Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Макс сіпалася й хрипіла.

Зміна форм зазвичай відбувалася швидко й безболісно, завдаючи болю лише тоді, коли в мінливця були серйозні травми — переламані кістки чи глибокі порізи. Якщо б Макс довелося пояснити це поні, то вона сказала б, що це схоже на «ознобовий» тремт після сечовипускання, поєднаний із потягуванням, тільки з невеликим напруженням у рогу через витрату магії — залежно від складності обраної форми.

Крім того, це рідко тривало довше, ніж кілька секунд.

Цього разу Макс почувалася ніби замкненою між формами, не здатною завершити або скасувати трансформацію. Застрягла в постійному стані потоку, бажаючи закричати, але не маючи ані подиху, ані навіть, можливо, рота, щоб це зробити.

Хтось — будь-хто! Допоможіть…

Зелений вогонь і чорний слиз заповнили її зір, перш ніж очі здалися, зануривши її у в’язкий, темний світ, що бився у ритмі її серця. Він спухав і стискався ривками, ніби ось-ось відмовить після багатогодинного галопу.

- Максілло.

Серед цього хаосу Макс почула його голос — хвилеподібний, сповнений сили й влади.

Ти… Ти це зробив!

- Так.

Вона намагалася оскалитися й загарчати, та з горла вирвалося лише клекотіння.

Ти підлий шматок…

- Твоя фізіологія пронизана неефективністю та невдалими рисами — результатом геному, поспіхом модифікованого за неідеальних умов. Я маю намір це виправити.

Мозок Макс на мить дав збій, і її майже накрило власне море пульсуючого болю. Та вже на наступному ударі серця вона вирвала свою увагу від тремтячого хітину й знову вчепилася за його розум. Хоч саме він був винен у її стані, та його свідомість відчувалася наче міцна скеля серед вируючої бурі, і це було значно краще, ніж зосереджуватися на тому, що відбувалося всередині неї.

Навіщо?

- Ми, ймовірно, зіткнемося з чималими загрозами нашому виживанню, коли енергоосередки цієї станції вичерпаються. Якщо ти будеш у найкращій формі, це підвищить наші шанси дістатися поверхні без втрат.

Зачекай… Ти що, намагаєшся мене прокачати?

- Спрощений термін для цього процесу, але доволі влучний.

Який підступ?

- Жодного, окрім нагальної потреби боротися за наше виживання. Хоча, якщо ти вважаєш за необхідне приписати моїм діям прихований мотив, можеш повірити, що твій недосконалий геном є для мене інтелектуально захопливою задачею. Один із моїх побратимів займався анафемою з гідним успіхом, і я маю намір перевершити його. Ви — наша спадщина, і це знання має бути збережене.

Макс почула глибокий гул машин, що прорізав пульсацію у вухах, підвищуючи тон і силу, аж поки її кістки не почали вібрувати від нього.

- Але спершу ти мусиш витримати.

Що…

Вона не встигла завершити думку.

Усе, що було до того, здавалося лагідним масажем у порівнянні з тим, що настало потім.

Ідракс’їл зламав її.

Він грався її тілесними функціями, підганяючи серцевий ритм то до млявого стуку, то до шаленої тарабанщини. Її кров кипіла й бушувала, напружуючи стінки серця й артерій, розтягуючи їх до межі. Він змушував її вдихати, аж поки легені не роздувалися далеко за природні розміри грудної клітки, а потім видихати доти, доки вона не почувалася тонкою, мов очеретина.

Її кінцівки розтягувалися, згиналися й скручувалися у неприродні форми й кути. Вона почувалася мов надута-тварина, яку безжально крутять і стискають, не зважаючи ні на внутрішній тиск, ні на зовнішній біль, готова от-от луснути або розірватися. Усе пекло й свербіло, наче від найгіршого опіку об килим — зсередини й зовні водночас.

Макс не відчувала ні зубів, ні язика. Її шлунок, здавалося, лежав десь біля копит. Ріг — занадто високо на черепі. Вона ніби взагалі втратила весь свій хітин, що захищав м’які нутрощі. Більше того — цілком можливо, вона вже не була схожою на мінявця й перетворилася на аморфну булькаючу масу слизу.

Зупини! Зроби, щоб це скінчилося! Я зроблю що завгодно, я…

— Витримай.

Макс відчула раптовий холод, коли в районі її ребер і живота розкрилися діри. На відміну від пор на ногах, ці вели просто до всього життєво важливого. Рідина ринула всередину крізь нові стигми, й вона відчула свербляче тепло, що розповзалося до кінцівок і невдовзі перетворилося на безжальний рій пекучих укусів по всьому тілу. Під шкірою почали з’являтися тверді горбки, і вона закричала б, якби могла, коли ті болісно пробивали собі шлях назовні, немов коріння, що рветься крізь землю.

Будь ласка, просто зупинися…

Він не відповів. Вона чула лише рев біотичного двигуна.

Тим часом усе більше рідини закачувалося в її тіло, стискаючи й напружуючи оболонку доти, доки вона, певно, не роздулася в потворну кулю.

Час тягнувся нескінченно, втрачаючи будь-який сенс.

Допоможіть мені, прошу…

А потім Макс мало не застогнала з полегшенням, коли відчула, як тверді горбки самі себе виштовхують крізь шкіру. Пекучий свербіж поступився місцем загальному поколюванню, а тиск спав разом із теплою надлишковою рідиною, що вирвалася зі стигм, залишивши її знеможеною, але щасливою грудкою, яка плавала в холодній темряві.

Тим часом вона відчула, як Ідракс’їл рухається у басейні поряд із нею.

Його розум замовк.

І добре, мені байдуже.

Вона лише хотіла насолоджуватися повним нічогонеробленням, поки хвилі у басейні лагідно плескалися об неї — теплий, заспокійливий дотик, що пробуджував давно забуті спогади про безпеку всередині яйця. Та згодом усередині почала ворушитися неспокійність. Голод гриз її живіт і порожнечу біля серця — голод і за їжею, і за любов’ю. По спині, аж до копит, пробіг озноб, і вона відчула смак міді, коли позіхнула й втягнула важке, холодне повітря.

О, гей, я знову у формі чейнджлінга!

Принаймні, так відчувалося. Світ залишався темним навіть тоді, коли вона розплющила очі.

[Терпіння. Ти майже готова.]

Макс кліпнула.

У відчутті дотику до розуму Ідракс’їла було щось інше. Вона вже не відчувала, ніби холодний черв’як звивається в її мозку. Її свідомість розширилася достатньо, щоб умістити іншу, і тепер він здавався більше гостем, ніж жахливим загарбником, який витісняє її з власного дому.

Більше того, навіть думати в його бік відчувалося інакше — немов її мозок відкрив новий м’яз. Вона навіть могла визначити його місце розташування лише завдяки ментальному дотику: він згорнувся клубочком прямо перед нею, усього за довжину хвоста, відділений лише якимось гнучким, але непроникним бар’єром.

[Я відчуваю себе інакше,] - подумала вона.

[Ти й є інакша.]

Голос Ідракс’їла теж змінився.

Або, можливо, лише її сприйняття. Він більше не звучав так, ніби гримить через гучномовець у печері, і його присутність більше не тиснула на свідомість, мов величезна вага. Голос усе ще хвилювався силою й владою, та вже як у смертного рівня їй, а не як у незбагненного жаху, що прагне пожерти її душу.

[Що ти зі мною зробив?]

[Мені вдалося частково відновити твій псіонічний потенціал. Ти відчуєш більшу ясність і з практикою зможеш краще контролювати телепатію.]

[Тобто… я тепер екстрасенс? Як і ти?]

[Як свічка біля печі.]

Макс ледь стримала бажання закотити очі.

[Не дивно, якщо твоїм орієнтиром є Артраксі,] - продовжив він. - [Є нездоланні відмінності між таумічною й псіонічною фізіологією. Без регулярного коригування вид, що володіє обома у значній мірі, завжди нестабільний і неефективний: зрештою одне з двох згасне, поки не встановиться рівновага. Твої предки мали схильність до тауму, і це відбилося на вашому поколінні.]

[Тобто я можу лише говорити думками? Ніякого контролю над розумом чи справжньої телекинези? Це жахливо.]

[Передчасний висновок. Ти отримала повний спектр псіоніки Артраксі в меншому ступені, але твої можливості обмежені виснаженим станом мозку. Для технік, що виходять за межі базової телепатії, потрібна збагачена сіра речовина.]

Макс сіпнула оком. [Ти хочеш сказати, що я все це пережила ні за що? Що я маю робити в бою — лаяти ворога?]

[Немає потреби. У цьому біотичному двигуні залишився невеликий запас збагаченої сірої речовини для хірургічного введення.]

[Е-е…] Макс інстинктивно згорнулася, прикриваючи вразливі місця. [Мені це точно не сподобається, так?]

У відповідь пролунало механічне дзижчання, за яким послідував сплеск. Щось маленьке й зміїноподібне розворушило рідину біля її морди, а тоді жорсткий предмет різко вліз у ніздрю, так глибоко, що він точно мав пройти повз очі. Вона заметушилася у своїй м’якій в’язниці, нездатна закричати з повними рідини легенями.

Пронизуючий холод і тиск жалили всередині носового каналу, викликаючи сльози, коли те просувалося все далі й вище, поки не почало пульсувати в центрі черепа. Вона чула какофонію кольорів. Смакувала сплески сліпучого шуму. Її тіло судомило, коли крижаний біль протягнувся хребтом, і нарешті вибухнуло в осліплюючий спалах світла, коли жорстка трубка вискочила з ніздрі.

Макс рвонулася вперед і вперлася в м’яку стінку своєї в’язниці.

Випусти-мене-випусти-мене!

Вона вперлася задніми копитами в дно, вгрузла рогом у бар’єр і зіштовхнулася з усієї сили. Спершу він чинив опір, та зрештою поступово деформувався навколо рога й лопнув із булькаючим викидом повітря.

Макс борсалася кілька секунд, аж поки копита не намацали міцний край басейну, й вона з хрипом вилізла, відкашлюючи рідину з легенів. Черевні м’язи скоротилися, і кислий, грудкуватий вміст шлунка вирвався назовні, приєднавшись до чорних бризок, що стікали кам’яними сходами.

Задиханий вдих. Свіже повітря ринуло в легені, повертаючи силу в кінцівки. Тепла слизь стікала з її панцира.

До вух долетіли приглушені шепоти й бурмотіння, коли вона хитко піднялася на всі чотири.

Обернувшись, вона побачила рештки двох тьмяно-зелених коконів, що розірвалися в басейні. На протилежному краї згорбилася темна постать, відвернена до неї спиною, і хрипко кашляла.

Макс рушила вздовж краю, не зводячи з нього очей.

Воно мало чорний хітин, як у мінявця, але пропорції здавалися дивними. Продірявлені ноги були надто довгими для дрона, та водночас надто кремезними для королеви. Блискучі, мов леза, крила безсило звисали з його спини — ширші й довші, ніж у будь-кого, крім Кризаліс. Сегментований панцир на животі мав бірюзовий відтінок із райдужним блиском. Те саме стосувалося й гребеня вздовж хребта від маківки до середини шиї, і довгого плавцевого хвоста. Ріг теж був зазубрений і вигнутий.

Він повернув голову до неї, і Макс побачила зіниці, як у Кризаліс, тільки золоті замість бірюзових.

Ти!

У ту ж мить кожна секунда агонії, пережитої в басейні, навалилася назад, заливаючи її свідомість хвилею принижень одне за одним, аж доки з горла не вирвався шалений вереск. Вона стрибнула й збила його з ніг, і світ закрутився, коли вони разом покотилися сходами. Для надійності вона подбала, щоб упасти на нього всім тілом унизу.

Коли обертання зупинилося, вона осідлала його живіт і почала гамселити.

- Це – було – боляче – як – у Тартарі – ти – ідіот! - гарчала вона, супроводжуючи кожне слово ударом копита в морду, щоку, шию, лоб і все, до чого могла дістати.

Ідракс’їл не відбивався. Насправді, хоча він час від часу здригався, його погляд залишався спокійним і зосередженим на ній, наче він просто рахував кількість ударів, які дозволяв їй нанести, — як батько, що мовчки спостерігає, як його лоша бере безкоштовні цукерки, лише чекаючи моменту втрутитися й сказати: - Досить.

Думаєш, ти такий крутий, еге? Я тобі покажу, що таке справжня крутість!

Макс відвела передню ногу назад, замахнувшись насправді жорсткий удар правою. На краю зору спалахнуло зелене світло, і її копито на мить стало тремтливим та поколюючим, перш ніж очі Ідракс’їля широко розкрилися.

Вона вдарила, але він встиг відхилити голову вбік.

Її копито врізалося в підлогу, і камінь тріснув.

Макс кліпнула, а тоді повільно перевела погляд на свою ногу, мимоволі зціпивши зуби від очікування побачити розтрощений хітин і кістки.

Але копита там не було.

Натомість вона побачила стиснутий кулак на кінці своєї передньої ноги. Велетенський, із трьома масивними пальцями, пропорційно схожими на ті, що мали големи, яких вони зустрічали раніше, тільки повністю вкритими надтовстим, колючим панциром замість каменю.

Їй знадобилося кілька секунд, щоб розібратися, які м’язи розслабити, і коли вона це зробила, пальці розгорнулися, відкривши долоню, вкриту грубою шкірою. Вона спробувала поворухнути пальцями — і вони слухняно поворухнулися. Безсумнівно, її. До того ж чутливіші, ніж нижня сторона копита.

- Хоч і прикро, але твій дискомфорт був неминучим побічним ефектом масштабних змін, потрібних для оптимізації твоїх природних здібностей, - пролунало чоловічий голос.

Макс витріщилася вниз, широко розкривши очі.

- Так, у цій формі я здатен вільно говорити Еквестрійською, - сказав Ідракс’їль.

Його голос був трохи глибший, ніж у середньостатистичного мінявця, і мав легке тремтливе забарвлення, як у королеви. Голос короля — або, принаймні, когось, із ким краще не жартувати: чаклуна чи некроманта. Єдина вада, яку вона помітила, — обличчя залишалося абсолютно беземоційним, без жодного відтінку акценту в монотонній вимові. Якби вони не стояли віч-на-віч, вона, мабуть, вирішила б, що говорить голем, тільки з менш хрипким тембром.

- Е-е, так… - Макс насупилась, глянувши на кулак, і здригнулася, коли той знову перетворився на копито у спалаху зеленого полум’я. - Ще якісь сюрпризи є, про які мені варто знати?

- Жодних, які б мали перевагу над втечею з цього комплексу. Дозволь мені піднятися.

Вона кілька секунд похмуро вдивлялася в нього, а потім обережно злізла з його живота й відступила на пару кроків, поки він піднімався. Незграбно. Він спробував сісти так, як це зробив би діамантовий пес, але невдало, бо завалився назад. Тоді перекотився на бік, потім на живіт, спробував уперти копита в підлогу й нарешті піднявся повільно, немов платформа, з розставленими ширше, ніж треба, ногами, увесь час тремтячи.

Виглядав так, ніби перебрав із міцним сидром.

Логічно: він же вперше в цьому тілі.

- Макс, це ти?

Вона обернулася й побачила Дерінг Ду, яка стежила за нею з-за пульта керування, все ще в обладунках і зі списом у копиті. Плямистий відсидівся за великим чаном трохи далі.

- Ага, це я, - відповіла Макс, насупившись. - Щось не так?

- Ти… - Дерінг зробила у повітрі невизначений рух копитом. - Ти виглядаєш трохи… інакше.

- Га? - Вона глянула вниз і провела копитом по грудях та животі, пригадавши огидне відчуття, коли під час занурення в басейн її тіло покривали спіральці, що вели просто до нутрощів. Маленький зітх здригнувся з її вуст, коли вона не знайшла жодних зайвих отворів.

Зате знайшла нове: пластини на її животі вкрилися смугами кольору. Перламутрово-бірюзовими, що відливали в бік темно-синього. Вигнувши шию, вона побачила, що й крила подовшали й трохи розширилися. А коли знову глянула на Дерінг, то зрозуміла: хоча вони стояли на рівній підлозі, їхні очі вже не були на одному рівні. Різниця — кілька дюймів, щонайменше.

Стій… та ну, та я ж вища за неї!

Вона потягнулася й нахмурилася, торкнувшись рога. Той мав вигнутий виріз біля основи, такий самий, як у Ідракс’їля.

- Макс. Ти з нами?

Вона кинула на Дерінг слабкий кивок.

- Так… думаю, так.

Спекл прошепотів щось Дерінг, але Макс навіть не треба було читати по губах. Його вуха прижалися, а погляд не відривався від неї. Макс здалося, що вона майже чує його гучні удари серця.

- Схаменись! - різко обірвала його Дерінг, махнувши хвостом. Потім знову зосередилася на Макс і продовжила. - Ти все ще з нами, так?

- Наче вона скаже інакше, - пробурмотів Спекл.

Макс зиркнула на нього, розтулила рота, та не встигла відповісти — як у залі загриміли удари й глухі вибухи. Гул механізмів поступово знизив тон, поки не переріс у низьке скиглення, а потім згас разом із шипінням. Тіні затремтіли, коли кристали на стелі заблимали й почали гаснути один за одним, занурюючи все в темряву.

У залі спалахнуло бірюзове світло від рога Спекла, і Макс додала ще трохи сяйва своїм.

За цим почувся глибокий гуркіт, і Макс побачила, як почали підійматися важкі двері.

- Ну, принаймні він не брехав, що енергія закінчується, - Дерінг підбігла до укриття Спекла й підштовхнула його вийти. - Ходімо!

Макс кинулася вперед і виставила копито, перегороджуючи їм дорогу.

- Стійте!

Ідракс’їль тим часом знову піднявся сходами до краю басейну, де залишив рунний камінь, і Макс побачила, як його ріг спершу іскрив і шипів, але зрештою йому вдалося запалити тьмяну жовто-зелену ауру. Потім він перетворив праву передню ногу на руку. Повільно, мов полум’я, що тане грудку масла, але швидше з кожною секундою — аж доки не спалахнули п’ять кістлявих пальців. Він підняв рунний камінь і почав натискати на його поверхню.

- Якщо ти тільки зараз почав возитися з цим… - Макс зиркнула на двері й знову повернулася до нього з блиском у погляді. - Це означає…

- Двері відкрилися самі! - закінчила за неї Дерінг. Вона зиркнула на нього й наставила спис. - Ти збрехав, що ми будемо в пастці після знеструмлення.

Ідракс’їль відірвав очі від каменя лише на мить — рівно настільки, щоб глянути на них майже зверхньо, перш ніж повернутися до справи.

- Так. Система безпеки в цій зоні серйозно скомпрометована; двері були запрограмовані на розблокування й відкриття в разі втрати живлення.

Вона насупилася.

- Але навіщо…

- Подробиці вже не мають значення, - перебив він. - Досить того, що обман був необхідний.

- Брехня! - загарчала Макс.

- Інакше ти б не погодилася на мої умови, - його золоті очі впилися в її. - Та попри все, результат працює на твою користь. Ти стала швидшою, сильнішою, і здобула доступ до здібностей, втрачених твоїми предками покоління тому.

Макс тупнула, й уздовж хребта пробігли дрижаки, коли їй знову відчулося: полум’я й блискавки, що обпікали нерви, тиск рідини, що мало не розірвав нутрощі, його руки, що місили її, мов грудку глини. Вона зупинилася за дюйм від того, щоб ткнути його мордою, і сильно вдарила його в груди копитом.

- Жодних більше хитрощів. Жодних більше сюрпризів, - прошипіла вона крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як у голові, десь під основою рога, пульсує ниючий біль. - Ще раз спробуєш щось провернути з нами — і я втопчу твою пику так глибоко, що вона вилізе з іншого кінця. Зрозумів?

Він витріщився на неї кілька секунд, а тоді перевів погляд убік. Макс помітила рух на краю свого зору, й коли простежила за ним, то побачила порошинки, уламки каміння та краплини рідини, що плавали в повітрі навколо неї.

Що за…

У ту ж мить, як вона перестала думати про Ідракс’іла, головний біль відступив, і поле з частинок та дрібного сміття довкола неї розсипалося. Куточки його рота смикнулися у привиді усмішки, а тишу між ними заповнив м’який шелест піску й води, що осідали на камінь.

- Безперечно, - мовив він, і поки вона марно шукала слова, підняв ліву ногу й помістив рунний камінь у заглибину в своєму хітині, наче вставляючи самоцвіт у перстень. Краї заглибини зсунулися, щільно утримуючи камінь на місці, а поруч виросло сіро-м’ясисте щупальце, яким він продовжив натискати й ковзати по сяючій поверхні, розвернувся і швидко попрямував до виходу.

Дерінг почухала копитом зернисту підлогу й прокашлялася.

- Емм, то це був він, чи ти?

- Я, мабуть…

- Чудово. Тепер ти ще й телепат. - Дерінг поправила хватку на списі й обережно зробила кілька кроків ближче. - Нам варто хвилюватися?

У цей момент її живіт голосно й голодно загурчав, чим викликав переляканий писк у Спекла. Дерінг підняла брову, а Макс тільки винувато всміхнулася й хіхікнула.

- Рекомендую поспішати, - озвався Ідракс’іл через плече, коли зупинився у дверях. - Активація біотичного двигуна на максимальних налаштуваннях виснажила всі наявні енергоячейки, включно з допоміжними у підрівнях. Перепрограмувати аварійні протоколи безпеки внизу мені не вдалося, тож ці двері, ймовірно, також відчинилися.

Макс озирнулася — товариші дивилися на неї, поки Ідракс’іл віддалявся. Попри шоломи, які не давали їй відчути їхні емоції, було ясно, що тепер вони бачили її зовсім інакше. Спекл виглядав розгубленим між тим, щоб триматися на безпечній відстані, і тим, щоб промчати повз неї наввипередки до виходу. А задумливий погляд Дерінг нагадував поні, який відчайдушно намагається розгледіти, що приховується за кам’яним обличчям.

Тартар, та ми знову на самому початку…

Вона знову відчула себе на мосту після стрибка з поїзда, намагаючись переконати Дерінг, що вони на одному боці. Тільки цього разу не допоможуть ні особлива фраза, ні таємна інформація.

Та й узагалі… чи повірила б я сама собі, якби ми помінялися місцями?

Тиша тяглася. Кроки Ідракс’іла лунали дедалі тихіше. Спекл і Дерінг так і стояли на місці, хоча Макс помітила, як Дерінг нетерпляче перебирає копитами — їй кортіло рушати.

Зрештою, Макс тяжко зітхнула й притиснула вуха.

- Дивіться, я досі та сама, гаразд? Може, цю розмову варто залишити на потім, коли ми не будемо в пастці смерті. - Вона кивнула на вихід і додала. - До того ж, сумніваюся, що він чекатиме на нас.

Очі Дерінг на мить звузилися, та потім вона зітхнула й закинувши спис собі на спину, відповіла:

- Гаразд, ти права. Забираймося звідси.

Вони обидві кинулися підтюпцем услід за Ідракс’ілом.

За кілька секунд Макс почула приглушене стогнання Спекла й його кроки, що наздоганяли.

- Гей! - гукнула Дерінг, виходячи з камери, - е-е, містере…

- Ідракс’іл, - підказала Макс.

Дерінг зиркнула на неї, тоді знову обернулася до нього:

- Ідра… Дракс… та ні, Аксіл. Гей, Аксіл! То ти казав, що двері внизу відчинилися — чому це проблема для нас?

Він тримав швидкий крок, і Макс помітила, що його рухи виглядали майже природними, з хіба що поодинокими помилковими кроками. Освоївся з чотирма ногами напрочуд швидко.

- Наші ранні спроби прищепити собі імунітет проти магічно посилених хвороб мали небажані наслідки. Початкові експерименти з не-Артракі як піддослідними виявилися невтішними й дали надзвичайно високу смертність. Під час війни часто траплялася неправильна стерилізація та утилізація біологічних відходів. Забруднення, непередбачувані взаємодії з інвазивними видами у занедбаних проходах та ямах для скидання. Найімовірніше, мутації. Результат: поширення агресивних і заразних потвор, багато з яких зберегли достатньо розумових здібностей, аби вважати Артракі винуватцями своїх мук.

- Біологічні відходи? Ти маєш на увазі тіла… - прошепотів Спекл між вдихами. - Це звучить як початок поганого фільму жахів.

- А двері, що тримали їх унизу, тепер відчинені… - закінчила Макс.

- Ну… чорт. А наскільки близькі ті двері до підрівнів? - спитала Дерінг.

У цей момент їхній тунель влився у ширший, похилий прохід, і Макс відчула тепле, вологе повітря, що валило ззаду й було таким густим, що його можна було ледь не скуштувати. Затхла пліснява. Кислий сморід гнилизни.

- Приблизно шістсот метрів, - відповів Ідракс’іл. Він понюхав повітря й фиркнув. - Герметичність порушена; тиск вирівнюється. Якщо якісь потвори підіймаються, течія веде їх прямо до нас. Поспішайте.

- Чудово, - пробурмотіла Дерінг і, похитавши головою, пришвидшила біг.

Вони мчали тунелем у рівному темпі, підганяні гидким вітром у спину. Ідракс’іл ішов попереду, за ним — Дерінг і Спекл, а Макс замикала колону. Схоже, він вів їх тим самим шляхом, яким вони прийшли: Макс помічала плями засохлої крові через певні інтервали.

Цікаво, озвався він у її голові.

Що?

Попри те, що ти стала вищою за них майже в усіх аспектах як живий організм, ти все одно прагнеш їхньої поваги й схвалення. Особливо тієї, що зветься Дерінг Ду. Емоційне живлення від неї не потребує щирості, однак ти продовжуєш виявляти її. Твої спогади свідчать, що така поведінка нетипова навіть для твого покоління.

Макс зиркнула йому в спину.

Ти знову нишпориш у моїй голові?

Немає потреби. Якби я це робив, ти б знала.

Ну… все одно це не твоє діло.

Твоя поведінка натякає, що ти готова ризикувати собою, аби захистити її.

І що?

Невигідне співвідношення ризику до вигоди. Особливо для королеви.

Макс ледь не врізалася пикою в підлогу, спіткнувшись. Королеви?

Твої модифікації були значною мірою засновані на шаблоні, вже присутньому у твоєму геномі. Варіант «королева» виявився найсприятливішим до псіонічного відновлення.

Вона відчула, як щелепа відвисла просто на бігу.

Гм.

Він мав рацію. Її перебування в біотичному двигуні стерло будь-які сліди втоми. Жодних ран, можливо, навіть жодних недоліків. Вона могла приймати форми, далеких від стандартної чотириногої, її магічний резервуар відчувався неймовірно глибоким, а на додачу з’явилися ще й псіонічні здібності.

Її дихання було легким і рівним, компактні, жилаві м’язи гнучко працювали під хітином, сповнені сили й витривалості. Здавалося, вона могла бігти хоч кілька діб без упину; от хіба що прив’яжи ковадло на спину — тоді, можливо, з’явиться виклик.

Окрім ниючої порожнечі в животі, вона почувалася прекрасно.

Ні, навіть краще за прекрасно — могутньою. Готовою знести все, що стане на її шляху, хоч навіть алікорна, чи саму Кризаліс.

Королева.

Королева Максілла? Подобається, як це звучить…

Макс уявила, як повертається у вулик, а проти неї виступають сотні озброєних воїнів, що вишикувалися на шпилях, виступах і в тунелях. Фарінкс і, можливо, навіть Торакс стоять там, ховаючись за десятком загострених барикад. З недбалою усмішкою вона просто махне їм копитом і скаже: «Привіт, хлопці. Я повернулася!»

Жоден із них не мав би жодного шансу; вона розчавила б їх усіх. Не дивно, що Артракі почувалися володарями всього!

Але тоді погляд Макс упав на Ідракс’іла, і її усмішка зів’яла.

Останній Артракі, який обрав собі подобу чейнджлінга, — і він тікав від небезпеки так само, як і всі вони.

Ото вже сила, нічого не скажеш…

Серйозно, цей біотичний двигун звучить як вирішення всіх життєвих проблем, мовила вона. За примхою перетворила хвіст на довге, м’ясисте щупальце — відчуття було дуже дивним — тоді повернула йому звичну форму й додала: Як Артракі взагалі могли програти купці поні? Це ж не так, що вас цілком несподівано застали магією. Ти ж казав, у вас були роки, щоб розібратися!

Біотичний двигун був однією з наших останніх розробок перед катаклізмом. Клінічні випробування на Артракі дали слабкі результати. Ми вдосконалили генну терапію експериментами практично на кожному великому виді Ясних царств і використали її, щоб поліпшити їхні якості для ролей… слуг.

Макс насупилася. Розмовляти телепатично досі було неприродно, але вона вже достатньо звикла, щоб розпізнати заминку в потоці його виважених думок — еквівалент вагання в живій бесіді.

Приховуєш щось, так?

Якщо він і усвідомлював, що вона читає між рядків, то не надав жодного виду.

Ми більше не намагалися змінювати себе.

А чому ні?

Пауза. Телепатична тиша між ними, поки їхні копита гримкотіли в проході.

А тоді Ідракс’іл озирнувся через плече й кинув на неї погляд скоса. Пиха. За винятком небагатьох, хто бавився в нетрадиційні дослідження, ми вважали себе вершиною еволюції, що не потребує вдосконалення. Щодо фізіології Артракі, то біотичний двигун був відведений лише під допоміжний інструмент лікування.

Ця позиція звучить до болю знайомо…

Він знову повернув обличчя вперед. Ментальна тиша.

Рівномірний ритм дихання, калатання серця й гуркіт копит заколисав її, і вона пригадала катастрофічне вторгнення в Кантерлот. Ще одна невдача у низці провалів спроб підкорити Еквестрію. Або хоча б укласти з нею мир — інші королеви намагалися.

А потім був Торакс, якому дивом вдалося відверто потоваришувати з головною берегинею Елементів Гармонії, попри те, що весь вулик вважав його посміховиськом. І якщо судити з листа Твайлайт, він переконав більшість вулика піти за ним і врятував їх від голоду…

А ще була Максілла. Жила життям пересічної поні: відносно безпечно й сито. А останнім часом — як випадкова напарниця Дерінг Ду.

Вона легенько штовхнула Ідракс’іла телепатичним імпульсом і сказала:

Щоб відповісти на твоє перше питання: в мене спина прикрита Дерінг, а в неї — моя. У кожного виду є свої дивакі, чи не так? Вони мертві, ми живі. Хто, як не ми, вирішує, що для нас добре?

Минуло майже з хвилину, перш ніж він відповів.

Розумний висновок.

Макс відчула коротку затримку в потоці його думок і на мить скуштувала цукристо-крейдяний присмак, що нагадував… сухувате розваження. Але вже за мить він зник, коли він знову підняв свій ментальний щит.

Дехто з моїх колег цінував інновації більше за гідність і часто марнував ресурси на створення нових організмів заради самого процесу. Зал’ондро був одним із таких сплайсерів, і твої змінені гени носять ознаки його марнотратних і безрозсудних технік; я не здивуюся, якщо це виявиться правдою. Усвідомлення того, що саме він міг виявитися відповідальним за виживання нашого виду — хай навіть у формі нижчих істот — украй прикре.

Отже, нам варто йому дякувати, га?

Раптом Макс почула ззаду хрипке горлове квиління, а слідом — пискливе цвірчання. Вона озирнулася, та всі кристали світла були мертві, й темрява за межами сяйва її рога була абсолютною. Далі десяти метрів — суцільна пітьма.

- Хлопці… що це було? - спитав Спекл. Його ніздрі розширилися, а вуха прижалися до голови, коли він кинув на них стривожений погляд.

- Смерть для повільних, - спокійно відповів Ідракс’іл.

А тоді Макс відчула його телепатичний сигнал і точно скуштувала в ньому насмішку, коли він додав:

Знай, що Зал’ондро та йому подібні безпосередньо відповідальні за створення більшості потвор унизу. Будь насторожі, інакше твій творець може ще й приписати собі твою погибель.

Звичайно. Інакше було б надто легко, так? А я ж зовсім не пройшла ще достатньо випробувань.

Вони пришвидшили біг, але не настільки, щоб виснажитися до виходу на поверхню. Зважаючи, що Спекл був найменш спортивним у загоні, саме він фактично задавав темп, що зупинився десь на межі з галопом. Погане повітря теж йому явно не допомагало. Макс відчула докори сумління через кілька сторонніх думок про те, щоб лишити його позаду й затримати переслідувачів.

Її крила подзижчували зрідка, але вона стримувала свербляче бажання злетіти. Вони ще не здавалися остаточно висушеними й затверділими; використати їх, чи перетворитися зарано могло обернутися неприємними деформаціями. Ідракс’іл, мабуть, теж залишався на землі з тієї самої причини.

Після кількох хвилин рівного бігу її серце підскочило, коли вона почула ще одне квиління й хрип, а слідом — цокання кігтів і дрібний тупіт лап. Здавалося, що вони вже ближче, хоч вона й далі бачила лише темряву, коли напружено вдивлялася…

Із пітьми кинулося струнке, бліде створіння завбільшки з карлико-псового діаманта, простягнувши руки. Довгі кістляві пальці, вкриті в’ялою, сирою шкірою, ляпнулися їй на круп.

Макс зойкнула й ударила копитами, але воно трималося за її задні ноги, наче приклеєне.

Вона встигла помітити видовжену голову з блідою, мокрою шкірою, натягнутою на порожні очні западини. Роззявлена паща з зубами, мов у міноги, видала потойбічний вереск, коли воно відірвало руку з чавкаючим звуком і ляпнуло її на спину, тягнучись до шиї…

Відчепись-відчепись-відчепись!

У основі її рога різко зібрався тиск, що відразу ж розсіявся, коли невидима сила вдарила істоту прямісінько в обличчя. Удар був таким, що хвиля прокотилася її в’ялою шкірою від голови до тулуба. Одна рука відірвалася, і вона знову вдарила його ногою, влучивши по нижніх кінцівках. Його вереск змінився на хрип, коли лице врізалося в підлогу.

Попри тремтіння в ногах і огидне відчуття під хітиновими латками, куди воно торкнулося, Макс спіймала себе на посмішці.

Телекінез — справжній телекінез — виявився неймовірно потужним. І навіть не витрачав магію!

З темряви долинали нові квиління й цвірчання. Бліді, викривлені постаті рухалися на межі світла її рога. Вони скидалися на скелети у в’ялій шкірі, поцяткованій пухлинами чи безладними скупченнями шпильок і шерсті. Жодні з двох не були однакові.

Спекл кинув на них наляканий погляд і перейшов на повний галоп, завиваючи:

- Я на таке не підписувався!

- Ну, ти все одно тут застряг, тож підтягни сідло й готуйся битися! - огризнулася Дерінг, міцніше вчепившись крилом у спис. Потім пирхнула й пробурмотіла собі під ніс: - Складно буде і бігти, і стежити водночас…

Макс кліпнула.

Це стосується не нас обох.

Звернення розумом відчувалося схожим на її звичну здатність відчувати й «смакувати» емоції, за винятком того, що тепер воно також давало їй розпливчасте уявлення про фізичний простір довкола, включно з десятком чи більше постатей, які гналися за ними. Коли вона зосереджувалася на окремій істоті, то отримувала враження про її загальний розмір, форму й кількість кінцівок, а також про її емоційний стан.

Голод.

Усі вони голодували. Декілька їхніх рудиментарних свідомостей також клекотіли від люті й озлоблення, адже кожен крок приносив їм муки через зрослі кістки, розірвані зв’язки та деформовані м’язи. Повітря тхнуло випарами їхнього дихання й шкіри.

Один із них кинувся на Макс, але цього разу вона легко ухилилася від пазурів, простягнутих до неї. Інший виплюнув у її бік якусь речовину, але вона не дала їй долетіти. Субстанція, що бризнула на підлогу, виглядала як жовта слизь, і вона ледве уникла того, щоб наступити на неї.

- Що там відбувається? - гукнула Дерінг.

- Біжіть далі. Я розберусь!

Коли черговий шматок плоті спробував стрибнути на неї, вона відкинула його телекінетичним ударом, навіть не озирнувшись.

Оце так. Ха! Тепер мене нічим не підловити!

Мати триста шістдесят градусів підвищеної пильності майже відчувалося як обман.

Поміркуй над інтенсивністю своїх псіонічних дій, - кинув їй застережливий погляд Їдракс’їл. - Це виснажує розум, і ефект проявляється із затримкою.

Зрозуміла, - відбила вона, зводячи бар’єр, у який врізався наступний потворний виродок.

Після того решта створінь більше не намагалася на неї нападати, але трималися поряд, у темряві. Наче вовки, вони чекали, поки здобич знесилиться чи зробить фатальну помилку.

Вони промчали повз кілька висохлих решток Артракі та понячих скелетів у обладунках, але потвори не виявили жодної цікавості до мертвих і просто перестрибували чи обминали їх, мов перешкоди на біговій доріжці.

За кілька хвилин їхній прохід відкрився у величезну шестикутну печеру, де вони вперше знайшли Їдракс’їла. Простора зала дозволяла ефективніше розсіювати тиск повітря з підрівнів, і невдовзі вони бігли вже крізь відносно спокійне, затхле повітря замість міазматичного вітру.

Сухе, затхле повітря ще ніколи не здавалося таким приємним.

Макс спробувала підхопити меч, що стирчав із спини Артракі, своїм новим телекінезом, але її захоплення просто зісковзнуло з нього так, ніби копито земнопоні по хмарі.

Так, чортові магічні руни.

Вона тоді переключилася на справжню магію й трохи повозилася, намагаючись розкрутити клинок, наче смертоносну дискову пилу. Якби вона спробувала подібне ще до генної терапії, то втратила б контроль і запустила його в довільному напрямку, щойно він набрав би мінімальної швидкості. Тепер же в неї вистачало сили й зосередженості, щоб утримувати його, додаючи дедалі більше швидкості обертанню, доки лезо не перетворилося на розмитий, шалено крутячийся диск приречення.

Отримай!

Макс послала його в одного з найбільших, і воно рикошетом вдарилося об підлогу з пронизливим брязкотом, розсипавшись на друзки. Осколки відтяли хвіст одному та проштрикнули ще двох, змусивши їх завити від люті.

Вона сердито буркнула сама до себе. Схоже, генна терапія не здатна виправити криворукість.

- Я не можу — довго так — витримати! - прохрипів Спекл, хапаючи повітря. - Що — що ми — будемо робити?

- Ми маємо знайти вузький прохід і не дати виродкам його прорвати, - спокійно відказав Їдракс’їл, кинувши побіжний погляд. - Згідно з тим, що я побачив у спогадах Максілли, завал, крізь який вам довелося пробиватися, має підійти.

Спекл спіткнувся об уламок голема, захрипів і збавив темп до рисі.

- Так далеко…

- Тільки не зараз, - Дерінг накинула вільне крило й потягла його вперед. - Добіжимо. Просто тримайся!

Втрачена швидкість дала чудовиськам шанс наздогнати, і Макс відчула, як у її телепатичну зону входить ще більше істот. Тепер за ними гналося щонайменше три десятки, і вони намагалися утворити коло.

Коли одне чудовисько спробувало обігнати Макс, клацаючи численними зубами й очевидно націлившись на найслабшого з їхньої групи, вона підхопила іржавий щит і врізала йому просто в пику. Те звалилося, верещачи, наче банші, і тоді вона жбурнула щит у семиногого виродка, що очолював фланговий маневр. Той застогнав, але не впав завдяки своїм зайвим ногам. Проте він повернувся до переслідування замість обходу, а решта навіть не спробувала підхопити його задум.

Якщо їм вдасться загнати нас у кут — нам кінець.

Вона коротко затріпотіла крилами, але ті вигиналися й крутилися занадто, щоб підняти її в повітря.

Трясця! Ще зарано.

Макс прищулилася, помітивши, що Їдракс’їл усе ще возиться з рунним каменем у своїй нозі. Вона сердито пінгнула його.

Це так, пропозиція, але може, ти трохи допоможеш, щоб ці виродки нас усіх не порвали?

Твоїх зусиль наразі достатньо. Я зайнятий.

Чим? І як це нам допомагає? Ти ж бавишся з тією штукою відтоді, як ми почали тікати!

Я намагаюся віддалено дістатися до будь-яких уцілілих підсистем безпеки — з обмеженим успіхом. Автоматизована оборона міста працює на один відсоток, а всі двері на нашому шляху знеструмлені.

Отож бо й во…

Її думки урвав гуркіт барабанів. Звук долинав попереду, трохи праворуч, ставав гучнішим і зміщувався ще далі праворуч, поки вони бігли.

У Макс пересохло в роті.

Ні, не барабани.

Кроки. Важкі, від яких тремтіла підлога під копитами. Звучало, як удар палебійної машини.

- Увага! - заревла Дерінг. - Справа щось іде!

- Ні! Не лякайтесь, - урвав її Їдракс’їл, швидко дзижчачи крилами. - Це я викликав допомогу.

І щойно його слова розтанули у величезному просторі, громіздка постать виринула у світлі їхніх рогів, пробиваючись крізь купу скелетів у броні. Метал плющився, кістки розсипалися на порох під його колонаподібними ногами, і він поступово вирівняв траєкторію, аби бігти поряд із Їдракс’їлом. Дерінг і Спекл одразу ж поміняли позиції, щоб тримати його між собою й чудовиськами.

- Блок готовий. Введіть команду, - прогуркотів він Йогетором.

- Сентинеле, супроводи мене та моїх супутників до пункту призначення. Надати присутнім еквестрійцям статус громадян. Відбивати ворожих і підтримувати лад; застосування смертельної сили дозволяється, - у тон відповів Ідракс’їл.

- Підтверджено. - Сліпучі руни на його тілі спалахнули яскравіше, а кінцівки видовжилися на кілька дюймів, коли суглоби клацнули й розслабилися для більшої рухливості. «Бойовий режим активовано».

- Оскільки я не хочу робити дурних припущень… - Дерінг кинула на голема бічний погляд і ворухнула кількома пір’їнами у його бік. - Воно ж за нашу команду грає, так?

- Так, - відповіли одночасно Макс і Ідракс’їл.

У Спекла смикнулося око, коли він побачив, як голем зайняв позицію позаду їхнього строю.

- Ти… ти певен, що маєш… повний контроль над ним?

- Настільки, наскільки дозволяє його віртуальний інтелект. У малоймовірному випадку, якщо я буду виведений з ладу, він усе одно захищатиме вас.

Дерінг кивнула.

- Мене влаштовує.

Коли вони наближалися до протилежного боку шестикутної печери, тіла та уламки траплялися все рідше, і серце Макс полегшено здригнулося, коли вона побачила кілька слідів закопчених копит, що вели в обидва боки по слідах опіків на підлозі. Вони ще не заблукали; Галліон та його команда мали йти тим самим шляхом назовні.

Без вагань вони кинулися у широкий прохід.

Макс пригадала залишки вантажних возів, барикад та іншої облогової техніки на їхньому шляху сюди, і тепер, минаючи все це у зворотному напрямку, вона використала магію та телекінез, щоб затягнути у шлях переслідувачів усе, що могла. Ідракс’їл робив те саме, і разом вони примудрилися надсилати уламки возів і баліст у наступаючу навалу разом із будь-якими іншими снарядами, які вдавалося дістати. Голем допомагав, розтрощуючи уламки своїми гігантськими кулаками, так що ті злітали у повітря, вдарялися об стелю й дощем падали вниз, розчавлюючи плоть і кістки.

Цього було замало.

Попри втрати від обстрілу, їхні ряди продовжували зростати.

Минали хвилини. Біг. Ще біг. Дерінг і Спекл були мокрі від поту, і Макс помітила по її важкому диханню, що навіть витривалість героїні добігала кінця. Головний біль у неї переріс у нав’язливе пульсування, а голод дедалі сильніше заважав зосереджуватися на магії чи телекінезі.

- Гей-гей-гей, Спекс, не…о-ой!

Почувши вигук Дерінг і побачивши, як згасло світло рога Спекла, Макс інстинктивно злетіла й кинулася вперед, вчасно обхопивши його передніми ногами за груди, перш ніж він устиг звалитися й потягнути за собою Дерінг. З гудінням крил вона підняла його у повітря й тримала темп поряд з Ідракс’їлом, поки Дерінг відновлювала рівновагу.

Короткий спалах жаху промайнув крізь неї, але швидко згас, коли вона впізнала правильний тон і ритм у дзижчанні своїх крил. Жодних деформацій, чи хитань.

Придатні до використання, щойно опинимося у замкненому просторі. Що й казати.

- Гарний улов, - прохрипіла Дерінг, а Спекл бурмотів щось і безсило пручався.

Макс тільки гаркнула, підлаштовуючи хватку.

Вона відчувала, як конструкційна цілісність проходу слабшає, і довгі тріщини у стелі це підтверджували.

Ой, халепа.

Попереду височіла завалена ділянка, і вона побачила свіжі купи каміння там, де була тріщина. Галліон, мабуть, вирішив поховати їх живцем; у повітрі досі вчувалася сірка й дим.

Дерінг зупинилася перед завалом, похитала головою, поки решта наздоганяла, й сказала:

- Хтось із вас лопату прихопив?

Мов на знак, похила купа розсипалася хмарою пилу й каміння розміром до грейпфрута, що зависли навколо тріщини. Ідракс’їл трохи нахилив голову, і хмара миттю впала по обидва боки, відкривши…

Спекл застогнав у неї в ногах.

- О ні…

Ще каміння. Брили й плити від розміру надгробка до бочки, щільно втиснуті одна в одну. Жодного шансу…

У хребті Макс защеміло, коли вона почула пронизливий вереск і відчула щось, що стрімко наближалося ззаду. Вона різко обернулася й скривилася, побачивши ряди зубів у пащі, що неслася прямо на неї. Здригнувшись, вона впустила Спекла – той ойкнув, гепнувшись животом об підлогу – й виставила передні ноги, аби захиститися. Але перш ніж зуби врізалися в плоть, між Макс і нападником опинилася велетенська кам’яна рука.

Масивні пальці стиснули череп істоти, і голем з гуркотом припечатав його до підлоги силою драконячого удару. Хрускіт, і його покручені кінцівки навіть не встигли посмикатися, як голем жбурнув тіло геть, щоб одразу ж відмахнути наступного. Макс скривилася, коли третю істоту голем зацідив у стелю аперкотом, і ледь не здавило у блювоту, відчувши сморід десятків гниючих тіл, що тіснили їх у кут, відрізаючи будь-який шлях втечі.

Допоможи мені.

Неохоче вона відвела погляд від кривавої картини, сподіваючись, що жодна потвора не прорветься крізь смертельні удари голема. Дерінг, затиснувши хвіст Спекла в зубах, тягнула його у безпечніше місце, зиркнувши на Макс з розчарованим прищуром.

Вона швидко беззвучно прошепотіла «Вибач!» і кинулася до Ідракс’їла, який ледь помітно кивнув і знову зосередився на камінні, що перегороджувало шлях.

Сподіваюся, вони не такі важкі, як виглядають…

Ігноруючи гуркіт розтрощених кісток під ударами голема й бойові вигуки Дерінг, що раз по раз встромляла спис у ворогів, Макс стиснула зуби й разом з Ідракс’їлом спрямувала магію та телекінез на переміщення брил і плит. Вона поступово влила більше сили й волі, аж поки ріг не здавалося, що трісне, але окрім одного моторошного моменту, коли тиск розчавив край плити й обсипав їх кам’яною крихтою, ті вперто не ворухнулися.

- Досить. Тут потрібен інший інструмент, - сказав Ідракс’їл, коли його жовто-зелена аура згасла. Він обернувся до голема й вигукнув:

- Сентинеле! Додати завдання: розкопування. Мінімальні розміри, необхідні для нашого проходу, тебе не враховувати. Мінімальні параметри безпеки. Почати виконання через двадцять секунд.

- Підтверджено. Запуск відліку.

Макс кліпнула, тоді глянула на бліду навалу.

- А тоді хто ж…

Ідракс’їл пройшов повз неї й запалив ріг. Зелені язики полум’я спалахнули під його копитами й піднялися, огортаючи все тіло. Макс відсахнулася від його зростаючої постаті, коли він піднявся на задні ноги, балансуючи важким хвостом із кістяними шипами на клубастому кінці. Він скидався на чотириметрового ящера-панголіна, вкрите товстими, зубчастими лусками від морди до хвоста, ще й з м’язистими, видовженими лапами та кігтями завдовжки з коси. Лише ріг залишився незмінним, освітлюючи їм шлях.

Панголін-смертоносець кинув на неї косий погляд дрібними очицями, схованими під кістяними бровами.

Ми ж, звісно.

Очі Макс мало не вилізли з орбіт. Потім вона підняла передню ногу й перетворила її на гнатопод – такий самий, як у Фарінкса, коли він став шестиногим чудовиськом.

Або пан, або пропав…

Звертаючись до дещо принизливих спогадів про те, як Фарінкс жбурляв її, коли вона була личинкою, Макс заплющила очі, уявила себе вищою за своїх супутників і вивільнила магію. Вона відчула, як її кістки та м’язи розбухають, крутяться й розтягуються у неприродні позиції, тоді як внутрішні органи перебудовуються…

Ні!

Здригнувшись, Макс перервала трансформацію й повернулася до звичайного вигляду. Змінити кінцівку — це одне, але процес повного перевтілення викликав у неї тривожні спогади про геннотерапію. На мить вона замислилася: а чи не продовжити бій лише магією й телекінезом, але пульсуючий біль у скронях нагадав про застереження Ідракс’їла щодо ментального виснаження.

У чому справа?

Вона проігнорувала його.

Маленькими кроками. У цьому ж немає нічого поганого! Достатньо, щоб не бути марною.

Зробивши глибокий вдих, Макс перетворила свої крила на пару гнатоподів із подовженими сегментами для кращої досяжності. Вони мали ту саму базову кісткову структуру, що й крило кажано-поні, але з більш жилавими м’язами, які напружено випиналися під гнучким хітином. І замість того, щоб «крилові пальці» були відігнуті назад, у неї вони закінчувалися вигнутими, наче у богомола, зубчастими кігтями рівня кротячих бурів, спрямованими вперед.

Один пробний замах переконав її збільшити розміри на чверть, аби компенсувати додаткову вагу, і коли вона повторила спробу, на її морді з’явилася посмішка.

Можна й звикнути до цього…

Дерінг закричала, коли особливо моторна потвора проскочила крізь її захист і саме вже розверталася, щоб вгризтися їй у задню ногу, але Макс проштрикнула її гнатоподом. Істота заверещала й заметлялася, поки Макс не розмахнулася новим придатком і не жбурнула її назад у тінь.

Макс завмерла, дивлячись, як із кінчика кігтя капає гнила жовта рідина.

От би точно звикнути до цього.

- Розкопування розпочато, - загуркотів голем, припинивши бій, розвернувся й пройшов повз Макс.

Він зупинився рівно настільки, щоб відтягнути слабко пручаючогося Спекла вбік, перебудував кінцівки в більш компактну форму й почав гамселити стіну своїми величезними кулаками. Кожен удар змушував прохід тремтіти й дзвеніти у вухах так, що Макс майже відчувала, як у черепі струшується мозок. Хмари пилу виривалися з нових тріщин, і…

Вереск відволік її якраз вчасно, щоб відкинути чергову істоту магією, перш ніж та вчепилася їй у морду.

- Очі на полі, Макс! - вигукнула Дерінг.

- Вибач!

Разом вони сформували примітивну лінію оборони, кололи, рубали й били копитами всім, що мали, аби відбити натиск. Ідракс’їл ішов попереду, безстрашно врізаючись у натовп, шматуючи потвор кігтями й б’ючи чи топчучи все, що наближалося. Попри свій вигляд, наче з бестіарію Огрів та Темниць, він не рикав і не гарчав; він просто вбивав усе з тією ж тихою ефективністю, що й голем.

Макс і Дерінг прикривали його з боків, не дозволяючи нікому прорватися, пильнуючи, щоб їх самих не збила хвостом його колосальна булава. Вони швидко вскакували й вискакували в межах його досяжності, наносячи удари й розрізи. Час від часу якась тварюка видиралася на спину Ідракс’їла й починала шматувати його луску зубами та кігтями — без особливого ефекту — тоді Макс доводилося стягувати її магією або відрубувати кінцівки, аж поки та не відчепиться.

Увесь цей час камінь здригався й тріскав під ударами невтомних кулаків голема.

Але чимало жахіть відмовлялися помирати. Попри каліцтва, що мали б убити будь-яку іншу істоту, їхні тіла все одно повзали й корчилися, вичікуючи, доки здоровіші побратими виснажать супротивників чисельністю. І повітря з кожною краплею гидкого іхору ставало все більш затхлим, аж поки в Макс не занудило, і кожен вдих відчувався важчим за попередній.

На щастя, підлога йшла донизу від них, інакше довелося б мати справу ще й із калюжами іхору під копитами, а не лише зі слизьким нальотом на камені.

Спекл лежав нерухомо на підлозі.

Дерінг зригнула й відступила назад, ледве ухилившись від удару кігтями, який міг би вибити їй очі. Замість цього кігті жахіття залишили три паралельні подряпини на захисній панелі шолома й зсунули його.

Макс ляснула його магією, перш ніж істота змогла скористатися прогалиною.

- Ей, дякую, - хрипко почала Дерінг, і раптом її очі розширилися. - Обережно!

Занадто багато тіл. Занадто мало місця. Макс не помітила одного котячого розміру покаліченого жахіттям, що повзло все ближче і ближче, поки не зробило останній стрибок і не вгризлося зубами їй у передню ногу, трохи вище копита.

Вона шипіла й металася, наче скажена тварина, але воно не відпускало. Тим часом через її ногу пронісся пекучий біль, пронизуючи до кісток, і її шипіння перетворилося на крик. Інстинктивно вона перетворила свої гнатоподи назад на крила й зменшилася до нормального розміру, але це тільки змусило істоту міцніше стискати ногу.

- Аксіл, прикрий нас! - закричала Дерінг, ухиляючись під його б’ючим хвостом і мчачи до Макс.

Макс приборкала інстинкти й утримувала ногу нерухомо, поки Дерінг топтала потвору під копита, поки та не перестала рухатися. Потім Дерін встромила лезо списа в її пащу, і разом із телекінезом Макс вони розсунули брудні щелепи, відкривши численні проколи в її хітині, з яких сочилася синьо-жовта суміш її крові й…

- Гейсід, ця тварюка отруйна? - прошепотіла Дерінг.

- Спробувати висмоктати, чи…

Дерінг похитала головою.

- Не допомагає. Просто отруїш себе.

Макс стиснула зуби, щоб не зойкнути. Вона все ще відчувала пекучий біль під хітином, що поширювався догори по нозі.

- Завдання виконано, - оголосив голем.

Всі разом вони обернулися й побачили темну щілину в завалі, достатньо широку, щоб туди пролізла поні, частково приховану густим пиловим хмаром. Вона не виглядала дуже стійкою, адже з навислих валунів і плит продовжували сипатися камінці, супроводжувані періодичними стогонами й глухими гуркотами, коли голем прямував назад до них.

Дерінг кинула на Макс погляд, потім схопила спис крилом і підняла її на всі чотири.

- Спочатку найважливіше. Давай!

Пил жалив очі, розмиваючи зір, коли вони пробиралися повз голема до щілини. Незважаючи на відчуття, наче терміти точать її ногу зсередини, вона все одно тримала світло рогу, щоб Дерінг бачила шлях.

Після того як Дерінг кинула спис у отвір, вона провела Макс через нього без зайвого церемоніалу, ігноруючи її стогін щоразу, коли поранена нога торкалася каменю в тісному просторі. Удар у голові відповідав ритму бою Ідракс’їла й голема з натовпом.

Коли вони опинилися на іншому боці, Макс ледве встигла окинути очима оточення — точно так само, як пам’ятала, тільки з ще більшою кількістю завалів — перед тим як Дерінг почала протискати через щілину одурілого Спекла. Він упав на живіт посередині, і Макс довелося тягнути його решту шляху магією.

Дерінг пройшла наступною, видихнувши з полегшенням, коли вдихнула відносно свіжого повітря.

Нарешті вона помітила спалах зеленого світла з іншого боку — Ідракс’їл проліз через щілину у формі личинки.

- Сентинел, тримай лінію, - закричав він, використовуючи телекінез, щоб знову засипати щілину уламками й завалом. - Не дозволяй ворогам пройти за нами будь-яким способом.

- Зрозуміло.

Тиха атмосфера остаточності опустилася на них, коли він закотив останній валун на місце й насипав купу землі, щоб закрити тріщини. Присутні ще відлунювали глухі удари — свідчення останнього бою голема. Макс майже стало шкода, що його довелося залишити позаду.

Деякий час ніхто не говорив. Вони просто стояли, чекаючи, поки не заспокоїться дихання. Те ж саме не сталося з Макс. Її груди напружилися, дозволяючи лише робити швидкі, дрібні вдихи, що майже подряпали суху горлянку.

Світ завалився на бік, але зупинився, ледь не вдаривши головою об підлогу.

- О, чорт забирай! - закричала Дерінг, майже прямо в її вуха. - Аксіл, допоможи! Її вкусили!

Її серце калатало, як перекручений годинник, чиї шестерні от-от вибухнуть від напруги. Повіки важчали, наче цеглини.

Передні ноги Дерінг відчувалися крижаними на шиї Макс. Вона сама була теплою. Надто теплою. Навіть гарячою.

Хе, я теж гаряча.

Дві нечіткі фігури, одна чорна, інша блідо-коричнева, зависли над нею.

Вона моргнула один раз, потім вдруге.

Принаймні біль відступив…

- Ох, личинка. Я… я не відчуваю ніг, - пролепетала вона.

І тоді здалася темряві.