Двічі Проклятий

Шерон билася в його руках, як хижак у пастці. Нігті знову ковзнули по обличчю Адріана, залишаючи червоні палаючі смуги.

— Вистачить! Годі!

Адріан уже не стримувався — Шерон, Агата, Селіна… Все це остаточно вибило його з рівноваги. Серце калатало, щоки пекли від подряпин, і щось темне, давно притихле, прокинулося всередині.

Він різко розвернув жінку, вхопив під лікоть і буквально протягнув коридором, не зважаючи на крики, схлипування та спроби вчепитися за стіну.

— Адріане! Я ж… Я тільки… — вона билася, але слабко, зламано, наче нарешті втомилася від власного безумства.

— Годі, — його голос був холодний, як сталь. — Досить.

Адріан відчинив двері на вулицю плечем і майже викинув її назовні.

Шерон не встояла. Її тіло впало вбік, вдарилося об асфальт… Жінка спробувала піднятися, але тільки ковзнула в широку калюжу, залишену нічним дощем. Вода бризнула, намочила її тонку сукню, вибивши з власниці останні залишки гідності.

Шерон сиділа там, у калюжі, вся мокра, з розпущеним волоссям, яке липло до обличчя. І плакала. Без звуку, з широко розкритим ротом і тремтячими плечима. П’яна, розмазана, зламана.

Кілька секунд стояла тиша.

Хлопці в дверях застигли, наче статуї. Шейн лише глянув на Адріана — злякано й водночас винувато.

— Чорт… — прошепотів Хью. — Це вже серйозно…

Десь збоку нарешті з’явився охоронець, який до цього десь блукав. Він одразу підскочив до Адріана, нервово поплескуючи себе по кишенях, наче шукав виправдання.

— Містере Вейл, пробачте… Я… Я не бачив, як вона прослизнула… Ми зараз… Ми її заберемо…

Адріан навіть не глянув на нього. Лише відмахнувся — різко, так, щоб той замовк.

— Займіться цим, — буркнув він. — Робіть нарешті свою роботу…

Не чекаючи ні на кого, Адріан пішов назад до студії. Двері зачинилися за ним глухим ударом. В приміщенні всі мовчали, переглядалися, не знаючи, що сказати. Лише звук його кроків відлунював від бетонних стін — рівний, сердитий, важкий.

Але не минуло й хвилини, як Даніель раптом піднявся зі свого місця і рішучим кроком вийшов в коридор.

Хлопці переглянулися, але ніхто нічого не сказав.

Назовні все ще пахло дощем і бензином. Лампочка над входом мерехтіла, відкидаючи бліде світло на Шерон, яка сиділа в тій самій калюжі, обійнявши себе за плечі. Вона не кричала, не проклинала — просто тихо тремтіла, виглядаючи значно менш небезпечною, ніж хвилину тому.

— Гей, — м’яко сказав Даніель, опускаючись навпочіпки поруч із нею. — Гей, поглянь на мене.

Вона здригнулася, підняла заплакане обличчя. Очі розчервонілі, погляд розмитий, як у пораненої тварини.

— Він ненавидить мене… — прохрипіла вона. — Адріан… Він… Він…

— Він злякався, — тихо перебив Данієль. — А ти злякалась ще більше. Таке буває. Але зараз потрібно піднятися, гаразд? Тут холодно.

Він не торкався її, не намагався підняти силоміць — просто простягнув руку. Його — голос, теплий, рівний, без осуду — заспокоював. Контраст з крижаним тоном Адріана був разючим.

І дивним чином Шерон послухала.

Вона підвелася. Повільно й невпевнено, тримаючись за стіну, щоб не впасти знову. Даніель простягнув їй свою куртку — не наполягаючи, просто запропонував.

Жінка прийняла. Накрилася нею, немов щитом.

— Тобі варто йти додому, — сказав хлопець. — Відпочити. Поспати. Тут тобі не місце.

Вона кивнула. І, хитаючись, рушила геть, навіть не озираючись. Кроки її були криві, але вже не такі відчайдушні.

Даніель проводив її поглядом, доки силует жінки не розчинився в тумані.

Лише після цього він глибоко вдихнув, зім’яв у руці вологий край своєї сорочки, витер долоню об джинси — і повернувся всередину.

У противагу вибуховій жорсткості Адріана, його рухи були спокійні, зібрані. Наче він усе життя робив саме це — піднімав тих, кого хтось інший щойно штурхонув у багнюку.

— І що це зараз було? — поцікавився лідер гурту, дивлячись на те, як їхній новий барабанщик спокійно бере до рук палички і сідає за установку.

Сірі очі Даніеля уважно дивились на нього кілька секунд.

— Людяність, — промовив нарешті він. — Звичайне небажання залишати когось в біді.

Адріан замислено провів пальцями по струнах, ніби пробуючи звук.

— Схоже, в мені вже не залишилось такого бажання… — тихо сказав він.

Даніель знову озирнувся.

— Це просто втома. Не будь таким суворим до себе, — легка підбадьорлива усмішка заграла на його губах. — Може, краще пройдемось по вашому репертуару?

Адріан замислено прибрав з обличчя волосся і під схвальні вигуки інших членів групи кивнув:

— Давай.