Двічі Проклятий

Адріан не повертав голови, але відчував — Даніель продовжує дивитися на нього.

Наче знав, що він бреше.

— Все нормально, — повторив він.

Даніель ледь помітно усміхнувся.

— Люди завжди так кажуть, коли бояться назвати речі своїми іменами.

Склянка тихо дзенькнула об стільницю. Віскі пекло горло, але не глушило думки.

— Просто не дуже вдалий тиждень, — обмежився Адріан. — Робота, контракти, дедлайни… Знаєш, стандартний хаос.

— Не схоже, — спокійно відповів Даніель.

Він не наполягав. Не тиснув. Просто дивився — уважно, майже надто уважно.

І в цьому погляді було щось таке, що змушувало внутрішні стіни тріскатися.

— Іноді, — тихо сказав Адріан після паузи, — трапляються зустрічі, після яких ти перестаєш розуміти, де ти — а де вже не ти.

Він не дивився на співрозмовника, але відчув, як той трохи напружився.

— І не всі з них можна просто… обійти, — додав, ледь чутно.

Даніель мовчав кілька секунд.

— Є речі, які не питають дозволу, — промовив нарешті. — Вони просто входять у твоє життя. І залишаються.

Їхні погляди зустрілися.

На мить — надто довгу, щоб це було випадково.

— Головне, — додав Даніель м’якше, — щоб ти пам’ятав, ким був до цього.

Пальці легенько торкнулися плеча Адріана — швидко, майже непомітно.

Дотик був простий. Але від нього в грудях щось здригнулося.

— Якщо колись стане геть хріново просто подзвони... — подзвони, — тихо сказав він. — Я не ставитиму запитань.

Його раптом накрило спогадом — різким, як спалах неону в темряві.

Цей бар.

Той самий запах алкоголю й кави, стара музика, що в’їдалася під шкіру, і він сам — молодший, худіший, з нервовими руками й мрією, що ще не знала, скільки разів її доведеться ламати.

Тоді вони познайомилися тут уперше.

Даніель сидів за тією ж стійкою — спокійний, розслаблений, з тією особливою впевненістю, яку не треба демонструвати. Він просто був, і цього вистачало, щоб на нього дивилися.

Еліс прийшла пізніше.

Вона сіла поруч із Даніелем — легко, невимушено, ніби вони знайомі сто років.

І сміялася з ним.

Тоді Адріан відчув у грудях дивний укол — гострий, безпідставний, несправедливий.

Він ще не знав, що це.

Він просто знав — йому не подобається, як вона дивиться на Даніеля.

Не фліртуючи.

Не кокетуючи.

А — тепло.

Так, ніби поруч із ним їй спокійно.

— Ти знову загубився, — сказала тоді Еліс, нахилившись до нього й торкнувшись ліктем його руки.

Даніель усміхнувся — трохи іронічно, трохи співчутливо.

— Він просто надто багато думає.

І саме тоді Адріан зрозумів, що його це дратує.

Не слова.

Тон.

Ніби Даніель бачить його наскрізь.

Ніби має на це право.

І ще — те, що поруч із Даніелем Еліс була якоюсь… іншою.

Світлішою.

Спокійнішою.

Наче біля нього їй не потрібно було нічого доводити.

Тоді він уперше приревнував.

Ще не маючи на це жодного права.

І, мабуть, саме з тієї миті між ними й поселилася ця напруга — тиха, глибока, така, що не зникає навіть через роки.

Еліс обрала його. Не зручного і покладистого Данієля, в саме його. І він ніколи не говорив їй про свої ревнощі. Ніколи. А потім коли він нарешті отримав те про, що мріяв він просто викреслив Данієля зі свого життя.

Адріан піймав себе на думці, що відчуває певну провину перед тим хто вважав себе його другом. Половину і водночас роздратованість.

Данієль не був бездарною, він був обдарованим і це також було причиною його неприязні до хлопця хоча він ніколи собі в тому не зізнавався.

" Так Адріане" — прошепотів в його голові голос надто схожий на голос Агати. — " Так мій любчику... Ти завжди ревнував його до своєї дівчини, до музики. Тому ти й ні разу не згадав його. Навіть не запитав себе, як він там? Ти егоїст Адріане. Ти завжди думав лише про себе і більш ніж про кого. В своє нове життя ти запросив лише Еліс. І то лише тому, що вона була зручною..."

Ці слова були наче отрута.

"Замовкни! " — подумки наказав він. — " Я не взяв його в своє нове життя бо такі були умови контракту".

Але насправді це було не надто впевнене виправдання. Бо насправді таких умов в контракті не було. Навпаки саме він вирішував хто буде в складі його групи.

А тепер Данієль сидів перед ним і поводив себе так наче нічого не сталося. Наче вони були старими, добрими друзями і між ними не стояла Еліс.

— Добре. Я обов'язково зателефоную.

Пообіцяв Адріан і натягнуто посміхнувся. —  Обов'язково...

Він зробив знак бармену і замовив ще дві порції подвійного віскі з льодом для себе і для свого найкращого друга. Друга якого він зрадив.