоку відійшовши, у друга запитала де так довго пропадав? Як переміг гомункула? Що трапилось з алхіміком у світі Охоронця? Просила, щоб усе він розказав. Макс щиро розповів про небезпечну битву з ворогом паскудним, ще трохи довше і жорстокий гад його би доконав! Про вирок за свавілля, вкрай дивакуватий, оскільки Вартовий володаря безцінних знань додому не пускав. Він переможця ув'язнив у темній, абсолютній порожнечі, а бачачи безмежне здивування Горобця, Страж ще й сміятися почав!

– Спочатку я подумав нібито замкне мене у Храмі, відправить до гомункула, щоб гад не сумував! Та ні! У вигнання потрапив, у могильну тьму, у світ безмовний, мертвий та порожній! Ото вже Вартовий пожартував! Там взагалі нічого-нічогісінько не було! Я серед простору висів, як ніби хто мотузку прив’язав! Отак й повис без жодної ідеї, чим зайнятися у пустці, і дуже швидко тяжко знудьгував.

– А далі що? - не витримала Кіра, бо опис покарання нажахав.

– Та взявся від марудення хоть якось у в’язниці розважатись і потихенько каземат свій обживав. Ось тут-то у нагоді стали таємниці та знання Скарбниці Храму, через які так сильно постраждав! Тепер у світі новому все майже як у нас: зірки, земля та місяць, є навіть сонце! - Макс з гордістю сказав.

– Ага-ага! Тож залишилося хіба-що написати: «На сьомий день Творець відпочивав, любуючись на результат роботи, пишався він, бо добре світ владнав», - усміхнулась дівчина, дивуючись, адже алхімік Кірі деміурга нагадав.

– Звичайно добре! - засміявся хлопець, - У порівнянні з порожнечею колишньою, хоч щось вже значно краще ніж я мав!

Зробивши змовницьке обличчя, Максим наполовину пошепки сказав: “Мені відома доля легендарного Гаруна! Страж зачинив могутнього алхіміка з метою, щоб герой наш світ забудував!” Для переконливості слів хлопчина обома руками на краєвид навколишній вказав. Не вірячи йому, дівчина заперечно покрутила головою, бо Горобець зухвалу єресь заявляв!

“Хоча наш світ утворено пізніше аніж ваший, проте вони так схожі, нібито їх хто один з одного змалював. Та й люди на землі не сильно відрізняються від ваших, неначе всіх єдиний пращур поєднав. Чому? А все тому, що ми і є нащадки славнозвісного Гаруна! От саме він цей світ і започав! А Вартовий усе те знав. Бо недарма, мовляв «тебе тоді спіткає шлях Гаруна», мені він, посміявшись, наказав. Я думаю, що на початку у порожній простір лише один вхід, крізь Ворота, існував. Навмисно зроблено, аби суворий Охоронець алхіміків туди без знань Скарбниці не пускав. Тому мене чи то як покарання, а чи у нагороду і зачинили, щоби безбарвну пустку прикрашав. Тож звідти вирватися зміг тільки після того, як той новітній світ більш-менш впорядкував!” - достатньо переконливо, з блискучими як іскорки зеленими очима Максим вагомі аргументи надавав.

Слова хлопчини руйнували весь світогляд, він догми мудріїв на порох розтирав! У Кіри розум відмовився признавати єресь, затято докази та факти відмітав. Проте душа, із головою сперечаючись уперто, доводила, що молодий алхімік не брехав.

– Раз тут, то врешті-решт навчився мандрувати між світами! Як же ти хист складний усе ж опанував?

– Та призвичаївся! Бо ти ж сама привчала, щоб я набрався витримки й чекав, - почухавши потилицю і граючи очима, алхімік весело та з жартами додав, - Ну з цим у мене завжди були негаразди, терпець кудись ховався чи тікав!

– Завжди! - кивнула головою Кіра, - Ти ж терпеливості ніколи і не мав!

– То щира правда! - засміявся хлопець, - Насправді ж то дракон дорогу показав. З’явився постаттю примарною зненацька, а потім крізь щілину між світами десь помчав. А я за ним, тож вибравшись назовні, до тебе першим ділом і погнав. Хотів зустрітися, сказати, що живий, усе скінчилось добре, подати звістку, як і обіцяв!

Максим помітив амулет у Кіри на руці, той артефакт сумний нікого силою стихій вже не вражав. Та Горобець навіщось оголив своє зап'ястя, пишаючись, рукав на худі бережливо закатав. У нього на руці теж амулет зберігся, хоча й занадто дешевенько виглядав. Чарівний самоцвіт, знебарвившись так само, вже цінності колишньої не мав.

– Ти його носиш? - здивувався хлопець, - Я теж! Як почепив, відтоді ще ні разу не знімав! Так сильно допоміг, ото вже дякую! Він сили битися з гомункулом надав! Без тебе, Кіро, без твоєї допомоги та підтримки відразу б гад потворний подолав!

– У брязкальці немає більше сенсу, адже аквамарин зв’язок обох частинок зруйнував. Чарівний камінь добре розрядився, а половинки ще ніхто не заряджав.

– Мости у самоцвіті відновити не проблема! Навіщо нам, щоб амулет корисний пропадав!

Максим прикрив долонею побляклий Кірин камінь, а вільною рукою символи Повітря і Води намалював. Та поверх них славетний знак Єдності Стихій, але у зовсім інший та незвичний спосіб, алхімік, не вагаючись, додав. А потім заклинання шепотів над самоцвітом Кіри, проте про власний камінець він теж не забував. І з кожним подихом алхіміка аквамарин, колись суцільний, свій темно-синій колір набував.

– Оце то диво! - подрузі від чуда, аж дух у грудях від захоплення спирав.

– То все дрібниці! Бо тепер багато чого можу!, - Максим дівчині з гордістю сказав, - Щоправда і відповідальності чимало за світ новий, який побудував. У ньому значусь я за головного, тож наглядати маю, щоби добре працював.

Дивилась Кіра та вражалася могутністю Максима. Друг безперечно гордістю серед алхіміків вже став! Щаслива дівчина втішалася, що попри негаразди, час радості усе ж таки настав. Бо відгукнувшись на прохання відчаю та суму, дракон сюрприз у цвіті сакури прислав!