Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Макс відчула на язику зернистий бруд і запахла вугіллям. З її грудей вирвалось стогнання, коли вона силоміць розплющила повіки й примружилася. Бліде жовте сонячне світло просочувалося в підвал крізь люк, достатньо яскраво, аби її ріг відкидав розпливчасту тінь на розщеплені дошки перед нею.

Кінцівки відчувалися закляклими, затиснутими, і майже рипіли, коли вона намагалася поворухнутися, наче хтось затиснув її у гіпсовий кокон і залишив розпростертою на підлозі. Або ж як муху, заплутану в павутині. У грудях наростала паніка, коли вона уявила, що її тягнуть до темниці півдюжини королівських гвардійців. Але мить минула, коли вона почула різкий тріск і хрускіт, а тоді відчула холод і раптове полегшення тиску на потилиці.

О.

Вибух завдав такої шкоди її хітину, що шок викликав передчасну линьку.

Скривившись, вона розтягнула тіло, примушуючи себе підвестися на всі чотири. Болісно стиснуті м’язи протестували, але вона наполегливо тиснула на власну «в’язницю», хрипко зітхаючи, коли старий хітин розколовся вздовж хребта, між крилами й аж до крупа. Нарешті тріщина стала достатньо великою, аби вона могла вибратися, і вона зробила це з чавкаючим звуком, залишивши в маленькому кратері розтрісканий і зім’ятий мотлох із напівпрозорої шкіри та чорного хітину. Повітря холодило її вологе тіло, коли вона витяглася й глибоко вдихнула, розправляючи й розширюючи новий захисний шар.

Коли їй стало зручно у власній новій оболонці, Макс задоволено зітхнула й сіла на круп, аби перевести дух і причепурити нові крила. Вони ще довго залишатимуться млявими й вологими, але літати їй зараз усе одно не хотілося. Проте щось у них здавалося дивним. На прозорій перетинці ніби відбивалася блискуча, райдужна плівка — чи, може, то просто був обман світла.

Та байдуже. Про це можна подумати пізніше.

Наразі важливішим було піднятися нагору й оглянути руйнування. Із кожним кроком навколо її копит кружляли порошинки, і вона скрикнула, коли верхня дошка підломилася й зовсім розлетілася. Втративши рівновагу, вона ледь не вдарилася мордою об підлогу, та все ж встигла вирівнятися — і завмерла, побачивши перед собою розгардіяш.

Наче торнадо пробило дірку в стіні й недбало прокрутилося по кухні, розкидавши скалки, скло й порцелянові уламки всюди. Три роздуто-обгорілі плями позначали місця, де рвонули динамітні палички. Вікна вибиті. Усе, що не було зроблене з металу чи дубової деревини, практично розсипалося від потрійного вибуху, а щось іще й загорілося, бо частина стіни й даху були обвуглені. Добре хоч, до вибуху все намочив дощ, інакше вона могла б прокинутися під купою попелу.

Хоча цей варіант мало чим кращий. Вона ж заплатила добрі гроші за меблі!

З її горла вирвалося низьке гарчання; Макс стиснула зуби й оскалила ікла.

Справді, що за клята маячня тут відбулася?

Тепер вона була впевнена, що це не частина жодної програми «Досвід пригод із Дерінг Ду». Бо якби й була, то найшаленіша й водночас найбезвідповідальніша. Вони ж справжній динаміт використали! І підірвали її дім!

Хтось за це відповість. Із усіх, хто був замішаний за останні двадцять чотири години, особливо виділялося одне ім’я: Шорт Ф’юз. Обличчя вона не знала, але пам’ятала його шалену емоційну підписку — дитячий захват, змішаний із любов’ю до вибухів. Вона дуже сподівалася, що в нього пика така, що проситься під копито, бо вона з величезним задоволенням особисто це здійснить. Бажано на великій швидкості. З даху.

Раптовий гуркіт внизу перервав її маленьку фантазію помсти. Макс опустилася в низьку стійку, напружена й готова до дії, аж поки не згадала, хто саме спав унизу.

Тартарські яблука.

Вона була без маскування, Дерінг Ду могла прокинутися будь-якої миті, а її старий екзоскелет лежав посеред підлоги, наче гидкий реквізит на Ніч Кошмарів. Минуло ще занадто мало часу після линьки, щоб міняти форму, але хоч із тією останньою проблемою можна було впоратися.

Придушивши порив загудіти крилами, Макс спустилася вниз так тихо, як лише могла, й потягнула старий хітин до найдальшого кута підвалу. Хрумкий мотлох легко вмістився в порожній ящик, і вона накрила все запасною завісою. Згодом можна буде повернутися й з’їсти його, коли вже не буде небажаних гостей.

Дерінг Ду навіть не поворухнулася протягом усього процесу, і Макс почала почуватися дурнувато через власну паніку, побачивши її міцно згорнутою на старому матраці з дурнуватою усмішкою на морді. Макс зціпила зуби.

Це зовсім не чесно.

Її дім щойно зламали, розгромили й підірвали, а Дерінг собі дрімає, наче немовля, ніби нічого й не сталося. Хоча, по правді, це ж вона сама її приспала, але вибух був абсолютно непропорційним до такого «злочину»!

І який у неї зв’язок з тими ідіотами? Якщо вони не всі разом частина якоїсь хитромудрої змови…

Ні.

Макс відмовилася прийняти таку можливість. Дерінг Ду не може бути справжньою. Хтось би вже давно помітив, якби це було правдою. Хтось інший, ніж зграя конспірологів.

А втім, її погляд знову потягнуло до сідельної сумки Дерінг, і вона відчула слабке відлуння… чогось. Чогось настільки потужного, що розум не міг осягнути. Минулої ночі воно торкнулося її свідомості; нагадувало Матір за тією самою беззаперечною владою, тільки холоднішою й мертвішою. Макс здригнулася від спогаду, як безпорадно вона почувалася в тому внутрішньому проваллі.

Тут же Дерінг знову видала потужне хропіння, а в животі Макс у відповідь загуркотіло. Вона зрозуміла, що хітин на її розі відчувається, наче желе, а всередині нило, як від зіпсованого зуба. Шлунок, хоч і частково наповнений їжею, стискався й крутило, ніби його залишили сохнути під пекучим сонцем. Використання магії для захисту під час вибуху висмоктало майже всі резерви, залишивши її спорожнілою оболонкою мінявця, якому конче потрібно було поповнення.

Її рот наповнився слиною, коли вона схилилася над Дерінг Ду. Радість і захоплення витікали з її снів, манячи яскравими барвами й смаками.

У що б там вона не вплуталася, Макс вирішила, що це певною мірою вина Дерінг, яка сама притягла все це до неї. Тож цілком справедливо взяти невелику «плату» за всі ці клопоти. Адже якщо вже заводити напарника, то сильний принесе більше користі, ніж голодний.

Їжа. Зараз!

Макс нахилилася досить близько, щоб прошепотіти у вухо Дерінг, і зробила тихий вдих. Із кобили здійнялася тонка цівка зеленої енергії, і вона всмоктала її повільно й рівно — занадто різке втягування могло зіпсувати сон і навіть розбудити її. Дерінг Ду лише сіпнулася уві сні, але ніякого дискомфорту не проявила, поки Макс годувалася.

Минула хвилина. Потім ще одна. Процес здавався болісно повільним, але Макс тримала голод у вузді й продовжувала насичуватися рівномірно, відчуваючи, як сила повертається в кінцівки. Невдовзі ріг затремтів від відновленої енергії, крила загуділи, а тепло розлилося тілом і притупило край голоду.

Аж надто швидко Дерінг Ду застогнала й поворухнулася. Макс ледве встигла перетворитися на Санні Спрінг, як та почала кліпати, виганяючи сон. І поки Дерінг Ду позіхала й потягувалася, мов кішка, Макс відступила на поважну відстань, щоб уникнути будь-яких звинувачень у тому, що підглядала за нею уві сні. Таке було б незручно дуже швидко.

- Ого, здається, я вже забула, що таке добре виспатися, - пробурмотіла Дерінг Ду, озирнувшись навколо. Потім вона кілька разів кліпнула й заметалася поглядом туди-сюди, аж поки не зупинилася на Макс. - Хвилинку… як… що вчора сталося? Скільки я була без тями?

Дерінг підскочила, забувши про сумку й капелюх, і кинулася до сходів. Жовте сонячне світло лилося в кухню, і один промінь золотавим стовпом падав на верхні дошки сходів. У ньому блищав пил.

- Це ж… це ж твоя кухня, так? Чому ми досі в твоєму домі? - Вона різко обернулася до Макс, лизнула зуби й наставила на неї звинувачувальне копито. - Ти ж мене приспала, так? Що ти підсипала в той чай?

Макс уперлася й пирхнула.

- Гей, ти всю ніч поводилася як якийсь маревний косплеєр, і я злякалася, що, може, ти мене намагаєшся обдурити. Хотіла подивитися, чи ти й далі верзтимеш про те, що ти Дерінг Ду, коли поліція сидітиме поруч із тобою. Але потім… - Вона різко махнула копитом у бік руїни нагорі. - Сталося оце.

Копито Дерінг зависло в повітрі на кілька секунд, перш ніж вона опустила його.

- Ну, гаразд тоді. Схоже, справа не зайшла так далеко, перш ніж усе пішло шкереберть. - Вона кілька разів принюхалася, і її рота стиснулися в сувору лінію. - Динаміт. Бандюки Галлеона приходили вночі, так? Вони тобі нашкодили?

- Ні. Вони пішли після того, як обшукали будинок. - Макс копнула обвуглений уламок на підлозі. - А один із них вирішив залишити мені кілька подарунків.

Дерінг пильно вдивлялася в неї своїми пурпуровими очима, ніби намагалася наскрізь її проштрикнути. За мить вона відпустила насупленість і зітхнула.

- Ну, мені шкода за те, що вони зробили з твоїм будинком. Я знайду спосіб віддячити. Нам пощастило, що вони не знайшли підвал, інакше ми б уже лежали прив’язані до нош, а нас би тягли в їхній таємний храм на якусь ритуальну різанину чи щось таке.

- То що буде далі?

- Це залежить. - Дерінг підняла брову. - Тепер ти мені віриш, міс Спрінг?

- Це просто якесь божевілля, - сказала Макс, уп’яливши проникливий погляд у свою улюблену героїню. Потім вона глянула на підлогу й відштовхнула копитом обвуглений уламок. - Але, кобила його бери, якщо в мене є кращі пояснення, чому якісь випадкові поні підірвали мій будинок посеред ночі. Тож, певно, в мене нема іншого вибору… Дерінг Ду.

- О, ось це настрій! - Дерінг усміхнулася й поплескала її по плечу крилом. - До речі, мені, мабуть, треба дістати трохи того, що ти підлила мені в чай учора. Спала, як дракон, і почуваюся чудово в порівнянні з учорашнім днем. Екстракт дрімтрави, га? Та штука шалено дорога.

- Емм… - Макс почухала потилицю. - Не зовсім. Це, гм… секретний сімейний рецепт.

- Ага, ага. Що б там не було, воно класне. - Прижмурившись, Дерінг нахилилася ближче й майже пошепки спитала: - Це ж не незаконне, правда?

Ставимо важливі питання, га?

- Окей, щось тут не сходиться, - сказала Макс і насупилася. - У книжках ніколи не згадувалося, що ти в таке вплутуєшся. Ти впевнена, що ти справжня Дерінг Ду?

- Як я вже казала, видавці люблять цей підлітковий рейтинг. Якби ти побувала в Еквестрії стільки, скільки я, то не здивувалася б, скільки всіляких речовин я випадково чи навмисне пхала в себе. - Дерінг недбало махнула копитом і всміхнулася. - Я пам’ятаю одне плем’я гіпогрифів у Хорстралії, яке не дозволило мені навіть крилом змахнути над їхніми священними руїнами, доки я не взяла участі в їхньому ритуальному застіллі. Там було щось таке… вже не пам’ятаю, що саме вони мені дали, але воно збило мене з ніг сильніше, ніж пастка-валун, і підняло вище, ніж пегас на газі. Вони й Доктора Кабальєрона без того не пустили, а коли він мене наздогнав — стало… цікаво.

Це звучало надто знайомо. Макс знадобилася мить, щоб пригадати точну сцену, й щойно вона склала картинку в голові, її щелепа відвисла.

- Стій! То це була причина, чому ви двоє поцілувалися прямо посеред бійки за маску Н’юнгоро? Я думала, це просто АК Ерлінґ підлизалася до шиперів!

Дерінг трохи почервоніла.

- Гей, я б ніколи… тобто… АК Ерлінґ — професіоналка. Вона не підлизується; вона пише все, як воно є, від мого імені! - Вона кашлянула в копито й додала: - І, до речі, не моя вина, що та штука зняла двадцять років із Кабальєрона й зробила його схожим на коричневого, безрогого Принца Шайнінг Армора. Ти хіба сама б не зробила те саме?

Макс вирішила не відповідати на це питання. Вона просто втупилася в свого ідола й повільно похитала головою.

- Вау. Мій світ — брехня. Дерінг Ду — наркоманка, та ще й цілувалася зі старими жеребцями. Це вже занадто дивно.

- Ну, ласкаво просимо в Пригоди 101: ніколи не буває так, як у книжках. І ще одне, я ображаюся на цю ремарку; у моєму віці я маю право робити дурні вчинки. - Дерінг Ду різко повернулася й копитом підкинула свій пробковий шолом так, що той кілька разів провернувся в повітрі й ідеально впав їй на голову. Потім схопила сідельні сумки й заходилася ритися в них. - Давай збиратися. Попереду довга дорога. Захопи щось перекусити.

Вже давно випередила.

Вона висмоктала достатньо емоційної енергії, щоб притупити голод, але далеко не стільки, аби відновити резерви, витрачені на захист від вибуху. Це, звісно, краще, ніж нічого, та все ж Макс не могла не скривитися від того, що Дерінг, здається, отримала з обміну більше вигоди, ніж вона. Може, наступного разу, коли та засне, можна буде…

Усі думки про підживлення зникли, коли вона побачила Дерінг Ду біля своїх полиць із книжками. Та пером крила проводила по ряду плюшевих іграшок самої себе, кожна — в іншому костюмі: від стандартної сорочки й пробкового шолома до давньої металевої броні, яку вона носила під час битви з Жахливим Балегорном із Кантеркіпа.

Макс раптом зраділа, що мінявці не пітніють так, як поні.

Помітивши її погляд, Дерінг хитро всміхнулася:

- О, тепер багато що стає зрозуміло. Велика фанатка, так?

Вона мовчки кивнула.

- А це що? - Усмішка Дерінг стала ще ширшою, коли вона підняла зошит із каракулями Макс на обкладинці. - Фанфік? Оце ти вмієш лестити дівчині.

Макс зберегла обличчя кам’яним.

- Серйозно? Тебе це не бентежить?

Дерінг поклала зошит із усмішкою й поплескала її по спині.

- Та розслабся. Я ж авантюристка, а не юристка. І, до речі, про пригоди… готова до однієї? Я знаю, я вже як заїжджена платівка, але, може, втретє таки пощастить?

Макс прикусила губу.

Це справді відбувається, так?

Вона відчула запаморочливу легкість, наче перетворилася на пір’їнку.

Ні, стій. Спокійно. Це ще не беззаперечно. Ох, личинки його бери… я навіть не знаю, як мала би на це реагувати.

Звівши очі догори, вона глибоко вдихнула й повільно видихнула, потім повернулася до Дерінг і сказала:

- Гаразд, кращого плану в мене нема. Подивимось, що з цього вийде.

- Оце правильний настрій. За день-два, ти вже будеш справжнім напарником!

Більшість чейнджлінгів із часом навчилися миритися з тим, що доводиться кидати все, що вони збудували для себе, і починати заново. Залишити свій дім відкритим стихії та випадковим перехожим, вирушаючи в мандрівку околицями разом із Дерінг Ду, було не так радикально, але все одно несло ризик повернутися й знайти його в руїнах, адже залишити когось на догляд вона не могла. Макс витратила майже п’ятнадцять хвилин, гарячково напихаючи свою колекцію книжок і іграшок у всілякі схованки та контейнери, поки Дерінг нишпорила на кухні в пошуках провіанту. З удачею все це ще буде на місці, коли вона повернеться.

Коли вони вийшли з дому, сонце вже сховалося за похмурим небом. Швидкий огляд навколишніх полів і лісу не виявив зловмисників, але вони не мали жодного безпечного способу перевірити, чи не ховаються в тих важких хмарах пегас-сторож. Йти під покровом ночі було надійніше, щоб уникнути виявлення, але залишатися теж небезпечно: міг з’явитися другий загін, аби завершити розпочате. Вони вирішили просто тікати й сподіватися, що ніхто не стежить за будинком.

Земля все ще хлюпала, а кожна травинка блищала від вчорашнього дощу. Сідельні сумки Макс підстрибували об боки, коли вона бігла поряд із Дерінг Ду до лісу, почуваючись трохи як білка під голодним яструбом. Шкода лише, що Дерінг бачила її в подобі земної поні Санні Спрінг; їй більше підійшла б зовнішність менш помітна, ніж яскраво-бірюзова шерсть і золота грива. Крила, чи ріг теж були б не зайві.

Або ж, якщо вже вона буде сьогодні напарницею Дерінг, кортіло вийти «на повну» — в образі якоїсь із власних оригінальних персонажів.

Менше фантазій, більше бігу, - вилаяла себе вона.

Вони дісталися лісової межі без пригод, і Макс не відчула нічиїх емоцій поблизу. Але для певності вони тримали сталий темп, рухаючись на північ.

- Треба збільшити відстань між нами й місцем, де нас востаннє бачили, - пояснила Дерінг. - І ще мені потрібен час подумати, що робити далі.

Макс зберегла подих для бігу, а розум — для переварювання всього, що з нею трапилося за останні двадцять чотири години. З переварюванням справи йшли погано.

Після, здавалося, години пробирання крізь підлісок, вони зупинилися біля вузенького струмка, щоб перепочити й перекусити. Птахи й білки щебетали високо на гілках, поки Макс сиділа на вкритому мохом валуні й жувала бутерброд із нарцисів. Дерінг розгорнула зіжмакану мапу Еквестрії на землі між ними, притиснувши її чорним каменем замість прес-пап’є, і задумливо жувала моркву.

Руна на камені й досі світилася м’яким зеленим світлом, але значно слабше, ніж вона пам’ятала.

- Це має бути давня ґрифонська? - спитала Макс.

- Важко сказати. Трохи схоже на кігтепис, але дивись, - Дерінг покрутила камінь на його плоскій поверхні, поки він не зробив повне коло. - Майже всі культури ґрифонів писали так, щоб гострі кінці літер були спрямовані вниз, але визначити напрям цього напису ми не зможемо без повноцінного рядка тексту, чи бодай чогось менш двозначного, ніж круглий камінь. Ми можемо дивитися на нього догори дриґом, і навіть не знати про це.

- Тобто якщо це не ґрифонська, то яка?

- Більш важливе питання — для чого вона й де Ґаллеон планує використати решту, - задумливо потерла підборіддя Дерінг, ковзаючи камінцем по мапі, наче шайбою. - Здається, я вже бачила цей символ. Просто не можу пригадати де. А ти?

Макс клацнула язиком і похитала головою.

- Ніколи в житті не бачила.

- І все ж він відгукнувся на тебе, тоді як безліч чарівників і вчених намагалися — і марно. Не певна, чи навіть сам Ґаллеон зміг досягти такого прогресу.

- Ти вже згадувала його. Припускаю, це головний у тих божевільних? - Макс майже відразу уявила червоно-чорного псевдо-алікорна, вкритого племінними татуюваннями, чи в шпичастих обладунках. - Звучить як хтось, із ким Елементи гармонії вже давно мали б упоратися.

- Гей, Елементи ж не можуть бути скрізь одночасно, - знизала плечима Дерінг. - І — бачу в тебе на обличчі — ні, він не такий показовий, як Ауїцотль. Швидше схожий на доктора Кабальєрона. Якби той був зеленим і фіолетовим єдинорогом удвічі молодшим. Розумний жеребець, який кинув коледж, бо там не поділяли його поглядів на історію й суспільство. Якщо я його правильно розумію, він вважає себе революціонером — кимось, кого обрала вища сила, аби зробити світ кращим для всіх, подобається нам це чи ні.

У голові Макс мигцем з’явився образ Торакса, але вона швидко його відкинула. У Ґаллеона, мабуть, хребта було більше, ніж у тої личинки.

- До вчорашньої ночі я була впевнена, що Ґаллеон просто використовує свій культ як прикриття, щоб тягати стародавні артефакти на чорний ринок, - вела далі Дерінг, постукуючи по каменю. - Але раз ти довела, що ці штуки й справді магічні, думаю, він може й справді мати силу, щоб підкріпити свої ідеї.

- Вона не магічна, - сказала Макс.

Дерінг підняла брову.

- Звідки знаєш?

- Бо я не відчу…

Макс вчасно прикусила язика, аби не видати, що зовсім не відчуває в тій штуці жодної магії, попри її світіння, як у стереотипної чарівної дрібнички. За роки поряд з єдинорогами та після того випадку, коли її викинуло з Кантерлота любовною хвилею, вона вже добре знала, який на дотик магічний потік. Просто забула, що земні поні зазвичай не мають у цьому досвіду.

Дурепа, дурепа, дурепа!

- Ти щось казала, Санні?

Вона винувато усміхнулася.

- Я мала на увазі, що не можу знати напевно, бо я ж проста земна поні, але в мене є відчуття, розумієш?

Її усмішка вийшла трохи натягнута, та зрештою Дерінг знизала плечима.

- Ну, ти не перша. В мене є професори по всій країні, які кажуть, що в ній немає жодної магії. Виходить, вони всі помиляються. Хіба що ми маємо справу зі стародавньою цивілізацією, яка навчилася робити батарейки й лампочки задовго до того, як ми винайшли електрику.

Камінь видав гучний тріск, коли Дерінг ударила ним об найближчий валун.

- І я більш ніж впевнена, що він не на батарейках. У тебе випадково немає могутніх чаклунів, чи некромантів у родоводі? Деякі сторонні школи магії навіть не впізнають.

Макс кліпнула.

- Ого, відразу з важкої артилерії, га?

Дерінг перевела погляд із каменя назад на неї.

- Ну, знаєш, що кажуть про все лаймово-зелене. І це не образа, до речі; практики темних мистецтв частіше за всіх зациклені на родоводах і спадковості, навіть більше, ніж аристократи. І їхні пра-правнуки іноді отримують доступ до сил, про які й гадки не мають.

- Ні, я точно не родичка ніяким чаклунам чи некромантам, - твердо похитала головою Макс.

Монстрам, що смокчуть любов, — це інша річ…

Рунний камінь справді мав дещо спільне зі стародавніми обсидіановими скарабеями, які використовувалися для далекого зв’язку з вуликом, але ті завжди випромінювали магічний відбиток, упізнаваний будь-яким єдинорогом. І все ж подібність у кольорі та… функції не давала спокою. Минулого разу, торкнувшись його, вона точно встановила якийсь зв’язок — однобічний, щонайменше. Чи не про ту «вищу силу» говорила Дерінг, коли згадувала Ґаллеона?

Якщо той єдиноріг і справді її давно загублений родич, це б пояснило, чому камінь реагує на обох…

Макс вирвалася з потоку думок і помітила, що Дерінг уже занотовує щось у невеличкий блокнот, бурмочучи собі під ніс і випромінюючи цікавість, у якій відчувалася ледь стримувана нетерплячість.

Скільки ж натяків їй доведеться підкинути, аби вивести Дерінг на правильний слід? І ще важливіше — як, геть кобилицю, відвернути підозри від себе, коли Дерінг складе пазл? Підозри на «жучність» мали неприємну властивість перетворювати поні на непередбачувані бомби паніки, й вона не могла бути певна, що Дерінг така врівноважена, як у книжках, не кажучи вже про достатньо відкрита, щоб миритися з такою, як вона, бодай у ролі тимчасової напарниці. Найекзотичніші супутники в мандрах, які в неї взагалі були, — це пара дракоґрифонів Камбер і Патч, якщо вони взагалі справжні, та й їхній вид принаймні не вдирався в Кантерлот останні кілька років.

Та ну, придумаю щось потім. Може.

Наразі вона почала з:

- Гадаю, це пристрій для зв’язку.

Дерінг протяжно гмикнула й мудро кивнула.

- Може бути. Ти виглядала так, ніби привида побачила, коли його торкнулася. Хто це був?

Прийди.

Вона пригадала глибокий, хвилеподібний голос і його безсловесний наказ. Принаймні, їй здалося, що він був безсловесним; вона не пам’ятала, щоб він вимовив хоч якісь знайомі слова, попри наявність голосу. І тепер, коли вона про це подумала, шепіт усе ще лунав у найглибших закутках свідомості, наче повзуча пліснява. І ті очі… тисячі очей.

Макс безпорадно знизала плечима.

- Без поняття. Просто моторошні голоси й купа очей. Знаю лише, що щось хотіло, аби я прийшла до нього… де б воно не було. Але не сказало, куди.

- Ти йому віриш?

- О, ще й як. Сто відсотків, - відрубала Макс з напівзаплющеними очима. - Не можу дочекатися, щоб слухатися голосу, який, схоже, снідає лошатами й гранітом.

- Ну, я б не відкидала його так швидко… - Дерінг тицьнула копитом у рунний камінь, наче хотіла вмовити його розкрити таємниці, але той, крім рівномірного сяйва, залишався таким самим нерухомим. Потім вона недбало підняла його й простягнула Макс. - Може, глянеш на нього ще раз? У нас зараз дуже мало зачіпок, і якби була хоч крихта шансу дізнатися щось ще…

Ледь чутні шепоти вщухли й загострилися в її вухах, слова стали виразнішими, хоч і незрозумілими, коли камінь наблизився до її ноги. Вона здригнулася й ледь стримала шипіння, схопивши копито геть від нього.

- Що? Ні!

- Я зрозуміла, відмова, - не знітилася Дерінг і сухо хмикнула, ховаючи камінь у сідельну сумку. - Вибач, то було невиховано з мого боку. Ти права, зараз це, мабуть, занадто ризиковано.

Зітхнувши, Дерінг полізла в сумку й витягла невеличкий мішечок завбільшки з десяток бітів. Розв’язавши зав’язки, вона дістала звідти закупорену ампулу з пульсуючим зеленим вогником усередині.

- Я хотіла приберегти це на крайній випадок, але ти переконала мене, що Ґаллеон замішаний у щось куди гидкіше, ніж я уявляла, - мовила Дерінг, акуратно вириваючи кілька сторінок зі свого блокнота. Макс упізнала детальний замальовок руни, перш ніж Дарінг відкоркувала ампулу й піднесла папірці до голодного вогню. - Сподіваюся, один мій друг дасть нам перевагу, аби переграти його до того, як буде надто пізно.

І як, по всіх жучих вусиках, спалювання твоїх нотаток мало нам допомогти?

Дерінг помітила її насуплений погляд і фиркнула.

- Ох, та ну. Не дивись так. Це ж драконяче полум’я — ідеальна штука, щоб відправляти пошту точнісінько адресату, поки він у тому ж вимірі. У нашому випадку — поні, яка може впізнати нашу таємничу руну й дати нам підказку. Бачиш?

Спалах драконячого полум’я пожер нотатки швидше за звичайний вогонь, перетворивши їх на клубок зеленуватого диму. Дочекавшись, поки останній клаптик паперу згорів, дим піднявся на кілька довжин хвоста вгору й метнувся в глиб лісу, наче мініатюрна комета, що звивалася.

- Звучить недешево, - зауважила Макс, дивлячись, як він зникає поміж дерев. - Де ти взагалі гроші на таке береш?

- Роялті, звісно! Справді, навіть із тим, що я витискаю з наших книжкових угод, клянусь, Ей Кей Ерлінґ щоразу регоче всю дорогу до банку, - Дерінг похитала головою й надула губи. - І, мабуть, просто в неї юристи кращі, ніж у мене.

- Оце й усе? - підняла брову Макс. - Як ніхто досі не здогадався? Зрештою, з усіма тими кінцесвітніми катастрофами, які ти зупинила, чому принцеса Селестія досі не посвятила тебе в лицарі чи щось таке?

- А хто сказав, що не посвятила? — Дерінг бровами заграла. - Просто я найкраще працюю як незалежний агент. А щодо першого, ну… надто вже очевидно, правда ж? Будь-кого, хто каже, що я справжня, майже відразу списують у теоретики змов. Геніально, якщо спитати мене. Та й ти ще не повністю в мене віриш.

- Я настільки читаюся, га?

- Ні, це досвід, Санні. Деякі поні радше полізуть у пащу кроґодила, ніж визнають, що я справжня.

Макс не знайшла, що відповісти, тож просто напхала рота рештками свого бутерброда. Дерінг зробила так само, і вони посиділи в тиші, слухаючи дзюрчання струмка й спів птахів.

Хех. Я на пікніку з Дерінг Ду. Цікаво, скільки б поні віддали крило й ногу за таке.

Пауза в розмові не допомогла Макс придумати наступний крок, але, мабуть, для цього в них і була Дерінг. Випивши добрячу ковтку з фляги, та оглянула стовбури навколишніх дерев у пошуках моху. Визначивши напрямок, вона повернулася до Макс, склала мапу й вказала копитом на північ.

- Добре, моїй знайомій, мабуть, знадобиться трохи часу на дослідження, тож ми маємо бути готові мчати в будь-який куточок Еквестрії, щойно отримаємо від неї сигнал. А це означає — залізниця. - Її вуста стиснулися в сувору лінію, коли вона обережно розправила крила. - Вони все ще болять, тож я ними не користуватимусь, якщо це не буде абсолютно необхідно. А оскільки ти теж безкрила, потяги — наш найкращий варіант, щоб швидко пересуватися.

Макс знала дещо про королівських гвардійців, і одне з їхніх улюблених занять під час полювання на мінявців — ставити блокпости на транспортних вузлах. Якби в сектантів було бодай трохи клепки, вони зробили б те саме, щоб обмежити можливості Дерінг.

- Скоріш за все, вони виставили вартових на станціях, - вона зморщилася, оглядаючи Дерінг із голови до копит. - І ти взагалі в цьому вбранні зовсім не зливаєшся з натовпом. Буває, тебе коли-небудь обступають у людних місцях?

Дерінг махнула крилом, відкидаючи заперечення.

- Добре, що я й не планую купувати квитки. Ми просто… підчепимо поїзд самі.

- Це ж зовсім не…

Очі Макс широко розкрилися, коли до неї дійшло.

- Зажди. Ти хочеш, щоб ми застрибнули на поїзд на повному ходу?

- Я знаю ущелину біля підніжжя гір, де колія робить крутий поворот. Там поїзд сповільниться достатньо, щоб ми могли стрибнути з виступу. Буде весело!

- А що станеться, коли кондуктор попросить у нас квитки?

- Як то кажуть, біти крутять світом. А якщо наш кондуктор виявиться занадто добропорядним, щоб піддатися моєму природному шарму, ну… - Дерінг знизала плечима й гупнула копитом по землі. - Доведеться застосувати, е-е, розширені техніки переконання.

Вперше з моменту знайомства Макс відчула справжню усмішку.

- А серед цих «технік» буває ризик отримати звинувачення в нападі?

Очі Дерінг заграли, вона відкинула гриву й у надміру трагічному жесті витерла піт із чола.

- Нажаль, я авантюристка, а не Елемент Гармонії. Не завжди можна врятувати світ, не наступивши комусь на хвіст. - Вона розвернулася й упевнено рушила на північ. - І прямо зараз я чую запах світового спасіння за горизонтом. Жвавіше!

Дерінг Ду діє брудно! Може, вся ця пригода не така вже й погана…

Вуха насторожені, сховані крила тремтять — Макс зіскочила з валуна й побігла слідом за тепер вже не такою вже й ідеалізованою кумиркою.

У книжках ніколи не згадувалося, наскільки тісно ходіння пов’язане з пригодами.

Стільки. Ходіння.

Якби АК Ерлінґ не вирізала ці частини взагалі, Макс підозрювала, що кожна книжка виросла б утричі. І, можливо, наражала б авторку на ризик судових позовів за буквальне занудження поні до смерті.

Якщо подумати, було цілком очевидно, що Дерінг доведеться проводити купу часу, мандруючи від одного кінця Еквестрії до іншого, але вона якось ніколи цього не усвідомлювала. Звісно, вона й сама робила щось подібне як мінявка-мандрівниця, але то було інакше. Після майже шести годин безперервної швидкої ходи без жодної засідки від хижаків, чи розбійниць на шляху, вона вже почала замислюватися, чи не вигукнути на весь ліс, аби видати їхнє місце й підштовхнути долю нарешті підкинути трохи дії в її буцімто пригоді з Дерінг Ду.

Час від часу голос у глибині свідомості нагадував їй, що кобила попереду, ймовірно, просто продає їй якусь вигадку з незрозумілою метою. Але тоді вона пригадувала свій зруйнований дім і голоси, які чула від дотику до рунічного каменя, і швидко відганяла ті думки. Просто дратувало, що все решта дотепер було настільки банальним, як ходьба. Та й Дерінг була не надто балакучою. Принаймні тоді, коли прагнула тримати темп.

Листяне підлісся поступово змінилося кам’янистішою місцевістю, і серед листяних дерев дедалі частіше з’являлися високі хвойні. Легше від цього не стало: Макс уже втретє мало не провалилася в розщелину, замасковану плющем і гіллям. Особливо небезпечними були ті, що якраз достатньо великі, аби зловити ногу чи проковтнути половину поні.

Але просування було просуванням, і зрештою Дерінг Ду вивела їх на виступ зі скуйовдженими деревами, який нависав над вигнутими рейками. Трохи зачекали — і поїзд уже гуркотів поруч, залишаючи всього кілька хвостових довжин між дахами вагонів і кам’яним уступом, де вони стояли.

Для пегаски Дерінг не склало жодних труднощів стрибнути й приземлитися доволі граційно.

Макс стрибнула слідом — і вже за мить покотилася, щойно її копита торкнулися металу. Щока вдарилася об дах, а імпульс поїзда ще й допоміг їй докотитися до самого краю. Вона заверещала, коли перекинулася за край, і вже зібралася інстинктивно повернути собі крила, та відчула різкий ривок за хвіст.

Її спина кілька разів вдарилася об бік вагона, що гойдався на рейках. Вигнувши шию вперед і глянувши між власними ногами, вона побачила Дерінг Ду, яка стояла широко розставивши копита на краю даху й міцно тримала її за хвіст зубами. Вітер зірвав із неї пробковий шолом, але, крім швидкого погляду, Дерінг не звернула на це жодної уваги, напружено підіймаючи Макс вгору.

Чудово. Просто чудово. Кілька годин у пригоді — і я вже офіційно незграбна, комічна помічниця.

І, ніби за сигналом, гілка сусіднього дерева ляснула її по писку й лишила кілька гірких листків у роті. Вона виплюнула їх і зойкнула, коли ще одна гілка вдарила по гриві саме в ту мить, як Дерінг дотягнула її назад на дах.

- Дякую, - пробурмотіла Макс, чіпляючись за поверхню.

- Та не варто, - Дерінг кинула короткий погляд назад і всміхнулася. - Нічого такого, з чим би я не впоралася.

Макс відчула крізь її браваду легкий присмак розчарування. Опустивши вуха й відвівши погляд, вона пробурмотіла:

- Вибач за твій капелюх.

- Та не переймайся. Краще залізьмо всередину, перш ніж натрапимо на тунель, бо тоді втратимо щось більше за капелюха.

На щастя, вони застрибнули у вантажний вагон, тож не довелося хвилюватися, що хтось побачить її невеличкий конфуз крізь вікна. Треба було лише дістатися найближчого пасажирського вагона. Цього разу Макс змінила підошви копит, використавши свою здатність чіплятися за поверхні — рівно настільки, щоб мати додаткову стійкість, не виглядаючи при цьому приклеєною до даху.

Їм знову пощастило: вони знайшли порожнє купе, та ще й доволі затишне. Довгі м’які сидіння, на яких можна було спати, широкі вікна й столик для роботи. Якщо якісь поні й впізнали Дерінг, то жодного знаку не подали.

У власному купе Макс вмостилася на сидінні й з полегшенням зітхнула. Дерінг зробила те саме, і кілька хвилин вони мовчки насолоджувалися краєвидами за вікном.

Зрештою Макс озвалася:

- То… що далі? Просто чекаємо, поки твій таємничий контакт вийде на зв’язок?

- Ага, - відповіла Дерінг, розгортаючи карту на столику й машинально почухуючи гриву іншою ногою. - Нам треба більше інформації, щоб звузити пошук. Галлеон грабує археологічні розкопки по всій Еквестрії, але я не можу нормально дослідити сліди, поки його посіпаки дихають мені в потилицю. Трохи допомоги збоку не завадить.

- Кілька книжок тому ти б такого не сказала, - зауважила Макс, схиливши голову. - Це не через те, що Спектрум Лаш справила на тебе таке враження? Я ж думала, вона була жахливо дратівливою в Персні Долі.

- О, ще й як, - закотила очі Дерінг і пробурмотіла собі під ніс: - І досі така… - Потім її погляд пом’якшав, і вона з легкою усмішкою додала: - Але її допомога справді мала значення. А я люблю перемагати більше, ніж хапати всю славу.

Макс усміхнулася:

- От з цим я можу погодитися.

Вуха Дерінг раптом насторожилися. Вона поспіхом прочинила вікно, й за кілька секунд у нього влетіла зелена хмарка вогняного диму. Вона зависла перед її мордою, тоді розчинилася й згустилася в товстий конверт.

- Як ти…

- Повідомлення драконячим полум’ям завжди викликають свербіж, коли підлітають, тож ти ніколи не пропустиш пошту, - пояснила Дерінг, розриваючи конверт одним рухом і кивнувши Макс. - Ну що ж, подивимось, що там.

Дорога ДД,

Ілюстрація, яку ти мені надіслала, зображує давню руну, на яку неодноразово посилалися протягом дев’яти століть археологічних досліджень — від 104 року ПНМ і до сьогодення. Вона має подібності з позначками, знайденими на артефактах і руїнах у кількох місцях по всій Еквестрії; більшість із них належали давнім поселенням, найімовірніше, з доби до Уніфікації. Багато з них вже не існують через природне руйнування або ж іконоборство, але нещодавно відкриті місця збереглися відносно добре завдяки вдосконаленим методам розкопок і реставрації. Я позначила найбільш перспективні локації на прикладеній мапі.

Щодо того, хто їх створив, я не можу сказати напевно. Найбільш надійні джерела сходяться на тому, що це належало якійсь давній цивілізації, але немає згоди, що це була за раса. Деякі записи вказують на подібних до двоногих мінотаврів, інші стверджують, що їхня архітектура більше підходить тим, хто має менший зріст, як-от діамантові пси. Дехто взагалі наполягає, що лише поні на той час мали такий рівень розвиненості, тож усіх інших можна відкинути. Особисто я підозрюю, що це було багатокультурне суспільство або принаймні таке, що підкорило інші раси.

Однак усі вони сходяться в одному: ці істоти, здається, обходилися без будь-якої магії. Я бачила записи про артефакти, які не мали жодних помітних магічних слідів, попри те, що функціонували подібно до сучасних зачарувань (так само, як те, з чим ти зіткнулася). А от розповіді про їхні фантастичні здібності — пересувати гори та зцілювати хворих — варто сприймати зі скепсисом, адже більшість із них було написано вже в добу Дискордії.

Щодо твоїх побоювань стосовно цих сектантів: твоя підозра, що вони розкрили секрет активації цих артефактів, небезпідставна. На жаль, я не зможу визначити як саме, не побачивши твою нову напарницю в дії. Мій найкращий здогад — якийсь фізичний каталізатор, але я не можу бути певна без ретельних тестів, а щось мені підказує, що вона рішуче заперечить проти необхідного відбору тканинних зразків.

Боюся, наразі це все, що я маю. Якщо дізнаюся щось нове, ти першою про це знатимеш. Додаю свої нотатки, список джерел і бібліографію, якщо ти захочеш продовжити моє дослідження.

Бажаю удачі!

Твоя подруга,

ТС

P.S. Ми вже не можемо дочекатися, щоб дізнатися, що буде в наступній книжці!

Макс відчула, як у неї широко розкрилися очі, коли Дерінг перегорнула до списку матеріалів, які її контакт, судячи з усього, опрацювала у своєму дослідженні. Туди входило кілька серій журналів із томами від першого до сорок-якогось, понад тридцять книжок з історії та магії, і щонайменше вдвічі більше дрібніших документів на кшталт листів, написів та декоративного мистецтва. Деякі навіть містили посилання на кількість сторінок, які вона охопила в кожному випадку.

- Якщо тільки твоя подруга не вміє засвоювати інформацію просто з’їдаючи книжки чи щось таке, то сумніваюся, що вона провела стільки досліджень, - пробурмотіла Макс, струснувши головою. - Жоден поні не здатен читати так швидко, ще й поєднувати все це у себе в голові.

- Ну, тому що вона хитрує. Розтягування часу в подібних випадках неймовірно зручне, еге ж?

- Розтягування часу? Тобто, дилатація часу? Це ж неймовірно складна магія. Хто, вбіса, твій… - Макс обірвала себе на півслові, коли знову глянула на лист і побачила ініціали відправника: ТС. Вона кілька разів кліпнула, а тоді відчула, як у неї відвисає щелепа. - Свята соломина… твій контакт — це… Твайлайт Спаркл?

- В яблучко!

- І… Спектрум Леш. - Вона вдарила копитом по лобі й застогнала. - Ти ж просто змінила ім’я Рейнбоу Деш, так?

Дерінг хмикнула.

- В нас тут доволі кмітливе печивко.

У Макс смикнулося око.

Ой личинко, вона тісно з ними пов’язана.

Вона пригадала, як отримала добрячого прочухана від шістьох Елементів у Кантерлоті. Звісно, зрештою вони перемогли тих кобил чисельністю, але удар у лице від Рейнбоу Деш залишив по собі довготривале враження, у деяких випадках буквальне — у Фібули й досі була вм’ятина на голові після того, як та шалена кобила зробила їй удар ногами з повітря. А за більшістю свідчень, коли Твайлайт Спаркл особисто руйнувала маскування закляттям, це часто призводило до збоїв у перевтіленні на кілька днів, і це ще до того, як вона стала клятою алікорною.

Якщо під час пригоди з Дерінг Ду Макс не буде обережною, то цілком може опинитися на розтинному столі, з божевільною принцесою, яка нависає над нею й радісно хихоче від можливості краще вивчити анатомію мінявців.

Хоча, можливо, воно того варте.

- Гей, ти тут?

Макс кліпнула й побачила, як Дерінг махає перед її мордою копитом.

- Вибач, задумалася. Не очікувала, що ти так близько знайома з Елементами Гармонії.

- Ну, з двома з них, принаймні. Познайомлю, якщо колись зустрінемось.

Будь ласка, не треба.

- Е-е, звісно. - Макс нахилилася, щоб краще роздивитися мапу. - То куди ми прямуємо?

Фіолетова Загроза позначила кілька місць яскраво-червоною тушшю, із номерами, що відповідали її нотаткам. Макс вдивлялася у дрібний і чепурний почерк, але Дерінг швидко закрила його своїм копитом.

- Залиш це мені. У нас є кілька годин, аби вбити час до вузлової станції, а ти виглядаєш так, ніби тобі конче потрібен сон.

Макс розтулила рота, аби заперечити, та швидко замовкла, зрозумівши, наскільки відчуває себе наче жмут мокрої локшини, зв’язаної докупи. Спрага за любов’ю глибоко гризла груди; години безкінечної ходи у поєднанні з передчасною линькою сильно виснажили її запаси, і сон здавався набагато кращим використанням часу, ніж вдавати, ніби вона допомагає Дерінг у пошуках їхньої цілі. Тим паче, вона не зрозуміла навіть чверті термінів та скорочень Твайлайт — спроба допомогти тільки гальмувала б, бо вимагала пояснень «понячою» мовою.

Вона кинула оком на зручне сидіння, а тоді знову глянула на Дерінг.

- Ти впевнена?

Дерінг ляснула її крилом по спині.

- Не хвилюйся. Я розбуджу тебе, коли настане моя черга.

За мить до того, як згорнутися клубочком на сидінні, Макс відчула, як світ навколо вислизає, підлаштовуючись під ритмічне гуркотіння й погойдування поїзда.

Лише на хвилинку, пообіцяла вона собі.

Далекий голос кликав її.

Макс навіть не спробувала відповісти. Натомість перевернулася у зручнішу позу й потягнулася за згасаючим сном. Він був досить приємний: з безліччю веселощів і пар поні, на диво смачних, — і вона мала намір знову пірнути в нього, якщо вийде.

Та голоси не дозволили.

Спершу вони були тихі й невиразні, але поступово ставали дедалі гучнішими й чіткішими, доки вуха не почали дзижчати так, ніби в них оселився рій розлючених бджіл. Вона голосно пробурчала й прижала вуха, але ті не відступили.

- Прокидайся-прокидайся, місочко! - проспівав хтось, голосом, схожим на підліткового жеребця.

- Відчепися… - пробурмотіла вона.

Макс почула різкий ляпас, за яким прийшов біль у морді, і світ перевернувся набік. Вона скрикнула, замахала ногами й застогнала, коли підлога врізалася їй у лице, а тіло скрутилося докупи й гепнулося згори на голову.

Стугнучи, вона одразу впізнала темний вигляд дерев’яних балок і болтів — зворотний бік сидіння, — а також копита кількох поні, що стояли в купе. Червоні, сірі й коричневі, двоє з необстриженими щітками на ногах. Жодного золотистого кольору Дерінг Ду. У повітрі тягнуло тухлими яйцями, а на язику змішалися присмаки тривоги, нетерплячки й солонуватої тріумфальної насолоди.

Серце затарабанило, коли вона замислилась над можливими поясненнями — опинитися самій у вагоні з чужаками й розбитим носом, серед яких головним було те, що Дерінг просто кинула її, або, ще гірше, підставила під загін переодягнених поліцаїв чи королівських вартових. Але перш ніж вона встигла придумати відповідь, кривдник знову посадив її на сидіння.

- Ми вже прокинулися, га? - запитав жеребець із веселої усмішкою.

Макс просто витріщилась на нього. Це був пегас середньої статури, з крижаними небесно-блакитними очима та бляклим, скуйовдженим, зеленкуватим волоссям. Його туманно-сіра шерсть мала темніші плями вугільного відтінку, тож важко було зрозуміти, чи він такий від природи, чи просто закіптюжений.

- Так, знаю, ти б із задоволенням витріщалась на мою вродливу пику весь день, але в мене робота від головного боса, - його усмішка розширилася в зубасту посмішку, коли він міцно підняв копитом підборіддя Макс і спрямував її погляд на двері купе.

Там стояли ще двоє пегасів: великий рудий жеребець і струнка коричнева кобила, на варті.

- Тобі випадково не відома кобила, з якою ти ділила купе? - грубо запитав Рудий.

Макс зиркнула на стіл, де Дерінг залишила мапу й усі свої нотатки на видноті.

О, це кепсько.

Усе склалося докупи. Вона впізнала їхні голоси — ті самі домушники, що підірвали її дім. Магія вже наповнила прихований ріг, готова вирватися назовні, коли лишень знадобиться.

Ні, ні, спокійно. Вони ще не впевнені.

Вона повільно вдихнула, намагаючись заспокоїти серце. Не зовсім спрацювало, тож вона прикрила це роздратованим прижмуром.

- Вона вам грошей винна, чи що? - спитала, похитавши головою. - Я й сама подумала, що з нею щось нечисто.

Рудий відповів таким самим похмурим поглядом.

- Можна й так сказати. Вона забрала дещо в нашого приятеля, і він ладен піти на крайнощі, аби повернути це, якщо ти розумієш, до чого я веду. Тож якщо знаєш що-небудь про нашу зниклу подругу, краще викладай правду негайно, поки ніхто не постраждав.

- А під «хтось» він має на увазі тебе, - гаркнула коричнева.

Доказів поки нема…

- Слухайте, все, що я знаю, це те, що вона поводилася дивно, коли ввалилася сюди, ніби їй тут усе належить, - сказала Макс дратівливо. - Тож залиште мене осторонь від усього, чим вона займається з…

Рудий цокнув язиком, і Сірий одразу ж уперіщив її тильною частиною копита по щоці, так що вона мало не перекинулася.

- Геть нахабство, місочко, - спокійно промовив Рудий.

Примружуючи очі від сліз, Макс згорнулася й видала жалібне скиглення. Потім для переконливості додала схлип і забелькотіла:

- Пробачте. Я…я справді нічого не знаю! Хочете мої біти — беріть! Тільки залиште мене в спокої!

Сірий зиркнув на Рудого.

- Ти впевнений, що вона щось приховує?

- Тьфу, це марнування часу, - сердито огризнулася Коричнева. - Та бийте вже її по крупу, швидше язик розв’яжеться!

Сірий підняв брову на своїх товаришів, потім знизав плечима й влупив копитом просто в живіт Макс із такою силою, що вибив із неї все повітря. Вона скрутилася клубком і захрипіла, намагаючись втягнути хоч клапоть повітря крізь пекельний біль.

- Гаразд, гаразд, вона зі мною! Тільки припиніть її бити! - пролунав відчайдушний голос Дерінг Ду ззовні.

О, святі соломини.

З одного боку, здавалося, що Дерінг її таки не кинула. З іншого — вона сама потрапила в полон.

Коричнева кобила усміхнулася двом іншим.

- Ого, подивіться на це. Ти винна мені п’ятдесят бітів.

Обидва жеребці фиркнули, а Сірий витягнув пару наручників для копит і швидко закрив ними передні ноги Макс, бурмочучи: - О, так, насильство працює лише тоді, коли це твоя ідея. А коли я роблю пропозицію? Ні-і, ніхто не слухає.

- Між гарною, старомодною терапією копитом і динамітом — цілий світ різниці, Малюк.

- Малюк?

Макс моргнула й обернулася до сірого пегаса, коли він виводив її з купе. Злегка нахилившись убік, вона встигла побачити його к’юті-марку: вишнева бомба з блискучим запалом.

- Короткий Запал?

Він зупинився і нахмурився.

- Це моє ім’я. Хоча, здається, я ще не представився.

На мить її маска страху спала. Вона стримала спалах бажання вгризтися в нього, задовольнившись лише похмурим поглядом.

- Ти підірвав мій дім.

Він нахилив голову, моргнув кілька разів, і на його обличчі з’явилося розуміння, а потім усмішка. Потім він засміявся: - О, таке… Вибач, іноді я занадто захоплююся, коли розважаюся, знаєш?

Макс впізнала цей імпульс жеребця-підлітка — солодкий і водночас насичено-гострий, як довгоочікувана помста. І сміх у нього був просто підбивний для удару.

Так. Тільки почекай. І я теж розважуся, перш ніж усе закінчиться.

- Досить балачок. Брат Галеон чекає. - Рудий двічі вдарив копитами по підлозі й витягнув Макс у коридор. - Рухайся! Швидше!

Позаду купе вона побачила Дерінг Ду, теж закуту в кайдани й оточену двома грубими поні, один єдиноріг-жеребець і одна кобила з крилами кажана. Дерінг видихнула й кинула їй вибачливу усмішку, повну щирої стурбованості й полегшення — таку, що Макс майже могла її «з’їсти».

- Заспокойся. Я щось придумаю, - губами промовила Дерінг, поки культисти вели їх до передньої частини потяга.

Я ж сама це попросила, правда? Я буду в романі. Це шалено.

Макс раніше мала справу з владними особами та тіньовими поні Кантерлоту, але ніколи в контексті художньої серії, яка виявилася не такою вже й вигаданою. Вона відчувала готовність цих поні завдати шкоди будь-якої миті, але небезпека відчувалася нереальною.

Та всередині цієї нереальності у її грудях запалала іскра хижого задоволення. Десятки ідей щодо втечі й нейтралізації викрадачів миготіли в голові, поки вона таємно шукала шляхи втечі та підручні «зброї». Проте вона стримувала свій зростаючий азарт. Краще спочатку зіграти роль дамочки у біді; поні мали звичку розслабляти пильність навколо особливо дратівливих, або нікчемних. Вона чекала моменту, коли шанси стануть менш перекрученими на користь культистів.

Інші пасажири широко розступалися, дуже чемно, коли вони проходили. Кондуктор потяга майже не звертав уваги на їхню присутність, навіть коли Рудий проштовхнувся повз і крилом зрушив йому окуляри.

Після кількох галасливих переходів між вагонами вони опинилися в просторому вагоні з червоними оксамитовими сидіннями, столами для обідів, різьбленим деревом і великою кількістю ламп, що давали тепле жовте світло, компенсуючи темні штори, які практично закривали зовнішній світ. Справжній зал для багатих поні, чи класичних стильних лиходіїв.

Коли вони увійшли у прохолодне купе, зелено-руда єдиноріг-жеребець підняв голову від сувоїв і книг на столі, сфокусувавши глибокі пурпурові очі на Максу і Дерінг Ду. Його блідо-білувата грива була зібрана у короткий хвіст із трохи скуйовдженим чубом у основи рогу, а к’юті-марка виглядала, як синя хвиля магічного вогню, оточена іскрами.

- Це він?

Макс трохи розчарувалася через відсутність борідки, додаткових рогів чи шрамів. Він навіть не носив чорних зловісних одеж, чи магічних артефактів. Власне, його кольори нагадали їй зелень цибулі.

Та щойно він заговорив, усі сумніви зникли.

- Ви завели нас у справжній квест, міс Ду, - промовив він чітким голосом, який, хоч і не глибший за середній, та мав під собою тон могутності, якої не мала б мати жодна поні, що так виглядає. - Хіба я не казав, що наша перемога неминуча?

У його голосі промовив темний і лякаючий, майже непомітний шепіт, а Макс здалося, що вона помітила його тінь у його пурпурових очах. На мить її маскування похитнулося від думки про ельдрічні жахи, що могли чекати.

Та коли вона кинула погляд убік і побачила невразливу рішучість Дерінг, що дивилася прямо на лідера культистів, іскра в її серці розгорілася знову, і куточки губ ледь-ледь піднялися.

Час для дебюту чейнджлінгів у світі Дерінг Ду.