Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Блискавка зигзагом пробігла по стелі чорних, наповнених дощу хмар. Рідкісні проміжки дозволяли ледь-ледь виглядати темно-бірюзовому небу, але цього вистачало гострим очам Макс, щоб бачити все необхідне.

Як виснажені кігті, що тягнуться до здобичі, зубчасті шпилі вулика здіймалися в небо й кидали довгі, майже непомітні тіні на величезну безплідну землю між її копитами та головним входом у печеру. Декілька шпилів обвалилися, і вона бачила розкриті кратери на похилих стінах вулика, що натякали на роботу облогових знарядь або катастрофічної магії.

Окремі краплі дощу падали на її хітин, коли вона дзижчала крилами і мчала через Бедлендс. Холодне повітря було насичене запахами землі та відчайдушним стогоном голодних істот у глибоких норах.

Дім… милий дім…

Приблизно на середині шляху вона помітила крихітні фігурки, що висипались з вулика, мов мурахи, і поступово збиралися біля підніжжя схилів, формуючи оборонне півколо. Але щось у них виглядало дивно, і чим ближче Макс підлітала, тим більше вона переконувалася, що її "пестощі" з поні їм зовсім не допомогли. Яскраве комбінація кольорів сама по собі могла б викликати інсульт у королеви Кризаліс.

Макс спустилася на землю приблизно за сотню кроків від них і невимушено промчала решту відстані, насолоджуючись стривоженими поглядами оточуючих. Загалом близько тисячі її братів і сестер вишикувалися, щоб захистити вулик. Двоє чейнджлінгів з гідною поставою, із помітно товстішим хітином, райдужними крилами та вигнутими вторинними рогами вийшли з натовпу, щоб зустріти її.

Вони виглядали явно незадоволеними, якщо судити по насуплених бровах та напружених позах, і менш значні чейнджлінги могли б бути залякані їхнім зростом. Але Макс не дозволила цьому зіпсувати свій настрій у таку знаменну мить. Нарешті настав час трохи відплатити за принизливе вигнання, бажано почавши з їхньої повної капітуляції.

- Хто ти? - запитав коротший, коли вона наблизилася.

Макс підійшла ближче, зупинившись лише тоді, коли він підняв копито і загрозливо задзижчав крилами.

Не злякавшись, вона просто посміхнулася:

- Я? Я всього лише маленький жучок, що повернувся забрати свою спадщину — можливо, із незначною помстою, якщо мені захочеться.

- Я тебе не впізнаю, - сказав вищий. Потім насупився, оцінивши її від копита до рогів. - І я був би дуже вдячний, якби ти не загрожувала нам так. Я — принц Торакс, син королеви Кризаліс.

Макс повернула його критичний погляд, затримавшись на його блискучих крилах, потім підняла брову й сказала:

- Справді? Ти зовсім не схожий на неї.

Його коротший брат ступив уперед і гарчав:

- Так, вулик під новим керівництвом, і Торакс командує. Ти не виглядаєш важливою, тож краще йди геть, поки я особисто не відштовхнув твою дупу до іншого континенту!

Макс моргнула кілька разів, потім посміхнулася і знала, куди вказати копитом:

- Ти звучиш як вона. Ви тут зовсім розслабили стандарти, Фарінкс.

- Чекай, Максіла? Це ти? - очі Торакса розширилися, він ще раз окинув її поглядом. - Що з тобою сталося? Що ти тут робиш?

- О, знаєш… я випадково потрапила у подорож самопізнання. Билася з монстрами, перетворилася на монстра і вибухнула на десяток шматків… І, як я казала, я тут, щоб забрати своє народжене право. - Вона розпушила крила і командно жестикулювала копитом на рій чейнджлінгів, що стояли стривожено за її братами. - Встаньте на коліна. Ваша справжня королева повернулася.

- Такого не буде, - язвив Фарінкс.

Він спалахнув зеленим полум’ям, його тіло розширилося, поки важкі пластини з’являлися на звичайному хітині, а додаткові ноги виросли з торсу, і він став вищим за всіх. Його зубчасті кігті врізалися в землю, коли він підняв голову і видав тріскучий рик, а потім рвонув прямо на неї з піднятими шпорами для руйнівних ударів.

Макс просто підняла копито.

І вулик одночасно затамував подих.

За найменшого тремтіння Фарінкс був повністю заморожений у стрибку, його шпори були всього за пару довжин хвоста від її морди. Її телепатичний контроль був настільки досконалим, що він ледве міг смикнутися, і сторонній спостерігач міг би прийняти його за статую, хоча й без постаменту.

Вона проникла в його розум, легко прорізаючи його жалюгідний захист, доки не підключилася до його нервової системи та не взяла контроль. Одним імпульсом вона зупинила його магію трансформації і повернула його до звичайної форми, все ще замороженого на місці.

Фарінкс дивився на неї, напружуючи спину в невидимих обіймах.

- Це… неможливо…

Макс усміхнулася.

- Дорогенький, ти навіть не уявляєш, що можливо.

З цим вона одним імпульсом відкинула його через натовп. Він пролетів дугою, дзижчав крилами й махав ногами, намагаючись виправити траєкторію, поки не вдарився об схил вулика, піднявши фонтан землі та каміння над усіма нижче.

Торакс сичав і відступив на кілька кроків, потім кинули стривожений погляд через плече:.

- Хлопці, трохи допомоги?

Ніхто не ворухнувся.

Через кілька секунд Фарінкс вибрався з маленького кратера, кашляючи і плюючись. Побачивши Макс, він стиснув зуби і стрибнув у повітря з ревом.

- Рій! Захищайте вулик!

Нарешті вони рушили в атаку. Повітря наповнилося дзижчанням сотень пар крил, земля здригалася від ударів сотень копит. Вони розбіглися навколо неї, мов хвиля навколо каменя, а потім зійшлися на неї, мов розгуляна хвиля.

Макс зітхнула. Добре, трохи фізичних вправ мені не завадить.

Вона вдарила копитом об землю, і земля під нею миттєво втиснулася в кратер, збиваючи з ніг нападників і кидаючи землю й каміння в очі літаючим. Вони закричали в хорі риків і писків, на що вона відповіла телепатичною куполоподібною хвилею, як під час невдалої навали на Кантерлот. Навколо неї залишилося поле, вкрите камінням і землею, а за периметром — купа приголомшених, яскраво розфарбованих братів і сестер.

- О, як я чекала цього моменту! - Вона вдихнула свіжого повітря, коли хмари щедро злили дощ. - Хтось ще хоче спробувати?

Варто віддати їм належне: щонайменше третина її братів і сестер гарчала у відповідь і ринулася на неї.

Блискавка розрізала чорне небо, а Макс увірвалася в бій з грацією лебедя і невблаганною лютою силою медоїда. Вона ухилялася, змінювала форму, щоб захоплювати та перекидати супротивників, використовувала власну масу та їхню інерцію для слінгшотів і кидків. Кожну секунду вона застосовувала уроки, отримані, спостерігаючи за боями Дерінг Ду.

Хвилини минали, і коли Макс наїлася, висміюючи їхні стратегії рою, вона дозволила їм наносити удари безпосередньо. Їхні удари мали такий самий ефект, як жуки, що б’ються об скло, а вона витримувала все з презирливою усмішкою.

- Це все? Я можу це робити весь час…га!

Фарінкс і Торакс прорвали рій і одночасно вдарили її у щоку. Це було недостатньо, щоб знесилити її, але достатньо, щоб її копита врізалися в землю для стійкості, а Макс ковзала, розсіюючи кінетичну енергію.

- Всі, використовуйте магію! Зосередьте вогонь на мою команду! - закричав Фарінкс.

Сотні рогів спалахнули зеленим світлом, об’єднуючись у величезний промінь енергії. Без часу на власний бар’єр, вона мусила триматися.

Вона стійко витримала удар, її мозок миттєво прорахував усі дії: зміцнила хітин, модифікувала нерви для поглинання магії, оцінювала розплавлену навколо землю та перетворила шлак на діаманти, перенаправивши більшість руйнівної енергії.

Зрештою, рій виснажився, і монструозний промінь згас.

Макс стояла на диску діамантів всередині каньйону розплавленого шлаку. Пар і дим піднімалися від розігрітого хітину, а вона підняла погляд на рій. Лінія похилилася, тіла тремтіли від надмірного використання енергії любові. Вона бачила страх у їхніх очах.

Коли тепло трохи стихло і дощ повернувся, вона посміхнулася зубами і пошепки сказала.

- Моя черга.

Її брати й сестри завили і порушили формацію, коли вона кинулася прямо в них. Десятки щупалець виросли з її спини, щоб захоплювати й висмоктувати останні краплі любові, а потім кидати їх, мов порожні коробки соку. Торакс і Фарінкс втекли, але вона легко наздогнала їх, стрибала через інших, поки не притиснула до землі своїми щупальцями.

Вона реготала, стоячи над безсилими братами.

- Готові зректися трону?

Торакс кинув Фарінксу відчайдушний погляд.

- Ти знаєш, що ми повинні зробити!

- Я?

- Так. У нас немає вибору!

Макс нахилила голову і насупилася.

- Про що ви, личинки, говорите?

Торакс глянув на неї з викликом, надув груди.

- Сила дружби!

- Що?

Його грудну клітку осяяло рожево-фіолетове світло, яке збільшувалося, поки не перетворилося на промінь теплого світла з ароматом веселки та цукрових присипок. Фарінкс неохоче схопив копито Торакса і одразу почав відчувати подібні ефекти.

Вона шипіла й відступала, коли дедалі більше її братів і сестер приєднувалися, але швидко зрозуміла, що вони оточили її, перекривши всі шляхи відступу. Коли вона розправила крила й підстрибнула, її відштовхнуло від маси блискучих, величезних хмар і веселок над головою, і вона впала назад на землю, яка стелилася килимом із ромашок, тюльпанів та інших надто сентиментальних квітів.

Теплі, бульбашкові відчуття почали поширюватися по щупальцях, перетворюючи блискучу чорну шкіру на огидно рожевий пух. Занадто пізно вона спробувала змінити форму, щоб позбутися їх, але тепло вже проникло в її груди і повзло до мозку.

- Ні! - закричала вона, витираючи розбризкані яскраво-зелені, фіолетові, золоті та рожеві плями на хітині. - Що за кінські яблука це?

- Магія дружби! - заспівав рій з усмішками та серцями в очах. - Приєднуйся, сестро!

Посмішка потягнула куточки її рота.

- Ааа! Ні! - закричала вона.

- Одна із нас! Одна із нас! Одна із нас! - вигукували вони, підступаючи все ближче й ближче.

Вона спробувала прорватися крізь них, але натовп тіл тиснувся навколо, обіймаючи та притискаючи її так, що вона ледь могла рухатися. Порожнеча всередині неї вирувала, поки цукрово-тепле тепло проникало в її груди, немов коріння дерев, поки нарешті не прорвалося й не заповнило величезну пустоту, потопивши її в іскорках та солодкій вати. Макс відчула, як усмішка повзла на її морду, наповнюючи серце такою радістю, що вона ледь не лопнула і навіть не заперечувала б. Її дірки наповнилися, а всі гострі краї на крилах і хвості стали округлими.

Нарешті вони відпустили її, і Торакс підійшов, щоб потерти її щоку.

- Як ти себе почуваєш? - запитав він.

Макс поглянула вниз на свій блискучий хітин, потім усміхнулася і почала скакати навколо, як кобилка, хіхікаючи, поки веселки спадали з хмар вгорі.

- Я відчуваю себе магічною! Я така щаслиииива…

---------------------------------------------------------------------------------------

- Ааауугх!

Макс задихнулася, коли її очі зустріла чиста темрява.

Хвилину, чи дві вона могла лише порожньо дивитися в простір, поки образи її братів і сестер у райдужних кольорах, покритих серцями, іскорками та солодкою ватою, миготіли в її свідомості знову й знову… На щастя, ці образи швидко відсунулися на задній план, коли її очі звикли до темряви, а серце нарешті перестало намагатися вирватися з грудей.

Вона позіхнула і потяглася, стогнучи, поки розминала свої кінцівки та будь-яке неспокійне напруження після кошмару. Потім тривожний дзвін пролунав у голові, коли її витягнуті кінцівки рвонули назад у звичне положення, майже як гумові стрічки.

- Що за… - пробурмотіла вона.

Коли вона моргнула, щоб очистити очі, вона озирнулася і побачила знайомі розміри свого захованого підвалу, з усіма улюбленими плакатами і полицями з книгами вздовж стін.

Менш знайомим було те, що вона зовсім не була в своєму ліжку.

Товсті нитки смолистої гуми тягнулися по стелі, немов грибний слиз, обвиваючи верхні частини її кінцівок і підтримуючи живіт. Вони були теплими і зручними, а їхня еластичність дозволяла кінцівкам помірну свободу рухів, хоча вона висіла на відстані приблизно п’яти довжин хвоста від підлоги й не могла доторкнутися копитами до чогось.

Макс насупилася, помітивши на підлозі кластери блискучих об’єктів, схожих на футбольні м’ячі.

Чекай… це ж…

Холод пройшов по її хребту, коли вона відчула, як щось шевелиться в животі. Це було не схоже на звичайне випорожнення, відчуття було тривожно великим і роздутим, і воно простягалося далеко за кінець хвоста, що робило будь-яку безпечну ситуацію неможливою. Коли вона мимоволі різко поворухнула хвостом, він вдарився об щось велике, вологе й м’яке, і що гірше, вона відчула цей удар так, ніби отримала його сама.

Макс ковтнула й нахилилася вперед, щоб краще роздивитися свій низ.

О. О, чорт забирай…

Живіт виглядав у звичних пропорціях, і вона бачила, як задні ноги та хвіст вільно звисали. Нормальність закінчувалася тут.

Два сегменти її хітинового панциря розійшлися праворуч від середини тулуба, дозволяючи вирости чомусь величезному й роздутому, схожому на гусеницю.

Воно висіло зі стелі, підвішене на тих самих смолистих нитках і павутині, що підтримували її. Вона не могла чітко побачити всю довжину, але воно виглядало щонайменше п’яти метрів завдовжки та достатньо широке, щоб умістити пляжний м’яч. Колір шкіри варіювався від молочно-нефритового до скляно-жовто-зеленого, а сині жилки розгалужувалися поверхнею, пульсуючи майже в такт її серцю. Коли вона відчула ще одне «випорожнення», воно збіглося зі здуттям і кільцевим скороченням по всій довжині маси. Потім раптове полегшення, коли щось велике і кругле вислизнуло з слизької трубки на кінці і прилипло до підлоги.

Макс скиглила.

Розсадна сумка.

Вона виростила розсадну сумку.

Лише кілька її братів і сестер пам’ятали останній раз, коли королева Кризаліс створювала таку сумку, і то лише в часи достатку, коли їхніх запасів їжі та любові вистачало значно більше, ніж здатність королеви відкладати яйця. Вирощування розсадної сумки різко збільшувало швидкість розмноження вулика за рахунок мобільності королеви, але зазвичай варто було використати ці сприятливі часи. Макс сама ніколи не бачила живу сумку — лише засохлі залишки викинутих сумок у покинутих секціях вулика.

Макс глянула на сферичні кластери на підлозі й скривилася.

Яйця.

Її яйця.

Вона була матір’ю.

Макс напружила мозок, намагаючись згадати будь-які відомості, які пояснювали б ситуацію. Відкладання яєць потребує запліднення, а така кількість — ще й щедрого запасу любові, але вона не пригадувала, щоб збирала стільки, щоб їх підтримувати, не кажучи вже про запліднення самцем.

- Ні-ні-ні, цього не може бути. Не зараз. Я не готова! - закричала вона.

Люк скрипнув і залив підвал жовтим світлом згори, і тоді сонний Спекл підсунув голову й пробурмотів:

- Мила, ти щось сказала? Все гаразд?

Макс моргнула.

- Що?

- Знову зголодніла? Я знаю, ти постійно чогось хочеш із тих пір, як почала відкладати.

Макс хотіла закричати на нього, вимагати відповіді, але з її рота вирвався лише задушений писк, коли яйця під нею почали хитатися й пульсувати. Потім одне за одним їхні гумові шкаралупи розкрилися з вологим булькотінням і обережно відгнулися, мов огидні бананові шкірки.

Опуклі, рогаті голівки вирвалися з яєць, блискучі від липких ниток слизу та мембран. Вони пищали та тріщали, повзаючи своїми маленькими спурованими передніми ногами. Очі були закриті, але Макс відчула, що вони знають, чого шукають, судячи з того, як постійно рухали головами, нюхаючи повітря і працюючи пустими щелепами.

Ці личинки були значно більші, ніж ті, що вона пам’ятала з інкубатора вулика.

Спекл спустився сходами й підібрав одну з личинок на краю гнізда, тримаючи її, як лоша. Коли він вирівнявся, вона підняла передні ноги в напрямку Макс, пурхала і пищала, відчуваючи тільки повітря. Він ніжно потер її, потім гордо подивився на Макс:

- Дивись, він хоче свою матір!

Ось у чому проблема…

Макс відчула порожнечу в шлунку, коли майже всі личинки на підлозі повернули голови в її бік і завили в унісон, показуючи ряди крихітних, гострих зубів. Щось гризло її зсередини, відбираючи резерви енергії, і вона розкрила пащу, коли побачила, як хвилясті нитки зеленого світла витікають з її грудей і вливаються в їхні роззявлені пащі.

Вона метушливо дзижчала крилами і намагалася вирватися з смоли, що тримала її на місці, але вона була настільки ж стійка, як і зручна, і Макс лише трохи хиталася та підстрибувала, поки вони продовжували висмоктувати її енергію. Надто швидко її рухи стали млявими, і вона відчула, наче до кожного сантиметра її тіла прикріпили свинцеві гирі.

Тим часом Спекл скакав навколо і співав:

- Сьогодні буде ідеальний день…

Макс шипіла й верещала.

- Гей, може менше співати і більше допомогти своїй королеві контролювати личинок, ти лінивий…

---------------------------------------------------------------------------------------

- Ааауугх!

Макс різко підскочила в ліжку, захекано вдихаючи повітря.

Сотні зубів і шпор блищали в темряві, то зникаючи, то з’являючись на межі між сновидінням і тінями її підвалу. Її власне серце лише посилювало ефект, стукаючи в ребра, мов личинка, яка намагається вирватися з яйця.

Вона схопила ковдру і відкинула її подалі, побоюючись того, що могла б знайти поруч із собою на матраці.

Яєць немає, личинок немає.

Лише вона, звичайна мінявка під ковдрою.

Вона підійшла ближче до живота й насупилася, обстежуючи його передніми копитами. Чи не набрала вона трохи ваги? Чи то ненормальну випуклість під хітином? Жодне поколупування не дало відповіді, тому вона неохоче відсунула це в глибину свідомості, залишивши для подальшого панікування.

Проте уважне обстеження дало хоча б підтвердження темного забарвлення хітину. Довге зітхання — і вона знову занурилася в подушку. Райдужного «малюка» теж не було, хоча вона й просунула язик крізь пару отворів у ногах для додаткової впевненості.

Фух…

Макс лежала рівно в ліжку і дивилася на дерев’яні балки стелі підвалу, чекаючи, поки хвилини змиють усе, що вона бачила і відчувала, у згасаючу сферу короткочасної пам’яті. Час від часу її погляд переміщався сюди й туди, оглядаючи улюблені плакати на стінах і реквізит Дерінг Ду на полицях, усе освітлене світінням біолюмінесцентних грибів, які вона вирощувала.

Це було справжнє.

Вона ляснула себе, щоб переконатися.

Так, подумала вона, відчуваючи, як щока горить. Тепер усе буде гаразд.

Її ніздрі почали свербіти.

А чи справді?

Вона відчувала легкий біль за очима й у містку морди, і тільки-но помітила, що майже повітря не проходить через ніздрі, коли вона дихає. Коли вона фиркнула, намагаючись прочистити їх, утворилися величезні сопливі бульбашки, що прилипли до морди, як клей. Вони були настільки великі, що майже повністю закривали губи.

Задушеним криком Макс вибігла з ліжка і кинулася сходами на кухню, затримуючи дихання, щоб не втягнути назад слиз у ніс чи рот. Ввімкнувши світло і натрапивши на кухонну мийку, вона видихнула з усіх сил і примружила очі, коли два довгих струменя бульбашкового чорного слизу розбризкалися по металу.

Що за чорт? Що це взагалі таке?

Вона продовжувала дути й фиркати, витісняючи більше слизу. Він був настільки липким, що вона відчувала, як нитки тягнуться вглиб ніздрів, щось навіть лоскотало горло, мов живий черв’як. Задихаючись і сиплячись, вона продовжувала, поки більшість не вийшла і вона знову змогла вільно дихати. Навіть при повністю відкритому крану чорний смоляний слиз відмовлявся змитися, чіпляючись за край мийки.

Макс стиснула зуби.

Давай, зникни!

Чорний слиз злился в масу, схожу на слимака, і з гуркотом поплив вниз по стоку.

Вона моргнула й дивилася кілька секунд, поки хмара пари не затулила зір, і інстинктивно потягнулася розумом, щоб вимкнути гарячу воду.

Не магією, а справжнім телекинезом.

О, так.

Все, що казав Ідракс’іл про її новопридбану силу, одразу повернулося в пам’ять, особливо про те, що розумові клітини деградують без належного харчування розумними мізками. Він забув згадати, що деградація може завершитися тим, що частинки мозку виштовхуються носом у вигляді чорного слизу.

Майже три тижні минули від її пригод із Дерінг Ду, і зазвичай проявлялися лише легкі головні болі та нежить, але ніколи такого…

До цього моменту, очевидно.

Принаймні, здавалося, що це єдиний спосіб, і вона не відчувала хвороби, тож, ймовірно, ніяка інша недуга її не мучила. Ймовірно. І зараз вона не хотіла цим займатися.

Бурмочучи собі під ніс, Макс вимкнула світло і знову лягла в ліжко.

Але мозок відмовився спати, і вона знову підскочила. Він постійно діставала з пам’яті фрагменти пригоди і відтворював їх під закритими повіками, знову й знову, поки вона знову не відчула себе в підземному місті: торкалася його холодних, сухих стін і занурювалася в холодну, металеву рідину біотичного двигуна. Була поранена арбалетом. Кровоточила на пилюці. Спостерігала, як викривлена фігура кісток і блідої шкіри встромляє ікла в її ногу. Проглотила динаміт і вибухнула…

Аргх!

Макс ходила по будинку, мов неспокійна пантера, перебираючи численні спогади, намагаючись скласти їх у послідовну історію.

Слабке, синьо-блакитне світло перед світанком просочувалося крізь вікна, кидаючи нечіткі тіні меблів.

Знайоме відчуття дежавю охопило її, коли вона сумнівалася у правдивості спогадів.

Потім, майже як за годинником, вона натрапила на рунічний камінь на кавовому столику, і легкий дотик копита змусив руну світитися жахливим зеленим світлом.

Так, все було справжнє.

Дерінг Ду, пригода, її оновлення… усе.

Вона помітила невелику різницю у кольорі дощок підлоги, якими замінила пошкоджені вибухівкою Шорт Ф’юза.

Не вперше Макс задумувалася, чи було правильним залишитися. Дерінг Ду, безсумнівно, вже доповіла принцесі Селестії, і хоча вона обіцяла тримати певні деталі — як-от справжнє ім’я та домашню адресу — у секреті з поваги й трохи з емпатії, останні тижні вона нервувала через будь-який гуркіт, який міг сигналізувати про броньовані копита, що йдуть крізь сад, щоб перекрити всі виходи.

Принаймні, вона вжила кілька запобіжних заходів, зокрема викопала нові тунелі у підвалі, занадто вузькі, щоб пройти через них, окрім найменших мишей. Це дозволяло використовувати вдосконалене перевтілення, і оскільки два з п’яти виходили прямо в затоплений підземний розлом, їм довелося б наймати морського поні, щоб гнати її рештою шляху…

Макс зітхнула.

Тримай себе в руках, личинко. Ти з цим впораєшся.

Випивши гарячого чаю, вона повернулася в поні-форму і попрямувала до дверей. Прохолодний вітерець шурхотів листям у лісах довкола її будинку, коли вона йшла по вологій землі та траві до поштової скриньки. Пташки ще не прокинулися, а більшість зірок усе ще світилася в глибокому синьому небі.

У скриньці лежала невелика купка кореспонденції, і, уважно оглянувши околиці очима та розумом — і не знайшовши розумних істот поблизу — Макс схопила все й поспішила назад усередину.

Вона висипала їх на кавовий столик і помітила, що більшість листів — це рахунки, реклама і звичні розсилки для улюблених коміксів та серій книг. Але один конверт виділявся, із сургучною печаткою якоїсь знатної родини чи елітного клубу, яку вона не впізнавала.

Запечатане повідомлення було написане плавними, впевненими штрихами пера, але з неприродною увагою до пропорцій і розділення літер у друкованому стилі. Якщо судити здогадково, здавалось, що відправник свідомо намагався уникнути впізнаваного почерку рота, чи рогу.

---------------------------------------------------------------------------------------

Дорога М.,

Мені шкода.

Батько тримав мої копита зайнятими у сімейному бізнесі з того часу, як я повернулася порожніми копитами з провальної авантюри Г., і він мав рацію. Я сподівалася, що хтось чи щось магічно дасть мені все, чого я хочу в житті, тоді як насправді мав працювати заради цього сама.

Будь ласка, не сприймай це неправильно, але тепер, коли я мав час обдумати все, що сталося, я не впевнений, чи насправді між нами щось було. І навіть якби я хотів спробувати, тепер у мене є обов’язки, які триматимуть мене на виду у суспільстві, а наша спільна знайома казала, що ти прагнеш уникати цього будь-якою ціною. До того ж, Мати завжди казала, що секрети і лише бажання — погана основа для стосунків.

Я все одно радий, що ми зустрілися, навіть якщо спочатку були по різні боки дошки. Якщо ти і Д. могли провести нас через Тартар і назад під переслідуванням Г., то трохи роботи вже не зашкодить.

Якщо ми коли-небудь зустрінемося знову за кращих обставин, я був би радий пізнати тебе ближче, без постійної загрози над головою.

Але зараз, мабуть, доведеться попрощатися.

З повагою,

С.

---------------------------------------------------------------------------------------

Макс сиділа на дивані і потягувалася чаєм, обмірковуючи зміст листа.

Коли їхня літаюча караванна група дісталася найближчого містечка Еквестрії, всі майже розсіялися по своїх справах. Дерінг мала зустрічі і мала передати обладунок на зберігання, а Спекл пішов, обтяжений сумішшю здивування, незручності та туги за домом.

Не те щоб вона сказала б “ні” наявності емоційно залежного жеребця, який мав до неї почуття, але якщо чесно оцінити його добробут, він мало що здобуде, прив’язавшись до неї таким чином. Дерінг, ймовірно, уже сказала йому це, і, чорт забирай, якщо Макс не хотіла втратити до себе добрі почуття щодо того, як вона ставилася до своїх супутників…

Вона фиркнула. Гах, бути хорошим — це справжня морока.

З іншого боку, якщо вона хотіла уникнути гніву принцес, то не зловживати їхніми підданими було розумно. І десь у майбутньому у неї могли з’явитися власні личинки, про яких вона б не хотіла, щоб поні погано дбали…

Бо якщо вони це зроблять — усі в пакети для збору врожаю!

Макс застигла і дивилася на зім’ятий лист у копиті. Швидка перевірка лоба і скронь показала нормальну температуру й відсутність травм, тож звідки взялася така емоція? Було надто рано, щоб розвивати материнські інстинкти для неіснуючого потомства! Вона навіть не пройшла потрібний проміжний акт!

Але варіанти були. Спекл міг стати пристойним кандидатом, якщо дати йому ще трохи часу попрацювати над собою, щоб розвинути хоробрість. Добрий, стабільний «врожай» любові від нього, а можливо й від кількох інших, якщо він захоче поділитися… особливо якщо вона знову знайде Ідракс’іла, щоб запліднити яйця і максимально підвищити генетичний потенціал потомства…

- Що за чорт? - пронісся крик, і вона рвонула до мийки, обливаючи голову крижаною водою.

Вона закрила стік і дозволила воді занурити обличчя, коли мозок вирішив показати їй образ Спекла і Ідракс’іла, що посміхаються, крокуючи до неї з десятками ненаситних личинок, що плавають у їхніх магічних аурах, готових обійняти її групою — і, можливо, поглинути саму сутність до кореня.

Повітря виривалося з ніздрів переривчастими поривами, поки легені усвідомлювали серйозність ситуації, але вона трималася і відмовилася перетворюватися, щоб забезпечити альтернативний повітряний канал. Світ ставав усе темнішим, і всі звуки набували приглушеного тону, то надто гучного, то дратівливо тихого, поки сама гравітація втрачала сенс, а легені горіли вогнем.

Тільки тоді вона визнала мозок достатньо охолодженим і позбавленим кисню за його провини.

Вимкнувши воду, вона повернулася на диван, випила решту чаю одним ковтком і дивилася на стелю, поки погляд плавно плавнув. Цокання годинника заспокоювало рівним ритмом, і незабаром вона майже заснула, ковзаючи на хвилях сну, що несло її крізь світанок, час від часу нагадуючи про плин часу через тонкі зміни кольору світла, що проникало крізь штори.

Приємна напівзабутість не тривала вічно.

Коли жовті промені сонця нагріли її на дивані, мозок вже повністю відновився, і Макс зітхнула, потяглася й крутилася.

Це твоя квота самоспівчуття на день. Час повертатися до роботи.

З останнім позіханням Макс піднялася з дивану і попрямувала до письмового столу в кабінеті. Особисті кризи чи ні, вона значно відставала від графіка публікації наступної глави свого фанфіку, навіть більше, ніж зазвичай, і мала обов’язково підготувати її вчасно для наступної конвенції Дерінг Ду. Її шанувальники, мабуть, починали нервувати.

Як казала АК Ерлінг: «Живи заради фанів — помри заради фанів».