Малікор

Наступного дня, десь ближче до обіду, до штабу в гості завітав сусід. Велика шишка ощасливила присутністю своєю - цілий полковник із підрозділу пихатої еліти, задиристих  морських тих піхотинців комдир. Майор Рівчук покликав з санчастини Макса. Він наказав покинути усе і терміново медику з’явитись в кабінеті, мовляв, у мене тут питань багато є. Знав Горобець причину тих питань у командира, та сподівався хлопець у душі, що зрозуміють його вчинок офіцери, бо правда на Максима стороні.

Сержант гостей побачив в кабінеті. Полковник, хоч розташувався поруч з командиром за столом, але сидів Попельний з виглядом, неначе він хазяїн у частині, бо бачте, старший за майора у званні. В кутку, від офіцерів якнайдалі, стояв сержант-морпіх. Нещасний сильно зблід, стояв у струнку вишукавшись і від напруження аж трясся, себе пригнічено та депресивно почував.

–  Товаришу майоре! Молодший сержант Горобець за вашим наказом прибув! - Макс відрапортував, коли Рівчук дозволив бійцю до кабінету увійти.

–  Цей? - запитав майор в блідого, як стіна, морпіха, кивнувши головою емоційно на медика зеленоокого свого. 

–  Так, - ствердно закивав сержант із схованки в кутку.

–  Ти як відповідаєш?! Тобі питання задав офіцер! - полковник гавкнув на нещасного у формі. Той бідний тільки вилиці заціпив та зиркнув люто на молодшого сержанта, який став свідком глуму та ганьби.

–  Саме так! Він! - повторив морпіх, почервонівши від напруги.

–  Якийсь він недолугий та хирлявий, - Попельний підозріло Макса оглядав.

Не вірилось полковнику, щоби оцей сержант, ще й на додаток медик, один зміг встояти проти тренованих бійців. Так осоромити паскуднику вдалось морську піхоту! Та то ж елітна військова частина в них! Ще й, як назло, невдовзі перевірка, приїдуть офіцери з округу якісь. Коли до всіх чутки про це позорисько дійдуть - ото позубоскалять в’їдливо трикляті! Перевіряючим теж свого глуму додадуть, знайшовши у підрозділі недоліків до біса, бо посміховиськам оцінок гарних не дають!

–  Точно він? - перепитав Попельний у нещасного сержанта.

–  Саме так! Я! - Макс, випередивши хлопця, натомість нього чітко відпов.

–  Ну хоч не відпирається! - з'їхидничав майор.

Медик відразу зрозумів, що цей полковник полюбляє муштру і щоби трохи зменшити конфлікт теж витягнувся перед ним по стійці «струнко». Та хай собі радіє вишколу підлеглих, потішиться військовий чоловік! Хоча й приємно було Рівчуку в душі, що Горобець збив пиху з піхотинців, але не міг при свідках показати те. Тож мав призначити сержанту покарання, аби Попельний сатисфакцію відчув. “Ти, Горобець, напевно берега поплутав! Залишив самовільно військову частину!” - майор загнув мізинець на руці. "Проникнення в чужий підрозділ - два. Напад на днювального - три. Влаштував бійку у казармі - це чотири. Побив та поневічив піхотинців - п'ять", - щоразу командир частини, коли черговий злочин Макса називав, то загинав ще один палець на долоні, аж поки не затиснув весь кулак. "Ти розумієш, п'ять!", - верещав Рівчук, махаючи перед очима медика своєю розчепіреною в різні боки п'ятірнею. "Це, голубе, вже тягне на дисбат! Попереджав, що шкуру спущу за свавілля? Попереджав! П'ять діб арешту! Викликаю караул! Ото посидь на гауптвахті і подумай! Може, порозумнішаєш!" - суворий вирок виніс командир частини зеленоокому зухвальцю Горобцю.

–  Майоре, поки караул не викликай, бійця посадиш під арешт пізніше, - сказав полковник, - Щось не вкладається у мене в голові, як діло взагалі сержант за ніч встиг провернути?

–  Ось зараз і дізнаємося ми! Хто допоміг дістатися до їхньої частини? Відповідай!

–  Ніхто, товаришу майоре. Сам добіг.

–  Всі десять кілометрів?! - перепитав полковник вражено, він професійно оцінив фізичну підготовку, витривалість у сержанта, хоча цей дебошир і лиха наробив.

–  Саме так! Тож ніби недалеко ви від нас, всього якихось десять кілометрів.

Від здивувавня в офіцера аж забило дух, Він витріщив на Горобця великі очі, бо добре знав, що будь-кому зробити марш-кидок на таку відстань - то виснажлива затія, що по плечу тренованим одним. Та щиро кажучи, не десять кілометрів шлях в бійця, а цілих двадцять! Адже сержант мав повернутися назад, щоб зранку, начебто й не відлучався із підрозділу нікуди, бо бачте, службу медиком несе багато днів підряд!

–  Кудою ж ти на територію проник? У нас там скрізь паркани триметрові! Дюрок нема у них, я сам перевіряв, - в Максима поцікавився Попельний.

–  Не було часу міряти паркан, перестрибнув я через загорожу.

–  Так просто взяв і перескочив триметровий мур?! Та звідкіля ж такий прудкий на білий світ з’явився?

–  А звідки у свій час з’являються усі? - перепитав Максим, додавши скромно, - Мати народила.

–  Мати народила, - з докором в голосі перекривив його Рівчук.

Полковник та майор не розуміли, чи варто оцінити вкрай дотепний жарт, чи злитися обом на цю просту, відверту відповідь сержанта. Слова бійця перетворили на смішок те іронічне та єхидне запитання командира. Вони роззброїли Попельного усе ж, крім муштри, офіцер любив і тренування. Тож і фізично підготовленого хлопця він не вагаючись відзначив в голові, а в глибині душі навіть пошана виникла до спритного та дужого сержанта, мабуть, цей медик має ще уміння ті!

–  Навіщо взагалі туди поперся, Горобець? - майору аж цікаво стало, що переклинило в дурній тій голові?

–  За нашого бійця помстись, за Синюшко, - Максим безстрашно командиру відповів.

–  Будив навіщо їх тоді? Тобі тих, що в наряді ніби не хватало? - глузуючи з сержанта поцікавився Рівчук.

Майор з останніх сил утримував суворий, лютий вигляд. Він вдячність відчував за лицарство в бійця та за рішучість, збивши у зарозумілих пиху, провчити гарно гонорливих тих морських, що ставляться до інших зверхньо, піхотинців. Відверто кажучи, ті ж наривалися самі! Коли було десь років двадцять Рівчуку, в училищі, він теж до старшокурсників ходив із помстою на територію ворожу. Але тепер, як старший офіцер, мотлошити чужих дозволити не може! Йому владнати якось треба цей конфлікт, щоби нікуди далі не виходив, перетворившись на історії чудні. З морпіхами не уживаються бійці, паршиві між частинами стосунки, але залишаться сусідами вони. Хтозна, можливо й допоможуть при нагоді чимось трохи, бо як-не-як, все ж побратими військові.

–  Ну? Будив навіщо? - знову запитав майор, - Відповідай!

–  Не привчений лежачих бити! Хотів щоб все по-чесному було.

–  По-чесному?! - заверещав Рівчук, у офіцера від напруження ледь не повискакували балухаті очі, - Один в чужій казармі проти тридцяти! Ти називаєш це по-чесному?! Вони ж могли тебе тим табуном забити!

–  Але на ньому жодної подряпини нема! Ви намагалися хоча б чинити опір?! Чи стоячи дивилися на те, як цей сержант гамселить ваш підрозділ?! - полковник теж гарчати розпочав, накинувшись на бідного морпіха, словами та образами ганьбив, сопів та кров’ю наливався.

Попельний сором відчував за військову частину. Аж три десятка натренованих бійців не впорались з сержантиком нещасним, що в санчастині медиком служив. Яка ж вони еліта після цього? Та в окрузі відверто засміють, коли дізнаються про цей ганебний ляпсус, а язикаті звістку рознесуть!

Максим подумав, може він занадто жорстко покарав морпіхів. Он як полковник гримає тепер! Ото дісталося нещасному сержанту - так визвірився, ледь не розірвав. Той впав у ступор, намагаючись вгадати, як бідному тепер відповісти на каверзне питання командира і не погіршити становища свого. Що б не сказав - все обернеться проти нього. Та й перспективи у майбутньому сумні - тепер бійців Попельний справді заганяє, свою образу вимістить на них.

–  Саме так, товаришу полковнику! Вони всі відбивалися як звірі, але за мною правда! Вона й перемогла! - бадьоро відповів Максим, допомагаючи сержанту-піхотинцю, бо той все ще у ступорі стояв.

–  Яка там правда, визвіргу медичний! - Попельний гнів переключив на Горобця, - Та ти ж мені підрозділ покалічив! Ще й перед перевіркою, як нібито назло! Де правда, диверсанте, я питаю?! Чого мовчиш? Давай, відповідай!

–  Вашу проблему я за кілька днів владнаю! Не сумнівайтесь, пройдуть перевірку ті бійці! Ну а не зможу, то тоді хоч розстріляйте! - з вогнем в очах Максим пообіцяв. 

–  Я, Горобець, тебе раніше розстріляю! - накинувся Рівчук, - І не один, а ще й багато раз! Не треба з себе удавати чародія, бо вляпався по вуха вже у нас!

В Попельного раптово виникла ідея - позичити сержанта в Рівчука. От візьме напрокат на тиждень-другий, а потім неушкодженим віддасть. Якщо цей медик справді напартачить, не підлікує покалічених бійців, то стане бранцем аж до перевірки, бо набрехавши, командира так підвів! Тоді вони, перевдягнувши хлопця в свою форму, замилять очі окружній комісії отій. Ще й хизуватись зможуть перед іншими сержантом, любуючись, як ті від заздрощів аж зеленню підуть, бо спритністю та витривалістю своєю вражати буде буцімто морпіх! Тож, виславши обох сержантів з кабінету, полковник став просити Рівчука, аби віддав, а чи хоча б позичив, бійця зеленоокого йому. Почали торгуватись офіцери. Майор ціну за хлопця не спускав. Противився полковнику, мов, Горобець - єдиний медик у частині, тож повно в нього є обов'язків та справ!

Сержанти, неначе два закляті вороги, розташувались біля протилежних стін у коридорі. Кожен із них з-під лоба зиркав на сусіда, холодним поглядом вимірюючи з ніг до голови. Морпіх ніяковів та відчував себе незручно. Та і причина у бійця на те була, вагома до того ж, адже перебував на території чужій, для нього непривітній. Ще й поруч з медиком, який вночі їх зганьбив! Навпроти, Горобець знаходився у військовій частині, що наче рідний дім для юнака, тож на правах господаря пішов на перемир’я першим і дружелюбність висловив свою. "Максим. Для друзів - Макс. Ти теж мене так можеш називати", - звернувся до сусіда медик і сміливо руку простягнув. “Сергій”, - автоматично відповів стоявший проти нього хлопець, та на обличчі в нього подив промайнув. Гість явно не очікував ознак привітності від Макса. Тож доброзичність розтопила лід. Сержанти, познайомившись, потисли один одному долоні і зав’язали бесіду услід.

–  Сергію, вибачай, так трохи жорстко вийшло. Боєць наш через вас потрапив у шпиталь. Отримав струс. Лежав там без свідомості бідняга. Травмований в лікарні ще знаходиться на жаль.

–  Хріново. Перестаралися занадто з кулаками наші, - поспівчував, поморщившись, морпіх.

–  Таки і я переборщив, - у відповідь йому правдиво Горобець підмітив, - Не стримався, побачивши в палаті дружбана. Стан побратима у синцях так зачепив та неймовірно вразив, навіть зібрався за побитого помститись крадькома.

–  То що вони тепер з тобою зроблять? Полкан наш он, як сильно лютував. Так просто діла цього не залишить. Він гонорливий гірш, ніж генерал.

–  Не знаю. Може і до вас пошлють, як покарання.

–  До нас не можна! - жахнувшись, запротестував морпіх, - В нас люті пацани! Вони від сорому нічного та ганьби вовками виють! Отож у злобі цій там кожен на шматки нападника порвати хоче! 

–  І ти? - Макс запитав, з цікавістю буравлячи зеленими очима юнака.

–  Я теж, - відверто відповів Сергій та втупився сором’язливо у підлогу.

–  Ціную щирість! - посміхнувся Горобець, не переймаючись прогнозами сержанта.

Настало довге та гнітюче для обох мовчання. Невдовзі медика гукнули в кабінет. По задоволеним обличчям офіцерів Макс зрозумів, що владнано конфлікт. Рівчук про рішення своє сержанту повідомив: “Нарешті ти догрався Горобець! Передаю тебе полковнику Попельному в частину. Служити будеш у морській піхоті відтепер. Даю не більше тридцяти хвилин на збори. Пишайся! То велика честь! Полковник відвезе тебе до себе, не змушуй, щоби злився у чеканні офіцер!”

Від командирів хлопець вискочив у коридор, неначе очманілий. “Сергій! Я з вами їду!” - встиг він на ходу морпіху кинути і поспішаючи, побіг на вихід з штабу. Часу майор дав обмаль Горобцю, а він хотів ще до від'їзду встигнути хоч пару слів сказати на прощання друзям. "От жалко пацана!" - прошепотів Сергій йому услід, не поділяючи завзяття у Максима. Морпіх знав наперед, яке важке життя чекає на сержанта-медика у їхній військовій частині. Життя на суще пекло перетвориться в бійця, навіть якщо під вартою зачинять в санчастині. Йому минула ніч гукнеться в печінках і боком вилізуть ті нерозумні вчинки. Він осоромив не підрозділ, а морську піхоту всю! Безчестя не минеться просто так хлопчині - поплатиться за витівку свою!