Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Макс стримала позіх, втупившись у вміст своєї кружки. У тьмяному жовтому світлі кав’ярні залишки сидру на дні циліндра виглядали як глибокий темний колодязь. Її розкуйовджена грива, що звисала над кружкою наче коріння, лише підсилювала цей ефект, і вона майже чула, ніби в глибинах напою щось плаває й булькає.

О-о-о, воно мене з’їсть…

Вона схопила кружку хитким копитом і осушила її до дна.

Не з’їсть, якщо я вип’ю його першою!

Макс гикнула й грюкнула кружкою об стіл, можливо, надто голосно, судячи з суміші сердитих і стурбованих поглядів від інших відвідувачів. Та їй було глибоко байдуже.

Ноги відчувалися, наче з желе, і вона була певна, що її мозок розм’як і перетворився на кашу після годин відповідей і запитань на панелі письменників фанфіку. І це вже після третього заходу на танцмайданчику, де вона ще й кокетувала з надміру завзятими фанатами, які мріяли проштовхнути своїх персонажів у її історії. І це був лише третій день. Два попередні були не менш шалені — з усіма друзями й знайомими на смугах перешкод, іграх, майстер-класах з мистецтва та рукоділля і звичайному спілкуванні за прийомами їжі, включно з вечірніми посиденьками й випивкою, які, ясна річ, залишали зовсім мало часу на сон.

Разом із усім тим і численними порціями їжі й емоцій, якими вона напхалася, вона почувалася наче киплячий казан, який от-от або вибухне, або вщухне…

Коротко кажучи, три дні на конвенті Дерінг Ду не минають без наслідків.

Утім, урожай був добрий.

Макс м’яко застогнала в кружку й усміхнулася: їй здавалося, що вона не зможе зробити й ковтка любові ще принаймні кілька тижнів.

Але воно знадобиться.

Скоро мала настати депресія після конвенту, і вона планувала вирушити додому ще до того, як та занадто навалиться на неї. Вона вже відчувала крейдяний, гнітючий присмак смутку, що йшов від кількох інших відвідувачів конвенту, які, як і вона, обрали цю кав’ярню, аби перевести подих після закриття. А вже в закладах харчування біля самого конвент-центру, всього за пару кварталів звідси, мабуть, було ще гірше.

Принаймні в них були друзі, щоб розділити тягар. У неї ж такої розкоші не було: Топ Едж і Квіббл Пенс уже вирушили додому.

Макс махнула офіціантові, щоб привернути увагу, й показала на замовлення.

- Ще сидру, міс?

Вона вагалася, втупившись у копита жеребця, водночас оцінюючи працездатність свого тіла.

- Власне, мабуть, ні. Каву й картоплю фрі. Дуже солону.

Він кивнув і швидко посміхнувся, прудко рушивши геть.

- Кава й фрі, зараз будуть!

Чекаючи на стимулятори, Макс дозволила собі варитися в тягучій атмосфері кав’ярні. Дзвінок брязнув, коли зайшли нові клієнти, у приміщення увірвався холодний протяг разом із шурхотом нічного дощу, що падав зовні, доки за ними різко не зачинили двері.

Тупіт нових копит ставав дедалі ближчим, аж поки вона неохоче не простягнула свідомість, щоб зазирнути у думки новоприбулого — на випадок, якщо доведеться відбивати небажані залицяння. Зазвичай вона б не відмовилася від нагоди підживитися, та цього разу була вже ситою й хотіла просто розслабитися.

Розум, до якого вона торкнулася, був сповнений якоїсь мети, прихованої за непроникним шаром холодної, майже кам’яної впевненості й стоїцизму. Макс відчула себе, наче курсантка-шпигунка, яка випадково підслухала змову вищих за рангом, про якій їй знати не годилося.

Цей поні явно щось задумав…

Перш ніж вона встигла розібратися, що саме, тупіт копит зупинився просто поруч, і вона почула хриплуватий жіночий голос:

- Не проти, якщо ми поділимо цей столик? Інші вже зайняті.

Макс відірвала мордочку від кружки й кліпнула, озирнувшись на кобилу.

Невисока, кремезна, середнього віку бетпоні з фіолетовою шерстю й сіро-блакитною гривою вишкірилася до неї іклами, усмішка жодним чином не відповідала настороженій тиші її розуму. Макс трохи напружилася, навіть попри те, що глибокі сині очі й оксамитова м’якість голосу ніби благали її розслабитися. Вона занадто нагадала їй королеву Кризаліс у ті моменти, коли та була особливо «щедрою», а це завжди обходилося комусь боком.

Та все нормально, може, й нічого. Просто поводься спокійно…

- Як хочеш, - байдуже сказала Макс і знизала плечима.

Втім, вона помітила, що кобила почала рухатися до столика ще до того, як почула її згоду.

- Дякую, - сказала незнайомка, усміхаючись, коли сіла навпроти.

Швидкий «ковток» емоцій, що просочилися крізь її ментальний захист, підтвердив, що вдячність була щирою й поживною. Тож вона не була мінявкою в маскуванні. Макс у відповідь подарувала їй напівусмішку й знову втупилася в порожню кружку, сподіваючись, що та зрозуміє натяк.

Навряд чи, щоправда. Здавалося, кобила добре знала, що робить.

Може, хоче підлизатися, щоб отримати автограф? Чи вмовити обміняти щось із мерчу? Хто їх знає.

- Я, до речі, Старшайн, - мовила кобила, нахилившись ближче, а тоді прошепотіла: - Ти ж Санні Спрінг, так? Я читала кілька твоїх історій. Вони чудові!

Макс підняла очі й уставилася на неї, а тоді завмерла, помітивши, як у темряві кав’ярні грива Старшайн немовби іскрилася шовковим блиском. Наступне кліпання прибрало цей ефект, і вона замислилася, чи це просто гра світла.

- Е-е, так, це я, - відповіла вона.

Посмішка Старшайн розквітла ще ширше.

- Мені дуже сподобалися Стародавні Острови. Найкращий фанфік, який я будь-коли читала!

Не зважаючи на себе, Макс одразу потеплішала до думки про довшу розмову з нею. Не було причин перешкоджати комусь, хто так мило підживлює її его; завжди можна припинити, якщо Старшайн зайде надто далеко.

Вона вишкірилася й підморгнула.

- О, так. Це одна з моїх кращих робіт. Що тобі там найбільше сподобалося?

- О, просто те, як Дерінг Ду вдалося переконати морських поні об’єднатися з проклятими скелетами-грифонами, аби дати відсіч Володарю Бурі. - Старшайн здригнулася, витріщившись у порожнечу. - Просто не можу уявити, як це — жити вигнанцем стільки років, зневаженим лише за вигляд і за злочини предків…

- Ну, до цього можна звикнути, - пробурмотіла Макс.

- Можливо. Але мене дуже зворушило, що більшість із них вирішила залишитися союзниками навіть після перемоги над Володарем Бурі, - вираз захвату на обличчі Старшайн поволі перетік у зручну, майже непомітну усмішку, яка більше проявлялася в її очах, ніж на губах, коли вона перевела погляд на Макс. - Це було справді надихаюче.

Погляд Старшайн здався Макс занадто проникливим.

Насупившись, вона трохи відхилилася назад, відновлюючи особистий простір.

- Ти до чогось ведеш?

Посмішка Старшайн не похитнулася. Вона простягнула через стіл перетинчасте крило, торкнулася його теплою перетинкою до копита Макс і промовила:

- Хочу знати: наскільки твоє письмо йде від серця? Ці морські поні й прокляті ґрифони — вони часом не засновані на… особистому досвіді? Або, можливо, на бажаннях?

Що не так із цією кобилою?

Макс зберегла нейтральний вираз і спробувала ще раз зазирнути в думки Старшайн, але натрапила лише на ту саму неприступну стіну стоїцизму й тиші, хіба що цього разу просочилася крапля веселощів. На смак воно було схоже на… тріумф? Посмішка залишалася приязною, але Макс могла б присягтися, що мить тому бачила сталевий блиск у її очах.

У венах холонуло, коли вона повільно, обережно відсунула копито з-під крила, не відводячи погляду.

- Ну… так, це трохи особисте.

Погляд Старшайн пронизував її душу.

- Але ж ти віриш у те, що пишеш? Що гармонія — це те, до чого має прагнути кожна істота, попри відмінності?

Окей, це вже занадто дивно. Я пішла.

Макс на мить перевела погляд на годинник на каміні кав’ярні, тоді піднялася, винувато всміхнувшись, і поволі відступила від столика.

- Вибач, я щойно згадала, що завтра маю зустрітися з однією поні, а мені ще треба встигнути дістатися до Мейнхеттена до ранку. Треба бігти, бувай!

Вона рвучко розвернулася й пішла жвавим кроком, але застигла, не встигнувши зробити й двох кроків.

Половина кав’ярні, здається, спорожніла посеред їхньої розмови, і залишилися лише поодинокі відвідувачі, розсіяні групами по двоє-троє. Макс впізнала щонайменше семеро з них як учасників конвенту, а кілька швидко відвернули очі, щойно вона спіймала їх на погляді. Трохи надто швидко.

Макс також не могла прочитати їхні думки чи емоції, окрім відчутної напруги в повітрі. У середньому вона очікувала б зустріти одну-дві «нечитабельні» свідомості в такій групі, але не всіх одразу, та й між ними не відчувалося ані радості, ані прихильності, ані втоми, попри зовнішню активність: розмови, карточні ігри чи просте відпочивання після напоїв.

У шлунку у Макс розкрився вир, коли вона помітила, що біля кожного вікна сидить щонайменше один відвідувач.

О, дурні! Вони мене знайшли…

Вона знала, що не мала йти на конвент замаскованою як Санні Спрінг! Особливо коли Галлеон і Дерінг Ду вже знали, як вона виглядає.

Ідіотка!

Макс скористалася своїми резервами та спрямувала енергію в прихований ріг. У неї, ймовірно, вистачило б сил, щоб нейтралізувати їх усіх одночасно, якби справді довелося, але потенційні побічні пошкодження й травми тільки зробили б її ще більшою загрозою, а вона не мала наміру ескалювати конфлікт. Достатньо було б яскравої спалаху й гучного шуму, щоб на кілька секунд приголомшити їх, дати змогу прорватися на кухню, перетворитися на щура та втекти через каналізацію чи вентиляцію.

- Будь спокійна, моя маленька поні. Ми не маємо наміру завдавати тобі шкоди, - сказала Старшайн. - Або, можливо, краще сказати: моя маленький чейнджлінг?

Раптом Макс відчула, як увага майже всіх відвідувачів кав’ярні спрямована на неї, хоч фізично більшість лише крадькома поглядала або злегка піднімала вуха.

Ні, ні. Тримайся… Доказів немає. Заперечуй, заперечуй, заперечуй!

- Я… що? - Макс різко обернулася, насупивши брову. - Про що ти говориш? Що відбувається?

Старшайн відкинулася на стілець і посміхнулася.

- Хіба я не говорю з Максілою, хороброю мінявкою, що була помічницею нашої спільної знайомої, відомої авантюристки та археолога Дерінг Ду? Чула, що ти справила сильне враження, допомагаючи їй у надзвичайно небезпечній і пізнавальній експедиції в стародавнє місто.

Макс дивилася на неї кілька секунд, поки думки вирували в голові, аж поки її не осяяло, і вона зірвалася на сміх, похитавши головою й цинічно скептично промовила:

- О, ти жартуєш. Ви серйозно це в публічному місці граєте? Конвент уже закінчився, і я взагалі не РП. Знайдіть когось іншого для ролі Нікс. Було приємно поговорити, але мені пора.

Вона зітхнула, повернула спину до Старшайн і попрямувала до дверей.

Та дивне відчуття дежавю не покидало її. Хіба вона не робила щось подібне зовсім недавно?

Вона пройшла лише кілька кроків, коли Старшайн задумливо замурмотіла:

- Цікаво. Я ж не називала тебе Нікс.

Макс завмерла.

Що… не назвала? Ох…

Вуха опустилися.

О, чудово, дурна бджоло! Зірвала маску саме тоді, коли все було під контролем…

- Чортівня, - пробурмотіла вона крізь зуби, оглядаючи жеребців і кобил по всій кав’ярні. Хоча їхня поза виглядала майже спокійною, погляди були спрямовані на неї, як у яструбів. Макс тихо ковтнула й прошепотіла:

- Вони всі твої, так? Скільки часу вони за мною стежать?

- Впродовж більшої частини конвенту, так би мовити. Нам вдалося частково відтворити властивості деяких артефактів, які ти здобула під час пригоди; за такої підготовки поні зі здоровим розумом і тренуванням може уникнути твого загостреного сприйняття, принаймні, поки не з’являться підозри.

Хрипкуватий голос Старшайн розгладився до тону молодої кобили, хоча зберігав відтінок авторитету, що натякав на низьку терпимість до неповаги і ще меншу — до фізичного насильства. Бійка була виключена; якщо пощастить, вона могла спробувати вивести себе із ситуації словами.

Макс повільно обернулася, очікуючи відчути удар молотом по скроні чи кинджал у спину, поки Старшайн шепотіла б:

- Кабальєрон передає привіт, - або щось подібне.

Нічого такого не сталося.

Натомість Макс роззявила пащу, побачивши величний лик, обрамлений зоряною, ефірною гривою, що колихається у невидимому вітрі. Обличчя спиралося на зап’ястя, ліктем на стіл, поглядало на Макс з усмішкою, очі блищали бірюзовим світлом. На ногах були пурпурові металеві чоботи, чорна тіара і пектораль із срібним місяцем, що робило її вигляд комічно величним у поєднанні з напіврозкритими крилами та надзвичайно довгим рогом.

- Принцеса Луна… - Макс прикусила губу й відсунулась. - О, о, чорт. Мені, напевно, капець, так?

Принцеса Луна тихо засміялася.

- Навряд. Я тут не для того, щоб тебе заарештовувати, і, тим більше, не вдаватимусь до таких грубих рішень, коли твої колишні співтовариші з вулика показали, що мінявці можуть бути дуже розсудливими. Навіть якщо ти значно небезпечніша за них, я особисто мала досвід того, як сила Дружби здатна змінити навіть найтвердіші серця.

Макс застигла.

Пройшло п’ять секунд. Потім ще п’ять, аж поки Луна зітхнула і магічно підсунула до Макс стілець.

Не відчувши магічних пасток на ньому чи емоцій, що сигналізували б про напад, Макс обережно сіла, дозволивши магії трохи підтягнути її до столу, напружену, мов дошка.

- Почнімо знову, - схиливши голову вперед, промовила Принцеса Луна. - Я — Принцеса Луна, Хранителька Місяця і Охоронниця Снів.

- Максіла. Звичайна мінявка і… е-е, автор фанфіків про Дерінг Ду? - ковтнула, задумавшись, чи не погіршила вона становище, збрехавши про першу частину. - Думаю, ти вже знаєш, хто я.

- Так. Але це лише формальність, і тепер, коли все спостережено, можемо обійтися без неї, як годиться. Називай мене Луна.

- Макс.

Луна тихо засміялася.

- Не любиш довгі промови, чи не так? Я б очікувала більшого від успішного автора.

Макс відвела погляд убік, помітивши рух з кута ока, але то був лише один із жеребців, що повернувся до карт з партнером. Піддані Луни, що були «супроводом», залишалися настороженими. Їхні тіла й розуми були натягнуті, мов пружини, готові стрибнути при найменшій провокації.

Луна підняла брову, а посмішка згасла, коли вона нарешті зрозуміла.

- Ах, перепрошую. Я була нечесна до тебе.

Вона підняла праве крило і клацнула первинними пір’їнками так само, як грайливо роблять це грифони чи діамантові пси пальцями, миттєво привертаючи увагу всіх кобил і жеребців навколо, а потім двічі легким рухом відкинула пір’я у відкидаючому жесті. В один момент вони всі піднялися зі стільців і без слова попрямували до виходу. Жодної ваги, жодних сумнівів — лише абсолютна покора.

Гаразд, це досить круто. Я точно буду робити таке, коли матиму своє власне потомство.

Стоп… ні! Жодних думок про маму. Витіснити, витіснити!

- Краще? - спитала Луна.

Відсутність у кав’ярні агентів у цивільному, що спостерігають за кожним її рухом, значно полегшувала становище, але навряд чи це сильно допомогло б, якби щось пішло не так. Вступати у бійку з Принцесою, яка розбиває цеглу голосом, Макс зовсім не хотілося, це було на дуже низькому місці у списку речей, які вона хотіла пережити особисто.

- Так, мабуть.

Макс примусила себе до слабкої посмішки, повністю очікуючи, що Луна використає ситуацію й одразу перейде до допиту, але вона, здається, задовольнялася тим, щоб спокійно сидіти, поки офіціант підбігав до столу. Він поставив перед Макс тарілку з фрі та кухоль кави, а перед Луною — невелику мисочку фруктового салату, після чого відступив із дружньою посмішкою.

Луна велично жестикулювала передньою ногою.

- Прошу, сміливо смакуйте.

Макс натягнуто кивнула, але залишалася на місці.

Чи мала вона запропонувати Луні трохи? Або це було б образою, бо страва проста? Звичайно, виглядало досить примітивно поряд із гурманським салатом Луни… Чи була якась інша формальність, яку треба дотримуватися?

Вона просто дає мені помучитися, так?

На щастя, першою почала Луна: підняла ножі та виделки за допомогою магії, нарізала яблука, персики та банани на ще менші шматочки, поклала їх на виделку й почала їсти.

Етикет високої кухні?

Макс не бачила в цьому особливого сенсу, але й не хотіла виглядати варваром перед принцесою. Тому замість того, щоб брати фрі магією чи копитами, вона обережно користувалася виделкою, намагаючись виглядати якнайграційніше.

Луна не коментувала перший трохи напружений ковток смачної солоної картоплі Макс. Другий теж мовчала, третій — теж.

Кожен наступний ковток ставав трохи розслабленішим, і невдовзі Макс вже їла, щоб задовольнити голод, а не просто щоб відволіктися від панічних атак. Увесь цей час вона уважно стежила за алікорном навпроти, намагаючись уникати пильної уваги чи виглядати так, ніби ловить найменші ознаки нападу.

Поведінка Луни змінилася, коли офіціант приніс їй великий кухоль, повний пінистого напою. Ледь вона кивнула на знак подяки, як відразу ж випила все залпом, достатньо енергійно, щоб змусити мінотавра червоніти.

На думку Макс, на це пішло не більше п’яти секунд. Після чого Луна поставила кухоль на стіл і витерла морду зап’ястям, ледве приглушуючи гортанний відрижок.

І тепер вона намагається вивести мене з рівноваги, так?

Луна посміхнулася, коли помітила, що Макс пильно за нею спостерігає, сором’язливо смакуючи каву.

- Ну, перейдемо до справи, як кажуть, - нахилившись, промовила Луна й простягла крило до Макс. - Чи розглянула б ти можливість офіційнішого союзу з Еквестрією?

Макс моргнула і обережно поставила кухоль, аби виграти час, поки шукає відповідь.

- Це… дуже прямо. Що це включає? І чому саме я?

- Ти добра істота. І цього достатньо для нас.

- А що дає тобі таку впевненість? - насупилася Макс, відкинувшись назад. - Ти ж мене не знаєш.

- Ні, але я говорила з поні, яка знає, і вона тебе рекомендувала. - Усмішка повільно з’явилася на морді Луни, яка відтягнула крило і злегка погойдала первинними пір’їнками. - До того ж я бачила, як ти граєшся з дорослими й дітьми протягом трьох днів, і мої джерела підтвердили, що тобі дійсно подобається наше товариство. Вони це відчули.

- Стоп, ти слідкувала за мною іншими чейнджлінгами?

- Нові союзники, нові ресурси. Друзі допомагають один одному, чи не так?

- Я, е-е… - Макс опустилася у стільці й видихнула. - Добре, зізнаюся. І що далі?

- Я лише прошу, щоб ти це розглянула: Еквестрія розширює свої горизонти, а разом із цим з’являються нові загрози. Хоч Дружба і прекрасна, іноді потрібні інші засоби, щоб утримати тіні на відстані, поки встановлюється Гармонія. Нам потрібні союзники проти темряви, і ми завжди шукаємо особливо підготовлених істот, щоб захистити тих, хто сам себе не може.

- Я всього лише одна мінявка.

- Торакс теж був лише одним мінявцем, та все ж він зіграв ключову роль у розв’язанні проблеми, яка терзала твій вулик століттями. Твої дари можуть бути корисні як для твоїх родичів, так і для поні. Ми могли б багато чого навчитися одне від одного.

Макс відвела очі, у думках пробігло похмуре, пустинне поле. З одного боку — величезна армія нечітких, тіньових фігур, з іншого — колона кольорових поні та мінявців, що сміливо мчить у небезпеку. На чолі — королева, граційна в еквестрійській броні, грізна завдяки силі Артракї над розумом і матерією, що карає всіх, хто стає на її шляху.

Ідея зігріла її всередині, але виглядала саме як те, від чого попереджав Їдракс’іл.

Макс повільно ковтнула, сподіваючись, що Луна не помітить.

- А що якщо я… відмовлюся?

- Тоді нічого.

- Нічого?

- Ти ховаєшся серед поні, вони терплять твоє існування, а ми знайдемо інші способи протистояти темряві без тебе. Життя триває.

Макс відвела очі й повільно глянула на тарілку. Залишилося кілька фрі, один — осторонь, зморщений і, мабуть, холодний. Інші були купкою й виглядали набагато апетитніше, із легкими клубками пару.

- Проте, більш доречна відповідь на твоє запитання, - продовжила Луна, - така: я не завдам тобі шкоди й не затримаю, незалежно від твого рішення. Навіть якщо відмовишся, час може дозволити тобі змінити думку на користь більш вигідну.

Макс глибоко вдихнула й повільно видихнула, потім зустріла погляд Луни й сказала:

- Я не твій ворог.

Луна посміхнулася.

- Радий це чути. Але я не про це питала.

Макс несвідомо насупилася й допила залишок кави. Вона відчувала, що їй це знадобиться — гіркота змивала останні залишки втоми з розуму.

Разом із наростаючим роздратуванням через педантичну наполегливість Луни, останній ковток додав їй сміливості, дозволяючи насупитися на алікорна, попри голосок у голові, що гарчав, ніби це було самогубство.

- Чи має значення, скажу я «так» чи «ні»? Ти ж знаєш, я можу збрехати або передумати. Це ж наше, як завжди.

Луна підняла брову, але посмішка не зникла.

- Слова мають силу — силу над іншими і над собою. Вони відрізняють нас від звірів, що просто діють. І лише зіставляючи слова та вчинки ми пізнаємо одне одного справжніх.

Макс замислилася.

Окей, цю фразу я точно вкраду для наступної історії.

Секунди спливали. Посмішка Луни розслабилася до більш нейтрального виразу. Терплячого, але явно такого, що могло змінитися залежно від того, що вона скаже або як довго вагатиметься. Під усією цією м’якотою ховалася сталь.

Вона глибоко вдихнула ще раз і випустила повітря.

Тепер ти граєш із серйозними кобилами.

- Я хочу сказати «так», але не готова брати на себе такі зобов’язання, - промовила вона тихо. Потім, помітивши нахил голови Луни та рух вух, додала голосніше: - Я… можливо, колись матиму дітей. Мені потрібно подумати, що означатиме моє рішення для них.

Луна кивнула.

- Розумне прохання. Дуже добре, я…

Вона раптово зупинилася на півслові, рухнувши вуха, дивлячись на щось трохи вище рівня голови. Макс підняла погляд і крутанулася назад, але в темряві кав’ярні нічого підозрілого не побачила. Жодних емоційних сигналів про стороннього також не було, тож про що ж вона так турбувалася?

Макс повернулася, рот привідкритий, формуючи питання, але застигла, побачивши суворий вираз Луни.

- Ми мусимо скоротити нашу зустріч. Ти можеш опинитися у смертельній небезпеці.

- Е-е?

Макс кинула ще один погляд довкола, але, попри дивний холод, що раптово опустився на кав’ярню, вона не відчувала нікого, хто міг би загрожувати їй — особливо не з Принцесою Луною у кімнаті.

До того моменту, поки вона не подивилася вниз і не відчула, як у її шлунку виникла прірва, побачивши нескінченну пустоту під кріслом, яке висіло над порожнечею. Темні хмари та спалахи блискавки крутилися у глибині під її підвішеними копитами.

- Що за… - закричала вона.

- Вибач за обман, але ти мусиш прокинутися. Зараз, - промовила Луна, простягнувши крило через стіл і притиснувши свої дивно міцні пір’я до грудей Макс.

Макс пролунав крик і бовталася, відхиляючись назад, але замість того, щоб розбити потилицю об невидиму підлогу, на якій стояло її крісло, вона впала просто у вируючу безодню. Серце підскочило в горло, коли гравітація розігнала її у стрімкий снаряд. Шейпшифтинг не спрацював, і жодні крутіння, закручування чи махання не створювали помітного опору повітря, щоб уповільнити падіння.

- Що за, чорт забирай, сіно! - кричала вона на зменшувану плямку Луни на краю прірви.

Шум вітру у вухах наростав, і кожне волокно її тіла напружувалося під нестерпним тиском, коли вона падала все глибше у безодню. Повинно ж бути дно, правда? Повинно закінчитися. Вона відчувала момент, коли стане безпорадною калюжею мінявцевого слизу на землі.

Не так! Не так!

Тихий крик вирвався з її рота, поки вона неконтрольовано крутилася, аж поки…

---------------------------------------------------------------------------------------

Макс глухо вдарилася об щось м’яке, серце калатало у грудях.

Темрява огорнула її. Луна зникла. Нічого не мало сенсу.

Було досить тепло і затишно, тож вона залишалася на місці.

Через кілька секунд усвідомлення повільно поверталося у її туманний розум.

Вона згадала обід із Луною. І всі божевільні речі, які вона робила вчора на конвенті. Кава. Іграшки. Принцеса Луна. Фрі. Полоса перешкод. Все.

Занадто багато всього.

Макс примружила очі і повільно їх розплющила. Перше, що вона побачила — зелений, майже біолюмінесцентний світло цифр на будильнику в темряві. Чверть на другу ранку.

Судячи зі силуету, це не її власний будильник. Лампи теж не впізнала.

І тоді її осінило.

Готельний номер.

Все це був сон?

Макс ледь не розплакалася від полегшення. Все, хвилювання про те, що Луна потягне її до підземелля, марно. Вона навіть ще не покидала готель!

Потім різкий клац пролунав у тиші, а за ним тихий скрип дверей, які хтось відкрив у кімнату, ненадовго впустивши тепле жовте світло з коридору. Але воно швидко зникло, коли порушник обережно зачинив двері.

Макс напружилася, але не рухалася.

Її розум був ще занадто млявий, щоб прочитати деталі думок порушника, але вона відчула по зловісному, помстивому смаку, що це не обіцяє нічого приємного. Точно не так, як він граційно ковзав по килиму, майже беззвучно торкаючись скляного предмета.

Ще ні, — подумала вона, змушуючи себе дихати повільно й рівно.

Порушник підійшов усе ближче й ближче, поки не опинився прямо біля Макс, біля ліжка.

- Галлеон передає вітання, потворо, - прошепотів знайомий голос кобили.

Макс миттєво перекотилася вбік від кобили, щойно почула пшик корка. Товсті ковдри трохи гальмували, але вона відійшла достатньо, щоб побачити фіолетову рідину, що текла з фіалки на матрац, там, де була її голова.

Рідина шипіла й пінилася при контакті з тканиною, і клуби їдкого диму здіймалися в повітря, роз’їдаючи матрац.

Зелене полум’я охопило Макс, коли вона скинула маску поні.

Порушник, трохи ошелешений, зупинився на секунду, дивлячись на порожню фіалку в її копиті, а потім відкинув її. Потім витягнув ніж і ринувся в атаку, і Макс мусила перетворити передню ногу на гостроподібний гнатопод, щоб розрізати ковдри, які обвивали її, і звільнитися. Вона відбила лезо гнатоподом, перекотилася далі, перевернулася на інший бік ліжка, звисла з краю й приземлилася на всі чотири, широко розставивши ноги, щоб втримати рівновагу.

- Ферлонг? - пробурмотіла вона.

Фестрал з протилежного боку ліжка нічого не сказав. Натомість насупився й блискавично розкрив обидва крила.

Макс ледве встигла здригнутися та прикритися від шквалу ножів, що вилетіли з пір’я крил. Два-три відскочили від затверділого хітину її гнатопода, ще кілька в’їлися в стіну позаду.

Фух. Ледь не влучило…

Вона коротко зважила, чи кричати, щоб розбудити сплячих у сусідніх кімнатах, використати хаос для втечі, але відмовилася, згадуючи, що Оцеллус уже знає про її присутність на конвенті. Якщо постраждають поні, і вона — плюс ті, кому могла пробалакати — зрозуміють, що замішана втеча мінявки, справи можуть значно ускладнитися…

- Що зробила б Дерінг? - прошепотіла вона крізь зуби.

Ферлонг відповіла шипінням і ринулася на неї, тримаючи ніж у кожному крилі.

Макс відскочила, але не досить швидко. Копито Ферлонг врізалося в її плече, а один ніж подряпав тулуб, поки вони котилися по підлозі. Вони зупинилися, Ферлонг зверху, але після невеликого махання та відбиття ножа гнатоподом Макс підсунула задні копита під живіт кобили й відштовхнула її.

Це не відкинуло її повністю через кімнату. Ферлонг розкачала крила й зупинила рух у повітрі, потім відштовхнулася від стелі й кинулася прямо на Макс.

Рефлекторно Макс виростила пару щупалець зі спини і обхопила ними середину тіла Ферлонг, натягнувши, щоб зупинити її рух. Вона все одно врізалася, але з силою лише достатньою, щоб вибити повітря з легень.

Ферлонг люто калатала й дряпала всіма доступними кінцівками, і Макс була змушена виростити ще більше щупалець, щоб її стримати, не зважаючи на виснаження, поки вона майже не заплела фестрала в клубок ворушливої плоті.

Її полонянка рикнула й вкусила щупалець біля морди, але Макс тримала міцно, незважаючи на біль від зубів, що врізалися у тіло.

Потім зіниці Ферлонг звузилися до крапок, і вона відпустила.

- Ох, гидота! - сплюнула, блюючи синюватою кров’ю з зубів.

Макс уже ледь-ледь зловтішно посміхалася, але її посмішка зникла, коли важкі, приглушені копита пролунали коридором за дверима. Вони належали обачному, рішучому розуму, що, мабуть, означало…

Охорона. Ох, сіно, зараз буде незручно…

А потім замок тріснув, коли коричнева пегаска увірвалася в кімнату — і дуже знайома.

Добре, то це підмога. Просто не для мене…

- Відпусти її, потворо! - рявкнула Винд Шир, кидаючись на Макс.

Вона не підкорилася. Але тримати Ферлонг за допомогою стількох щупалець ускладнювало концентрацію на захисному заклятті чи телекінезі, не кажучи вже про прорив у розумовий захист ворога, щоб її заспокоїти. Тож Макс залишалося лише з фіаско закляття та зітханням, коли Вінд Шир врізалася в неї, придавила до підлоги й почала обрушувати серію ударів по черепу.

Зір Макс наповнювали мерехтливі зірочки та блискучі пір’їнки, а між її криками, стогоном і перерваними закляттями вона відчувала, як її хватка на Ферлонг поступово слабне.

І тоді її осінило.

Макс витратила чимало резервів, перетворивши своє тіло мінявки на аморфну масу плоті, що чудово поглинало удари Вінд Шир, поки вона штовхала свою масу вздовж щупалець. Кожен щупалець розширювався, поки вона не дісталася закручених кінчиків і не об’єдналася в панцирний костюм із Ферлонг усередині, крила притиснуті до боків.

Ззовні це виглядало б як пані в броні з мотивами мінявців, але радше як ув’язнена. Макс відчувала панічне дихання Ферлонг, що тиснула на внутрішню поверхню, але у неї було достатньо м’язів, щоб рухати її як ляльку. Навіть якщо Ферлонг могла б намагатися рухатися сама, вона довго б не витримала, адже Макс вирішила важити, як дорослий поні.

Вона не забула залишити отвори в головній частині, щоб бачити й дихати.

Маневр, очевидно, збив Вінд Шир з пантелику, адже бити Макс означало передавати частину сили удару Ферлонг.

Цей короткий перепочинок дав Макс можливість ударити Вінд Шир у підлобковий і відступити в кут кімнати. Запізно вона зрозуміла, що мала йти до дверей, але люті ривки та важке дихання Ферлонг відволікали.

- Повна сюрпризів, так? - пробурмотіла Вінд Шир, витираючи слід крові з носа.

- Ммпф! Зроби щось! - закричала Ферлонг крізь тимчасову морду Макс.

- Галлеон був правий, - Вінд Шир дістала сячу колбу з фіолетовою рідиною та розмахнула нею, як Шорт Ф’юз динамітом. - Ти занадто небезпечна, щоб жити.

Ферлонг раптово зомліла всередині Макс.

- Ні, почекай!

Вінд Шир відкрила фіалку та крокнула ближче.

- Вибач, Фур, можливо, доведеться пожертвувати собою заради команди.

Ох, кобило, це люто…

Запізно Макс зрозуміла, що забула додати ріг у трансформації. Вона розставила ноги і напружилася, готова кинутися в будь-який бік, залежно від того, як Вінд Шир кине рідину. У найгіршому випадку довелося б ризикувати мігренню й відбивати її психічним бар’єром.

Проте щось на краю її зору змусило її зупинитися.

Тінь щойно рухалася?

Незважаючи на себе, вона кинула погляд у протилежний кут кімнати і відчула холодок по хребту.

Тіні струмували по підлозі, як дим із найтемніших кутків, зрештою зливаючись у нечітку еквіноподібну форму позаду Вінд Шир. Вона швидко набрала чіткі обриси, темні й загрозливі на тлі жовто-оранжевого світла, що лилося з ламаних дверей. Вона була майже чорна, крім хвилястої прозорої хмари від шиї вгору, що м’яко колихалася у неіснуючому вітрі.

Вінд Шир, мабуть, теж це помітила. Її очі звузилися, і вона тихо закрила ампулу, ледве повернувши голову, вуха сіпалися.

- Досить, - промовила фігура.

- Кажеш ти, - рявкнула Вінд Шир, розкривши крила та розкручуючись для удару в стрибку.

Макс здригнулася, коли копито Вінд Шир вдарило фігуру по щоці з гучним тріском. Вона очікувала, що будь-хто відскочить і впаде від такого удару, але фігура навіть не похитнулася. Лише голова повернулася вбік, показавши профіль жіночої морди та елегантного, явно занадто довгого для єдинорога, рогу.

Металевий звук пролунав, коли щось впало на килим, потім кілька секунд тиша, поки всі спостерігали за фігурою. Потім на її рогу спалахнула яскрава блакитна корона, і фігура випрямилася, а світло кімнати включилося, відкривши досить роздратовану Принцесу Луну, що масажувала щоку копитом.

Макс відчула, як Ферлонг тремтить всередині, і якби у неї був рот, вона б посміхалася.

О, спіймано!

- Ох, кобила моя, - пробурмотіла Вінд Шир, завмерши на місці.

Тим часом Макс почула, як із коридору наближаються десятки копит, і кілька кремезних жеребців та кобил увірвалися в кімнату. Жоден із них не виглядав здивованим, а підозра, що це були охоронці, підтвердилася, коли Принцеса Луна швидко відправила їх жестом крил, ймовірно, щоб забезпечити безпеку будівлі та евакуювати сторонніх.

Або ж вона просто хотіла впоратися сама.

Задоволена відновленою приватністю, Луна повернула шию, потім похитала головою і подарувала Вінд Шир кислу усмішку.

- Такий талант марно витрачено на кримінальні справи.

Вона з магією забрала яскраву колбу з рук Вінд Шир і клацнула язиком, оглядаючи вміст. Ріг спалахнув, фіалка зникла в клубку бірюзового диму.

- Арканізована базиліскова отрута? Ваш роботодавець явно не шкодував витрат, щоб помститися одній мінявці. Досить неприємний кінець. Хочете пояснити свої дії?

Вінд Шир стискала губи й стояла гордо, але Макс помітила, як її задні ноги тремтять.

- Неважливо. У нас буде багато часу, щоб обговорити ваші злочини, - сказала Луна, притискаючи копито до щоки Вінд Шир. - Спи, дитинко.

Ріг Луни м’яко світився, і очі Вінд Шир закотилися, вона впала, мов лялька з перерізаними нитками.

Луна перейшла через сплячу кобилу, не поглянувши назад, і граційно підійшла до Макс. Вона постояла кілька мовчазних секунд, поки Макс згадала про манери й квапливо схилила голову.

Одна з брів Луни піднявся, уважно оглядаючи її з голови до копита. Або швидше — з шолома до чобіт.

Вона не висловила жодної думки про напівсерйозні спроби Ферлонг вирватися з облягаючої темниці, але хвилі розваги та цікавості давали зрозуміти її ставлення.

Корисно. І, можливо, трохи збочено…

- Максілла, так? Можеш відпустити кобилу, - сказала Луна.

Після короткого моменту, щоб уявити, як від’єднатися від Ферлонг, Макс здригнулася, поки її хітиновий зовнішній шар хвилями сповзав, і вона вийшла з Ферлонг, гладка, мов розтоплений шоколад. Потім, після того як маса опустилася до копит Ферлонг, вона відновилася поряд, як звичайна мінявка у спалаху зеленого полум’я, швидко і ефективно, більше не турбуючись про травми кобили.

Ферлонг упала навколішки перед копитами Луни, як тільки зрозуміла, що вільна. - О Принцесо Ночі, я так, так перепрошую. Ми не хотіли заподіяти шкоду тій особі. Будь ласка, тільки не кажіть моєму…

- Тсс, - прошепотіла Луна, притискаючи копито до її губ. На лобі була сувора складка, але Макс відчула тонку нотку співчуття. - Лонг Вотч повністю одужає, але наслідки твоїх дій залишаться. Можеш хоч трохи заспокоїтися, знаючи, що я збираюся провести справедливий суд — точно більше, ніж твій роботодавець планував для своєї цілі.

Ріг Луни засвітився, і Ферлонг відключилася.

Макс лише дивилася мовчки, поки Луна за допомогою магії зняла свою тіару і акуратно поставила її на голову, наче щойно причепурювалася до свята. Єдине, що порушувало ілюзію, — набрякла ліва щока після жорстокого удару Вінд Шир.

Гм, очікувала, що алікорни будуть міцнішими…

- Що?

Макс здригнулася. Вона це телепатично сказала?

Вона шукала тему для зміни розмови й промовила перше, що спало на думку:

- Е-е, а хто такий Лонг Вотч?

Луна зітхнула й кинула погляд у двері.

- Один із моїх охоронців, що слідкував за тобою. Він перехопив твоїх нападників у коридорі, коли запідозрив їхні злі наміри, і, очевидно, не очікував, що їхня підготовка буде на його рівні. Ті зламані ребра й пошкоджені гармати стануть суворим нагадуванням, щоб не недооцінювати будь-кого.

Вона свиснула, а потім усміхнулася Макс заспокійливо.

- Я певна, у тебе ще багато запитань.

Макс спостерігала, як кілька охоронців без слів увійшли в кімнату, щоб зв’язати Вінд Шир і Ферлонг і винести їх геть, наче вони були частиною культу гробарів.

Тоді, усвідомивши, що вона добровільно відступила від Луни, поки її зад не торкувся стіни, Макс сором’язливо посміхнулася і обережно зробила крок уперед. - Е-е, отже, минулого разу, коли ми говорили… це насправді був сон?

- Так.

Гострий, різкий запах отрути базиліска й зіпсованої постелі ще висів у кімнаті. Вона злегка затріпотіла крилами, намагаючись прогнати неприємний запах, і зморщила морду, перш ніж додати:

- Це вже не сон, правда? Я не прокинуся знову?

- Ні, ти не застрягла в рекурсивному сні, - засміялася Луна, віючи своїми величними крилами, щоб очистити повітря. - Було б краще, якби це був сон?

— Не знаю, але… — Макс замовкла і дивилася в підлогу.

Щось у всій цій концепції здавалося трохи дивним, і тоді вона моргнула, коли усвідомила.

Нахмурившись, вона зустрілася поглядом із Луною і сказала:

- Зачекай, як ти взагалі потрапила в мій сон? Я ж не поні!

Посмішка Луни розширилася.

- Ну, знаєш, що кажуть: ти те, що їси.

Макс фиркнула.

- Ні, серйозно. Як? Я впевнена, що про це вже б повідомляли, якби ти робила це раніше!

- О, але я робила. Просто ти не отримала звістку від своїх реформованих побратимів, - сказала Луна з лукавою усмішкою. - Це була виснажлива робота – налаштуватися на розуми, подібні до твого, але король Торакс був дуже підтримуючим і проникливим колегою в цьому починанні.

Та дурна личинка…

- Це… трохи читерська здатність, - тихо промовила Макс.

- Ха! Каже мінявка, яка, судячи з усього, здатна підкоряти розуми й матерію своїй волі, крім її вже значно покращених природних здібностей.

- Гей, я… - Макс підняла копито, потім опустила, зрозумівши, що не хоче виглядати дурною. - Добре, тут ти права.

- Очевидно, що ставати більш схожою на нас полегшило мені знаходити тебе в царині снів, хоча це, безумовно, набагато складніше, ніж для поні.

Макс здригнулася і прижала вуха. Ох, сіно, це відбувається… Я перетворююся на райдужного жуко-оленя!

Луна підійшла ближче і ніжно поклала крило на її плече.

- Я знаю, що це може здаватися неважливим, але можеш бути впевнена, що моя влада над тобою обмежена. Наша зустріч сьогодні була можливою, бо я точно знала, де ти знаходишся, а твій розум у сні – хоч і грізний – не був захищений від мого втручання. Крім того, я не маю наміру переслідувати тебе в царині снів, хіба що безпека Еквестрії залежатиме від цього.

Це було не зовсім те, про що вона хвилювалася, але краще, ніж нічого. Маленьке полегшення, так би мовити.

- І ще раз вибач за обман, але я обрала твій сон для нашої першої зустрічі, бо вважала це найбезпечнішим варіантом для всіх учасників, - Луна трохи опустила вуха, і Макс уловила легкий присмак жалю в її голосі. - Не найчесніше знайомство, і мені не довелося довго думати, щоб зрозуміти, що ти заслуговуєш на краще. Я була готова відкрити тобі правду, коли нас перервали ті злодії, що напали на мою охорону.

- Я… розумію, - Макс почухала потилицю, потім поглянула на зруйновані двері й зіпсоване ліжко. - Е-е, мені ж не доведеться за це платити, правда?

- Все владнано. Ти можеш йти, куди захочеш.

- Просто так?

Луна посміхнулася і розкрила крило, щедро жестикулюючи в бік дверей.

- Просто так, якщо ти не передумала щодо моєї пропозиції.

Макс відкрила рот, але замовкла, коли маленький голос у голові прошепотів, що, можливо, весь замах на вбивство був спланований еквестрійцями, щоб налякати її й змусити одразу стати на їхній бік. Але з іншого боку, це здавалося надто складним планом, що залежав від безлічі факторів поза їхнім контролем. І це не зовсім їхній стиль, а після всього, що вона бачила й чула, Макс відчула, що у твердженні Дерінг про Гармонію, яка стежить за поні, можливо, є зерно правди…

І ось ти знову робиш крок до статусу райдужного оленя…

Вона прогнала цю думку і вибачливо похитала головою.

- Я ще не готова.

- Добре тоді. Я піду, - сказала Луна, кивнувши, і попрямувала до дверей. Але через кілька кроків вона сповільнилася, повернулася до Макс і сказала: - Тобі не варто хвилюватися, що персонал готелю тебе затримає. Вони не будуть ставити запитань і вимагати оплату за те, що сталося. Якщо ж ти вирішиш залишитися й відпочити, на верхньому поверсі буде підготовлений люкс для тебе. Він буде доступний протягом наступних сорока восьми годин.

- О, е-е… дякую! - Макс ледве склала напівпосмішку й незграбно вклонилася.

- Майте на увазі, що мої підлеглі все одно будуть спостерігати за тобою з обережної дистанції, лише як запобіжний захід проти подібних інцидентів, - додала Луна. - Я прошу лише терпіти цю незручність заради безпеки сторонніх. Вони не будуть переслідувати тебе за межами міста.

- Так, із цим я можу змиритися.

Луна тепло посміхнулася, ріг загорівся, і перед Макс з’явився предмет у магічній аурі.

- Ось, візьми печиво.

- Е-е? - Макс моргнула й автоматично прийняла печиво копитом. - Дякую.

- Спробуй насолодитися ним. Його було непросто дістати зі сховку Тії.

Макс насупилася, дивлячись на звичайне печиво з шоколадною крихтою. Тіа? Хто це така?

І тут її щелепа відвисла.

Стоп… Тіа, як у Принцеси Селестії?

Вона глянула на двері, але Луни вже не було. Її розум вона більше не відчувала, лише залишився слід веселощів на фоні сонних мешканців готелю. Охоронці та персонал фактично відійшли на відстань приблизно ста футів від кімнати.

Як усі, крім мене, знають, як це робити?

Коли насупленість спала, її очі знову впали на печиво в долоні. Воно мало теплий, насичений, солодкий аромат, що змусив рот слинитися, і вона подумала, що навіть смак любові в ньому відчула. Досить, щоб заповнити порожнечу в серці, незважаючи на те, що вона добре поїла на конвенції. Жодних видимих зачарувань теж не було.

Відчуваючи себе як лоша, що відкриває чиєсь Зігріваюче Вогнище-подарунок, вона відкусила шматок і мимоволі зойкнула, коли суміш солодких і пестливих смаків вибухнула в роті. Крила затріпотіли, поки вона жувала, тремтіння пробігло хребтом під час ковтання, і вона почала гладити живіт, який ніби заповнив і шлунок, і саму порожнечу.

Вона чула фразу «зроблено з любов’ю», але ніколи не думала, що її можна застосувати так буквально до випічки.

О, йой, забудь весілля у Кантерлоті. Нам слід було вторгнутися в Еквестрію за цим рецептом!

Вона на мить подумала залишити решту на потім, але…

Ні, ні, вона не могла.

Це було найкраще, що вона коли-небудь куштувала у своєму житті.

- Мені прийти пізніше? - спитала хтось. - Здається, ти зайнята якимось особливим часом наодинці.

- Ах!

Макс підстрибнула в повітря і обернулася, щоб побачити, що пегаска сидить у кріслі біля туалетного столика. Приземлившись, вона миттєво охопила себе зеленим вогнем і перетворилася на випадкового самця-пегаса. Хоч це й не дуже допомагало б прямо зараз, але якщо треба буде втекти…

- Хвилинку, - пробурчала вона, звузивши очі, дивлячись на незвану гостю.

Кобила була у досить поношеному червоному худі з грубо вирізаними прорізами для крил, а на переніссі сиділи коричневі товстенькі окуляри. До її маленької пригоди під землею Макс просто б списала її на косплеєра, що намагається виділитися незвичним сучасним вбранням поверх стандартного фарбування, але тепер вона вже навчилася впізнавати цей ментальний слід будь-де.

- Як ти потрапила сюди? - зажадала вона відповіді.

- О, є одна чудова новинка під назвою «двері». Чула, вони надзвичайно корисні, щоб потрапляти куди потрібно. - Дерінг Ду усміхнулася і вказала пером на розбиту панель, що відчайдушно висіла на пошкоджених петлях. Потім невимушено підійшла до ліжка і сіла на його кут. - Та й це печиво мусило бути неймовірним, якщо ти не помітила, як я зайшла, ніби це моє місце… Знаєш, існує старий міф, що Принцеса Селестія створила всі найкращі речі у світі, щоб поні могли насолоджуватися ними. Хочеш знати, що я подумала вперше, коли вона запропонувала мені одне з таких?

Макс фиркнула.

- А все краще, мабуть, вона залишила собі, га?

Дерінг тріснула перами.

- Потрапила точно в ціль.

- Що ти тут робиш? Ми сумували за тобою на конвенті, - запитала вона, підбігаючи й сідаючи поруч на ліжко.

- Я була зайнята роботою. Але, почувши, що сталося, вирішила завітати й перевірити, як у тебе справи, - відповіла Дкрінг. Потім вона похлопала її по спині й запитала: - Як тримаєшся?

- В нормі, думаю…

- Принцеса Луна справді щось неймовірне, га?

Макс кивнула.

- Так.

Вони сиділи разом у комфортній тиші деякий час.

Після того, як пил осів, мозок Макс відчував певну перевантаженість від усього, що сталося, плюс наслідки адреналінового сплеску. Її намагалися вбити знову. Знову! Майже здавалося, що вона знову вирушила в спелеологічну експедицію по місту Артраккі, хоча ця пригода й не мала такого реального ризику. Вона відчувала себе одночасно напруженою й розсипчастою.

- Ти впевнена, що з тобою все гаразд? - спитала Дерінг, нахилившись, щоб заглянути їй в очі. - Хочеш піти до свого люксу? Здається, тобі би не зашкодив сон.

Макс обернулася до вікна. За вікном ще було темно, і швидкий погляд на годинник показав, що до світанку залишалося ще кілька годин. Вона повернула шию, щоб насупитися на дірку в ліжку, і сказала:

- Ні, я точно не збираюся спати зараз. Що ми будемо робити?

Дерінг усміхнулася, стрибнула з ліжка й підійшла до вікна.

- Я знаю, що нам треба.

Спочатку Макс подумала, що це буде ковток свіжого повітря, коли вона відчинила вікно, але швидко зрозуміла, що Дерінг мала інші плани, коли та сіла на підвіконня. Холодний вітерець змахнув її перами, принісши сухі запахи міського ландшафту: дим, бетон і легкий аромат того, що виходило з найближчої кухонної вентиляції.

Вона насупилася й запитала:

- Це не заборонено правилами готелю?

- Я не скажу, якщо ти не скажеш, - підморгнула Дерінг. - Пішли, я покажу тобі найкраще місце в місті для нічного перекусу — всього за десять хвилин. Можемо взяти каву або чай, і ти розкажеш мені про всі свої страшні пригоди як живого втілення поганого ОП серед моїх фанатів. Я вже стільки всього чула, повір мені.

Макс закотила очі і підійшла до вікна.

- О, ти навіть уявлення не маєш.

Дерінг стрибнула у нічне небо, а Макс наслідувала її.

Стрибок з п’ятнадцятого поверху дав їй чіткий вид на головну вулицю, що йшла через саме серце міста, а в темряві ліхтарі й вікна будівель з обох боків нагадували святкову доріжку. Східний горизонт мав найтонший відтінок передсвітанкового синього над чорним морем, що час від часу миготів у їхньому полі зору, поки вони ледве ковзали повз висотки. Було тихо, лише вітер грав з їхніми перами, а каптур і рукави Дерінг хвацько тріпотіли.

Майже здавалося, що вони вирушили у нову пригоду, лише удвох, поки весь світ мирно дрімав.

- Не можу повірити, що ти ще вставила частину, де я проковтнула бомбу. Майже всі вказували, яка я дурна! І навіть це не йде ні в яке порівняння з усіма насмішками щодо моїх нових здібностей. Могла б трохи пом’якшити, щоб я не виглядала такою надмірно потужною самовставкою? - сказала Макс, летячи поруч із Дерінг.

- Дівчино, я говорю, як є. Ти — поганий ОП, - відповіла Дерінг з посмішкою. - Але ти ще й моя подруга, і мені це подобається.

Поки Макс купалася в теплому відчутті дружби, вона глибоко вдихнула й уявила, як видихає всю втому й біль через ніздрі. Який би новий світ її дії не кинули перед нею, вона зустріне його з кимось, хто її підтримає.

Вона посміхнулася й доторкнулася копитами до Дерінг Ду.

Так, абсолютно того варте.

---------------------------------------------------------------------------------------

Переклад з новітніми технологіями та редагування - GreenLion. Автор - Raugos. Було отримано дозвіл на переклад та публікацію. Всі посилання в коментарях. Дякую за вашу увагу.