Двічі Проклятий

Слухачі, фанати… Вони дійсно не уявляють, на що він був готовий. Він і сам не уявляв, поки в момент відчаю не почав шукати в інтернеті… Обряд виклику демона. Без жартів, він був згоден на все, аби справа нарешті зсунулась з мертвої точки. Навіть продати душу.

Чесно кажучи, довго він не шукав. Відкрив перше ж посилання. Це виглядало не так складно…

І ось коли вже він сидів на підлозі в оточенні свічок і інших дивних предметів та почав розуміти, наскільки по-дурному виглядає… Коли Адріан вже хотів все кинути, то відчув дотик чужих пальців до своєї шиї.

— Ну привіт, солоденький… Кликав?

Він різко озирнувся. Полум’я свічок хитнулося, кидаючи на стіни довгі тіні. Вона стояла просто перед ним — у топі з глибоким декольте та шкіряних штанях. Зі світлого хвилястого волосся стирчали короткі темні ріжки. Її очі — нелюдського жовтого кольору — дивилися, здавалось, просто в душу. А усмішка була повільною, небезпечною — такою, від якої тіло кидало жар, навіть коли розум волів тікати.

— Хто ти? — вигукнув він, схопившись на ноги.

Жінка спокусливо усміхнулась і вильнула тонким хвостиком з трикутним кінчиком.

— Як хто? — темно-червоні губи розтягнулись у посмішці. — Я — Селіна. Та, кого ти так відчайдушно кликав. Хіба ні?

Він застиг. Серце билося, як скажене.

— Ти можеш дати мені те, чого я хочу?

Вислухавши його прохання, вона голосно розсміялась, закинувши голову.

— І для цього ти покликав сукуба?

Її сміх був гучний, дзвінкий, але в ньому бриніло щось небезпечне — щось таке, що холодило кров. Адріан зробив крок назад, але не відірвав погляду.

— Я не знав, — прошепотів він, майже виправдовуючись. — Я просто хотів… Щоб мене почули.

— Усі так кажуть, — м’яко перебила Селіна, зробивши крок уперед.

Кінчик її хвоста пройшовся по підлозі, торкнувся його босої ступні і ковзнув по нозі вище, обвиваючи її.

— Спершу ви всі просто хочете, щоб вас почули. А потім хочете більше. Більше світла. Більше оплесків. Більше грошей…

Вона зупинилась просто перед ним. Її пальці торкнулися його грудей, жовті очі продовжували зазирати в душу, а яскраві губи ледь помітно розтулилися, неясно натякаючи на щось… На що його тіло мимоволі відгукнулось.

— Я можу дати тобі це, — прошепотіла вона. — Можу зробити так, що твій голос стане молитвою, а твоє ім’я — легендою. Але ти маєш розуміти ціну.

— Я заплачу, — сказав він, навіть не задумуючись.

Вона розсміялась знову — цього разу тихо, майже ніжно. Її очі світилися, як дві вуглини у темряві.

Вона клацнула пальцями.

— Угоду укладено!

І з того часу завертілось. Він не встигав усвідомлювати, як швидко все змінювалось. Одні обличчя навколо нього зникали, інші з’являлися. Вітання, концерти, фанатки… Вихор слави закрутив Адріана і майже змусив забути про цю розмову, яка, не виключено, що ніколи й не відбувалась в реальності… Можливо, це просто сон?..

Такими думками він тішив себе кожного разу, коли бачив в натовпі схожу зачіску. Просто привиділось. Просто здалося.

Але не сьогодні. Коли він підняв голову, то зустрівся поглядом із жовтими очима. Це не лінзи і не відсвіт сценічного світла. Це вона.

Промінь прожектора раптом здався занадто яскравим. Горло пересохло, струни під пальцями стали твердими, мов дріт. Усе навколо — тисячі голосів, вигуки, оплески — перетворилося на білий шум.

Цього разу вона не посміхалась. Лише дивилася — прямо, пильно, наче нагадувала про борг. У грудях Адріана щось стиснулося, ніби струна порвалась усередині. Він відчув, що голос ось-ось зрадить.

Та пісня вже жила своїм життям. Гітара звучала, як серце, що намагається не зупинитись, а натовп, нічого не підозрюючи, співав разом із ним. І лише він один бачив у цьому морі облич її — ту, що прийшла забрати його душу.

Насилу дотягнувши до перерви, він кинувся до своєї гримерки.

Грюкнув дверима так, що з полиці впала пляшка з водою. Серце в грудях калатало, як барабан.

Але з напівтемряви пролунав знайомий голос — м’який, низький, небезпечний:

— Ну що, зіронько… Співаєш дійсно гарно.

Вона сиділа в його кріслі, схрестивши ноги, наче це її місце. Біле волосся виблискувало золотом у дзеркалі з підсвіткою. На губах — ледь помітна тінь усмішки, в очах — той самий спокій, від якого холола кров.

— Я чекала, — прошепотіла вона, поклавши лікоть на підлокітник і трохи нахиливши голову. — Спостерігала, як ти прагнеш дістатися вершини… Але знаєш, що на ній? Дорога вниз.

Адріан застиг біля дверей, важко дихаючи.

— Це не твоя робота, — прошепотів він. — Я заслужив на це. Потрібен був лише поштовх… Це мій талант, мій голос, мої пісні! Я нічого тобі не винен!

Селіна зітхнула з удаваним розчаруванням і повільно підвелася. Її рух був плавний, майже лінивий…

Але вона опинилась поруч за одну мить — швидше, ніж він встиг зреагувати. Її пальці, такі тонкі на вигляд, вчепилися йому в груди, і раптом — наче вдарила блискавка. Повітря вирвалося з його легень, коліна підломилися. Селіна навіть не прикладала зусиль — просто натиснула, і він опинився на підлозі.

Вона нахилилася над ним, її волосся, що пахло димом і трояндами, торкнулося його щоки. Усмішка повернулась на губи — повільна, задоволена, така, що змушувала серце битися швидше.

— Отак краще, — прошепотіла вона, впиваючись у нього поглядом, від якого важко було дихати. — У світі є два типи людей, солоденький: ті, хто падають переді мною, і ті, кого я змушую впасти. Ти, здається, обрав друге.

Тонкий хвіст ковзнув, обплітаючи його ногу.

— І ти ще не знаєш найцікавішого… Я прийшла не тільки по душу, — її губи опинились біля самого його вуха. — Мені потрібне тіло…

Поки він гарячково думав, що робити: чи відштовхнути її, чи спробувати домовитись, Селіна різко повернула голову й обурено поцікавилась:

— А ти що тут робиш?!