Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

- Ексель Гріз.

Макс ковтнула слину, коли Галлеон вимовив ім’я її викраденої подоби.

Він височів над нею разом із п’ятьма своїми посіпаками — великим рудим пегасом Бліззардом, коричневим пегасом Вінд Широм, синювато-фіолетовим фестралом Ферлонґом, жовтим єдинорогом Спеклом і сірим пегасом Шорт Ф’юзом. На його морді грала тонка посмішка шахового майстра, що розставив усі фігури на дошці саме так, як йому треба, і ще й давав зрозуміти це іншим.

- Або ти жахливе розчарування за те, що зналася з ворогом, або ми маємо тут дуже особливу особу. - Він зробив паузу, глянув на її проколоту ногу й зневажливо фиркнув. Потім вп’явся очима в неї й загарчав: - Скидай маску. Зараз же.

Ой, личинка…

Макс намагалася зустрітися поглядом із Дерінг, але Галлеон тримав її морду надто міцно в магічному захваті, тож вона змогла тільки краєм ока кинути погляд вбік. Зітхнула й спробувала повернутися до справжньої форми, проте скрикнула, коли відчула, ніби хтось провернув ніж у її нозі. Зелене полум’я згасло майже відразу після того, як спалахнуло.

Задихаючись, вона сіпнула пораненою ногою й похитала головою.

- Я… не можу. Не з цим усередині.

Усмішка Галлеона зникла. Його очі свердлили її, шукаючи брехню. Мить здавалося, що він просто накаже їй змінитися попри все. Технічно вона могла — навіть всупереч інстинктам, хай і з ризиком знепритомніти.

- Брехня, - зневажливо кинув Вінд Шир. - Б’юсь об заклад, воно просто прикидається…

Галлеон примусив її замовкнути піднятим копитом. Потім насупився й мовив до Макс:

- Хай буде по-твоєму. Але якщо ви обоє скористаєтеся моєю добротою, проколене стегно буде найменшою з твоїх проблем. Лягай на спину й не рухайся.

Під сітками довелося повозитися, щоб зайняти потрібне положення — ще й під ліхтарями та пильними поглядами Галлеонових прихильників. Урешті Макс розляглася на спині, виставивши живіт так, щоб він бачив вихідний отвір. Вона зойкнула, коли арбалетний болт засяяв з обох боків його пурпуровою магією; від найменшого зусилля м’язи тремтіли.

Він відламав оперений кінець, потім потягнув за наконечник. Вона задихнулася й стиснулася, коли він витягував його по міліметру, кричала, коли доводилося смикати, наче цвях із дуба. У якийсь момент Дерінг поклала копито їй на плече для підтримки, але допомогти більше нічим не могла. Нарешті весь стрижень вийшов із хлюпанням — чи то їй почулося, чи справді, — мокрий і блискучий.

Галлеон відкинув болт убік і холодно глянув на неї.

- Усе. Тепер твоя черга.

Досі тремтячи, Макс глибоко вдихнула й зібралася з силами перед новим випробуванням.

Її охопило зелене полум’я. Вона заскреготіла зубами, коли воно дісталося стегна: відчувалося, наче штопор пробирався крізь рану, розсовуючи й перекручуючи плоть. На щастя, кілька секунд, потрібних на перевтілення, не розтягнулися надто довго, й біль спав настільки, що вона вже не хотіла згорнутися калачиком і скиглити, як побитий песик.

Хоча все ще боліло. Синці й порізи залишалися не переможені під чорним хітином, а запасів магії бракувало навіть для чогось важчого за ходьбу й розмову. Гірше те, що хітин зійшовся навколо рани неправильно, з тріщинами по краях отвору. Темна цівка крові стекла по стегну, поки інші пильно дивилися на неї. Шалено калатаюче серце зовсім не допомагало.

- Чейнджлінг, - Галлеон потер підборіддя й кивнув, наче мудрець. - Це багато що пояснює; добряче нам голову морочило, як ти влаштувала таку зухвалу втечу. Спершу ти зіграла міс Санні Спрінг, а потім — того кремезного жеребця, що допоміг нашій спільній знайомій зіскочити з поїзда?

Вона мовчки кивнула.

- Я ж казала. Плати!

Макс побачила, як Вінд Шир із самовдоволеною посмішкою штовхає ліктем Ферлонґа в ребра знову й знову. Ферлонг спершу зиркнув сердито на нього, тоді на Макс, а потім буркнув щось нерозбірливе й простяг розкритим крилом кілька монет у копито товариша-пегаса.

Вони вивели її на чисту воду. Не дивно, зважаючи на кількість натяків, які вона залишила відтоді, як билися у вагоні.

Макс відшукала Спекла: він стояв трохи осторонь, і кілька товаришів старанно відгороджували його від Вінд Шира. Коли він кинув на ту погляд, у ньому відчувся сплеск сорому, змішаний зі страхом і жагою, а тоді, зиркнувши на неї, він повернувся правим оком, щоб вона добре бачила. На її морді таки промайнула усмішка, і він різко відвернувся, заливаючись рум’янцем під жовтою шерстю. У поєднанні з блакитною гривою й бірюзовими очима це виглядало клоунськи.

О, та це ж просто чудово. Хі-хі!

Бідолаха, мабуть, закохався по вуха, коли вона цьомкнула його в образі Вінд Шир у туалеті поїзда, а потім, певно, спробував підкотити вже до справжньої кобили, коли прокинулися. Судячи з того свіжого фіолетового фінгалу, нескладно здогадатися, як Вінд Шир відреагувала на його залицяння.

Її усмішка зникла, коли вона побачила, що Вінд Шир і Ферлонг у відповідь всміхаються. Вони мало не потирали копита в передчутті.

Ой, сіна трясця.

- У тебе є ім’я, чейнджлінг? - суворо запитав Галлеон.

Макс зиркнула на Дерінг, але скрикнула, коли Галлеон штрикнув її стегно магією.

- Я не її питаю. Я тебе питаю.

- Я… Максілла, - пробурмотіла вона, скривившись.

- Гаразд, Максілло. - Галлеон повернувся до Дерінг і подарував їй безрадісну посмішку.

- От уж супутницю ти собі знайшла. Нам обов’язково доведеться обговорити, як ти виявила її важливість для нашої місії та як вмовила допомогти тобі в такій небезпечній справі. Ти ж не спиш із нею, бува?

- Вкусиш мене — і подавишся, - огризнулася Дерінг.

- Зважаючи на те, де ти лазиш, я пас, - хмикнув Галлеон. Потім насупився, коли його ріг засвітився магією, і додав: - А тепер, ви знаєте правила. Жодних різких рухів.

Бліззард і Ферлонг не зводили арбалетів із неї та Дерінг Ду, поки Галлеон вправно звільняв їх із важкої сітки, розкручуючи й розплутуючи металеві кулі, ніби робив це сотні разів. Макс пискнула, коли він різко смикнув сітку з-під них, і вони обидві гепнулися на холодну підлогу. Грива й пір’я Дерінг розкуйовдилися, та більше вона ніяк не виказала невдоволення.

Крила Макс задзвеніли лише на мить, перш ніж вона примусила їх завмерти. Вона міркувала, чи не спробувати злетіти разом із Дерінг досить швидко, щоб ухилитися від стріл. Але скоординуватися ідеально навряд чи вдасться…

Сіна трясця. Надто ризиковано.

Галлеон запхав сітку в сакви Бліззарда, тоді як Вінд Шир безцеремонно зірвала сакви з Дерінг. Поки та рилася в їхніх речах, він жестом наказав полонянкам піднятися.

- Почекай хвилину, - втрутилася Дерінг, насупивши брови. Вона підсунулася до Макс, але застигла, коли арбалети небезпечно натягнулися. - Спокійно! Дайте мені допомогти їй.

Галлеон лише похитав головою, дістаючи з сакв два комплекти кайданів.

- Спочатку головне.

- Та ну ж бо! - Дерінг скреготнула зубами й тицьнула копитом у поранену ногу Макс. - Вона ж тече вся! Якщо ви не збираєтеся нічого робити, то бодай дозвольте нам перев’язати, поки запах не привернув хижаків. Хтозна, що тут у темряві сидить!

Принаймні це змусило їх задуматися. Спекл і Вінд Шир занепокоєно озирнулися, тоді як у Бліззарда й Ферлонга сіпнулися вуха. Лише Галлеон насупився, а Шорт Ф’юз більше цікавився кульками, які жонглював однією ногою, ніж будь-якими загрозами з темряви.

Зрештою, Спекл підняв копито й прокашлявся.

- У мене є голка й хірургічна нитка в саквах. Не знаю, чи підійдуть вони для чейнджлінга, але я міг би…

- Я впораюсь сама, - урвала його Макс. - Тільки не стріляйте, поки я латаюся, гаразд?

- Дуже добре. Швидше, - кивнув Галлеон. Потім звернувся до Дерінг і покликав її копитом: - А ти, з іншого боку… йди сюди.

Макс намагалася не зважати на дзенькіт заліза й відчуття огиди, перемішаної з цікавістю, що линуло від їхніх поневолювачів. Вона виділила з пор шкіри смолу й замазала нею вхідний і вихідний отвори рани. Було пекельно, але невдовзі все змінилося на тупий жар і внутрішній пульс, тоді як смола тверділа від контакту з повітрям. На відміну від клею, вона не тріскалася й лишалася гнучкою, пристосовуючись до рухів.

Кожен рух м’язів усе ще віддавався болем, ніби в нозі лишався ніж, але принаймні кровотеча спинилася. Інакше вона давно б знепритомніла.

- Фу-у-у, - пролунало збоку.

Макс підняла очі й побачила, що всі, крім Галлеона та Дерінг, витріщаються на неї. Особливо Вінд Шир, яка зморщила писок і дивилася так, ніби щойно застукала когось за нужником посеред вулиці.

Жука ніколи не бачила, чи що?

Вона вагалася, але язик випередив здоровий глузд.

- Маєш до мене претензії?

Вінд Шир усміхнулася.

- Аякже. Але не через те, що ти страшна, як гріх. Ще й звучиш огидно.

Перш ніж Макс встигла відповісти, долинув рівний голос Галлеона:

- Ну, годі вам, діти. У нас є справи важливіші. Покінчимо з цим.

Він підійшов із оберемком ланцюгів, і Макс тихо скреготнула зубами, коли він почав заковувати її. Кожне копито обхопила важка манжета, сполучена з сусідньою коротким ланцюгом — досить довгим, щоб стояти рівно, але не більше. Ще один ланцюг з’єднував передні й задні, тягнучись аж до металевого нашийника, який Галлеон клацнув на шиї.

Дерінг скували так само.

Вдаючи байдужість, вона втупилася в підлогу й свої копита, водночас нишком вивчаючи кайдани. Ланцюги не надто товсті, та надто короткі, аби надавати якийсь розгін. На силу їх не зірвеш. А коли Галлеон наказав їй підвестися, з’ясувалося, що вони не дозволяють рухатися швидше за жвавий крок. Петлі не мали жодних люфтів чи дефектів, тож Галлеон, видно, виклав за них добрі гроші…

- Гей, гей! Ти що робиш — забери від мене цю штуку! - вигукнула Дерінг.

Макс підняла голову й побачила, як Дерінг відштовхує Спекла крилом.

Той застрибнув назад із вигуком, але Вінд Шир грубо відтіснила його й зацідила Дерінг у живіт. Та зігнулася, задихаючись, і впала набік від потужного таранного удару. Потім Вінд Шир вхопила зубами її махові пера, розтягнула крило й притиснула його копитом до підлоги, тоді як Спекл навис над нею з ножем у магічному ореолі.

Серце Макс пришвидшилося, коли лезо опустилося.

- Та ви серйозно? Кобилі не можна іноді лишити трохи гарного пір’я? - прорикала Дерінг у підлогу. - Я ж їх тільки відростила!

Спекл не зупинився, доки не зрізав половину її пір’я. Потім розрізав сорочку й рукави, аби Вінд Шир могла стягнути подерті рештки й пожбурити їх убік.

Вочевидь, кишеням теж вирішили не довіряти.

Закінчивши, він перевів погляд на Макс. Вона простежила його очима — до власних прозорих крил — і кілька разів кліпнула, перш ніж в неї відвисла щелепа. Вона спробувала відступити, заплуталася в кайданах і впала на зад із болісним стогоном.

Спекл ковтнув і озирнувся на ватажка.

- Брате Галлеоне?

Галлеон неохоче відірвав погляд від чогось у сідельній сумці Дерінг. Насупився й уже відкрив рота, але Макс щосили замотала головою, дзенькочучи кайданами.

- Прошу, ні! У наших крил проходять великі жили — я стечу кров’ю! - Макс прижала вуха й метнула наляканий погляд на свої крила, ніби вони могли зникнути будь-якої миті. Вона ще раз судомно ковтнула й похитала головою. - Вони не відростають. Будь ласка…

Технічно могли б на наступній линьці, та цього знати їм не варто.

Галлеон роздратовано махнув копитом і знову втупився в зелене світіння з торби.

- Просто зв’яжіть їх мотузкою. Не обов’язково калічити, навіть якщо вона й не поні.

Дерінг пирхнула:

- Справжній джентлькольт, чи не так?

Макс зиркнула на неї й беззвучно прошепотіла: «Не допомагаєш!»

Його це не зачепило. Він лише кинув на неї бічний погляд і сухо мовив:

- Не дратуйте мене, міс Ду. Ваша подруга ще може вважати себе щасливою, що я не маю безглуздого страху чи ненависті до її роду. Інші могли б інакше поставитися.

- Брате Галлеоне, я мушу нагадати, що чейнджлінг усе ще може втекти, - Спекл майже вибачливо глянув на Макс, прикусив губу, тоді відвів погляд і додав. - Минулого разу вона легко вислизнула з кайданів, а кільця-пригнічувача для рога в нас немає…

Сіна трясця! Вона ж сподівалася, що про це не згадають…

- У мене є просте рішення, бос! - вигукнув Шорт Ф’юз.

Усі повернули голови до нього, і він радісно помахав палицею динаміту. Спершу всі мовчали, поки Ферлонг із Вінд Шир не перезирнулися й не вишкірилися, мов вовки. Навіть Галлеон усміхнувся, коли збагнув.

- Так, це підійде якнайкраще.

Ох, личинки. Ви знущаєтеся, та не мо…

Макс ледь встигла помітити, як Вінді Шир наблизилась, коли відчула щось на кшталт кувалди, що врізалась їй у живіт, вибиваючи з неї все повітря.

- Сподіваюсь, тобі сподобався поцілунок, - прошепотіла Вінді, штовхнувши Макс на підлогу й притиснувши її. - Але мій сарай відчиняється не в той бік, жуче обличчя.

Стогнучи, Макс інстинктивно спробувала відкинути її магією, але швидкий удар копитом по рогу вибухнув хвилею болю й яскравих спалахів перед очима, остаточно вбиваючи будь-яке бажання чинити опір. Вона лише змогла скривитись, поки Спекл туго перев’язував її крила грубою мотузкою, а Шорт Ф’юз із захватом запхав пару динамітних шашок у дірки на її задніх ногах і міцно примотував їх бинтами.

- Тепер, ніяких проблем від тебе. Якщо я побачу бодай іскру на твоєму розі — відпочиватимеш по шматках, - промовив Галлеон.

Серце опустилось у живіт. Навіть якби їй якимось дивом вдалося вирватися, вона не могла ані втекти, ані відлетіти від їхньої магії. Їм вистачить лише однієї іскри, щоб підпалити гніт, і… бум. Миттєво — паралізована комаха, якщо вибух не відправить її одразу на той світ.

Оце так. Ці хлопці не жартують.

Її кінцівки затремтіли. Щелепа затряслася. Усередині все перетворилось на желе.

Вони ж не збираються справді підірвати мене, правда? Це блеф. Вони не такі вже й жорстокі… Правда?

Шорт Ф’юз насвистував собі веселеньку мелодію, перевіряючи свою роботу й недбало підкидаючи у повітря ще одну вибухівку, ловлячи її крилом знову й знову. Напевно, думав, чи не можна десь ще втиснути в неї шашку, цей псих.

Коли він зустрівся з нею поглядом, то посміхнувся й сказав.

- Гей, нічого особистого. Просто часом бачу дірку — і мушу засунути туди бум-палку, розумієш? Жахлива звичка.

Ми в глухому куті.

- А тепер, коли ми розібралися з брудними справами, - мовив Галлеон, неквапно підходячи з парою рунних каменів у магічному захваті, один що сяяв, інший — інертний, - ми можемо нарешті повернутися на шлях пошуків Майстра. Він близько. Ти відчуваєш його, чи не так?

Останні слова були звернені до Макс.

Вона мовчала, сподіваючись, що він недостатньо знає про мінявців, аби вичитати її мову тіла. Примарні шепоти зі сторін вона все ще чула, але йому цього знати не потрібно. А ще менше вона хотіла підказати, як знову активувати інертний камінь. Це, мабуть, той самий, який вона випадково запустила кілька днів тому й який згас після того, як він забрав його у них у потязі.

Не те щоб йому дуже бракувало підказок. Вона бачила це в його самовпевненій усмішці.

- Отож бо й казки про складні ритуали та хитромудре обладнання, - сказав Галлеон, розмахуючи сяючим каменем у неї перед мордою. - Якщо ти змогла розбудити цей камінь посеред джунглів, то, гадаю, він не потребує нічого настільки нудного. Готова співпрацювати?

Макс кинула погляд на Дерінг, яка лише стомлено кивнула.

Вона ковтнула й пробурмотіла:

- Гаразд.

- Покажи мені заклинання.

Заклинання? Що?

- Зачекай! - Макс відсахнулась і спробувала прикритися передньою ногою, коли він підніс темний камінь до неї, але кайдани дозволили підняти її лише на кілька дюймів. Вона виглядала, ніби безглуздо підскочила, щоб не втратити рівновагу.

Він насупився.

- У чому проблема?

- Воно… воно не використовує магію. Воно активується від мого дотику. Потрібен просто чейнджлінг.

Його очі трохи розширилися.

- І це все?

- Так. - Вона зціпила зуби й насупилася, згадавши видіння, що навалювалися на неї, й додала. - Але… щоразу я відчуваю щось по той бік. І що б це не було — якщо це справді твій Майстер, він, клята солома, зовсім не виглядає тим, кого варто пускати собі в голову.

- Я уявляю, що для когось негідного учнівства він може здатися небезпечним. - Його очі загартувалися, а Блізард і Вінді Шир загрозливо тріснули копитами. - Доторкнись до каменя. Це не прохання.

Він підняв чорний камінь на долоні. Макс сіла на круп і обережно простягла обидві передні ноги, потім зітхнула глибоко й поклала копита зверху. Вона зціпила зуби, коли примарні голоси знову затягли її в крижану порожнечу, наповнену світлом і тінями всіх відтінків бірюзи та чорного. Інших кольорів не існувало.

І знову — величний мінявець стояв у центрі порожнечі, дивлячись прямо на неї. Але цього разу вона відчула ще одну присутність поруч. Повернувши метафоричну голову, вона побачила єдинорога-жеребця, химерно зблідлого й примарного, щоб відповідати бірюзово-чорній палітрі довкола.

Галлеон?

Він кинув на неї бічний погляд, але вираз його обличчя губився в каламутних, ніби розмитих чорнилом рисах.

Їх з усіх боків спостерігали очі, але важили лише ті, що належали постаті попереду. Макс спробувала відступити, та копита приросли до місця. Галлеон же схилився навколішки й схилив голову, коли король-мінявець рушив уперед. Майстер зупинився за мить від них, здіймаючись, наче давній титан, величний і незбагненний. Його бездоганний хітин сяяв здоров’ям і силою; дуги магії й блискавок танцювали на його рваному розі; а в очах світилася глибина досвіду й знань цілої цивілізації, втраченої віками.

- Ти близько. Не марнуй часу.

Його голос стискав череп, мов лещата. Макс скривилась від тиску, але помітила, що Галлеон виглядав цілком комфортно у своїй покірній позі. Якщо й він зазнав такого ж нападу, то жодним чином цього не показав.

Вона знову глянула на короля-чейнджлінга, втягнута у бірюзове сяйво його очей. Майстер. Її Майстер. Вона мала знайти його якнайшвидше, перш ніж час сплине. Нічого іншого не мало значення, бо…

Ні.

Нічого іншого не мало значення. Бо…

О ні, тільки не це.

Макс зціпила зуби й відвернула погляд. У неї вже є королева, й одного монарха більш ніж досить.

У ту ж мить, як вона розірвала зоровий контакт, моторошне бажання служити йому розтануло до крихітної думки десь у глибині. Його голос і далі тиснув на голову з усіх боків, але принаймні вона більше не почувалася настільки… оголеною.

- Ти знаєш шлях. Йди.

- Так. Якнайшвидше, - відповів Галлеон.

Макс кліпнула й повернулася у реальність, оточена поплічниками Галлеона посеред темного вестибюлю. Тіні блукали по стінах у світлі їхніх ламп. Інші дивилися на неї й Галлеона з різними відтінками захвату або нудьги — переважно останнього від Шорт Ф’юза, що крутив на підлозі петарду, мов дзиґу.

- Ти в порядку? - запитала Даринг, насупивши брови з турботою.

Макс кивнула й підвелась на всі чотири.

- Гадаю, так.

- Чудово, - сказав Галлеон із тонкою посмішкою, запихаючи обидва сяючі рунні камені до своїх сідельних сумок і жбурляючи Блізарду сумки Дарінг. - Тепер, коли ти побачила його велич і відчула його силу, хіба не бачиш, що наша місія принесе користь усьому поні-роду?

Велич?

Авжеж, вона не могла заперечити, що Майстер випромінював потужну ауру. Але з чого це Галлеон узяв, що він поділиться нею з такими ґрунтожерами, як вони?

Галлеон, певно, сплутав її пильний погляд із захопленням. Посміявшись, він розвернувся й дав знак копитом своїм поплічникам.

Загальний гармидер здійнявся, коли вони поскладали свої арбалети та зібрали спорядження, залишивши Макс і Дерінг на мить без діла стояти під пильним поглядом Бліззарда. Коли його товариші закінчили приготування, Галлеон вийшов вперед і рушив прямісінько до протилежного кінця вестибюля. Вінд Шир і Ферлонг йшли по обидва боки від нього, трохи позаду, утворюючи вістря їхньої клиноподібної формації, а Макс і Дерінг опинилися просто в центрі. Бліззард тримався в них за спинами, підганяючи, тоді як Спекл і Шорт Ф’юз замикали колону.

Хоча ланцюги були відносно легкі, як для свого розміру, Макс зовсім не тішилася від додаткової ваги. Тупий, постійний біль у правій задній нозі, разом із рештою порізів і синців, робив кожен крок випробуванням. До того ж вона мусила з усіх сил намагатися не звертати увагу на неприємне відчуття тугості в задніх ногах від динамітних імплантів Шорт Ф’юза. Якби тільки вдалося забути про їхнє існування, не довелося б нервувати через усі можливі способи, якими хтось міг випадково підпалити ґніти…

Щоразу, коли вона відставала від жвавого темпу Галлеона, Бліззард штовхав її назад у стрій. Після того як вона вдруге втратила рівновагу й гепнулася носом, Дерінг лишилася поруч, аби вона могла спертися на неї й шкутильгати далі. Інколи вони перечіпалися об ланцюги, чи об власні ноги, але це було краще, ніж знову набити гулю на морді. Ланцюги кожен раз дзенькали й скреготали, дратуючи слух.

- Серйозно, ми з цими штуками так галасуємо, що й мертвих розбудимо, - пробурмотіла Дерінг.

- Прийнятний ризик, - відказав Галлеон, не позбавляючи кроку й навіть не озирнувшись. - До того ж ми цілком здатні себе захистити.

Макс мовчала й зосередилася на ходьбі.

У її голові точилася війна з безліччю думок. Майстер. Вибухівка в ногах. Шепочі голоси в голові. Древні големи з гігантськими кулаками. Обвали тунелів…

Затхле повітря, що труїло кожен подих…

Поле бою без тіл…

Арбалетні болти, що прибили її до стіни…

Макс здавалося, що в ній прорізали діру, крізь яку витікає нутро. Вона почувалася порожньою. Порожня оболонка, що прямує до загибелі без сенсу й мети.

Ніхто не знайде її тут, так далеко від усього світу.

Просто ще один безіменний скелет.

Чейнджлінг без вулика.

Мертва…

- Гей, повільніше! - Дарінг м’яко струсонула її за плече. - Дихай!

Макс кліпнула й відчула, як серце шалено калатає в грудях. У роті пересохло, язик шкрябав зуби, мов наждачний папір. Ланцюги брязкотіли з кожним тремтливим кроком. Вона розслабила щелепи, змусила слину знову текти й ковтнула. Потім примусила себе дихати повільно й рівно, аж поки стіни перестали стискатися навколо.

- Як ти з цим справляєшся? - прохрипіла вона. - У книжках же ніколи…

- Підлітковий-рейтинг, пам’ятаєш? - Дерінг криво всміхнулася. - Так погано буває не завжди, але звикнеш. Я звикла. Просто тобі не пощастило відразу потрапити з головою в глибоку во…

Бліззард урвав її поштовхом у круп.

- Без балачок!

Дерінг кинула на нього злий погляд, а тоді зітхнула, випрямилася й поплескала Макс по плечу. Маленький жест, але її спокій і щира турбота на смак були для Макс медом, що заповнив порожнечу в грудях. Не втамувати голод — нічого не могло — та принаймні зняв гостроту слабкості, аби можна було зосередитися не лише на думках про неминучу загибель.

Галлеон повів їх із просторого вестибюля в широкий прохід, настільки широкий, що міг вмістити три-чотири вози поруч, і заввишки у дві з половиною поверхи. Темний, як і попередні, він, здавалося, тягнувся на милі під горою, утворюючи розгалужену мережу залів, печер і вентиляційних шахт. Один конкретний шлях у мозку Макс світився маяком — той, що вів до Майстра. Її свідомість нила від вшитого спогаду. Вона знала дорогу. І, вочевидь, Галлеон теж. Під його спокійною маскою він буквально сяяв від гордості й передчуття.

Супутники випромінювали обережний оптимізм. Вінд Шир, Ферлонг і Бліззард додавали до нього сухувате, затхле відлуння тривоги, що дражнило її голод. Вони розуміли, що входять у лігво хижака — Майстра, якщо не інших істот, які могли тут блукати. Шорт Ф’юз, навпаки, на смак був як жеребчик у перший день у парку розваг: яскравий, солодкий і пружний. Макс озирнулася й побачила, як він із сяючими очима вертів головою на всі боки, милуючись кожною колоною, аркою й тунелем, повз які вони проходили.

Напевно, й вирішити не може, що підривати першим…

Очі Макс округлилися, коли вона відчула випромінювання Спекла. На смак було співчуття — й щось ще, гостре, пряне, що булькотіло під поверхнею.

Вона зиркнула на нього й упіймала його погляд десь у районі власного крупа. Коли їхні очі зустрілися, його зіниці різко звузились, і він так швидко відвернувся, що вона майже почула хрускіт шиї. Проте вона добре помітила червону пляму, що розквітла на його щоці.

Стоп. Він що…

Знову глянувши вперед, Макс трохи почекала, а тоді пустила в ходу ледве помітний рух стегнами, розгойдуючи хвіст із боку в бік. Вона ледь стримала усмішку, коли відчула новий спалах тієї ж пряної червоні, що вихлюпнувся від Спекла.

О, це ж просто милий скарб. Ха!

Їй було байдуже, чи він просто відчаєний після Вінд Шир, чи випадково відкрив у собі нову схильність ще на потязі, але це було хоча б щось хороше в їхній катастрофічній пригоді. Вона підкинула йому ще трохи «цукерок для очей» і у відповідь увібрала його захоплення її справді стрункою постаттю. Дрібна закуска, щоб протриматися, поки не з’явиться шанс втекти.

А втім…

Повернутись вони вже не могли — після того як завалили тунель на големі. Залишався хіба вхід Галлеона, хіба що пощастить знайти інший вихід раніше, ніж вони зголодніють або задихнуться. У її мозку десь зберігалися вшиті знання, але чи зможе вона витримати біль, щоб їх викликати — зараз перевіряти вона не хотіла.

Як Галлеон узагалі знайшов вхід без активного рунного каменя? Вона згадала, як єдинороги-культисти на заставі хвилювалися, що він розізлиться, якщо вони не зможуть відкрити двері магією, і…

О.

Макс мало не перечепилася об ланцюги, згадавши слова культиста: «Не певен, чи він взагалі матиме можливість скаржитися, якщо двері не відкриються».

Вона згадала, як постійний вітер у проході стих кілька хвилин після того, як вони зайшли з боку поверхні. Отже, Галлеон уже був усередині, просто з іншого боку гори. Двері просто зачинилися за ним, так само як за ними. А його рунний камінь, очевидно, встиг розрядитися — так само як і їхній, доки вона не підзарядила його біля входу.

Отакої, ще й кроку наперед не вийшло зробити…

Вона похитала головою.

Досить. Жодних більше похмурих думок.

Дерінг завжди вміє помічати деталі у скруті. «Ніколи не знаєш, коли вони врятують тобі життя», - якось сказала вона напарникові.

Час пильнувати.

Придушивши тремтіння, Макс знову перевела погляд на довкілля, поки їхня група крокувала все глибше в лабіринт. Металеві уламки та ймовірні кістяні осколки тяглися по підлозі від місця їхнього полону. Далі стіни й підлога ще зберігали тріщини, борозни й смуги чорного нальоту та темних плям. Почорнілі брили розміром із воза та зруйновані колони перегороджували прохід кожні десять-двадцять ярдів, часто поруч із дірками в стінах і розбитими арками.

- Барикади, - озвався Бліззард. - Вони перебували під тривалим обстрілом.

- Від чого? - голос Спекла трохи тремтів, коли він освітив бірюзовим світлом рога понівечену брилу, підозріло схожу на ногу голема, якщо частково розплавлену. - Не хотів би я зустрітися з тим, що змогло знищити таку могутню цивілізацію.

Раптом Ферлонг підняла копито й різко цокнула язиком.

Інші одразу завмерли й прикрили ліхтарі, зануривши всіх у пітьму. Наступили кілька напружених секунд, поки всі затримували дихання. За цей час Макс почула глухі удари й скрегіт, що ледь чутно долинав із глибини тунелю, занадто далеко, аби це міг зробити хтось із їхньої групи. Звуки лунали нерівномірно, і врешті кожному довелося знову вдихнути.

До того часу очі Макс звикли до темряви, і крізь щілини ліхтарів пробивалося достатньо світла, щоб бачити, як усі стоять напружено, з піднятими вухами. Шорт Ф’юз жував непідпалений сірник, а решта безрезультатно водили поглядами туди-сюди — зіниці були розфокусовані, й Макс відразу це помітила.

Серце в неї підскочило, коли вона глянула на Дерінг Ду. Спершу подумала, що та просто чеше зап’ястя, вперто вдивляючись у темряву, та потім помітила крихітну металеву шпильку, встромлену в замкову щілину кайданки на її правому зап’ясті.

Водночас вона побачила, як Ферлонг повертає голову в їхній бік, і терміново двічі постукала Дерінг копитом по зап’ястях. Та зрозуміла й припинила свої дії буквально за мить до того, як Ферлонг зустрілася поглядом із Макс.

Очевидно, Ферлонг теж бачила в темряві так само добре, як і вона, й насуплено глянула на них кілька секунд, перш ніж неохоче відвести погляд до Галлеона й сказати:

- Нічого не бачу. Що б це не було — воно стоїть на місці й десь попереду. Звучить механічно. Ліхтарі можна ввімкнути, але тримайте світло низько, про всяк випадок.

- Дуже добре, - кивнув Галлеон. - Чули її, друзі: світло низько, рухаємося тихо.

- Хоч хтось із нас, - пробурмотіла Дерінг, дзенькнувши ланцюгами, коли ті відкривали заслінки ліхтарів.

- Буду вдячний, якщо ви не будете навмисно привертати зайву увагу, - суворо насупився він. - Ваша безпека тісно пов’язана з нашою.

- Тоді краще почніть бути з нами привітнішими, га? - глузливо скривилася Дерінг. - У відчаї поні роблять дурниці.

Його насупленість посилилася.

- Ще слово — й заткну вам рота.

- Це буде кляп? - Дерінг вишкірилася. - Ніколи б не подумала, що ви по частині таких штучок.

- Справді, ваш дотепність — нетлінна, - зітхнув він і коротко кивнув Вінд Ширу.

Якийсь глузливий коментар Дерінг так і не злетів із вуст, бо Вінд Шир зацідив їй у морду. Її усмішка перекосилася від болю, й вона зігнулася, кілька разів чхнувши кров’ю на підлогу.

Макс витріщилася. Святі гвозді, що з тобою таке?

Якщо вона не заткнеться, то й її саму можуть зробити винною за язик Дерінг. Та очі Дерінг на мить зиркнули вбік на неї, й Макс здалося, що вони блиснули, перш ніж та застогнала, незграбно витерла морду й випрямилася.

- Ще якісь мудрі слова? - запитав Галлеон.

Дерінг кілька разів кліпнула й промовчала. Лише гнівно зиркнула на нього, стиснувши губи в тонку лінію.

Він самовдоволено всміхнувся.

- Отак краще, дівчинко.

Вони знову рушили, хоча повільніше, дозволяючи Ферлонг літати вперед-вниз серед завалів, розвідуючи шлях.

Макс досі не могла отямитися від відсутності інстинкту самозбереження в Дерінг. Культ Галлеона був серйозним і вже показав, що не шкодує болю, то чому ж вона…

Ага.

Дерінг уже розблокувала одну з кайданок; вона досі висіла на її правій передній нозі, але розстебнута так, щоб можна було легко відкрити, коли треба. Якщо добре не придивлятися зі світлом, цього не помітити, а у Ферлонг зараз і так було достатньо турбот.

Шпилька теж зникла. Макс здогадалася, що та сховала її, коли зігнулася від удару Вінд Шира, і, ймовірно, вже працювала над іншими кайданками. Або ж Дерінг тримала шпильку в роті. Це пояснювало її раптове бажання тримати язика за зубами.

Макс перевела погляд убік. Хай інші нічого не запідозрять, вона ж не збиралася їх видавати.

Скрегіт усе ще лунав уривками, стаючи дедалі голоснішим у міру того, як вони йшли глибше. Навколо все виразніше з’являлися сліди бою й руйнувань. Декілька разів вони натрапляли на завали висотою майже з поверх, і Макс із Дерінг отримували чимало «допомоги» у вигляді грубих поштовхів і смикань за хвіст, щоб видертися нагору. Зі стін сочилася волога, пісок витікав і лишав на підлозі хвилясті сліди. Всюди Макс бачила уламки спорядження, з'їдені іржею й гниллю до невпізнання.

Приблизно за пів години після того, як вони вперше почули ті удари й скрегіт, Ферлонг повернулася з особливо далекого розвідувального вильоту.

- Хороші новини: я знайшла джерело шуму — це розтрощена статуя, така ж, як ту, що ми підірвали. Схоже, вона не може рухатися, тож ми в безпеці, якщо не підходитимемо близько, - сказала вона, нервово ширяючи в повітрі. Потім кинула погляд у темряву попереду й кілька разів цокнула язиком, насупившись.

- Я знаю цей вираз, - озвався Бліззард. - Які погані новини?

Ферлонг плавно приземлилася й показала крилом назад.

- Погані новини: попереду суцільний завал. Я не знайшла, як обійти, а останній обхід був дуже далеко.

- Я не збираюся повертатися тією норою, якщо тільки зовсім край. Це повітря змушує мої пір’я свербіти, - насупившись, Вінд Шир вийшов уперед і кивнув на Бліззарда. - Ти впевнений, що наш силач не може просто пробитися крізь нього?

Ферлонг знизала плечима й поманила крилом.

- Не знаю. Дивіться самі.

Вони пройшли повз довгий відрізок, де завалилася ціла стіна й половина стелі зліва, лишивши схил уламків, що звузив прохід до третини від початкової ширини. Спершу місця вистачало, та далі прохід дедалі звужувався.

Безголовий голем лежав наполовину засипаний, притиснутий до підлоги гігантською зламаною колоною. Єдина вціліла рука безпомічно дряпала підлогу, залишаючи борозни в камені.

Вони обережно обійшли голема, але невдовзі весь прохід перегородила купа блідої, роздробленої вапнякової брекчії та велетенських чорних брил, схожих на мармур. Насип тягнувся від стіни до стіни й упирався в тріснуту стелю, не лишаючи жодних щілин.

- Ні, я це не проб’ю, - відкопнув камінець Бліззард і похитав головою. - Тут треба ціла бригада з кирками, щоб розчистити це за розумний час.

- Є інший обхід? - запитав Спекл.

Очі Галлеона звузилися, коли він вдивився в насип. За мить він нахмурився й почав міряти кроками підлогу, щось бурмочучи собі під ніс.

Макс ледве стримала усмішку.

Вона як і раніше з неймовірною впевненістю знала, що потрібно йти просто вперед, аби дістатися до Майстра, але вшиті спогади нічого не казали про такий масштабний завал. Пробившись крізь біль у голові й переглянувши чужі спогади, вона зрозуміла, що існує обхід, який забере майже цілий день, аби знову вийти на правильний підземний шлях. Якщо вона проведе їх тим маршрутом, це означатиме, що він не знав про завал. І якщо сам Майстер цього не знав про власне місто, то, може, він не такий уже й всесильний, як намагається переконати їх Галлеон…

- Це не схоже на природний завал. Занадто вже чистий і крутий, - задумливо промовив Спекл, підійшовши до кам’яної стіни й провівши світлом рога віднизу догори.

Його очі розширилися, коли він потицяв у скупчення каменів завбільшки з яблуко; ті не зрушилися, хоч виглядали розсипчастими. - Вони сплавлені між собою! І це не дьоготь і не розчин — схоже на дію надзвичайної спеки. Це точно спроба навмисно перекрити прохід.

- Скажу чесно: у них вийшло, - фиркнула Ферлонг. - Я не чую нічого з того боку.

Але навіщо?

Питання зависло в повітрі, коли всі погляди звернулися на Галлеона.

Його хмурий погляд став ще важчим.

- Будь-який, хто має достатньо сили й впливу, рано чи пізно наживе ворогів, що заздрять його дарам, і я певен, Майстер не виняток. Чи то дракони, чи віндіго, чи суперники-алікорни, чи навіть прокляті мешканці самих Тартарів — нас не зупинить звичайна стіна, споруджена ними, ще й така груба.

Дерінг фиркнула.

- О, звісно. Випустити давнє створіння, яке навмисне запечатали, тільки тому, що воно пообіцяло вам безсмертя й необмежену владу. Ну чим це може закінчитися погано?

- Все ще не переконана, бачу.

Дерінг закотила очі.

- Що мене видало?

- Якби ти бачила те, що бачив я, ти б не відмахувалася так швидко. - Галлеон нахилив голову в бік Макс і додав:

- Просто спитай свою подругу.

Макс перезирнулася з Дерінг, але промовчала.

- У будь-якому разі, твоя думка нічого не значить, - продовжив Галлеон, знову повернувшись до завалу. - Ми знайдемо спосіб. Шорт Ф’юз, чи не міг би ти…

- Обрізки копит Селестії, Шортику, тільки не смій підпалювати цю штуку! - вигукнула Винд Шир.

Макс різко обернулася й побачила Шорт Ф’юза далеко позаду, той присів, ледь не потрапляючи в досяжність безголового голема. Він тримав палаючий сірник у зубах і завмер, простягаючись до довгого шнура, що тягнувся аж до пачки динаміту, яку він запхав на тулуб голема.

Шорт Ф’юз кліпнув невинно.

- Що?

Галлеон приклав копито до чола й зітхнув.

- Шорте, залиш цю штуку й іди сюди. У нас є важливіші справи.

Він підняв копито.

- Добре, але може я просто…

- Зараз же! - заревів Бліззард і гепнув копитом. - Швидше, послушнику!

Шорт Ф’юз скривився й прижав вуха. Потім виплюнув сірник і неохоче поплентався до них із надутою мордою, бурмочучи собі під ніс:

- Роби те… роби це…

Макс трималася якнайдалі від нього — хто зна, чи не сховав він ще запалений сірник десь під гривою. Вона вже майже забула про динаміт, яким він набив її дірки в ногах.

- Що думаєш? - спитав Галлеон, коли той підійшов. - Зможеш прочистити нам шлях?

Шорт Ф’юз висолопив язика набік, наче лоша над складним прикладом з математики, й заходився роздивлятися завал. Потім знявся в повітря й почав літати туди-сюди вздовж кам’яної блокади, штовхаючи й підкопуючи її в різних місцях. Кілька разів притуляв вухо до гладших, цілісних ділянок і стукав копитом по каменю.

Нарешті він приземлився поряд із Галлеоном і задумливо почухав підборіддя.

- Не надто товстий, але герметичність добра. Прорвусь через нього із сотнею фунтів динаміту, може ще й бочкою чистого нітрогліцерину…

- Шорт Ф’юз… мені треба пройти на інший бік, а не зрівняти з землею гору, - мляво відповів Галлеон з напівзаплющеними очима. - У тебе достатньо, щоб провести нас?

- А, то не повний прохід. - Шорт скинув плечима й сумно зітхнув. - Ну, якщо просто дірка, щоб пролізти… так, зможу. Дайте мені п’ятнадцять хвилин.

- І наскільки буде погано? - спитала Винд Шир.

- Що?

Фурлонг застогнала й ляснула хвостом.

- Вона має на увазі: наскільки далеко нам треба тікати, щоб, ну, не здохнути?

Шорт Ф’юз на мить замислився, а потім оскалився до всіх маніакально.

- О, далеко бігти не доведеться. Сотні метрів вистачить. Я буду чемний, обіцяю!

- Для протоколу, я б волів обійти, - мовив Спекл.

- Обходу немає, - відрізав Галеон і витяг з однієї з торб невеличке кайло, яке жбурнув Шорту. - Став і зробімо це швидше.

Йому залишили одну лампу, і востаннє Макс бачила, як він носився навколо невеликої ділянки завалу, наче колібрі, з ювелірною точністю видовбуючи невидимі слабкі місця. Потім напхав утворені порожнини вибухівкою, яку діставав зі своєї гриви, хвоста й навіть з-під крил — більше, ніж будь-який нормальний поні зміг би приховати на голому тілі. Коли Макс глянула на Дерінг за поясненням, та лише розвела копитами: Не думай над цим. Голова заболить.

Вони відступили метрів на двісті й сховалися за однією з імпровізованих барикад. То був суцільний блок чорного каменю, щонайменше метр завтовшки й настільки високий, що навіть Бліззард не міг зазирнути поверх, ставши на задні ноги.

Макс із Дерінг вмостилися в кутку, де барикада з’єднувалася зі стіною, а Галлеон, Винд Шир, Фурлонг і Спекл сиділи в ряд, притулившись до суцільної скелі. Для Бліззарда місця не вистачило, та він і так задоволено примостився попереду них, наче сторожовий пес.

Минуло майже десять хвилин відтоді, як вони залишили Шорта працювати.

Єдиними звуками в тунелі було їхнє напружене дихання та безупинне шкреботіння руки голема.

- Раджу затуляти вуха, щойно почуємо, що він іде, - сказав Галлеон.

Макс завмерла, вже піднімаючи передні копита до голови.

- Зачекай, що? Він же встановить детонатор тут, із нами, де безпечно?

- Ти справді його ще не знаєш? - Фурлонг підняла брову й фиркнула. - Його ж звати Шорт Ф’юз.

І в ту ж мить долинув голос Шорта, довгий і гулкий від луни в проході:

- Поооїхали! Тримайтеся за крупи!

Макс встигла тільки присісти й затулити вуха, як оглушливий вибух струсонув тунель. Світ здригнувся на кілька секунд, за якими прийшла хвиля повітря, що накрила їх зверху через кам’яну брилу, осипавши пилом і дрібною крихтою.

Знадобилося кілька секунд, аби у вухах перестало дзвеніти. Та навіть тоді все звучало глухо: і загальний кашель навколо, і далеке тріпотіння крил.

- Можете виходити! - гукнув Шорт Ф’юз.

- Я його вб’ю. Так вб’ю, що предки відчують, - прохрипіла Фурлонг, масажуючи вуха. Сльози текли з кутиків очей.

- Ставай у чергу, - пробурмотіла Макс.

Фурлонг глянула на неї, а тоді хмикнула й відвернулася.

Коли вони вийшли з укриття, то почули, як Шорт Ф’юз метушиться попереду. Наздогнавши його, застали, як він ширяє перед прорваною стіною. Його тьмяно-зелена грива й сірувато-жовте хутро були вкриті сажею, з крил при кожному помаху сипалася курява, а на морді сяяла блаженна посмішка. Він підірвав вибухівку вздовж тріщини, і вибух створив пролом рівно настільки широкий, щоб у нього протиснувся середній поні.

Фурлонг першою засунула голову в отвір і прислухалася.

- Щось чуєш? - пошепки запитав Галлеон, підходячи до неї.

Вона висунула голову назад і скривилася.

- Мабуть чисто, якщо не рахувати, що цей божевільний мені барабанні перетинки попалив. Я піду першою. Тримайте світло низько.

Пройшли по одному без пригод, якщо не брати до уваги, що Бліззард мусив втягувати живіт, поки Вінд Шир підштовхувала його ззаду.

Повітря з іншого боку обпікало сухістю й різким, затхлим запахом, який Макс не могла розпізнати. У голові виникали образи колючок, піску й павуків. Судячи з роздутрих ніздрів і метушні Спекла та інших, їм воно подобалося не більше.

Пройшовши лише кілька хвилин, вони натрапили на тіла.

Поні. Мінотаври. Діамантові-пси. Навіть кілька юних драконів. Лускаті чи вкриті шерстю, їхні шкіри були знебарвлені, зморщені й висохлі від часу, натягнуті на кістяки, застиглі в різних позах агонії. Дехто повз, дехто лежав на спині, піднявши кінцівки, щоб прикрити обличчя, дехто лежав на боці з порожніми очницями та роззявленими пащами, застиглими в німому крику.

Більшість носила лускові обладунки, хоча кілька поні, здебільшого єдинорогів, мали на собі пластинчасту броню, прикриту плащами чи шатами, які кілька століть тому виглядали б розкішно. Мечі, списи, палиці й щити вкривали підлогу. Потьмянілий метал був у подряпинах та вибоїнах, деякі частини були деформовані, чи потріскані від ударів об іншу зброю й обладунки.

У проході також валялися розбиті големи. Тріщини на кінцівках, розплавлені торси розкидані тут і там, перемішані з тілами в обладунках.

- Святі зорі, що тут сталося? - прошепотів Спекл, обережно проходячи повз кілька розкиданих тіл земних поні.

- Схоже на якусь неймовірну останню битву, - пробурмотів Бліззард. Він торкнув копитом покинутий шолом і зітхнув. - Бідолахи так і не отримали гідного поховання.

Усі поступово розсипались із строю. Навіть Бліззард, здавалося, забув про те, щоб стежити за кожним рухом Макс. Він усе ще дивився за нею й Дарінг, але не штовхав і не кричав, коли вони відходили трохи вбік, роздивляючись давню різанину.

Макс нахилилася над тілом мінотавра й побачила в його висохлому тілі осколки металу та каменю — там, де важка броня не прикривала. Розтрощити голема, мабуть, стало його останнім подвигом перед загибеллю.

- Псс!

Макс озирнулася й побачила, як Дерінг Ду тихенько постукала копитом по обладунку діамантового-пса й глянула на неї з натяком. Потім вона кивнула на тіло поряд із Макс.

Насупившись, Макс уважніше придивилася до обладунків мінотавра.

Хоч і сильно потьмянілих, на металевих пластинах чітко виднілися зигзаги, хвилясті візерунки та гострі кути. Нагрудник і шолом мали найскладніші орнаменти, хоча щось подібне було й на щитах, і навіть на поножах. Розкішні речі, які можна було б продати за шалені гроші на чорному ринку чи навіть у звичайних аукціонних домах. І вони буквально йшли через поле, всіяне ними…

Спершу нам треба звідси вибратися живими, а тоді вже думати про ті біти.

Вони рухались далі, хоч і повільніше.

Повітря здавалося густим і кислим від напруження.

- То хто з ким тут воював? - задумливо озвалася Ферлонг.

- Голееми явно звідси, тож вони захисники, - сказав Бліззард. Він кивнув на двох поні, які, схоже, загинули, обмінявшись ударами, почухав підборіддя й додав: - Не впевнений, що всі решта були на одному боці, але, схоже, принаймні половина — це загарбники. Важко сказати, доки не знайдемо кольори їхніх прапорів чи емблем.

- А де ж чейнджлінги? - озвався Спекл. - Якщо вони вартові воріт, то мали б бути тут.

Галлеон прочистив горло й владно пройшов уперед, поглянувши на тіла:

- Ймовірно, це служебна каста. Недоцільно було б кидати їх у бій. Я очікував би побачити їх у житлових чи робочих зонах, якщо такі збереглися. У будь-якому разі, големи й самі досить могутні.

- Але все одно не змогли перемогти, - сказав Бліззард. Він показав копитом на оздоблений спис і додав. - Зазвичай переможці грабують поле бою, а тут більше схоже на незавершений глухий кут. Порядок строю повністю порушений — мусив початися хаос, коли зламався ланцюг командування. Щось пішло дуже не так для обох сторін, і це ще не враховуючи можливості третьої сили.

- Галлеон.

Усі погляди звернулися до Макс. Вона трохи занервувала від їхньої уваги, але думка, що не давала їй спокою вже довгий час, нарешті змусила заговорити:

- Майстер — чейнджлінг. То чому ти вважаєш, що ми маємо бути службовою кастою? - підняла вона брову. - Логічніше було б навпаки.

Очі Галлеона на мить розширилися, та потім він насупився.

- Брехня. Майстер — алікорн, - прошипів він. Потім змахнув копитом у бік тіл навколо й підійшов упритул до Макс, продовживши. - Ці поні вдягнені належно для битви. Хіба це схоже на рабів, які повстали? Ні! Досить. Ще раз обмовиш його величність — і я подбаю, щоб ти ніколи більше не ходила, комахо. Знай своє місце!

Макс відсахнулася, коли його морда майже ткнулася в її. У мозок ніби вгвинтився залізничний кілок болю, і хвиля чорної, гіркої зневаги накотила так сильно, що вона похитнулася, наче її вдарив таран. Ланцюги дзенькнули майже мелодійно, коли вона спіткнулася об муміфіковану ногу когось із мертвих.

Ого, зачепила за живе, — подумала вона й зашипіла від болю, коли приземлення на круп віддало різким поштовхом у спину.

Вона відкрила рота, щоб відповісти, але лише здавлений писк вирвався, коли в його очах спалахнуло бірюзове світло. Щось неймовірно давнє глянуло на неї крізь нього, так глибоко, що їй захотілося впасти ниць і благати вибачення за сумніви. Ледь стримавшись, вона обмежилася покірним кивком, лежачи на підлозі з вихором думок у голові.

Майстер не міг бути водночас і чейнджлінгом, і алікорном. Значить, когось із них він вводив в оману. Це мусив бути Галлеон. Майстер таки чейнджлінг. Вона могла бодай частково зрозуміти големів — логічніше, якби чейнджлінги керували. Теорія про слуг не могла бути правильною… чи могла?

Здавшись задоволеним, Галлеон ще раз презирливо фиркнув і відвернувся:

- Рухаймося далі. Недалеко залишилось. І будьте обережні: деякі артефакти досі зберігають активні чари.

Макс кліпнула.

Він мав рацію.

Прихована магія справді вібрувала у зброї та обладунках навколо. Ледь помітна, але, можливо, ще дієва. Вона не розумілася на чарах настільки, щоб визначати їхні властивості, але припустила, що більшість слугували для підвищення міцності, а то й для уніфікації кольору грив і шерсті, як у сучасній королівській гвардії.

У проході пролунав сухий, глухий тріск, і Макс мало не спіткнулася знову, різко озирнувшись на джерело звуку. Вона тихо вилаялася, коли побачила Шорта, який розглядав у копитах шолом, залишивши його власнику морду на підлозі. Шолом мав жорсткий плюмаж, як у давніх легіонерів-пегасів, а по краях забрала тягнулися руни.

Він насунув його собі на голову — і в Макс відвисла щелепа.

Вона більше не відчувала його емоцій. Взагалі. Точно так, як із тим дивним племенем мінотавра, земних поні й діамантових-псів у джунглях.

Руни.

Не дивно, що вони здавалися знайомими — їхні племінні візерунки були майже такими ж! І вона теж не могла зчитати їхні емоції. Макс швидко стулила рота й вирівняла вираз обличчя, аби ніхто не помітив.

- Поверни його на місце, Шорт, - дратівливо гукнув Галлеон. - Ще буде час збирати скарби після виконання завдання.

- Тьфу. Він усе одно завеликий.

Шорт Ф’юз зняв шолом і почепив його на трупа позаду, й одразу ж Макс знову відчула його безтурботне сяйво радості. Вона ніколи не чула про чари, здатні так ретельно обдурити відчуття чейнджлінга, окрім хіба що диких чуток і перебільшених байок. Навіть у принцес у Кантерлоті такого не було.

Що це за місце? Хто ці поні?

Саме це, мабуть, і намагалася донести Дерінг раніше?

Вона хотіла зловити її погляд, але перш ніж їхні очі зустрілися, Бліззард різко свиснув і наказав рушати далі. Вони підкорилися, крокуючи з обережністю.

Похмурі декорації простягалися весь шлях крізь тунель, лише подекуди стіни й підлога були суціль у кратерах і слідах від магічних чи звичайних обстрілів. Вони проходили повз уламки нашвидкуруч зібраних баліст і возів із давно зотлілими припасами й іржавою зброєю. Ще більше розбитих големів, поні, мінотаврів й діамантових-псів.

Приблизно за півгодини прохід вивів їх до величезної шестикутної печери з колосальними колонами, що здіймалися в непроглядну темряву вгорі. Уздовж бокових стін тягнулися ряди й ряди громіздких будівель із дверними отворами, схожих на тісно збудовані крамниці Кантерлота, але в тому похмурому, кісткоподібному стилі, який вони вже бачили в переходах.

Тут також було повно тіл.

Хрипкий голос Ферлонг пролунaв, коли вони перетнули середину печери:

- Святі яблука, та що це таке?

Макс простежила за її поглядом і відчула дивне ворушіння в грудях, коли її очі впали на викривлену постать, що лежала на підлозі. Воно виглядало як діамантовий пес, але з неприродно довгими кінцівками, обтянутими щільною, хворобливо-жовтою шкірою, які закінчувались тонкими пальцями чи ступнями з блискучими кігтями. Темний, іризаційний плащ покривав більшу частину його тулуба й ніг, подертий по краях і проштрикнутий у кількох місцях довгими списами. Двоє скелетоподібних поні лежали на землі перед ним.

А ось голова…

Макс моргнула.

Ні, цього не може бути…

Спочатку здавалося, що павук завбільшки з кошеня причепився до голови істоти й повністю її проковтнув. І дуже дивно пропорційований павук, до того ж. Його голова й груди зрослися в єдиний сегмент, віддалено схожий на череп минотавра. Під твердими, виступаючими надбрів’ями виднілися два ряди чорних, намистоподібних очей, а хітинові лапи росли занадто близько біля щелеп. Волокнисті шипи вкривали кістянисту поверхню його спини, а товстий, сегментований черевець тягнувся позаду постаті, немов жмут товстих дредів.

Навіть жуки в Еверфрі не настільки бридкі.

Та Макс помітила тонку шию, що напряму з’єднувала тіло з черевцем павука. Інші теж це побачили, і їй здалося, що навколишня температура впала на кілька градусів від їхнього колективного вибуху первісного страху. Вона помітила, як Спекл і Ферлонг тремтять, а в решти зіниці зменшилися. Навіть Шорт Ф’юз виглядав напруженим, судячи з його нервового, незграбного перебирання чергової петарди.

Вінд Шир свиснув і вишкірився до Макс:

- Ого. А я ще думав, що найпотворніша — це ти.

- Їх тут більше… - прошепотіла Ферлонг, піднімаючи ліхтар вище, аби кинути світло далі.

Двоє. Троє. П’ятеро. Восьмеро…

Ще більше павукоголових потвор лежало серед решток убитих рас у печері, наскільки сягало око Макс. Усі вони були в тих самих тонких плащах і мали надто довгі кінцівки для свого зросту, але водночас вирізнялися кількома ознаками: в одних були довгі хвости із загостреними кінцями; в інших — кістяні відростки на спині; ще інші мали довгі кігті, як перший, а деякі — товсті, незграбні пальці й ступні.

- Ну, принаймні тепер ми знаємо, хто знищив місто, - кинув Вінд Шир і швидко зник у темряві, а повернувся вже з блискучим списом у копитах. - І що б хто не казав, відтепер я ходжу з цим.

Галліон гулко пробурмотів у відповідь:

- Потвори. Уявіть собі, якої відваги вимагало у цих хоробрих істот стати проти них… Не можна дорікати народові Майстра, що вони зламалися перед такою навалою.

Спекл затремтів:

- Це був кінець їхнього світу… Тут же більше їх не лишилося, правда?

- Навряд чи. Минуло багато часу, - озвався Галліон. Він потер підборіддя, а потім витягнув бойовий меч із лап мертвого минотавра, підніс один до Спекла, а інший лишив собі. - Але краще не ризикувати.

- Ей, а як же я? - Дерінг загриміла кайданами для наголосу.

- Гарна спроба, але ми не роздаємо зброю в’язням, - його посмішка стала ще ширшою. - Ба більше, з тебе вийшла б чудова приманка, якби нас хтось атакував.

Дерінг лише пирхнула.

Після цього вони трималися значно щільніше. Ферлонг із небажанням полетіла трохи попереду на розвідку, тримаючи списа в копитах. Галліон часто гукав їй інструкції, ведучи групу в бік печери. Макс відчувала стиск у грудях, наче невидимий дріт тягнув її вперед, до ділянки з обгорілими слідами та тріснутим камінням. Головний біль повернувся, а примарні шепоти в її свідомості гучнішали з кожним кроком, та вона зціпила зуби й намагалася не зважати на біль у стегні.

Коли вони дісталися до стіни печери, перед ними постало кілька дверей, запечатаних так щільно, що Макс важко було розрізнити межу між дверима і стіною. Усі, крім одних. Ті кам’яні двері, здавалося, відчинялися й зачинялися, рухаючись вгору й вниз. Під ними було розчавлено понівечений шолом, лишаючи щілину у кілька дюймів. Довкола лежали ще тіла, чиї тіні тремтіли від світла лампи.

Увійди. Увійди негайно.

Макс здригнулася, відчувши, як щось холодне протискається їй у мозок. Вона зробила кілька хитких кроків уперед, але спинилася, коли Бліззард кинула на неї суворий погляд.

- Так, це воно! Це… - голос Галліона затремтів.

Його ріг кілька разів висік іскри, та марно; зрештою він здався й витягнув рунний камінь із сідельної сумки тремтячими копитами. Його зіниці потьмяніли, а погляд застиг десь за застряглими дверима. По скроні стікала крапля поту.

Шорт Ф’юз махнув копитом перед його мордою:

- Бос? Тобі якось недобре…

Нам потрібен вхід. Нам потрібен зараз.

Макс зціпила зуби й поборола шалене бажання кинутися вперед, відштовхнути Галліона й самій відкрити двері. На щастя, він опанував себе раніше, ніж вона втратила контроль. Він притис рунний камінь у заглибину дверей, і ті повільно поповзли вгору зі скреготом катованого каменю.

Галліон увірвався першим, за ним — Ферлонг і Вінд Шир, а тоді Бліззард штовхнула Макс і Дерінг уперед, змусивши йти слідом. Спекл і Шорт Ф’юз замикали колону.

Всередині Макс побачила кілька перекинутих столів, стільців та цілу купу пристроїв із гострими кутами, викривленими отворами й пузатими трубами, в яких вона зовсім не розбиралася. Це радше скидалося на абстрактний малюнок або на одну з тих кітчевих ілюстрацій інопланетних фабрик зі Стар Трот. Уся кімната була досить просторою, аби зручно розмістити п’ятнадцять-двадцять поні за столами, і з якоїсь причини вона нагадала Макс бар, якщо не брати до уваги моторошні меблі.

- Він тут, - прошепотів Галліон.

Макс відчула смак його п’янкої ейфорії, коли він вказав на величезного жеребця-єдинорога, що зігнувся на підлозі спиною до них. На ньому був величний набір із бойових лат і церемоніальних шат, настільки товстих, що під ними легко могли ховатися крила. Шовковиста грива спадала з гребеня шолома й текла по спині, біла, наче сніг. Повітря навколо буквально гуділо від магії, що струменіла з величезних, вкритих пилом фоліантів на підлозі, прикованих ланцюгами до його обладунку.

Вау.

Він виглядав майже точнісінько як занадто детально намальований паладин з Огри й Темниці.

І, схоже, він займався тим самим винищенням монстрів, що й вигадані персонажі.

Проти стіни перед паладином сиділа потвора з павучою головою, розкидавши тонкі ноги й опустивши руки обабіч. Її чорна ряса мала величезні, обпалені по краях діри. Золотий спис паладина пробив її трохи вище стегна й буквально прибив до стіни, і Макс відчула, що потужні чари досі зберігаються у вигравійованому древку.

- Брати і сестри, наша подорож добігла кінця…

Усі стояли мовчки й дивилися, як Галліон крокує до паладина з обережною, шанобливою ходою.

Макс теж відчула спокусу наслідувати його приклад, але стрималась і натомість прикувала увагу до монстра. Потвора тримала павучу голову нахиленою набік, наче спала; її намистоподібні чорні очі були тьмяні й мертві. Погляд Макс сповз на кістляві, примарні руки, й вона насупилася, помітивши в долоні чорний, округлий предмет.

Це ж…

Думка розсипалася, коли знайома, колосальна присутність навалилася на її свідомість, і вона скривилася від болю, коли голос Майстра задзвенів у її черепі.

- Крокуй вперед.

Цього разу чули всі. Окрім неї та Галліона, кожен зреагував: хто пискнув, хто здригнувся, хто зойкнув, а хто зробив усе одразу, після чого вони розгублено почали озираться.

- Майстре, ми тут! - вигукнув Галліон.

Він поклав копито на плече паладина — й зойкнув, коли величезний жеребець хитнувся вбік із металевим рипінням. Той гепнувся на підлогу з гучним брязкотом обладунків, а його шолом покотився геть, відкривши усміхнений череп. Найвеличніший, найбородатіший череп із усіх, що коли-небудь бачила Макс, але все ж — мертвий.

Усі завмерли.

Тоді вуха Макс сіпнулися від сухого, шарудкого клацання. І кров у жилах застигла, коли вона зрозуміла, що воно йде від павучої голови.

Ой, личинко.

- Ми влипли. Тікаймо! - заверещала вона.

Або принаймні намагалася. Нижче від очей її тіло не слухалося, хоч як вона напружувалася й намагалася бодай поворухнутися. Вона навіть не була певна, чи дихає ще, чи відчуває вагу кайданів. Інші теж не рухались: Галліон застиг статуєю, а тіні решти завмерли на місці.

Краєм ока Макс побачила, як очі Ферлонг смикаються хаотично, зіниці зжалися до шпильок. За інших обставин Макс насолодилася б цим апетитним потоком солодкувато-білого страху, що випромінювали її наглядачі, та цього разу їй так само хотілося забитися в куток і сховатися.

Вона могла лише втупитися в потвору, яка повільно, майже непомітно підняла голову на кілька градусів, рівно настільки, аби вбивчим поглядом з усіх шести очей уп’ятися в них.

- Звільніть мене.