Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Макс пливла у світі чорного й бірюзового.

Колони темної, перекрученої плоті тягнулися з безодні внизу в нескінченну порожнечу над головою, нагадуючи коріння дерева, більшого за будь-яку гору, яку вона коли-небудь знала. Їх було так багато, вони перетиналися й перепліталися довкола неї, що Макс не могла розібрати, який малюнок вони утворюють, хоча десь у глибині свідомості мала набридливе відчуття, що це щось життєво важливе.

А тоді вона їх побачила.

Молочно-жовті краплі чіплялися до вигнутих колон випадковими скупченнями, і скрізь, де вони торкалися, чорна матерія сичала й пузирчалась, наче тісто на пательні. Шматки й порошинки попелу відривалися від тих плям і розпливалися, немов чорнило у струмку. Жовтуваті кульки ковзали й звивалися вздовж колон, відриваючи все більше й більше матеріалу. Мов слимаки, що пожирають кущ.

Стій.

Кульки сповільнилися, але не зупинилися. Ще більше колон розсипалося. Одна взагалі тріснула навпіл і попливла геть, тягнучи за собою чорну хмару мертвої матерії.

Мертво.

У пориві осяяння Макс перестала покладатися на зір і натомість простягла свій розум. Вона віддалилася все далі й далі, доки хитромудрі переплетіння не склалися у щось зрозуміле для її виснаженої свідомості. Тканини — м’язи, кістки, шкіра, нерви. Усе це було її. Окрім рідини, що роз’їдала їх, молекула за молекулою.

І тоді вона збагнула, що має мільйони цих кульок всередині себе.

Вони вбивають мене…

Макс заволала у межах власного розуму.

Стій!

Знову вони пригальмували, але не зупинилися зовсім. Вона все ще відчувала, як розпадається на мікроскопічному рівні, поступово танучи зсередини, поки не залишиться лише мішок хітину, наповнений поживною жижкою, яку висмокче перша-ліпша потвіра, що її знайде.

Ні-ні-ні!

Вона намагалася виплисти геть з цього заплутаного лабіринту колон, але тільки безпорадно металася, наче ошелешений комах. Тим часом чорне руйнування тривало.

[Припини свої істерики. Ти не помреш.]

[Що за біс? Я буквально тану зсередини назовні!]

Хвиля тиску стиснула її внутрішнє «я», і вона припинила метатися, коли сила зафіксувала її на місці.

[Колись щось тебе вб’є. Але не сьогодні і не ця отрута. Заспокой розум і збережи сили. Вони знадобляться тобі, коли ти прокинешся.]

Тиск послабшав, але Макс усе ж знайшла в собі сили втримати самовладання, попри те, що майже кожне волокно її істоти волало зробити щось, будь-що, аби відвернути страшну смерть від внутрішнього розчинення.

Вона відвела увагу від моторошно захопливого процесу, як некротичні молекули отрути старанно роз’їдали її нутрощі. Востаннє вона побачила хворобливо-жовті кулі, що відпливали від чорних колон, перш ніж повністю зосередилася на фізичному світі — з обмеженим успіхом. Вона відчула тільки тверду поверхню під тілом і, можливо, кілька теплих тіл поруч.

Вони там. Згори. Піднімайся й вибирайся.

Зібравшись із думками, Макс примусила себе шукати їх — і відчула, як починає підніматися. Наче тонула в меду, а повільний, болісний підйом тільки розпалював паніку в грудях. Дюйм за дюймом вона наближалася до поверхні, аж поки майже почала чути їх крізь тонку мембранну пелену, що відділяла її від реального світу.

І тоді вона зрозуміла, що від моменту, як отямилась, ще не зробила жодного вдиху. Вона судомно роздирала завісу, роззявивши рота, щоб втягнути повітря, якого тут не існувало.

Випустіть мене! Я хочу вийти! Мені треба…

Голоси пролунали знову, виразніші й чіткіші.

- …буде в порядку?

- Так.

Макс рвучко зітхнула й розплющила повіки, тоді зашипіла, коли сліпуче жовте світло вдарило їй просто в очі. Примружившись, вона згорнулася клубком, але зойкнула, бо так чинила тиск на болюче поранене передпліччя.

- Ой. Вибач!

Побачивши вибачливу усмішку Дерінг у рамці її шолома, Макс невдоволено пробурмотіла й розкрутилася назад. Протираючи очі від слизу, вона побачила Дерінг — досі в обладунках — і Ідракс’їла, що сиділи навпроти неї, з побитою олійною лампою на підлозі між ними. Крізь тріщину в корпусі Макс бачила крихітний язичок полум’я на короткому гноті, який ледь-ледь осявав кам’яні стіни навколо та склепінчасту стелю.

Трохи позаду них вона помітила Спекла, який лежав на боці, з тоненькою смужкою слини, що тягнулася від кутика його рота до щічного захисту шолома й далі в маленьку калюжу на підлозі. Спати в такому вигляді не могло бути зручно, але йому якимось дивом це вдалося.

Окинувши оком їхнє оточення, вона повернулася до супутників і скривилася:

- Ми досі під землею?

- Ага, ну, ми були не в найкращому стані, щоби вибратися назовні, поки ти хропіла, - хмикнула Дерінг і кивнула на дві проколоті дірки у передпліччі Макс. - Ти там виглядала не дуже, тож ми протягнули тебе трохи, перш ніж Аксіл вирішив, що можна зупинитися й почистити рани. Коли він зробив своє чаклунство, ми пронесли тебе ще трохи, а потім усім довелося завалитися й перепочити.

Макс скривилася, торкнувшись пораненої ноги, тоді насилу зберегла спокійне обличчя, розтягуючи кінцівки й відчуваючи кожен синець, поріз і розтягнення з катівською точністю. Вона з глухим зітханням знову гепнулася на підлогу й прохрипіла:

- Ннн… Скільки я була без тями?

Попри сирі рани, вона почувалася так, ніби проспала кілька місяців: очі важкі й липкі, мозок плив у густому тумані.

- Дві години, - Дерінг полізла до пошарпаних сідельних сумок і витягла флягу, яку подала їй. - Пий. Там небагато лишилося, але тобі воно зараз потрібніше.

- Звідки…

Дерінг нетерпляче махнула флягою.

- Галлеон з компанією покидали всяке, коли тікали. Менше балачок — пий.

Макс облизнула ікла й зрозуміла, що її язик шершавий, наче наждак, а коли вона спробувала проковтнути, щось застрягло в горлі. Скривившись, вона схопила флягу й насолодилася прохолодними ковтками води, що розчинили липку слину й заспокоїли висушені нутрощі. Вона спорожніла надто швидко, і Макс із вдячним кивком віддала їй назад Дерінг.

- Дякую.

- Нема за що, - озвався Ідракс’їл.

Попри золотавий колір райдужок, його очі мали крижаний відтінок, що змусило Макс трохи занепокоїтися, коли він оглядав її від рогу до копита. Коли їхні погляди зустрілися, він кивнув на її поранену ногу й додав:

- Пече, чи свербить?

- І те, й інше.

- Ти виживеш. Я витягнув більшість отрути, тож решту зможеш переробити без серйозної шкоди.

Її очі розширилися, коли вона згадала сон.

- Те, що я бачила, поки була без тями… то був не сон, так? Це ти все зробив своїм розумом?

Він кивнув.

- З достатньою кількістю часу, майстерності й концентрації телекінез можна налаштувати так, щоб каталізувати, сповільнювати або навіть відвертати хімічні реакції — навіть всередині твого тіла. У поєднанні з торпором ця техніка дозволила мені стримувати смерть від отруйних ран століттями.

- Можеш навчити мене цього?

- Якби ми мали доступ до бібліотеки й десятиліття безперервного навчання та практики, можливо.

Макс закотила очі.

- Гаразд, забудь. Я не збираюся пхати свій писок у книжки на такий довгий термін.

Вона широко позіхнула й застогнала, намагаючись піднятися. Кров відлила від голови, зір потемнів, і вона похитнулася на ногах, перш ніж із гарчанням знову впасти на круп. Дерінг швидко підскочила й утримала її копитом за плече, щоб та не гепнулася носом об підлогу.

- Схоже, тобі треба ще кілька годин полежати, Макс, - сказала вона з осудом. Сама теж позіхнула й похитала головою. - Спекл має рацію — подрімати саме час.

Макс насторожила вуха, намагаючись уловити хоч найменший шурхіт, чи цвірчання десь у темряві.

Окрім їхнього дихання, довкола панувала абсолютна тиша.

- Ми тут у безпеці? - прошепотіла вона, здригнувшись від спогаду про покручені кінцівки, перекручені м’язи й пащі, повні зубів.

- Досить безпечно. - Їдракс’їл підняв передню ногу й показав сяючу рунічну каменюку, вбудовану в його хітин. - Окрім нас, сенсори безпеки показують, що в цьому секторі немає органічних істот помітного розміру. Відпочивай. Я стоятиму на варті й сповіщу, якщо нам щось загрожуватиме.

[Ага, так і зроби…]

Макс уже згорнулася клубочком на підлозі. Сонливість тягнула повіки вниз, обтяжувало тіло, немов цеглини, загорнуті в теплу ковдру, й кликала назад у безодню. З останнім позіхом вона здалася й занурилася під хвилі.

---------------------------------------------------------------------------------------

Макс блукала.

Вона блукала повільним кроком годинами, безцільно вештаючись лабіринтом тунелів, зал, колон і прірв. Кожен крок наближав її в нікуди. Кожен поворот, кожен підйом чи спуск означав зміну без жодного сенсу чи мети.

Місто було вічним. Вона — ні.

Макс була геть загублена.

Стривай…

Не зовсім.

У неї все ще лишилися ті імплантовані спогади про планування міста, й у цих спогадах було щось таке відчутне, що вона могла майже бачити себе, як та йде конкретними коридорами, чи атріумами.

Єдинороги-ченці писали про магічні лінії сили, що тягнуться крізь місця, багаті на чари, наче ріки від гарячого джерела. Якщо АК Ерлінг у своїх книжках хоч трохи дослідила тему, а не вигадала її, то технічно можливо, що істоти з сильною магічною чутливістю можуть взаємодіяти з тими лініями — черпати з них силу чи навіть виходити в астральний план.

Але її взаємодія зі спогадами й самим містом не була схожа на проходження лінії сили. Це було радше як відлуння, якщо у відлуння можна бачити й чути розумом. У Артракі, мабуть, були особливі слова для багатьох речей, пов’язаних із телепатією, які їй ще доведеться вивчити.

Як тоді, коли вона торкнулася давньої карти в селі, перед її очима постала бірюзова, прозора мережа міської інфраструктури, накладена на темне поле топографії.

Вона не була загублена. Вже ні.

Водночас вона відчувала присутність інших розумів — слабших за Їдракс’їловий, але все ж відчутних — по всьому регіону. Сотні. Тисячі.

Щойно вона зосередилася на них, то опинилася серед незліченного кола тіньових постатей у порожнечі невизначеного простору й темряви. Вони шепотіли йогетором про речі, що були на межі її розуміння. На відміну від минулого разу, вона не відчувала ані страху, ані сорому за те, що була чейнджлінгом у їхній присутності, і вони також не випромінювали зневаги. Цього разу вона впізнала в них Артракі в найрізноманітніших тілах-носіях, одягнених у темні шати. Вона відчувала їхню зацікавленість, а може, й очікування, немов вони чекали, що вона щось зробить…

Що саме?

Час минав, а відповідь так і не з’являлася. Вона просто зависала на місці, ледве ворушачи крилами, доки не відчула, як її розум підняло й винесло з тієї порожнечі, геть від Артракі.

Незабаром.

Ось яке враження лишилося, перш ніж вона остаточно віддалилася.

Вона ще якийсь час блукала примарною проекцією міста, досліджуючи все, що здавалося цікавим. Літання у вигляді безтілесної свідомості її не стомлювало. Ба більше, це відчувалося майже як валяння на дивані під час вистави; вона ледь відчувала своє тіло, згорнуте десь клубочком, яке спало. Шкода лише, що вона не могла так само вимкнути свій розум.

Невже «сон» тепер завжди буде ось таким?

Можливо, для заучок це й добре, бо можна продовжувати думати навіть у відпочинку, але Макс любила, щоб під час сну взагалі нічого не доводилося робити. У цьому ж і сенс сну!

Втім, щось підштовхувало її досліджувати далі. Вона не знала, чого саме шукати, але десь глибоко в свідомості було відчуття, що коли час настане, вона зрозуміє.

Вона впізнала кілька місць, як-от великий вестибюль чи довгий коридор до річкової брами, але більшість часу витратила на пошуки нових. Час минав, і швидкість її зростала, бо невизначене відчуття терміновості підштовхувало вперед. Зрештою воно перетворилося на знайоме їй поколювання в серці…

Я хочу перекусити.

Артефакти, машини, колони й бокові ходи пролітали повз неї, поки вона неслася крізь місто в пошуках здобичі. Усередині все пекло порожнечею, що роз’їдала її з кожною секундою.

Їй була потрібна пожива. І зараз же.

І вона її знайшла.

Одна-єдина істота плоті й крові в кам’яному лабіринті.

Її тепле дихання пришвидшило пульс Макс.

Воно думало. Воно мріяло. Воно кохало.

Їй цього вистачало.

Його запах здавався знайомим, дратуючи пам’ять, та голодний провал у нутрощах вив та дер її зсередини; він не терпів відволікань.

Жерти.

Вона кинулася на нього, мов мор, роззявивши пащу, щоб висмоктати досуха, та істота раптом перекотилася на спину й ляснула її по щоці. Отямившись від удару, вона струснула головою й знову націлилася на беззахисне створіння, оголивши ікла, щоби…

- Макс! - вигукнуло воно.

Макс гепнулася на чотири кінцівки, і серце завмерло від несподіванки.

Вона кліпнула й побачила перед самим писком Дерінг Ду, яка з насупленими бровами лежала на підлозі, затиснута між її ногами у вельми незручному становищі.

- Що за халепа відбувається?

- Я б у тебе те саме спитала, - огризнулася Дерінг, піднявши брову. - Поясниш? Попереджаю — жодних шансів, що я повірю в історію, ніби ти просто хотіла мене поцілувати.

- Я, е-е…

Макс озирнулася й побачила тьмяний коридор, освітлений тільки слабким світлом лампи. Спекл згорнувся клубочком біля стіни й тихо сопів, а Їдракс’їл сидів на крупах із опущеною головою й заплющеними очима в медитативній позі. Жоден не звертав на них уваги.

Повернувшись до Дерінг, Макс винувато всміхнулася й обережно підвелася.

- Е-хе… Мабуть, я бродила уві сні?

- І їла теж, судячи з усього, - пробурмотіла Дерінг, підвівшись і струснувши головою. Вона кинула бічний погляд на Їдракс’їла й прошепотіла: - Ти впевнена, що він не підкрутив твої харчові звички в лабораторії?

- Я… не можу сказати напевно, що ні.

Очі Дерінг звузилися.

- Це ж не стане проблемою, га?

Макс ковтнула й підняла передні копита:

- Гей, гей, я ж не збираюся влаштовувати голодний жор, гаразд? Просто кошмар приснився, ніби я голодна й самотня в цілому світі. Повір, я клянусь, я цілком тримаю це під контролем!

- Я дуже хочу в це повірити. Справді. Але після всього, що сталося… - Дерінг зітхнула й потерла очі. - Вибач. Ти просто застала мене не в найкращий момент. Повір чи ні, але гострі ікла біля мого писка — не те, з чого я хочу прокидатися.

- Вибач.

- Та все гаразд. Недосип мене добиває. - Дерінг роззявила пащу в гігантському позіху й відмахнулася крилом від її вибачення. - Не дочекаюся, коли вже зможу завалитися в ліжко й проспати півзими.

Макс глянула з-під тіні її шолома й роззявила рот, коли побачила червоні прожилки в очах.

- Стривай, ти ж зовсім не спала, відколи ми сюди спустилися?

- Хтось же має стояти на варті. - Дерінг кинула ще один бічний погляд на Їдракс’їла й пошепки додала: - Я не довіряю йому, якщо ми всі троє заснемо.

- Мудро.

Макс здригнулася й різко обернулася, шукаючи голос, а тоді зітхнула, зрозумівши, що він долинав від Їдракс’їла, котрий усе ще сидів у медитативній позі. Його очі лишалися заплющеними, й він не поворухнувся ані на йоту.

Насупившись, вона кинула на нього злісний погляд і сказала:

- Ти був при тямі весь цей час?

- Так.

- Підслуховував ще й, мабуть, - прогарчала Дерінг. - І ти навіть не подумав нічого зробити, коли Макс жерла уві сні? Навіть не попередив?

Він повільно розплющив очі й холодно глянув на них.

- Моє втручання вкрало б нагоду отримати корисні відомості.

- Відомості? - Макс кліпнула, потім зітхнула й похитала головою. - І чому ти не можеш почекати, доки ми хоча б нормально виберемося з цієї прірви загибелі, перш ніж знову почати ставитися до всього як до експерименту?

- Неекономно, - відповів він із легеньким нахилом голови. - За відсутності більш продуктивних завдань, спостереження за вашою поведінкою бодай принесло б потенційно корисну інформацію для пристосування до вашого світу. А якби ви справді були близькі до того, щоб непоправно нашкодити одне одному, я би втрутився.

Брови Дерінг зійшлися ще сильніше.

- І чого ж ти навчився з цього?

- Що й мені скоро доведеться стримувати свій новопридбаний потяг живитися емоціями розумних істот. І на відміну від Максілли, у мене немає переваги у вигляді давнього друга для надійного підживлення.

- У тебе все мусить бути таким клінічним, га? - Дерінг насупилася на нього кілька секунд, потім вдарила себе копитом по чолу, коли він навіть не виявив натяку на каяття. - Гаразд, добре. Урок дружби номер один: друзі не дозволяють друзям чинити гидоти одне одному, зрозумів? І ще: може, залиш свої соціальні експерименти на потім, коли ми вже не будемо в небезпеці? Кажуть, довіра — це цінний ресурс, а ти свою мізерну порцію витрачаєш трохи надто швидко, якщо розумієш, про що я.

Він ледь кивнув.

- Прийняв до відома, Дерінг Ду.

Дерінг почекала, але після кількох секунд, коли він безвиразно дивився їй просто в очі, вона лише пробурчала собі під ніс і перевела увагу на сплячого Спекла.

- Саме час вирушати. Думаєш, будити його?

- Немає потреби.

Спекл заворушився й тихо пробурмотів, коли його тіло охопила жовто-зелена аура й підняла в повітря, але дихання залишилося спокійним і рівним, навіть коли Ідракс’їл перекинув його собі на спину, так що він виглядав як переросле лоша, яке їде верхи на батькові, з ногами, що вільно звисали з обох боків. Потім, зробивши кілька кроків для перевірки рівноваги по колу, Ідракс’їл розвернувся й пішов угору пологим коридором.

Морда Дерінг зморщилася, ніби вона мала ще щось йому сказати, але зрештою вона просто перезирнулася з Макс, зітхнула, підняла лампу й причепила її до сідельної сумки.

У світлі лампи, що похитувалася, їхні тіні танцювали на стінах, поки вони йшли слідом.

Через кілька хвилин руху Макс усвідомила, що після другої дрімоти її стан значно покращився. Замість того, щоб відчувати себе так, ніби її ретельно масажували ножами й молотами, вона тепер мала відчуття, що просто пробігла марафон напередодні. Трохи ниючого болю тут, кілька потягнутих м’язів там, кілька пекучих порізів, але загалом нічого надто серйозного.

Цокіт їхніх копит заповнював тишу, поки вони піднімалися коридором.

Дерінг виглядала так, ніби вже сумнівається, чи варто було дозволяти Ідракс’їлу нести Спекла, і з того, як її очі час від часу ковзали по ньому й Спеклу, Макс здогадалася, що та розривалася між тим, аби нести його самій, небажанням просити це зробити Макс і ненавистю до самої ідеї залишатися тут довше, ніж абсолютно необхідно. Виглядала вона й досить скутою, і якби не зачарований шолом, Макс була б упевнена, що відчула б від неї виразний присмак провини.

Макс прикусила губу, згадавши сцену з однієї книжки, де Дерінг змушена була підкоритися вимогам Кабальєрона, коли той пригрозив скинути її гіда до ями зі шпилями.

Спекл — заручник, а я — напарниця, що уклала угоду з драконекусом…

Може, й занадто драматично, але після всього, що сталося останнім часом, вона не могла уявити, щоб у Дерінг Ду залишалося багато простору для ризику. Особливо якщо та відчувала відповідальність одразу за одного чи двох із них.

Обережно, вона підійшла ближче й прошепотіла:

- Припини картати себе за те, що тримаєш вухо гостро. Це нормально; було б дурістю не підозрювати мене бодай трохи зараз.

Дерінг на мить збилася з кроку, потім кліпнула й оцінила її поглядом.

- Лише трохи?

Макс скривилася.

- Гаразд, дуже.

Дерінг ішла далі, відвівши очі. Але за мить хмикнула, плечі трохи розслабилися.

- Все так погано, га? Не думала, що мене так легко читати.

Макс ляснула себе по грудях.

- Найвідданіша фанатка, пам’ятаєш? Я з першої книжки читаю тебе вздовж і впоперек.

- Знаєш, звучить точнісінько як щось, що ти могла б сказати, аби хитрістю змусити мене опустити пильність. - Дерінг підняла брову й трохи відсунулася, але на морді з’явилася тінь усмішки. - І найгірше те, що це справді працює, ти підступна комахо.

- Ох. - Її вуха пригорнулися. - То, мабуть, мені варто замовкнути?

Дерінг фиркнула й відмахнулася крилом.

- Ні, я не відмовлюся від балачок. Мертва тиша для мене справа звична, але щось у цьому місці лізе мені в голову. Якби не знала краще, я б сказала, що тут і справді водяться привиди.

Холодок пробігся по спині Макс, коли вона згадала відлуння мертвих у своїй свідомості.

- Ага, точно…

- Макс, ти щось хотіла сказати?

Вона прикусила губу.

Очі Дерінг трохи розширилися.

- Тільки не кажи, що вся ця псіонічна маячня про спілкування з мертвими справді реальна?

Макс похитала головою.

- Е-е, не зовсім. Вони радше… відбитки померлих, які я можу відчути, наче написи на стінах. Я майже впевнена, що це не справжні душі.

- Окей… це точно потрапить у книжку. Вони небезпечні?

- Не думаю. Вони просто… відволікають.

Дерінг стиснула губи й пробурмотіла:

- Зрозуміло. Якщо почнуть заважати, кричи, гаразд?

- Ага.

Вони замовкли, прямуючи підземною дорогою.

Хоча шепотів вона більше не чула, Макс усе одно відчувала тонку нитку, що пов’язувала її свідомість із незліченними відгомонами давно померлих артракі в місті. На щастя, її псіонічні «модернізації» дозволяли відсунути їх убік так, щоб вони нагадували радше когось, замкненого в підвалі, якого можна відвідати у зручний час, аніж перебування в переповненій кімнаті без виходу.

Те саме стосувалося й спогадів, врізаних у її розум. За примхою Макс могла пригадати інформацію, що стосувалася конкретно їхнього місця перебування: точну довжину, глибину й вантажопідйомність цього коридору. Їхнє поточне місце — «допоміжна постачальна шахта», яка вела до «Воріт Ɣ» і якогось терміна, який вона найкраще тлумачила як «угіддя збору». Вона навіть могла уявити собі примарну проекцію планування міста поверх звичайного зору — і без жодної мігрені.

Чи це все зберігалося винятково в її мозку, чи було дивною взаємодією з довкіллям, вона сказати точно не могла.

Але я знаю когось, хто може…

Перевівши погляд на Ідракс’їла, вона «тикнула» його думкою, немов пальцем по плечу.

[Гей.]

[Твоє початкове припущення про псіонічні відбитки вірне. Якщо маєш потрібне поєднання генів, псіонічної чутливості й інструментів дешифрування, ти зможеш отримувати інформацію безпосередньо з штучної нейронної мережі, що пронизує цей регіон. А ті примари, які ти відчуваєш, — це результат персональних шаблонів, що закарбувалися в мережу через часте використання, без належного очищення від накопичення відбитків.]

[Зажди, як ти…] Макс відчула, як у неї затуманюється погляд, розбираючи його міні-лекцію, потім звузила очі й зиркнула йому в спину. [Тю, ти ж увесь час підслуховував нас, так?]

[Так.]

Вона послала йому сильніший ментальний поштовх, який, сподівалася, бодай трохи вжалить його мозок.

[Для тебе приватність взагалі нічого не означає, га?]

Якщо це й боліло, він не подав жодного виду, а лише рівно відповів:

[Навпаки, псіоніки мають більше розуміння й цінування приватності, ніж більшість. У твоєму випадку мене просто змушують нехтувати цими привілеями більш нагальні обставини.]

Макс би із задоволенням пожбурила каменюку йому в голову, але здавалося, що це лише підштовхнуло б його ще глибше в крісло домашнього психолога, а вона зовсім не мала наміру давати йому жодних виправдань.

І все ж, всупереч здоровому глузду, вона не втрималася від допитування.

[Ти ж бачив мої спогади. Тобі явно не потрібні спостереження, аби знати про наші звички годування й проблеми, що з ними йдуть. То навіщо, ти збрехав?]

[Мене цікавить не твоя поведінка. Мене цікавить твій ідол.]

[Ідол? Що ти…] Макс насупилася. [Вона не мій ідол.]

Наступний поштовх прийшов із відтінком насмішки.

[Авжеж. Вона всього лиш поні, яку ти обожнюєш і наслідуєш за кожної нагоди.]

[Я… заткнись.] Вона втупилася в його спину й похитала головою. [Та байдуже… І взагалі, ми ж уже про це говорили. Я ж казала: ми прикриваємо одне одного. Це краще, ніж…]

[Це надзвичайно дієва концепція. Стрімке сходження коней на позицію одного з домінантних видів планети — тому підтвердження. Проте ваші стосунки ще не пройшли випробувань. Найімовірніше, вона навіть не уявляє, на що ти й я насправді здатні. Та час може настати зовсім скоро.]

[Але…]

Ідракс’їл повернув голову й глянув на неї краєм ока.

[І це ще без урахування твоєї колишньої королеви та вулика. Як чейнджлінг з вищими та успадковуваними властивостями, ти становиш екзистенційну загрозу для їхнього виживання як виду — або ж, як мінімум, для влади Кризаліс. Коли вони дізнаються про тебе й твоїх дітей, чекай на замахи на твоє життя, а також на громадянську війну, якщо хтось вирішить, що ти уособлюєш майбутнє з кращими перспективами, ніж їхні власні. Теперішній розкол у твоєму вулику є доказом, що таке цілком можливо.]

Макс мовчки йшла хвилину чи дві, втупившись у підлогу.

Вона побачила себе в поєдинку з Кризаліс посеред пустки, оточена поні й мінявцями, які дивилися на них зі змішаним жахом і захватом. Земля під ними горіла й тріскалася, коли вони зійшлися у запеклому двобої магії й розлючених ударів.

Ну ж бо, мамцю. Це личинка вже переросла інкубатор, і ти нічого з цим не зробиш.

І я переможу.

Принаймні один на один.

Але проти всього виду? Навіть якщо вона й могла б їх усіх подолати, сама думка про бій проти кожного брата й сестри боляче стискала груди. Вона їх не ненавиділа, не зовсім. Хоч половина з них і були дурнуватими засранцями.

А ті, що зблизилися з поні? Вона не могла уявити, щоб вони добре сприйняли її здобуття дуже вже «традиційних» здібностей, майже ідеальних для будь-кого, хто мав хист до поневолення інших.

Тупі личини, мабуть, ще й намагатимуться задобрити мене, якщо одразу не жбурнуть у мене магією Дружби…

Макс скривилася й похитала головою.

Проблеми на інший день.

Піднявши погляд уперед, вона побачила, що він знову дивиться на шлях. Насупившись, вона спитала:

[А що з тобою? Це ж не так, ніби я єдина з суперзміною форм і псіонічними здібностями. Ти збираєшся кликати мене завойовувати Еквестрію, чи щось таке?]

[За кілька десятиліть і сприятливішої соціополітичної ситуації це могло б стати реалістичною метою. Наразі ж я задоволений виживанням і можливостями для таємних досліджень.]

[Десятиліть? Ти думаєш…] Вона кліпнула. [Зачекай… ти ще й мій вік змінив? Скільки тепер?]

[Несприятливі лабораторні умови не дозволяють дати точну оцінку, але можеш розраховувати на діапазон, подібний до тривалості життя твоєї королеви. Століття як мінімум. У тебе не бракуватиме часу для інтриг, якщо захочеш піднести свої прагнення так високо.]

У Макс щелепа мало не відпала.

Це мало сенс — тривалість життя разом із усіма змінами, які він у неї вніс. Але серед усіх божевільних подій останніх годин думка про те, що вона переживе більшість живого світу, навіть не спадала їй на думку.

Тюк, я безсмертна…

Або принаймні настільки близько, наскільки мінявка взагалі може мати право бути. Лише думка про всі ті роки попереду закрутила їй голову так, що вона ледь не перечепилася об власні копита.

[Це божевілля.]

[У порівнянні з тобою, тривалість життя Дерінг Ду дорівнює одноденці.]

Макс закотила очі. Вона начиталася достатньо вигадок, щоб знати, куди це хилиться.

[Мені взагалі-то лише дванадцять.]

[Ти доросла й придатна до розмноження.]

Вона пирхнула, а тоді винувато похитала головою, коли Дерінг кинула на неї здивований погляд.

[Гадаю, я почекаю, поки мені ще десяток років стукне, перш ніж почати скиглити про те, що всі навколо вмирають, дякую.]

[Май на увазі: тепер ти одна з небагатьох істот із таким життям, що дозволяє впливати на цивілізації у планетарному масштабі. Деякі речі повинні природно випадати з твого поля уваги.] Після короткої паузи він додав: [Або з кола твоєї прив’язаності.]

[Тю, ти ще й мій тато тепер, га? Я зрозуміла; тепер я граю з дорослими кобилами. Візьмуся за відповідальність за весь свій вид, коли захочу. От і все.]

[Гаразд. Не найвища мета, але й не несподівана для когось із твоїм досвідом.]

[Що це ще мало означати? Я мо… знаєш що?] Макс проковтнула гарчання й змусила себе йти рівним кроком. [Мені не треба терпіти це від тебе. Ви, артракі, вважали деякі речі негідними вашої поваги, і саме ті речі вибили вас у небуття. Було б досить тупо з мого боку повторити цю ж помилку, чи не так?]

[Ось чому мене цікавить спостереження за твоїми стосунками.]

Вона підняла брову.

[Тоді чому ти…]

[Ти не враховувала важливих змінних і можливих наслідків. Це виправлено, бодай у розумних межах.]

Макс тихо загарчала й перестала слухати його.

Їй довелося заглушити й думки про майбутнє. Не те щоб вона вважала планування непотрібним, але сама ідея стати матір’ю нового виду мінявців змушувала її почуватися мишкою, витягнутою з затишної нірки просто під відкритий небосхил, де мільйон речей хочуть її з’їсти. Або розрізати для науки.

Мабуть, мала залишитися нікому не відомою засидькою в підвалі…

Ще тиждень тому їй треба було думати лише про їжу, сон, хованки та писанину. Неприємності з місцевою владою завжди були можливі, але принаймні не доводилося надто хвилюватися, що хтось спеціально спробує її знищити. А тепер…

Уф. Досить.

Макс похитала головою, заплющила очі й зайняла мозок орієнтуванням у просторі лише за допомогою звуку й телекінетичного просторового чуття. Принаймні ця вправа могла колись стати у пригоді.

Час йшов, і вони йшли разом із ним.

Зрештою Макс зрозуміла, що може знижувати «гостроту» свого просторового чуття під потребу, й врешті-решт вирішила використовувати ментальний слід Ідракс’їла як маяк, немов метелик, що тягнеться до світла. Це дозволяло їй впевнено йти слідом його кроків, оминаючи каміння та інші перепони, ще й у напівсонному стані, який давав відпочинок, не відключаючи її повністю.

Вона дрейфувала в такому стані якийсь час, аж поки глухий удар і зойк Спекла не вирвали її з напівсну. Кліпнувши, вона побачила, як він відскакує від Ідракс’їла, а Дерінг кинулася вперед і поклала йому копито на плече, щоб він не втік.

- Де ми? - вигукнув Спекл, крутячись на всі боки й відступаючи, доки його зад не вперся в стіну коридору. - Що він зі мною робив?

Ідракс’їл ліниво обвів копитом навколо й відповів:

- Ми досі під землею, в місті. Твоя виснаженість потребувала примусового транспортування; я лише ніс тебе.

- Але…

Дерінг поплескала його по плечу й втомлено всміхнулась.

- Не переймайся, він не робив нічого дивного, поки ти спав. І слухай, ти ще й подрімав, поки решта з нас мусили терпіти три години безглуздого марширування. Непогана угода, га?

Спекл насупився, поки скручувався й вигинався, обмацуючи та перевіряючи кожен сантиметр своїх кінцівок, шиї, грудей і живота, підсвічуючи все яскраво-бірюзовою короною на рогу. Переконавшись, що нічого не зникло й нічого нового не виросло під чи над його жовтою шерстю, він зітхнув і сперся на стіну, кидаючи насторожений погляд на Їдракс’їла, який відповів йому безпристрасним поглядом.

Макс засмикалась у незручній тиші. Вона майже чула, як калатає серце Спекла, і це не полегшувало справи, адже відчутна хвиля його тривоги безперервно лоскотала її апетит.

Хоча винити його було важко. Адже Їдракс’їл зовсім недавно вивихнув йому передню ногу…

Погляд Дерінг постійно сковзав між ними.

Зрештою, Їдракс’їл мовчки відвернувся, але ще до того, як повністю розвернувся спиною, Спекл ковтнув слину й прошепотів:

- Дякую… мабуть.

Їдракс’їл глянув через плече й ледь нахилив голову.

- Будь ласка.

І з тим знову рушив уперед у неквапливому темпі.

Макс різко надіслала йому пінг, пришвидшуючи крок.

[Навіщо це було? Ти спеціально намагаєшся їх налякати?]

[Ні.]

[Тоді навіщо?]

[Страх ще не повністю затьмарив його розум. Він ще може виявитися корисним у сутичці з колишніми товаришами.]

- Ми дістанемось поверхні за двадцять хвилин, - тоді сказав уголос Їдракс’їл, звіряючись із рунним каменем, вбудованим у передню ногу. - Датчики зафіксували значну сейсмічну активність за останні чотири години — ймовірно, спроби саботувати ворота. Можуть бути вжиті й інші заходи, аби перешкодити нашій втечі; сутичка цілком імовірна, якщо там на нас чекатимуть.

Спекл різко спинився.

- Ще бій? Я… я знаю Галлеона. Якщо він хоче завадити нам вийти, то не обмежиться тільки завалом воріт. А Шорт Ф’юз любить поєднувати бомби з пастками…

- Паскудно, але це, мабуть, наш найкращий вихід, - сказала Дерінг.

Спекл зблід.

- Хіба немає іншого виходу?

- Є кілька, але вони тягнуться значно далі, ніж цей, - кинув погляд на рунний камінь Їдракс’їл, а тоді додав: - Серйозні руйнування конструкцій, несправна система життєзабезпечення й подовжений час подорожі експоненційно підвищують ризик виснаження, голодування та нападів органічних покручів. Ці ворота становлять більш передбачувану й керовану загрозу.

Макс зиркнула на Дерінг, і та коротко кивнула.

- Я краще матиму справу з поплічниками Галлеона, ніж із завалом чи отруйним повітрям. Це місце саме по собі пастка для смерті, навіть для мене.

- Якщо… якщо ти так кажеш, - проковтнув Спекл. - То який план?

- Недостатньо даних, - відповів Їдракс’їл, продовжуючи підйом у тунелі. - Оптимальні стратегії стануть очевидні, щойно ми побачимо ворота й опір, який нас чекає.

Далі, піднімаючись угору, вони знаходили все більше слідів поспішної втечі Галлеона: обвалені ділянки стін і стелі, крізь які в тунель сочилася вода, приносячи із собою осад і вапняні плями. Макс помітила сліди копит у галопі на тих поверхнях, а Дерінг часто вказувала на свіжі подряпини й зарубки в камені, які могли залишитися від різких ударів гострих предметів.

Можливо, ті ще й прихопили з собою кілька артефактів, що становило б загрозу для Макс та Їдракс’їла, якби Галлеон розгадав призначення їхніх зачарувань.

Макс аж пересмикнуло від тієї думки.

Вона вже мала «задоволення» скуштувати отруту покруча не так давно; зовсім не хотілося повторювати досвід з магічною отрутою від зброї, створеної спеціально для боротьби з Артраксі.

Вони уповільнити хід, наближаючись до поверхні — щоби зберегти сили на можливий бій і водночас пильніше стежити за пастками. І за пів години обережної ходи інтуїція Спекла справдилася.

- Он, бачите? - прошепотів він, освітлюючи прохід бірюзовим променем.

Макс примружилася. Ліва стіна й стеля там частково обвалились, але тунель був досить широким, аби вмістити дві тачанки поруч, тож у них лишалося чимало місця пройти без потреби дертися через землю й уламки. Будь-хто природно змістився б праворуч — саме там вона й побачила характерний відблиск світла Спекла на майже невидимій нитці, натягнутий горизонтально за шість дюймів від підлоги. Якби вони користувалися тільки лампою, то, найімовірніше, вже зачепили б її.

- Арбалети, - сказала Дерінг, визираючи через нитку та з-за купи уламків. - Непогане облаштування. Я й сама краще б не зробила.

Промовивши це, вона натиснула на розтяжку, і з темряви з вибуховою силою свиснули три болти. Їхні сталеві наконечники висікли іскри об протилежну стіну, перш ніж з брязкотом впасти на підлогу.

Відтоді вони підіймалися з особливою обережністю. Спекл тримав рівний промінь світла, тоді як Макс і Ідракс’їл «стежили» завдяки своєму ментально посиленому просторовому чуттю. Дерінг доводилося покладатися на звичайні очі, але її досвід із пастками дозволяв майже безпомилково передбачати місця ще кількох.

Вони знайшли й знешкодили ще дві арбалетні пастки, обійшли кілька, що були облаштовані для обвалу куп каміння, та особливо жахливу ділянку, де Шорт Ф’юз, мабуть, разом з іншими замаскував десятки динамітів у кожній щілині підлоги, стін і стелі вздовж тридцяти п’яти кроків тунелю, перехрещених розтяжками кожні три кроки. Дерінг пробурмотіла щось про абсурдне перебільшення, тоді як Макс і Ідракс’їл переносили її та Спекла через смертельну ділянку.

Вони розуміли, що краще не чіпати нічого там.

Ще за сотню кроків угору вони натрапили на ряди напівпорожніх ящиків із вибухівкою біля стіни. Навкруги валялися кайла, молотки, розбиті лампи, котушки дроту й мотузки, а на потрісканих ділянках стін виднілися сліди їхнього використання. Повітря тхнуло потом, а хаотичні відбитки копит і сліди штовханини на брудній підлозі створювали враження, що в проході товпилися десятки працьовитих поні, роботу яких раптово перервала панічна втеча до поверхні.

Ворота були щільно зачинені. На їхньому боці лежало зламане полотно лопати — хтось, імовірно, намагався заклинити двері, але держак тріснув, і його розчавило.

Вони оминали вибухівку широким колом, підкрадаючись до кам’яних воріт.

- Схоже, вони збиралися поховати нас як слід, коли двері почали закриватися, - міркувала Дерінг, переводячи погляд від розкиданих інструментів на двері. Потім глянула на рунний камінь на передпліччі Ідракс’їла й додала: - Припускаю, ключ Галлеона вичерпав силу. Це б пояснило, чому вони просто не відчинили їх знову.

Насупившись, Макс підійшла до дверей і завмерла, коли залишалося кроків десять.

Крізь кам’яну перешкоду долинали напружені розуми. Спостерігали. Працювали. Чекали.

- До речі… вони ще там, і не байдикували, - сказала Макс, обертаючись до решти. - Схоже, нам доведеться битися, якщо тільки ви не хочете почекати й сподіватися, що вони зрештою знудяться й підуть.

Вуха Спекла пригорнулися.

- Він не піде. Ти зруйнувала його плани.

- Так, я знаю його тип, - з різким кивком погодилася Дерінг. - Що б не сталося, сьогодні ми це закінчимо.

Ідракс’їл глянув на неї холодно.

- У тебе є план.

- Аякже.

- Він передбачає бій? - Спекл кинув тривожний погляд на двері й те, що чекало зовні, притискаючи до грудей досі трохи набрякле зап’ястя. - Я не придатний до бійки. Я…

- Розслабся. Якщо все вийде, всі вийдуть звідси цілими й неушкодженими.

Тоді Дерінг обернулася до Ідракс’їла, перевела погляд на рунний камінь у нього на передпліччі й скривилася в усмішці. - Але спершу мені знадобиться позичити його, і… що в найменше ви, народе, можете перетворитися?