Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

- Та невже? Саме так починається книжка?

Максілла закотила очі, перегортаючи пролог Дерінг Ду та Кристальний-Череп. Може, Квібл Пентс і мав рацію, коли казав, що АК Ерлінґ втратила хист; починаючи з Ікла Гніву, у кожній новій частині серії з’являлося дедалі більше клішованих елементів, властивих радше жахливим фанфікам.

Похмурий гуркіт грому саме тоді, коли лиходій робить прозорі погрози? Та ну, серйозно.

Як професійна авторка фанфіків по Дерінг Ду, вона краще знала, ніж покладатися на такі ліниві трюки. Вона любила думати, що має більше гідності.

Хоча, навіть якщо деякі книжки виходили відвертим мотлохом, слід визнати: це був чудовий мотлох, який вона жадібно ковтала й отримувала задоволення постійно, тож скаржитися їй особливо не було на що. Принаймні надто серйозно. Обговорювати вади сюжету з іншими фанами — то половина всієї розваги.

Не бажаючи залишати тепле гніздечко ковдр на дивані у вітальні, Макс підняла кухоль гарячого шоколаду та зробила ковток, перш ніж знову поринути в читання. Холодне вечірнє світло пробивалося крізь вікна, ще більше тьмяніло від важких хмар і дощу, що стукав по склу. Поні від такого освітлення вже давно б розболілася голова, але мінявка чудово бачила в будь-чому, окрім повної темряви. До того ж, відсутність світла зазвичай відлякувала небажаних гостей.

Години розчинилися, поки вона губилася в черговій пригоді Дерінг.

У якийсь момент вона помітила, що надворі настала ніч, а весняна злива перетворилася на повноцінну бурю з громом і блискавицею. Вона навіть почула, як град цокає по даху — й хтось чхає.

Стоп, що?

Макс насторожила вуха й завмерла. І справді: ззовні долинуло чітке чхання когось, хто човгав у її дворі, а у вікні виросла темна постать, що кинула довгу тінь через підлогу вітальні. Силует мав жіночий профіль у капелюсі й упритул припав мордою до скла, намагаючись роздивитися, чи є хто вдома.

Швидко перевіривши, чи не забула жодної деталі у своєму маскуванні під земну кобилу, Макс просто залишилася лежати й спостерігати, як та кобила пересувається від одного вікна до іншого. Пегаска, судячи з крил. Вона кілька хвилин нервово тупцювала під дощем, озираючись то сюди, то туди, коли Макс встигала її розгледіти.

Якщо в тієї підглядачки не було якогось підсилюючих чар для зору, то вона ніяк не могла помітити Максу, яка завмерла на дивані в такому поганому світлі. І навіть коли спалах блискавиці освітив кімнату, схоже, кобила дивилася в інший бік.

Зрештою, та зникла з поля зору.

Десять секунд потому від дверей почулося подряпування й клацання — замок відчинили.

Хм. Треба було засунути засув.

Але Макс лише посміхнулася, коли двері відчинилися. Звичайних гостей ловити й коконити не годилося, зате зниклі злодійки рідко привертали увагу влади, а значить — цілком чесна здобич. Щоправда, їй значно менше подобалися холодний дощ і вітер, що ринули всередину, не кажучи вже про брудні сліди, які кобила залишала, коли зачинила двері й засунула засув.

Макс насупилася, бо злодійка зітхнула з полегшенням і згорбилась спиною об двері, випромінюючи зелено-солодке полегшення й жовто-кисле занепокоєння з домішкою азарту й збудження. Полегшення було трохи дивне, адже та ще нічого не вкрала, але решта емоцій цілком пасувала крадійці в дії. А от пробковий шолом і сорочка з коміром — ні.

Що за… Вона прикидається Дерінг Ду, коли краде?

До того ж — пегаска. Крила з кількома поламаними й пошарпаними перами, ще й запах крові вдарив у ніс, коли та піднялася й попрямувала на кухню, залишаючи мокрі сліди. Тихо зсунувшись із дивана, Макс рушила слідом.

У кухні незнайомка зняла сідельні сумки й поставила їх на стіл. Усередині явно було щось важке — сумка глухо вгепалася об дерево. Розвантажившись, кобила підійшла до мийки, ввімкнула воду й почала промивати порізи на ногах і боках, вправно працюючи майже в темряві. Очевидно, досвіду в неї було чимало.

Далі вона підсвітила сірником, дістала з комори банку меду й намастила рани. Отже, знала про антисептичні властивості. Точно типаж виживачки.

Але що вона, біса, робить у моєму домі?

Її дії мало відповідали логіці. Звичайна злодійка не з’явилася б пораненою й не витрачала б час на лікування на місці, а якась нещасна мандрівниця просто постукала б у двері й попросила допомоги. І жодна б не перевдяглася у вигадану мисливицю за скарбами посеред ночі.

Макс кліпнула, дивлячись, як кобила жадібно гризе моркву й хліб, майже не зупиняючись між укусами. Може, безпритульна в розпачі? Хіба що безпритульні не вміють так вправно відмикати замки. Та й на хороший косплей грошей би не мали.

Та як би там не було — дармового не буде.

Вона вже простягла копито до вимикача, та в ту мить завмерла.

Холодок проповз по її мозку, наче легкий «мороз» від надто швидкого ковтка льодової кашки, тільки ще й з нечутними шепотами на межі слуху. Вуха заворушилися, але то не допомогло — голоси ніби звучали й усюди, й усередині її черепа водночас.

Поволі її погляд сам потягнувся до сідельної сумки на столі. Те, що було всередині, кликало її.

Переконавшись, що пегаска зайнята їжею, Макс тихо підкралась ближче, усвідомлюючи, наскільки це дурно виглядає з її роззявленою пащею й порожнім поглядом. Та їй було байдуже. Важливим було лише дістатися до сумки й того, що ховалося в ній. Це відчувалося, наче перший солодкий поцілунок для голодної мінявці, яка вічність провела самотньо на місяці.

Вона відстібнула пряжку, відігнула клапан і побачила гладкий круглий камінь розміром із копито. Шепоти в голові злилися в несамовиту какофонію, немов крижана пісня.

Так-так, вже йду…

Щойно її копито торкнулося каменя — шепоти стихли. Пітьма накрила зір, у вухах загуло, шлунок піднявся до горла. Вона падала — сліпа й замерзла — у безмежну порожнечу, яка водночас тиснула з жахливою силою. І тоді… очі. Тисячі очей навколо, чорні, але видимі в темряві, — усі вп’ялися в її душу.

- Прийди, - пролунав глибокий, хвилюючий голос.

Макс не мала жодного уявлення, як це зробити без напрямку, але тон не лишав місця для вагань. Вона просто кивнула.

- Зараз.

Тиск зник, і вона розплющила очі — лише щоб їх обпекло сліпуче світло.

Вона зашипіла й прикрила морду ногою.

- Гей, з тобою все гаразд? - запитав хтось.

Моргнувши, Макс повільно прибрала копито й побачила Дерінг Ду, що схилилася просто над нею. За її спиною сяяв яскравий світильник, а поруч височіла стіна з дерев’яних панелей. Ще секунда — і Макс зрозуміла, що лежить на підлозі кухні біля столу, дивлячись угору на лампочку.

Що це, в біса, було?

Вона схопилася на ноги й глянула на комору — там уже не було зловмисниці. Лише Дерінг Ду залишалася в її будинку.

- Та ну. Просто. Не може бути, - прошепотіла вона.

Шерсть золотаво-коричневого кольору й смугаста чорнувато-сіра грива збігалися з описом Дерінг Ду ідеально, хіба що були злиплі від дощу й з кривавими подряпинами. Її шолом і сорочка теж виглядали поношеними й замащеними. Під шерстю грали міцні м’язи, коли та підняла копита в заспокійливому жесті. Попри втому чи холод, її пурпурові очі світилися живою пильністю.

На мить Макс подумала, що це може бути інша мінявка, яка дізналася про її фанатство й замаскувалася під Дерінг Ду, аби живитися її захопленням. Але одразу відкинула цю думку: вона відчувала її емоції — тепер із домішкою солодко-блакитного занепокоєння. Їстівні, апетитні, але абсолютно неможливі для створення чейнджлінгами. Емоції її роду, хоч і подібні на понячі за смаком, давали б стільки ж поживи, як попіл чи пил.

- Святий гній… Ти — найкраща косплеєрка Дерінг Ду, яку я коли-небудь бачила, - пробурмотіла Макс.

Кобила нахилила голову.

- Е-е, дякую?

Макс помітила чорний камінь на підлозі, трохи далі, куди він закотився під стіл, і спогад про падіння в безодню в її голові миттю нахлинув назад. У животі стислося, коли вона збагнула, що той досвід міг зірвати її маскування, але швидкий погляд униз і вид власної бірюзової шерсті змусив серце битися трохи спокійніше.

Фух. Повертаємось до справи.

Зціпивши зуби, вона рушила до злодійки-косплеєрки Дерінг Ду й загарчала:

- Хто ти, що робиш у моєму домі? І -

вона ткнула копитом у бік чорного каменя - що твій чарівний камінь щойно зробив зі мною?

«Дерінг Ду» кинула оком на камінь, потім знову на Макс. На її обличчі розпливлася усмішка.

- Хе. У це може бути трохи важко повірити…

- Спробуй, - перебила Макс. - У тебе є десять секунд.

Та кивнула.

- Гаразд, сама попросила — говоритиму прямо. Я Дерінг Ду, і вже кілька років відстежую діяльність групи культистів, які крадуть артефакти з різних музеїв та університетів по всій Еквестрії. Пару тижнів тому мені вдалося кілька повернути, але, як виявилося, ця компанія вкрай наполеглива, коли в тебе є щось, що їм потрібно.

Макс кліпнула.

- Е?

Дерінг кивнула у бік чорного каменя під столом.

- Бачиш? Це останній, який вони ще не відібрали у мене, але стараються дуже наполегливо. Я вже п’ять днів без упину літаю й тікаю: від Мейнхеттена до Кантерлота й назад аж до Балтімейру, зупиняючись у кожному сховку по дорозі. І все одно минулого разу вони мене трохи пошарпали. - Вона потерла синець на плечі й скривилася. - У них непогані слідопити, мушу визнати.

У Макс заболіло в голові, та кобила ще не закінчила. Вона заповзла під стіл і дістала чорний камінь, поклавши його на розгорнуте копито. Макс уже зібралася його збити, але тоді помітила слабкі завихрення зеленого світла на поверхні, що утворювали різкий, кутуватий символ, схожий на перехрещений масив кістлявих пазурів. Сам символ був статичний, та зелене світло пульсувало по ньому, немов кров у жилах.

- Найкращі уми з Камелбриджа та університету Окс-Фйорд завжди підозрювали, що це не просто прес-пап’є, але довести так і не змогли, - вела далі Дерінг. - Вони ніколи не реагували ні на алхімію, ні на магію. Але цей чокнутий культист — можливо, не такий вже й чокнутий — твердить, що це якісь ключі. І, схоже, ти щойно його активувала, отже, як тільки вони дізнаються, то й за тобою прийдуть. Ми маємо швидко вирушати, поки його головорізи сюди не нагрянули.

Макс втупилася на неї.

На мить їй здалося, що все це просто чийсь витончений розіграш, влаштований суперниками-фанатами. Або безкоштовний пробний сеанс якоїсь із тих «Дерінг Ду Пригодо-освітніх програм», які так старанно рекламували. Принаймні це пояснило б рівень автентичності костюма цієї Дерінг Ду.

Ага, звісно.

Глянувши у вікно, вона цілком очікувала побачити гурт операторів, що ховаються під камуфляжним шатром, готові зняти вираз її обличчя. Та замість цього побачила лише темні пагорби й ліс під дощем, освітлені віддаленим спалахом блискавки. Втім, це нічого й не спростовувало…

Вона пирхнула.

- Ага, певно. І ти думаєш, я на це поведуся?

Кобила знизала плечима.

- Я чую таке часто. Але повір: ми в халепі, і чим раніше рушимо, тим краще. Я зазвичай не втягую інших у свої справи, але в тебе є щось, чого в мене немає. І я можу тебе захистити, доки не з’ясую, що саме.

- Ні, зачекай, стій. - Макс струснула головою, підійшла й ткнула кобилу копитом у груди. - У нас тон розмови зовсім не той. Ти вломилася в мій дім, натоптала бруду на підлогу, поїла мою їжу, впустила якийсь зачарований камінь із дивним галюциногенним закляттям, від якого я відключилась, а тепер робиш вигляд, що дозволити мені піти з тобою — це така вже велика ласка? Я…

- Шшш! - шикнула та. Вона підскочила до вікна, нашорошила вуха, розкрила напівкрила, тремтячи й готова до дії.

Хвилина мовчання. Далі вона зітхнула й обернулася до Макс:

- Дивись, зараз не час і не місце. Але якщо хвилюєшся за збитки, я пришлю чек через тиждень-другий. А поки що треба вивести тебе в безпечне місце. Ти не хочеш мати справи з цими типами, особливо якщо вони думають, що в тебе є те, що їм треба. А воно в тебе є. Ти ж щось бачила, коли торкнулася каменя? Я знаю транс, коли його бачу.

Макс глянула на сяючий символ. Вона майже відчувала присутність усередині. Беземоційну, ледь вловиму, але присутність. І те, що вона бачила, було доволі реальним…

Перевівши погляд назад на кобилу, вона відгородилася від стукоту дощу й гуркоту грому. Потім відкашлялася й сказала:

- Ти Дерінг Ду.

- Ага. - «Дерінг Ду» випромінювала тривогу й терміновість, та Макс не відчувала ані найменшої фальші чи нервозності в її відповіді.

- Тобто ти хочеш сказати, що всі ці книжки — не вигадка, а автобіографії… - протягнула вона з піднятою бровою.

- В яблучко! - усміхнувшись, Дерінг Ду зробила копитом у повітрі закручений жест. - Трошки прикрасила тут і там, додала драматичності. Ну і часом трохи цензури. Треба ж дотримуватися підліткового рейтингу, ти ж розумієш.

Жодної брехні. Або ця кобила — неперевершена брехуха з моторошним самоконтролем, або справді з’їхала з глузду й вважає себе Дерінг Ду. Макс замислилася, чи не втік хтось із психлікарні останнім часом.

- Ходімо, у нас немає всієї ночі, - сказала Дерінг, прибираючи камінь назад у саквояж і закидаючи його на спину. - Якщо поспішимо, ми відірвемося від них у лісі, перш ніж буря вщухне.

- А потім що? Дотягнемо наші зади до найближчого лікаря, коли ти підхопиш застуду в лісі? - пирхнула Макс, кивнувши на закривавлені ганчірки, які залишила в раковині. - Ти поранена, під очима синці, а з того, як ти жадібно жувала, я бачу, що ти кілька днів толком не їла. І ще… - вона насупилась, глянувши на обдерті крила Дерінг. - Ти ж не можеш літати, так? Тримаєш їх неправильно.

Дерінг розігнула крило й скривилася.

- Еге, не сьогодні, принаймні. Гарне око, мала.

Брови Макс насупилися ще сильніше.

- Мене звати Санні Спрінг. І я не мала.

- Точно. Просто зараз ти більше схожа на мою маму.

Мить тиші, від якої в Макс смикнулося око. Потім Дерінг усміхнулася вибачливо:

- Вибач, міс Спрінг, звичка. Ти права, я трохи побита, але ж ми не можемо просто заселитися в готель, правда? Чим швидше знайдемо безпечне місце в лісі, тим швидше я зможу відпочити й обміркувати наші подальші кроки.

Макс ще трохи вдивлялася в неї, шукаючи хоча б якісь ознаки обману. Дарма; у тієї був чудовий «покерфейс». Зітхнувши, Макс підійшла до плити й узяла чайник. Він був іще гарячий, вода плюскотіла всередині.

- Гаразд, я тобі вірю. Просто трохи поп’ємо — і рушаємо, добре?

Дерінг із ваганням глянула у вікно, потім кивнула.

- Добре, але швидко. І поки ти цим займаєшся… - вона глянула на комору з надією. - Не проти, якщо я прихоплю трохи…

Макс закотила очі й махнула копитом.

- Та бери вже.

Поки Дарінг набивала саквояж харчами для втечі, Макс заварювала чай: насипала в глечик листя й пелюстки, залила гарячою водою. Потім, глянувши крадькома, чи та зайнята, змінила ліву ногу в її справжню форму, витягла трохи коконної смоли з порожнини й кинула в чай. Вона швидко розчинилася, і Макс знову прийняла вигляд поні, перш ніж взяти тацю й понести все до Дерінг Ду. Вона налила по чашці й сама зробила перший ковток.

Дерінг осушила свою мов ковток міцного сидру й облизнула губи.

- Хм. Трохи солодкувато, але непогано. Жасмин?

- Ромашка, - поправила Макс. - Домашня.

- Чудово. - Вона перевісила саквояж і рушила до вітальні. - Ходімо. Ми й так їм усе спрощуємо.

- Дай мені хвильку все замкнути.

На чолі Дарінг з’явилася зморшка, і Макс подумала, що та може заперечити. Але через кілька секунд кобила кивнула.

Макс зробила вигляд, що бігає туди-сюди, перевіряючи замки у вікнах, куди Дерінг не бачила. Минула хвилина. Друга. Тим часом Дерінг металася по вітальні, то нервово походжала біля дверей, то визирала у вікно. Але щоразу, коли Макс пробігала повз, її рухи ставали дедалі повільнішими; вона кліпала очима й хитала головою, втупившись у підлогу, ніби обмірковуючи її як тимчасове ліжко.

- Санні, ти… ти щось підсипала в чай? - пробурмотіла вона.

Макс ледве стримала усмішку.

- Тільки цукор і багато любові. А що?

Пролунав глухий стукіт, а за ним — легке хропіння. Цього разу вона дозволила собі усміхнутися.

Надто легко.

Макс бракувало того азарту, коли можна було затягнути жертву в сховище й годуватися з неї у власне задоволення. Вона на мить зупинилась, щоб посмакувати спогадом про вторгнення в Кантерлот — про те, як поні верещали й пищали, коли рій навалювався на них і загортав у кокони. Але спогад швидко зіпсувався, щойно дійшло до моменту, коли поні вибили їх із міста гігантською бульбашкою любовної енергії, а тоді хмурість насунулась ще дужче, коли вона згадала, як її вигнали з вулика невдовзі після цього — з цілковито дурних причин.

Тьху. Кого хвилюють ті личинки.

Вона протягнула Дерінг Ду через люк, схований під килимом на кухні, й кинула її на старий матрац, аби та далі хропіла в темряві. З’їдене з ікри мало тримати її в стані сп’яніння кілька годин, але з огляду на виснажений стан організма, найімовірніше, використає нагоду й проспить аж до ранку, тож Макс могла не хвилюватися.

Прибирати безлад, який вона вчинила у вітальні та на кухні, було куди менш приємно, але Макс не купувала свій будинок, щоб він перетворився на свинарник. Настрій їй підняла думка про майбутнє годування, поки кобила бачитиме солодкі сни під дією ікри. Минуло вже багато часу з тих пір, як вона востаннє сьорбала смачний і поживний потік здійснених підсвідомих бажань.

Не те щоб їй це було конче потрібно. Вона вже мала чималий запас енергії, висмоктаної з обожнювачів на всіх великих конвентах, які відвідувала; подекуди це навіть адресували їй особисто, адже вона мала доволі пристойну репутацію серед них як авторка фанфіків.

Поки прибирала, вона тримала світло приглушеним і пильнувала сторонніх. Якби вся ця історія з Дерінг Ду була розіграшем або шахрайством, вона цілком очікувала, що спільники завітають або спробують прослизнути всередину, аби дізнатися, що з нею сталося. Якби вона повелася й подалася з Дерінг Ду, її дім, мабуть, просто розграбували б за відсутності. А якщо раптом справді якісь культисти гналися за нею через чарівний скарб, вона б могла…

Макс урвала цей потік думок різким потрусом голови.

Та ну. Поні не можуть бути настільки дурними. Дерінг Ду не може бути справжньою.

Чи може?

Вона завмерла посеред помаху ганчіркою по забрудненій підлозі й краєм ока глянула в бік прихованого люка, чекаючи, що Дерінг Ду вискочить із підвалу й відлупцює її так, що аж тиждень не оговтається…

Нічого подібного не сталося.

Годинник пробив одинадцяту якраз тоді, коли Макс закінчила прибирання. До того часу буря майже вщухла, лишивши по собі тільки рівномірну мряку, що зрошувала пагорби й ліс довкола. Дерева ледь шелестіли під подувами, але вітер усе ще мав крижаний укус, коли вона вийшла перевірити сад і задній двір на наявність непроханих гостей. Нікого вона не побачила, й відчула лише прості емоції кількох лісових створінь.

Перевіривши всі замки, вона подалася на ніч до таємного підвалу. Використавши імпровізовану систему дротів, вона могла затягнути килим назад на люк знизу й сховати вхід до своєї схованки. Там стіни були обвішані її улюбленими постерами — «Стар Трот», «Дерінг Ду» і парою гарячих портретів Шайнінг Армора, за які Кризаліс, мабуть, здерла б із неї шкуру. Її колекція коміксів, романів і іграшок займала десятки полиць довкола ліжка й письмового столу, усі вони освітлювалися колоніями біолюмінесцентних грибів, що росли на мазках затверділої смоли. І для завершення картини Дерінг Ду лежала згорнувшись клубочком там, де вона її залишила — на запасному матраці, пригорнувши саквояж, наче плюшевого ведмедика.

Увага до деталей у її вигляді була вражаюча.

Макс провела копитом по її жорсткій шерсті й гриві. Наскільки могла визначити, це не фарба, й слідів магії, яка могла б дати такий самий ефект, вона не знайшла. У кобили навіть колір очей збігався, як з’ясувалося, коли вона обережно підняла одну повіку. Жодних контактних лінз.

Вона тихо свиснула й похитала головою.

Або кобила знайшла якусь революційну техніку, щоб перефарбовувати себе під Дерінг Ду, або ж вона виграла якийсь космічний, потойбічний джекпот, народившись із точними рисами улюбленої вигаданої шукачки скарбів усіх поні.

А може, Дерінг Ду справді існує, прошепотів тихий голос у неї в голові.

- Ага. А я тоді принцеса Кейденс, - пробурмотіла вона.

Тупий гуркіт урвав її думки. Макс зиркнула вгору й напружилася, коли той перетворився на серію тяжких ударів. Здавалося, ніби кілька пар копит гупають угорі, і, судячи з галасу, вони зовсім не намагалися приховати свою присутність.

Вона підкралася до сходів і завмерла просто під люком. До її насторожених вух долинули приглушені голоси — хриплуваті кобили та жеребці, троє чи, може, четверо загалом. Вони випромінювали суміш нагальності й рішучості з домішкою ледве стримуваного роздратування.

У Макс закипіла кров, коли тріск і гуркіт перервав їхні тихі голоси. Вони ламали її речі нагорі! Але вона стримала гнів і чекала; хоча в неї й вистачало енергії на тривалу сутичку з парою королівських гвардійців, троє чи четверо головорізів могли виявитися занадто небезпечними, особливо якщо серед них були досвідчені єдинороги. Будь-хто нахабний настільки, щоб грабувати дім, навіть не перевіривши, чи є вдома господар, навряд чи вагався б зламати кілька кісток — або й гірше.

- Є що? - спитав один із голосів, тепер виразніше. Здавалося, він увійшов на кухню.

- Вона точно тут, - відповіла кобила. - Ніяких слідів, що хтось залишав приміщення, і виглядає так, ніби хтось прибирав.

- Перевірте підвал.

Серце Макс забилося частіше, і вона тихо відступила від люка, напружена й готова стрибнути вбік, якщо ті вирішать його відчинити чи вибити.

В підвалі тільки сміття! - гукнув хтось.

Фух.

Схоже, використати справжній підвал будинку як приманку, поки вона власноруч вирила й облаштувала прихований, таки себе виправдало.

- Щоб її грім побив! - хвиля пекучо-червоної люті прорвалася крізь люк, коли власник голосу грюкнув копитом. - Гаразд. Рушаймо. Може, ми таки не достатньо добре скалічили крильця міс Ду. Наступного разу зробимо як слід.

Раптом від одного з поні нагорі війнуло дитячим захватом.

- Тоді, якщо ми вже закінчили тут…

- Ні. Прибери це негайно!

Макс почула тріскуче шипіння, а тоді — приглушене брязкотіння.

- Ой.

- О, святі небеса, Шорт Ф’юз!

Хвиля кисло-білої паніки обрушилася на Макс, коли зловмисники вивалили строкату добірку лайок і проклять, більшість із яких стосувалися непристойних частин тіла. Дошки загуркотіли від копит, гуркіт швидко віддалявся, аж доки не запанувала тиша.

Скривившись, Макс підняла люк і визирнула.

На підлозі прямо перед нею лежав червоний циліндричний прут завтовшки десь у дюйм. Подібна пара перекотилася й у далекий кут кухні. Тоді Макс зрозуміла, що в тих прутів на кінцях є шиплячі, іскристі гніти, і найближчий, на відстані всього хвоста від її морди, мав лиш часточку дюйма, що залишалася догоріти.

О, личинки.

Макс розвернулася й пірнула вниз сходами, змінюючи форму просто в повітрі. Вона зібрала всі запаси енергії, щоби зміцнити й затвердити свій хітин, і зелена аура огорнула її тіло за мить до того, як сліпуче світло, яскравіше за сонце, обпекло очі. Щось подібне до кувалди врізалося їй у зад і відкинуло на дно сходів. Вона врізалася писком у дошки, які проломилися й вибухнули вгору, утворивши скалисту вирву.

Згори посипалися пил, тріски й черепки, відскакуючи від голови. У вухах дзвеніло безупинно, наче кажан вирішив оселитися там і весь час верещати «Іі-іі-іі!», намагаючись скаламутити рештки здорового глузду в її мозку.

Кашель Макс здійняв маленьку хмарку сірого пилу, коли вона перетягнула передню ногу через край вирви й спробувала підвестися. Не вдалося. Її тремтяча нога склалася й відмовилася слухатися. Зір плив. Крила смикалися уривками, не в змозі згенерувати достатньо підйомної сили, аби підняти її вагу, яка раптом відчувалася важчою за цілий віз цегли.

Вона кліпнула раз. Двічі. Відчула, як бруд і тріски деревини дряпають щоку. Вона вже навіть голову підняти не могла.

Десь поза полем зору Дерінг Ду видала потужне хропіння.

Макс оскалила ікла. Ох, я їй дупу відірву.

Її повіки опустилися, і вона більше нічого не відчувала.