Двічі Проклятий

Еліс стояла навпроти неї — пряма, нерухома, ніби вся напруга світу зібралася в її хребті.

Серце билося надто швидко, але вона змушувала себе дихати рівно. Не показувати страх. Не дати цій істоті насолоди.

— Я знаю все, — продовжила демониця спокійно. — Бо ти — відкрита книга. А Адріан… твій Адріан, за якого ти тремтиш, — зовсім не такий чистий, як ти собі уявляєш.

Її голос був тихий, оксамитовий, і від цього ставав небезпечнішим. Він ковзав під шкірою, наче холодний метал.

Еліс не відповіла.

Вона дивилася просто в ці білі, світлі очі, не відводячи погляду, хоча всередині все стискалося в тугий вузол.

— Він зраджує, — сказала Агата легко, майже недбало. — Не тобі. Образу, який ти створила. Твоєму уявному янголові з гітарою. Після концертів — фанатки. Їхні руки. Їхні губи. Їхній шепіт у темряві гримерок. Він не відштовхує.

Пауза.

— Навпаки. Йому це подобається.

Еліс відчула, як ці слова входять у неї, як лезо, повільно і без поспіху. Не боляче — поки що. Лише холодно.

— Ти чекаєш його вдома. У тиші. В чистоті. З чаєм, книгами і турботою. А він повертається з запахом чужих парфумів і блиском в очах, який не має нічого спільного зі сценою.

Еліс стисла пальці так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Замовкни.

Її голос був хрипкий, але твердий.

Агата лише усміхнулася.

— Правда завжди ранить. Але ж ти хочеш знати її, чи не так?

Вона зробила крок ближче.

— Ти боїшся втратити його так само, як колись втратила того хлопця з Канзасу. Того, кому не змогла відкритися. Того, хто назвав тебе Snowflake.

Удар був точним.

Еліс здригнулася — ледь помітно. На мить її дихання збилося, але вона швидко опанувала себе.

— Не смій вимовляти це ім’я.

— Чому ж? — Агата схилила голову. — Воно ж так точно тебе описує. Холодна. Красива. Недосяжна. Ти завжди тримаєш дистанцію. Навіть із тим, кого кохаєш.

Еліс відчула, як щось усередині тріскається.

Перед очима промайнув спогад: тісний бар, сцена з дешевим світлом, юнак із гітарою і голосом, у якому було більше болю, ніж надії. Її перша чашка кави, подана йому тремтячими руками. Його вдячна усмішка.

— Він не такий, — сказала вона тихо. — І ти це знаєш.

— Я знаю значно більше, ніж ти, — м’яко відповіла Агата. — І саме тому пропоную вибір.

Вона торкнулася її зап’ястя. Дотик був холодний, мов зимовий метал.

— Залиш його. І піди зі мною. У тишу. В спокій. У холод, де немає зрад, немає страху, немає болю.

Еліс дивилася на неї довго.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді ти побачиш, як він тебе зламає, — так само спокійно сказала Агата. — Не зі зла. Просто тому, що він створений для вогню, а ти — для снігу.

Вона відступила на крок.

— Подумай.

І зникла.

Просто розчинилася в повітрі — без звуку, без спалаху, без сліду.

Еліс залишилася сама посеред вітальні.

Тиша впала важко, як снігова лавина.

Вона повільно опустилася на край дивана, втупившись у підлогу. Руки тремтіли, але вона не дозволила собі заплакати.

Сумнів повільно проростав усередині.

Не істерикою.

Не страхом.

А холодним, розумним, небезпечним запитанням:

А якщо це правда?

Запах чужих парфумів.

Пізні повернення.

Фанатки.

Його втомлена усмішка.

Вона заплющила очі.

Телефон лежав на столі. Вона могла зателефонувати Пітеру. Могла кричати. Могла шукати відповіді.

Але замість цього мовчки підійшла до бару і налляла собі трохи віскі.

Руки більше не тремтіли.

Тепер у ній жила не паніка.

А рішення, яке тільки чекало слушного моменту.