Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Макс спостерігала, як Спекл розглядав круглий камінь на піднятому догори копиті. Свіжо заряджений від дотику з Ідракс’їлом, він світився у темряві проходу моторошним зеленим світлом, і Макс напружилася, коли він вставив його у заглиблення дверей.

До її прихованих вух долинув звук каменю, що скреготів, коли важкі двері почали повільно підійматися, пропускаючи в тунель потік природного світла.

Цього не може бути…

Вона чітко пам’ятала, що вхід ховався під павільйоном, хіба що його розібрали й замінили чимось іншим. Найімовірніше, чимось спеціально призначеним, аби перешкодити їхньому виходу — ймовірно, зі смертельними наслідками.

Макс подумала, чи варто висловити свої побоювання, та зрештою вирішила довіритися оцінці Дерінг. Якщо й існувала хоч одна поні, здатна відрізнити необхідний ризик від неминучої загибелі, то це була кобила, що пережила щонайменше тридцять замахів за свою авантюрну кар’єру.

Проте її нервів це не заспокоїло.

Перетворення власного тіла на копію обладунків Дерінг, знайдених серед трофеїв, забрало в неї добру годину, плюс ще двадцять хвилин на те, щоб зробити їх порожніми й переконливими, з гнучкими ременями й неплавленими пластинами, які не важили, як ціла мінявка. Вона не досягла такого рівня, як Ідракс’їл, у відтворенні вигляду й захисних властивостей металу, але принаймні зійшла за дешевший, іржавіший комплект, що бачив кращі часи й за міцністю нагадував панцир черепахи. Магічні руни виявилися надто складними для неї, але, оскільки серед вилазки Галлеона ніхто їх не вивчав, її грубі підробки мали згодитися.

Дерінг Ду одягла Ідракс’їла, а Макс дісталася Спеклу з його худорлявою статурою. Оригінальний комплект залишили серед іншого спорядження у проході. За потреби могли повернутися по нього пізніше.

Шолом Спекла заважав їй відчувати його емоції, та за ударами серця й кожним нервовим вдихом, що здіймав його груди й водночас її, вона розуміла: у їхні шанси вийти без проблем він не дуже вірив.

Дерінг ще раз перевірила, як Ідракс’їл сидить на її боці, тоді випрямилася, насуплено всміхнулася й сказала:

- Гаразд, усі, пам’ятайте: діємо спокійно й повільно, якщо треба — трохи розіграємо виставу для Галлеона, і щойно матимемо вільний шлях до неба — зриваємось, наче за нами летить дракон. З невеликим везінням, ми зможемо утекти чисто й без жертв.

- Атож, - пробурмотів Спекл.

Дерінг підбадьорливо плеснула його по плечу.

- Коли будеш готовий.

Зробивши глибокий вдих, Спекл ковтнув і несміливо вийшов у промінь сонця.

Водночас Макс заплющила очі й сховала їх за тонким шаром удаваного металу на нагруднику, покладаючись натомість на свої псіонічні чуття. Вона втратила здатність бачити кольори, зате здобула всебічне відчуття простору, і принаймні отвори для вух у неї лишалися.

Її мозок — де б він не був — трохи нив, коли вона розширила поле відчуттів, щоб сканувати ширшу територію. Просто за межами проходу вона побачила, що прихильники Галлеона спорудили навколо воріт грубу, куполоподібну клітку, достатньо велику, аби вмістити чотирьох-п’ятьох ведмедів. Стовпи з товстих саджанців трималися разом на металевих скобах і заклепках, з проміжками надто вузькими, щоб вони могли протиснутися, але достатньо широкими, аби оборонці могли стріляти крізь них. У неї були двері тієї ж конструкції, скріплені масивними засувами й, схоже, зачарованими замками; перші двері відкривалися в менший купол, де ледь вистачало місця для одного поні, а другі — на табір.

Думаєш, ми зможемо зламати це думкою? - запитала вона Ідракс’їла.

Із серйозним напруженням, так. Але витрати тепер невиправдані.

Одразу за кліткою вона відчула ряди загострених барикад і підняті платформи, розставлені півколом, між якими стояли стійки зі зброєю. Це нагадало їй традиційний пегасополіський колізей, тільки зроблений із грубих колод і значно меншого масштабу.

Далі лежали знайомі намети й відкриті майстерні, які вона пам’ятала з попереднього візиту до табору.

Живі тіла снували туди-сюди, займаючись своїм, доки вигук не збурив усіх до лихоманкової дії. Тривога й крапля страху наповнили повітря, коли натовп, немов армія мурах, кинувся на оборонні позиції, лоскочучи її апетит. А десь під цим усім ховалася присутність, від якої шепіт заповзав їй у мозок, ворушився невикористаним потенціалом.

Знання. Сила. Голод…

Та перш ніж вона встигла простежити джерело цієї аномалії, відчула, як Спекла пройняло тремтіння, коли він ступив у центр клітки. Дерінг вийшла слідом, тримаючись за бік, де з її «обладунку» стирчав зламаний арбалетний болт. Із поверхневої подряпини на шкірі цівкою стікала кров, крапаючи на підлогу й лишаючи червоний слід, коли вона перечепилася через камінь і розпласталася на животі.

- Ну, от і все, - прошепотіла Дерінг.

Без доступу до відкритого неба Макс та Ідракс’їл не могли просто розправити крила й винести своїх вершників на волю. План А зірвався, доки вони не вийдуть із клітки, тож Дерінг недарма придумала План Б.

- Хтось допоможіть! - прохрипів Спекл, намагаючись підвести Дерінг на ноги. Потім розгублено озирнувся, мабуть, роздивляючись клітку та ворожу зустріч. - Ем, що відбувається?

Ніхто не відповів. Дехто вже цілився рогатками й арбалетами з-за барикад, інші стояли напоготові зі списами.

- Гей, хлопці, що ви робите? Це ж я!

- Та невже?

Спекл напружився, почувши магічно підсилений голос Галлеона. Потім ковтнув і підійшов до грат. - Брате Галлеоне, я…

- Ти вижив у тій проклятій печері. Як?

- Не завдяки тобі, - прохрипіла Дерінг. Вона важко закашлялася, захрипіла й додала: - Серйозно, навіть… навіть Док Кабальєрон краще ставиться до своїх головорізів… ніж ти.

Якби в Макс були брови, вона б підняла одну.

Вона нарахувала сімдесят двох поні довкола. Грайлива метушливість Шорт Ф’юза виразно проступала в колективній аурі натовпу, і вона була впевнена, що відчуває й присутність Ферлонга десь поруч. Але думки й емоції Галлеона повністю вислизали з її посилених відчуттів. Хоча чимало з натовпу перешіптувалися, жоден із них не робив рухів, що відповідали б промовам Галлеона. І вона не відчувала, щоб якийсь із єдинорогів застосовував закляття підсилення голосу.

- Схоже, наш дружок Галлеон теж урвав собі якесь магічне обладнання, - пробурмотіла Дерінг.

От халепа…

Ось і кінець надіям на швидку перемогу, особливо якщо бодай одна з його поплічниць роздобула ще й зачаровану зброю.

Припустимий варіант. Діятимемо далі, - озвався Ідракс’їл.

- А що сталося з мінявкою? - зажадав Галлеон.

- Вона… - Спекл здригнувся й випустив тремтливий подих. - Те чудовисько її схопило — це було жахливо! Нас тепер лиш двоє. Ми ледве…

- Я тут взагалі-то стікаю кров’ю, між іншим, - відкашлялася Дерінг і сплюнула на землю. - Якщо ти не збираєшся викликати медика, то хоч ганчірку та трохи хмільного кинь!

Макс прислухалася до гомону натовпу, поки Галлеон обмірковував відповідь. Що б він їм не розповів про небезпеку внизу, вони йому вірили, хоча вона гадала, чи не намагався він далі підтримувати байку про даровану Майстром алікорність. Визнати все це великою оманаю означало б, що всі розійдуться, замість того щоб лишатися тут і стримувати давню загрозу.

Або ж він переконав їх у величезній цінності магічних артефактів, залишених стародавніми еквестрійцями; його обладунки — якщо вони хоч трохи нагадували ті, що належали загиблому паладину внизу, — безперечно спокусили б навіть найлякливішого шукача пригод лишитися…

- Твій ключ. Покажи мені, - нарешті сказав Галлеон.

Вона відчула, як Спекл підняв передню ногу.

- Кидай його сюди.

Спекл глянув на Дерінг, а тоді Макс почула дзвін його аури, коли він підняв рунний камінь і протягнув його крізь грати клітки. Він відпустив його, і Макс відчула, як камінь зник у повітрі — мабуть, у чарівному захопленні Галліона.

- Добре.

- І що тепер? - Спекл занервовано переминався з ноги на ногу. - Брате Галліоне, Дерінг Ду зачепила одна з пасток. Я не знаю, як лікувати такі поранення!

- Чекай.

- Чого? Моєї ексангвінації? - гаркнула Дерінг.

- Просто чекай.

Табір заповнила тиша. Спекл переступав із копита на копито.

Тоді Макс почула скрегіт каменю — двері до міста повільно зачинялися. І з остаточним гуркотом замкнули їхній єдиний шлях до безпеки.

- Ось так, - голос Галліона пролунав ближче. - А тепер, Спекле, я хочу, щоб ти повторив ту розмову, яку ми мали під час твого обряду посвяти. Я впевнений, ти пам’ятаєш.

Спекл нахилив голову.

- Що? Навіщо?

- Не прикидайся дурником. Відповідай, або ви обидва станете мішенями для тренувань!

О, то він думає, що Спекл — це я у маскуванні? Так близько, і водночас так далеко…

Якби на кону не стояла й її власна шкура, Макс, може, й розсміялася б.

- І зніми цей шолом. Я хочу бачити твоє обличчя, - додав Галліон.

Копито Спекла затремтіло на півдорозі, але зрештою він стягнув шолом, і Макс накрила хвиля запаморочення, коли буря солодких, гострих і гірких емоцій накотила на неї. Химерний коктейль напружених нервів, тривоги й збудження, що привернув її увагу до незвичної кількості поту, який облизував її нутрощі, — значно більшої, ніж можна було б очікувати від теплого полуденного сонця навіть за високої вологості. Його шкіра тремтіла від дотику її внутрішніх поверхонь, наче він постійно намагався мати якомога менше контакту з нею.

Він не заперечував проти того, щоб «носити» Макс під час планування, але тоді він мав на собі шолом, і вона не надто уважно стежила за його мовою тіла.

З усім цим і його шаленим серцем Макс не могла визначити, чи він ближче до непритомності, вибуху пристрасті, чи просто колапсу риданню та незручності. Якщо описати це не-чейнджлінгу, то вона б порівняла його з кроликом, який застряг у норі, а вихід перегородила лисиця, тільки кролик ще й явно мав «слабкість» до цієї лисиці, а зовні ще й інші кролики дивилися й судили його.

Це було доволі… смачно.

Мабуть, це найближче, що він коли-небудь опинявся «всередині» самки — о, яка чудова фраза! Треба буде спитати, чи АК Ерлінг вставить, це в книжку…

І все ж це викликало в неї бажання висмоктати його досуха, і вона вже й так пропустила частину відповіді Спекла.

- …і ти сказав мені, що одного дня я подивлюся на батькову бізнес-імперію й зрозумію, що це лише ілюзія влади. Ми були створені для більшого, ніж рахувати монети.

- Гм. - Галлеон не звучав переконано. - А що твій батько сказав мені, коли дізнався про твою посвяту?

- Е-е… це ж підступне питання, так? - Спекл почухав потилицю. - Він не знає, і я цілком упевнений, що він ніколи тебе не зустрічав.

Ще трохи тиші, поки Спекл метушився.

Зрештою, вона почула дзенькіт і брязкіт замків, потім скрегіт засувів, що висувалися зі своїх пазів. Перша дверцята рипнули, і Спекл нахилився, щоб допомогти Дерінг піднятися на копита…

- Стій. Спершу зніми з неї броню.

- Ти серйозно? - пробурмотіла Дерінг.

Спекл підняв копито.

- Але ж…

- Або ви обоє залишаєтеся. Вибір за вами. І будьте люб’язні, міс Ду, не рухайтеся, інакше ви обидва підете звідси в трунах.

Спекл нахилився розстібати ремені на обладунку Дерінг Ду, але щойно його копита зачепили арбалетний болт, що пробив пластину й «увійшов» у її бік, вона здригнулася й закричала:

- Дискордові пазурі — а-а-аргх! — ти сліпий? Спершу стрілу вийми, а тоді дай щось, щоб кров зупинити, перш ніж те знімати!

- Я… - Спекл обернувся до Галліона й безпорадно жестикулював.

- Нікчема, - пробурмотів Галлеон. - Хай так. Виходь звідти. Зараз.

Спекл кинув Дерінг Ду вибачальний погляд на прощання й поплентався вперед, пригорнувши вуха. Щойно він увійшов у карантинну секцію й перші дверцята зачинилися, другі відчинилися, випускаючи його назовні, де на нього вже чекали десятки наставлених на нього стволів.

Його копита чергували хрускіт сухого грунту й цокіт бруківки, а те дивне відчуття під землею знову почало лізти в її свідомість, нашіптуючи потойбічні обіцянки. Макс відкинула їх, щоб зосередитися на проблемі: маючи доступ до неба, вона цілком могла б схопити Спекла й утекти з ним. Але це означало б залишити Дерінг і Ідракс’їля в клітці, оточених цілим табором знервованих поні зі зброєю під орудою Галлеона…

Ні, ми ще в грі.

[Поки що залишайся в укритті, але будь готова створити відповідний відволікаючий маневр,] промовив Ідракс’їль.

[Зрозуміло.]

Вона оглянула табір, шукаючи щось, що могло б відтягнути увагу всіх від клітки. На думку спадали запаси вибухівки, але сектанти або добре замкнули їх подалі, або витратили все в проході.

Перш ніж вона встигла знайти щось справді корисне, кілька кремезних земнопоні стали по боках Спекла й почали підганяти його до вантажного воза далі за барикади, де вона одразу відчула знайому ауру — громіздкий пегас.

- Не очікував побачити тебе знову, - пробурмотів Бліззард.

Дихання Спекла на мить збилося, але він спромігся на втомлений знизування плечима.

- Я… мабуть, мені просто пощастило.

- Ти й гадки не маєш, - Бліззард кивнув і показав на його груди. - Знімай це, і обережно. Та річ, мабуть, варта більше, ніж наші десять років зарплати разом узяті.

Раптово Макс дуже добре зрозуміла, чому Галлеон так легко відпустив Спекла.

Вона залишалася нерухомою, поки Спекл незграбно розстібав ремені й пряжки, обдумуючи варіанти. Він уже висловив небажання встрявати в бійку, а Дерінг майже прямо дала йому дозвіл сидіти в тіні й не встрягати, якщо все піде шкереберть. Вона не хотіла ризикувати й телепатично питати, чи можна й надалі на нього покластися; він, ймовірно, відреагував би погано на таке втручання, особливо після того, що зробив з ними Ідракс’їль.

Щойно остання пряжка клацнула, вона отримала різкий сигнал від Ідракс’їля, який змусив її знову зосередитися на клітці.

[Спроби твого ідола домовитися провалюються. Незабаром доведеться втрутитися.]

Уголос вона почула глузливий сміх Галлеона:

- Та ну, Дерінг Ду, намагатися торгуватися зі мною зараз — це вже образа. Ба більше, я навіть не впевнений, що ти не просто та сама чейнджлінг у маскуванні. Як же її звали? Ах так, Максілла.

Після нападу кашлю Дерінг зітхнула й буркнула:

- Гаразд… У тебе для мене тест? То, може, вже перейдемо до справи, перш ніж я знепритомнію!

- Ми не знайомі досить близько, аби це мало сенс. Однак…

У натовпі пройшов гул, і щойно Спекл закінчив скидати Макс і безцеремонно швиргонув її на стіл, вона почула виразне, дзвінке гудіння закляття, що наростало в силі. На жаль, через масив масивних зачарувань на стародавніх обладунках Галлеона вона не могла визначити точну природу цих чар.

Що б то не було, для Дерінг це точно не могло бути добрим знаком.

Але якщо Макс розкриє себе надто рано, усе може перерости у справжню загрозу для них усіх. Галлеон не здавався тим типом, хто одразу вбиває, і, схоже, він волів по можливості залишити їхнє спорядження цілим…

- Та зачекай секунду, - вигукнула Дерінг. - Гей, гей!

Запізно.

Макс розплющила око саме в ту мить, коли осліплюючий спалах фіолетового світла освітив усе довкола. Спекл, Бліззард і двоє охоронців озирнулися на галас, їхні постаті стали темними силуетами на тлі сяйва. Вона не бачила клітки крізь натовп поні й барикади, але сумніви зникли, коли почула здивований зойк Дерінг, а слідом — спотворений, здертий, як кігті по дошці, сигнал від Ідракс’їля.

Запала тиша.

[Ідракс’їлю! Ти цілий?]

Новий ментальний крик пронизав її мозок.

За кілька секунд натовп вибухнув вигуками:

- Що за біса?

- Звідки воно взялося?

- Їх тепер двоє!

- Чейнджлінг!

Що за…?

Коли вона прощупала клітку свідомістю, то відчула дві чотириногі постаті, розкидані всередині. Одна — мабуть, Ідракс’їль, а шолом Дерінг, вочевидь, злетів, бо Макс знову відчувала її присутність. Обидві майже не рухались.

О. О, кобилячі яблука!

Галлеон вмів накладати чари, що зривають перевтілення. І йому ще й пощастило.

- Вогонь! - заревів він. - Убити його, негайно!

Арбалети клацнули й глухо гримнули, випускаючи болти, що свистіли до клітки, мов удари барабанів. Усі навколо, включно з Бліззардом та охоронцями, кинулися ближче до барикад, аби краще бачити, залишивши Макс і Спекла на самоті біля воза.

Крики. Лайка. Накази перезаряджати.

І крізь усе це Макс почула, як Дерінг вигукнула:

- Повна ставка! Повна ставка!

Це був їхній умовний сигнал діяти відкрито. Жодних хитрощів.

Макс миттєво повернулася у справжню форму чейнджлінга й піднялася досить високо, щоб бачити клітку. Сподівалася, що з усією увагою, прикутою до Ідракс’їля, ніхто не згадає ні про Спекла, ні про віз — принаймні, доки в них не закінчаться стріли.

З повітря вона побачила, як град каміння й болтів сиплеться на клітку. Частина відбивалася від прутів і падала на землю чи застрягала в дереві, але більше половини прослизали всередину — тільки щоб відскочити від невидимої сфери, що оточувала Дерінг Ду та Ідракс’їля.

Дерінг зігнулася над його згорнутим тілом, знову вдягла шолом, забувши й про справжні, й про удавані поранення, і намагалася відтягнути його глибше в клітку, подалі від прутів, де могли дістати довгі списи. Ідракс’їль, своєю чергою, кривився від кожного сантиметра, що його волокли по землі, і Макс відчувала від нього лише плутанину й відчайдушну напругу, поки він тримав бар’єр під градом снарядів.

Макс опустилася додолу, викликавши писк у Спекла.

- Що тепер? Що робити? - вигукнув він, зіниці звузилися до точки.

Вона не відповіла одразу.

Щойно її копита торкнулися бруківки, крізь нерви й хребет до самого рогу прокотився потік сили. Її тіло здригнулося, а час уповільнився, поки вона простежувала його джерело.

Нейронна мережа…

Так само, як на тій давній мапі в поселенні.

Тільки цього разу вона мала досить розумової гостроти й витривалості, щоб увійти в контакт належним чином.

Вона кліпнула — й опинилася знову у безмежній темряві. Рада Артрак’їв оточила її тисячами, втілившись у тіла всіх підкорених рас, у темних шатах, що розвивалися в неіснуючому вітрі.

- Покидьки сквернять, - прошепотіли вони мовою Йогетор.

Макс кивнула.

Хвиля прокотилася радою, зліва направо.

- Ти – остання.

Її погляд привернуло щось унизу — відблиск на краю зору. Поглянувши вниз, вона побачила, що поверхня під її копитами віддзеркалює світло, мов спокійне озеро. Відбиття показало її саму — рівну, непохитну в центрі предків, чейнджлінга, не схиленого у темряві, оточеного тисячами тьмяних зірок.

Зелений вогонь палав на її розі. Магія. Те, що було прокляттям предків, тепер стало основою виживання цілого виду.

Це я.

Їхні очі спалахнули бірюзовим, голоси загриміли, наче громи, що потрясли порожнечу.

- Ти помстишся.

Макс здригнулася, коли рада розчинилася у вирі диму та сяйних іскор, що роздирали темряву. Вона стояла в центрі бурі, наповнюючи кожне волокно свого єства розумінням. Луна загиблої цивілізації, знищеної на вершині свого довгого існування та технологічної могутності.

Біль.

Знання.

Помста.

Вона здіймалася вгору, як тіло у стоячій воді, досліджуючи свідомістю потоки даних. Забагато для смертного розуму, щоб засвоїти навіть за життя, не кажучи вже про лічені секунди, що минули в реальному світі, та вона встигла вхопити й утримати частку — відсортувавши найважливіше.

Макс глибоко вдихнула й видихнула, коли буря стихла.

Помста? Я це можу.

Коли вона розплющила очі, Спекл і досі дивився на неї з очікуванням, наче часу й не минуло від його панічного питання до її подорожі мережею.

Вона зловила його погляд.

- Я не досить сильна, щоб розібратися з ними сама. Мені потрібна твоя допомога.

- Я ж казав, я не можу битися! - завив він.

Макс похитала головою й нетерплячим помахом копита зупинила його виправдання.

- І не доведеться. Мені просто треба підживитися від тебе трохи, а потім ти знайдеш безпечне місце й перечекаєш, поки я все владнаю.

Він кліпнув.

- Що…

- Пам’ятаєш, що було у потязі? - Вона нахилилася так близько, що їхні морди майже торкнулися. - Хочеш відчути це знову?

- Е-е-е…

- Макс! - проревіла Дерінг крізь хаос.

Вона кинула швидкий погляд довкола. Здавалось, ніхто їх не помітив, тож повернулася до Спекла. Його зіниці трохи розширились, і швидке зондування його незахищеного розуму підтвердило: мозок відчував саме те, чого язик не хотів вимовити.

Голод стискав її нутрощі від гострої, криваво-червоної, медово-солодкої енергії, але вона втрималася й примусила тремтячі кінцівки залишатися нерухомими, гаркнувши:

- Вирішуй! Якщо не хочеш допомогти — тікай у сховище негайно.

Спекл ковтнув, заплющив очі й кивнув.

- Добре, так, роби!

Вона скривила усмішку.

- Розслабся. Я буду обережна.

Але перш ніж висмоктати його, вона знову торкнулася його свідомості, шукаючи найкращий образ для себе. І майже завмерла, коли знайшла його — не Вінд Шир, його колишню закоханість, як очікувала, а себе у формі чейнджлінга, тільки з кількома дрібними змінами: більш понячою гривою та круглими зіницями.

Гм.

Часу на роздуми не було, тож вона просто припала до його вуст і огорнула його магією.

На відміну від попереднього разу, тепер завдяки новим знанням про ментальну архітектуру й псіонічні техніки вона була набагато ефективнішою у зборі його емоцій. Вона навіть могла дістатися глибоких шарів його свідомості, аби прямо викликати приємну реакцію, але зупинилася на півдорозі, замислившись над наслідками. Хоч він і дав згоду, їй не хотілося, щоб Дерінг потім звинуватила її в тому, що вона змусила його погодитися й дозволила висмоктати душу.

Та й навряд чи вона могла б зайти так далеко.

І все ж регулювати «дозу» виявилося складніше, ніж вона пам’ятала.

Її ємність різко зросла після генної терапії, і порожнеча в ній вила й вимагала більше, більше, більше його вишуканої пристрасті. Було майже фізично боляче стримувати потік енергії до рівня, який не зіпсував би його бік.

Спекл почервонів до глибокого відтінку. Він глибоко вдихнув і застогнав крізь ніздрі, з заплющеними очима хитався на місці, притискаючи губи до її.

Наче вугілля й нафта, звалені на розпечені жарини, любов лилася в її заглиблені резерви й повертала вогняну силу в кінцівки. Вона дряпнула копитом землю, як бик.

Спекл, своєю чергою, трохи посинів.

Так, мабуть, досить…

Макс відпустила його й мусила схопити передніми ногами, щоб він не врізався писком у землю.

- Ой. Можеш стояти?

Він кілька разів кліпнув розфокусованими очима, задихаючись, а потім нарешті дав їй криву усмішку й кивнув.

- Ага.

Вона рішуче підштовхнула його й прошипіла:

- Іди. Ховайся!

Вона подивилася вслід, аби переконатися, що він поплентався й шугнув за стос ящиків та бочок, а тоді перевела погляд на натовп. І вишкірилася.

Єднання з відлуннями предків дало їй анатомічні знання безлічі організмів, усі з яких вона додала до свого арсеналу перевтілень.

Вона обрала щупальця.

Шість щупалець вирвалися з її спини, й вона змахнула ними, мов чорними блискучими пітонами, в напрямку трьох поні, що стояли найближче до неї й найдалі від решти. По два на кожного: одне обхопило морду, інше — живіт. Вона потягла їх, звиваючихся й пручающихся, підняла й підвісила перед собою, наче трьох маріонеток із приглушеними криками.

На відміну від Спекла, тут вона не зважала на приємність чи ефективність, зосередившись винятково на швидкості висмоктування. З їхніх грудей і чол витікало зелене сяйво, збиралося в потоки енергії й вливалось у її роззявлену пащу.

Ооо так, оце воно…

Коли їхні очі затьмарились, а тіла обм’якли, вона викинула їх на купу, як обгортки від цукерок.

Потрібно більше.

Вона вихопила ще одну жертву з натовпу.

Троє. Шестеро. Десятеро. Чотирнадцятеро. Дев’ятнадцятеро. Двадцять п’ятий.

Так. Мої!

З кожною жертвою, що наповнювала її резерви, вона мала ще більше сил, аби пришвидшувати всмоктування, і незабаром зрозуміла, що має неймовірну здатність до багатозадачності. Тепер у неї було не менше шістнадцяти щупалець для захоплення поні, й вона якось примудрялася зберігати рівновагу, роблячи все це лише на чотирьох копитах.

До того часу, як вона зібрала понад тридцять марних, знесилених поні, що корчилися на землі й белькотіли нісенітниці, хтось нарешті помітив її бенкет.

- Святі сестри, що за тартарська гидота? - скрикнула кобила, розвертаючи арбалет, прицілилася в Макс і прижала вуха, усвідомивши, що треба перезарядити.

Десятки голів повернулися до неї, включно з Галлеоном, який стояв на піднятій платформі за одним із найбільших і найміцніших бар’єрів із шипами. На ньому був шолом у стилі легіонів пегасів, але з отвором і захистом для рога. Решту захищали надійна нагрудна пластина й перекриваючі одна одну плити від основи шиї до хвоста, викувані з сіруватого металу й вкриті рунами, що тьмяно сяяли золотим. Легші поножі того ж стилю прикривали коліна й скакальні суглоби.

Макс вишкірилася й помахала копитом і щупальцем одночасно.

- Привіт, хлопці. Пам’ятаєте мене?

Галлеон насупився ще дужче.

- Брати й сестри, ще одне поріддя мерзоти втекло! - загорлав він, заряджаючи закляття на розі. - Знищіть її! Це нам випало обов’язок оберігати Еквестрію від цього зла!

Макс рвонула в повітря й сховала щупальця, зменшуючи масу та опір. Каміння, болти й кілька заклять просвистіли повз, поки вона дзижчала крилами, набираючи висоту. Діставшись вершини крутого злету, приблизно на сотню кроків угору, вона перевернулася й пішла в піке. Класичний маневр часів вторгнення на Кантерлот, але тепер із бонусом у вигляді більшої ваги й затверділого панцира, який вона собі надала.

Поні заверещали й кинулися врозтіч, коли вона рвала повітря, загорнута в кулю зеленого полум’я.

Вона цілилася в центр їхніх укріплень, щоб звести нанівець перевагу арбалетів і пращ; якщо вона не помилялася, більшість, певно, двічі подумає перед тим, як стріляти, боячись зачепити своїх.

Вона зціпила зуби, коли її тінь пробігла табором, і за мить до удару перевернулася, підставивши копита. Земля вибухнула фонтаном землі, друзок і каміння, коли вона врізалася в одну з платформ, що її поспіхом звільнили. Барикади розлетілися, а поні розкидало навсібіч. Макс повільно випрямилась із приземленої пози, твердо стоячи на чотирьох, з десятьма свіжими щупальцями, що вирвалися з її спини, поки згори сипався пил.

Ух! Супергеройське приземлення!

Ті, хто був найближче, лежали приголомшені, інші ж тремтіли за барикадами. Але, треба віддати належне, кілька з віддаленіших із криками відчаю кинулися на неї з довгими списами. Двоє чи троє таки вирішили стріляти.

Макс відбила списи, змахнувши щупальцями по древках, схопила розгублених воїнів і пожбурила назад у їхніх товаришів. Її щупальця обпекло, коли кілька болтів увійшли в плоть, а вона зойкнула, коли руйнівне закляття Галлеона прошило наскрізь чотири щупальця й згасло на п’ятому. Біль був, наче від найгіршої «мурашки», що пропікала аж до спини, поки щупальця не стиснулися й не розсипалися.

Ще один арбалетний болт вдарив її прямо в щоку. Панцир не пробив, але енергії було досить, щоб це відчулося, як копняк у лице. Від удару її хитнуло, й вона вивела щупальця вшир, змітаючи все навколо, щоб відбити простір.

Чим більше поні вступало в бій, тим більш ймовірно, що комусь поталанить, а Макс не мала наміру повторювати помилки предків і програти купці травоїдів.

Гаразд, нова тактика.

Вона рвонула до клітки, тягнучи за собою клубок щупалець, що відбивали чи приймали на себе ворожий вогонь. Ті, що занадто пошкоджувались, або зовсім розсипались, вона просто відновлювала, витрачаючи резерви.

- Де вогонь? Спаліть цю гидоту! - ревів Галлеон. - Шорт Ф’юз, де ти, в Тартарі?

Макс скривилася. Ох, оце буде боляче.

Вона різко зупинилася біля зовнішніх дверей клітки, скривившись, коли закляття Галлеона обпалило ще два її щупальця. Замки явно мали магічну природу, і її перша спроба втиснути грудку мінливого хітину у замкову щілину виявилася марною, коли вона зрозуміла, що щілини там взагалі немає. Її магія теж не діяла — вона не мала жодного уявлення про потрібні магічні матриці.

Гарчачи, Макс взялася за завіси дверей. Вона стиснула гнучку передню ногу в щілині, розширюючи її всередині, аби розпирати двері від стіни. Дерево застогнало у протесті, але завіси й цвяхи трималися. Тоді вона занурилася глибше у свої резерви та вдарила завіси пекучим променем магії, нагріваючи метал до вишнево-червоного. Тим часом її кінцівка продовжувала тиснути, доки, немов коріння дерева, що проросло між цеглинами, вона не вивернула завіси та не зірвала двері.

Швирнувши їх у бік нападників, вона взялася за внутрішні двері, і коли зірвала їх із завіс, втратила ще три щупальця, а решта п’ять виглядали наче грубі йоржі, настільки були вкриті застряглими болтами.

А тоді Макс заверещала, коли відчула серію гострих уколів у щупальцях, а слідом — вибухову хвилю в спину, яка розшматувала останні судомно бовтаючі відростки та притиснула її до підлоги.

У вухах дзвеніло.

Моргаючи крізь біль, вона повернула голову й побачила чималу хмару білого диму, що ліниво розсіювалася за кілька кроків позаду. Синюваті краплі крові та шматки її щупалець розкидано вкривали землю. А ще далі, за барикадою, Шорт Ф’юз, схилившись, запалював ще один динаміт, який єдиноріжка тримала в аурі, готова жбурнути в будь-яку мить.

Макс підхопилася й розвернулася, щоби просвердлити їх поглядом крізь дим, зосередивши свідомість на палиці динаміту. Та затремтіла в аурі єдиноріжки — й одразу розірвалася на сотню шматків, а гніт згас.

Втім, насолодитися їхнім подивом і шоком їй не судилося: ще один фіолетовий заряд вихопився з кута зору. Здригнувшись, вона кинулася додолу й відчула, як по хребту пробіг моторошний розряд, коли закляття зачепило її гриву.

- Та ти, жменько сіна! - гаркнула вона, пославши град вогняних стріл у бік Галлеона.

Визначити його точне місце серед диму та метушливої юрби було важко, вдвічі важче, бо його обладунок ховав його від її псіонічного чуття. Закляття лише випалювали землю й деревину, або ж відбивалися щитами випадкових єдинорогів.

Дехто навіть жбурляв у неї лампи з олією чи глеки смоли, загорнуті в палаючі ганчірки, більшість з яких вона відсилала назад у їхні лави. Десятки вогнищ спалахнули на барикадах і серед наметів далі, здіймаючи клуби диму — то сірого, то чорного, залежно від того, що саме горіло.

- Мені трохи підмоги не завадить! - закричала вона, відбиваючи телекінезом і магією нові снаряди.

Наче за сигналом, поряд залунали кроки, й поруч із нею з’явилася Дерінг.

- Старий іще трохи мліє, - відрапортувала вона. - Де Спекл?

- Ховається. Галлеон добряче дістає, я не можу…

- Зрозуміло. Я ним займуся, - відповіла Дерінг, обійшла Макс і рвонула з клітки. - Тримай їх зайнятими!

Вирвавшись із-під захисту телекінезу Макс, Дерінг обійшла позиції Галлеона, пригинаючись і повзаючи. Використавши густу хмару чорного диму, вона підстрибнула й розчахнула крила, злетівши на кілька ярдів — достатньо, аби перескочити барикаду й голови здивованих фанатиків. Макс встигла побачити лише карикатурну крутаницю кінцівок у димі, після чого Дерінг вискочила з посмішкою, стрибнула з помосту й зникла у таборі — певно, щоб засісти на Галлеона.

Але вдалий момент не настане, якщо Макс не тримає захисту, як вона зрозуміла, коли вибухова хвиля вдарила збоку й прибила її до ґрат клітки.

Макс кинула погляд всередину:

[Ідракс’ілю! Вилазь і допоможи!]

Мовчання. Він лежав згорнутий, із заплющеними очима, в медитації, виснажений після захисту себе й Дерінг. Навколо валялися болти й каміння, утворюючи півколо.

Вона фиркнула й рушила у відкритий простір. Новий град снарядів зустрів її, та вона відбила їх широкою хвилею телекінезу.

Годі. Ігри скінчились.

Занурившись у саму глибину своїх резервів, Макс витягла абсурдну кількість енергії — більше, ніж будь-коли наважувалася. Порожнеча вчепилася в неї кігтями, ненавидячи кожну іскру, яку вона виривала. Її нутрощі зсередини зморщувалися, немов висихали й гнили, та вона пручалася, обіцяючи собі ще нагодуватися, підживлена міазмами страху, що просочували табір.

Водночас вона вдерлася у колективну свідомість поні навколо, легко прорвавши їх слабкий захист. Галюцинації чи примус виснажили б її надто швидко й ще додали б жахливого головного болю, тож вона використала тонший метод, підгледжений у нейромережі. Їхня уява, вже налякана розповідями Галлеона про провал експедиції та зламана нападом Макс, стала родючим ґрунтом для сумнівів, тривог і жаху.

Їй залишалося лише дати цим страхам форму.

Її тіло тремтіло від переповненості. Під пульсуючим хітином м’ясо крутилося й судомилося, кожна клітина — насичена енергією.

Макс вдихнула — й не зупинилася, навіть коли легені розірвало на повну. Вона надувалася разом із подихом, доки хітин не луснув із вологим, чавкаючим тріском. Вивільнена зі шкаралупи, вона розплилася чорною аморфною масою, яка зростала вибуховими ривками, кістки тріщали й ламалися всередині. Вона височіла над ворогами, утричі більша за мантикори.

На відміну від мантикори, у неї були гнійні пухирі на сірій горбкуватій шкірі замість шерсті. Її покручені кінцівки закінчувалися десятидюймовими кігтями на павучих пальцях; м’язистий хвіст завершувався пульсуючою масою, схожою на велетенську личинку; з-під черева звисали щупальця; а трикутна голова складалася лише з трьох пащ, усіяних скупченнями павучих очей.

Табір стих. Лише тріск вогню порушував тишу.

А тоді Макс видала глибокий, клекочучий рик, розчахнувши пащі, немов жахливу квітку, й показала язик, сплетений із рожевих щупалець, обліплений зубами й гілками нових відростків, завдовжки з усе її тіло. Вона рвонула вперед, шмагаючи язиком усе, що рухалося.

Миттєвий хаос.

Поні верещали й голосили, коли вона вривалася в їхні ряди, трощачи спорядження та хапаючи тих, хто виявився надто повільним, щоб втекти від її щупалець. Вона висмоктувала їх через безпосередній дотик — швидко, але дуже неефективно, — проте надлишкова сила йшла на підтримку її величезної форми та на збереження тіла в стані постійних змін, як того вимагала ситуація.

Вона купалася в їхньому жаху. Порожнеча вимагала поживи, й вона щедро її підгодовувала кожним, кого ловила, залишаючи за собою стежку з підкошених тіл.

Хоча Макс усе ж стежила, щоби ні на кого не наступити.

[Ось. Смакуй.]

Вона простягнула в клітку два щупальця з земним поні, скутих кататонічним жахом, і поклала їх перед Ідракс’ілем.

Вона не стала чекати, чи він почне годуватися.

Замість того рвонула глибше в табір, підбираючи відсталих утікачів. Лише кілька з решти фанатиків наважилися стріляти в неї — і то здалеку, чи то з тіні наметів, чи з веж на стінах. Більшість стріл і болтів лише встрівали в її товсту шкіру, як дошкульні голки.

Макс видала ще один рик, але всередині їй хотілося реготати, коли вона ласувала їхньою любов’ю та нагадувала поні про їхнє справжнє місце в ієрархії. Може, влаштовувати погроми не так уже й погано. Бути перемінником — це круто.

Ха! Біжіть, маленькі поні, біжіть!

Вона чвалала нерівною ходою через табір, трощачи майстерні, рвучи намети й розсипаючи жарини з вогнищ. Фанатики розбігалися на її підхід, кричачи та волаючи про допомогу. Неорганізовані спроби перегрупуватися й дати їй відсіч майже не мали успіху — ті, хто ставав попереду, зазвичай ламалися й утікали, щойно вона наближалася достатньо, щоб схопити.

Жах ніколи не смакував так добре. Гострий і пікантний, він зводив її голод із глузду, роблячи кожну трапезу ще солодшою, а нагоди висмоктати його до останньої краплі траплялися всюди.

Виростивши на спині волохаті сегментовані кінцівки й розмахуючи ними перед мордами, вона зводила арахнофобів до нерозбірливого лепету.

Зустрівши трипофоба, їй було достатньо перетворити свою шкіру на решето з отворів, схожих на личинкові нори, облямованих слизьким м’ясом, аби скувати його смачним страхом і тривогою.

А був ще один жеребець, який, здається, аж розпікся від її вигляду…

Він тікав якось мляво, і з того, як він не відводив від неї очей, звиваючись у її щупальцях, що, «випадково», дедалі тугіше його обплітали, Макс склала чітке враження, що він узагалі не хотів утекти. А незвично поживна здобич від нього лише підтвердила цю думку…

Дивак.

Вона кинула його й обвела поглядом увесь табір, шукаючи справжню здобич. Непритомні поні валялися скрізь, хто в якому стані, а ті, кого ще не торкнулася її «руками», ховалися в будь-які нори, які знаходили, або ж несамовито мчали в джунглі через вирубаний навколо табору просвіт.

Жодних слідів Галлеона чи його охорони, але тоді Макс помітила невелику групу, що тікала на одній із небесних повозок, запряжених небагатьма пегасами з їхніх лав.

Невже Галлеон утік на ній? Це цілком логічніше, ніж іти пішки.

Вона швидко зменшувалася вдалині, і якщо Макс не діятиме негайно, повозка могла зникнути в нижніх хмарах, чи в джунглях унизу.

Проламавши ще один склад, Макс рушила просто через табір у напрямку повозки, водночас простягаючи свідомість до запряжених пегасів. Якби тільки змусити їх розвернутися й потягнути воза назад просто до неї…

Торкатися свідомостей на такій відстані спричинило пульсацію в мозку й розплило зір, але її зусилля винагородилися раптовим просіданням повозки, коли вона зламала волю двох пегасів. Їхній страх тільки підбурював її, коли вона скручувала їхню волю під свої забаганки, аби вони розвернулися й…

Макс почула свист пегаса, що нісся на граничній швидкості, й ледь встигла повернути голову, як червоне, пернате снарядо-щось промайнуло повз її морду, а тоді в голову врізався удар, супроводжений тріском глиняного черепка.

Вона заверещала, коли рідкий вогонь обпік їй очі.

Сичачи, вона спіткнулася й гепнулася, перетворюючи ще більше дерев’яних конструкцій на сірники, коли кілька секунд металася навсібіч. Змахнувши передньою ногою палаючу смолу й люто кліпаючи від пекучого болю, що палив очі гірше за Тартар, вона схопила оберемок трісок і з ревом жбурнула їх у траєкторію Бліззарда, який заходив на чергову атаку.

Бліззард ледь ухилився від уламків, та перш ніж Макс устигла продовжити, з правого флангу наближався ще один пегас.

Вона різко розвернулася, хльоснувши кігтистою лапою по повітрю.

Супротивниця, прудка, як муха, пірнула під її замах і різко розвернулася, змахуючи крилами, щоб набрати висоту й знову зайти на атаку.

Вінд Шир.

Стародавній еквестрійський шолом, що вона носила, пояснював, чому Макс її не відчула — мабуть, ще одна реліквія, яку вона прихопила з міста Артракі. Бліззард, швидше за все, урвав той, від якого відмовився Спекл.

У неї був і спис, який вона метнула просто в обличчя Макс, коли досягла вершини дуги свого злету. Сталеве вістря блиснуло в сонячних променях, закручуючись у польоті, і воно влучило б Макс просто між очі, якби та була на мить повільніша.

На нещастя для Вінд Шир, у Макс ще лишалася доволі спритною для свого розміру, а відстань між ними давала вдосталь часу вирахувати траєкторію. Вона відскочила вбік, а тоді різко метнула головою й клацнула щелепами, впіймавши спис просто на льоту. Кілька хрускоту — і держак зламався навпіл.

Задня частина древка марно брязнула об землю, тоді як Макс повільно звела погляд угору, обдаровуючи Вінд Шир мовчазним, зловісним поглядом. Для більшої ефектності — і бонусних «балів залякування» — вона проковтнула вістря цілком, а тріски виплюнула, не відводячи очей.

Тобі треба буде значно більше, ніж це. Я — таран, личинко!

Від самої думки, що АК Ерлінг колись опише це в неминучій книжці, у неї запаморочилося в голові.

О так, сподіваюся, Дерінг це бачила!

Тим часом Вінд Шир мить вдивлялася в неї, зависнувши поза зоною досяжності. Потім зухвало скривилася, показала непристойний жест крилом і крикнула:

- Ха! Спочивай у шматочках!

Що?

Макс схилила голову набік.

Якщо подумати, вістря виглядало трохи товстішим за звичайне. І що довше вона роздумувала, то виразніше відчувала, як якийсь неприємний клубок ковзає стравоходом униз, прямісінько в живіт…

Тоді вона помітила порожню торбинку на плечі Вінд Шир. Тонка, майже невидима стежка диму тягнулася слідом за списом, аж до точки, де його вперше метнули. У повітрі вчувався слабкий запах сірки. На язику залишився сухий, паперовий присмак, а з рота при видиху вихопилися білі клубки диму.

Серце пропустило удар.

О, ну й чорт мене забери!

І тоді Макс вибухнула.

Розділ 11.

У черепі Макс гуло, немов били в барабан.

Світ перевернувся набік, і їй здалося, що гора вгатила їй у живіт та втиснула у стіну, яка підозріло скидалася на землю. Потім вона почула серію вологих, м’ясистих ударів, після чого гравітація нарешті знову заявила про себе — з силою ковадла, що впало їй на голову.

Каміння, цвяхи й скалки вп’ялися в бік, коли вона лежала на землі.

Щелепи розтулилися, груди заходилися, та коли вона спробувала застогнати, з них не вирвалося ані подиху. У череві щось було не так — ніби вся вага, вся вага, зникла. Там було холодно, наче до шкіри притулили крижані компреси, тільки відчуття заходило значно глибше під шкіру…

Вуха ще дзвеніли, коли вона підняла праву ногу, щоб глянути на живіт, — і одразу збагнула, чому той здавався таким порожнім.

Це… це мій хребет? О, матінко личинкових яблук, я бачу свій хребет!

Розірвані клапті м’язів навколо димлячої діри в животі судомилися, намагаючись вивернути назовні вміст шлунка, якого, схоже, вже не існувало. Темно-синя рідина та шматки м’яса були розкидані навколо.

Трохи тут, трохи там, і ще трохи — аж онде…

Дивно, але боліло не так уже й сильно.

Цього не може бути. Ні. Нізащо.

Але реальність вирішила дати їй ще один люб’язний копняк у яйцеклад, нагадавши мозку зафіксувати пошкодження й запустити відповідні сигнали.

Беззвучний крик вирвався з Макс, коли біль вдерся в голову, мов залізничний костиль: через ріг, униз хребтом і просто в серце. Він натрапив на її резервуар любові й не стільки висмоктав його, скільки розтрощив посудину, з якої енергія ринула геть, наче невблаганний відплив. Порожнеча всередині завила, хапаючись за відступаючу силу, перекручуючи нутро й розум первісними спазмами абсолютного, роз’їдаючого голоду.

Та марно. Інстинкт виживання переміг порожнечу й забрав усе, що було потрібно, спрямовуючи величезні потоки енергії в ушкоджені тканини, щоб живити природну магію: відновлювати, а не змінювати форму.

На щастя, підтримка тіла в стані потоку під час її шаленства зменшила присутність життєво важливих органів і пришвидшила процес відновлення втраченого.

Макс захрипіла й затремтіла, коли маслянисто-зелене полум’я обдало розірваний живіт, випалюючи безнадійно ушкоджені тканини та водночас зшиваючи нові м’язи й шкіру. Повільно діра затягувалася, а нутро знову наповнювалося, немов фрукт, що гнив навспак.

Та весь цей час її запаси стрімко танули, і вона мало не випорожнилася з жаху, збагнувши, що сил може не вистачити, щоб завершити процес. Вона ще ніколи не виснажувалася до кінця, але чула історії про братів і сестер, які після цього перетворювалися на слинявих, безтямних дронів назавжди…

О личинки, будь ласка, тільки не так… Клянуся, я ніколи більше нікого не скривджу й не піду ні в які пригоди!

- Яблука коневі в душу, та що ж треба, аби вбити цю тварюку?! - вигукнув хтось.

Макс скривила шию, щоби кинути лиховісний погляд на Він Шир, яка стрімко метнулася по нову зброю від одного з культистів. У горлі в неї загуркотів глибокий рик, а кігті сіпнулися в передчутті.

Але перш ніж рана встигла затягнутися, вона помітила вдалині фіолетове сяйво, що здіймалося з-за зруйнованого частоколу, мов крихітне сонце. Попри розмите бачення, у неї не було сумнівів щодо ідентичності чаклуна — ще більшої впевненості додавала неможливість відчути його розумом.

На жаль, усе, що вона змогла, — це безсило зашипіти, коли Галлеон вгатив у неї закляттям просто в ріг.

Якось вона добряче вдарилася путом об важкі меблі. То було глухе, різке відчуття, що, хоч і не таке болюче, як біль зазвичай, усе ж паралізувало більше, ніж годилося чомусь настільки дріб’язковому. Особливо якщо рухатися до того, як воно мине.

Анти-чейнджлінгське руйнівне закляття в ріг мало схожий ефект, тільки розходилося по всьому тілу й було на порядок сильніше. Спершу воно пройшлося рогом, далі — усім хребтом і до самих кінчиків нервів, мов удар блискавки, а потім поширилося по м’язах, як лісова пожежа. Тіло скувало, коли прийшла хвиля голок і мурашок, але навіть найменший рух спричиняв судоми й конвульсії, які далі запускали ланцюгову реакцію неконтрольованих сіпань і хрипких вдихів. То була нечестива суміш лоскоту, оніміння й муки — і все це в ідеальному балансі, що знову й знову прошивало перевантажені синапси.

Магія швидко пішла тим самим шляхом.

Наче перенапружений джгут гумок, складне поле, що утримувало її потворну форму, тріснуло й завалилося в каскаді таумічних збоїв. Ззовні це виглядало так, що вона судомилася й билася об землю з такою силою, що її кілька разів підкидало в повітря, і при цьому зменшувалася, мов повітряна куля, що з шипінням скачить довкола, доки не звалиться зморщеною купкою гуми.

Макс повернулася до свого звичайного, «після-апгрейду» розміру посеред сальто й гепнулася спиною, втираючи крила в багнюку. Дія розсіювача закінчилася, та вона все одно почувалася розчавленим сміттям.

Ух… Нотатка собі: вивчити контрзакляття якнайшвидше.

Земля подряпала очі. Повітря хрипко вихопилося з легенів.

Тим часом шматки її тіла, розкидані довкола, шипіли й розчинялися в темних калюжах, які згодом випарувалися повністю, залишивши тільки синьо-чорні плями.

Поруч загупали важкі копита.

Застогнавши, Макс перевернулася, щоб побачити краще, й примружилася на двох пегасів — велетенського червоного жеребця й пилюжно-коричневу кобилу, які нависли над нею.

Щойно вона впізнала похмурий погляд Бліззарда та садистську усмішку Вінд Шир, то зрозуміла: програла. Обоє звелися на задні ноги й наставили списи на смертельний удар, їхні вістря блищали, націлені просто в її очі.

Ото й кінець королеви Максіли…

І тут поряд із Вінд Шир приземлився Фурлонг, тримаючи третій спис.

- Скажи «на добраніч», люба, - прохрипіла Вінд Шир.

[Втручання неминуче. Лети.]

Що?

Тоді Макс помітила очі Фурлонг. Вони були розфокусовані, сіпалися, наче вона дивилася на якесь потойбічне жахіття. Щелепи зціплені, на шиї ритмічно пульсує жила, коли вона тримала спис біля горла Макс. Крапля поту скотилася з виголеної скроні й уздовж щоки. І тоді Макс нарешті збагнула, що на Фурлонг не було ані шолома, ані броні, бо відчула крізь смак паніку й розпач, що проривалися з неї.

О.

Перш ніж Бліззард і Вінд Шир устигли встромити свої списи Макс у очі, Ферлонг махнула списом знизу, відбивши їхні древка вгору, ставши їй у захист, щоб використати силу задніх ніг для більшого важеля і вивести їх з рівноваги. Вона ж скористалася моментом несподіванки: підняла комель свого списа й гепнула обох по писках, збивши шоломи набік і відправивши їх у хитку відчайдушну відступну.

Макс двічі просити не треба.

Попри пронизливі болі в м’язах, вона перекотилася, якось виставила всі чотири ноги під собою й не завалилася, а тоді рвонула в повітря, відчайдушно дзижчачи крилами. Її зім’яті крила дали лише стільки підйому й керованості, що вистачило на хиткий політ висотою з поверх, який і урвався, щойно вона побачила, як із клубу блідо-сірого диму біля решток наметів і майстерень вистрілили сліпучі фіолетові блискавиці.

Вона зірвалася в стрімке пікірування, перетворила грубу посадку на спотикаючий біг і встигла заховатися за обвугленими уламками. Закляття Галлеона пролетіли мимо, але перш ніж вона встигла щось придумати, вибухова хвиля рознесла її прикриття й швиргонула об землю в дощі трісок.

З диму вийшов Галлеон, кроків за п’ятнадцять. Його ріг палав, збираючи нове закляття, надаючи зеленій шерсті хижого блиску, а стародавня сіра броня світилася золотими рунами, огортаючи його ореолом непереможності. На мить Макс здалося, що перед нею – примара незмірно потужнішого єдинорога, із сяйвом навколо голови та зорями й сонцем в очах. Навіть справжнє сонце в хмарному небі блідло поруч.

Він йшов по неї.

Аватар Вимирання.

Макс спробувала підвестися, та ноги лише тремтіли й підгиналися.

Як їй перемогти там, де її предки зазнали поразки?

Корона довкола його рога тріщала й дзижчала фіолетовими блискавками, але перш ніж він устиг вивільнити закляття й добити її, золото-сіра розмитість пір’я та гриви вихопилася з тіней серед руїн майстерні й гепнула довгим дерев’яним дрином йому по шолому з дзвоном. Закляття розсипалося тисячею іскор.

Макс кліпнула – і вже знов бачила Галлеона на місці аватара, він хапався після удару. Він зиркнув люто й випалив залп дрібніших заклять у Дерінг Ду, та вона легко ухилялася від його збитого прицілу. Ставши на задні ноги й балансуючи розірваними крилами, вона крутила й вимахувала своїм саморобним шестом, мов чернець-алмазного пса зі Сходу. Вона тиснула, бючи його бар’єр знов і знов, змушуючи відступати.

Тим часом Макс почула приглушене рикання біля зруйнованих барикад і встигла побачити, як Бліззард і Вінд Шир скрутили Ферлонг і вгатили її по голові. Коли та знепритомніла, вони залишили її на землі й обернули свої криваві погляди на Макс. У них обох було по кілька десятків подряпин і порізів від кігтів і іклів Ферлонг, і за виразами морд та здибленою шерстю вони вже скидалися на голодних мінявців.

Макс нервово всміхнулася, ковзаючи очима в пошуках виходу. Поблизу – жодного. Галлеон із Дерінг заблокували найясніший шлях до воріт, а Бліззард і Вінд Шир замкнули її в імпровізованій арені довкола клітки…

- Не домовимося про щире вибачення? - промовила вона, повільно відступаючи, а вони наступали. - Ви ж уже підірвали мене раз, то будемо квити!

- Вибух — то надто милосердно, - Вінд Шир виплюнула кривавий зуб. - Ми тебе шматок за шматком розберемо, повільно й гарно. А тоді приб’ємо твої шматки до дошки й оформимо для моєї колекції комах.

Бліззард зиркнув на неї.

- У тебе ж немає колекції комах.

- Зараз буде! - огризнулася вона, розкривши крила й кинувшись уперед.

Макс відскочила вбік — і пискнула, коли опинилася просто на шляху Бліззардового таранного ривка. Вона злетіла, та він стрибнув слідом, ухопив її за задні ноги. Вона забила крилами ще дужче, але в їхньому жалюгідно зім’ятому стані ті не витримали його ваги й зовсім відмовили, коли Вінд Шир врізалася в неї в повітрі.

Усі троє гепнулися в купу.

Після нетривалої шарпанини зверху опинилася Вінд Шир. Вона сіла на живіт Макс і витягла з сумки вишневу бомбу завбільшки з яблуко.

- Роззявляй пащу — лікар наказав!

Макс і знати не хотіла, куди та збиралася її запхати, але вдруге вибухати точно не хотіла. Вона замахнулася, та Вінд Шир тримала бомбу подалі й придавила їй груди й передні ноги ліктем та плечем.

Скривившись, Макс пустила в хід ріг і вдарила енергією по її передній нозі.

Вінд Шир зойкнула, бомба відскочила від грудей Макс і покотилася в пилюку. Макс теж зойкнула — бо Вінд Шир шмагнула по її рогу, миттєво розрядивши залишену магію. Одночасно вона відчула, як під нею ворухнувся Бліззард, і наступної миті його нога обхопила їй шию.

Макс різко відкинула голову, намагаючись уткнутися йому в писок, але натрапила тільки на м’язисте плече.

- Тримай її! - прогарчав Бліззард, стискаючи захват. - Швидше!

Задушливий хрип вирвався з горла Макс, коли Вінд Шир вихопила ніж із крила.

Макс забилася, але Бліззард тримав міцно, а під вагою Вінд Шир на її животі й грудях вона не мала жодного важеля.

Їй бракувало повітря. Зір темнів, усе пливло.

Ніж здійнявся вгору.

Свят-свят, тільки не так!

І тоді Вінд Шир заверещала — ящик влетів їй у бік і збив з Макс. Та вивільнила передні ноги й заїхала ліктем у те місце, де мав бути писок Бліззарда. Хруснуло, пролунало сердите гарчання. Ще кілька ударів у ребра — і хватка ослабла достатньо, щоб вона висмикнулась.

Щойно Макс вирвалася, зелений промінь з вогняно-жовтим осердям вихопився з клітки збоку, змусивши Бліззарда й Вінд Шир розсипатися в укриття, перш ніж він обсмалив їм хвости.

Ідракс’їл вийшов із клітки, його ріг димів, довкола кружляли уламки каміння й дерева. Його гребінь і хвіст були трохи пом’яті, та попри це він випромінював холодну впевненість хижака, дивлячись жовтими очима на ворогів.

Вінд Шир кинулася до покинутого арбалета, але Ідракс’їл вихопив його телекинезом і жбурнув убік. Те саме він зробив зі списами, а тоді засипав ворогів градом каміння й трісок, змусивши їх ховатися за купою розбитих ящиків.

[Забери своїх,] мовив він, невимушено відбиваючи ключ, кинутий Бліззардом. [Ми мусимо бути готові тікати, якщо не зможемо підкорити цих плотських.]

[Прийнято!]

Макс востаннє глянула на своїх нападників і побачила Бліззарда з закривавленою мордою та Вінд Шир із вивернутим лівим крилом, що сипали прокльонами, поки Ідракс’їл відтискав їх усе далі й далі безперервним градом уламків. Було ясно, що він не зможе так довго тримати, тож вона різко обернулася, зробила глибокий вдих і, підстрибнувши, перейшла на жвавий рись у бік Дерінг Ду.

Вона кілька разів перечепилася об уламки й борозни, залишені її ж розгромом, гостро відчуваючи біль у м’язах і критично малі резерви. Навколо неї ворушилися знерухомлені поні, бурмотіли й стогнали самі до себе.

Якщо це не закінчити швидко, скоро доведеться мати справу з новими нападниками, що почнуть підстрілювати їх ззовні. А ще одне висмоктування так скоро загрожувало постійними пошкодженнями — чого вона аж ніяк не хотіла брати на свою совість. Принаймні не тоді, коли поруч була Дерінг Ду.

Грунт хрумтів під копитами, коли вона зупинилася ковзком і врізалася в рештки барикади. Ігноруючи синці, що вже наливалися під хітином, вона виглянула понад тріщаві дошки й скривилася, побачивши, як Галлеон усім тілом, підсиленим бронею, врізається Дерінг у плече. Вони разом гепнулися об верстак, з надсадними зойками, розсипавши інструменти й піднявши у повітря хмару тирси.

Зарикотівши, Макс вирвалася з укриття й рушила галопом через чотири десятки кроків, що відділяли її від Дерінг. Та коли відстань скоротилася, вона чула їхні слова так само чітко, як і звуки ударів у розпалі сутички. Попри нагальність, вона пригальмувала й почала підкрадатися, прикриваючись уламками, знаряддям і меблями.

- Ти стала на бік цих мерзенних істот. Чому? — просичав Галлеон, поваливши Дерінг і придавивши до землі. - Ти ж бачиш, що ці потвори принесуть Еквестрії тільки руїну!

Дерінг відповіла серією ударів копитом у морду, та він, крім зойків і легкого відхилення від кожного важкого удару, не здригнувся й не відпустив.

Свят-свят, відколи він такий витривалий?

Спершу Макс подумала, що він під чимось бридким, та очі в нього не були налиті кров’ю, не сіпалися, а жили не пульсували, як у тих, хто спожив Драконову Бороду чи Кров’яну Траву. Потім їй спало на думку, що деякі руни на його броні дають не лише захист від псіоніки; інакше він точно не виглядав би тим, хто може бодай трохи тягатися з Дерінг у чесному бою.

- Гарна спроба, - відрубала Дерінг, зрозумівши, що удари не діють. - Це не я віддався зловісному голосу у власній голові, а потім розізлив його, коли він не підживив твоє почуття винятковості.

- Обставини змінилися, - заперечив він, усе ще тримаючи її. - Можливо, ми знайдемо порозуміння. Безпека Еквестрії важливіша за наші особисті справи; допоможи мені знищити цих чудовиськ, і ми розійдемося.

Я маю щось зробити, подумала Макс, але подих застряг у горлі, коли вона завмерла, чекаючи на відповідь Дерінг.

- Я не беруся бути суддею, присяжними й катом, - Дерінг звузила очі. - Поки вони реально не зроблять чогось гідного покарання, я нікого не зраджу.

- Старий Світ страждав від таких хижаків. Ти справді готова наражати нас на повернення до злиднів і страждання заради цих нікчем?

Дерінг стиснула зуби й рвонулася, але, не зумівши його струснути, рикнула:

- Часи змінилися. Ми повинні бути кращими за ворогів, інакше це буде кінець Гармонії. І повір мені — ніхто цього не хоче.

- Тоді ти або дурепа, або твій розум більше спотворений, ніж я уявляв, - Галлеон похитав головою й зітхнув, запалюючи ріг. - Не маю з цього радості…

- Я теж, - огризнулася вона.

Дерінг звільнила крило й жбурнула ним у нього землю. Галлеон закашлявся, підніс копито до обличчя, а вона використала це, щоб зміститися й ударити його в пах. Земля-не-земля, а очі в нього витріщилися, зіниці зменшилися до цяточок, і тоненький скигліт вирвався з нього, коли він згорнувся на землі.

Звільнена від його ваги, Дерінг схопилася на копита й кинулася до бухти з мотузкою на купі інструментів та дощок, та Галлеон неймовірно швидко схопився й знову збив її з ніг, ще до того, як вона пробігла кілька кроків.

Так, точно час діяти.

Макс присіла для стрибка, та завмерла, коли вуха вловили шипіння… гидке, нутрощі-вивертаюче шипіння.

Вона обернулася й побачила, як шмат динаміту летить у її бік зліва, кинутий з-за перекинутого столу. На гніті лишалося кілька сантиметрів, і він був менше метра від її морди.

- Т’чак! - вилаялася вона.

Майже миттєво динаміт відскочив у повітрі, наче відбитий невидимою битою, і перелетів через руїни майстерні, вибухнувши так, що аж зуби задзвеніли. Одночасно біль пробив мозок, мов коріння, й спотворив зір та слух.

Психічний відкат — її стан для телекинезу був кепський, але краще так, ніж знову злетіти на повітря.

Потім Макс стиснула зуби, коли з-за столу підвівся попелясто-зелений чубчик і пара синіх очей. Шорт Ф’юз.

- Ти! - з риком вона перестрибнула стіл і вгатилася в нього, перш ніж він встиг запалити нову бомбу. Вона придавила його до землі й зашипіла, вишкіривши зуби, смакуючи хвилю жаху, що здіймалася в ньому.

- Ні, почекай, не треба! - заверещав він, б’ючись і смикаючись, та марно.

Макс втупилася на нього, перебираючи в голові варіанти помсти за те, що він підірвав її дім і побічно підірвав її саму. Але тоді побачила, як його очі ковзнули убік — на вишневу бомбу, що закотилася до складу з динамітом, феєрверками та іншою вибухівкою кроків за п’ять. Її гніт уже іскрився.

О, личинко!

Вона відскочила й заметляла крилами, намагаючись набрати висоту, але перекручувалася від нерівного підйому. Гуркіт вибухів накотився разом із шквалом тріску, а тоді стіна повітря вдарила їй у спину й швиргонула об землю.

Ковтнувши трохи бруду, вона піднялася й витріщилася: Шорт Ф’юз вивалювався з круглого епіцентру вибуху, увесь закіптюжений, із димом у гриві та вухах. Навколо валялися тріски, цвяхи й металеві уламки, а кілька петард і фонтанів ще тріщали й крутилися, випускаючи дим і струмені вогню всіх кольорів веселки.

Та ти знущаєшся…

Шорт Ф’юз ще кілька секунд хитався з розфокусованим поглядом, а тоді завалився на спину з стогоном. Коли Макс обережно підійшла й нависла над ним, він кілька разів кліпнув і закашлявся клубком диму.

- Як ти ще живий? - пробурмотіла вона.

Посмішка розірвала йому морду, він хіхікнув:

- Ух! Давай ще раз!

Макс кинула погляд на мультяшну вишневу бомбу на його боці.

Тупі поні й їхня шахрайська магія особливих знаків…

Похитавши головою, Макс схилилася нижче й гаркнула:

- Я зараз пожру твою любов.

Його очі закотилися від її закляття-одурманення. Вона вчепилася в його свідомість і почала висмоктувати набагато грубіше, ніж будь-коли досі. Прорвавшись крізь поверхневі думки, вона занурилася глибше, аж до серцевини особистості.

Макс пила, насолоджуючись найтеплішими спогадами — від дитинства до останніх вибухів його «іграшок».

Вона була в теплих ковдрах на руках у матері, що шепотіла ніжності.

Вона плакала в полі, тримаючи розтягнуте копитце, а батько ніс її додому.

Вона стояла біля чорного озера, широко розплющеними очима дивлячись на сотні вогнів, що вибухали в небі й розсипалися зоряними дощами всіх кольорів веселки.

Вона лежала в сажі й запамороченні, але сміялася, бо її саморобна вибухівка спрацювала! Відчувши дивне на боці, вона зойкнула — на місці з’явився знак. І побігла верещати від радості до батьків.

Вона стояла за захисною стіною на кар’єрі, тремтячими копитами на важелі детонатора. За наказом майстра натиснула — і куля вогню розцвіла на скелі, тріщини наповнилися полум’ям, горище заревіло голосом дракона й обвалилося, здійнявши грибоподібну хмару. Коли все стихло, земля світилася самоцвітами.

На погляди приголомшених критиків вона лише всміхнулася:

- Дивіться, я зробила двері! І всього за десять секунд!

Макс виринула назад і здригнулася.

Шорт Ф’юз лежав перед нею, розвалившись на землі, з кривою посмішкою на морді та висунутим язиком з кута рота. Його заплющені повіки тріпотіли, коли він ворушився, виглядаючи зовсім як жеребець, який повністю вибився з сил після гри.

Макс помітила шипучу свічку поряд із ним, швидко підняла її магією, підпалила гніт коротким спалахом і відкинула подалі. Спершу вона потріскувала, а потім із одного кінця вирвався струмінь оранжевого вогню з шипінням і закрутило її, наче вовчок, поступово змінюючи колір на жовтий, зелений, бірюзовий, синій і фіолетовий, доки не вибухнула, обсипавши землю потріскуючими іскрами.

Вона тихо захихотіла.

Гарно!

А потім Макс прижала вуха й накрила морду копитом.

Що це було?

Ідракс’їл не згадував нічого про поглинання особливостей особистості під час занурення в чиїсь думки…

Радісний хихіт прокрався їй горлом, але вона люто його заглушила, одночасно борючись із бажанням підняти ще одну вишневу бомбу. Потім вона обернулася до Шорт Ф’юза й підняла копито, сподіваючись, що вигнати це на ньому прочистить голову, але один погляд на його сонне, мирне обличчя миттєво вбив будь-яке бажання карати.

Вона не могла сердитися на нього, не за те, що він слідував свої к’юті-марці і робив те, що йому явно так подобалося. Чорт забирай, незважаючи на себе, вона мусила визнати — підірвати щось і підпалити було неймовірно весело!

Макс моргнула кілька разів, а потім стогнала, потираючи лоб.

О, личинко, хай тільки це не назавжди…

Проте, на краще чи гірше, висмоктування Шорт Ф’юза таким чином поповнило достатньо її резервів, щоб трохи вгамувати голод. Вона ще не мала сили кидати закляття направо й наліво, але це було краще, ніж нічого.

Після того, як залишила Шорт Ф’юза й кинула на нього прощальний погляд, вона різко обернулася і рушила рисью до середини табору, слідуючи за слідом розтрощених меблів, інструментів і обвуглених наметів, залишених після бою Галлеона й Дерінг. Вони билися аж до місця, де намети були встановлені рядами, що, на жаль, ховало їх від неї так само, як і прикривало її підхід. Дерінг ще мала шолом, тож Макс не могла точно визначити її місцезнаходження.

Оскільки вона не хотіла ризикувати й зробитися мішенню, злітаючи в повітря, вона пригальмувала й непомітно прокрадалася між наметами. Вона більше їх не чула, що натякало на те, що вони розділилися і, ймовірно, чекали на засідку одне для одного.

Вуха здригнулися, коли вона почула нудне шипіння могутнього закляття, за яким послідували тріски й потріскування, що злетіли в повітря. Воно долинало з переду, і коли вона підійшла ближче, почула копита й нетерплячі подихи. Оцінивши ризик, Макс виглянула з укриття за брудним наметом.

- Здавайся, міс Ду, - промовив Галлеон, йдучи до ряду наметів, ріг його світився магією. - Ти боролася відважно, але вже має бути зрозуміло, що ти поступаєшся. Перестань із цим, і я подбаю, щоб тебе нагодували й обробили твої рани. Під замком, звісно, але це все одно краще, ніж ти отримаєш, якщо продовжиш заважати моїй роботі.

Сяйво на його рогу посилилося, а гул піднявся до високого писку за секунду перед тим, як він випустив палаючий магічний промінь під кутом приблизно дев’яносто градусів вліво, зрізавши три намети в ряду, чотири глибокі, з достатньою тепловою енергією, щоб перегріти та підірвати вміст. Посуд, скло й шматки металу розлетілися в усі боки.

Один із наметів зашурхотів.

- Тік-так, міс Ду, - обернувся Галлеон до наступного ряду наметів, що поставило його під прямим кутом до позиції Макс. На рогу зазвучало ще одне закляття. - Це провина змушує тебе боротися за цих монстрів? Вони нижчі за твою совість, і все ж ти кров’ю віддалася за них; більше ніхто не може вимагати. Здайся, дай нам швидко з ними розібратися, і ти доживеш до наступного дня, щоб знову грати героєм.

Знову жодної відповіді.

Ще п’ять чи шість наметів ліворуч зайнялися димом, і тоді Макс почула тріпотіння крил і копит по землі неподалік.

Очі Макс розширилися, коли Дерінг різко зупинилася біля неї, і в животі скрутився вузол, коли вона побачила її промоклий потом підшерсток і хаотичний набір порізів по грудях, животу, щоках і кінцівках. Темна смуга крові стікала з скроні від великого вм’ятини в шоломі. Морда набрякла й синякувата, і, здається, вона уникала навантаження на праву передню ногу. Пір’я були обвуглені на кінцях, а волосся хвоста — наполовину коротше й тліло на кінцях.

Тоді Макс зрозуміла, що Дерінг випадково обійшла і опинилася в тому ж наметі. І якщо вони не зрушать швидко, наступна дуга Галлеона їх спече.

- Одинак не впорається, - прошепотіла Дерінг між частими подихами. - Він майже як алікорн у цій броні.

Галлеон продовжував з ультиматумом, але Макс вимкнула його голос, зосередившись на їхній ситуації. У них залишалося близько десяти секунд до того, як він припинить говорити.

Наметів праворуч майже не залишилось, вони не забезпечували б належного укриття. Можна було спробувати втекти або злетіти, але обидві виглядали не в формі для гри в «доганялки», особливо коли ці «м’ячі» могли буквально складатися з вогню чи блискавки.

Вона похитала головою. Більше не бігати.

- Перше — зняти той шолом, - прошепотіла вона.

Дерінг здригнулася й швидко моргнула, коли крапля поту потекла їй в око.

- Він зараз не дуже поступливий. Ідеї?

- Я приманка, - відповіла Макс, тихо захихикнувши, потім прижала вуха і вибачально посміхнулася, коли Дерінг подивилася на неї. - Вибач. У мені трохи застряг Шорт Ф’юз.

Брова піднялася.

Макс моргнула.

- Це прозвучало неправильно…

- Потім поговоримо, - Дерінг штовхнула її. - Виходь і роби своє.

Часу не залишалося. Макс перевтілилася в поранену копію Дерінг Ду, без шолома, сподіваючись, що намет буде достатньо товстим, щоб Галлеон не побачив спалах зеленого вогню. Потім, не чекаючи відповіді Дерінг, вона вистрибнула на відкриту місцевість.

Вона прикидалася, що спіткнулася, коли копита вдарилися об землю, а потім випрямилася й пройшла кілька повільних кроків до Галлеона, тримаючи порвані крила у непримусовому положенні. Він не вистрілив відразу, але тримав магічний заряд на рогу замість того, щоб його розсіяти. Повних двадцять кроків завантаженої землі відділяли їх, залишаючи йому час на реакцію, якщо вона вирішить просто штурмувати його.

- Добре, гаразд. Давай поговоримо, - сказала Макс.

- Ми давно минули дипломатію, - сказав Галлеон, викликаючи залізні ланцюги й повільно піднімаючи їх до неї з широко відкритими кайданками. - Копита вперед, і жодних різких рухів.

Макс підняла копито, щоб заперечити, потім зашипіла й скривилася, коли опустила його, хапаючись за ребра.

- Чорт забирай, хвилину почекай!

Ланцюги продовжували парити до неї, а Галлеон похитав головою.

- Знаю, програвати тобі не просто, але ця бравада не на твою користь. Ти ледве стоїш.

Макс відступила й спіткнулася об розтрощений візок. Вона сіла на сідницю й напівжартома намагалася відкотитися, стогнучи й морщачись. На останніх п’яти кроках Галлеон прискорив кайданки, немов рвучі змії, й щільно замкнув їх навколо її копит. Ще один ланцюг обвив її тулуб, щоб закріпити крила.

На мить Макс відчула, наче знову в місті, закутана в ланцюги й кровоточача від стріли в стегні, але відсунула цей спогад убік і зосередилася на теперішньому.

Вона не виявила магії на ланцюгах, тож не чекала сюрпризів. Вони були надто короткі й важкі; швидше чи граціозніше рухатися з ними не вийшло б.

Макс кілька секунд сіпалася, а потім опустилася й витріщилася на Галлеона, що йшов до неї з посмішкою на морді. Він нарешті вирішив припинити руйнівне закляття, тож у них залишалося цінних частки секунди, коли прийде час діяти.

Так, підходь ближче…

Її пульс прискорився. Дерінг Ду все ще була за наметом позаду, чи вона тихцем вислизнула кудись, щоб жоден із них не помітив? Вона не могла подати сигнал допомоги, який не видав би її Галлеонові.

Він зупинився всього за пару кроків і підняв її підборіддя магією.

- Так близько, і водночас так далеко. Проте я радий, що ти обрала єдиний розумний шлях. Коли все закінчиться, можливо, я навіть дозволю тобі залишити сувенір за твої зусилля — щось на пам’ять про мене, якщо нічого більше.

Різкий бойовий клич прорізав повітря, привернувши обидві їхні уваги до галявини навколо клітки. Вони не могли бачити бійців через намети та завали, але звук здавався схожим на Бліззарда. Ідракс’їл теж був там, і все ще тримав темп у запалі бою, якщо судити за серією свистів, лязгань і тріскотів від розмахуваних зброї та летючих снарядів. Макс не намагалася відволікти його питанням про стан.

Тоді різкий хрускіт повернув увагу Макс до її безпосереднього оточення, і вона встигла побачити, як Галлеон магічно встромляє ще один кіл через ланку її ланцюгів прямо в землю.

Він похмуро посміхнувся, зустрівши її погляд, і помахав третім кілом.

- Враховуючи твою хибну віру в товаришів, доведеться пробачити мені, що я не довіряю тобі залишатися на місці, поки ми закінчуємо.

Всі три палі повністю придавили її до землі під різними кутами, натягнувши ланцюги так, що вона не могла кинути вагою в будь-якому напрямку, щоб їх послабити. Земля була також занадто тверда й суха для чистої сили.

- Про це ми ще поговоримо трохи пізніше.

Галлеон повернувся до неї спиною й рушив ритмічно до місця кіптяви, але щойно пройшов повз намет, що раніше її ховав, він зупинився і зсунув очі щілинами, дивлячись на нього. Потім його ріг спалахнув, і він вирвав увесь намет з анкера і відкинув убік, оголивши його вміст.

Його очі розширилися, коли він побачив Дерінг Ду, що присіла серед подушок, інструментів і особистих речей власника намету.

Дерінг усміхнулася йому.

- Привіт.

Очі Галлеона мигнули на Макс, ріг тріскотів ще одним закляттям, але воно згасло, як лампочка, коли Дерінг кинулася на нього, мов пантера, і збила на землю.

Макс миттєво зрозуміла: у неї залишилися лічені секунди для дії. Вона не могла звільнитися від ланцюгів, але могла просто прослизнути з кайданів, ставши худорлявою. Це вимагало дорогоцінних секунд і енергії з її виснажених резервів, поки Дерінг боролася з Галлеоном, але зрештою їй вдалося вирватися і приєднатися до сутички.

Вона схопилася за одну з його метушливих передніх кінцівок і намагалася його придавити, але він зміг повністю збити її з рівноваги і притягнути на землю, щоб опинитися з нею й Дерінг у вузлі. Вони крутяться, борються на землі, б’ються копитами, ударами й укусами по всьому, що під руку потрапить. Коли він намагався застосувати закляття, Макс або Дерінг вдаряли його по рогу, щоб перервати його. А коли одна з них намагалася знайти ремені та пряжки, щоб зняти броню, він ніколи не стояв достатньо спокійно для делікатної роботи.

Макс зітхнула й хрипла, отримавши кілька ударів у живіт, а потім завила, коли щось тверде вдарило її по морді й тріснув зуб.

Чорт забирай, Дерінг не жартувала про ту силу!

Чим швидше вони знімуть його шолом, тим швидше Макс зможе безпосередньо вивести його розум з ладу.

І тут їй спала думка.

Стародавні Еквестрійці робили броню практично нечутливою до телепатії та телекінезу, але, ймовірно, не до магії, для власної зручності. У неї було і те, і інше.

Зморщившись, Макс черпнула енергію з резервів і повернула свій ріг на місце. Потім вона схопила шолом Галлеона магією, але він відчувався слизьким і майже ефемерним, наче намагатися схопити дим голими копитами. Вона збільшила магічну силу й утримувала поле ще пару секунд, одночасно ухиляючись від ударів, але швидко стало зрозуміло, що стародавня броня розрізняє кінську та чужу магію, і її магія точно належала до другої категорії. Шолом трохи хитався, замість того, щоб злетіти з голови, як вона планувала.

Галлеон раптом завівся, і Макс почула різкий крик Дерінг, перш ніж він штовхнув і вдарив її в живіт, достатньо сильно, щоб відправити її летіти й вдаритися об землю. Потім, блискавично, він впав вагою й силою на Макс, придавивши кінцівки до землі.

- Ти занадто довго була колючкою в моєму боці, комахо, - зиркнув він.

Макс сіпалася, намагаючись зкинути його, але марно. Вона відчувала, ніби на грудях у неї ковальський кувалдою, витісняючи повітря дюйм за дюймом…

Його фіолетові очі світилися майже так само яскраво, як загрозлива корона, а безрадісна посмішка вигиналася на губах, поки він тер копитом по її придавленій передній нозі, насолоджуючись її стогоном болю.

- Тобі слід було залишитися в нірці й гнити в темряві, де завжди належав твій рід.

- Відвали від неї, ти…

Галлеон різко повернув голову й випустив тріскотливий магічний снаряд у Дерінг, чиї слова перетворилися на спотворений крик, коли він влучив у плече й залишив її судомитися на землі. Потім він повернувся до Макс, готуючи ще одне закляття.

Але перш ніж він встиг його накласти, Макс використала залишки енергії й перетворила передню ногу на стрічку. Незважаючи на те, що його копито все ще тиснуло на неї, раптовий зсув балансу збентежив його достатньо, щоб вона вирвала її, а потім кинула вгору до його голови й просунула під шолом, повз щелепу та до скроні.

Макс потім перетворила копито на грубу руку з надщільними нейронними вузлами на присоскоподібних кінчиках, які притискала до спітнілого черепа Галлеона в різних точках навколо скроні. Потім решту ноги розпухла, щоб використати м’язи та утримувати її стабільно.

Крик відрази Галлеона перетворився на задушений, очі закотилися, а Макс почала прориватися крізь зовнішні шари його розуму. Його магія зникла, але вона стискала зуби й терпіли, поки він сидів на ній, тиснувши лівою ногою на горло та зливав удари по її черепу правою.

Незважаючи на прямий контакт, шолом усе ще створював масивні перешкоди; проникати його свідомість було як летіти тунелем із сотнею палиць, що кололи з усіх боків, та слухати хор лютого крику через зламане радіо з шумом. Його емоції відчувалися як суміш кислих і солоних пластівців із піском і картоном.

Вона рвалася через його ментальний захист дюйм за дюймом, поки нарешті не заглибилася достатньо, щоб заморозити його моторні функції.

Стоп!

Галлеон нарешті здався, з болісним гримасою на обличчі. Ліва нога залишалася на її горлі. Не повністю перекриваючи дихання, але все ж тиснула достатньо, щоб гальмувати вдихи. Вона відчувала, як слабшає з кожним хрипким вдихом.

У межах його розуму він рвонувся й лютував.

Часу у неї залишалося мало.

Макс намагалася зняти шолом магією, але знову мало що вийшло, окрім трясіння. Вільних кінцівок для фізичного зняття не було, а енергії, щоб перетворити руку на щось, що могло б відкрити шолом, теж навряд вистачило. Гірше, вона не могла одночасно висмоктувати любов і утримувати його в розумі — робити обидва завдання без повного домінування над ним спершу було неможливо.

Занадто багато перешкод від шолома й броні. Вона не могла його перевершити.

Дерінг усе ще була на землі.

Макс не мала сил кликати на допомогу й не наважувалася кликати Ідракс’їла. Вона потребувала кожної краплі волі та концентрації, щоб утримувати Галлеона.

Думай, думай, думай!

Вони були у глухому куті, але поступово ситуація поверталася на користь Галлеона. Макс бракувало повітря, і щоразу, коли він рвався проти невидимих ланцюгів її розуму, вона відчувала, як хватка слабшає ще трішки…

Недостатньо сил.

Недостатньо часу.

Недостатньо повітря.

Але якраз коли її зір почав мутніти на краях, спала думка, як вирішити останню проблему. Якщо не могла змусити його прибрати ногу, вона могла обійти потребу в вільному горлі.

Вона витратила трохи енергії, перетворивши нутрощі на пару спіраколів з боків грудей. Макс глибоко вдихнула, не зважаючи на холод сухого повітря, що прямувало через отвори в хітині до легень. Це відчувалося неприємно й трішки моторошно, але поки знімало печіння та прояснювало голову, їй було байдуже. Це дало трохи більше часу, щоб придумати кращий план.

У ту ж мить спалах бірюзового світла вразив їй очі, і вона встигла відморгати зірки, щоб побачити, як шолом Галлеона скручується й гойдається, мов щільна кришка, що відкручується, доки нарешті не злетів із голови.

Бірюзове сяйво зникло зі шолома, коли хтось його відкинув.

Спекл?

Ні. Сфокусуйся!

Зняття шолома Галлеона очистило частину нудотного, зернистого перешкоджання у його свідомості, тож тепер не відчувалося, ніби пливеш крізь наждачний папір. Це дало їй достатньо ясності, щоб проникнути на наступний рівень його захисту.

З риком Макс ринулася глибше у його розум і заблокувала всі добровільні імпульси, які він намагався надіслати своїм м’язам. Його броня все ще створювала значні перешкоди, але врешті-решт не змогла зупинити її повністю. З приглушеним стогоном тіло Галлеона розслабилося, за винятком періодичних судом і напружень. Ліва передня нога навіть трохи послабила тиск на її горло, дозволяючи нормально дихати.

Перевіривши звільнене дихання, вона непомітно перетворила спіраколі на хітинові оболонки та тимчасово їх запечатала. Останнє, що їй було потрібно — це щоб Галлеон помітив отвори і засипав їх землею або, ще гірше, пустив блискавку прямо у легені; це було б справді жахливо.

[Ти… не можеш перемогти…]

Що?

[Твій рід ніколи нас не переможе… Я поховаю вас тут, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю…]

Макс моргнула.

[Галлеон?]

Ментальний рик обрушився на її свідомість саме тоді, коли він смикнув передньою ногою і вдарив її в живіт, вибивши повітря у хрипкий кашель. Вона стискала зуби й знову посилила контроль над його розумом, ігноруючи низку проклять, які він сипав у її бік.

З якого часу Галлеон став телепатом? У нього завжди була така сила? Чи він міг вдарити по її розуму лише через прямий фізичний контакт з його головою? Чи він якось навчився відтворювати телепатію магією? Його «сигнал» був слабким і трохи спотвореним, але цілком зрозумілим…

Тоді трохи хиткий і дезорієнтований Спекл натрапив на Галлеона й моргнув на Макс, спираючись на колишнього лідера.

- Гей. І що тепер?

Таємниця могла почекати.

- Знімай броню, - гаркнула вона. - Швидше!

Галлеон ще не здавався, і утримання його бунтівного розуму вимагало від неї багато концентрації й сили, навіть після зняття шолома. Спекл лише виграв їй трохи часу, а не дав повну перемогу.

- Зараз! - прошипіла вона.

- Добре, добре! - пробурмотів він, нахиливши голову, щоб роздивитися ремені під бронею Галлеона.

Але замість того, щоб одразу діяти, він примружувався на них, ніби набір пластин, ременів і пряжок становив інтелектуально складну головоломку, що потребувала хвилин ретельного планування перед розбиранням. Або виглядав, мов той, хто надто зацікавлений у вмісті пахв Галлеона.

У її голосі зазвучав комахоподібний дзижчання, коли вона знову гаркнула:

- Коли-небудь цього року, будь ласка!

Спекл осяяв очима, а потім висунув язик з одного куточка рота й повернув погляд до броні Галлеона.

- Спробую… Я ще трохи запаморочений.

- Зберись, жеребець. Я не можу тримати його вічно!

Спекл послухав, але возився з однією пряжкою вічність. Тим часом розум Галлеона знову бунтував, і частково це виливалося в фізичні дії, коли концентрація Макс спадала. Вона стискала зуби, коли він смикнувся й наступив їй на крило.

Тоді трохи збентежена Дерінг Ду з’явилася в полі зору, потираючи лоб. Вона моргнула на Макс і похмуро глянула на Спекла та Галлеона.

- Вам потрібна допомога?

- Так, чорт забирай! - хрипко прошепотіла Макс. Вона вже бачила іскри на кінчику рогу Галлеона.

[Лише питання часу, гидка потвора…]

Макс ігнорувала його. Утримувати його досить важко і без цих образ, хоча деякі все одно долітали до вух. Вона задумалася, що про його натяки на її походження подумає королева Кризаліс.

Кілька броньових пластин зрушилися, коли Дерінг і Спекл потягнули ремені.

Макс скрикнула й відхилила голову в останню мить, щоб уникнути тріскотливого снаряду, який вистрілив із рогу Галлеона й спалив землю. Тим часом його передня нога повільно піднялася над її мордою, тремтячи від напружених м’язів і суперечливих імпульсів, поки вона відчайдушно забивала його синапси випадковим шумом.

Один із його наголенників відлетів із задоволеним стогоном Спекла.

Макс простогнала, щільно заплющивши очі. З кожною секундою його ментальне бунтування відчувалося, наче терти пісок і скло в відкриті рани. Вона знала, що технічно він їй не шкодить, але це мало зменшувало біль.

Ще гірше, що таке управління його впертим розумом робило її голову відчуттям, ніби змія повзла через вуха й обвивала мозок, стискаючи все сильніше з кожною секундою, підвищуючи тиск, аж поки череп не здавався готовим тріснути. Головний біль пульсував нестерпно, і вона відчувала, як контроль слабшає з кожним ударом…

Фіолетове сяйво просочилося крізь повіки, супроводжуване загрозливим тріском.

- Добре, це останній! - крикнула Дерінг.

Металевий гуркіт — важкі пластини впали на землю навколо неї. Деякі зачепили ребра та ноги, але біль здався незначним порівняно з раптовим спалахом ясності в її розумі. Величезний тягар зник із голови, і вона відчула, ніби пливе від дна солоного бруду у прісну річку. Робота чекала, і вона могла завершити її зараз.

Останній захисний бар’єр розуму Галлеона розсипався, коли вона кинула всю силу свого розуму на нього. У фізичному світі вона скинула його, стрибнула на нього, повернулася в справжню форму чейнджлінга й притиснула відкриту пащу над його обличчям, поки його ріг тлів. З нього витікала зелена, легка магія, що текла в її рот, і вона жадібно вдихнула, заповнивши порожнечу у грудях теплом. Цього разу вона стежила, щоб не зливатися з його особистістю під час харчування.

Більше. Моє!

Вона поринула в його спогади, ігноруючи його стогін, шукаючи найсоковитіші та найсмачніші для наповнення живота. Більшість виявилося нецікавими, особливо численні години, проведені у науці та магічних експериментах щодо відтворення телепатії — отже, так він набув примітивну імітацію їхньої сили, що пояснювало його початкову здатність чути Ідракс’їла.

- Ей… може… обережніше…

Врешті вона втомилася переглядати ще одну промову на зборах культів і просто пожирала без розбору.

Щось струсонуло її плече.

- Макс.

Для кого завжди важила влада, у Галлеона, здавалося, було чимало любові. Не багато сім’ї, лише спогади про батьків. Але порожнеча вимагала, і Макс пожирала. Вона висмоктувала все, наче величезну діру в дамбі, не зважаючи на його страждання. Він цього заслуговував.

Смак був дивним. Немов перестиглі вишні, що гниють. Насичував, але якось не дуже поживно.

Це не любов…

Чекай. Я їм… цю дурну гордість, це смак нарцисизму?

Обличчя Галлеона спотворилося гримасою, він важко дихав під її натиском. Він сіпався, але вона тримала його і розумом, і тілом. Під його его ховалася справжня любов і тепло — вона захопила кілька смачних шматочків, але треба було копати глибше.

Потрібно більше хорошого.

- Макс, досить!

Вона погрозливо зжала крила.

- Забирай своє. Це моє!

Потім Макс застогнала, коли щось вдарило їй у щоку з достатньою силою, щоб защемити шию. Це не скинуло її з ніг і не перервало потік емоцій із Галлеона, але трохи послабило хватку порожнечі.

Вона глянула на Дерінг — яка підняла копито для нового удару — потім стишила рик і струсила голову, щоб розігнати зірки з поля зору.

- Чорт забирай, це було просто… оу. Справді жахливо.

Похмура Дерінг відвела копито далі назад.

Макс відхилилася, піднявши крила, і зібрала думки. Потім, через декілька секунд, глянувши на тремтливу форму Галлеона, вона скривилася й кивнула.

- Добре, вибач. Трохи занадто захопилася…

Порожнеча завила невдоволенням, коли вона розірвала зв’язок, але вона стискала зуби й змусила себе відійти на безпечну відстань, заспокоюючи розбурхану свідомість. Деякі спогади витекли у її голову, заповнивши думки марною інформацією.

- Хм. Його справжнє ім’я — Рап Скаліон… - пробурмотіла вона.

Поки Дерінг і Спекл дивилися на неї з здивованими поглядами, вона спостерігала за тремтливою формою Галлеона, що лежав на спині. Зелена шерсть, бліді шкарпетки та фіолетові райдужки під напівприкритими повіками того ж кольору, що і його магія…

Макс усміхнулася й захихотіла.

- Хех, якщо подумати, він навіть на нього схожий!

«Збираюся… потрошити тебе», - пробурмотів Галлеон, перекочуючись на живіт.

Вона повільно підійшла ближче і опустила голову, щоб зустріти його погляд.

- Та? Ти і яка армія?

- Бережись!

Макс зашаруділа, коли Дерінг штовхнула її вбік, якраз у той момент, коли масивний пегас вдарив усіма чотирма копитами в землю там, де вона стояла. Незважаючи на те, що він промахнувся, Бліззард не сповільнився й плавно підсунув Галлеона зі скляними очима на ноги. Тим часом Макс, Дерінг і Спекл відскочили назад, щоб відійти подалі від Ферлонга та Вінд Шира, які обрушилися й приземлилися, утворюючи оборонну формацію навколо свого лідера.

Усі троє виглядали так, ніби їх катували. Шерсть була забруднена брудом і засохлою кров’ю, а кінцівки скрізь опухлі та в синцях. Особливо Ферлонг мала величезну шишку на голові, а один із її іклів тріснув навпіл.

Макс відчула, як її вуха пригнулися. Якщо всі троє прийшли на допомогу Галлеону, тоді Ідракс’їл…

[Стан не оптимальний. Недостатньо, щоб їх повністю контролювати, але ще боєздатний.]

Макс зітхнула, коли Ідракс’їл вийшов на поле зору, ефектно прочищаючи простір перед собою від сміття та диму невидимою телекинетичною ударною хвилею. Його крила висіли в лахмітті; хвіст і хребтовий гребінь мали неприродні дірки й розриви аж до кістки; хітин потріскав у кількох місцях на грудях і передніх ногах. З найгірших ран текла блакитнувата іхора, а одне вухо виглядало, наче його зрізали. Але попри все це його постава залишалася стійкою і загрозливою, а жовті очі світилися зловісною силою.

Він воював з усіма до патової ситуації.

- Брате Галлеоне, нам потрібно відступити, - сказав Бліззард, оглядаючи його на предмет травм. - Ця битва зараз нам не по зубах.

Галлеон плюнув на землю й зиркнув на Макс.

- Ти! Це ти зробила.

- А що я, твоя помічниця? - Дерінг підняла копита в повітря. - Та хіба вона б сама всіх вас взяла на себе?

- Вона якраз на деякий час так і зробила, - фиркнула Вінд Шир, потім кинув зневажливий погляд на Спекла і додав: - Але не очікував, що ти на їхньому боці.

Макс почула, як Спекл ковтнув, ховаючись за Дерінг Ду, але принаймні у нього вистачило сміливості відповісти: - Вони ж не ті, хто мене залишив.

Галлеон, здається, нікого не слухав. Його очі були прикуті до розібраної броні біля його копит, а ріг сіпався слабкими іскрами, поки він намагався підняти пластини та ремені магією.

Кілька частин затремтіли в повітрі, лише щоб глухо впасти на землю, коли Ідракс’їл випустив пронизливий енергетичний розряд у землю, розкидавши грунт і іскри на Галлеона та його супутників.

Поки всі вони відмахувалися й моргали, витрушуючи бруд із очей, Ідракс’їл зробив кілька кроків уперед із ще одним тріскотливим закляттям на рогу.

- Наступний вдарить по плоті. Йдіть зараз.

Між обома сторонами настала коротка пауза, поки вони оцінили один одного. Потім Бліззард порушив тишу з відчуженим зітханням, схопив Галлеона та підскочив у повітря, захищено оточений Вінд Широм і Ферлонг.

- Ні, почекайте! - заперечував Галлеон, витягуючи копита до дорогої броні; його іскрячий магічний ріг більше не мав сили підняти її та понести.

Він піднявся високо в небо, повиснувши мляво під Бліззардом, як надвеликий щур, спійманий орлом. Рикаючи, він потряс копитом на Макс і заревів:

- Насолоджуйся цією перемогою, Максілло, бо вона минуща й незначна. Настане час, коли я навію тобі всі жахи та страждання за те, що ти принесла у наш світ свій огидний рід. Це я клянуся!

Макс витріщилася, щелепа трохи відвисла, поки всі четверо зникли у хмарах, зменшившись до крихіток на небі. Закляття Ідракс’їла розсіялося з тихим шипінням.

Вона перезирнулася, коли хтось похлопав її по спині.

- Думаю, ти щойно отримала свого першого ворога, - сказала Дерінг із смуткуватою усмішкою. - Вітаю!

- Хм. Не впевнена, що це так вже класно, - Макс впала на спину й зойкнула, коли м’язи закрутилися спазмами. - Також, мені потрібна відпустка.

Усмішка Дерінг розширилася, коли вона нависла над нею.

- Я думала, це твоя відпустка.

Макс фиркнула.

- Та, обережно з тим, чого бажаєш, га?

- Це… вже кінець? - спитав Спекл.

Озноба очікування змусила Макс промовчати. Вона привідкрила око й побачила, як Ідракс’їл спокійно спостерігає за нею, мов медсестра у вивіднику, що дивиться, чи розумний личинка зможе знайти, куди покласти їжу.

[На що дивишся?] - пробурчала вона.

Він глянув на Дерінг і Спекла, потім знову на неї.

Так, їй не знадобилося багато розуму, щоб зрозуміти, що це означає.

Макс спостерігала, як Дерінг Ду роздивляється купу сухпайків, розкиданих на землі з решток спаленої палатки, повністю не помічаючи їхньої мовчазної бесіди або запитання Спекла. Вона відчула їхнє солодке полегшення і піднесення, і зрозуміла, що Дерінг або викинула, або втратила свій шолом під час бійки. Порожнеча в ній пекла, прагнучи ковтнути їх, і якби вона могла випити їх усіх, вилучивши аж до кісток, було б ще краще…

Та ні. Чорт з тим.

Вголос вона стогнала:

- Спекл, краще, щоб усе скінчилося. Відчуваю, ніби мене знову вистрілили з Кантерлоту…

- Гей, якщо ще маєш сили скаржитися, вважай, що тобі пощастило, і назви це досить хорошою пригодою, - Дерінг крокувала до розкиданих пайків, підібрала яблуко й відкусила його. - Переможцям дістається здобич!

Якщо Ідракс’їл не схвалював її рішення, він не подав жодного знаку. Ніяких сигналів, ніякого хмурого погляду; лише прощальний погляд, перш ніж він рушив, окидаючи очима землю, очевидно, щось шукаючи.

- Ти в порядку?

Макс моргнула, коли Спекл підштовхнув її в ребро.

- Е… що?

- Ти в порядку? - повторив він.

Вона стримала бажання різко відповісти, принаймні тому, що відчувала щире занепокоєння від нього. Але цього було недостатньо, щоб приглушити фиркання.

- Виглядає, що я в порядку?

- Ну, мабуть ні. Я бачив, як тебе добряче побили там, включно з тією частиною, де ти, ти знаєш… - Він з’єднав передні копита, потім здригнувся й розвів їх різко. - Ой. І фу… Але знову ж, я не знаю, наскільки сильний вплив це може мати на чейнджлінга.

- Та… - Вона розвела копито в повітрі й дати йому впасти з хмарою пилу. - Думаю, я просто полежу тут трохи.

У той час Дерінг відсунула купу тенту й крикнула:

- Гей, діти, лови!

Спекл скрикнув і підняв магію вчасно, щоб зупинити яблуко і банку печива, що летіли й мали вдарити його в морду. Він кілька секунд пильно дивився туди-сюди між провізією та напівзруйнованим табором, наче розмірковуючи, чи варто їсти, поки поні лежать непритомні навколо.

Його живіт вирішив мовчазну суперечку глибоким риком.

Після скромного сміху він відкусив яблуко й простягнув банку їй. Вона відмахнулася.

Він нахилив голову.

- Не голодна?

Макс стогнала, сідаючи на сідниці. Її мозок відчувався надзвичайно важким, ніби просів на дно черепа, і пульсував у ритмі серцебиття, періодично й випадково. Псайонічний відкат після надмірного використання зробив справжній хаос у мозку, а інші резерви не були набагато кращі…

Вона глянула на живіт і подумки почухала його. Відригування піднялося горлом, обпалюючи ніздрі різким запахом. Висмоктування нарцисизму Галлеона могло бути помилкою. Вона ніколи не мала стільки чогось, що одночасно робило її і ситою, і голодною. Все лише наповнювач, без енергії, забивало її метафоричні нутрощі, роздуваючи до стану легкого, всеохопного дискомфорту.

- Не для твердої їжі… - пробурмотіла вона.

Хоча щось могло б трохи допомогти.

Тим часом Дерінг повернулася до них із помітною грацією кроку — за винятком кульгавості правої передньої ноги — глибоко п’ючи з темної скляної пляшки, що смерділа ферментацією. Побачивши втомлену позу Макс, вона похмуріла і витерла рот крилом, спитавши:

- Яка саме тверда їжа? Тобі зуби зламало чи що?

- Гм? Ні, не в тому справа. Думаю, їй зараз просто треба поїсти емоцій когось, - сказав Спекл, відкусив ще яблуко і обережно підійшов до Макс. - Тобі потрібно, щоб я, емм…

- Ні, ні, я впораюся, - збрехала вона. - Тобі не в користь давати ще одну порцію так скоро після попередньої. Це може нашкодити.

Дерінг прищурилася на Макс, від пальців до крил, потім похитала головою.

- Та ні, я не куплюся. Ти голодна, чи не так?

- Так, ну…ей! - заскиглила Макс, коли Дерінг сіла поруч і притиснула її.

Дерінг обійняла її, як ведмідь, і сказала:

- Заткнись і їж.

Будь-який протест згорів у горлі.

Оуф.

Схвалення та платонічна прихильність Дерінг, безумовно, мали унікальний смак, на який Макс не могла скаржитися. Вона купалася в цьому, наповнювалася його силою, і відчувала, як на її рогу танцюють полум’я, спалюючи надлишкове его, щоб звільнити місце для справжнього живлення.

Порожнеча підштовхувала її, примушуючи все ж таки “вгризтися” в Дерінг і висмоктати її до останньої порожньої оболонки, але Макс рішуче закрила цю думку й відсунула її глибше в свій розум. Немає потреби ставати жадібною і псувати хорошу справу.

Особливо в таких випадках.

О, святі кінські яблука, Дерінг Ду обіймає мене! Фандом ДД, їжте серцем!

Через кілька секунд Дерінг трохи розслабилася і підняла запитальний вигин брів.

- Так це має працювати, правда? Інакше, думаю, я просто відправила фанатів шипперів у шаленство без причин.

Макс відчула, як на її морді з’являється усмішка.

- Хочеш спробувати поцілунок і подивитися, що станеться? Це ще й ситніше.

Дерінг закотила очі.

- Не випробовуй удачу, малявко.

- Фух… - прошепотів Спекл, ні на кого особливо не звертаючи уваги.

- Так, мені вже краще. Ох, це було саме те. - Макс відійшла від обіймів і зітхнула, коли відновлена магія наповнила її кістки, м’язи та сухожилля полегшенням. Потім вона помітила відкриту банку печива в копитах Спекла і випадково поклала декілька до рота. - Ммм… і це зовсім непогано.

Дерінг встала і простогнала, витягуючись і розминаючи суглоби.

- Добре, жеребці та кобилки, час перерви скінчився. Маємо працювати.

Макс підняла брову.

- Е?

- Хтось має прибрати після вечірки, і я не думаю, що Галлеон повернеться, щоб провести своїх послідовників додому. - Дерінг махнула крилом, охоплюючи зруйнований табір і десятки поні, що валялися навколо. Потім усмішка розтягнула її морду, коли вона помітила залишену броню Галлеона. - До того ж, трохи роботи, щоб переконатися, що всі в безпеці, варте сувенірів.

- Нам справді доведеться це робити? - Макс кинула брудний погляд на культистів. - На випадок, якщо ти забула, вони всі намагалися зробити з нас мішені менше ніж десять хвилин тому.

Дерінг подивилася на неї.

- Фух… - Макс закотила очі й пробурчала, стаючи на всі чотири. - Добре, мамо.

- Ха! Хотіла б ти, щоб я була твоєю мамою.

Макс не стала відповідати.

- Вона має рацію, правда, - занепокоєно промовив Спекл. - А що, якщо вони нападуть на нас, коли прокинуться?

Дерінг знизала плечима й обернулася, щоб ще раз оглянути табір.

- Щось мені підказує, що вони будуть значно більш поступливими без промов Галлеона в їхніх вухах. В будь-якому випадку, завжди можна прив’язати тих, хто особливо запальний.

- Завдання, яке ти виконаєш без моєї допомоги, - промовив Ідракс’їл, повертаючись до них. - Ми вийшли на поверхню, і загроза нейтралізована. Наша угода виконана.

- Ти впевнений, що не хочеш залишитися й спробувати це дружнє питання? - Дерінг махнула крилом на ворота в кінці табору, що стояли напіввідкритими з видом на темні джунглі. Довгі тіні тягнулися з лісової межі на заході сонця. - Безпечніше, якщо ми будемо триматися разом тут, принаймні, поки не повернемося до цивілізації.

Він похитав головою.

- У мене є невідкладні завдання, які не можна відкладати.

Очі Дерінг скосилися на запечатані двері.

- Чекай, ти не збираєшся туди назад, правда?

- Щось щойно вичерпало допоміжну енергію в цьому секторі. Ворота тут не відкриються.

Макс вибачально здригнулася.

- Це… це моя помилка, здається. Я випадково підключилася до нейромережі там і витягла деякі дані про бої.

- Виправдані побічні наслідки.

Дерінг нахилила голову.

- Добре, і що з цього всього мене стосується?

- У нас були інші форпости та технічні вузли в цьому регіоні. - Його хвилеподібний голос перейшов у трохи глибший тон, коли він обернув погляд на гори на південний захід. - Я повинен забезпечити їх від майбутніх вторгнень, подібних до цього.

- Чесно, - Дерінг кивнула. - Оскільки ми не можемо тягати всіх поні на довгу екскурсію, мабуть, це все.

- Безсумнівно.

Ідракс’їл потім обернувся до Макс і підняв щось маленьке й кругле до неї. Вона інстинктивно простягнула копито, і руна на предметі загорілася зеленим світлом, коли він торкнувся її догори піднятого копита.

- Твоя спадщина, - сказав він, жестикулюючи на запечатані ворота. - Колись ти можеш забажати повернути решту своєї спадщини, бажано з армією за спиною.

Макс помітила, що у нього також вбудована руна в передній нозі, і миттєво уявила його через сто років у іншій лабораторії, заповненій чужорідними машинами й жахливими експериментами.

- Дякую, - сказала вона. Потім, раптом, вона силою думки підняла руну на кілька сантиметрів над копитом й додала: - Мушу сказати… справжнє спадщина — це псіонічна сила. Вона значно корисніша за ключ від місця, куди я не хочу потрапляти. Без образ.

- Можливо, на зараз. - Він кинув їй проникливий погляд. - Попередження: твій мозок потребує щонайменше п’ятнадцять відсотків збагаченої сірої речовини, щоб виконувати псіонічні здібності складніші за телепатію та телекинез. Збагачена сіра речовина швидко руйнується при використанні, особливо якщо її отримано хірургічним шляхом, як у тебе. Не чекай, що вона протримається довго.

Макс насупилася.

- Добре, а як її відновити?

Ідракс’їл поглянув на Дерінг і Спекла, потім знову на Макс.

- Ось у чому хитрість… - промовила Дерінг.

- Без функціональної клонаційної лабораторії для постачання тканинних культур, придатних до використання, єдиним джерелом сірої речовини для тебе будуть розумні організми.

Зіниці Дерінг звузилися, а вуха пригнулися.

- Тобто… ти кажеш…

І вперше Ідракс’їл показав їм справжню, зубату усмішку з тривожною іскрою в жовтих очах з вузькими зіницями.

- Підтверджую. Ми споживаємо мозок, щоб підтримувати псіонічну активність. До останнього покоління це було життєво необхідною частиною нашого циклу. Враховуючи наші недавні модифікації, потрібні експерименти, щоб визначити нову роль цього процесу.

Тиша тривала п’ять-шість секунд, поки Спекл не проковтнув і не почав відступати від нього й Макс, блідий як папір.

- Природно, бажання підтримувати соціальні зв’язки з поні суттєво обмежує варіанти розвитку твоєї псіонічної потужності, - продовжив Ідракс’їл, вказуючи на Дерінг і Спекла, при цьому пробиваючи поглядом Макс. - Знайома дилема.

- Ех… - Макс вибачливо усміхнулася всім, потім глянувши на Ідракс’їла, промовила повільно: - Чудово… Як приємно зробити все це супернезручно. Чи справді потрібно було робити цю інформацію публічною? У мене і так досить залежностей, щоб ними керувати!

- Відмова від сірої речовини не має негативних наслідків, окрім зниження психічних здібностей. Крім того, аналіз твого життєвого досвіду показує, що поні цінують чесність. Ти виграєш від цього в довгостроковій перспективі.

- Так, цінуємо. - Дерінг значно напружилася, і Макс помітила, що вона підняла захист свого розуму, звузивши очі на нього. - Але мене більше турбує, який твій кут зору на все це.

Ідракс’їл розглядав їх із спробою обнадійливої усмішки — яка для Макс кричала: «Підступний Темний Лорд».

- Розгляньте це як пропозицію миру: ви знаєте одну з наших слабкостей, - він нахилив ріг до розібраної броні Галлеона, - і ви відновили таумічні артефакти, які нейтралізують нашу найбільшу перевагу над вами. Коли наші види знову зустрінуться, сподіваюся, це буде на рівних умовах.

Дерінг підняла копито, щоб заперечити, потім повільно опустила.

- Не можу з цим сперечатися…

- Тоді ми розходимося.

Незважаючи на те, що він виглядав так, ніби зазнав удару бойовою булавою — із кров’ю, що сочилася з тріщин у хітині, і рваними крилами — Ідракс’їл якимось чином зробив плавний, неквапливий поклін з благородною гідністю. Потім обернувся і рушив до воріт табору без слова, прокладаючи шлях між уламками та непритомними поні після бою. Хмарка диму на вітрі на мить приховала його фігуру, спалахнула жовто-зеленим світлом і відкрила пусте місце там, де він щойно йшов.

Макс не почула ані стукоту копит, ані дзижчання крил удалині, а швидке сканування розумом не виявило жодного сліду його фізичної чи психічної присутності.

Поглянувши навколо кілька секунд, Дерінг надула губи і тихо плеснула копитами.

- Ого, це справді непогано. Для того, хто був напівмертвим століттями, він точно знає, як зробити ефектний вихід.

- Не впевнений, що мені комфортно знати, що він там, у світі, - промовив Спекл, нервово гризучи решту свого знайденого печива. - Я знаю, він нам допоміг, але, можливо, Галлеон мав рацію. Не можу позбутися відчуття, що одного дня ми опинимося в бою з ним.

- Можеш бути певен, що я повідомлю про це Принцесі Селестії, - Дерінг випрямила плечі, здригнулася і зітхнула. - До того ж, ми не в стані ставити його на випробувальний термін, не кажучи вже про суд за злочини його цивілізації проти давно померлих поні. Нам вистачить роботи, щоб переконатися, що всі тут повернуться до цивілізації цілими й неушкодженими.

- До речі… - Макс нахилила голову, щоб привернути їхні погляди до розщепленої палиці з маленькою білою ганчіркою на кінці, слабко майоріючою в повітрі. Пильний і пошарпаний земний жеребець тримав ту палицю, визираючи з-за напівзруйнованої стіни майстерні, а двоє інших притулилися позаду нього.

- Ми здаємося, Дерінг Ду! - пролунав його тремтячий голос. - Будь ласка, не дозволяйте чудовиськам більше нас кривдити! Ми просто хочемо додому!

- Додому зараз було б дуже добре, - тихо промовила Дерінг. Потім вона кинула Макс уважний погляд і підняла брову. - Думаєш, зможеш тримати це під контролем?

Тривога густо висіла в повітрі, розпалюючи її апетит, але після нещодавнього підживлення від її ідола Макс змогла без проблем відсунути це думкою й заглушити його. Вона могла з цим впоратися.

Макс глибоко вдихнула і запалала, випускаючи повітря. Коли зелене полум’я згасло, вона стояла як Санні Спрінг, її старе «земне» альтер-его.

Відчувається, ніби пройшло ціле життя відтоді, як я востаннє приймала цю форму…

Пройшовши невелике коло, щоб перевірити рівновагу, вона підійшла до Спекла і простягла копито.

- Привіт. Вибач, що була трохи груба раніше. Можемо хоча б ще трохи попрацювати разом, поки не дійдемо додому? - Потім вона скривилася в рішучій усмішці й додала: - І обіцяю тримати копита при собі весь час, якщо мені не скажуть інакше.

Спекл спочатку відсахнувся, але після заохочувального кивка від Дерінг обережно підсунув копито, зупинившись за дюйм від її.

- Жодного пожирання мозку?

Макс видала звук відрази.

- Будь ласка. Я дуже стараюся забути цю ідею.

Спекл заплющив очі й зітхнув. Коли відкрив їх знову, Макс відчула, як від нього виходить нове відчуття рішучості та невелика доза стриманої відваги, коли він кивнув і зіткнув копита з її. Потім він подивився їй в очі і сказав:

- Так, думаю, я можу працювати з цим.

Дерінг кивнула схвально.

- Чудово! Пора взятися за роботу.

Зібрати залишених культістів і зганяти їх у тимчасові укриття виявилося набагато легше, ніж Макс очікувала. Більшість із них були надто поранені, втомлені або виснажені, щоб турбуватися про те, що саме вона тероризувала їх упродовж останніх кількох годин. Або ж вони були настільки збентежені, що не могли скласти воєдино факти й зрозуміти, що вона просто була в маскуванні.

Декілька з них втекли при першому погляді на неї й спробували втекти в джунглі, але через свій стан далеко не забралися і їх довелося підштовхнути назад у безпечну зону табору. У цьому Спекл та кілька інших культістів були дуже корисні, і разом вони швидко нагодували всіх, зашили поранення й посадили на потерті матраци впродовж кількох годин, включно з трьома поні, яких зв’язали і заткнули, бо ті зійшли з розуму й влаштували істерику, коли дізналися про присутність Макс.

Загалом залишилося сорок шість осіб, приблизно дві третини від початкової громади Галлеона.

Шорт Ф’юз серед них не було. Мабуть, зник під час бою з Галлеоном, але оскільки він був пегасом, Макс не хвилювалася, що він безпечно знайде дорогу додому. Те саме стосувалося тих, хто вже втік на небесних візках.

Коли питання з поні були вирішені, Дерінг Ду доручила Спеклу та кільком іншим напівпритомним єдинорогам доробити магічне підсилення підйомної здатності двох залишених небесних візків і, можливо, поширити це на ще два-три візки. З Макс і Дерінг як єдиними з літаючих залишалося покладатися на магію, щоб підтримати решту каравану в повітрі.

Поки Спекл і решта зміцнювали та зачаровували свої майбутні транспорти, Дерінг і Макс обходили табір, каталогізуючи цікаві артефакти, які культісти знайшли в руїнах. Майстерні та склади містили кілька уламків і дрібничок, можливо колись частини стародавніх машин або прикрас, але жоден із них не був таким цікавим, як броня Галлеона та шолом, що вже були в них. Ідракс'іл теж не брехав про втрату сили, тож один набір стародавньої броні залишався за кам’яними дверима, і ніякі прокльони Дерінг не могли змусити їх відчинитися. Нейронна мережа також була мертвою.

- То що ти збираєшся робити з цим? - запитала Макс, коли вони поверталися до небесних візків, штовхаючи скрипучий візок із бронею Галлеона, двома шоломами та стародавніми уламками. - Не скажи, що ти хочеш все це відправити в музей.

- Ти читала всі мої книги. Хіба досі не здогадалася?

- Так, ну… я ще навчилася не довіряти всьому, що пише АК Ерлінг, - відповіла Макс. - Ти кажеш, що ніколи не зловживала магічними предметами, на які натрапляла? Жодного разу?

Дерінг насупилася в обуренні.

Макс зустріла її погляд.

Після миті тиші насуплені брови Дерінг розпливлися в усмішку. Вона подумки потерла підборіддя основним пером і, уповільнивши ходу до неквапливої прогулянки, сказала:

- Могла б розповісти тобі про той раз, коли я трохи захопилася стародавнім артефактом, але повір, тобі б це не сподобалося, бо ти б більше ніколи на мене так не дивилася.

Макс закотила очі.

- Гей, я тепер їм мозок, тож я не збираюся судити.

- Ну добре. Але я не беру на себе відповідальність за те, що станеться далі. - Дерінг уважно окинула навколишнє середовище, нахилилася ближче і додала: - Було того разу, коли у мене в руках опинився Чорний Скіпетр Дромедаса…

Посох Тиранів. Книга четверта.

У голові Макс з’явився образ обсидіанового скіпетра, прикрашеного ланцюгами, кістками й золотими окантовками, увінчаного великим аметистовим каменем, вирізаним у подобу черепа кричущого поні. Дерінг Ду пройшла крізь усі пастки та звірів гробниці, уникаючи грабіжників гробниць, щоб вирвати артефакт із муміфікованих рук давно померлого мінотаврського короля.

- Так, знаю. Ти мала його біля себе, коли була в пастці в печері виходу і чекала, поки відступить вода, - сказала Макс, насупившись, бо відновлювалися сцени з книги. - Але ж там писало, що він не магічний? Як можна зловживати чимось без сили?

- Зараз ми дійдемо до цього. - Дерінг повела пером у повітрі. - Пам’ятаєш, що ще було в печері?

Вона задумалася на секунду, потім знизала плечима й припустила:

- Біолюмінесцентний гриб? Більше нічого не пригадую.

- Так. Місцеві називають його «Бичачий ковпак». - Легкий сміх вислизнув у Дерінг Ду, коли вона похитала головою, вдивляючись у далечінь у спогади. - Виявляється, біолюмінесценція — не єдина його особливість. Спори мають ще один, е-е… популярний ефект на поні, який не пройшов би оцінку для підлітків у книгах.

Макс фиркнула.

- Дай здогадатися: ти під…

- Ні-ні-ні, я маю на увазі інший популярний ефект!

Після кількох секунд моргання і порожніх думок Макс уже відкривала рота, щоб заперечити, коли раптом все стало зрозуміло. Піднявши брову, вона глянула на Дерінг і сказала:

- Добре… я здається зрозуміла, що то за інший ефект, але яке це має відношення до…

Дерінг підняла обидва передні копита й показала прямокутну рамку перед нею.

- Уяви: маленька я, замкнена в темній, сирій печері, захоплена та сповнена купою накопиченої енергії після бою з лиходіями та уникнення смертельних пасток, дихаючи цими спорами всю ніч, не маючи нічого іншого. І, о, у мене є цей маленький артефакт, який зручно має форму…

- Чого? - Макс подумала, що в її мозку щось лопнуло. Вона відчула, як сіпається око, і потім глянула на неї: - Гаразд, ти мене підколюєш. Це не може бути правдою!

- Ти маєш на увазі, як те, що Дерінг Ду не може бути реальною? - брівки Дерінг хиталися безжально. - Так, скіпетр не мав магії, але, о боже, він відчувався магічним, якщо ти розумієш, про що я…

- Ааа! ЗАБАГАТО ІНФОРМАЦІЇ! - крикнула Макс, пригнувши вуха.

Дерінг зареготала, як поганий актор у виставі про Найтмер Найт, і ліктем вдарила Макс у ребра.

- Знаєш, я ж намагалася попередити. Твій ідол? Вона виродок.

- Угх, це… просто… бее.- Макс прикрила обличчя обома копитами і стогнала. - Ось чому кажуть «ніколи не зустрічайте своїх героїв».

- Ха! Подивись із позитивного боку: тобі тепер самій легше

бути героєм. - Дерінг ляснула її по спині і усміхнулася по-дружньому. Потім усмішка поступово спотворилася і перетворилася на задумливе насуплення, коли вона потерла підборіддя і бурмоче: - Занадто легко, насправді. Мені майже здається, що мене затьмарюють у власній історії…

- Що, ти маєш на увазі, як поганий о…

Голос Макс обірвався, коли вона серйозно замислилася над словами на кінчику язика. Усе, що сталося з часу їхнього спуску в Артракійський підземний світ, прокрутилося у її голові з яскравою чіткістю: від стріли арбалета в стегно до бурхливої атаки на табір Галлеона.

Ох. Ох, личинка.

Вона різко опустилася на сідниці.

- Я жахливий оригінальний персонаж.

- Що?

Макс дивилася далечінь із поглядом «на тисячу ярдів», обдумуючи наслідки та реакцію фанатів, якби АК Ерлінг написав її в серію з суворим дотриманням реалістичності. Потім із горлового сміху вона глянула на Дерінг і з напруженою усмішкою сказала:

- Подумай сама. Я практично безсмертна, маю психічні суперсили, можу перетворюватися на брутального монстра, і вже кілька разів забирала собі увагу від тебе, головного персонажа!

Дерінг насупилася.

- Ну, можливо трохи, але…

- Чорт забирай, я весь час тусувалася з тобою як сюжетно важливий напарник і навіть отримала обійми та все таке, за що, повір, поні переаналізують фанфіки. І шиппірінг… весь шиппірінг. Цей відчужений чейнджлінг цілком схвалений Дерінг Ду, як будь-який перший аматорський фанфік-герой! - Макс підняла копита вгору. - Якби я читала про себе, я б назвала себе явною самовставкою для здійснення бажань!

- Зачекай, ти не думаєш, що…

- Тоді Галлеон оголосив мене своїм ворогом замість тебе, порушивши традицію цілої серії. Бути ворогом означає, що я повторюваний персонаж, а коли це поєднати з усім, що про мене відомо до цього… знаєш, що скажуть фанати? - Вона знову істерично розреготалася, потім вперлася лицем в землю і стогнала. - Твій фан-клуб влаштує громадянську війну через мою присутність у серії! Угх, я стільки часу витратила, дратуючи поні, критикуючи їхні жахливі фанфікові персонажі, а мені так пощастило, що я тепер — жива втілення поганого дизайну персонажа. Вони скажуть: «Цей чейнджлінг — поганий оригінальний персонаж! Серію назавжди зіпсовано!»

Остання частина майже вилетіла у вигляді крику і привернула кілька цікавих поглядів поні навколо табору. Дерінг Ду відмахнулася крилом, відганяючи їхні тривоги, потім підняла брову і ще кілька секунд дивилася на Макс, поки та гіпервентилювала.

- Знаєш, я могла б трохи зменшити твою важливість у фінальному варіанті, якщо це тебе так хвилює, - сказала вона з кривою усмішкою. - Не те, щоб я мала контракт писати все точно, як відбувається.

Макс глибоко вдихнула, щоб заспокоїти нерви, і видихнула, стаючи знову на всі чотири.

- Так, гадаю, ти права. Я просто дурна…

- Чесно кажучи, ти багато пережила за останні сорок годин, - сказала Дерінг, продовжуючи штовхати важкий візок назад до візків.

Проте щось продовжувало турбувати Макс на задньому плані, і їй знадобилося лише кілька спокійних кроків, щоб визначити проблему. Це змусило насупитися, і вона одразу ж кинула Дерінг пильний погляд.

- Зачекай, ти щойно говорила так, ніби ти та, хто пише книгу…

- Гм? О, я мала на увазі, що я маю великий вплив на те, що пише Ерлінг. Адже я — її джерело інформації, - сказала Дерінг без вагань.

- Ага. Зрозуміло, - сказала Макс, відводячи очі.

Вона таки зрозуміла. Відповідь була надто гладкою й завченою, ніби довго репетирована фраза. І, оскільки Дерінг зараз не носила шолом, Макс помітила явну зміну в її емоціях: від щирої спонтанності до настороженості. Згадаймо, вона ніколи не плуталася в термінах «OC», практиках шиппірінгу, чи прогнозах Макс щодо майбутньої бурі…

Макс крадькома глянула на Дерінг, яка вже звернула очі до їхньої мети.

Вона не носила шолом.

Може, невеликий погляд не зашкодить…

Її мозок пульсував у протесті, але вона проігнорувала це і перевірила ментальні захисні бар’єри Дерінг. Вони були майже непорушними: сторонні емоції для психіків не були доступні. Але у Макс був справжній телепатичний арсенал, і вона швидко знайшла маленькі щілини, через які могла проникнути. Їй потрібно було лише підглянути й зібрати інформацію, а не підкоряти волю.

Час сповільнився, коли вона з точністю скальпеля вивчала тонкощі розуму Дерінг. Якщо все робити правильно, Дерінг навіть не помітить.

Ще трохи глибше…

І… ось. У глибинах психіки Дерінг вона знайшла щільно сплетену мережу таємниць, що відлунювали пригодами й інтригами. Але, коли Макс метафорично потягнула за одну нитку, вся структура розплелася з лякаючою швидкістю й накрила її потоком інформації.

Ох. Ох, дурник.

В ту ж мить Дерінг вдарила копитами об землю і різко зупинилася. Потім обернулася до Макс із поглядом і різко сказала:

- Я це відчула! Ти що, лазила в мою голову?!

Макс розкрила пащу.

- Ох, дурнику. Ти не просто реальна, ти ще й AK Ерлінг!

Дерінг зітхнула і стукнула копитом.

- Чорт забирай, Макс, я не думала, що доведеться встановлювати межі для такого! Це було не круто.

Вона знала, що треба вибачитися, але її мозок ще не встиг обробити все, що вона підчепила з розуму Дерінг. Там була дивовижно організована система ментальних нотаток для кожної пригоди, що була романізована, включно з багатьма короткими чи незначними. Список тягнувся від першої книги до останньої, яка була на фінальній стадії редагування, і…

Макс ослабла, побачивши деталі. Вуха впали, і вона похилилася на ногах, що відчувалися як желе.

- Це не може бути правдою… Я бачу там щось про Ауїзотля та Меч Еонів. Але це було три роки тому, а ти вже опублікувала «Храм Чікомоцтока», куди ти пішла тільки після того!

- Я не пишу і не публікую все в хронологічному порядку.

Макс схлипнула.

- Дай здогадатися… - Дерінг поглянула на неї напівзакритими очима і усміхнулася. - Ти ж сама спойлернула собі деталі наступної книги, так?

Макс просто кивнула, відчуваючи, як груди стискаються і здригаються у судомних ривках.

- Хм, заслужила, - сказала Дерінг, махнувши хвостом. Потім, помітивши, що Макс ось-ось вибухне, нахилилася ближче й пошепки запитала: - Що саме?

- Це був… чортів… кульмінаційний момент… - промовила Макс крізь стиснуті зуби.

- Ох, важко. Тобі ще трохи пощастило, але… так. - З співчуттям Дерінг відійшла кілька кроків і прикрила вуха. - Відривайся на повну.

Макс наповнила легені, підняла очі до неба і закричала всім тілом. Горло боліло від сили крику, але їй було байдуже.

Дурний дурник. Дурний, дурний, дурний!

Зрештою, вона запихалася повітрям і сіла на сідниці, пихтячи, наче пробігла марафон. Її крик ще лунав у далині, жахливий доказ її дурості, який місцеві примітиви могли б сплутати з муками стародавнього духа.

Дерінг обережно підняла копита від вух і похитала головою, оглядаючи табір.

- Фух, у тебе гарні легені.

- Так, молодець я. - Макс повернулася на всі чотири і видихнула. - Пішли звідси.

- Хех. З цим не сперечатимуся.

Поні обходили їх дуже широко, коли ті дісталися до збору біля небесних візків, і Дерінг довелося неабияк попрацювати дипломатією та переконанням, аби переконати всіх, що Макс після такого крику знову не вийде з-під контролю. Проте з невеликою допомогою Спекла їм вдалося вмовити майже всіх співпрацювати у завантаженні та посадці на візки і вози для польоту додому. Ті, хто були надто виснажені, щоб допомагати, просто спали, тоді як більш непокірні залишалися прив’язаними поруч із запасами.

Приблизно за годину вони розмістили всіх і всі необхідні речі у візках, надійно зв’язавши та вирівнявши їх на галявині поза стінами табору. Усього два небесні візки та три зачаровані вози; план полягав у тому, щоб кожен з них тягнув візок із причепленими возами: два причепи для Макс і один для Дерінг через її пошкоджені крила.

Відсутність інших літунів означала, що їм, ймовірно, доведеться часто приземлятися або на землю, або на хмари, залежно від погоди, а єдинороги чергували, щоб заряджати закляття зменшення опору та збільшення підйомної сили на возах і візках. Це мав бути виснажливий, трохи кривий політ, але всі поні неохоче погодилися, що це їхній найкращий шанс дістатися до найближчого містечка, поки їхні обмежені запаси не вичерпаються. Вони просто не могли взяти достатньо речей у повітрі, та ніхто не хотів ще однієї подорожі сушею.

Макс сіла на камінь на відкритому місці, підраховуючи в розумі свої магічні резерви та порівнюючи їх із тим, що знадобиться для роботи. Тим часом Спекл допомагав Дерінг Ду з давньою бронею, адже вдягати її виявилося не так просто, як очікували.

- Стій спокійно, майже готово… ось! - сказав Спекл.

Як тільки остання пластина клацнула на місце, Макс почула зітхання Дерінг Ду. Вона обернулася і побачила, як та тремтить, поки магічні руни пульсують золотим світлом. Крила розкрилися, Дерінг стиснула зуби і примружила очі, а повітря практично іскрилося від магії, коли закляття броні почало діяти на нову власницю. Пошарпані і обрізані пір’я падали з крил, тоді як нові проростали, щоб їх замінити — не повністю, бо не встигли дозріти, але вже робили її, принаймні частково, здатною до польоту.

Коли руни згасли, Дерінг відкрила очі і свистнула, розгинаючи відновлені крила. Вона пробігла невелике коло з новою енергією, включно з колись кульгавою правою передньою ногою.

- Вау, здається, поні мають рацію, коли кажуть, що зараз речі не роблять, як раніше. Я відчуваю себе на мільйон бітів зараз.

Макс усміхнулася.

- Залишаєш? Я ні слова не скажу.

- Не спокушай мене, хитрюго. - Дерінг показала пір’ям із фальшивою серйозністю. - Незважаючи на все, що ти бачила, у мене ще залишилися принципи.

- Я просто кажу: якщо колись вирішиш стати відчайдухом або антигероєм, шукай мене. Я все одно хочу бути твоїм номером один серед помічників, - відповіла Макс із підморгуванням. - Твій серіал потребує такого повороту; це може призвести до душевної історії спокути пізніше. Усі поні будуть божеволіти від цього!

- Не те щоб когось це хвилювало, але, гадаю, світу не завадило б менше божевільних поні, що бігають навколо, - пробурмотів Спекл, повертаючись до тимчасового каравану. Потім здригнувся і додав: - Думаю, я вже сиві волосини заробив лише за одну пригоду з вами.

Дерінг усміхнулася собі, розтягнула крила, накинула їх на плечі і енергійно струснула кожного.

- Ну ж бо, біль і страждання формують характер, і я б сказала, що ви всі вже у моїй книзі.

Після повернення до інших і завершення останньої перевірки всі зайняли свої місця. Кожен візок чи віз мав принаймні двох компетентних єдинорогів для відновлення польотних заклять, а решта розподілилася максимально рівномірно, щоб підтримувати рівновагу та стабільність.

Поні тихо базікали між собою, поки Макс ледь влізла в свою упряж, яка виглядала надто великою для її нинішнього розміру, тим паче що вона все ще була у формі земного поні без крил. Вона відчувала їхні пильні погляди на спині та смакувала їхню цікавість у вітрі, трохи змішену з настороженістю.

Тим часом Дерінг уже закінчила з упряжжю й крикнула:

- Добре, хлопці й дівчата, невелике попередження. Оскільки наша місцева чейнджліха не має магічного спорядження для посилення сили, як у мене, вона перетвориться на щось відповідне для тягнення наших флангів додому. Ми вже встановили, що Макс на нашому боці, тож ніхто не панікує, гаразд?

Більше нервових бурмотінь.

- Беру це за «так». - Дерінг обернулася до Макс і показала пір’ям угору.

Ну що ж…

Макс заплющила очі і здригнулася, коли зелені полум’я поглинули її тіло. Скрип і скрегіт кісток звучав надзвичайно голосно у вухах, як і серце та легені, коли тіло розширювалося і розтягувалося в усіх напрямках. Шия та хвіст подовжилися й набули м’язистості; з боків копит виросли нові пальці, які перетворилися на окремі ноги; кісткові виступи прорвалися з спини й розгалужувалися у перетинчасті крила; пара вигнутих рогів виросла зі скроні; шерсть зійшла зі шкіри, а замість неї з’явилися коричневі луски.

Коли вона відкрила очі, майже всі поні дивилися на неї широко розплющеними очима.

Макс оглянула себе, зігнула кігтисту руку, розтягла широкі крила й милувалася тим, як вечірнє сонце відбивається від янтарних лусок, розкиданих серед тьмяніших коричневих. На відміну від деяких підлітків та юнаків, яких вона бачила в мистецтві, або громіздких чудовиськ, яких часом спостерігала здалеку, вона була граціозно, потужним і пропорційно досконалим драконом, тільки зменшеного розміру — приблизно втричі більшим за поні, щоб зручно влізти в упряж.

- О, так, тепер це справжнє перевтілення!

На жаль, запах гірко-жовтого страху зіпсував момент, і їй довелося стримувати зростаюче бажання зірвати упряж і накидатися на їжу перед собою. На щастя, живіт не гуркотів, незважаючи на постійні коливання порожнини. Дерінг Ду досі довіряла їй, і вона мала намір виправдати цю довіру, поки ще дихала.

Якщо Дерінг помітила її маленький збій, вона не показала цього, свистнувши від захоплення:

- Непогано.

Макс усміхнулася у відповідь, показуючи значну частину драконячих зубів.

Тоді вона оглянулася через плече й побачила, як Спекл визирає з візка з нервовою, хоч і блідою посмішкою. Інші, судячи з їхніх придавлених вух і того, як вони всі зібралися купкою, не поділяли його впевненості.

- Всі готові? - прогриміла вона.

- У-усе чисто, - підтвердив Спекл.

Дерінг вдарила копитами по землі і ритмічно дерла грунт. Потім, знайшовши придатне зчеплення, крикнула: - Тримайтеся за фланги, поні. Ми додому!

Після трохи тряскуватого розгону та низки здивованих вигуків з усіх візків вони піднялися в повітря й пролетіли над верхівками дерев, все вище й вище, поки хмари не нависли над ними, мов пурпурово-рожевий стеля. Дерінг Ду вигукнула, коли вони прорвалися крізь хмари, як фонтан. Макс усміхнулася і відповіла радісним ревом, насолоджуючись теплим дотиком останніх променів сонця. До того часу навіть найбільш тривожні пасажири забули про сумніви, захоплюючись величним морем рожево-помаранчевого пуху внизу.

Вони поверталися додому.