Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

- Чи виробляють мінявіці мед?

Макс мало не вдавилася відвареними дикими вівсяними зернами. Після короткого нападу кашлю вона зиркнула через їхнє тліюче багаття на Дерінг Ду й з кам’яним виразом протягнула:

- Я хоч віддалено схожа на бджолу?

- Зараз ні, але я бачила кілька зображень мінявців. - Дерінг хижо всміхнулася. - І я більш ніж певна, що навіть лоша зможе відзначити кілька схожих рис.

Макс зиркнула на неї з піднятою бровою й відрубала:

- А пегаси блюють, щоб годувати своїх дітей?

- Ні, це грифони. - Дерінг хіхікнула й сьорбнула дикоягідного чаю. - Але я зрозуміла. Отже, без меду.

- Ну, ти й так отримала наступну найкращу річ. - Усміхаючись, Макс розтяглася на вкритій листям землі й підняла ногу. Плями ранкового сонця пробивалися крізь шатро гілля й танцювали на її чоловічому образі з міцною синьою шерстю; зелені полум’яні іскри освітили чорний хітин і кілька пор. Вона заграла бровами й додала. - Якщо захочеш ще зразочок — просто скажи слово!

- Уф. Нічого особистого, але я краще триматимусь того, що не є чужими біологічними рідинами, - скривилася Дерінг. Вона обережно подула на гарячий чай — Макс відчула у парі запах диких ягід — і замислено додала. - Хоча… ти могла б побудувати бізнес-імперію на продажі тієї штуки. Працює краще за будь-які снодійні, що я пробувала.

- Здається, зараз тобі б воно не завадило, - зауважила Макс, коли Дерінг Ду широко позіхнула.

Якщо подумати, мені теж…

Вони втратили майже повну добу, відновлюючись глибоко в лісі на південь від місця, де зіскочили з поїзда. Це включало й сон протягом більшої частини наступного дня. А як стемніло, вони згорнули табір і вирушили на південний захід, пробираючись через найгустіші ділянки лісу, аби лишатися непоміченими з неба. Де доводилося перетинати відкриті галявини чи річки, принаймні темрява зменшувала шанси, що їх хтось побачить.

Макс не помітила жодних слідів переслідування, та обидві були певні: Галлеон напевне виставив пегасів-сторожів у стратегічних точках на шляху до руїн далеко на південному заході. Будь-що, що зменшувало ризик виявлення чи перехоплення, давало їм додатковий час зібратися перед неминучим зіткненням.

Що б воно не передбачало.

Вона гадки не мала, як вони вдвох зможуть зупинити цілий культ, та ще й якесь давнє зло, що прокидається в забутому місті. З іншого боку, якщо вірити книжкам, Дерінг завжди щось вигадувала, щойно бачила все на власні очі.

Отже, їм залишалося тільки бігти, їсти й спати. І вони бігли. Майже безупину протягом останніх десяти годин.

Макс відчувала, як її м’язи пульсують, коли вона ворушилася, намагаючись знайти місце на листяному настилі, де б не муляли гілки й камінці.

Ай. Ввечері я це точно відчую.

Без справжнього ліжка вона воліла б спати догори дриґом, як у вулику, але це відразу б видало, що єдиноріг у супроводі Дерінг не такий, яким здається. Було ще занадто рано розкривати всі карти, тож доводилося терпіти.

- Йди відпочинь першою, - сказала Дерінг. Випивши решту чаю, вона встала й потягнулася, мов кішка. - А я трохи пошукаю харчів.

Макс пересилила сонливість і підняла брову:

- Що саме шукаєш?

- О, важливе всяке, - вона закрутила копитом у повітрі. - Їстівне, лікарські трави, хмиз — таке от. І краще вдень, бо, скажу тобі, натерти відкриту рану відваром відьминого цвіту замість сонячної цибулини — справжній жах.

Макс не тямила в травництві, тож просто кивнула:

- Добре. Бережися.

- І ти теж. Я залишуся в межах чутності від табору. Тут неподалік має рости все, що треба. Кричи, якщо щось трапиться.

- Запам’ятала.

Перед тим як заснути, Макс пригадала засипати вогнище землею. Останнє, що їм знадобиться, — це лісова пожежа від іскри.

Дерінг Ду розбудила її близько пообіді, щоб помінятися. Макс помітила тонкий шар розтертих рослин на її ранах і синцях — від них тхнуло землею, м’ятою й… ще чимось різкішим, що нагадувало надто зріле болото в літню спеку. Вона зморщила ніс і вже хотіла запропонувати інший варіант, але відсутній похмурий вираз Дерінг відбив бажання сперечатися. Тож Макс мовчки залізла на дерево й вартувала, поки та вмостилася в найзатіннішому місці й заснула.

Щоб розважити себе, Макс ламала гілки й вирізала з них імітації пір’їв і ручок з різним ступенем успішності, шкодуючи, що не прихопила книжку чи хоч якісь папери й чорнило для власних історій. Мабуть, воно й на краще — інакше відволікалася б від варти, але клята нудьга! Вона навіть переглянула викрадені записи Галлеона, та більшість була їй незрозумілою, а мапу й розташування місця призначення вона вже запам’ятала.

Зрештою вона занурилася в такий собі напівтранс — достатньо уважний, щоб помічати звірів, і водночас порожній, аби час йшов швидше.

На заході сонця небо згустилося важкими хмарами, повними дощу, готовими будь-якої миті розридатися. Дерінг прокинулася від легкого дотику, й разом вони без зайвих слів згорнули табір та рушили вглиб тіней лісу.

Якщо їм і хотілося поговорити, коли вони почали бігти, то злива, що обрушилася приблизно за пів години, остаточно вбила будь-яке бажання для розмов. Грім різко обривав будь-яку спробу обмінятися словами, зливи хоч і допомагали охолодитися після тривалого бігу, та перетворювали землю під копитами на підступну кашу з липкого багна та гілля.

Вилазили й п’явки, але значно більше вони вподобали супутницю Макс. Дерінг Ду лише похмуро скривилася, помітивши, як ціла зграя п’явок почала сіпатися й відпадати, щойно вони наситилися кров’ю Макс. Та дозволила собі самовдоволену усмішку, використавши магію, щоб повискубувати решту з боків Дерінг просто під час бігу.

М’язи ниючо боліли, та вони тримали рівний темп, пробираючись крізь хащі. З певною вдачею їм навіть вдавалося скоротити відрив, який мав Галлеон.

Дорогою вони натрапили на кількох лінивих ведмедів, ситих настільки, що ті не вважали за потрібне звертати на них увагу. Макс також відчула вовчу зграю десь поруч, та їм пощастило проскочити територію без пригод.

Дощ ущух лише за кілька годин до світанку, і вони зупинилися у густому гайку каштанів. Дерінг розвела багаття, використавши знайдену купку твердих гілок і грибів, що давали рівне полум’я майже без диму. Макс тим часом неквапно прочесала місцевість на предмет тварин чи поні й дала серцю та легеням заспокоїтися. Переконавшись, що навколо нічого підозрілого немає, вона повернулася до табору й застала Дерінг за тим, що та вже кип’ятила воду в бляшаному казанку та чистила рани від попередніх мазей.

Макс гепнулася біля вогню на м’яку, встелену листям і, головне, суху землю й тяжко зітхнула. Чейнджлінгів зазвичай не надто турбує дощ — вода просто стікає з хітину, але підтримувати мокре хутро годинами було справжнім кошмаром. Гірше того, будь-який тиск на ребра відгукувався гострими спалахами болю, наче від цвяхів — вона ще не оговталася від прочуханки, отриманої від Вінд Шир та Ферлонга.

Тим часом Дерінг закінчила витирати рани їхніми мізерними запасами марлі й потягнулася до баночки зі свіжим трав’яним настоєм. Макс прочистила горло й сказала:

- Якщо дозволиш, я зроблю це швидше.

Дерінг завмерла й підняла брову:

- Маєш на увазі мінявський слиз?

- Ем… так.

- Я краще відмовлюся, дякую.

Макс прищурилася, розглядаючи подряпини, садна й синці на кінцівках Дерінг, особливо на крилах. Більшість порізів уже втратили червоний запал і загоювалися рожевим, синці виглядали не такими темними, а замість зіпсованого пір’я вже пробивалися нові пір’їни. Дерінг явно вміла користуватися травами, та зважаючи на всі пробіжки, які вони вже зробили й які ще належало зробити, Макс не була впевнена, що рани витримають навантаження.

- Розумію, наші виділення тебе лякають, - вона закотила очі, - але вони пришвидшують зцілення краще за будь-що, окрім лікувального закляття. А смола ще й утримає рани від повторного розриву під час бігу. Чим швидше ти зможеш літати, тим швидше ми дістанемося до цього загубленого міста й зупинимо, що б там не задумав Галлеон.

- Хм… - Дерінг кинула косий погляд на крила, злегка змахнула ними для перевірки, тоді повернулася до Макс із насупленим обличчям. - Знаєш, я ж повинна бути тут прагматичною, але ти маєш рацію. То як це працює?

Макс нахилила голову:

- Ем… ти просто тримаєшся спокійно, поки я зніму пов’язки й оброблю рани. Це ж не якийсь ритуал.

- Гаразд, гаразд. - Дерінг кивнула скептично й знизала плечима. - Просто ходять усілякі чутки після вашого нападу на Кантерлот. Мовляв, є один професор, який твердить, що контакт із будь-якими рідинами мінявців — це рівнозначно заручинам. А ще, буцімто, якийсь жеребець опинився одруженим на вашій шпигунці й батьком кількох жуко-лошат після того, як вона відклала йому яйця в живіт.

- Що? - Макс насупилася й перевірила її емоції, але брехні не відчула. Потім не витримала й розреготалася. - Окей, це, мабуть, найкраща байка, яку я коли-небудь чула. Ти впевнена, що він не намагався написати чорновик жахастиків про нас?

- З тим типом важко сказати. - Дерінг криво всміхнулася. - То значить, побічних ефектів нема?

- Звісно що ні. - Макс фиркнула й поклала копито на груди. - Хрест на серці й бла-бла-бла. Це не означає, що між нами щось є, і ти не прокинешся завтра чейнджлінгом, чи ще якоюсь дурницею. Просто вважай це ліками — доступними на місці й у будь-який момент. Справді, це не може бути гірше за всі ті речі, що поні добровільно мажуть собі на морди у спа.

- А знаєш, звучить логічно… - зітхнула Дерінг і обережно зняла порвану сорочку, відкривши ще кілька неприємних синців на спині, які сама не могла як слід обробити. Деякі навіть сочилися прозорою рідиною.

Ай…

Макс співчутливо скривилася, нахиляючись ближче, щоб обнюхати її рани. Жодна з них не мала запаху інфекції, а Дерінг доволі непогано впоралася з тим, щоб утримувати їх у відносній чистоті, зважаючи на те, що в них було обмаль ресурсів, але вона могла зробити краще. Отримавши кивок від Дерінг, вона повернула свої передні ноги у природну форму й почала наносити іхор на рани, запечатуючи відкриті місця липкою смолою, яка невдовзі мала затвердіти й утворити захисний шар. Закінчивши з необробленими ранами, вона перейшла до того, щоб зняти клаптики марлі й пов’язки з інших пошкоджень Дерінг і повторити процедуру.

Поки вона працювала, Дерінг вигнула шию й кинула на неї бічний погляд:

- Гей, раз ти вже цим займаєшся, поясниш мені повністю, який у тебе обсяг здібностей до перевтілень? Хочу знати, на що ти здатна, перш ніж ми знову зійдемося з Галлеоном.

Макс кілька разів кліпнула. Перетворення були настільки невід'ємною частиною дорослого життя мінявців, що вона ніколи й не задумувалася, як краще їх описати. Це було б все одно, що попросити поні пояснити, на що він здатен у плані дихання.

- Це занадто загально. З чого мені почати? - запитала вона.

- Ну, не знаю, ти скажи. Наприклад… - Дерінг знизала плечима й підняла копито на кілька дюймів вище своєї голови. - Наскільки великою ти можеш стати? Чи можеш замаскуватися під калюжу або прослизнути крізь маленькі отвори, наче желе?

- Ха! Було б круто. Але є жорсткі обмеження. Чим далі ми відходимо від чогось поніподібного й приблизно однакової маси з нашою базовою формою, тим складніше це зробити й утримувати. - Макс вказала на своє мускулисте тіло й продовжила: - Цей хлопець — моя верхня межа. Будь-яка більша форма, і доведеться халтурити, аби не вигоріти, наприклад, зробити його легшим, ніж мав би важити жеребець такого розміру. Або навпаки — я можу перетворитися на лоша, але воно буде настільки щільним, що потоне у воді, як камінь.

Дерінг кивнула:

- Логічно. Це стандарт?

- Хе. Я вище середнього, - Макс вишкірилася, але швидко насупилася, згадавши про Торакса. - У мене є брат, який може перетворюватися на камінь завбільшки з гарбуз, але такий талант на ньому тільки марнується. Малий боїться власної тіні.

- Шкода. Він міг би стати корисним напарником.

Макс дала їй легкий стусан у плече:

- Гей, я й сама більш ніж достатньо хороша для того, що нам треба зробити! Повір, у бою від нього не було б жодної користі.

Дерінг Ду розсміялася.

Макс зупинилася в своїй роботі й насупилася:

- Що тут смішного?

- Приємно бачити, що навіть у мінявців є братерське суперництво.

- Коли щось близько дев’яноста п’яти відсотків із нас мають одну й ту ж матір, то це єдиний вид суперництва, який у нас може бути, - Макс закотила очі й пирхнула. - І взагалі, суперництво? З ним? Та будь ласка. У мене десятки братів і сестер, які мене терпіти не можуть і справді можуть становити загрозу моїй безпеці, але він точно не з їх числа.

Дерінг повільно повернулася до неї з піднятою бровою й хитрою посмішкою:

- Ти ж насправді не хвилюєшся, що я почну ставитися до тебе як до витратного напарника, правда? Ти майже звучиш, як зразковий учень, який ревниво захищає свій статус.

- Ти взагалі колись зустрічала когось зі своїх фанатів? - Макс глянула на неї з напівзакритими повіками. - Є поні, які мріяли б ні про що інше, як відрізати пасмо твого волосся, щоб виставити в скляній вітрині, або вкрасти твій одяг, аби нюхати й обіймати його, як ковдрочку, коли лягають спати. Не те щоб я таке практикувала… але ти зрозуміла.

Дерінг пирхнула:

- На відміну від тих поні, які намагалися мене знекровити, реально використали мою кров для призову жахіть із інших вимірів і хотіли вирізати шматки моєї печінки, щоб нагодувати своїх міжвимірних улюбленців? Повір, більшість моїх фанатів — доволі безпечні в порівнянні.

- Ну так отож, просто дозволь мені мати це, добре?

- Ха! Гаразд. Тільки… старайся не будувати все своє життя навколо того, що роблю я. - У її голос прослизнув серйозний тон, а усмішка згасла. - Я, звісно, не маю гадки, як має виглядати здоровий спосіб життя чейндж…

- Догляд за сотнями поні в стазис-конах і щоденний збір їхньої любові для споживання, - беземоційно відрубала Макс.

Дерінг кілька разів кліпнула:

- Ясно… Але якщо вже ти хочеш жити як поні, то я просто кажу: у житті є щось більше, ніж зациклюватися на мені.

- Звучить як щось, що сказала б АК Ерлінґ. Вона не така приязна до фанатів, як ти.

- Знайомство породжує зневагу, як то кажуть.

Макс знову насупилася, щупаючи емоційний фон Дерінг, але вона, схоже, не мала на меті образити. Та й, можливо, у цьому був сенс; що довше вона жила у вулику, то частіше хотілося комусь заїхати копитом у писок.

- Яка у тебе взагалі історія з АК Ерлінґ? Вона платить тобі роялті?

- О, іще які, - сказала Дерінг з іскрою в очах.

Макс здалося, що вона вловила краплину хитрої втіхи, але Дерінг добре приховувала свої емоції, а момент уже минув, тож вона відклала цю думку на потім і сказала:

- То ось як ти справді фінансуєш свої дослідження, га? Ти, мабуть, по вуха в бітах.

- Е-е, не зовсім, - Дерінг похитала головою. - У міс Ерлінґ шалено крутий адвокат, а страховка коштує купу грошей, з огляду на все, що я зазвичай ламаю. Та й фінансувати школи теж не прогулянка.

Макс підняла брову:

- Школи?

- Авжеж! Чим грамотніший народ, тим більше потенційних читачів для моєї серії, а значить — і більше бітів. Але ще важливіше — вплив. Жеребчики й лошата — та, виявляється, і купа дорослих — уже майже поклоняються вигаданій мені. Дерінг Ду могла б проголосити себе імператрицею Еквестрії, і половина населення погодилася б. - Дерінг підняла обидві ноги до неба й зареготала: - І одного дня, коли я вирішу відкритися, навіть принцеси збліднуть перед моєю силою. Муа-ха-ха-ха!

Що за…?

Макс нишком зиркнула на сідельні сумки Дерінг, шукаючи там якісь дивні рослини чи гриби, які вона могла з’їсти.

Не побачивши нічого підозрілого, вона продовжила обробляти рани Дерінг і пробурмотіла:

- Так, ти справді мала народитися мінявцем. Ти б уже давно завоювала Еквестрію. Якби ти була моєю матір’ю, я, може, навіть ніколи б не подумала про те, щоб тебе повалити.

- Хе-хе. Якщо твоя королева колись захоче консультацію, скажи їй, щоб написала мені листа.

Дерінг зітхнула й вигнула спину, розгинаючи передню ногу та розмахуючи нею, щоб перевірити повний діапазон рухів. Смуги висихаючої смоли тягнулися разом із її ранами, але не тріскали й не пропускали рідину. Її очі розширилися:

- От чорт. Почуваюся чудово. Наче я й не мумія. Вони самі зійдуть?

- Е-е, типу того.

- Типу того?

Макс почухала потилицю, вдивляючись у ріденькі пасма шерсті, що прилипли до країв смоляних латок:

- Ну… так, вони зрештою зійдуть, як звичайні струпи, але, мабуть, висмикують чимало шерсті, бо доволі міцні. Хіба що…

Піднята брова:

- Ну?

- Ця смола зазвичай для… зв’язування поні — можеш додати до нашого списку трюків, між іншим, — але наша слина розчиняє її. Якщо захочеш зняти раніше, то це зробить менш болісним. Але не певна, що ти захочеш, аби мінявці на тобі слинилися.

- Або наді мною, якщо на те пішло, - пробурмотіла Дерінг.

Макс зробила вигляд, що не почула.

Замість того вона зосередилася на тому, щоб залатати останні рани Дерінг. На той час більша частина ранкового туману вже розсіялася, і небо стало світло-блакитним, із золотими променями, що пробивалися крізь прогалини між деревами на сході. Пташки залилися піснею, і було щось напрочуд мальовничо в тій галявині, де Дерінг Ду сиділа на крупах, спиною до кремезного єдинорога-жеребця.

Нахилившись, Макс розгледіла суху мускулатуру під шерстю Дерінг, що свідчила про роки тяжкої праці чи виснажливих пригод. Вона поклала копито на один особливо вузлуватий м’яз і мало не скривилася від того, який він твердий і напружений.

У голову закралася думка.

А може?..

Вона обережно розім’яла його.

Майже миттєво м’яз сіпнувся і розслабився, а з вуст Дерінг вирвався тихенький зітх.

Та хай йому грець. Чому б і ні.

Макс провела обома копитами по спині Дерінг, шукаючи нові вузли. Вуха авантюристки сіпнулися, але вона не сказала ані слова, поки Макс стискала й виминала напружені ділянки. За мить Дерінг навіть почала трохи притискатися до її копит, а ритм дихання збився між тихими шипіннями, різкими вдихами й повільними видихами у такт масажу. Макс відчувала проблиски полегшення, вдячності й навіть трішки задоволення, що просочувалися крізь маску байдужості Дерінг.

Насіння сіна, фан-сервіс сам себе пише…

- Валіант.

Не те щоб вона цим нехтувала…

- Валіант Доун.

Макс здригнулася, усвідомивши, що Дерінг кликала її на ім’я вигаданої персони.

- Ем, так?

- Я виб’ю з тебе душу в Тартарі за те, що почала без попередження.

Макс заклякла. Слова Дерінг прозвучали так буденно, ніби вона коментувала погоду, але з відчуттям остаточності, ніби це факт, а не припущення чи жарт. Якби вона могла пітніти, то вже стікала б, мов губка, переповнена водою.

- Хоча, оскільки ти в цьому не така вже й погана… - Дерінг простягла передню ногу й ткнула в поперек. - Ось тут. Давай.

Думаючи, що це може бути пастка, Макс обережно натиснула й відчула ще один кам’яний клубок м’язів. Щоб його розім’яти, знадобилося трохи більше сили, і від цього по хребту Дерінг пробіг тремтливий відгук.

- Ооо, так. Оце саме те місце, - простогнала вона, а крила здригнулися.

Стає якось дивно…

З глибоким зітханням Дерінг піднялася на всі чотири й кинула на Макс критичний погляд.

- Добре, це в тебе культурна звичка, чи власна ініціатива?

Макс нервово хіхікнула.

- Вибач. Просто заморочка в голові.

- Та невже? - Дерінг підняла брову, потім потягнулася, клацнувши суглобами. А тоді на її морді розквітла посмішка, і вона по-дружньому ткнула Макс копитом у плече. - Розслабся, велетню. Не битиму тебе за перевищення повноважень, якщо тільки жодне слово про це не просочиться в народ. Дерінг До не тане від масажу.

- Прийнято, - кивнула Макс слабко.

- Але серйозно, краще більше такого не роби, - Дерінг помахала одним пір’ям. - Тримаймо все професійно, га?

Цей корабель уже, мабуть, відплив…

Та Макс зберегла тишу й перейшла до наступного завдання — пошуку їжі й води. Після тихої трапези з ягід і злегка підсмажених каштанів вони прибрали й загасили вогонь. Сонце вже піднялося високо в чисте небо, й про будь-яку прихованість можна було забути, щойно вони покинуть ліс. Їм треба було добре відпочити, аби знову вирушати в біг, щойно воно сяде.

Наступна ніч пройшла тим самим порядком: якнайбільше дистанції під покровом темряви. Вони бігли, їли, спали й тримали пильне око за хижаками й поплічниками Галлеона.

На п’ятий вечір, рахуючи день із поїздкою потягом за перший, Макс розбудила дещо роздратовану Дерінг До. Здавалося, що було трохи до сутінків, із сонцем, яке ще пробивалося крізь крони кількома помаранчевими променями. Але перш ніж вона встигла спитати, Дерінг змусила її замовкнути помахом крила й жестом наказала вирушати. Макс послухалася без нарікань, розуміючи: щось налякало її до такої тиші.

Вони кілька хвилин тримали рись і йшли на захід, поки не дісталися густих хащів, де й сховалися в тіні. Тоді Дерінг мовила:

- Щойно отримала драконячу пошту. Треба було змінити місце, раптом хтось помітив слід від полум’я.

Макс кивнула. Логічно.

Дерінг кинула їй згорнутий сувій.

- Глянь.

Дорога ДД,

Цей лист є приватним і конфіденційним, призначений лише для твоїх очей. Що ти вирішиш робити з інформацією, яку я збираюся відкрити, залежить від тебе, але можу запевнити, що вона має першочергову важливість.

Після першого абзацу йшов значний проміжок порожнього паперу. Макс кинула погляд на Дерінг До, і та кивнула, мовляв, «продовжуй», та додала:

- Читай. Я вже все переглянула.

Макс кивнула й розгорнула сувій далі, аж доки не натрапила на наступний абзац.

Це було непросто, але мені вдалося дістати пошкоджений зразок одного з тих артефактів, які ти згадувала, і випадково я виявила, що він на щось реагує.

Артефакти випромінюють сліди світла в безпосередній близькості від чейнджлінгів, і якщо мої розрахунки вірні, вони набувають повної функціональності при фізичному контакті з ними. Точний механізм мені досі невідомий, і я не можу визначити їхнє призначення без доступу до цілісного релікта, але можу стверджувати напевно, що мої ретельні експерименти зі зразком та з однією моєю знайомою вказують лише на один висновок:

Твій напарник, найімовірніше, чейнджлінг.

Не знаю, наскільки ти знайома з цим видом, але це перемінники, що чудово володіють мистецтвом обману та харчуються позитивними емоціями своїх жертв. Більшість із них зовсім нещодавно реформувалися — і культурно, і фізично, що саме по собі вражає, — і тепер вони дуже навіть приємні; моя знайома — одна з них. Вони вже, мабуть, ніколи не становитимуть загальнонаціональної загрози, але окремі поні все ще вразливі до тих, хто тримається за менш привабливі традиції.

Якщо останніми днями ти відчувала слабкість, дратівливість, пригніченість або розгубленість, то твій напарник, найімовірніше, є причиною цього. Їхні найбільші переваги — це обман і чисельність, тож якщо вона сама, ти повинна впоратися з нею, якщо з будь-якої причини вона стане ворожою.

Якщо ж ти відчувала будь-які романтичні нахили, я наполегливо раджу трохи віддалитися від неї, щоб прояснити голову. Це не справжнє.

Будь обережна й удачі.

На той випадок, якщо ти знаєш про природу своєї напарниці та вжила заходів, аби впевнитися, що вона щиро співпрацює з тобою, тоді перепрошую за свій алармізм. Ніколи ж не знаєш напевно, чи не так?

Макс відвела очі від листа й підняла брову на Дерінг Ду.

- То… ти останнім часом відчувала якісь романтичні нахили?

- Після того, як ти вчора спробував пропустити пару кроків? - Дерінг відкинула голову назад і розреготалася. - Та ні за що! Але слухай, зате тепер маємо надійне підтвердження, що йдемо правильним шляхом. Дочитай.

Інша новина, що може тебе зацікавити: твій супротивник піднімає ставки. За останні кілька днів по всій Еквестрії сталося кілька зломів і крадіжок у університетах і музеях. Ще гірше те, що робили вони це відверто зухвало, використовуючи грубу силу та швидкість, щоб придушити охорону. У Кантелотському університеті навіть кілька королівських гвардійців постраждали від вибухівки та іншої зброї.

Якщо здаватиметься, що тобі може знадобитися підтримка, просто дай знати, і я зроблю все можливе, щоб вислати загін гвардійців у твоє розпорядження. Можливо, навіть сама приєднаюся, якщо дозволить час і якщо ти не проти.

Удачі!

Твоя подруга,

ТС

P.S. Я був асистентом ТС під час тестування тих уламків релікта. Вона познайомила мене з твоїми книгами. Думаю, мені вони подобаються, і я б дуже хотів би зустріти тебе колись.

Майбутній друг,

Тр

Макс насупилася, коли побачила другий набір ініціалів. Схоже, хтось із її братів чи сестер взяв та й вирішив зблизитися з Ворогом Вулика Номер Один. Ще гірше, здавалося, що більшість вулика пішла за його прикладом і подружилася з поні. Якщо, звісно, Твайлайт не бреше. Вона знала, що у поні є й інші способи «реформувати» тих, хто не погоджувався на їхню манеру розмазувати тепло й затишок.

Ох, сіно в голову. Це ж не може бути він…

Але з іншого боку, він завжди перший би підлизався до поні. І літери теж підходять.

Це він, так?

- Щось сталося? - запитала Дерінг.

- А? - вона відірвала погляд від листа й побачила, як чоло Дерінг зморщилося від занепокоєння. - Та ні, нічого.

- Ти впевнена? - Дерінг зиркнула на листа, а тоді знову зустрілася з Макс поглядом. - Схоже, у твоїх рідних там удома нелегкі часи. Громадянська війна чи революція, може, навіть ще одна битва з Еквестрією?

- Як би там не було, мені байдуже, - Макс похитала головою й втупилася в далечінь, роздивляючись нескінченний ліс у згасаючому світлі сутінків. Потім хмикнула. - Хочеш почути таємницю?

Дерінг сіла поруч на круп. - Аякже.

- Мене вигнали у вигнання, бо я читала твої книги й тримала цілу колекцію схованою у вулику.

- Серйозно?

- Ага. Мене звинуватили, що я шпигунка-поні. Тобто, справжня поні, замаскована під чейнджлінга, а не чейнджлінг, який прикидається подвійним агентом поні.

Дерінг кілька разів кліпнула. - Ем… добре. Ого.

- Так. Отака в мене родина, - Макс вишкірилася. - Чейнджлінги теж бувають дурними.

- Знаєш, це можна тлумачити по-різному, - сказала Дерінг, напів насупившись, - але, мабуть, ти права. То що тебе гризе?

Перш ніж відповісти, Макс втиснула копито в м’яку землю й розворушила чималий шматок ґрунту, відкривши півдесятка дрібних жучків і пару дощових черв’яків. Вони засовалися й заметушилися в пухкому ґрунті та опалому листі, намагаючись сховатися від раптового холоду й світла. Вона недбало підкинула жука, перш ніж той устиг заритися, і той кілька разів підстрибнув, доки не впав на спину й марно замахав лапками, намагаючись перевернутися.

Вони вже ніколи не становитимуть національної загрози, га?

- Не знаю. Залежить від того, що саме Твайлайт Спаркл мала на увазі під «реформованими», за яких обставин відбулася ця реформація й скількох нас це торкнулося. У всій цій справі щось не так, - сказала Макс, затримавши копито над жуком, наче збиралася розчавити. - Я ніколи особливо не думала, що зроблю, якби залишилася останньою з культури, що вимирає. Або навіть виду, бо схоже, що цього разу вулику добряче надрали зад. Це… трохи сумно. А з іншого боку, можливо, всі просто вирішили «стати поні» ще сильніше, ніж я сама це робила, і раптом я вже не така особлива бунтарка-сніжинка. Не знаю, що мене дратувало б більше, і мені не подобається бути такою невпевненою у своїх почуттях. Це гидко.

Між ними запала коротка тиша, яку першою перервала Дерінг.

- Ну, доки ти це все в собі переварюєш, можеш відволіктися й потупити разом із цією поні, - сказала вона змовницьким тоном, обійнявши Макс крилом за плече. - Бо в нас цілий культ кінця світу, який треба зупинити, та ще й без будь-якої підмоги. Мені треба, щоб ти була на всі сто.

Вона підняла брову. - Без підмоги?

- У мене немає драконячого вогню, щоб надіслати повідомлення назад, і я навіть не певна, що тут взагалі є пошта. Та й Ґаллеон забрав перший камінь, який ти активувала, тож тепер у нас жорсткі перегони, аби встигнути раніше, ніж він зробить щось, про що всі пошкодують.

Макс трохи подумала, а тоді всміхнулася й простягла копито.

- Ну, ніхто ж не казав, що я вмію добре ділитися. Я заберу собі всю дурнувату славу.

Дерінг усміхнулася у відповідь, ляснула її копитом і піднялася на всі чотири, випрямивши плечі.

- Час спливає. Вирушаємо.

У процесі підйому Макс завмерла й глянула на жука, що все ще бився лапками. Подивившись кілька секунд, як він марно метушиться, вона зітхнула й недбало перевернула його на ніжки. Той миттю чкурнув ховатися під гілки й листя.

Ну що ж, цей жук ще не скінчився.

За підрахунками Макс, зміна краєвиду останніми ночами була досить поступовою. Чим далі на південний захід вони йшли, тим рідше траплялися сосни й листяні дерева, і вони бачили менше й менші ділянки трав’янистих галявин серед лісу.

Але ця частина подорожі принесла раптову зміну. Всього через кілька годин бігу Макс помітила, як ліс швидко переходить у густі джунглі. Височенні сосни майже зникли, вона впізнавала лише поодинокі буки, дуби й в’язи, оточені широколистими тропічними вічнозеленими деревами, увитими масами ліан, в’юнків та папоротей. У густих хащах снували змії, а одного разу їм навіть довелося піднятися в повітря, щоб уникнути мантикори, якого вони випадково розбудили й розлютили.

Спека й задушлива вологість не надто дошкуляли Макс, але вона бачила, що Дерінг помітно сповільнилася, хекаючи, мов пес із мокрою шерстю. Відсутність вітру лише погіршувала ситуацію, тож їм доводилося час від часу зупинятися, щоб перепочити й охолонути.

За пару годин до світанку вони натрапили на ділянки, де дерева рідшали, відкриваючи їм чіткий вид на гори, що височіли на південному заході. Ґрунт там був значною мірою оголений, і спершу Макс подумала, що це наслідки якогось велетенського чудовиська. Але, розгледівши смуги рослинності, зрізані під самі стебла, вона зрозуміла, що вони вийшли на сільськогосподарські угіддя. Доволі безладні й невеликі за мірками поні, але все ж угіддя, що підтвердилося, коли вони побачили рівні ряди паростків та дивних овочів далі в глибині, що росли собі спокійно при місячному світлі.

Макс не відчувала поблизу жодних розумних емоцій, окрім приглушеного фону від Дерінг, і вони досі не бачили жодних вогнів чи жителів, але відсутність бур’янів явно свідчила, що за землею хтось доглядає.

Вони уповільнити хід до обережного кроку, тримаючись тіні, та Макс не могла позбутися відчуття, ніби за ними стежать. На відміну від рунічного каменя в сідельній сумці Дерінг, чий шепіт вона навчилася ігнорувати за останні кілька днів, ця нова присутність здавалася чимось середнім між інстинктом і уявою.

Вона привернула увагу Дерінг тихим шипінням і прошепотіла:

- Обережно. Мені тут не подобається.

Дерінг провела поглядом по плантації, нашорошила вуха. Навколо співали комахи й долинали поодинокі писки та крики більших тварин. Зрештою вона прошепотіла у відповідь:

- Ми в небезпеці?

- Не можу сказати.

Дерінг знову озирнулася, тоді вказала на примітивний іригаційний канал, викопаний у м’якому ґрунті за кілька метрів попереду.

- Мені це теж не подобається, але в нас закінчується вода, а він може привести до придатного джерела. Перевіримо й хутко заберемося.

- Гаразд.

Зрештою, серія каналів справді зрошувала посіви, і всі вони вели до вузького струмка з напрочуд кам’янистими берегами. Спершу Макс не звернула на це уваги, але, втамувавши спрагу кришталево чистою водою, вона помітила, що багато тих «камінців» мали гострі краї та пласкі поверхні. Це могли колись бути частини платформи чи низької стіни, або навіть сходів.

Руїни.

- Остання, - сказала Дерінг, закупорюючи повну каністру. - Ходімо, перш ніж…

Гострий тріск сухої гілки розітнув ніч, розкотисто відлунюючи в темряві.

Вони завмерли, шукаючи винуватця серед пітьми.

За кілька секунд Макс почула моторошний, свистячий поклик якогось нічного птаха, якого вона не впізнала. Дерева й кущі на березі річки затріщали від руху, і перш ніж вони встигли щось зробити, навколо них у півколі спалахнули смолоскипи, засліплюючи яскравим жовтим полум’ям.

- ну… от халепа, - закінчила Дерінг безсило.

Коли очі Макс звикли до світла, тіні з факелами поступово набули обрисів шести фігур різного зросту й статури. Троє були земними жеребцями, один схожий на діамантового пса, а двоє – кремезні мінотаври. Судячи з масивної мускулатури, всі самці. Кожен тримав факел у руці, лапі чи пащі, а в іншій – зброю чи знаряддя на кшталт сокири або серпа, які блищали у вогні.

Як я взагалі могла їх пропустити?

Один із мінотаврів вийшов уперед, підняв факел і проказав низку мелодійних складів, що дивним чином не суперечили його глибокому, хрипкому голосу. Макс не впізнала жодного слова, проте тон був радше обережний, ніж загрозливий, і серпа він тримав вільно, без натяку на агресію. Отже, небезпеки начебто не було.

Поки що.

Це було добре.

Гірше було те, що вона зовсім не відчувала їхніх емоцій. Дерінг могла тримати ментальний щит, але іноді Макс все одно вловлювала відблиски її прихованого настрою. Але ці жителі джунглів для її чуттів були мертвими, як камінь. Ніякого смаку, кольору, жодної поживності — наче нижчі істоти.

І водночас вони явно мали такий самий розум і складність, як і будь-хто інший. Один зі жеребців тремтів, мов миша, поряд зі спокійнішими товаришами. Обидва мінотаври світилися стриманим захватом у широко розкритих очах та напівусмішках, ніби першовідкривачі. А діамантовий-пес насуплено морщився, наче його розбудили посеред приємного сну. Скоріш за все, це були власники й робітники цих земель, та ще й зі своєю культурою, про що свідчили подібні племінні розписки на руках і тілах.

Клятий рунний-камінь у торбі Дерінг відчувалася навіть більш живою, ніж вони.

- Вибачте. Ми не розуміємо цієї мови, - сказала Дерінг, виходячи з потоку.

Незнайомі погляди. Вона переключилася на щось схоже на зебрійську, тоді ще кілька різних мов. Усе марно. Нарешті старший минотавр прибрав серпа за пояс і підняв руку з чемною, але твердою усмішкою, даючи їй знак замовкнути.

Дерінг зітхнула й розвела крилами, зустрівшись поглядом із Макс.

Мінотавр кинув кілька слів діамантовому собаці, той хрипко буркнув і виступив уперед. Зблизька Макс помітила: він худорлявий, із довгою гострою мордою радше вовка, ніж пса. Нашийників, чи прикрас не мав.

- Поні, так? - прохрипів він, ніби пробуючи на смак непривичне слово.

- Так, - кивнула Дерінг. - Ми тут тільки…

- Ні! - урвав він, рішуче похитавши головою.- Не я. Іти. Знайти… кращий говорун, ніж я.

- Гаразд. Тоді веди, - сказала Дерінг, нахиливши голову й жестом показавши вперед.

Якщо слова не донесли змісту, то ввічливий жест уже точно.

Вони рушили приблизно в тому ж напрямку, куди спершу йшли Макс і Дерінг, лише тепер у повільнішому темпі.

Троє жеребців йшли попереду, вовкопес тримався збоку, а мінотаври замика́ли похід. Час від часу один із поні кидав на Макс тривожний погляд; минотаври ж, навпаки, почувалися впевнено й навіть жваво перемовлялися. Один із них жестикулював руками, ніби махав крилами, крадькома дивлячись на спину Дерінг, немов обмірковуючи її здатність літати.

Ви що, справді ніколи не бачили ні пегаса, ні єдинорога?

- Ти якось згадувала, що відчуваєш емоції, - прошепотіла Дерінг, поки вони йшли. - Мені здається, вони не мають поганих намірів. Ти відчуваєш інакше?

- Щось не так, - так само тихо відповіла Макс і похитала головою.- Я взагалі їх не відчуваю. Якби я була сліпа й глуха, я б навіть не подумала, що вони тут. Це моторошно.

- Гм. Цікаво.

Макс насупилася.

Дерінг тихо хихикнула.

- Без образ. Потім обговоримо.

За хвилин десять ходьби з’явилися перші групи дерев’яних хатин серед прогалин у хащах. Ґрунт став рівнішим, без коріння, а всюди стирчали шматки давньої кладки, осілі у землю. Далі хати траплялися частіше, серед них — залишки мурів, колон і навіть арок. Майже весь камінь мав такий самий чорний полиск, як і руна в торбі Дерінг.

А вона тим часом усе сильніше впліталася в її думки крижаними кігтями й шепотом. Макс здригнулася від відчуття, що варто лише піддатися — і вона вхопить Дерінг та втече.

Тримайся. Це ж просто дурний камінь. Він не може тобі зашкодити…

Окрім їхнього екскорту й кількох хатин із димарями, село спало.

Один із жеребців відділився й чкурнув уперед галопом — мабуть, попередити старших. Коли вони наздогнали його, то опинилися на своєрідній площі з кам’яною платформою, піднятою над землею на кілька дюймів і завширшки метрів із дванадцять. На відміну від бруківки довкола, вона виглядала міцною попри тріщини й коріння.

Посередині стояли троє: знайомий жеребець щось шепотів на вухо сивому, зморшкуватому земному жеребцю з довгою бородою та рідким чубом. Той носив простий головний убір із очерету й дрібних кісток, а його розпис був куди складніший, ніж у молодших. Біля нього стояла стара діамантова собака, зігнута віком, із лише кількома смугами татуювань на лапі.

Ескорт зупинився на відстані, але мінотавр підштовхнув Макс і Дерінг уперед, аж поки вони не ступили на край платформи. Старий жеребець привітав їх лагідною усмішкою й кількома словами на своїй мові.

- Вождь Тілґа вітає вас у нашому селі, - промовила поруч стара вовчиця з виразним акцентом. - Я Кара́т, і говоритиму з вами по-еквестрійськи від його імені.

- Для нас це честь, - схилила голову Дерінг.

- Ви ж із Еквестрії, так? - запитала Макс.

Від Кара́т бризнуло хвилею кислої підозри й роздратування, коли вона звузила очі й загарчала:

- Так. Але зараз ми тут, щоб обговорити вашу присутність, а не моє минуле. Вождь Тілґа почне.

На знак Карат Тілґа всміхнувся й заговорив, роблячи паузи, щоб вона могла перекласти.

- Ми бачили багатьох чужинців, подібних до вас, що перетинали наші землі й прямували в гори, швидких, немов вітер. Інші вожді кажуть, що чимало з них — жорстокі, грубі й байдужі до живого зеленого світу. Вони не слухають нікого, крім себе, й були помічені за крадіжкою врожаю та знарядь. Ви ж принаймні виявили певну обережність, коли йшли нашими землями, тож наразі вам даровано безпечний прохід.

Брови Тілґи зійшлися, а погляд став суворим.

- Відповідайте чесно. Ви шукаєте скарби в горах і далі? Багато хто вже приходив і повертався ні з чим. Деяких більше ніхто не бачив, бо за нашими межами в темряві ховаються чудовиська.

Макс обмінялася поглядом із Дарінґ.

- Ті поні, яких ви бачили, найімовірніше саме ті, за ким ми йдемо, - відповіла Дарінґ. Вона почекала, доки Карат перекладе, й, коли вождь залишився непорушним, продовжила: - Ми не певні, чи кажуть вони правду, але відомо, що ці поні завжди приносять неприємності вдома. Тож у будь-якому випадку ми збираємось зупинити їх, аби вони не досягли своєї мети. Якщо ж їм пощастить, вони можуть становити небезпеку і для вас, і для інших сіл.

Поки вождь задумливо смикав бороду, слухаючи переклад Карата, Макс нишком шкребла копитом чорне каміння платформи під ногами. На поверхні виднілися прямі борозни й вигнуті лінії, що швидше нагадували навмисний візерунок, ніж випадкові пошкодження з часом. Лишалося тільки трохи відчистити бруд, аби побачити чіткіше…

- Веліант!

- А? - Макс відірвала погляд від землі й зустріла сердитий погляд Дарінг.

- Гей, не відключайся.

Ой.

Вона вже пропустила відповідь вождя.

Та це була не її вина. Між чужою мовою джунглів і шепотом у голові зосередитися на розмові ставало дедалі важче, коли прямо під ногами крилася загадка. Щось величезне, давнє й, можливо, трохи моторошне. Вона відчувала, що воно приховує велику обіцянку…

- Я розумію. У вас немає причин довіряти нам, і я не можу довести, що ми говоримо правду, - сказала Дерінг. - Але яка шкода дозволити нам іти за ними? Як ви самі сказали: у кращому разі ми повернемось ні з чим, у гіршому — більше ніхто не почує про нас. У будь-якому разі ми зникнемо з ваших грив.

Вождь Тілґа сумно всміхнувся й похитав головою.

- Усе життя є цінним, навіть якщо воно мимоволі йде до своєї загибелі. Я радше відправлю вас додому розлючених і розчарованих, ніж дозволю принести горе вашій родині. Повертайтеся. У горах немає нічого, за що варто померти, - переклала Карат. А тоді пирхнула й загарчала: Він має рацію. Будьте розумні, розверніться. Хай ті поні марнують свій час. За життя вождя Тілґи вже п’ять експедицій віддали все й нічого не знайшли. Він робить вам послугу.

Дерінг шумно видихнула, й Макс відчула в ній нотку роздратування. Вона зробила крок уперед і трохи підвищила голос, та Макс не почула слів. Одне з її копит якраз натрапило на візерунок із борознами, що сходилися від центрального заглиблення, підозріло схожого на відбиток лапи діамантового пса. Або маленького дракона.

Вона зробила кілька кроків до місця, де стояла Дерінг, і раптом поклала копито просто в заглиблення, де мала б бути долоня.

У ту ж мить, як вона торкнулася холодної поверхні, голоси знову піднялися в знайомий крешендо — і світ зник.

Макс відчула, як піднімається, піднімається, піднімається. Вище за дерева й пагорби. Можливо, аж до хмар. У її думках розгорнулася карта, немов недбалі штрихи картографа, що тяглися милями навколо. Різні відтінки чорного й сірого окреслювали географію. Тонкі зеленкуваті лінії, немов жили, простягалися по землі, з’єднуючи кластери світла одне з одним. Найбільший із них, немов багаття, палав у горах, тоді як решта скидалася на світлячків.

Та насолодитися видовищем вона не встигла.

Колючий холод у потилиці змусив відвести погляд, і вона завмерла: навколо у темряві простягалися тисячі тіньових постатей, без кінця-краю. Хоча розгледіти риси не вдавалося, вони нагадували Майстра, якого вона зустрічала при дотику до рунного каменя. Але ці не говорили й не мали його могутньої присутності. Вони скидалися радше на портрети в старих замках, надто живі, щоб було зручно, — їхні очі стежили за тобою завжди. Темна рада, що дивилася й судила.

Макс прижала вуха, відчуваючи, як їхні невидимі очі розглядають кожну волосинку, кожен міліметр шкіри, кожну краплю її невідповідності. Вона припустилася помилки, з’явившись перед ними ще у подобі Веліанта Доуна, простого поні.

Це не я.

Макс у відчаї вгризлася у свою передню ногу. Маска розліталася клаптями, немов мокрий чорнильний папір, що розчинявся в дим, відкриваючи знайому хітинову оболонку. Вона працювала скажено, немов скажений звір, що рве власну шкіру. Зрештою, останній огидний клапоть сповз, і вона постала горда, справжня мінявка.

Але вже за кілька секунд її кінцівки підкосилися від ваги їхніх поглядів. Їхня зневага смакувала гнилизною й смолою. Вона не належала цьому. І все ж не могла втекти чи сховатися.

Це не я.

Тремтячи, Макс знову підняла ногу й оскалилася.

Стоп, щось тут не так…

І все ж розривати власний панцир здавалося таким правильним. Її хітин тріснув, загорівся вогнем на зламаних краях і розсипався на попіл та зелені жарини, що пливли за вітром. А під ними вона побачила…

- Гей, Макс, отямся!

Макс почула різкий ляскіт і відчула, як світ похитнувся. Вона мало не впала, але втрималася.

- Що? - пробурмотіла вона, потираючи пекучу щоку.

З кожним кліпанням поверталося дедалі більше реальності. Спершу — платформа під копитами. Борозни й візерунки світилися тим самим зеленим сяйвом, що й рунний камінь у сідельній сумці Дерінг, охоплюючи всю поверхню й утворюючи візерунок, підозріло схожий на карту, яку вона щойно бачила в мареві.

Це карта…

Далі вона помітила, що на сяючій платформі лишилися тільки вона й Дерінг. А довкола стояли місцеві з факелами, наставленими на неї, немов від дикого звіра. Усі, крім вождя, витягли якусь зброю чи знаряддя, перешіптуючись. Мінотаври й пси дивилися з насторогою, а поні — з розширеними очима й прижатими вухами. Лише Тілґа залишався спокійним, спостерігаючи мовчки.

Дерінг ходила колом, немов риба в сітці, з нервовою усмішкою, тримаючи крила розправленими, аби їх стримати. Зустрічаючись із поглядами, вона благально казала:

- Просто — просто спокійно, гаразд? Він мій супутник і не бажає вам зла. І я певна, що для цього світлового шоу є логічне пояснення.

Що за маячня? Чому всі витріщаються на мене?

Макс застогнала. Тупий біль пульсував за очима, і мозок здавався на кілька розмірів більшим за череп. Крила сіпалися й дзижчали, поки вона мружила очі та масувала чоло, але це мало допомагало. Потім вона розплющила очі — й серце завмерло, коли вона побачила діру у своїй передній нозі наскрізь. Зуби здавалися гострішими, і, кинувши швидкий погляд униз, вона побачила, що решта тіла теж повернулася до хітинової форми.

- Т’чак, - пробурмотіла вона своїм хрипким голосом.

Дехто з мешканців джунглів разом відступив назад, а хтось позаду Макс різко вилаявся, й одразу за цим пролунав свист повітря.

Швидка, як блискавка, Дерінг Ду кинулася до неї саме в ту мить, коли Макс обернулася — і зойкнула, побачивши, як сокира летить їй просто в шию. Перед тим як блискуче лезо торкнулося її, Дерінг потужним ударом відбила його, й воно відскочило в кущі.

- Добре, давайте так більше не робити, - Дерінг стала перед Макс, розкинувши крила, й зиркнула на самця-діамантового пса, що кинув сокиру. Той виглядав дещо здивованим, а коли його хвіст опустився, і він пробурмотів щось вибачливим тоном, вона продовжила: - Ага, ага, всі ми на нервах. Ніхто не постраждав, то, може, спробуємо поспілкуватися без насильства? Тілґо? Карате? Допоможете?

Вождь Тілґа гримнув кілька різких слів на селянина, й ті принаймні прийняли менш загрозливі пози. Хоча знаряддя чи зброю ніхто не прибрав. Після кількох слів із тим псом, що намагався розтяти Макс, він звернувся до них безпосередньо.

Поки він говорив їхньою мовою, Дерінг нахилилася до Макс і прошепотіла:

- Будь готова злетіти.

З таким головним болем Макс не мала сили відповідати словами, тож просто коротко кивнула.

Незабаром Тілґа закінчив, і Карат виступила вперед із перекладом:

- Каал шкодує через свій переляк; він більше не нападе, якщо йому не накажуть. Не знаю, чи ви чудовиська, чи духи, але якщо ви сказали правду і не цікавитесь нашими землями, тоді йдіть негайно. Чи в гори, чи назад на північ — мені байдуже. Тримайтеся подалі від мого народу й наших домівок, і вам не завдадуть шкоди. Ви зрозуміли?

- Чітко й ясно, вождю. Ми зараз же підемо, - Дерінг вклонилася, а потім підштовхнула Макс і багатозначно на неї глянула.

Ага, точно.

Уклонятися тільки посилило розколюючий біль у голові, але Макс зціпила зуби й пробурмотіла:

- Так, ми йдемо.

- Тоді йдіть швидко.

Дерінг присіла й потужним помахом крил злетіла у повітря. На щастя, за останні дні достатньо зіпсованих пір’їн змінилися на здорові, щоб витримати тривалий політ. Макс піднялася слідом, але значно повільніше — її прозорі крила важко тримали ритм. Щойно її копита відірвалися від поверхні платформи, сяючі візерунки швидко згасли, і камінь знову став чорним та інертним.

Вона знайшла Дерінг на висоті приблизно сотні хвостів над платформою й відмахнулася, коли та почала хвилюватися через її хиткий політ. Кинувши останній погляд на вражених, чи наляканих тубільців внизу, вони разом взяли курс на гори з такою швидкістю, яку могла витримати Макс.

Чим далі вони відлітали від села, тим менше пульсував біль у голові, і з кожною хвилиною її координація ставала кращою. На щастя, в небі було чимало хмар, що приховували їх від землі, а легкий попутний вітер допомагав тримати курс.

Коли вони віддалилися приблизно на милю від тієї клятої платформи, Макс видихнула величезне зітхання:

- Хайсі́д, здається, мені треба випити.

- І не кажи. Вони ж з глузду з’їхали, коли ти як бахнула зеленим вогнем, - Дерінг витерла уявний піт із чола й похитала головою. - Мало серцевий напад не схопила, ще й довелося стримувати їх, щоб не збожеволіли, поки ти не отямилася. Добре хоч, вони не знали, хто такі мінявці, інакше все могло закінчитися набагато гірше. До речі, вибач, що дала тобі ляпаса.

- Та ні, ти мені радше допомогла, - хмикнула Макс і натягнула слабку посмішку. - Колись віддячу.

Дерінг витягла флягу з сідельної сумки й кинула її Макс із посмішкою:

- Тримай. Це не той напій, про який ти мрієш, але краще, ніж нічого.

Макс осушила чверть свіжої води й віддала назад.

- Дякую.

Дерінг теж зробила ковток і, заховавши флягу, сказала:

- Що це було? Та штука там, це ж була карта, правда?

Макс кліпнула й нахилила голову.

- Ти знала?

- Освічене припущення. Я бачила візерунки, але, погодься, момент був не найкращий, щоб озвучувати свої здогадки.

- Ну так.

Макс замовкла на хвилину, насолоджуючись прохолодним подихом вітру. Вона скучила за такими мандрівками. Більша частина неба залишалася темно-індиговою, але східний обрій позаду вже світлішав блакиттю. Сонце ось-ось мало зійти, і, мабуть, доведеться летіти під пологом джунглів, якщо хмари розвіються. Вони були надто близько до мети, щоб дозволити собі довгий перепочинок; Галлеон міг вже знайти місто.

Коли вони пролітали над рікою далеко внизу, в уяві Макс виникли лінії, що перетинали її в двох місцях приблизно за три милі одне від одного, а тоді розходилися під різними кутами. Одна вела до наземних споруд із незрозумілими назвами й функціями, інша — до глибокої, підземної… гробниці, можливо.

І все це вона бачила — ні, знала, попри густий полог і вранішній туман, що ховав землю. Макс підняла очі на гори й згадала мережу шляхів лабіринту, яка…

Ай!

Вона зціпила зуби й зашипіла, коли колючий черв’як болю заворушився в її мозку.

- Все гаразд? - гукнула Дерінг. - Що за лажа зробила з тобою та штука?

Тіні.

Спостерігають. Судять.

Це не я…

Вона струснула головою й відштовхнула ці думки.

Я — чейнджлінг. Вони не страждають від кризи ідентичності. Це ж безглуздо.

Тіньові постаті з їхніми химерними іграми розуму були неважливі. Але, о так, якби ж то можна було повернутися назад у часі й зустріти тих, хто збудував ті руїни, щоб засунути їм хвости…

- Е-е, Макс?

Вона кліпнула й відчула смак Дерінгового занепокоєння, вочевидь через те, що сама дивилася на краєвид порожнім поглядом. Скривившись, Макс обережно торкнулася скроні копитом і сказала:

- Вибач. Ти мала рацію: то була мапа, і ця штука просто впхала в мою голову цілу бібліотеку топографічної інформації. Болить як чорт, але вже легше.

- Ого, жорстко, - співчутливо скривилася Дерінг. - І водночас круто. Хто б не зробив те місце, він точно бавився магією рівня апокаліпсису; певно, саме тому їхня цивілізація й розвалилася. І… зачекай-но; якщо все це в тебе в голові, то ти хочеш сказати, що знаєш, куди нам йти?

Макс витягла слабку, але ікласту усмішку.

- Якось так. Галлеон має рацію. Під горами є величезне місто. Зараз мені надто боляче заглиблюватися в деталі, але певна, що його клята мапа показала хоча б один вхід. Саме туди ми й прямуємо.

- Виходить, тепер ти ведеш, - Дерінг виконала уклін у повітрі й зробила широким жестом копита, наче швейцар на вході. Потім пирхнула й додала: - Чорт, ця пригода вже виглядає перекошеною: ти робиш більше за мене. Якщо так піде далі, я стану другорядним персонажем у власній книзі.

Звучало не надто погано… доки до Макс не дійшли наслідки. Вона здригнулася.

- Змусиш АК Ерлінг це вирізати. Твої фанати мене розірвуть.

- Та ну. - Дерінг окинула її поглядом від рога до хвоста й схвально всміхнулася. - Мені подобається твій новий вигляд. Він просто кричить про крутість. Ти як ідеальне поєднання поні, інопланетного жука, похмурості, брутальності та практичності. Повір, щойно ти потрапиш у попкультуру — фанати проковтнуть тебе миттю.

Щелепа Макс повисла. Вона не знала, чи то їй червоніти, чи то знову здригатися.

М-мало б бути навпаки…

- До речі, те слово, яке ти сказала в селі. Це була мова мінявців?

Макс витріщилася на неї, а потім згадала.

- А, ти про т’чаак? Так, це… це просто лайка в мові веспід.

- Веспід, га? Цікаво. І що ж воно означає?

- Не для підліткового рейтингу, - сухо відказала Макс. Нахилившись убік, вона прошепотіла їй на вухо.

Очі Дерінг на мить розширилися, потім вона вибухнула сміхом.

- О, гарненьке слівце. Ха! Маю запам’ятати. Ти б могла навчити мене ще чогось?

- Лайок?

- Це було б чудово, але я мала на увазі мову загалом, - Дерінг закотила очі. - Звісно, вивчати лайки — це весело, але ж я не суцільна вульгарність.

- Могла б і обдурити, - всміхнулася Макс і різко пірнула вбік, ухиляючись від її жартівливого помаху. - Ну, у поні бракує органів, щоб видавати потрібні клацання та вібрації, але я можу навчити тебе спрощеного варіанту, який ми використовуємо в понячій формі. Після цього всього.

Дерінг простягнула копито.

- Домовились.

Вони вдарилися копитами, і тоді Макс перетворилася назад на пегаску Валліант Доун. Пір’яні крила мали кращу аеродинаміку для швидкості, плюс невеликий бонус: кілька потужних помахів — і вона вже обігнала Дерінг, вкотившись прямо в її траєкторію, щоб та могла плисти в її повітряному потоці. Так вони економили сили й час, змінюючись місцями час від часу.

Соковита зелень джунглів і туманні гори швидко ввергли їх у приємну тишу. Тут, на півдні, вершини не мали снігу, попри запаморочливу висоту. Єдине, чого бракувало, — це озера й пляжу, і місце було б якраз для відпустки.

Її мозок, щоправда, не насолоджувався тією самою гармонією: реформа вулика, непомітні емоції джунглів, руїни, що впливають на розум, і привиди, які їх населяли, — усе це вимагало уваги.

Ні, ні. Без розмов, без думок. Просто лети.

Макс уявила, як неприємні думки стікають із неї, наче вода з панцира. Усе те почекає, доки її мозок перестане почуватися так, ніби хтось колупався там гострою палицею. А зараз їй хотілося тільки насолодитися тим, що вона ще не повністю зганьбилася перед своєю героїнею, і що вони нарешті добралися до мети після безглуздо довгої подорожі. Якщо так піде й далі, ця пригода цілком могла стати гідною книжки.

Чим ближче були гори й забуте місто в них, тим ширшою ставала її хижа усмішка.

Третя дія, ми йдемо.