Двічі Проклятий

Адріан з Данієлем   приїхали до студії трохи раніше за всіх. В студії Пахло пилом, кавою й металом струн, натягнутих на межі терпіння. Він увімкнув світло в великій репетиційній: м’які жовті промені вирізали з темряви барабанну установку, мікрофони, кабелі, скручений калачиком подовжувач.

Поступово почали збиратися інші: Шейн із вічною чашкою лате, Хью — стомлений, з запухлими очима, Джон, який мовчки вмикав підсилювачі. Пітер теж був тут. Спостерігав за тим, як хлопці готують апаратуру.

Усі були похмурі, мов після поминок — новина про Майкла зависла над гуртом, як важка хмара.

— То де твій чудо-друг? — пробурмотів Хью, поправляючи ремінь гітари.

Адріан кивнув на Данієля, що стояв поруч

Той  кивнув у відповідь, коротко привітався, і без зайвих слів підійшов до барабанів.

— Ну що, давай, — кинув Шейн.

Данієль сів, узяв палички.

Момент тиші. А потім — удар. Рівний, чистий, майже бездоганно контрольований. Хлопець не хизувався — не кидався у віртуозні трюки, не намагався вразити силою. Просто грав. І чим довше він це робив, тим більше музика обростала чимось схожим на живу плоть: відчуття ритму було в нього не в руках — у кістках, у крові.

Адріан стежив за старим другом, відчуваючи, як у залі повільно змінюється повітря.

Хью кривився — йому важко давалися чужі люди. Пітер із підозрою стукав каблуком по підлозі. Лише Джон, найдосвідченіший з музикантів, замовк, заціпенів на мить, а потім майже непомітко кивнув.

Композиція скінчилась.

— Ну, — кивнув Шейн, — непогано.

Даніель нічого не сказав. Лише спокійно відставив палички, дивлячись на них так, ніби чекав вироку.

Джон висловив свою думку першим:

— Він нам підходить.

— Рано судити, — пробурмотів Хью, — але… Звучить він, чорт забирай, краще за Майкла.

— Тоді берімо його, — кинув Шейн, розводячи руками. — У нас немає часу.

Адріан подивився на Даніеля, зустрів його погляд — світлий, спокійний, дещо відсторонений — і знову відчув щось дивне. Немов цей чоловік увійшов у їхнє життя не випадково. Наче з собою він приніс те, чого досі не було.

Але вголос лише сказав:

— Ласкаво просимо до гурту.

Данієль кивнув:

— Дякую за довіру. Сподіваюсь її виправдати.

І репетиція почалася наново — вже з новим ритмом, новим серцем, яке билося трохи інакше, ніж учора…

Вона увірвалася так зненацька, що двері ледь не злетіли з петель. Гуркіт прокотився студією, змусивши хлопців озирнутися.

Шерон стояла на порозі: скуйовджена, зі збитим подихом, очі — розширені, блискучі, нездорово тривожні. Наче всередині неї палав хаос, який жінка не могла втримати.

— Адріане!.. — її голос зірвався на дивний майже тваринний хрип.

Пітер відступив ближче до стіни.

— О Боже, — прошепотів Хью. — Знову вона?.. Як вона тут опинилась?!

Шерон хитнулася вперед, і всього за мить опинилась біля об’єкту своїх бажань. Вона рухалася ривками, різко, ніби її тіло не підкорялося звичайній логіці. Пальці, холодні й липкі, вп’ялися Адріанові в груди.

— Ти не відповідаєш… Не береш слухавку… Ти ж… Ти мій! — в її подиху змішався запах алкоголю і чигось різкішого, небезпечного.

Адріан дивився на неї з погано прихованим презирством, але намагався тримати себе в руках. Шерон — це не просто фанатка. Це голова його фан-клубу, і якщо її тут скривдять, то журналюги підхоплять скандал швидше, ніж хтось встигне отямитись. А от тільки скандалу йому зараз і не вистачало… Тільки скандалу.

— Шерон, досить, — спокій Адріана тримався на тонкій нитці. — Ти не в собі. Тобі потрібно додому! Чуєш?

Та вона не чула. Наче слова проходили крізь неї, пролітали порожнечею.

Жінка ривком обхопила його шию, притиснулася всім тілом, і різкий запах поту й дешевих парфумів ударив в ніс.

— Не йди… Не… Кидай… Мене… — вона судомно вп’ялась нігтями йому в щоку.

Адріан зойкнув. Різкий, пекучий біль прорізав шкіру.

— Шерон! — тепер уже грубо, без долі вмовляння сказав він. — Відійди!

Схопив її за зап’ястя, намагаючись відтягнути.

Та вона в цей момент була нереально сильна. Силою, що виникає від паніки або божевілля.

Шерон знову рвонула до нього, намагаючись впитися губами в його шию, а він — зціпивши зуби — потягнув її до дверей. Хлопці стояли приголомшені; Пітер зробив крок уперед, але Адріан махнув йому: не втручайся.

Начхати на те, що вона скаже журналістам. Хай робить, що хоче. Останнім часом в його житті і так забагато жінок, яких він змушений терпіти! І ніхто йому не завадить позбутися хоча б цієї…