Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

- Пробратися туди може виявитися трохи важче, ніж я думала, - сказала Дерінг Ду.

Мружачись від помаранчевого сяйва вечірнього сонця, Макс побачила, що культ Галлеона звів чималий військовий табір біля підніжжя гори, приблизно за три сотні метрів від їхнього укриття високо на гілках велетенського дерева тропічного лісу. Глибока й широка річка відділяла їхній бік долини від застави, тож можна було не надто боятися, що розвідники чи вартові знайдуть їх пішки. А ще шум бурхливої течії, ймовірно, заглушав гострий слух будь-яких фестралів, яких Галлеон міг найняти.

Кільце здебільшого голої землі й пнів оточувало заставу. Стіни заввишки у чотири метри були складені з колод; вони здавалися досить товстими й міцними, щоб витримати напад зграї дерево-вовків чи розлюченої мантикори. Вони огороджували всю територію, окрім тієї частини, що прилягала безпосередньо до підніжжя гори. Кластери загострених барикад перед стінами виглядали перебором, але Макс і гадки не мала, яка дичина може чатувати у довколишніх джунглях.

Немов на підтвердження її думок, десь у гущавині над головою засичала змія, і довелося відволіктися, схопити її магією та відкинути на молоде деревце далі вниз, аби та не спробувала вчепитися зубами в неї чи Дерінг Ду.

По обидва боки від брами, що виходила до річки, стояли дві вартові вежі з добрим оглядом на навколишню місцевість. Всередині застави горіли жаровні й смолоскипи, а над нею Макс нарахувала трьох чи чотирьох пегасів, що снували туди-сюди, розганяючи хмари, які могли б затулити огляд. Поні патрулювали територію парами, і, судячи з диму, що здіймався зсередини стін, інші були чимось зайняті, хоч і важко було сказати, чим саме.

Десь у центрі того метушливого укріплення містився вхід до стародавнього міста, й найімовірніше, Галлеон вже знайшов спосіб туди пробратися. Інакше навіщо було б зводити таку оборону?

Макс тихо присвиснула й похитала головою.

- Це божевілля. Як вони так швидко це все збудували?

- Ніколи не недооцінюй фанатизм, - відповіла Даринг, не зводячи погляду з мети. - І глибокі гаманці. У нього є друзі на високих щаблях.

- Ага. Тоді який план?

Даринг приклала копито до підборіддя й задумливо насупилася.

- Здається, я розібралася з їхнім графіком патрулів; він досить розслаблений, щоб у нас був короткий проміжок часу перелізти через стіни, але що чекає нас усередині — гадки не маю. Жодних гарантій, що буде де сховатися, та й можемо ввалитися просто на вечірку, хто знає.

Макс помітила верхівки кількох полотняних наметів, що виглядали з-за стіни.

- А якщо відволікти їх? Упевнена, що всередині здебільшого намети. Трохи вогню — і справа зроблена...

- Раз ми їх вже так надурили. Не думаю, що вдруге клюнуть, - похитала головою Дерінг. Вона знову глянула на заставу й тихо загарчала. - Ех, якби вони були з тих культів, що носять мантії й маски. Схопили б пару заблукалих — і можна було б зайти, мов господарі. Шкода, що ти не можеш накинути маскування й на мене.

- Ми взагалі знаємо, що робити, коли вже проберемося туди? - запитала Макс.

- Не зовсім. Поки не побачимо, що він там має, - задумливо озвалася Дерінг. - Спершу треба розвідати місцевість, тоді вирішимо, як діяти далі. Думаєш, зможеш прокрастися й підглянути, не здійнявши тривоги? А може, ще й вибити вартового з однієї з веж?

Макс прикинула відстань між вежами й висоту до землі. Залежно від шуму довкола й пильності охоронців, вона цілком могла б знешкодити їх по одному, не привертаючи уваги.

Вона усміхнулася Дерінг.

- Без проблем. Для цього я й вилупилася.

- Чудово. Просто пробирайся всередину, і якщо вдасться тихенько пройти повз кількох охоронців — подай сигнал, і я знайду спосіб приєднатися. Якщо ж виявиться надто важко чи нас розкусять — тікай. Зустрінемось тут, як тільки відірвемося від погоні.

Макс потерла копита.

- Супер. Вирушу, як стемніє.

- Домовилися. Не варто давати їм зайву перевагу, — Дерінг зиркнула на небо й насупилася. - Залишається сподіватися, що його фестрал не стоятиме на варті, коли ми зробимо хід.

Макс фиркнула. Після цілого дня перельоту з моменту їхньої пригоди в дивному селі, їй аж свербіло повернутися до звичного діла. Проникнення? Бійка? Вона знала, як із цим впоратися. Гарна зміна після дивних каменів і руїн, що мутили голову. Навіть зараз вона відчувала, як рунічний камінь, захований у сідельній сумці Дерінг, лоскоче її свідомість шепотами таємниць.

Вона придушила тремтіння й перевернулася вниз із гілки, чіпляючись за неї двома задніми копитами. Склала передні й позіхнула. До заходу сонця лишалася година, а ще пару годин потому ніч стане достатньо темною для вилазки. Тож можна й задрімати перед веселощами.

- Розбудиш, коли час вирушати?

Дерінг кивнула.

- Звісно.

Макс мусила визнати: сюрчання комах і мелодійні трелі тропічних пташок у цій місцевості були напрочуд ефективною колисковою…

Кілька годин потому, коли темрява остаточно опустилася, вони без особливих труднощів підкралися ближче до застави Галлеона. Звідси Макс могла роздивитися дрібніші деталі патрульних, і вона перетворилася на єдиноріжку з темно-зеленим тьмяним хутром і бурим волоссям для кращого маскування в тіні. Вона б віддала перевагу вигляду пегаса, але літати було надто ризиковано, а ще жодного з них, здається, не поставили на наземне чергування.

Нічого страшного. Вона й так впорається.

Дерінг примостилася на високому дереві біля краю галявини, щоб стежити за обстановкою, а Макс поповзла вперед внизу. Хоч смолоскипи й жаровні палали яскравим полум’ям, освітлюючи територію, надмірна яскравість радше шкодила нічному зору. Для пегасів у небі все, що не лежало у вогняному сяйві, розчинялося в темряві, і навколо застави тіней вистачало.

Вони повалили дерева й вирубали хащі, та нерівний ґрунт і розлогі корені залишили без змін. Це дало Макс чимало темних западин і ям у болотистій землі, де можна було затаїтися, поки патруль проходив повз. Ті, що ходили зовні, майже не розмовляли, проте вона відчувала їхнє занепокоєння, бо поза стінами було небезпечно.

Макс рухалася повільно, перескакуючи з тіні в тінь за схемою й у проміжки, які підказала Дерінг, аби скористатися прогалинами в розкладі патрулів. Коли вона підібралася вже за якихось п’ять метрів до стіни, то почула голоси зсередини, змішані з гуркотом інструментів, дерева й каменю. Хоча їй і не потрібно було цього шуму, аби прикрити власні кроки. Піднявши голову, вона розгледіла силует вартового на вежі, що спирався на поруччя й випромінював сіруваті, тьмяні хвилі нудьги та млявості. Він, мабуть, і без довколишнього гамору нічого б не почув і не помітив.

А ще запахи.

Вона глибоко вдихнула носом і зітхнула, коли впізнала запах смажених горішків, запеченого сіна й цілого асортименту інших обсмажених смаколиків. Після майже тижня на дикій рослинності вона не могла стримати слиновиділення від самої думки прихопити трохи їхньої їжі, якби трапилась нагода.

Зосередься! Спершу робота, наїстися можна й потім.

Змахнувши з шерсті кількох багатоніжок, Макс обережно проповзла під загостреними барикадами й звела погляд на стіну. Вони добре потурбувалися, щоб зрізати всі гілки чи виступи, які могли б допомогти піднятися копитами, мотузкою чи гаком. Але для мінявця це не становило проблеми. Ба більше, вони навіть потикали нагорі колод щось схоже на бите скло й цвяхи — мабуть, щоб рвали мотузки й чіпляли одяг. Це могло ускладнити справу, та достатньо буде трохи більшої обережності, аби не порізатися.

Зазирнувши за стіну, вона побачила ряди наметів, акуратно розставлених колом, різних розмірів залежно від призначення — тимчасове житло, склади чи майстерні. Навколо центрального майданчика стояли верстаки, лавки й стоси розкритих ящиків, де майстрині — здебільшого земні поні та єдинороги — трудилися над зброєю й більш постійними укріпленнями. Вона розгледіла арбалети, списи, тарани, опорні колони, дошки для покрівлі…

Як вони все це так швидко сюди дотягли?

З іншого боку табору вона помітила з пів десятка возів і навіть три чи чотири повітряні колісниці, припарковані біля напівзбудованої хатини.

Ага.

Від усього форпосту йшло загальне відчуття передчуття, змішаного з бадьорим ентузіазмом. Це нагадало Макс світлини тих містечок, які виросли за ніч, щойно хтось знаходив поклади золота чи магічних кристалів серед дикої місцевості, — щонайменше сотня поні.

Руїн вона не бачила, проте мала непогану здогадку, з чого почати пошук. Усе укріплення ніби втиснулося в підніжжя гори, з двома «пальцями», що стирчали під прямим кутом по обидва боки. Там, у кутку, вони поставили величезний намет-павільйон, а серед кущів і дерев, де не могли звести стіну, наставили додаткові колючі барикади. Вочевидь, ще й дротом обтягнули, щоб відбити бажання прокрастися з того боку.

Макс окинула поглядом усе це за якихось десять секунд, і, не відчувши нікого під собою на землі, почала обережно просуватися вбік, до найближчої вартової вежі. Єдиний її мешканець випромінював емоції когось, хто вже майже заснув.

Наче кішка, вона видерлася на верх стіни й прудко перелізла через огорожу на квадратний дерев’яний поміст вежі, майже не скрипнувши. Молодий вартовий стояв, склавши передні ноги на поруччя, а голову поклав зверху. Макс завмерла, коли його вуха сіпнулися в її бік, та він навіть не обернувся. Здавалося, утримання напівзаплющених повік займало в нього всі сили.

Що ж, не всі можуть бути професіоналами.

Вона підкралася ближче, майже дихаючи йому в потилицю, й наклала закляття, що гасило свідомість, роблячи це повільно й обережно, аби мінімізувати зелений відблиск рога. Він видихнув і осів, і їй довелося підхопити його, щоб він не вдарився головою об підлогу. Та вона навмисне не дала стільки сили, щоб він остаточно знепритомнів.

І тут у голову прийшла ідея. Ризикована, але надто приваблива, щоб відмовитися.

Вона ніжно погладила його щоку й шию.

- Ммм… ще п’ять хвилиночок, мамо… - пробурмотів він.

Макс розпливлася в усмішці.

Мамин синочок? Чудово.

Схована від поглядів дерев’яними дощечками парапету, вона лягла на підлогу й пригорнулася до жеребця, мугикаючи тиху мелодію й лагідно перебираючи його гриву. Він потерся носом об її шию й задоволено всміхнувся.

Макс обережно пила його теплу, солодку ніжність. Голод підштовхував її до більш жадібного годування, але це могло викликати кошмари, а в їхній ситуації — явно не те, що треба. Їй вистачило невеличкого підживлення, щоб підсилити свої запаси на випадок, якщо щось піде не так, і щоб він надовше залишився поза строєм, поки Дерінг Ду прокрадеться слідом. Та й останнє, що їй зараз було потрібно, — це аби хтось розпізнав у жертві емоційні травми, спричинені надмірною «годівлею» чейнджлінга.

Хвилинка — максимум.

Ну гаразд, може, дві…

Вона залишила його солодко дрімати на підлозі вежі й злізла на землю. Тиха, як тінь, вона пробралася між наметами й швидко подалася до великого павільйону. Більшість сектантів була зайнята справами, тож лише двоє-троє поні кинули на неї оком, та й ті були занадто заклопотані, аби приділити більше уваги. Вона навіть умудрилася прихопити кілька картопляних скибочок із чийогось забутого обіду й похрумтіти на ходу.

Нарешті ряди наметів закінчилися, відкривши чистий вид на павільйон. Він здіймався десь на два поверхи заввишки, достатньо великий, щоб умістити вхід до…

Макс зашипіла, коли непроханий спогад пронизав голову гострим болем. Потираючи чоло й зиркаючи на павільйон, вона уявила собі велетенські кам’яні ворота, що вели у саме серце гори. Вона вже бачила їх. У чужих спогадах. Довгий темний коридор, що тягнувся милями під…

Вона різко мотнула головою й відкинула ті думки, перш ніж вони знову викликали безглузду мігрень. Було куди важливіше завдання: відкрита ділянка землі між нею й павільйоном, що проглядалася майже з усіх робочих столів. А ще кілька влучно розставлених жаровень, які не залишали жодної тіні для схованки.

Не має значення. Я тут своя.

Макс ішла впевнено, з метою, розміреним кроком і нейтральним виразом обличчя, не зводячи очей з мети. Багато хто бачив її. Ніхто не запитав ані слова. Навіть троє робітників, що мало не зачепили її, коли вона входила в павільйон.

Всередині була справжня бруківка, схожа на чорні камені, які вона бачила в тому селі. У скелі гори було вбудовано стіну — таку, яка могла приховувати вхід у катакомби чи таємний прохід, але її поверхня була абсолютно гладкою. Жодних арок, жодних колон, жодних прикрас, що вказували б на важливість. Вона виглядала просто як величезна плита, врубана в гору, мов іграшковий блок, вставлений для сміху. Гладенький чорний камінь різко контрастував із блідою, шорсткою вапняковою породою гори.

Не дивно, що археологи відмахнулися від цього, мов від неважливого. Її нав’язані спогади наполягали, що вхід до міста саме тут, але очі не бачили навіть натяку на таємні двері. Лише порожня стіна, мов полотно, яке художник так і не почав розписувати.

Макс насупилася.

Так не може бути. Я ж пам’ятаю…

- Щось потрібно? - пролунало хрипке запитання.

Макс стримала порив кинутися в бій від раптового сплеску адреналіну.

По обидва боки стіни стояли двоє земних поні з піднятими списами. Жеребець і кобила.

Окинувши поглядом павільйон, вона помітила праворуч масивний стіл, завалений книжками, сувоями й вишуканими науковими приладами, які їй були незнайомі. Ліворуч — стос ящиків із кайлами, молотами й зубилами, а також таран із сталевим наконечником.

- Мені сказали, що я потрібна тут, - відповіла вона, крокуючи вперед. - Начебто в боса з’явилося нове завдання.

Вартові переглянулися, випромінюючи легке здивування. Підозри не було — отже, або та, кого вона копіювала, мала тут бувати, або ж сектанти не надто знали одне одного в обличчя.

- Брат Тьорнтейбл нічого не згадував, - сказала кобила, насупившись. - Я думала, ми вже закінчили довбати двері. Хіба ти не мала прийти з сестрою Фаєрстар?

Отже, двері таки є.

Макс закотила очі.

- Типово. Схоже, піду пошукаю її. Ніхто тут ніколи не дає мені жодних подробиць.

- Ага. Та байдуже.

Вже відступаючи до виходу, вона кинула прощальний погляд на стіну й помітила, що вона була не такою вже й гладкою. Численні різкі, хоч і неглибокі подряпини спотворювали чорний камінь — певно, наслідок роботи чиїхось кайла. А тоді серце закалатало швидше: на рівні очей виднівся невеликий круглий заглиб, майже ідеальний за розмірами для рунного каменя, з яким вона вже так добре встигла «познайомитись».

Джекпот.

- Геть з дороги!

Макс охнула, коли яскрава руда єдиноріжка безцеремонно відштовхнула її крупом убік і промарширувала повз із парою жеребців. Вони прямою ходою рушили до столу й почали висипати на нього вміст своїх сідельних сумок. Макс побачила кілька магічних амулетів та рогових перснів, а також три чи чотири рунних камені.

- Швидше заряджайте заклинання, - різко кинула кобила, очевидно Фаєрстар. - Це наш найкращий шанс. Брат Галлеон буде зовсім не радий, якщо воно не спрацює.

- Не певен, чи він взагалі зможе щось сказати, якщо воно не відкриється, - пробурмотів один із жеребців, надіваючи амулет.

- Цить! Щоб він не почув! - огризнулася вона.

- Фаєрстар, я записався стати алікорном, а не кур’єром, - зітхнув другий жеребець і похитав головою. - І чим це взагалі відрізняється від наших старих робіт?

- Новий світ принесе блага тим, хто їх заслужить. До речі… - Фаєрстар насупилась на Макс і кинула їй амулет. - Стань у пригоді. Мені потрібен ще один помічник, бажано такий, що не теревенить.

Ой, сіно мені в зуби…

Макс інстинктивно підхопила амулет магією й на мить заклякла. На щастя, якщо хтось і помітив зелений відблиск її рогу, то ніхто не звернув уваги. Лишалось лише зберігати спокій і знайти якусь відмовку, щоб вислизнути перш ніж…

Ой лишенько!

Вона скрикнула й ухилилась від рунного каменя, який Фаєрстар шпурнула їй просто під копита. Останнє, чого їй зараз хотілося, — це впасти в транс від дотику до чергової клятої брили. Підняти його магією, може, й спрацювало б, та тоді всі побачили б зелений ореол…

Усі погляди звернулися на Макс, коли камінь загуркотів по підлозі.

- Перепрошую, тут був просто здоровезний павук! - вигукнула вона, гарячково вказуючи копитом на підлогу біля ящика. - Клянусь, він був завбільшки з мою…

- Мені байдуже. Тягнися й до роботи! - гаркнула Фаєрстар.

- Святі зорі, та їх тут повно, снують повсюди! - Макс прижала вуха й заметалася поглядом по темних кутках, дихаючи швидко й уривчасто, відступаючи до виходу. - Я… я не витримую цього місця. Мені… мені треба повітря!

- Та ти з мене знущаєшся. - Хвиля презирства й роздратування вихлюпнулася від Фаєрстар та її єдинорогів, а за ними потягнувся кислий присмак підозри від земнопоні-варти, чиї очі звузилися.

- Гей, хвилинку. Хіба ти не повинна бути…

Макс рвонула крізь завісу входу, розвернулась і дала драпу.

- Гей!

Кілька поні кинули на неї здивовані погляди, коли вона чкурнула між рядами наметів, та ніхто не кинувся навздогін. Принаймні, поки з павільйону не вискочила варта з криками. До того часу вона вже встигла прослизнути між кількома наметами й пірнути в один із них.

Всередині на брудному сіннику хропів сивошкірий земнопоні з червоною гривою, оточений своїм небагатим добром, серед якого виділявся доволі гидкий арбалет. Він навіть не поворухнувся, коли вона випадково наступила йому на мускулистий бік — певно, від цілковитого виснаження, якщо судити з запаху застарілого поту.

Макс якраз завершила приймати його подобу, коли кілька переслідувачів проскакали повз намет, і вона висунула голову якраз вчасно, аби перешкодити кобилі-культистці рвонути завісу.

- Що за… - пробурмотіла Макс, потираючи заспане око. - Я ж добре спав…

- Отямся, Акселю! - ляпнула їй кобила. - У таборі шпигун, прикинувся єдинорогом — пофарбувалась під Міднайт Ленс, кажуть. Бери зброю. А ще Дерінг Ду, мабуть, теж десь шниряє.

Макс буркнула ствердно й повернулась у намет.

- Ага. Зараз візьму арбалет.

- Швидше!

Озирнувшись, вона підняла зубами арбалетний болт і гострим кінцем почала рвати дірку в задній стінці намету.

Тим часом сплячий жеребець гримнув таким хропінням, що тент аж здригнувся.

- Акселю, все гаразд? - гукнула кобила.

Макс виплюнула болт і розірвала діру достатньо, аби проскочити назовні, опинившись лицем до зовнішньої стіни. Нікого поблизу не було, тож вона відразу видерлась вгору.

На півдорозі до верху кобила всередині ахнула, а слідом полетіли лайки.

Макс швидко перелізла через стіну й спустилася з іншого боку. Прослизнувши крізь загороди з кілків, вона ковзнула від тіні до тіні, прямуючи в джунглі, оминаючи патрулі, які кинулись зами­кати ворота. Якщо вони ще не виявили й не замінили вартового, якого вона раніше вивела з ладу, в периметрі лишалась величезна прогалина.

Хе-хе. Аматори.

Лишалось перебігти якихось десять метрів відкритої землі, аби досягти рятівних дерев, коли у вухах виразно засвистіло — це пір’яні крила складно згорнулися в піке.

Ой, личинки!

Макс рвонула вбік, та щось важке врізалось їй у бік і збило з ніг, перекинувши кілька разів у пилюці. Вона закрутилась, намагаючись вирватися з теплих обіймів, але пегас тримав міцно, ще й затис їй горло.

Задихаючись, Макс виставила назад ікла й боляче вгризлася в його передню ногу, змусивши жеребця крикнути від болю. Тоді різко впала спиною, вдаривши його об землю так, що хватка послабшала. Вдихнувши на повні груди, вона зірвалась у галоп до джунглів, не озираючись.

Вже на самому краю вона знову почула свист і вчасно пригнулась, падаючи на землю. Пегас лиш зачепив їй вухо копитом і врізався в зарості, здійнявши тріск гілок і тупий удар.

Макс звелася на копита. За кілька секунд жеребець — кремезний навіть як для пегаса — теж піднявся, розсуваючи ліани. Його світло-блакитна шерсть була вкрита брудом, а бірюзова грива й крила — обліплені шматтям листя. Він сплюнув гілку й глянув на неї спідлоба. Поряд із ним ще гойдалася надламана гілка.

Вони обидва тяжко дихали, вишукуючи стійку позицію. Знайшовши її, обидва рвонули вперед.

Та жеребець устиг зробити лише пару кроків, коли темна тінь метнулася збоку. Його крик урвався хрипом: щось різко смикнуло його вбік, і він гепнувся в землю, здійнявши бризки листя й пилу.

Макс різко зупинилась, намагаючись розгледіти хижака в сутінках.

Жеребець хутко перевернувся назад на ноги — і тоді Макс побачила, що його стягнуло за шию довге плетене з ліан ласо.

У місячному світлі майнув золотавий відблиск.

Ох.

З риком він ударив копитами по тіні, що майнула повз нього у протилежному напрямку, промахнувся й похитнувся, коли ліана натягнулася і смикнула його назад. Цього разу він уперся копитами й не впав. Натомість обмотав ліану навколо передньої ноги для упору, притулився до товстого коріння й люто потягнув назад.

З хащів вирвалася Дерінг Ду, тріпочучи крилами, щоб утримати рівновагу. У неї на передній нозі теж була петля з іншого кінця ліани. Макс крикнула попередження, коли жеребець кинувся з нахиленою головою, але Дерінг спритно ухилилася від удару черепом, проскочила під розмахом його крила, а тоді підсікла його низьким, різким ударом.

Швидким помахом крил він загальмував, щоб не врізатися мордою в землю, і викинув назад задні ноги, зачепивши плече Дерінг Ду. Вона хитнулася від удару, але вчепилася зубами в ліану й смикнула її, аби втримати рівновагу, після чого всадила прямо під дихало копитом.

Дерінг кинула свій кінець ліани на землю й підвелася на задні ноги, розправивши крила для рівноваги. Наступивши заднім копитом на край ліани, вона обсипала жеребця шквалом ударів передніми копитами по морді, шиї й грудях. Він відбивав більшість її атак піднятою ногою, але сам відповідав рідко й кволо, а Дерінг легко парировала його удари або вислизала з-під них, мов слизька змія. Вона безупинно тиснула вперед, поволі просуваючись, підтягуючи задні ноги вздовж ліани, скорочуючи слабину, доки він уже не мав куди відступати.

Щойно ліана натягнулася, Дерінг підскочила й розкрутилася, врізавши заднім копитом йому в живіт. Того відкинуло, він кілька разів перекотився й гепнувся спиною об стовбур дерева так, що згори посипалися плоди. З грудей вирвався болісний хрип, і він згорнувся клубочком, тремтячи на землі.

Дерінг вистачило якихось двадцяти секунд, щоб заткнути йому рота та надійно зв’язати. Потім вона завмерла на мить, важко дихаючи. Відновивши подих, підійшла до Макс із самовдоволеною усмішкою:

- Гарна ніч для прогулянки.

Макс переводила погляд то на Дерінг, то на стогнучого жеребця. Лише коли Дерінг напружилася й підняла брову, вона пригадала відповідь на їхній умовний пароль.

- Без доброго друга — не дуже, - відповіла вона чоловічим голосом свого маскування.

Усмішка Дерінг повернулася, й вона кількома пір’їнами закрила Макс роззявлену щелепу.

- Як тобі таке знешкодження, га?

Отже, кульмінація восьмої книги була не перебільшенням; Дерінг Ду справді знає бойові мистецтва зебр… І в реальності це виглядає ще крутіше!

- Це. Було. Неймовірно! - Макс прикусила губу й мало не заверещала, підскакуючи на місці, наче лошиця. Їй було байдуже, що жеребець витріщався на неї з круглими від подиву очима.

- Дякую, стараюся, - Дерінг глянула в бік застави Галлеона, де культисти вибігали з воріт з факелами та різною колючою зброєю. Вона знову обернулася до Макс із лукавою усмішкою: - Схоже, ти розворушила осине гніздо. Ховаємось чи біжимо?

- Біжимо. Потім поясню, - Макс рвонула риссю, але сповільнилася, коли озирнулася й побачила Дерінг із ножем у зубах, що стояла над жеребцем. - Ти що робиш?

- Ти ж не збираєшся більше нам дошкуляти, правда? - строго запитала Дерінг.

Він скривився й похитав головою.

Дерінг кивнула.

- Добре. Я відпущу тебе, і…

- Чому? - вирвалось у Макс.

Дерінг кинула на неї косий погляд:

- Бо не хочу, щоб його зжер якийсь пітон чи химера, поки друзі не знайдуть. Ми ж хороші хлопці, пам’ятаєш?

Макс кілька разів кліпнула.

- Е-е… так. Продовжуй.

- Як я й казала… - Дерінг знову звернулася до жеребця. - Іди в табір і бережися, може, ще й над життям своїм замислишся, га?

Він понуро кивнув.

- От і добре, - Дерінг розрізала ліани на його ногах, але залишила ті, що тримали крила й кляп. Потім підняла його на копита й поплескала по щоці. - Біжи!

Кивнувши, він щось промимрив крізь кляп і, хитаючись, побіг назад у табір.

- Сподіваюся, мінус один фанатик у майбутньому, - сказала Дерінг, підібравши свої сакви. - Трохи милосердя іноді згодиться.

- Ага, мабуть, - погодилася Макс.

- Куди тепер?

- У безпечне місце для розмови.

Макс повела далі, й вони галопом заглибилися в джунглі, подалі від факелів і магічних спалахів. Пробігаючи повз густі хащі, Макс виростила собі крила й піднялася в повітря. Звідти вони летіли між деревами назад до річки, яку переходили. Чомусь це здавалося правильним.

За кілька хвилин вони знайшли відповідне дерево для привалу, й Макс почала доповідати:

- Гарна новина: двері до міста прямо тут, і Галлеон їх ще не відкрив. Вони ще вовтузилися, коли я пробиралася всередину, - вона нервово шкребла мох на гілці й зітхнула. - Погана: я мала… сутичку, і тепер там точно виставлять додаткову варту. Прохід закрито. А ще, мабуть, моє прикриття розкрите. Спершу вони нічого не підозрювали, але тепер я, певно, залишила достатньо натяків. Ми втратили фактор несподіванки.

Дерінг замислено потерла підборіддя.

- Відчуваю тут «але».

- Але… може, є інший шлях. Ті, хто збудував це місто, мали кілька входів у горах, - Макс кивнула на річку. - Пам’ятаєш карту в селі, що вбила мені в голову знання? Там було щось про вхід з боку води, і ця річка — єдина велика водойма поблизу. Я зможу його знайти.

- Ти впевнена?

Макс примружилася, дивлячись на метушню біля застави, й знизала плечима:

- Хіба що в тебе під копитом армія. Варіантів у нас небагато.

- Я питала не те.

Макс закотила очі:

- Переконаєшся. Ходімо.

Дерінг вишкірилася й віддала честь крилом:

- Слухаюсь, капітане.

Вони летіли в тиші вгору річкою, низько над водою, тримаючись непомітними. Принаймні, до того моменту, коли з води вдруге вискочила якась тварюка й ледь не схопила Макс. Відтоді вони тримали висоту у два поверхи над поверхнею.

Річка петляла кілька сотень ярдів, доки не завела їх у долину, де розширювалася між піщаними косами та вапняковими шпилями, вкритими зеленню. Час від часу Макс бачила спалахи зелених ліній у далині й прямо під собою, мов примарні жили світу, що вели під гори.

Вона майже почувалася так, наче повертається додому після довгих мандрів. Усе виглядало інакше, але рельєф був знайомий, як отвори в її ногах. Вона знала, куди летіти, хай і не дуже чітко.

Шкода лише, що з тими спогадами приходили й напади болю в голові, просто за очима. Майже весь політ вона кривилася, вдивляючись у місцевість у пошуках орієнтирів.

Ось!

Вона мало не проскочила повз печеру, наполовину затоплену, приховану кущами під виступом скелі.

Макс виростила ріг і засвітила його, влітаючи в широку печеру й оминаючи гострі сталактити. Дерінг слідувала за нею.

Вода була надто глибокою для бродіння, тож доводилося летіти між поверхнею та низькою стелею. На плоті чи човні їм би було легше, якби захотіли зробити. Хід тягнувся сотні метрів, і незабаром вони були глибоко під горою. Стеля поступово піднімалася — настільки, що мінотавр на плоті міг би стояти, лишивши кілька дюймів до склепіння.

Повітря було густим і вологим, і, окрім плюскоту та зрідка приглушеного крику, коли Дерінг влітала в павутиння, нічого не чулося. Іноді Макс ловила відблиски риб, що метнулися під поверхнею й одразу зникали. Вона лише сподівалася, що це справді були риби.

Нарешті вода стала мілкішою, і вони дісталися маленького піщаного берега з розмитим вапняковим причалом.

Макс приземлилася на піщаний берег і підлила більше магії в світло свого рога. Відступаюча темрява відкрила стіну з міцного чорного каменю, що ідеально вписувався в навколишній вапняк печери. Ще одна брама до міста — точнісінько як у заставі Галлеона. Навіть із тією ж круглою виїмкою на рівні голови.

Дерінг приземлилася поруч і поплескала її по плечу.

- Гарна робота, Макс.

- Угу, - буркнула вона, коли вони підійшли до стіни пліч-о-пліч.

Час з’ясувати, чому всі так роздмухують значення Майстра.

- Хочеш відкрити?

Макс здригнулася, побачивши, що Дерінг простягла їй рунний камінь. Його шепіт знову запульсував у голові, й вона відсахнулася, злегка похитала головою.

- Ні, дякую. Давай ти.

- Добре. Поїхали.

Камінь ідеально став у виїмку, коли Дерінг втиснула його туди.

Нічого не сталося.

Вона витягла й знову притисла камінь із клацанням.

Знову нічого.

- Ну й ну, якось без розмаху, - пробурмотіла Дерінг, насупившись і струснувши камінь, немов несправний годинник. За мить її обличчя осяяла посмішка. - Ага! Він більше не світиться! Мабуть, треба ще трохи енергії.

От чудово. Саме те, що мені треба: ще одне ментальне рукостискання з Майстром. Тьфу.

Макс скривилася й занудно пробелькотіла, мов капризне лоша:

- Обов’язково?

Дерінг хмикнула.

- Є кращі ідеї?

Вона глянула на виїмку. За розміром вона справді нагадувала копито, тож Макс натиснула на неї.

Нічого не сталося.

Ну, спробувати варто було…

Вона зітхнула й простягнула ногу:

- Гаразд, дай сюди. Просто забери його з мене, щойно він знову засвітиться. Я вже відчуваю, як він лізе мені в голову.

Камінь у копиті Дерінг завис за дюйм від її копита.

- Готова?

- Давай.

І знову голоси в голові здійнялися до грізного хору. Макс на мить відчула, ніби падає: камінь торкнувся її копита, і вона полетіла в безмежний морок, оточений незліченними очима. Посеред них стояв величний, королівський чейнджлінг і чекав.

Макс не могла рухатися. Її тягнуло до нього, наче метелика до вогню, і вона не могла навіть відвести погляд, відчуваючи, як тиск у свідомості наростає.

Майстер простягнув ногу, щоб торкнутися її…

О ні. Ні-ні-ні…

Макс кліпнула й з важким гупанням повернулася в реальність. Вона похитнулася на копитах, а Дерінг втримала її крилом за плече, тримаючи камінь подалі.

- Твій ріг згас.

Макс знову наклала закляття світла й струснула головою, виганяючи залишкові голоси.

- У тебе в сумках немає лампи?

- Є, але там майже не лишилося олії. Ти втомилася?

Макс буркнула:

- Нормально. І дякую, що витягла.

- Будь ласка, - відповіла Дерінг і постукала копитом по стіні. - Ну що, вперед?

- Ага. Твоя черга.

Дерінг втиснула сяючий камінь у виїмку.

Майже одразу вони відскочили назад, коли внизу залунав гучний шиплячий звук. Макс глянула вниз і побачила, як біля основи стіни з’явилася тонка горизонтальна щілина, широка, щоб пропустити віз, і двері почали підніматися майже без скрипу чи гуркоту. Камінна кладка була настільки майстерною, що, якби не отвір, вона б і не помітила, де стіна закінчується, а двері починаються. Шипіння поступово стихло й перейшло в глухий свист — повітря виривалося в тунель, що чорнів перед ними.

Деякий час обидві кобили просто стояли й дивилися в безодню.

Макс кинула погляд на Дерінг:

- Після вас?

Дерінг напружено глянула на масивну брилу й почала обережно просуватися вперед, пригинаючись, ніби очікуючи, що вона ось-ось впаде. Потім простягнула копито й провела ним по підлозі тунелю широкою дугою. Макс уже хотіла запитати, що вона робить, та вчасно згадала про пастки з її книжок: плитки, дротяні петлі…

Мало що ганебніше, ніж перетворитися на млинець.

Зрештою Дерінг зітхнула, підвелася й покликала Макс:

- Чисто. Рухаємось повільно, й якщо почнеш відчувати запаморочення — одразу кажи.

Макс підняла брову:

- Запаморочення?

Пір’я Дерінг заворушилося від протягу, коли вона підняла крило:

- Це місце було герметичним, доки ми не відкрили його. Зараз звідти дме свіже повітря, але далі може трапитися погане повітря. Якщо таке станеться — кидаємо все й одразу звідси тікаємо. Тут ризикувати не можна. Зрозуміло?

Гм. Із усього, чого могла боятися Дерінг…

Макс кивнула:

- Ясно.

Їхні кроки луною відбивалися в тунелі, коли вони обережно рушили вниз по пологому схилу. Він був викладений тим самим гладким чорним каменем, що й двері, і достатньо широкий для семи-восьми поні в ряд. Аркове склепіння легко вмістило б навіть мінотавра. Це нагадувало Макс таємні ходи у фортецях для шпигунів чи урядовців. Підлога була трохи зерниста й суха, без жодних слідів частого використання.

Дерінг йшла попереду, уважно водячи головою в пошуках пасток. Макс ішла слідом і тримала рівне світло.

Хвилин за десять архітектура змінилася. Вони почали проходити під заокругленими арками, що зливалися зі стінами й стелею, немов усередині ребер, а не в прямому безликому тунелі. Під кожною аркою був кристал розміром із горіх, очевидно для освітлення, але перемикачів не було, й вони не реагували на магію Макс. Іноді їй здавалося, що вони тьмяно блимали, але, мабуть, то лише відбиття світла чи уява. Вітер позаду луною перетворювався на моторошне виття.

Вони прискорили хід до жвавого кроку — нічого не траплялося.

- Ну й нудьга, - сказала Дерінг, коли вони пройшли, здавалося, вже тисячну арку. - Я очікувала бодай на пастку чи вартового.

- А хіба відсутність пасток — не добра річ?

Дерінг пирхнула:

- Ага, але могли б хоч трохи постаратися, правда? Недобрий знак, коли я вже думаю, як урізноманітнити цей шмат у книжці. Це ж просто лінь, не кажучи вже про халтурну безпеку.

- Е, говори за себе, - Макс глибоко вдихнула, насолоджуючись прохолодним сухим повітрям. Тут було майже як вдома, тільки надто тихо.

А тоді різко зупинилася, напружившись.

Дерінг теж сповільнилася й глянула стурбовано:

- Що таке?

- Вітер стих.

- Гм… - Дерінг насторожила вуха, підняла крило й кивнула, коли пір’я лишилося нерухомим. - Ти права. Або тиск зрівнявся, або…

- Двері зачинилися, - закінчила Макс.

Дерінґ випрямилася й рушила далі:

- Ну, ми вже нічого не змінимо. Надто далеко повертатися, тож підемо вперед. Ключ у нас залишився.

Вони продовжили шлях. Тунель рідко відхилявся від прямої чи схилу, але іноді траплялися тріщини зі вологими патьоками, а то й частково обвалені ділянки. Виглядало на природні пошкодження, бо слідів втручання розумних істот не було.

Зрештою шепот в голові й монотонний цокіт копит приспали Макс, і вона просто йшла за Дерінг, економлячи сили. Часом вона кліпала — і бачила перед очима привид стежки, мов карта, вигравіювана в зір. Хоча сенсу в тому не було: шлях усе одно був лише прямий.

Та вона не скаржилася й тупотіла далі.

Аж поки різкий скрегіт не порушив ритм їхнього маршу.

- Гаси світло! - прошепотіла Дерінг, задерши голову й настороживши вуха.

Макс послухалася. Її закляття згасло, і їх накрила така цілковита темрява, що навіть її очі нічого не змогли розгледіти. Вона застигла нерухомо, наче статуя, й прислухалася; постійне нашіптування рунного каменя заважало вловити щось, окрім їхнього рівного дихання, але за кілька напружених секунд вона все ж почула це.

Глухий удар, схожий на серцебиття.

Тиша…

Далекий, скрегочучи відлунням звук, немов рухалися камінь і пісок.

Ще один удар…

Легкий подув вітру пронісся повз них із боку проходу. Запах був затхлий і затяжілий.

Попри себе, Макс відчула, як у неї на потилиці ворушиться шерсть, і доклала зусиль, аби дихати рівно. Вона знала, які небезпеки чатують під землею в Поганих Землях — здичавілі алмазні пси, крагадили, навіть часом вужі-каміраї, але вона завжди мала поруч братів і сестер, щоб відбитися, і завжди з допомогою біолюмінесцентних грибів чи магічного світла. Це зовсім не те саме, що залишитися в справжній темряві, серед голосів мертвої цивілізації й невідомої загрози з серцебиттям, схожим на кроки дракона.

Вона здригнулася, коли щось тепле й пір’ясте торкнулося її — і зрозуміла, що Дерінг поклала їй крило на спину.

Ні, не сама.

Макс сподівалася, що Дерінг не відчула її шалений пульс і не почула полегшене зітхання.

Вони чекали.

Коли тиша затягнулася й залишалася непорушною кілька хвилин, Дерінг поплескала її по плечу й сказала:

- Ну, якщо це не знак чиєїсь присутності, то я не знаю, що тоді. Можна трохи світла?

Макс скорилася, й Дерінг одразу ж запалила власну лампу та прикріпила її до сідельної сумки. Жовте мерехтливе світло змішалося з рівним зеленим у проході.

- Про всяк випадок, якщо буде халепа, - додала вона, перш ніж Макс устигла спитати. - Не хочу залишитися безпорадною качкою, якщо з тобою щось станеться.

Макс кивнула.

- Так, гарний план.

Цього разу вони вирішили ковзати вниз проходом. Схил робив це практично беззусильним, до того ж вони уникали цокоту копит і могли відпочити ногам. Він тягнувся ще кількасот метрів, доки вони не дісталися ще однієї брами. У цій не було дверей, тож вони просто пролетіли крізь неї без зайвих думок.

Макс почула хрипкий гуркіт буквально за кілька дюймів праворуч і різко рвонула вліво потужним ударом крил, але щось схопило її за хвіст і смикнуло назад. Видавши недоладний крик, вона гепнулася на землю й після кількох відчайдушних змахів крилами та дряпання копитами все ж вирвалася. Вона стрімко кинулася вперед на кілька ярдів і ледь не врізалася в Дерінг, яка вже розвернулася, аби їй допомогти.

Тоді Макс обернулася до нападника.

Прохід по обидва боки брами мав ніші, в кожній з яких стояла статуя приблизно заввишки з мінотавра, але з набагато грубшими кінцівками й безликими головами-горбами. Зроблені з гладкої чорної глини чи каменю, вони височіли прямі, немов королівські гвардійці при вході, лише ліва витягнула руку вперед, і Макс побачила пасмо свого хвоста, затиснуте в кулаку.

- Це… ця статуя щойно схопила тебе? - запитала Дерінг.

Перш ніж Макс встигла відповісти, статуя повернула голову в їхній бік. Точніше, її безликий горб сіпнувся й провернувся так, що склалося враження, ніби вона їх розглядає. Потім пролунав скрегіт, як від жорен, коли вона опустила руку й рушила до них. Кожен крок лунав, наче падав палій. Кожна трипала долоня здавалася достатньо міцною, аби розчавити їй голову, наче ягідку.

Примружившись, Макс побачила на тілі слабкі світні візерунки рун, схожих на ті, що були на їхньому ключ-камені. Її двійник у протилежній ніші залишався темним і нерухомим.

- Ой, чорти, це ж голем. Таке не щодня побачиш, - прошепотіла Дерінг, відступаючи разом із Макс.

Голем зупинився за кілька кроків і завмер струнко, з руками по швах, немов пильний дворецький чи солдат. Потім він видобув серію клацань, трісків і глухих дзижчань, немов зламаний динамік, що передає сигнал із мікрофона, який хтось кинув у коробку з цвіркунами й бджолами.

Вони завмерли й перезирнулися.

- Мабуть, поламаний, - сказала Макс.

- Я б так не поспішала… - пробурмотіла Дерінг із насупленим поглядом.

Голем і далі видавав безладні звуки. Інтонація майже звучала допитливою. Наче турист, який намагається щось спитати чужою мовою.

Раптом Дерінг штовхнула Макс ліктем і глянула на неї з широко розкритими очима.

- Прислухайся. Це ж дуже схоже на веспидську!

Макс кліпнула.

Ох, личинка… Вона права!

Тепер, коли увагу було звернено, ці голосні вібрації й справді нагадували жахливо спотворену веспидську — зовсім чужу в порівнянні з сучасною еквестрійською. Вона просто не розпізнала схожості з рідною мовою через те, як безбожно було знівечено більшість тонів, наголосів і швидкість вимови. Але тепер, коли вона слухала саме з цим урахуванням, то змогла вловити окремі слова серед потоку абракадабри.

«Ар—чіал джи-ном джи-тектед. Фуртер ін-оот реквайред—уу—онверм екз—с—с».

Серце Макс шалено гупало, але вона змусила себе зробити крок уперед і переробила горло й голосові зв’язки.

- Ти мене розумієш? - цвірінькнула вона веспидською.

Голем «подивився» на неї, але решта тіла залишалася нерухомою. Запанувала тиша, і Макс подумала, чи не образила вона його ненароком.

Аж раптом…

«Ін-оот но ре-огн-айзд, - пробурмотів він надто швидко для її смаку. - Пр-ліз ін-оот вейл-ід оррдер-і-шен. Ю-ав ту-тен секондс ту ком-плай».

Макс насупилася, намагаючись розібрати.

- Е-е, можеш повторити?

«Ю-ав тен-галв-тен секондс».

- Що він каже? - прошепотіла Дерінг.

Макс зупинила її простягнутим крилом і продовжила:

- Стій, стій – повільніше. Я не розумію тебе!

«Тен секондс».

Цього разу вона почула чітко. Це було…

У Макс похололо всередині.

- Ого-го-го! - затріщала вона, енергійно махаючи копитом. - Стій! Що тобі від мене потрібно? Що я маю зробити?

«—айф».

Вона відчула різкий ривок за хвіст.

- Макс…

«…оор».

Копита Дерінг застукотіли — вона відступила на кілька кроків.

- Мені б оновлення ситуації не завадило!

«Крі».

Ох, личинка.

Макс зиркнула на Дерінг, потім знову на голема й почала задкувати, наслідуючи її.

- Я… я думаю, він відлічує…

- До чого? Тікати?

- Два.

- …Ох.

Її мозок ніби тонув у меді, коли вона витріщалася на безпристрасного голема. Дерінг щось крикнула, але Макс не зовсім розчула.

Голем зсунув центр ваги нижче і стиснув кулаки.

«Зер-ое. Кор-бхет –од активован».

З широко розплющеними очима Макс розвернулася й розгорнула крила.

- Біжимо-біжимо-біжимо!

Вони рвонули коридором галопом і злетіли в повітря, поки голем гримів позаду в погоні. У такому тісному просторі кожен його крок розносився повітрям ударною хвилею, врізаючись у вуха, мов вибухи феєрверків на вухо.

З вигуком, який вона щиро сподівалася прозвучав войовничо, а не по-більчому, Макс занурилася в магічні резерви, різко розвернулася в повітрі й випустила з рога зелений вибух жару та сили прямо в груди голема. Удар потрапив точно в ціль, та подіяв не сильніше за клаптик мокрого паперу: енергія просто відскочила й розтеклася навколо його торса, немов струмінь води по каменю. Макс навіть не була певна, чи це хоч трохи його пригальмувало.

Вона спробувала ще раз — закляттям, що приглушує свідомість.

Жодного ефекту.

Ще гірше — воно наздоганяло їх. Світло рога й лампи не проникало далеко в темряву, і прагнення втекти боролося з інстинктом сповільнитися, щоб впевнитись у безпечному шляху. Можливо, вони й могли б відірватися на повній швидкості, але врізатися в стіну чи стелю через різкий поворот — зовсім не те, чого хотілося.

- Є ідеї? - закричала вона.

- Думаю! - відгукнулася Дерінг.

Повз Макс свиснуло щось і вибухнуло об стелю коридору, засипавши їх кам’яною крихтою й пилом. Вона закашлялася, вдихнувши дріб’язок, і відчайдушно моргала, щоб прочистити очі.

Дерінг скрикнула й різко відхилилася, коли ще один снаряд пролетів мимо й знову вибухнув угорі, і Макс ледве втрималася, щоб не врізатися їй у зад. Вона витерла очі й встигла краєм ока побачити, як голем відводить руку, розмахнувся й вистрелив з передпліччя кам’яною брилистою кулею завбільшки з грейпфрут. Вона просвистіла повз її голову, розвіявши гриву, і розсипалася об стелю, обваливши зверху добрячий шмат склепіння.

Макс зробила бочку, ухилилася від каміння й вереснула:

- О, личинко, воно кидається шматками самого себе!

- Прикрий очі!

- Що? - Макс примружилася й побачила, як Дерінг риється в сідельній сумці просто в польоті.

Дерінг розвернулася з ракетницею в копитах і гукнула:

- Вогонь!

- Ой лишенько!

Макс заплющила очі, і червоне сліпуче сяйво пробило повіки. Ракета засичала й просвистіла повз неї, вибухнувши об лице голема й обливаючи його палаючим порошком та полум’ям.

- Ого! Влучила в голову! - зраділа Дерінг, підкидаючи копито вгору.

Голем не зупинився. Він просто змахнув полум’я з морди й знову відвів руку для кидка.

Вуха Дерінг прижалися.

- О, крабові кошики…

Макс зашипіла, коли палаючий уламок шкрябнув по плечу й підпалив кілька пасем її гриви. Вона люто зиркнула на Дерінг, збиваючи вогонь копитами.

- Чудово. Ти ще й прокачала його атаки!

- Гей! Можеш і сама щось придумати! - огризнулася та. - Я думала, воно орієнтується на зір. І… це що, розвилка?

Макс примружилася й побачила попереду розгалуження. Миттю спалахнули чужі спогади, боляче штрикаючи в голову. Лівий тунель сяяв яскравіше, і його слід тягнувся глибше в гору, в мережу ходів…

Достатньо.

Вона струснула головою, відганяючи марево.

- Ліворуч! Ліворуч!

Лівий хід робив плавний поворот, і голем не встиг загальмувати: врізався плечем у праву стіну, звалив каміння, але швидко вирівнявся й знову наздоганяв їх, хоч і з відставанням.

Ревіння вітру змінило тон, коли вони пролетіли крізь ділянку з тріщинами в стелі й заваллям під ногами. Грубі уламки голем просто розтрощив, але трохи спіткнувся, коли вдарився ногою об кам’яну брилу.

Принаймні перестав кидатися. Макс здалося, він трохи зменшився.

Отже, вічно він відривати шматки від себе не може.

Її легені й крила палали від втоми. Світло рога миготіло, дихання виривалося уривками. Дерінг теж потіла й била крилами все більш рвано. Вони потребували перепочинку — і терміново.

- Новий план! - гукнула Дерінг. - Завалимо його!

- Як?

У відповідь вона оскалилася шаленою усмішкою.

- Розворот! Назад до завалу!

Не встигла Макс нічого сказати, як Дерінг різко загальмувала, розгорнувши крила. Макс повторила маневр і скривилася від болю в плечах, коли повітряний опір ледь не висмикнув їй крила.

Голем не мав такої маневреності. Вони притиснули кінцівки й перекотилися, ухиляючись, коли він пролетів повз, гупнувши між ними. Вони знову злетіли, змахнувши крилами, і рвонули нагору.

Йти вгору було набагато важче.

Вони швидко досягли пошкодженої ділянки, і Дерінг стала біля стіни, вся у тріщинах від підлоги до стелі, де каміння трималося ледь-ледь. Макс зависла позаду, хапаючи подих і збираючись із силами. Фаєр давно догорів, і залишалося лише орієнтуватися на гуркіт кроків.

За кілька секунд голем виринув із темряви на повній швидкості й замахнувся правою. Дерінг ухилилася, і його кулак гепнув у стіну. Він ударив ще раз — вона знову вислизнула. По стінах поповзли тріщини, сипався пил, каміння відривалося з тріском. Коридор загрозливо гуркотів, поки голем обрушував град ударів, намагаючись розчавити Дерінг Ду. Макс застигла з роззявленим ротом, дивлячись, як та метлялася, пірнала, ковзала й стрибала, наче скажений заєць.

Ну ж бо, зроби щось!

Зробивши глибокий вдих, Макс спрямула стільки магії, скільки змогла, у ріг для атаки. На його кінчику спалахнуло зелене полум’я, накопичуючи заряд, і коли він досяг критичної межі — вона випустила його прямісінько в спину голема. Вибух злегка похитнув його, достатньо, щоб збити замах і дати Дерінг коротку мить, аби пірнути під руку й перелетіти на інший бік проходу.

Голем розвернувся до Макс, але замість того, щоб кинутися за нею, просто жбурнув камінь. Біль вибухнув у плечі, й вона звалилися додолу клубком. Задоволений цим, голем знову зосередився на Дерінг і спробував розтрощити її, завдаючи не меншої шкоди стінам і стелі. Але цього разу Дерінг рухалася повільніше, і кілька її пір’їн полетіли разом із шматком каменю, бо вона не встигла ухилитися.

Макс приготувала ще один вибух, але Дерінг показала копитом угору й крикнула:

- Обвалюй, обвалюй!

Що?

І тут Макс осяяло, немов кам’яним обвалом.

Вона здуріла.

Стиснувши зуби, Макс звелася на чотири ноги, намагаючись не навантажувати ліву передню. Вона захиталася, сповзла вниз по проходу, й коли опинилася з потрібного боку, занурилася в резерви й вклала всю силу в ріг. Вона ніколи не вирізнялася талантом у левітації чи маніпуляціях, та навіть вона могла втиснути клин сили у тріщини й тиснути доти, доки щось не здасться.

Вапняк не піддавався.

Давай же…

Ріг палав і наче скручувався від надлишку енергії, відчуття було таке, ніби хтось вбивав їй у голову залізничний костиль. Зір звузився, залишивши тільки стелю, в якій крізь тріщини пробивалося зелене світло. Потім напруга на мить спала, і з розлому вискочив зубчастий уламок каменю. Він застряг між двома великими плитами, не впавши. Прохід задрижав, але арочна стеля витримала.

Макс зосередилася на тому, щоб розірвати плити, що тримали обвал. Десь на тлі кричав жеребець — аж поки вона не збагнула, що це її власний голос. Її голова гуділа, легені палали, живіт стискався, а вона волала від зусилля.

З оглушливим стогоном камінь не витримав ваги гори та магії. У тріщинах вибухнула лавина, і просто в ту мить крилата постать вдарилася об неї, коли зверху ринули величезні брили й накрили голема, що простягнув лапу, аби її розчавити.

Світ закрутився. Череп гудів від ударів один за одним. Щось волохате вдарило по щоці; щось уперлося в крила; щось тверде гепнуло по спині; нарешті, щось подряпало все праве тіло, коли вона зупинилася. Скривившись, Макс прижала вуха, слухаючи, як у проході тріщать і гримлять камінці. Горло пересохло, повне пилу. Вона чула, як її ріг шипить.

Макс застогнала й згорнулася калачиком.

Вона не знала, скільки так пролежала, аж поки не відчула, як хтось обережно розгортає її крило, аби глянути на обличчя. Помаранчево-жовте світло різало очі, тож вона зажмурилася й безсило відмахнулася від тріснутого ліхтаря.

- Гей, все добре, - прошепотіла Дерінг. - Це кінець. Ми завалили цю кляту штуку.

Макс часто заморгала й прищурилась від світла. У Дерінг по щоці текла темно-червона смуга від скроні до підборіддя.

- Ти… кровоточиш, - хрипко промовила вона.

- Це ще півбіди. Але ж ми живі, га? - Дерінг усміхнулася куточками губ.

Макс засміялася, тоді зашипіла від болю в ребрах і плечі.

- Достатньо квестів для тебе?

- Поки що так.

Дерінг підняла ліхтар і глянула нагору. Макс прослідкувала — завал повністю перекрив хід світлими вапняковими брилами, уламками й землею. Лише одна велика кам’яна лапа стирчала з-під завалу, темна й безжиттєва.

- Дякую, що врятувала мене. Знову, - Макс лизнула копито й доторкнулася до палаючого рога. Слина зашипіла, перетворившись на пару. - Я вигоріла. Магію не використаю, якщо не буде крайньої потреби.

- А… якось можна швидко відновитися? - Дерінг переступила з ноги на ногу й звела брову. - Їсти любов і таке інше… Мені що, доведеться тебе цілувати?

Макс повільно сіла й глянула на супутницю. Без любовного захисту голод вгризався в душу, штовхав на те, щоб накинутися й висмоктати її до краплі…

Ні.

Вона придушила ці думки, змусила себе дивитися в очі Дерінг. І тоді відчула її заразливу усмішку — й солодкий смак прихильності й гордості, що випромінювалася від неї. Не кохання, а радше як від учителя до здібного учня. І все це — добровільно.

Макс заплющила очі й глибоко вдихнула. Вона насолодилася, ввібрала все до краплі.

- Ти в нормі? - спитала Дерінг.

- Тепер так, - зітхнула Макс і всміхнулася, торкнувшись живота. - Любов – не єдине, чим я можу харчуватися. Визнання й інші позитивні емоції теж мене підтримують. Але на магію довго не розраховуй.

Дерінг насупилася.

- І все? Я навіть нічого не відчула.

- Ось і добре. Боляче буває лише тоді, коли я краду.

- Гм. Прикольно, - пробурмотіла Дерінг, розглядаючи поламані пера на крилі. - Чудово… Тільки відростила — і знову гаплик. А в тебе щось серйозне?

Макс потерла плече й скривилася.

- Декілька синців. Переживу.

Вони замовкли й просто сиділи, відновлюючи сили. Принаймні, так здалося Макс. Можливо, минуло й більше часу.

- Голем говорив твоєю мовою, - зрештою озвалася Дерінг.

- Дуже погано. Я навіть не помітила, поки ти не вказала.

Дерінг гмикнула невизначено.

- Якщо припустити, що воно таке ж давнє, як і цивілізація, що збудувала це місце, то йому щонайменше тисяча років. Цілком достатньо часу для мовних змін. А що, як ці руїни збудували мінявці? Це б пояснило, чому ти можеш користуватися ключами…

Макс кинула оком на гладкі арки проходу й знизала плечима.

- Без поняття. Мені подобається їхній стиль, але це занадто… марнотратно. Нам не потрібен такий простір, і затишку тут уже нема. До того ж, він напав на мене тільки після того, як я відкрила рота.

- А звідки взагалі походять мінявці? Ну, з самого початку.

Оце справді гарне питання…

Вона насупилася, намагаючись пригадати уроки в вулику.

- На історії так далеко не заходили. Усе, чого нас вчили, — що поні й чейнджлінги ніколи не ладнають, і так триває вже століттями. То вторгнення, то сутичка — бла-бла-бла. Можливо, є інші вулики, але я їх не бачила. Якщо королева й знає щось більше, то не ділиться.

- Це… трохи сумно, чесно кажучи. Не знати, звідки ти походиш.

- Та, ми вже звикли. Є речі важливіші.

Дерінг пробурмотіла щось нерозбірливе, піднялася на всі чотири, обтрусила сорочку й куртку. Потім випрямилася й глянула в темряву попереду.

- Ну що, готова до подальших досліджень?

Макс фиркнула.

- Чому б і ні? Усе одно назад не повернемося.

Вони рушили далі вже пішки. Дерінг знову було важко літати, а Макс почувалася занадто побитою, щоб тягнути більше, ніж неквапну ходу.

Вона взяла на себе роль провідника, звертаючи туди, куди вели нав’язливі спогади, завжди вибираючи проходи, що вели до більших і складніших споруд. Час від часу вони натрапляли на нові ворота з нішами, але ті або стояли порожні, де мали б бути големи, або ж кам’яні сторожі лишалися інертними й не реагували на їхню присутність.

Розгалуження й брами траплялися дедалі частіше, аж поки, хвилин за сорок, прохід не вивів їх до своєрідного вестибюля з велетенськими колонами, що підіймалися в темряву так високо, що світла їхньої кволої лампи не вистачало. Підлога вже не спадала, а складалася з величезних рівних плит чорного каменю з прожилками сіруватих мінералів.

Більшість стін і плит мали подряпини, тріщини, сипку потертості і темні, глянцеві плями. Вони знаходили шматки металу й іржаві уламки. Далі траплялося дедалі більше зламаної зброї й кам’яного брухту, впереміш із уламками біло-сірих скалок, що підозріло нагадували кістки.

- Схоже, тут була битва, - прошепотіла Дерінг.

- Так, але з ким?

- Це міг бути хто завгодно. Чи що завгодно. - Вона присіла й торкнулася копитом темної плями на плиті. Від руху лампи тіні закружляли. - Дивно, що немає більшої кількості тіл. Де вони всі?

Макс стримала дрижаки й підійшла ближче до Дерінг.

Коли попереду заблищало щось металеве, Макс штовхнула Дерінг і пішла оглянути, але її копито зачепило щось округле, й вона завмерла, коли предмет — шолом? — загуркотів і покотився в темряву. Сухе шкряботіння розкотилося луною по величезному залу, і їй здалося, що вдалині пролунав стогін. Десь збоку почулося шарудіння.

Ох, личинки…

Вони завмерли, мов кам’яні статуї. Макс вловила тихе тріпотіння, пересипання камінців, метушливе шкряботіння. Дерінг не гасила лампи. Макс знала, що не встигне її знову запалити, якщо на них кинеться щось.

Вона ледь не підскочила, коли відчула дотик копита на спині.

- Треба рухатися, - прошепотіла Дерінг просто у вухо.

Макс кивнула.

Вона тільки-но підняла ногу, як над спиною зі свистом пролетіло щось, розтріпавши їй пір’я. Другий свист — і Дерінг тихо вилаялася, а щось торкнулося Макс копита. Третій свист урвався в глухий удар, і її задня права нога підломилася.

Вона кліпнула кілька разів, не розуміючи криків, що долинали. Дерінг кинулася до неї, обхопила за бік і спробувала відтягти, але ноги не слухалися. Тоді вона побачила древко, що стирчало з її крупа, якраз під імітованою к’юті-маркою Екслеса.

Що?

За мить пролунав ритмічний серійний свист, і щось врізалося їй у бік, збивши їх обох з ніг. Дерінг застогнала, коли Макс гепнулася на неї, і десь збоку розбилася лампа, зануривши їх у пітьму. Коли вона спробувала підвестися, грубі мотузки вже міцно заплутали її, а будь-який рух лише стискав пута дужче. Коли сідельна сумка Дерінг зачепила її задню ногу, Макс здалося, що кістку повільно дробить вага ковадла.

Вона лежала, задихаючись у беззвучному крику, й чула тріпотіння крил і цокіт копит. За кілька кроків спалахнули три чи чотири світильники, і Макс зрозуміла, що заплуталася в товстій сітці з обтяжувачами зі сталі. Глибокий розтин на перепутті, гаряча темна рідина стікала з крупа довкола арбалетного болта, ще й блискучий ромбовидний наконечник стирчав із іншого боку стегна.

- Ти й справді маєш звичку з’являтися там, де тебе не чекають, - долинув гладкий чоловічий голос.

У повітрі пахло тріумфом і втіхою.

Моргнувши крізь сльози, Макс побачила зелені копита, що з’явилися в полі зору. З темряви вийшли й інші постаті, освітлені лампами з заслінками. Рудий жеребець, велика тінь. Сині очі, сірий тулуб. Кудлаті вуха, кажанячі крила. Жовтий жеребець із синьою гривою. Бурі крила. Усі знайомі обличчя, всі з похмурими чи оскалено-задоволеними усмішками. Дехто тримав арбалети.

Світ пішов обертом.

Ні. Вони знайшли вхід. Цього не може бути…

Вона намагалася викликати магію, але пульсуючий біль у нозі придушував будь-які зусилля, лишаючи її безсилою, тільки зі стогоном і всхлипами.

Дерінг застогнала:

- Ну… лайно.

Ріг Галлеона спалахнув фіолетовим, і Макс відчула холодний дотик його магії, коли він підняв їхні підборіддя, змусивши зустрітися поглядом крізь сіті.

Він тонко всміхнувся.

- Саме так. У нас стільки всього назбиралося для розмови, мої маленькі поні.