Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Макс спостерігала, як Спекл розглядав круглий камінь на піднятому догори копиті. Свіжо заряджений від дотику з Ідракс’їлом, він світився у темряві проходу моторошним зеленим світлом, і Макс напружилася, коли він вставив його у заглиблення дверей.

До її прихованих вух долинув звук каменю, що скреготів, коли важкі двері почали повільно підійматися, пропускаючи в тунель потік природного світла.

Цього не може бути…

Вона чітко пам’ятала, що вхід ховався під павільйоном, хіба що його розібрали й замінили чимось іншим. Найімовірніше, чимось спеціально призначеним, аби перешкодити їхньому виходу — ймовірно, зі смертельними наслідками.

Макс подумала, чи варто висловити свої побоювання, та зрештою вирішила довіритися оцінці Дерінг. Якщо й існувала хоч одна поні, здатна відрізнити необхідний ризик від неминучої загибелі, то це була кобила, що пережила щонайменше тридцять замахів за свою авантюрну кар’єру.

Проте її нервів це не заспокоїло.

Перетворення власного тіла на копію обладунків Дерінг, знайдених серед трофеїв, забрало в неї добру годину, плюс ще двадцять хвилин на те, щоб зробити їх порожніми й переконливими, з гнучкими ременями й неплавленими пластинами, які не важили, як ціла мінявка. Вона не досягла такого рівня, як Ідракс’їл, у відтворенні вигляду й захисних властивостей металу, але принаймні зійшла за дешевший, іржавіший комплект, що бачив кращі часи й за міцністю нагадував панцир черепахи. Магічні руни виявилися надто складними для неї, але, оскільки серед вилазки Галлеона ніхто їх не вивчав, її грубі підробки мали згодитися.

Дерінг Ду одягла Ідракс’їла, а Макс дісталася Спеклу з його худорлявою статурою. Оригінальний комплект залишили серед іншого спорядження у проході. За потреби могли повернутися по нього пізніше.

Шолом Спекла заважав їй відчувати його емоції, та за ударами серця й кожним нервовим вдихом, що здіймав його груди й водночас її, вона розуміла: у їхні шанси вийти без проблем він не дуже вірив.

Дерінг ще раз перевірила, як Ідракс’їл сидить на її боці, тоді випрямилася, насуплено всміхнулася й сказала:

- Гаразд, усі, пам’ятайте: діємо спокійно й повільно, якщо треба — трохи розіграємо виставу для Галлеона, і щойно матимемо вільний шлях до неба — зриваємось, наче за нами летить дракон. З невеликим везінням, ми зможемо утекти чисто й без жертв.

- Атож, - пробурмотів Спекл.

Дерінг підбадьорливо плеснула його по плечу.

- Коли будеш готовий.

Зробивши глибокий вдих, Спекл ковтнув і несміливо вийшов у промінь сонця.

Водночас Макс заплющила очі й сховала їх за тонким шаром удаваного металу на нагруднику, покладаючись натомість на свої псіонічні чуття. Вона втратила здатність бачити кольори, зате здобула всебічне відчуття простору, і принаймні отвори для вух у неї лишалися.

Її мозок — де б він не був — трохи нив, коли вона розширила поле відчуттів, щоб сканувати ширшу територію. Просто за межами проходу вона побачила, що прихильники Галлеона спорудили навколо воріт грубу, куполоподібну клітку, достатньо велику, аби вмістити чотирьох-п’ятьох ведмедів. Стовпи з товстих саджанців трималися разом на металевих скобах і заклепках, з проміжками надто вузькими, щоб вони могли протиснутися, але достатньо широкими, аби оборонці могли стріляти крізь них. У неї були двері тієї ж конструкції, скріплені масивними засувами й, схоже, зачарованими замками; перші двері відкривалися в менший купол, де ледь вистачало місця для одного поні, а другі — на табір.

Думаєш, ми зможемо зламати це думкою? - запитала вона Ідракс’їла.

Із серйозним напруженням, так. Але витрати тепер невиправдані.

Одразу за кліткою вона відчула ряди загострених барикад і підняті платформи, розставлені півколом, між якими стояли стійки зі зброєю. Це нагадало їй традиційний пегасополіський колізей, тільки зроблений із грубих колод і значно меншого масштабу.

Далі лежали знайомі намети й відкриті майстерні, які вона пам’ятала з попереднього візиту до табору.

Живі тіла снували туди-сюди, займаючись своїм, доки вигук не збурив усіх до лихоманкової дії. Тривога й крапля страху наповнили повітря, коли натовп, немов армія мурах, кинувся на оборонні позиції, лоскочучи її апетит. А десь під цим усім ховалася присутність, від якої шепіт заповзав їй у мозок, ворушився невикористаним потенціалом.

Знання. Сила. Голод…

Та перш ніж вона встигла простежити джерело цієї аномалії, відчула, як Спекла пройняло тремтіння, коли він ступив у центр клітки. Дерінг вийшла слідом, тримаючись за бік, де з її «обладунку» стирчав зламаний арбалетний болт. Із поверхневої подряпини на шкірі цівкою стікала кров, крапаючи на підлогу й лишаючи червоний слід, коли вона перечепилася через камінь і розпласталася на животі.

- Ну, от і все, - прошепотіла Дерінг.

Без доступу до відкритого неба Макс та Ідракс’їл не могли просто розправити крила й винести своїх вершників на волю. План А зірвався, доки вони не вийдуть із клітки, тож Дерінг недарма придумала План Б.

- Хтось допоможіть! - прохрипів Спекл, намагаючись підвести Дерінг на ноги. Потім розгублено озирнувся, мабуть, роздивляючись клітку та ворожу зустріч. - Ем, що відбувається?

Ніхто не відповів. Дехто вже цілився рогатками й арбалетами з-за барикад, інші стояли напоготові зі списами.

- Гей, хлопці, що ви робите? Це ж я!

- Та невже?

Спекл напружився, почувши магічно підсилений голос Галлеона. Потім ковтнув і підійшов до грат. - Брате Галлеоне, я…

- Ти вижив у тій проклятій печері. Як?

- Не завдяки тобі, - прохрипіла Дерінг. Вона важко закашлялася, захрипіла й додала: - Серйозно, навіть… навіть Док Кабальєрон краще ставиться до своїх головорізів… ніж ти.

Якби в Макс були брови, вона б підняла одну.

Вона нарахувала сімдесят двох поні довкола. Грайлива метушливість Шорт Ф’юза виразно проступала в колективній аурі натовпу, і вона була впевнена, що відчуває й присутність Ферлонга десь поруч. Але думки й емоції Галлеона повністю вислизали з її посилених відчуттів. Хоча чимало з натовпу перешіптувалися, жоден із них не робив рухів, що відповідали б промовам Галлеона. І вона не відчувала, щоб якийсь із єдинорогів застосовував закляття підсилення голосу.

- Схоже, наш дружок Галлеон теж урвав собі якесь магічне обладнання, - пробурмотіла Дерінг.

От халепа…

Ось і кінець надіям на швидку перемогу, особливо якщо бодай одна з його поплічниць роздобула ще й зачаровану зброю.

Припустимий варіант. Діятимемо далі, - озвався Ідракс’їл.

- А що сталося з мінявкою? - зажадав Галлеон.

- Вона… - Спекл здригнувся й випустив тремтливий подих. - Те чудовисько її схопило — це було жахливо! Нас тепер лиш двоє. Ми ледве…

- Я тут взагалі-то стікаю кров’ю, між іншим, - відкашлялася Дерінг і сплюнула на землю. - Якщо ти не збираєшся викликати медика, то хоч ганчірку та трохи хмільного кинь!

Макс прислухалася до гомону натовпу, поки Галлеон обмірковував відповідь. Що б він їм не розповів про небезпеку внизу, вони йому вірили, хоча вона гадала, чи не намагався він далі підтримувати байку про даровану Майстром алікорність. Визнати все це великою оманаю означало б, що всі розійдуться, замість того щоб лишатися тут і стримувати давню загрозу.

Або ж він переконав їх у величезній цінності магічних артефактів, залишених стародавніми еквестрійцями; його обладунки — якщо вони хоч трохи нагадували ті, що належали загиблому паладину внизу, — безперечно спокусили б навіть найлякливішого шукача пригод лишитися…

- Твій ключ. Покажи мені, - нарешті сказав Галлеон.

Вона відчула, як Спекл підняв передню ногу.

- Кидай його сюди.

Спекл глянув на Дерінг, а тоді Макс почула дзвін його аури, коли він підняв рунний камінь і протягнув його крізь грати клітки. Він відпустив його, і Макс відчула, як камінь зник у повітрі — мабуть, у чарівному захопленні Галліона.

- Добре.

- І що тепер? - Спекл занервовано переминався з ноги на ногу. - Брате Галліоне, Дерінг Ду зачепила одна з пасток. Я не знаю, як лікувати такі поранення!

- Чекай.

- Чого? Моєї ексангвінації? - гаркнула Дерінг.

- Просто чекай.

Табір заповнила тиша. Спекл переступав із копита на копито.

Тоді Макс почула скрегіт каменю — двері до міста повільно зачинялися. І з остаточним гуркотом замкнули їхній єдиний шлях до безпеки.

- Ось так, - голос Галліона пролунав ближче. - А тепер, Спекле, я хочу, щоб ти повторив ту розмову, яку ми мали під час твого обряду посвяти. Я впевнений, ти пам’ятаєш.

Спекл нахилив голову.

- Що? Навіщо?

- Не прикидайся дурником. Відповідай, або ви обидва станете мішенями для тренувань!

О, то він думає, що Спекл — це я у маскуванні? Так близько, і водночас так далеко…

Якби на кону не стояла й її власна шкура, Макс, може, й розсміялася б.

- І зніми цей шолом. Я хочу бачити твоє обличчя, - додав Галліон.

Копито Спекла затремтіло на півдорозі, але зрештою він стягнув шолом, і Макс накрила хвиля запаморочення, коли буря солодких, гострих і гірких емоцій накотила на неї. Химерний коктейль напружених нервів, тривоги й збудження, що привернув її увагу до незвичної кількості поту, який облизував її нутрощі, — значно більшої, ніж можна було б очікувати від теплого полуденного сонця навіть за високої вологості. Його шкіра тремтіла від дотику її внутрішніх поверхонь, наче він постійно намагався мати якомога менше контакту з нею.

Він не заперечував проти того, щоб «носити» Макс під час планування, але тоді він мав на собі шолом, і вона не надто уважно стежила за його мовою тіла.

З усім цим і його шаленим серцем Макс не могла визначити, чи він ближче до непритомності, вибуху пристрасті, чи просто колапсу риданню та незручності. Якщо описати це не-чейнджлінгу, то вона б порівняла його з кроликом, який застряг у норі, а вихід перегородила лисиця, тільки кролик ще й явно мав «слабкість» до цієї лисиці, а зовні ще й інші кролики дивилися й судили його.

Це було доволі… смачно.

Мабуть, це найближче, що він коли-небудь опинявся «всередині» самки — о, яка чудова фраза! Треба буде спитати, чи АК Ерлінг вставить, це в книжку…

І все ж це викликало в неї бажання висмоктати його досуха, і вона вже й так пропустила частину відповіді Спекла.

- …і ти сказав мені, що одного дня я подивлюся на батькову бізнес-імперію й зрозумію, що це лише ілюзія влади. Ми були створені для більшого, ніж рахувати монети.

- Гм. - Галлеон не звучав переконано. - А що твій батько сказав мені, коли дізнався про твою посвяту?

- Е-е… це ж підступне питання, так? - Спекл почухав потилицю. - Він не знає, і я цілком упевнений, що він ніколи тебе не зустрічав.

Ще трохи тиші, поки Спекл метушився.

Зрештою, вона почула дзенькіт і брязкіт замків, потім скрегіт засувів, що висувалися зі своїх пазів. Перша дверцята рипнули, і Спекл нахилився, щоб допомогти Дерінг піднятися на копита…

- Стій. Спершу зніми з неї броню.

- Ти серйозно? - пробурмотіла Дерінг.

Спекл підняв копито.

- Але ж…

- Або ви обоє залишаєтеся. Вибір за вами. І будьте люб’язні, міс Ду, не рухайтеся, інакше ви обидва підете звідси в трунах.

Спекл нахилився розстібати ремені на обладунку Дерінг Ду, але щойно його копита зачепили арбалетний болт, що пробив пластину й «увійшов» у її бік, вона здригнулася й закричала:

- Дискордові пазурі — а-а-аргх! — ти сліпий? Спершу стрілу вийми, а тоді дай щось, щоб кров зупинити, перш ніж те знімати!

- Я… - Спекл обернувся до Галліона й безпорадно жестикулював.

- Нікчема, - пробурмотів Галлеон. - Хай так. Виходь звідти. Зараз.

Спекл кинув Дерінг Ду вибачальний погляд на прощання й поплентався вперед, пригорнувши вуха. Щойно він увійшов у карантинну секцію й перші дверцята зачинилися, другі відчинилися, випускаючи його назовні, де на нього вже чекали десятки наставлених на нього стволів.

Його копита чергували хрускіт сухого грунту й цокіт бруківки, а те дивне відчуття під землею знову почало лізти в її свідомість, нашіптуючи потойбічні обіцянки. Макс відкинула їх, щоб зосередитися на проблемі: маючи доступ до неба, вона цілком могла б схопити Спекла й утекти з ним. Але це означало б залишити Дерінг і Ідракс’їля в клітці, оточених цілим табором знервованих поні зі зброєю під орудою Галлеона…

Ні, ми ще в грі.

[Поки що залишайся в укритті, але будь готова створити відповідний відволікаючий маневр,] промовив Ідракс’їль.

[Зрозуміло.]

Вона оглянула табір, шукаючи щось, що могло б відтягнути увагу всіх від клітки. На думку спадали запаси вибухівки, але сектанти або добре замкнули їх подалі, або витратили все в проході.

Перш ніж вона встигла знайти щось справді корисне, кілька кремезних земнопоні стали по боках Спекла й почали підганяти його до вантажного воза далі за барикади, де вона одразу відчула знайому ауру — громіздкий пегас.

- Не очікував побачити тебе знову, - пробурмотів Бліззард.

Дихання Спекла на мить збилося, але він спромігся на втомлений знизування плечима.

- Я… мабуть, мені просто пощастило.

- Ти й гадки не маєш, - Бліззард кивнув і показав на його груди. - Знімай це, і обережно. Та річ, мабуть, варта більше, ніж наші десять років зарплати разом узяті.

Раптово Макс дуже добре зрозуміла, чому Галлеон так легко відпустив Спекла.

Вона залишалася нерухомою, поки Спекл незграбно розстібав ремені й пряжки, обдумуючи варіанти. Він уже висловив небажання встрявати в бійку, а Дерінг майже прямо дала йому дозвіл сидіти в тіні й не встрягати, якщо все піде шкереберть. Вона не хотіла ризикувати й телепатично питати, чи можна й надалі на нього покластися; він, ймовірно, відреагував би погано на таке втручання, особливо після того, що зробив з ними Ідракс’їль.

Щойно остання пряжка клацнула, вона отримала різкий сигнал від Ідракс’їля, який змусив її знову зосередитися на клітці.

[Спроби твого ідола домовитися провалюються. Незабаром доведеться втрутитися.]

Уголос вона почула глузливий сміх Галлеона:

- Та ну, Дерінг Ду, намагатися торгуватися зі мною зараз — це вже образа. Ба більше, я навіть не впевнений, що ти не просто та сама чейнджлінг у маскуванні. Як же її звали? Ах так, Максілла.

Після нападу кашлю Дерінг зітхнула й буркнула:

- Гаразд… У тебе для мене тест? То, може, вже перейдемо до справи, перш ніж я знепритомнію!

- Ми не знайомі досить близько, аби це мало сенс. Однак…

У натовпі пройшов гул, і щойно Спекл закінчив скидати Макс і безцеремонно швиргонув її на стіл, вона почула виразне, дзвінке гудіння закляття, що наростало в силі. На жаль, через масив масивних зачарувань на стародавніх обладунках Галлеона вона не могла визначити точну природу цих чар.

Що б то не було, для Дерінг це точно не могло бути добрим знаком.

Але якщо Макс розкриє себе надто рано, усе може перерости у справжню загрозу для них усіх. Галлеон не здавався тим типом, хто одразу вбиває, і, схоже, він волів по можливості залишити їхнє спорядження цілим…

- Та зачекай секунду, - вигукнула Дерінг. - Гей, гей!

Запізно.

Макс розплющила око саме в ту мить, коли осліплюючий спалах фіолетового світла освітив усе довкола. Спекл, Бліззард і двоє охоронців озирнулися на галас, їхні постаті стали темними силуетами на тлі сяйва. Вона не бачила клітки крізь натовп поні й барикади, але сумніви зникли, коли почула здивований зойк Дерінг, а слідом — спотворений, здертий, як кігті по дошці, сигнал від Ідракс’їля.

Запала тиша.

[Ідракс’їлю! Ти цілий?]

Новий ментальний крик пронизав її мозок.

За кілька секунд натовп вибухнув вигуками:

- Що за біса?

- Звідки воно взялося?

- Їх тепер двоє!

- Чейнджлінг!

Що за…?

Коли вона прощупала клітку свідомістю, то відчула дві чотириногі постаті, розкидані всередині. Одна — мабуть, Ідракс’їль, а шолом Дерінг, вочевидь, злетів, бо Макс знову відчувала її присутність. Обидві майже не рухались.

О. О, кобилячі яблука!

Галлеон вмів накладати чари, що зривають перевтілення. І йому ще й пощастило.

- Вогонь! - заревів він. - Убити його, негайно!

Арбалети клацнули й глухо гримнули, випускаючи болти, що свистіли до клітки, мов удари барабанів. Усі навколо, включно з Бліззардом та охоронцями, кинулися ближче до барикад, аби краще бачити, залишивши Макс і Спекла на самоті біля воза.

Крики. Лайка. Накази перезаряджати.

І крізь усе це Макс почула, як Дерінг вигукнула:

- Повна ставка! Повна ставка!

Це був їхній умовний сигнал діяти відкрито. Жодних хитрощів.

Макс миттєво повернулася у справжню форму чейнджлінга й піднялася досить високо, щоб бачити клітку. Сподівалася, що з усією увагою, прикутою до Ідракс’їля, ніхто не згадає ні про Спекла, ні про віз — принаймні, доки в них не закінчаться стріли.

З повітря вона побачила, як град каміння й болтів сиплеться на клітку. Частина відбивалася від прутів і падала на землю чи застрягала в дереві, але більше половини прослизали всередину — тільки щоб відскочити від невидимої сфери, що оточувала Дерінг Ду та Ідракс’їля.

Дерінг зігнулася над його згорнутим тілом, знову вдягла шолом, забувши й про справжні, й про удавані поранення, і намагалася відтягнути його глибше в клітку, подалі від прутів, де могли дістати довгі списи. Ідракс’їль, своєю чергою, кривився від кожного сантиметра, що його волокли по землі, і Макс відчувала від нього лише плутанину й відчайдушну напругу, поки він тримав бар’єр під градом снарядів.

Макс опустилася додолу, викликавши писк у Спекла.

- Що тепер? Що робити? - вигукнув він, зіниці звузилися до точки.

Вона не відповіла одразу.

Щойно її копита торкнулися бруківки, крізь нерви й хребет до самого рогу прокотився потік сили. Її тіло здригнулося, а час уповільнився, поки вона простежувала його джерело.

Нейронна мережа…

Так само, як на тій давній мапі в поселенні.

Тільки цього разу вона мала досить розумової гостроти й витривалості, щоб увійти в контакт належним чином.

Вона кліпнула — й опинилася знову у безмежній темряві. Рада Артрак’їв оточила її тисячами, втілившись у тіла всіх підкорених рас, у темних шатах, що розвивалися в неіснуючому вітрі.

- Покидьки сквернять, - прошепотіли вони мовою Йогетор.

Макс кивнула.

Хвиля прокотилася радою, зліва направо.

- Ти – остання.

Її погляд привернуло щось унизу — відблиск на краю зору. Поглянувши вниз, вона побачила, що поверхня під її копитами віддзеркалює світло, мов спокійне озеро. Відбиття показало її саму — рівну, непохитну в центрі предків, чейнджлінга, не схиленого у темряві, оточеного тисячами тьмяних зірок.

Зелений вогонь палав на її розі. Магія. Те, що було прокляттям предків, тепер стало основою виживання цілого виду.

Це я.

Їхні очі спалахнули бірюзовим, голоси загриміли, наче громи, що потрясли порожнечу.

- Ти помстишся.

Макс здригнулася, коли рада розчинилася у вирі диму та сяйних іскор, що роздирали темряву. Вона стояла в центрі бурі, наповнюючи кожне волокно свого єства розумінням. Луна загиблої цивілізації, знищеної на вершині свого довгого існування та технологічної могутності.

Біль.

Знання.

Помста.

Вона здіймалася вгору, як тіло у стоячій воді, досліджуючи свідомістю потоки даних. Забагато для смертного розуму, щоб засвоїти навіть за життя, не кажучи вже про лічені секунди, що минули в реальному світі, та вона встигла вхопити й утримати частку — відсортувавши найважливіше.

Макс глибоко вдихнула й видихнула, коли буря стихла.

Помста? Я це можу.

Коли вона розплющила очі, Спекл і досі дивився на неї з очікуванням, наче часу й не минуло від його панічного питання до її подорожі мережею.

Вона зловила його погляд.

- Я не досить сильна, щоб розібратися з ними сама. Мені потрібна твоя допомога.

- Я ж казав, я не можу битися! - завив він.

Макс похитала головою й нетерплячим помахом копита зупинила його виправдання.

- І не доведеться. Мені просто треба підживитися від тебе трохи, а потім ти знайдеш безпечне місце й перечекаєш, поки я все владнаю.

Він кліпнув.

- Що…

- Пам’ятаєш, що було у потязі? - Вона нахилилася так близько, що їхні морди майже торкнулися. - Хочеш відчути це знову?

- Е-е-е…

- Макс! - проревіла Дерінг крізь хаос.

Вона кинула швидкий погляд довкола. Здавалось, ніхто їх не помітив, тож повернулася до Спекла. Його зіниці трохи розширились, і швидке зондування його незахищеного розуму підтвердило: мозок відчував саме те, чого язик не хотів вимовити.

Голод стискав її нутрощі від гострої, криваво-червоної, медово-солодкої енергії, але вона втрималася й примусила тремтячі кінцівки залишатися нерухомими, гаркнувши:

- Вирішуй! Якщо не хочеш допомогти — тікай у сховище негайно.

Спекл ковтнув, заплющив очі й кивнув.

- Добре, так, роби!

Вона скривила усмішку.

- Розслабся. Я буду обережна.

Але перш ніж висмоктати його, вона знову торкнулася його свідомості, шукаючи найкращий образ для себе. І майже завмерла, коли знайшла його — не Вінд Шир, його колишню закоханість, як очікувала, а себе у формі чейнджлінга, тільки з кількома дрібними змінами: більш понячою гривою та круглими зіницями.

Гм.

Часу на роздуми не було, тож вона просто припала до його вуст і огорнула його магією.

На відміну від попереднього разу, тепер завдяки новим знанням про ментальну архітектуру й псіонічні техніки вона була набагато ефективнішою у зборі його емоцій. Вона навіть могла дістатися глибоких шарів його свідомості, аби прямо викликати приємну реакцію, але зупинилася на півдорозі, замислившись над наслідками. Хоч він і дав згоду, їй не хотілося, щоб Дерінг потім звинуватила її в тому, що вона змусила його погодитися й дозволила висмоктати душу.

Та й навряд чи вона могла б зайти так далеко.

І все ж регулювати «дозу» виявилося складніше, ніж вона пам’ятала.

Її ємність різко зросла після генної терапії, і порожнеча в ній вила й вимагала більше, більше, більше його вишуканої пристрасті. Було майже фізично боляче стримувати потік енергії до рівня, який не зіпсував би його бік.

Спекл почервонів до глибокого відтінку. Він глибоко вдихнув і застогнав крізь ніздрі, з заплющеними очима хитався на місці, притискаючи губи до її.

Наче вугілля й нафта, звалені на розпечені жарини, любов лилася в її заглиблені резерви й повертала вогняну силу в кінцівки. Вона дряпнула копитом землю, як бик.

Спекл, своєю чергою, трохи посинів.

Так, мабуть, досить…

Макс відпустила його й мусила схопити передніми ногами, щоб він не врізався писком у землю.

- Ой. Можеш стояти?

Він кілька разів кліпнув розфокусованими очима, задихаючись, а потім нарешті дав їй криву усмішку й кивнув.

- Ага.

Вона рішуче підштовхнула його й прошипіла:

- Іди. Ховайся!

Вона подивилася вслід, аби переконатися, що він поплентався й шугнув за стос ящиків та бочок, а тоді перевела погляд на натовп. І вишкірилася.

Єднання з відлуннями предків дало їй анатомічні знання безлічі організмів, усі з яких вона додала до свого арсеналу перевтілень.

Вона обрала щупальця.

Шість щупалець вирвалися з її спини, й вона змахнула ними, мов чорними блискучими пітонами, в напрямку трьох поні, що стояли найближче до неї й найдалі від решти. По два на кожного: одне обхопило морду, інше — живіт. Вона потягла їх, звиваючихся й пручающихся, підняла й підвісила перед собою, наче трьох маріонеток із приглушеними криками.

На відміну від Спекла, тут вона не зважала на приємність чи ефективність, зосередившись винятково на швидкості висмоктування. З їхніх грудей і чол витікало зелене сяйво, збиралося в потоки енергії й вливалось у її роззявлену пащу.

Ооо так, оце воно…

Коли їхні очі затьмарились, а тіла обм’якли, вона викинула їх на купу, як обгортки від цукерок.

Потрібно більше.

Вона вихопила ще одну жертву з натовпу.

Троє. Шестеро. Десятеро. Чотирнадцятеро. Дев’ятнадцятеро. Двадцять п’ятий.

Так. Мої!

З кожною жертвою, що наповнювала її резерви, вона мала ще більше сил, аби пришвидшувати всмоктування, і незабаром зрозуміла, що має неймовірну здатність до багатозадачності. Тепер у неї було не менше шістнадцяти щупалець для захоплення поні, й вона якось примудрялася зберігати рівновагу, роблячи все це лише на чотирьох копитах.

До того часу, як вона зібрала понад тридцять марних, знесилених поні, що корчилися на землі й белькотіли нісенітниці, хтось нарешті помітив її бенкет.

- Святі сестри, що за тартарська гидота? - скрикнула кобила, розвертаючи арбалет, прицілилася в Макс і прижала вуха, усвідомивши, що треба перезарядити.

Десятки голів повернулися до неї, включно з Галлеоном, який стояв на піднятій платформі за одним із найбільших і найміцніших бар’єрів із шипами. На ньому був шолом у стилі легіонів пегасів, але з отвором і захистом для рога. Решту захищали надійна нагрудна пластина й перекриваючі одна одну плити від основи шиї до хвоста, викувані з сіруватого металу й вкриті рунами, що тьмяно сяяли золотим. Легші поножі того ж стилю прикривали коліна й скакальні суглоби.

Макс вишкірилася й помахала копитом і щупальцем одночасно.

- Привіт, хлопці. Пам’ятаєте мене?

Галлеон насупився ще дужче.

- Брати й сестри, ще одне поріддя мерзоти втекло! - загорлав він, заряджаючи закляття на розі. - Знищіть її! Це нам випало обов’язок оберігати Еквестрію від цього зла!

Макс рвонула в повітря й сховала щупальця, зменшуючи масу та опір. Каміння, болти й кілька заклять просвистіли повз, поки вона дзижчала крилами, набираючи висоту. Діставшись вершини крутого злету, приблизно на сотню кроків угору, вона перевернулася й пішла в піке. Класичний маневр часів вторгнення на Кантерлот, але тепер із бонусом у вигляді більшої ваги й затверділого панцира, який вона собі надала.

Поні заверещали й кинулися врозтіч, коли вона рвала повітря, загорнута в кулю зеленого полум’я.

Вона цілилася в центр їхніх укріплень, щоб звести нанівець перевагу арбалетів і пращ; якщо вона не помилялася, більшість, певно, двічі подумає перед тим, як стріляти, боячись зачепити своїх.

Вона зціпила зуби, коли її тінь пробігла табором, і за мить до удару перевернулася, підставивши копита. Земля вибухнула фонтаном землі, друзок і каміння, коли вона врізалася в одну з платформ, що її поспіхом звільнили. Барикади розлетілися, а поні розкидало навсібіч. Макс повільно випрямилась із приземленої пози, твердо стоячи на чотирьох, з десятьма свіжими щупальцями, що вирвалися з її спини, поки згори сипався пил.

Ух! Супергеройське приземлення!

Ті, хто був найближче, лежали приголомшені, інші ж тремтіли за барикадами. Але, треба віддати належне, кілька з віддаленіших із криками відчаю кинулися на неї з довгими списами. Двоє чи троє таки вирішили стріляти.

Макс відбила списи, змахнувши щупальцями по древках, схопила розгублених воїнів і пожбурила назад у їхніх товаришів. Її щупальця обпекло, коли кілька болтів увійшли в плоть, а вона зойкнула, коли руйнівне закляття Галлеона прошило наскрізь чотири щупальця й згасло на п’ятому. Біль був, наче від найгіршої «мурашки», що пропікала аж до спини, поки щупальця не стиснулися й не розсипалися.

Ще один арбалетний болт вдарив її прямо в щоку. Панцир не пробив, але енергії було досить, щоб це відчулося, як копняк у лице. Від удару її хитнуло, й вона вивела щупальця вшир, змітаючи все навколо, щоб відбити простір.

Чим більше поні вступало в бій, тим більш ймовірно, що комусь поталанить, а Макс не мала наміру повторювати помилки предків і програти купці травоїдів.

Гаразд, нова тактика.

Вона рвонула до клітки, тягнучи за собою клубок щупалець, що відбивали чи приймали на себе ворожий вогонь. Ті, що занадто пошкоджувались, або зовсім розсипались, вона просто відновлювала, витрачаючи резерви.

- Де вогонь? Спаліть цю гидоту! - ревів Галлеон. - Шорт Ф’юз, де ти, в Тартарі?

Макс скривилася. Ох, оце буде боляче.

Вона різко зупинилася біля зовнішніх дверей клітки, скривившись, коли закляття Галлеона обпалило ще два її щупальця. Замки явно мали магічну природу, і її перша спроба втиснути грудку мінливого хітину у замкову щілину виявилася марною, коли вона зрозуміла, що щілини там взагалі немає. Її магія теж не діяла — вона не мала жодного уявлення про потрібні магічні матриці.

Гарчачи, Макс взялася за завіси дверей. Вона стиснула гнучку передню ногу в щілині, розширюючи її всередині, аби розпирати двері від стіни. Дерево застогнало у протесті, але завіси й цвяхи трималися. Тоді вона занурилася глибше у свої резерви та вдарила завіси пекучим променем магії, нагріваючи метал до вишнево-червоного. Тим часом її кінцівка продовжувала тиснути, доки, немов коріння дерева, що проросло між цеглинами, вона не вивернула завіси та не зірвала двері.

Швирнувши їх у бік нападників, вона взялася за внутрішні двері, і коли зірвала їх із завіс, втратила ще три щупальця, а решта п’ять виглядали наче грубі йоржі, настільки були вкриті застряглими болтами.

А тоді Макс заверещала, коли відчула серію гострих уколів у щупальцях, а слідом — вибухову хвилю в спину, яка розшматувала останні судомно бовтаючі відростки та притиснула її до підлоги.

У вухах дзвеніло.

Моргаючи крізь біль, вона повернула голову й побачила чималу хмару білого диму, що ліниво розсіювалася за кілька кроків позаду. Синюваті краплі крові та шматки її щупалець розкидано вкривали землю. А ще далі, за барикадою, Шорт Ф’юз, схилившись, запалював ще один динаміт, який єдиноріжка тримала в аурі, готова жбурнути в будь-яку мить.

Макс підхопилася й розвернулася, щоби просвердлити їх поглядом крізь дим, зосередивши свідомість на палиці динаміту. Та затремтіла в аурі єдиноріжки — й одразу розірвалася на сотню шматків, а гніт згас.

Втім, насолодитися їхнім подивом і шоком їй не судилося: ще один фіолетовий заряд вихопився з кута зору. Здригнувшись, вона кинулася додолу й відчула, як по хребту пробіг моторошний розряд, коли закляття зачепило її гриву.

- Та ти, жменько сіна! - гаркнула вона, пославши град вогняних стріл у бік Галлеона.

Визначити його точне місце серед диму та метушливої юрби було важко, вдвічі важче, бо його обладунок ховав його від її псіонічного чуття. Закляття лише випалювали землю й деревину, або ж відбивалися щитами випадкових єдинорогів.

Дехто навіть жбурляв у неї лампи з олією чи глеки смоли, загорнуті в палаючі ганчірки, більшість з яких вона відсилала назад у їхні лави. Десятки вогнищ спалахнули на барикадах і серед наметів далі, здіймаючи клуби диму — то сірого, то чорного, залежно від того, що саме горіло.

- Мені трохи підмоги не завадить! - закричала вона, відбиваючи телекінезом і магією нові снаряди.

Наче за сигналом, поряд залунали кроки, й поруч із нею з’явилася Дерінг.

- Старий іще трохи мліє, - відрапортувала вона. - Де Спекл?

- Ховається. Галлеон добряче дістає, я не можу…

- Зрозуміло. Я ним займуся, - відповіла Дерінг, обійшла Макс і рвонула з клітки. - Тримай їх зайнятими!

Вирвавшись із-під захисту телекінезу Макс, Дерінг обійшла позиції Галлеона, пригинаючись і повзаючи. Використавши густу хмару чорного диму, вона підстрибнула й розчахнула крила, злетівши на кілька ярдів — достатньо, аби перескочити барикаду й голови здивованих фанатиків. Макс встигла побачити лише карикатурну крутаницю кінцівок у димі, після чого Дерінг вискочила з посмішкою, стрибнула з помосту й зникла у таборі — певно, щоб засісти на Галлеона.

Але вдалий момент не настане, якщо Макс не тримає захисту, як вона зрозуміла, коли вибухова хвиля вдарила збоку й прибила її до ґрат клітки.

Макс кинула погляд всередину:

[Ідракс’ілю! Вилазь і допоможи!]

Мовчання. Він лежав згорнутий, із заплющеними очима, в медитації, виснажений після захисту себе й Дерінг. Навколо валялися болти й каміння, утворюючи півколо.

Вона фиркнула й рушила у відкритий простір. Новий град снарядів зустрів її, та вона відбила їх широкою хвилею телекінезу.

Годі. Ігри скінчились.

Занурившись у саму глибину своїх резервів, Макс витягла абсурдну кількість енергії — більше, ніж будь-коли наважувалася. Порожнеча вчепилася в неї кігтями, ненавидячи кожну іскру, яку вона виривала. Її нутрощі зсередини зморщувалися, немов висихали й гнили, та вона пручалася, обіцяючи собі ще нагодуватися, підживлена міазмами страху, що просочували табір.

Водночас вона вдерлася у колективну свідомість поні навколо, легко прорвавши їх слабкий захист. Галюцинації чи примус виснажили б її надто швидко й ще додали б жахливого головного болю, тож вона використала тонший метод, підгледжений у нейромережі. Їхня уява, вже налякана розповідями Галлеона про провал експедиції та зламана нападом Макс, стала родючим ґрунтом для сумнівів, тривог і жаху.

Їй залишалося лише дати цим страхам форму.

Її тіло тремтіло від переповненості. Під пульсуючим хітином м’ясо крутилося й судомилося, кожна клітина — насичена енергією.

Макс вдихнула — й не зупинилася, навіть коли легені розірвало на повну. Вона надувалася разом із подихом, доки хітин не луснув із вологим, чавкаючим тріском. Вивільнена зі шкаралупи, вона розплилася чорною аморфною масою, яка зростала вибуховими ривками, кістки тріщали й ламалися всередині. Вона височіла над ворогами, утричі більша за мантикори.

На відміну від мантикори, у неї були гнійні пухирі на сірій горбкуватій шкірі замість шерсті. Її покручені кінцівки закінчувалися десятидюймовими кігтями на павучих пальцях; м’язистий хвіст завершувався пульсуючою масою, схожою на велетенську личинку; з-під черева звисали щупальця; а трикутна голова складалася лише з трьох пащ, усіяних скупченнями павучих очей.

Табір стих. Лише тріск вогню порушував тишу.

А тоді Макс видала глибокий, клекочучий рик, розчахнувши пащі, немов жахливу квітку, й показала язик, сплетений із рожевих щупалець, обліплений зубами й гілками нових відростків, завдовжки з усе її тіло. Вона рвонула вперед, шмагаючи язиком усе, що рухалося.

Миттєвий хаос.

Поні верещали й голосили, коли вона вривалася в їхні ряди, трощачи спорядження та хапаючи тих, хто виявився надто повільним, щоб втекти від її щупалець. Вона висмоктувала їх через безпосередній дотик — швидко, але дуже неефективно, — проте надлишкова сила йшла на підтримку її величезної форми та на збереження тіла в стані постійних змін, як того вимагала ситуація.

Вона купалася в їхньому жаху. Порожнеча вимагала поживи, й вона щедро її підгодовувала кожним, кого ловила, залишаючи за собою стежку з підкошених тіл.

Хоча Макс усе ж стежила, щоби ні на кого не наступити.

[Ось. Смакуй.]

Вона простягнула в клітку два щупальця з земним поні, скутих кататонічним жахом, і поклала їх перед Ідракс’ілем.

Вона не стала чекати, чи він почне годуватися.

Замість того рвонула глибше в табір, підбираючи відсталих утікачів. Лише кілька з решти фанатиків наважилися стріляти в неї — і то здалеку, чи то з тіні наметів, чи з веж на стінах. Більшість стріл і болтів лише встрівали в її товсту шкіру, як дошкульні голки.

Макс видала ще один рик, але всередині їй хотілося реготати, коли вона ласувала їхньою любов’ю та нагадувала поні про їхнє справжнє місце в ієрархії. Може, влаштовувати погроми не так уже й погано. Бути перемінником — це круто.

Ха! Біжіть, маленькі поні, біжіть!

Вона чвалала нерівною ходою через табір, трощачи майстерні, рвучи намети й розсипаючи жарини з вогнищ. Фанатики розбігалися на її підхід, кричачи та волаючи про допомогу. Неорганізовані спроби перегрупуватися й дати їй відсіч майже не мали успіху — ті, хто ставав попереду, зазвичай ламалися й утікали, щойно вона наближалася достатньо, щоб схопити.

Жах ніколи не смакував так добре. Гострий і пікантний, він зводив її голод із глузду, роблячи кожну трапезу ще солодшою, а нагоди висмоктати його до останньої краплі траплялися всюди.

Виростивши на спині волохаті сегментовані кінцівки й розмахуючи ними перед мордами, вона зводила арахнофобів до нерозбірливого лепету.

Зустрівши трипофоба, їй було достатньо перетворити свою шкіру на решето з отворів, схожих на личинкові нори, облямованих слизьким м’ясом, аби скувати його смачним страхом і тривогою.

А був ще один жеребець, який, здається, аж розпікся від її вигляду…

Він тікав якось мляво, і з того, як він не відводив від неї очей, звиваючись у її щупальцях, що, «випадково», дедалі тугіше його обплітали, Макс склала чітке враження, що він узагалі не хотів утекти. А незвично поживна здобич від нього лише підтвердила цю думку…

Дивак.

Вона кинула його й обвела поглядом увесь табір, шукаючи справжню здобич. Непритомні поні валялися скрізь, хто в якому стані, а ті, кого ще не торкнулася її «руками», ховалися в будь-які нори, які знаходили, або ж несамовито мчали в джунглі через вирубаний навколо табору просвіт.

Жодних слідів Галлеона чи його охорони, але тоді Макс помітила невелику групу, що тікала на одній із небесних повозок, запряжених небагатьма пегасами з їхніх лав.

Невже Галлеон утік на ній? Це цілком логічніше, ніж іти пішки.

Вона швидко зменшувалася вдалині, і якщо Макс не діятиме негайно, повозка могла зникнути в нижніх хмарах, чи в джунглях унизу.

Проламавши ще один склад, Макс рушила просто через табір у напрямку повозки, водночас простягаючи свідомість до запряжених пегасів. Якби тільки змусити їх розвернутися й потягнути воза назад просто до неї…

Торкатися свідомостей на такій відстані спричинило пульсацію в мозку й розплило зір, але її зусилля винагородилися раптовим просіданням повозки, коли вона зламала волю двох пегасів. Їхній страх тільки підбурював її, коли вона скручувала їхню волю під свої забаганки, аби вони розвернулися й…

Макс почула свист пегаса, що нісся на граничній швидкості, й ледь встигла повернути голову, як червоне, пернате снарядо-щось промайнуло повз її морду, а тоді в голову врізався удар, супроводжений тріском глиняного черепка.

Вона заверещала, коли рідкий вогонь обпік їй очі.

Сичачи, вона спіткнулася й гепнулася, перетворюючи ще більше дерев’яних конструкцій на сірники, коли кілька секунд металася навсібіч. Змахнувши передньою ногою палаючу смолу й люто кліпаючи від пекучого болю, що палив очі гірше за Тартар, вона схопила оберемок трісок і з ревом жбурнула їх у траєкторію Бліззарда, який заходив на чергову атаку.

Бліззард ледь ухилився від уламків, та перш ніж Макс устигла продовжити, з правого флангу наближався ще один пегас.

Вона різко розвернулася, хльоснувши кігтистою лапою по повітрю.

Супротивниця, прудка, як муха, пірнула під її замах і різко розвернулася, змахуючи крилами, щоб набрати висоту й знову зайти на атаку.

Вінд Шир.

Стародавній еквестрійський шолом, що вона носила, пояснював, чому Макс її не відчула — мабуть, ще одна реліквія, яку вона прихопила з міста Артракі. Бліззард, швидше за все, урвав той, від якого відмовився Спекл.

У неї був і спис, який вона метнула просто в обличчя Макс, коли досягла вершини дуги свого злету. Сталеве вістря блиснуло в сонячних променях, закручуючись у польоті, і воно влучило б Макс просто між очі, якби та була на мить повільніша.

На нещастя для Вінд Шир, у Макс ще лишалася доволі спритною для свого розміру, а відстань між ними давала вдосталь часу вирахувати траєкторію. Вона відскочила вбік, а тоді різко метнула головою й клацнула щелепами, впіймавши спис просто на льоту. Кілька хрускоту — і держак зламався навпіл.

Задня частина древка марно брязнула об землю, тоді як Макс повільно звела погляд угору, обдаровуючи Вінд Шир мовчазним, зловісним поглядом. Для більшої ефектності — і бонусних «балів залякування» — вона проковтнула вістря цілком, а тріски виплюнула, не відводячи очей.

Тобі треба буде значно більше, ніж це. Я — таран, личинко!

Від самої думки, що АК Ерлінг колись опише це в неминучій книжці, у неї запаморочилося в голові.

О так, сподіваюся, Дерінг це бачила!

Тим часом Вінд Шир мить вдивлялася в неї, зависнувши поза зоною досяжності. Потім зухвало скривилася, показала непристойний жест крилом і крикнула:

- Ха! Спочивай у шматочках!

Що?

Макс схилила голову набік.

Якщо подумати, вістря виглядало трохи товстішим за звичайне. І що довше вона роздумувала, то виразніше відчувала, як якийсь неприємний клубок ковзає стравоходом униз, прямісінько в живіт…

Тоді вона помітила порожню торбинку на плечі Вінд Шир. Тонка, майже невидима стежка диму тягнулася слідом за списом, аж до точки, де його вперше метнули. У повітрі вчувався слабкий запах сірки. На язику залишився сухий, паперовий присмак, а з рота при видиху вихопилися білі клубки диму.

Серце пропустило удар.

О, ну й чорт мене забери!

І тоді Макс вибухнула.