Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

- Будь ласка, сідайте. - Галлеон плавним жестом копита вказав на сидіння навпроти себе за столом. - У нас є важливі справи для обговорення.

Макс відчула важке крило на плечі, і Шорт Фьюз почав підштовхувати її до вказаного місця, поки її кайдани дзенькотіли на кожному кроці. Дерінг отримала таке ж «запрошення», з додатковими мотузками, що стискали крила, і вже за мить обидві опинилися сидячи навпроти передбачуваного ватажка культистів. Багатий червоний плюшевий м’який диван здався їй майже непристойно зручним — вона б охоче знову заснула б, якби не натираючі кайдани. І п’ятеро вартових поні, що чатували на різних позиціях в салоні.

Макс почула, як двері зачинилися, а засувка остаточністю зловісно впала на місце.

Деякий час ніхто не говорив. Дерінг, Галлеон та його посіпаки просто втупилися одне в одного, оцінюючи. Макс продовжувала тримати маску розгубленості й тривоги, водячи очима туди-сюди, наче налякана кролиця, у пошуках виходу чи імпровізованої зброї. Та нічого корисного: більшість меблів, швидше за все, прикручені болтами чи надто важкі; ніяких люків на килимовій підлозі; а якщо штори й не відкриють — вона навіть не знатиме, чи можна вибити вікно.

У кімнаті вирував коктейль із передчуття, страху, радості, злості й благоговіння — настільки перемішаний, що Макс не могла відрізнити джерела. Коли ж вона намагалася сфокусуватися на Галлеоні, натикалася на глуху стіну: він або вміло приховував свої емоції, або належав до тих диваків, що майже не відрізнялися від статуй. Якщо тільки вона не спробує його «на смак» чи не вловить аромат у ізоляції, то так і не дізнається, чи він теж чейнджлінг.

Зрештою, Шорт Фьюз порушив тишу, гепнувши сідельну сумку Дерінг на стіл. Галлеон відмахнувся від нього, натомість магією витяг рунний камінь і поставив його прямо в центрі прямокутного столу. Сумку ж він відсунув убік, залишивши на своєму сидінні. Камінь усе ще світився, і Макс почула, як у її голові знову зашепотіли голоси.

Галлеон свиснув і підняв брову у питальному жесті до Дерінг.

- Що ж, я б залюбки сказав, що це несподіваний розвиток подій, але треба віддати належне: за якихось кілька тижнів ти досягла того, що я намагався зробити роками. Як?

- Одразу до справи, га? - Дерінг усміхнулася й кинула погляд довкола розкішного салону. - Знаєш, це доволі романтична атмосфера, але ти ж пропускаєш кілька кроків. Більшість джентльколтів хоча б вечерю спершу купують.

- Як щодо копитного сендвіча? - коричнева пегаска підняла копито й гепнула ним об крило, видавши соковитий звук. - Це моя спеціальність!

Галлеон підняв копито й жестом зупинив її, не зводячи суворого погляду з Дерінг. Потім його очі перейшли на Макс, і та зробила все можливе, щоб виглядати маленькою, втиснувшись у спинку сидіння, наче намагаючись втекти крізь неї.

Нарешті, його погляд пом’якшав, і він подарував їм теплу, хоч і стриману усмішку.

- Гаразд, нехай не скажуть, що Забуті не мають манер. Спекл, будь ласка.

- Брате Галлеоне? - озвався єдиноріг-жеребець із синьою гривою й жовтою шерстю, що стояв трохи осторонь.

- Все буде добре. Давай.

- Так.

Поки жеребець порпався десь позаду у чомусь, схожому на холодильник, Галлеон відкинувся на спинку сидіння й зітхнув.

- Ну, оскільки у нас з’явилася нова гостя, вважаю, настав час для представлення. Це ж елементарна ввічливість.

Він усміхнувся до Макс і почав по черзі показувати на своїх підлеглих, починаючи з коричневої пегаски збоку.

- Наша фахівчиня з копитних сендвічів — Вінд Шир; краще не злити її. Великий рудий — Бліззард, один із моїх найвірніших братів у перші дні нашого ордену. Спекл — талановитий науковець, Ферлонг — одна з наших шанованих сестер ночі, а Шорт Фьюз — наш спеціаліст із підривних робіт.

Шорт Фьюз захихотів, наче скнара, що перераховує свої біти.

- У найширшому сенсі цього слова… - додав Галлеон із насупленими бровами. Потім похитав головою і нахилився до Макс. - У вас є ім’я, пані?

- Я… Я Санні Спрінг, - пробурмотіла вона, прижимаючи вуха.

У цей момент Спекл повернувся з пляшкою вина і кількома овочевими сендвічами. Він поклав їх на серветки перед ними, магією відкрив пляшку й розлив вино у кілька дуже кольорових пластикових чашок, які закрив кришками й поставив біля сендвічів. Пляшку він одразу ж прибрав із поля зору.

Дерінг Ду кілька секунд вдивлялася в «трапезу», потім нахилила голову й кинула на Галлеона напівзаплющений, беземоційний погляд.

- Поїлки? Серйозно?

Галлеон знизав плечима, а Шорт Фьюз і ще кілька посіпак засміялися.

- Я знаю, на що ти здатна зі справжнім посудом і столовими приборами, тож сприймай це як комплімент. Якби Вінд Шир мала свій шлях, ти б пила з водяної кульки, чи злизувала б зі столу з копитами, зв’язаними за спиною. Але я люблю думати, що у нас є хоч крапля вихованості.

Вінд Шир хмикнула.

Але Дерінг не здригнулася. Так само, як і Макс.

Коли тиша почала ставати незручною, Галлеон закотив очі й магією відкрив поїлку Дерінг, щоб сьорбнути вина. Те саме зробив і з чашкою Макс, відламав шматочки їхніх сендвічів і з’їв їх.

- Я зняв ваші побоювання? - запитав він, закручуючи кришки назад.

Дерінг фиркнула, але потім зітхнула, підняла чашку двома закутими копитами й зробила ковток. Її очі розширилися.

- Ого. Це гарний вінтаж. Свіжий і м’який, з легкою рожевою солодкістю… «Лайм Ярд», дев’ятсот шістнадцятий, якщо я вгадую. У кого ти його вкрав?

Галлеон тонко всміхнувся.

- Ви мене раните, міс Ду.

- Не чую, щоб ви заперечували.

- Якщо не хочете, віддайте назад.

Дерінг звузила очі й, не відводячи погляду, зробила повільний, довгий і дуже показовий ковток із чашки.

- Лицемір.

- Прагматик, - усміхнулася Дерінг у відповідь і гикнула. - Вибачте. Це занадто добре, щоб марнувати, тож я краще виконаю цю почесну місію.

За інших обставин Макс, мабуть, захихотіла б із вигляду Дерінг Ду, яка п’є з дитячої чашки. Це була б ідеальна компроматна фотографія — або матеріал для чиїхось… фантазій. Вона похитала головою й обрала натомість сендвіч. Немає сенсу втрачати шанс щось закинути в шлунок, особливо зважаючи на ймовірність, що наступної нагоди повечеряти може й не бути.

Поки вони їли й пили, Галлеон показово вивчав нотатки та схеми, які Твайлайт Спаркл надіслала їм через драконячий вогонь, час від часу кидаючи на них критичні погляди й ретельно приховуючи свої емоції. Макс жувала повільно, даючи Дерінг якомога більше часу.

- У вас є справді винахідливі друзі, - зауважив Галлеон. - Шкода, що нам не випала нагода зустрітися з ними.

Дерінг доїла останній шматок сендвіча й підняла брову.

- Щоб ви могли завербувати їх у… чим би ви зараз не займалися?

Після короткого роздуму Галлеон хитро всміхнувся.

- Знаєте, я бачу, коли хтось намагається витягти з мене інформацію, але в цьому випадку поділитися нашими цілями цілком варте ризику. Ви втягнули спільницю у війну, не розкривши їй навіть ставок.

Він повернувся до Макс.

- Хочете знати?

Макс кинула швидкий погляд на Дерінг, потім відвела очі й кивнула.

- Я… гадаю, так.

- Не хвилюйтеся. Я скажу просто. - Він обвів товаришів копитом: - Ми — Забуті, обрані Майстром, щоб розбудити повний потенціал понячої раси. З його древніми знаннями ми піднімемося, аби стати справжніми володарями світу; більше не доведеться терпіти забаганки драконів чи ґрифонів, і ми не знатимемо страху перед Навіженою Магією, як-от Вічновільний ліс, або її породженнями — Найтмер Мун, Дискордом, чи Тіреком.

Він глибоко вдихнув і заплющив очі, піднісши обличчя вгору, ніби ловив краплі дощу.

І тоді Макс відчула, як щось холодне ковзнуло по її свідомості, коли очі Галлеона засвітилися неприродним зеленим сяйвом під опущеними повіками. Його голос завібрував силою, коли він прошепотів:

- Ми шукаємо Майстра. Він дарує нам свободу. Жодних Принцес, жодних Чейнджлінгів. Лише поні.

Дерінг пирхнула.

- Сила й рівність для всіх, так? І вас зовсім не бентежить, що ви всі кличете його «Майстром»?

Надприродна аура Галлеона розсіялася, коли він розплющив очі й насупився.

- Поки, ми не навчимося називати його Братом, цілком доречно кликати його Майстром. Але коли той час настане, навіть Принцеси й їхні Елементи Гармонії зблякнуть у порівнянні з кожним із нас.

- Ага… Я не ведусь. Занадто гарно, щоб бути правдою.

- Ваша віра не потрібна, - відказав Галлеон, витягнувши з торби під столом кілька каменів, схожих на той, що принесла Дерінг, тільки без руни, що світилась. Він розставив їх навколо активного каменя й усміхнувся. - Іронія долі: ваші старання значно допомогли нам у пошуках істинного просвітлення. Ми тепер набагато ближче до Майстра. Допоможіть нам завершити шлях, і понячий рід знайде свою справжню долю.

- А якщо ми не співпрацюватимемо? - запитала Дерінг, склавши перед собою закуті копита.

Галлеон зітхнув і потер лоб.

- Якщо вже знати правду, то я не люблю шкодити поні. Але якщо це наблизить нас до Майстра, я розглядатиму це як прикру, проте необхідну жертву.

Це, звісно, не включає твою власну шкуру. Як зручно.

Зовні ж Макс кинула на Дерінг тривожний погляд і прикусила тремтливу губу.

Дерінг поплескала її по плечу, потім повернулася до Галлеона.

- Тож, чого саме ви від нас хочете?

- Просто, - Галлеон кивнув у бік рунного каменя. - Покажіть, як ви його активували.

Дерінг цокнула язиком і скривилася.

- Ой, це буде трохи складно просто зараз.

Його очі звузилися.

- Поясніть.

- Мені потрібен повний доступ до алхімічної лабораторії й повний місяць. Тож якщо у вас немає цього й Принцеси Луни у вагоні — вам не пощастило.

- Розумію, - Галлеон перевів погляд на Макс і вп’явся в неї очима. - Це правда?

Макс відчула, як над нею нависли тіні, й швидкий погляд угору підтвердив: Вінд Шир і Шорт Фьюз справді схилилися над спинкою її сидіння, в очах — виразне божевілля.

Вона ковтнула й поспіхом кивнула.

- Це вкрай прикро, - пробурмотів Галлеон, задумливо чухаючи підборіддя. - Доведеться везти вас у безпечний заклад і чекати ясної ночі за цієї гидкої погоди…

- Та яка різниця. Ви мене вже зловили, тож кілька днів вас не вб’ють, - відказала Дерінг, дзенькнувши ланцюгами для наочності. - Просто відпустіть її, і я… я проведу для вас ритуал.

- Ні.

Дерінг насупилася.

- «Ні» що?

- Ні, ми залишаємо міс Спрінг із нами, дуже дякую.

- Для чого? - Дерінг кивнула на свої нотатки на столі. - У вас уже є всі наші спільні дослідження в одному місці, і…

- А я знаю, що ви зазвичай не любите подорожувати з напарниками, - парирував Галлеон з лінивою усмішкою. - Отже, вона або незамінна для вашої роботи, або ж це та, про кого ви дбаєте достатньо, аби ми використали її як важіль тиску. Чесно кажучи, прикро, що ви так недооцінюєте наш інтелект.

Він різко кивнув, і Макс пискнула, коли пара коричневих копит упала їй на плечі.

На мить Дерінг охопила паніка — її зіниці звузилися, — але вона швидко відновила впевненість, відкинула гриву й зневажливо пирхнула на Галлеона.

- Та годі, вона була лише моєю помічницею під час ритуалу активації. У мене вже були всі нотатки та реагенти, потрібні для зебрійської термо-таумічної трансмутації; просто дві пари копит кращі за одну, коли йдеться про синхронізацію введення каталізатора. Будь-який із твоїх громил може замінити її.

Дерінг глянула на Макс і винувато всміхнулася:

- Е-е, без образ, Санні.

Перш ніж Макс встигла щось відповісти, Вінд Шир притисла їй праве плече копитом, схопила передню ногу й вивернула за спину так далеко, як тільки могла — та навіть більше. Макс закричала й майже втратила личину, але встигла непомітно розслабити анатомію, щоб зняти біль.

Але стогнати й скімлити їй не довелося прикидатися.

- Та що за… Гей, припини! - закричала Дерінг.

- Скажи «будь ласка». - Голос Вінд Шир тішився від задоволення, поки вона ще сильніше скручувала, женучи новий спалах болю в плече.

Ох, личинки, справи кепські.

Макс кліпнула, витискаючи фальшиві сльози, й спробувала трохи звільнитися від гострого напруження, але Вінд Шир одразу помітила це й вдарила її по морді.

- Якщо не хочеш вивиху, краще стій спокійно, Санні.

- Я б на твоєму місці послухався, - прошепотів у друге вухо Шорт Фьюз. - Кінцівки видають огидний хрускіт, коли вискакують із суглобів. Брр.

Дерінг люто пирхнула й зціпила зуби.

- Гей, ти слухаєш? Я з тобою розмовляю… аааа!

Її рик переріс у крик болю, коли дуга фіолетової блискавки перескочила з рогу Галлеона прямо в її груди. З її сорочки здіймався дим, а грива згоріла клаптями.

- Ні, це ти слухай мене, - гаркнув Галлеон, наставивши на неї копито. - Дипломатія закінчилася, тож перестань тягнути час і віддай нам…

- Гаразд, гаразд, ми збрехали! - пискнула Макс.

Усі погляди звернулися до неї.

Вінд Шир не відпустила, але принаймні припинила скручувати, й Макс змогла вловити загальний настрій у кімнаті. Окрім захоплення Вінд Шир від знущань, інші особливо не переймалися її становищем. Та Спекл і та фіолетово-блакитна фестралка з короткою стрижкою — її ім’я Макс забула — випромінювали легке занепокоєння й співчуття, хоч і тримали байдужі обличчя.

Отже, не всі вони божевільні. З цим можна працювати. Або зараз, або ніколи.

- Ви… вам насправді не потрібна лабораторія чи п…повний місяць… аби камінь запрацював, - залементувала вона крізь ридання. - Але потрібен розчин вогняного каменю й трохи алмазного пилу. Це можна дістати…

- Я знаю, де це знайти, - рішуче перебив Галлеон, ритмічно постукуючи копитом по столу. - Але що з цим робити?

- Це… це прописано там, - мовила Макс, тремтячим копитом вказавши на стос нотаток Дерінг. Потім вона почала плутано бурмотіти набір нісенітниць, дихаючи все швидше й уривчастіше після кожного слова, доки не стиснулася й не прикрила морду вільним копитом, вуха пригорнуті, хвіст підібганий. - О, зорі. У що я вляпалася? Я… я не можу цього зробити!

- Е-е, Вінді, може, полегше з нею? - обізвався Спекл. - Вона ж не Дерінг До.

- Міс Спрінг, - озвався Галлеон цього разу лагідніше, - просто розкажіть нам усе, що треба знати, й я обіцяю, ми відпустимо вас, щойно ритуал завершиться. Домовились?

Макс хлюпнула носом і витерла очі.

- Гаразд. Я тільки… о ні. Мені треба до вбиральні. Я… здається, трохи вже… ну…

Шорт Фьюз пирхнув:

- Фу.

Стиск Вінд Шир трохи послабшав, а Галлеон, Бліззард і Спекл скривили морди.

Дерінг же тим часом вивчала її з ледь піднятою бровою. Макс відчувала її занепокоєння, перемішане з ноткою здивування; та точно щось підозрювала.

За мить Галлеон закотив очі й махнув копитом:

- Гаразд, можеш іти. Вінд, Спекл, проводьте її до дамської й стежте, щоб вона не вчинила жодної дурниці.

Він косо глянув на Дерінг, а тоді знову втупився в Макс.

- Якщо спробуєш зробити щось більше, ніж просто справити потребу, для неї все обернеться дуже кепсько. Ясно?

Вона ковтнула.

- Так, сер.

- Добре. Йди вже. І не барися.

Ще до того, як Макс встигла зрушити з місця, Вінд Шир різко смикнула її за ланцюги й штовхнула до іншого кінця вагона, у бік локомотива. Спекл відсунув засув і пропустив її, а тоді приєднався позаду.

Та щойно вони ступили з купе, двері на протилежному кінці задрижали й загриміли від несамовитих ударів.

- Ви там, я знаю, що ви чуєте мене! - прогримів чоловічий голос, гучніший за гуркіт потяга. - Я — граф Дей Мані з Ґолд Рідж, і вимагаю доступу до моїх законних покоїв у цьому поїзді!

- Хочеш, я виб’ю йому зуби? - спитала Вінд Шир.

Бліззард випрямив плечі й важко попрямував до дверей із холодним блиском в очах.

- Нема потреби. Я сам розберуся. Ви рухайтесь далі… Шорт, негайно загаси це!

- Та вже, добре! - закотив очі Шорт Фьюз і ртом загасив іскристий ґніт на вишневій бомбочці, яку тримав у копиті. З ніздрів у нього вирвався клуб пари, і він пробурмотів: - Ніхто вже не дає мені розважитися…

У двері знову грюкнули.

- Останнє попередження. У вас двадцять секунд, щоб відкрити двері й звільнити моє купе, інакше вас жорстко поб’ють і викинуть у вантажний ящик, наповнений цвяхами, на найближчий трамвай у Бедлендс!

- Хех. Не думала, що він може собі дозволити такий номер, - кинула Дерінг. - Здається, в нього теж свої громили.

Галлеон не відповів. Лише нетерпляче відмахнувся копитом у бік Макс і її охоронців:

- Йдіть. Він нам не загроза.

З цим Вінд Шир зачинила двері вагона й почала гнати Макс до вбиральні. Спекл йшов позаду. Сусідній вагон, мабуть, призначався для слуг, бо мав просте оздоблення й безліч шафок для зберігання.

Вони не зустріли жодних інших поні, і коли перейшли у наступний вагон, Макс скористалася самотністю, щоб краще вивчити своїх супровідників. Випромінювання Вінд Шир смакувало здебільшого легкою, солодкою задоволеністю — такою, яку поні відчувають, коли займаються чимось приємним і заспокійливим. Натомість від Спекла йшов дуже виразний відтінок рожево-червонуватої пікантності, аж слина підступала до язика.

Ну-ну, що ми тут маємо?

Макс ледь стримала усмішку, нишком кинувши на нього погляд. Його очі були прикуті до кожного руху Вінд Шир, особливо в районі її крупа, і не треба бути чейнджлінгом, щоб зрозуміти, що це означає.

Вільний вагон мав вікна достатньо великі, щоб крізь них можна було пролізти, але скло виглядало міцним і, певно, загартованим, здатним витримати сильний удар. Та й навіть якби їй вдалося розбити його, спершу треба було б втекти від Вінд і Спекла — інакше вони схопили б її раніше, ніж вона встигла б зробити тріщину.

До вбиральні вони дісталися швидко, але Макс зовсім не зраділа побаченому. Там поєднувалися туалет і душова, і простору вистачило б на двох поні пліч-о-пліч або трьох у ряд, проте віконце виглядало надто маленьким, аби вона могла протиснутися. До того ж його прикривав гратчастий екран, який спершу треба було демонтувати. Отже, доведеться вигадати інший спосіб позбутися супроводу.

Вона ступила всередину й почала зачиняти двері, та Вінд Шир рішуче заблокувала їх ногою й заперечливо похитала головою.

Макс кліпнула й витріщилась:

- Га?

- Ти не зайдеш туди сама.

- Що? - обурено похитала головою Макс. - Ти не можеш тут стояти й дивитися на мене!

Вінд Шир закотила очі й штрикнула її в груди жорстким пером:

- Викинь брудні думки з голови. Я тут, щоб упевнитися, що ти не витвориш нічого дурного. Або пускаєш мене, або роби все прямо тут, на килимі. Мені байдуже.

Ох, личинки…

Макс завмерла на кілька секунд, обмірковуючи варіанти. Потім пригорнула вуха й відступила, дозволивши Вінд Шир увійти. Спекл залишився зовні на варті.

Оцінивши свої резерви, Макс дійшла висновку, що сил не вистачить, аби впоратися з обома. Вінд Шир сама мала вдосталь сухих, жилистих м’язів, а якби в Спекла виявилися бодай якісь навички бойової магії — вона не протрималася б і хвилини.

- Чи… чи можеш ти замкнути двері? - несміливо попросила Макс.

Вінд Шир підняла брову:

- Навіщо?

- Він жеребець, - занила та.

- Уф, яка ж ти принцеса, - пробурмотіла Вінд, засунувши засув. - От, задоволена?

Час діяти.

Макс схлипнула й витерла сльозу, наблизившись до неї.

- Дякую. Це найприємніше, що хтось робив для мене. Кобили мають триматися разом, розумієш?

Вінд Шир насупилась:

- Що за чо…

Вона не встигла договорити, бо Макс подолала останні сантиметри й припала до її губ із мокрим поцілунком, притиснувши до стіни. Усі підозри розтанули — мозок Вінд на кілька дорогоцінних секунд просто відключився, і Макс скористалася моментом, аби відновити собі ріг. Вона вивільнила магію й влупила найсильнішим закляттям затуманення просто між очі. Жахливо неекономне й виснажливе для не-королівського чейнджлінга, особливо коли потрібен миттєвий ефект, та інших надійних варіантів у неї не було.

Закляття не перетворило суперницю миттєво на бездумну ляльку. Вінд похитнулася, але очі лишилися зосередженими, і вона люто загарчала крізь зціплені зуби.

Зерня соломи!

Макс зойкнула, коли Вінд вгатила їй важкий удар у бік, між ребрами й стегном. На щастя, у чейнджлінгів нирки були не там. Біль був гострий, наче діамантовий пес рив нору в її нутрощах, але принаймні вона могла рухатися й мислити відносно ясно. Зціпивши зуби, Макс стримувала град низьких ударів, вливаючи дедалі більше магії в промінь від рогу до чола суперниці, що пульсував кілька разів поспіль.

Коли Вінд раптово навалилася всім тілом, Макс втратила рівновагу й гепнулася об протилежну стінку кабінки. Але продовжити атаку та не встигла: її зіниці вкрилися зеленим відтінком і роз’їхалися вбік. Вона осунулась на підлогу, а Макс стояла, важко дихаючи й спершися на стіну.

- Гей! - Спекл загрюкав у двері. - Що там відбувається? Вінді?

- Заткнись. Усе під контролем! - гаркнула Макс її грубим голосом.

Кривлячись від болю, вона потерла живіт, а тоді підняла Вінд на копита й кілька разів гепнула об стіну, верещачи та скімлячи вже Саніним голосом.

- Ще раз таке зробиш - пошкодуєш.

- Ой! Я виба-а! Ааай!

- Що-що? Не чую.

- Я вибачаюсь!

Геп! Копито в стіну.

І здавлений схлип.

- Оце вже краще. Тепер прибери за собою, поки я цього не зробила. Повір, не захочеш, щоб я зробила.

Спекл не відповів, але від нього крізь двері віяло полегшенням, перемішаним із щемким, гарячим сумом.

Ого, він і справді по вуха втюханий.

Макс обернулася до Вінд Шир і побачила її, обм’яклу, з напівзаплющеними очима, щокою притиснутою до стіни. У такому стані нічого путнього з неї не витягнеш, а дію закляття вистачить лише на кілька хвилин. Лише материнська магія могла б тримати поні під цим годинами.

План Б.

Вона повернула ногу у природну форму й виділила грудку коконного слизу прямо Вінд у рота. Потім затисла їй пащу й ніздрі, доки та не затремтіла, не заборсалась і зрештою не проковтнула більшість.

Відтягнувши її в кінець кабінки, Макс уважно вивчила мітку Вінд — торнадо, з якого сиплються зірочки. Зафіксувавши в пам’яті, вона стоншила ноги, вислизнула з кайданів і відчинила двері вже в образі стрункої, мускулястої Вінд Шир.

- Що сталося? - занепокоєно спитав Спекл, намагаючись прослизнути повз неї всередину. - Ти вибила її? Брат Галеон буде…

Макс перекрила йому шлях і подарувала млосну усмішку:

- Забудь про принцесу. Зараз ми тільки вдвох, красунчику.

Його щелепа відвисла.

- Га… що?

Вона хижо оскалилась і видихнула йому в морду гаряче повітря. Він скам’янів, витріщившись, навіть коли вона вп’ялася в його губи. Морда вмить почервоніла, і за кілька секунд він заплющив очі, нахилився вперед і обійняв її, огорнувши клубком пухнастої насолоди й жаги.

Макс жадібно всмоктала все, смакуючи червоно-пікантну солодкість, відчуваючи, як вогненна сила наповнює тіло й відновлює виснажені резерви. Спекл тремтів і хитався на копитах, але не відпускав. Вона ж паралельно спрямувала частину енергії в те саме закляття затуманення. Він навіть не помітив.

Зрештою він завалився на спину, розкинувши всі чотири кінцівки, з виразом обличчя між блаженною усмішкою й гримасою. Макс облизнула зуби й задоволено зітхнула.

Оце я розжилася!

Вона висмоктала достатньо, аби вистачило на кілька тижнів спокійного життя — або ж на кілька годин бою, залежно від інтенсивності. У будь-якому разі, вгамувавши голод, їй тепер було значно легше зосередитися на завданні: зняти з поїзда себе й Дерінг Ду. Бажано без травм.

Жоден поні не застукав її за висмоктуванням Спекла, але така вдача навряд чи тривала б довго. Змусивши його проковтнути трохи коконної рідини, Макс запхала обох у кабінку й перекрутила засув дверей чарами. Вона воліла б ще й закувати їх у кайдани, але часу на пошуки ключів не було. Варто було зволікати — і Галлеон міг би послати когось перевірити, чому вони затримуються.

Поліції чи охорони у поїзді не було, і якщо судити з попередньої поведінки кондуктора, на допомогу персоналу залізниці сподіватися теж марно, тож, ймовірно, рятувати Дерінг Ду доведеться самотужки. Потрібно лише підібрати правильне обличчя для цього.

Гм, може, щось непримітне й зовсім забуте.

Зелене полум’я лизнуло її копита, залишивши тьмяно-помаранчеву шерсть, та зупинилося на півдорозі, розвіявшись, щойно в голову закралася інша ідея. Це, мабуть, принесе їй клопотів, але ж…

Та хай йому. Все одно вдруге такого шансу не буде.

Полум’я знову охопило її знизу вгору, і вона постала в подобі кремезного єдинорога-жеребця з міцною, небесно-блакитною шерстю, вишнево-червоними очима та довгою, хвилястою гривою й хвостом темно-індигового кольору. Його тіло було добре збудоване, з нестриженими щітками на ногах — ідеальний набір, щоб навіть найвибагливіші кобили зомліли від одного погляду.

Усміхаючись, Макс помилувалася значно покращеною мускулатурою й пройшлася колом, аби відчути нову ходу.

Чудово. Давно вже не носила цього образу.

Стримавши спокусу пошукати дзеркало, вона тихо рушила назад до купе Галлеона. Дорогою кількома ударами перевірила міцність вікон і домоглася пристойних тріщин, що розходилися від місць ударів. Отже, не загартоване скло. Зламати можна, якщо дійде до крайнощів.

Ландшафти за вікном — пагорби з лісами — не виглядали знайомими, але вона прикинула, що вони вже минули Понівіль і рухаються північно-західною колією до Ванхувера, чи Кристальної Імперії.

З розкішного купе почулося приглушене гупання й крики, і що ближче вона підходила, то сильніше відчувала міазми бравади, роздратування й люті, що просочувалися крізь товсті стіни. Жодна з тих емоцій не була поживною, та й походили вони від занадто багатьох поні, щоб можна було когось виокремити.

- …негіднику, я доб’юсь відшкодування за твоє безсоромне привласнення моїх апартаментів і поцуплених ласощів, або ж хай мені допоможе…

На мить голос жеребця прозвучав гучно й виразно, коли двері рвучко відчинилися й сірий пегас вилетів у коридор.

Вона застигла.

Шорт Фьюз усе ще зосереджено дивився на мешканців купе — вона встигла помітити Галлеона, що стояв навпроти червонолицього, розкішно вбраного земного жеребця з парою кремезних підручних із масними зачісками. Він щось бурмотів собі під ніс, та швидко зачинив двері й подався галопом просто на неї. Побачивши її, він різко загальмував, розкинувши крила, аби не врізатися, і просто витріщився.

- Ем, що там коїться? - спитала вона низьким, гучним голосом.

Шорт Фьюз отямився, ткнув крилом назад у двері й мовив:

- Невдала оборудка з купою м’язів у комплекті. Тож краще тримайся подалі від цього відсіку.

- Ого. Звучить - Шорт Фьюз зиркнув їй просто в очі й насупився. - Слухай, не траплялися тобі дорогою бурий пегас і жовтий єдиноріг?

Вийшов по підкріплення, так?

Схоже, Галлеон потрапив у халепу з тим галасливим багатієм.

Макс почухала підборіддя й похитала головою:

- Ні, не думаю. Хіба що бачила маленьку земну кобилку. Блакитнувато-зелена шерсть. Бідолашка прошмигнула повз мене й побігла далі — виглядала, наче загублене цуценя, що щойно зустріло примару.

Очі Шорта мало не вискочили з орбіт.

- Що?!

- А що, хтось знайомий?

Шорт вилаявся, та вона не почула подробиць — у ту ж мить із купе Галлеона вибухнула какофонія криків, гуркотів і ударів. Він скреготав зубами й заворушився на місці, метаючись між бажанням помчати за підмогою й кинутися назад на допомогу. А тоді вдруге заціпенів — двері розчахнулися, й назовні вистрибнула Дерінг Ду з розкуйовдженою гривою, підгорілою сорочкою й сумкою через плече.

Макс встигла побачити, як нічна поні-найманиця Галлеона тисне когось до підлоги, оголивши ікла, рівно в ту мить, коли Дерінг грюкнула дверима.

Шорт Фьюз кинувся на Дерінг, але Макс підхопила його в стрибку, обхопивши шию, й шваркнула об підлогу. Його погляд затуманився, та він вирвався й умудрився обома задніми копитами вдарити їй у живіт. Вона гепнулася спиною об стелю, але, падаючи вниз, використала імпульс і врізала ліктем йому в живіт. Хрип Шорта перейшов у задушений свист — вона вибила з нього все повітря, після чого зімкнула передні копита на його скронях. Очі закотилися, і він звалився, мов лялька без ниток.

Оце за мій дім, вибухівко перната, подумала вона, стоячи над ним і важко дихаючи від адреналіну.

У купе знову гримнуло, і вона з Дерінг кинули погляд на двері, які здригнулися від чергового удару. Усередині ще тривала шарпанина, до якої домішалися тріск і свист магії.

Макс махнула копитом, кличучи її, й переступила через непритомного Шорта, віддаляючись від купе. Коли ж озирнулася й побачила, що Дерінг не рушила з місця, смикнула головою у бік локомотива й вигукнула:

- Ходімо, поки вони зайняті!

Дерінг обережно рушила вперед.

- А ти ще хто такий?

- Я друг Санні Спрінг. Зустрінемось із нею після того, як зійдемо з поїзда.

Брови Дерінг зійшлися, й Макс відчула кислувату підозру.

- Та невже?

- Послухай, я знаю, що командна гра — це не твоє, але… - Макс кинула погляд на двері, тоді знову на Дерінг і підморгнула. - Ти ж любиш перемогу більше, ніж хапати всю славу собі, чи не так?

Очі Дерінг спалахнули розумінням. Її кивок почався невпевнено, проте швидко набрав рішучості, й вона стрибнула поруч із Макс:

- Гаразд. Тоді вирушаймо.

Макс усміхнулася:

- Добре, тоді ми…

Решта слів застрягла в горлі, коли вона почула хіхікання й потріскування. Обернувшись, вона відчула, як шлунок провалюється вниз: Шорт Фьюз розвалився на підлозі, але, посміхаючись скаженою, хоч і сонною посмішкою, сірником підпалював вишнево-червону бомбу розміром з грейпфрут. Він незграбно поставив її на підлогу й легенько штовхнув — вона покотилася просто до них, мов жирний дзиґа, після чого він остаточно відключився.

- От крабові кошики, - вилаялася Дерінг.

Вона кинулася схопити бомбу, але Макс була швидшою. Вона вхопила її чарами й кинулася в наступний вагон, намацуючи чиїсь емоційні відлуння. Не знайшовши жодних, рвучко відчинила двері, закинула туди бомбу й грюкнула. А тоді миттю повернулася назад до Галлеонового купе — саме вчасно, аби оглушливий вибух струсонув увесь поїзд.

Усі звуки з купе урвалися.

- Біжимо! - крикнула Макс і зірвалася з місця.

Дерінг не треба було повторювати двічі.

Вони обоє прорвалися крізь двері у наступний вагон, і Макс побачила, що бомба залишила на підлозі обвуглений слід серед понівечених сидінь і столика. Найважливіше ж — вона чудово вибила всі вікна для втечі.

- Ти вмієш літати? - запитала вона, коли вони прошурхотіли по розбитому склу й зупинилися біля вікна з найменш зазубреними уламками по краях.

- Оцими? - Дерінг розкрила свої подерті крила й похитала головою. - Зможу протриматися в повітрі зовсім недовго, радше контрольоване падіння, але тоді я остаточно зіпсую пір’я. Ми занадто низько й швидко летимо. І без образ, велетню, але зараз ти значно перевищуєш мою вантажопідйомність. Є шанс, що ти шариш у телепортації, чи левітації?

- Ні. Нам не пощастило, - сказала Макс.

Вона висунула голову й примружила очі, поки вітер роздирав їй обличчя й смикав гриву. Далі попереду колія переходила з кам’янистого ґрунту й трави на металеві арки, що стояли на кам’яних колонах, перекидаючись через величезну прірву. Міст був щонайменше двісті метрів завдовжки й приблизно такої ж висоти в найглибшій точці.

Отже, ми вже біля Галопінґ Гордж. Це може спрацювати…

Прірва дасть Дерінг достатньо простору, аби плавніше загальмувати й зменшити ризик пошкодити пір’я.

- Чекай до прірви, тоді стрибнемо, - сказала вона. - Я знайду спосіб…

Двері позаду розчахнулися, й пролунало гупання швидко наближених копит.

Та що за сіно, дівчині взагалі можна трохи перепочити?

Макс зарядила закляття в ріг, розвернулася й прицілилася в новоприбулого. У вагон на повному галопі врізався Галлеон — із сталевим поглядом та скуйовдженою гривою. Але перш ніж вона встигла вистрілити, у неї врізалася розмита синьо-фіолетова тінь, збивши з ніг і закрутивши світ догори дригом. Чарівний розряд розтанув, а голова з тріском вдарилася об щось тверде. Перед очима замерехтіли й зникли зірочки.

Летюча миша загарчала їй в обличчя, але заверещала, коли Дерінг збила її з боку й уткнула під стіл. Макс проігнорувала їхнє гарчання й боротьбу, зосередившись на скаженому єдинорогу, що наближався до них, із рогом, що палав фіолетовим світлом.

Вона перекотилася й ухилилася від першого пострілу, але другий злегка зачепив її по заду саме тоді, коли вона ховалася за сидінням.

Треба було обрати когось із меншими сідницями…

Стиснувши зуби, Макс здригнулася, коли оглушувальний заряд прошив її нерви блискавками. За кілька секунд вона відновила контроль настільки, щоб виглянути з-за спинки. Вчасно, аби побачити, як Галлеон здригнувся й закричав, коли Дерінг хлюпнула йому щось просто в обличчя.

- Ферлонг, забери сумку! - вигукнув він, безпорадно мацаючи навколо із заплющеними очима, по яких стікала червоно-фіолетова рідина.

Позаду Дерінг летюча миша присіла, готуючись до стрибка. Водночас за вікном трава й камінь зникли з поля зору, і вони відчули низку поштовхів, коли потяг виїхав на рейки мосту.

Макс вистрибнула з укриття й з розгону врізалася у Ферлонга. Не стала чекати результату. Замість цього вона обхопила передньою ногою тулуб Дерінг і, попри її крики, помчала до вікна.

- Ти божевільна? - заволала Дерінг. Її крила билися й тремтіли, але Макс не відпустила.

- Новий план! - перекричала вона вітер, коли вистрибнула у порожнечу, де далеко внизу пропливали дерева й річка.

Через секунду-другу вільного падіння вона виростила собі величезні крила пегаса й загальмувала, застогнавши від болю, коли повітря ледь не вирвало їх із суглобів. Уповільнившись, вона шалено затріпотіла крилами, набрала висоту й зависла під однією з арок мосту. Іржаві металеві ферми не давали жодної можливості приземлитися й виглядали надто гострими й кутовими, щоб вони могли затиснутися в щілинах надовго без травм.

- Не годиться. Потрібно сісти й тікати пішки, - пробурмотіла Дерін. - Швидше, поки ця божевільна кажанка не зайняла вигідну позицію.

Макс похитала головою.

- Вони цього чекатимуть.

- Є кращий варіант?

- Аякже. Але для цього ти маєш сісти мені на спину.

Дерін здивовано підняла брову, але кивнула.

- Зможу. На рахунок три?

- Три!

Макс підкинула її й підхопила, потім склала крила й різко пірнула, а Дерінг розкрила власні. Опинившись прямо під нею, Макс знову розгорнула крила й зітхнула, коли Дерін приземлилася їй на спину, сівши так, аби не заважати крилам. Вона рвонула прямо до опорної колони, різко піднялася перед зіткненням і змахнула крилами, щоб отримати легкий поштовх вперед, — і врізалася у неї всіма чотирма копитами, зависнувши, мов альпініст. Хіба що без мотузки.

Дерінг щось пробурмотіла крізь зуби, коли Макс почала дертися вгору, а ще голосніше — коли вони досягли вигину арки. Метал тремтів під гуркіт потяга, та природна адгезія тримала її, навіть із додатковою вагою.

Відчувши, що Дерінг зісковзує, Макс зупинилася.

- Е-е, мабуть, краще тобі перелізти на інший бік, коли я піду догори дригом.

- Вже роблю.

Макс завмерла, поки Дерінг перебиралася на її груди й живіт, лишаючи чотири копита звисати в порожнечу.

Так, ну взагалі не дивна й не незручна поза, ага…

- Для протоколу, я не…

Дерінг приклала перо до її губ і вказала ним на інший край мосту. Потяг уже перетнув арку, гуркіт віддалявся, і залишався лише вітер. Внизу самотня синьо-фіолетова летюча миша — мабуть, Ферлонг — ширяла колами на пів висоти колон, вдивляючись у густі зарості. За мить до неї приєднався великий рудий пегас.

Як довго ти так протримаєшся? - мовчки спитала Дерін, глянувши на її копита.

Спершу Макс хотіла обуритися: навіщо такий театр мовчання, якщо вони так далеко? Але, розкривши рота, згадала, що кажанів наділяють шаленим слухом. Хтозна, наскільки він добрий насправді, та ризикувати не варто.

Я можу так цілий день, - беззвучно відповіла вона.

Добре. Тоді чекаємо, - кивнула Дерінг.

Ферлонг і Бліззард справді глянули нагору, чи не причепився хтось до металу, але близько не підлітали. Навіть якби й підлетіли, похмуре небо залишало підарковий простір у темряві. Це може змінитися з настанням ночі, та сонце ще стояло високо.

І навіть тоді нікому не спаде на думку шукати когось, хто висить догори дригом під аркою. Навряд чи хтось, окрім Дерінг, бачив її перевтілення.

Так, це стане проблемою, чи не так?

Макс відчувала тривогу й недовіру, що виходили від Дерінг, і чула, як її серце калатає просто в груди, поки вони стежили за пегасом і кажанкою внизу.

А ще, коли навколо стало тихо, вона знову почула примарні голоси — ті самі, що й від рунного каменя. Ймовірно, він лежав у сумці Дерінг. Макс воліла б його викинути, але на згоду Дерінг розраховувати не доводилося. Тож довелося просто намагатися не слухати.

Вона тільки сподівалася, що від цього не з’їде з глузду…

---------------------------------------------------------------------------------------

Ферлонг і Бліззард прочісували місцевість буквально годинами, розширюючи спіралі, щоб охопити все більше простору в обидва боки прірви. Іноді вони спускалися навіть нижче шатра лісу, й Макс припустила, що Дерінг мусила вкрасти щось дійсно цінне, окрім рунного каменя, якщо ті витрачали стільки часу й зусиль. Вона вже й збилася з рахунку, скільки потягів прогуркотіло над мостом у різні боки відтоді, як минув їхній. Увесь цей час Макс і Дерінг лишалися нерухомими й смертельно тихими.

Коли сонце зайшло, й половина неба забарвилася у пурпурово-помаранчеве на тлі темно-синіх гір Єдинорогів на заході, вони нарешті припинили пошуки. Бліззард полетів на північний захід, мабуть, доповідати Галлеону, тоді як Ферлонг зникла в кроні великого дерева над урвищем і більше не виходила.

Хитро. Підкрадається нишком, як завжди…

Напевно, саме так Ферлонг переслідувала їх ще від свого дому.

Її дерево було щонайменше за триста метрів від них, тож Макс нарешті відчула себе досить безпечною, щоб заговорити.

- Нарешті. Я думала, вони ніколи не заберуться, - прошепотіла Макс. - Якщо тільки, ти не хочеш спати на мені всю ніч, треба рухатися. Кращої нагоди нам не буде.

- Ну, ти досить зручна, - з легкою посмішкою сказала Дерінг, проводячи копитом по густому хутру на її грудях. - Де це Санні Спрінг знайшла такого здоровилу?

- Е-е, зараз найкращий час для таких балачок?

- Ти права, дурне запитання. У мене є краще. - Її обличчя різко посерйознішало, і Макс відчула, як щось гостре вперлося їй у бік, коли Дерінг нахилилася ближче й загарчала: - Де моя подруга і що ти з нею зробила, мінявка?

Макс кліпнула.

- Перепрошую?

Дерінг хижо всміхнулася.

- Ну ж бо, не прикидайся. Спершу ти була єдинорогом, а потім витягла крила невідомо звідки, коли стрибнула з потяга. Ріг після того навіть не приховувала, тож не зможеш відмазатися, ніби я щось переплутала чи отримала удар по голові. І твоє чаклунство — зелене, до речі.

- Я… Розумію. Якщо я скажу, що ніякої Санні Спрінг не існує? Я просто вигадала її, щоб влитися в понячче суспільство, а після того, як покинула Спекла й Вінд Шира, перейшла в інший образ.

- Дуже зручна історія. Але краще почни розкривати нутрощі, перш ніж я зроблю це за тебе. Я й не таких здорованів валяла — лише з ложкою та чашкою. - Вона сильніше вперла гострий предмет у шкіру Макс і багатозначно повела бровами. - Уяви, що я можу зробити з консервним ножем.

Вона, мабуть, і справді це мала на увазі. Макс не відчувала від неї жодної брехні — лише похмуру рішучість і трохи страху за свою «зниклу» подругу. Хотілося б їй відпустити дотеп у відповідь, але будь-який скандал загрожував привернути увагу Ферлонг до їхнього укриття.

- Що треба, аби ти повірила, що я була з тобою від самої хвилини, як ти вдерлася до мого дому?

- Ха. Жодних підказок. Починай говорити.

Макс на мить зібрала думки й зухвало всміхнулася.

- Таємний інгредієнт у твоєму чаї вчора? Це те саме, чим ми тримаємо поні непритомними в коконах. У напої воно миттєво присипляє, а якщо ще й легені заповнити — то майже без кінця.

В оці Дерінг сіпнувся м’яз, і вона скривилася, глухо хрипнувши: - Ти… що? Ти змусила мене випити свої виділення?

- Секреції, - поправила Макс. - Зовсім інша річ. І абсолютно безпечно. Пам’ятаю, ти навіть просила добавки.

- Я… Хе. Добре, це було непогано. Майже повірила, - Дерін розсміялася й похитала головою. - Але простіше пояснення це не відкидає; ти могла шпигувати від самого початку.

- Можливо. Але чорні камені, від яких ви шаленієте, можу активувати лише я. І майже впевнена, що тільки тому, що я — мінявка. Я не дитя якогось некроманта чи чаклуна, але моя мама якось перемогла принцесу Селестію в чесному бою.

Дерінг відкрила рота, потім повільно його закрила. Макс ледь не бачила, як у неї в голові крутяться шестерні, поки вона відводила погляд у роздумах.

- Я права, так?

- Можливо, - буркнула Дерінг, насупившись. - Але ж ми знали про ці камені вже сотні років. Ти серйозно хочеш сказати, що жодна мінявка за весь цей час на них не натрапила?

- Ага. Це майже як сказати, що всі давно мали б зрозуміти, що Дерінг Ду цілком реальна, - зухвало усміхнулася Макс. - Але це ж маячня.

Дерін примружила очі.

- Приймається.

Вони замовкли. Сонце вже сховалося за горами, і вітер стих до рівномірного шелесту дерев внизу. Ідеальні умови для дрімоти або нічного планерування.

Зрештою, Дерінг зітхнула й перестала тицяти Макс своїм гострим знаряддям.

- Гаразд, кращого пояснення в мене немає, а зараз не найзручніший час для перевірки фактів. Тож доведеться повірити твоїй версії… міс Спрінг.

- Оце дух! - озвалася Макс голосом Дерін.

Вуха Дерін сіпнулися, вона кліпнула кілька разів і сказала:

- Це я так звучу?

- Ага, - кивнула Макс і повернула собі хрипку, справжню інтонацію. - До речі, моє справжнє ім’я Максілла. Просто клич мене Макс.

- Ти хлопець, чи дівчина?

Макс закотила очі.

- Дівчина. Але для чейнджлінга це взагалі неважливо, якщо мова не про запліднення яєць.

- Ясно. Але, мабуть, ти не захочеш, аби я називала тебе справжнім ім’ям, коли ти переодягнена. Як мені тоді кликати цього велетня?

Ой, личинки…

Макс прикусила губу.

Вона точно засудить мене за це, так?

Зібравшись із духом, вона знову перейшла на героїчний, мужній тон.

- Я — Валінт Дон.

Дерінг повела бровою, ледь стримуючи сміх.

- Трохи гучно, як на мій смак. І з твоїм розміром та розфарбуванням ти ніде не загубишся. Хіба що на карнавалі.

- Ну, я подумала: якщо вже це мій єдиний шанс потрапити у пригоду Дерінг Ду, то вийду як власний персонаж.

Дерінг хмикнула.

- Гей, полегш мені життя трохи! - обурено загарчала Макс. - Це мій перший персонаж, і я до нього трохи прив’язана. Так, спершу він був жахливий, але на п’ятому чи шостому фанфіку я вже навчилася краще його прописувати. Принаймні він не червоно-чорний алікорн.

- Дякуй Селестії за такі дрібні милості. - Вона передьоргнулася, потім тицьнула одним з крил Макс і сказала: - Але все одно алікорн.

- Я схитрувала, бо ми були в глухому куті. Насправді я мала бути єдинорогом, якщо ти пам’ятаєш.

- Ага, ага, - сказала Дерінг примирливою усмішкою. - Розслабся. Я не засуджую.

Макс примружила очі.

Дерінг Ду протрималася з абсолютно серйозним обличчям аж цілих дві секунди, перш ніж з неї вирвався смішок. Оговтавшись, вона винувато всміхнулася й сказала:

- Добре, можливо, трішки засуджую. Але принаймні ти добряче мене переконала, що ти таки Санні Спрінг.

- Ага.

Макс кинула погляд на дерево Ферлонг, але воно було надто далеко, щоби щось розгледіти. До того ж вона вже занадто довго дивилася в інший бік, аби бути впевненою, що та не знайшла собі нову засідку. Тож залишалося діяти з припущенням, що вона не стане змінювати таку вигідну позицію.

- Нам і справді варто звідси вибиратися, - продовжила вона, обернувшись до Дерінг. - Досить дивно весь цей час вести з тобою розмову, поки ти лежиш на мені. Я здивована, що злізти з мене не було твоїм першим пріоритетом… та-а-а, це прозвучало зовсім не так, як треба…

- Дуже цікаве формулювання, Вайланте. Це в тебе така фантазія чи що? - на обличчі Дерінг розквітла широченна усмішка, коли вона погладила щоку Макс копитом. - Може, я просто використовувала скепсис як відмовку, щоб іще трохи потулитися до цього гарно витесаного жеребця, а?

Якби у Макс зараз були розкриті її справжні крила, вона була б упевнена, що ті негайно запалали б яскраво-блакитним і бірюзовим. А якби вона написала таке у своїй історії, то миттєво опинилася б у центрі натовпу розлючених читачів, які звинувачували б її у банальному, дилетантському виконанні бажань автора.

Вона кілька секунд дивилася на Дерінг Ду, насупившись.

- Ти з мене знущаєшся.

Голова Дерінг трохи схилилася набік.

- Та невже?

Прокляття, у неї відмінне покерфейс. Макс навіть не відчувала її емоцій на смак.

Мовчанка затягнулася.

Аж поки Дерінг Ду не хіхікнула.

- Це був жарт.

З Макс вирвався зітх.

- Добре, тепер можемо…

Її слова урвалися болісним стогоном, коли Дерінг раптово навалилася на неї, сильно придавивши, й втиснула копито в ребра.

- А може, й ні? - у її очах блиснула сталь, коли вона нахилилася ближче.

Макс здригнулася, коли Дерінг поцілувала її в щоку.

Що за...? Вона тільки витріщилася, з округленим від здивування ротом.

- Просто пам’ятай: не ти одна вмієш грати в ігри, - прошепотіла Дерінг їй на вухо, потім поплескала сідельну сумку для наголосу. - У мене досі є відкривачка для консервів, плюс ціла нова торба трюків, які Галлеон не мав би залишати під копитом. Не змушуй мене шкодувати, що я тобі довірилася, і ми обидві вийдемо з цієї пригоди живими й неушкодженими. Домовились?

Її ствердне «так» прозвучало писком, тож Макс одразу перейшла на швидке кивання.

Заразна усмішка Дерінг повернулася так легко, ніби нічого й не сталося.

- От і добре! Тепер який у тебе план, як ми виберемося звідси?

Прокляття, що це щойно було? Дерінг Ду не мала бути такою страшною! Це що, я щойно програла поні у власні жахливі штуки чейнджлінгів?

Макс повільно й глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись.

Ну, це ж Дерінг Ду, то соромитися нічого.

Видихнула повітря через ніздрі.

Ага, повторюй собі це далі.

- Добре, залиш це мені, - сказала вона, вдячна, що голос нарешті перестав тремтіти.

Вибратися на колію виявилося трохи складно, але вони впоралися майже безшумно й висунулися з боку, протилежного до засідки Ферлонг. До того ж рейки були на вищій висоті, тож якщо вони просто залишатимуться на дальньому боці й триматимуться низько, то лишаться повністю поза лінією зору фестралу.

Вони рушили назад на південний схід уздовж мосту, ставлячи копита обережно й рівно, щоби випадково не видати себе цоканням, якщо раптом стихне вітер у невдалий момент.

Зрештою, вони дісталися кінця мосту й перейшли на риссю, щойно знайшли м’яку, трав’яну землю, що глушила їхні кроки, прямуючи на південь у бік лісу, наскільки дозволяв рельєф. Тьмяне місячне світло, що пробивалося крізь хмари, досі забезпечувало їй достатньо видимості, хоча Дерінг, очевидно, було набагато складніше орієнтуватися за таких умов — вона час від часу спотикалася об уламки чи нерівності грунту.

Вони зупинилися лише тоді, коли забралися так глибоко, що навіть патрульний фестрал не мала жодного шансу побачити чи почути їх із будь-якої розумної висоти. Кам’яний навіс із напіввивернутим деревом, що спирався на нього, давав їм гарний захист від різкого вітру й укриття від сторонніх очей у небі.

- Ну… це був… ще той гак, - видихнула Дерінг між хрипкими вдихами, вмощуючись на хрумкому шарі листя й починаючи перевіряти вміст своєї сідельної сумки.

- Тут без заперечень… - Макс на мить зосередилася, щоб прибрати крила, й відразу ж бухнулася виснаженим клубком, щойно зелене полум’я згасло. Вона хмикнула. - Хоча, не те щоб я скаржилася. Це було навіть трохи кру…

Холодок пробіг їй по спині, коли вона знову відчула ті крижані, липкі голоси, що прослизали на задвірках її свідомості. Коли ж озирнулася й побачила Дерінг Ду, яка розглядала в копиті чорний, інертний рунічний камінь, Макс скривилася й відсунулась трохи далі у свій бік сховку.

Майже забула про ці штуки…

- Галлеон забрав наш камінь, але я примудрилася поцупити один із його власних, поки він не дивився, - сказала Дерінг.

- Ми ще й усі записи втратили, так?

- Зате отримали деякі його. Тож не повний провал. - Дерінг усміхнулася й розгорнула карту, всіяною нотатками, кружечками та хрестиками, й розстелила її на листяному долівці. - Якщо я правильно розумію, ми щойно знайшли наступний пункт призначення: Ґаллеон планує розшукати свого “господаря” в горах далеко на захід від Білохвостого лісу.

Макс вдивилася в карту й потерла підборіддя.

- Ну звісно. Обов’язково десь глибоко в незвіданих землях.

- Для археологічної спільноти вони зовсім не незвідані, - заперечила Дерінг, помахавши перед нею пером. - - Руїни там знайшли ще давно, але вони лежали надто глибоко в небезпечних землях і не були достатньо складними, аби вартувати подальших розкопок. Кілька стін тут, трохи мощення там… Нікому з того часу й на думку не спадало придивитися уважніше.

- Аж до цього моменту.

Дерінг кивнула.

- Аж до цього моменту. І схоже, що ці камені можуть бути ключами, які потрібні Галлеону. Ти ж бачила, як його аж трусило від бажання дізнатися наш секрет активації. До речі…

Вона простягнула камінь Макс.

- Не бажаєш показати демонстрацію?

Макс скривилася.

- Обов’язково саме сьогодні вночі?

Дерін зберегла серйозний вираз і не відвела копита.

- Я не буду тебе змушувати, але якщо не отримаю підтвердження, що ти не збрехала, я не можу довіряти тобі своє життя, коли засну. А мені дуже кортить хоч трохи поспати цієї ночі.

Це випробування, чи не так?

Живіт і ребра боліли від сутичок із Вінд Шир та Ферлонг, а кінцівки відчувалися, наче вже перетворилися на желе. Та коли вона помітила кілька свіжих синців на задніх ногах і шиї Дерінг, а також довгий поріз уздовж лівого боку, вкритий засохлою кров’ю, то вирішила, що їй, мабуть, зовсім не сподобається прокинутися вранці поруч із роздратованою й, можливо, агресивною супутницею, яка не виспалася. З її розкуйовдженою гривою й почервонілими очима Дерінг виглядала не менш виснаженою, ніж сама Макс.

Зітхнувши, Макс підвелася на всі чотири й натягнула впевнену усмішку, якої не відчувала.

- Ну що ж, якщо Вайлант Дон мав би бути справжнім джентлькольтом, доведеться зіграти роль як слід.

Дерінг закотила очі, але куточки її рота таки потяглися вгору, коли Макс простягла копито.

Вона зупинилася за кілька сантиметрів до каменю. Голоси в голові зросли до моторошного хору, й мозок наче засвербів.

- Цей відчувається трохи інакше, - попередила вона, насупившись. - Не знаю, що зі мною станеться, але…

- Не хвилюйся, здоровила. Якщо тебе вирубить — я тебе прикрию.

Щойно її копито торкнулося каменю, голоси стихли. Світ потьмарився настільки, що навіть їй стало важко розрізнити довколишні дерева. З-під землі піднялися темні колони, й здавалося, ніби довкола матеріалізувався похмурий амфітеатр, наклавшись на ліс. Вона й далі бачила Дерінг Ду, але позбавлену барв, завмерлу в часі, що навіть не кліпала. Тисячі очей оточили її, мерехтячи, наче чорні зорі.

За кілька митей із землі здійнялася хмара диму й зайняла простір, де щойно була Дерінг Ду. Вона згустилася з пітьми у хітинову постать, що страшенно нагадувала королеву мінявців, однак мала масивнішу, приземлену мускулатуру жеребця-земнопоні. Усе інше виглядало крихким і примарним у порівнянні.

Макс не могла поворухнутися. Вона ледве кліпала.

Бірюзові очі істоти пронизували саму її душу, і темрява довкола спалахнула барвами.

Вона відчула себе кометою, що мчить над ріками, деревами, пагорбами й горами, прямісінько в темний тунель, що вів у серце світу. А потім… місто чорних кам’яних арок, веж і мостів.

- Іди.

Її потягнуло вперед, та раптом тиск навколо зник, і вона знову побачила ліс і Дерінг Ду. Постать нахилила голову ледь помітно, наче здивовано.

Вона простягнула копито, аби торкнутися обличчя Макс…

Ой, личинко, тільки не це.

Макс зібрала докупи всю свою волю, відштовхуючись і тілом, і духом. Зовнішній світ поволі повертав рух — повільними, тягучими частками миті. Просто перед тим, як копито торкнулося її підборіддя, щось урвалося, і Макс відсахнулася назад, зойкнувши та впавши на круп.

Дерінг випустила камінь і кинулася до неї.

- Що сталося?

- Думаю, той Галлеонів «господар» насправді може бути мінявцем. - Вона скривилася й потерла скроні, намагаючись пригадати подробиці видіння. - І ти мала рацію щодо мапи. Він показав мені шлях. Гадаю, я впізнаю вхід, коли побачу.

- Ну, це зовсім не зловісно, - сухо прокоментувала Дерінг.

- І все ж… воно того варте. - Макс кивнула на сяючий рунний камінь і слабко всміхнулася. - Тепер віриш мені?

Дерінг Ду перевела погляд на камінь, тоді всміхнулася й легенько стукнула її копитом по плечу.

- Так, вірю. А тепер іди відпочинь. Я візьму першу варту. Вранці поговоримо докладніше.

Макс допленталася до найзатишнішого куточка під скельним виступом і впала з полегшеним зітханням. Шепоти й далі ворушилися в її голові, та сил перейматися ними вже не було.

Втім, вона все ж відчула обов’язок проявити трохи ввічливості.

- Ти впевнена? - запитала вона, широко позіхаючи, тоді як Дерінг сховала камінь у торбинку й відійшла трохи далі, де краще проглядалася місцевість.

Дерінг сіла на задні ноги, і Макс відчула крізь її оболонку недовіри солодкий золотавий присмак гордості з домішкою товариства.

- Так, впевнена. Ласкаво просимо в команду, Макс.