Двічі Проклятий

Галерея прокидалася повільно — так, ніби й сама любила ранкове світло.

Сонце вже піднялося над узбережжям, і його теплі промені лягали на великі вікна. Скло пропускало м’яке каліфорнійське світло всередину, і воно розтікалося по підлозі, по білих стінах, по полотнах, що чекали свого моменту.

Повітря пахло кавою, свіжою фарбою й легким морським вітром, який іноді прослизав крізь трохи прочинені двері.

Еліс стояла на драбині посеред залу й трохи нахилила голову, придивляючись до картини.

— Ні, ні… — тихо пробурмотіла вона. — Треба на кілька сантиметрів вище.

— Ти це кажеш уже втретє, — знизу озвалася Бернадет, притримуючи раму. — Якщо ми піднімемо її ще, вона почне дивитися на відвідувачів зверху вниз.

Еліс засміялася.

— Можливо, вона саме цього й хоче.

Бернадет фиркнула, але все ж трохи підняла картину.

Вона була повною протилежністю Еліс — темне коротке волосся, чорні окуляри на переніссі, у руках планшет із нотатками. Якщо Еліс була душею галереї, то Бернадет — її нервовою системою.

— Добре, — сказала вона, відступивши на крок. — Так краще.

Еліс злізла з драбини й уважно подивилася на стіну.

Світло падало саме так, як потрібно — м’яко ковзало по полотну, підкреслюючи фарби, але не засліплюючи.

— Ідеально, — прошепотіла вона, більше собі, ніж Бернадет.

У залі вже було кілька людей.

Пара середнього віку повільно рухалася вздовж стін. Жінка зупинилася біля одного полотна — великого, з розмитими відтінками синього й золотого.

— Мені здається, у цьому є щось… тривожне, — сказала вона чоловікові.

— А мені — спокійне, — відповів той. — Наче океан перед штормом.

Еліс усміхнулася, почувши це.

Вона любила такі моменти — коли картини починали говорити з людьми без її участі.

Біля входу хтось тихо подзвонив дзвіночком, відчиняючи двері.

Сонячне світло разом із теплим повітрям вкотилося всередину.

— Так, — сказала Бернадет, швидко переглядаючи нотатки. — Світло добре. Люди є. Картини розвішані. Кава готова.

Вона підняла очі на Еліс.

— Якщо містер Кнайф цього разу не зацікавиться — я особисто почну продавати мистецтво на пляжі.

Еліс тихо засміялася.

У її очах світилася надія.

— Зацікавиться, — сказала вона впевнено. — Сьогодні все буде добре.

Вона ще раз оглянула зал.

Білі стіни.

Полотна, що ловили світло.

Тихі голоси відвідувачів.

І ту особливу атмосферу — трохи святкову, трохи хвилюючу — коли здається, що ось-ось станеться щось важливе.

Галерея жила.

І Еліс разом із нею.

Бернадет відклала планшет на стійку біля входу й оглянула зал так, ніби перевіряла, чи все стоїть на своїх місцях.

— Добре, — пробурмотіла вона. — Якщо сьогодні щось піде не так, то це вже буде не наша вина.

Еліс стояла біля картини з теплими теракотовими відтінками й обережно вирівнювала маленьку табличку з назвою.

— Ти завжди так кажеш перед важливими зустрічами.

— Бо це правда.

Бернадет склала руки на грудях і раптом примружилася.

— До речі…

Еліс насторожено глянула на неї.

— Що?

— Я тобі казала, що містер Кнайф… — вона зробила коротку паузу, ніби підбираючи слово, — дуже привабливий чоловік?

Еліс ледь не впустила табличку.

— Бернадет.

— Що? — та невинно знизала плечима. — Я просто констатую факт.

Еліс відвела погляд і зайнялася рамкою, яка взагалі не потребувала жодного виправлення.

— Ми тут працюємо, якщо ти раптом забула.

Бернадет тихо засміялася.

— Я й працюю. Просто кажу — він виглядає значно надійніше, ніж твій Адріан.

Еліс завмерла.

На мить.

Лише на секунду.

— Бернадет…

— Що? — вона розвела руками. — Я ж тобі добра бажаю.

Еліс тихо зітхнула й повернулася до неї.

— Ти неймовірна.

— Я практична.

— І безсоромна.

— Іноді це корисно.

Еліс похитала головою й усміхнулася, але в усмішці було щось трохи натягнуте.

Розмова була жартівливою.Та все ж неприємною.Наче хтось ненароком торкнувся чогось дуже особистого.

У цей момент над дверима тихо задзвенів дзвіночок.Жінки одночасно обернулися.До галереї зайшов сам містер Кнайф

— Доброго дня, — сказав він спокійно.

Бернадет миттєво випрямилася.

— Містер Кнайф. Рада вас бачити.

— Навзаєм.

Його погляд ковзнув по залі, затримався на картинах — а потім зупинився на Еліс.

— Міс Вуд... Я готовий сфотографувати і відправити світлини до головного менеджера.

Він злегка нахилив голову.

Еліс відчула, як у грудях тихо піднялося хвилювання.

— Сподіваюся, вона вас не розчарує.

— Поки що я бачу лише одне, — сказав він, повільно проходячи вздовж стіни.

Його погляд уважно ковзав по полотнах.

— У вас дуже впізнаваний стиль.

Він зупинився біля картини з золотистими відблисками світла.

— Це рідкість.

Еліс підійшла ближче.

— Я намагалася працювати зі світлом трохи інакше. Більш… живо.

— І у вас вийшло.

Він говорив тихо, без зайвого захвату — але в його голосі відчувалася щира зацікавленість.

Бернадет спостерігала за ними кілька секунд, а потім раптом подивилася на годинник.

— Ой, здається, мені треба перевірити документи в офісі.

Вона зробила крок назад.

— Ви поки що поговоріть.

Еліс кинула на неї швидкий погляд.

Бернадет у відповідь ледь помітно… хитро підморгнула.

І спокійно зникла за дверима маленького кабінету.

Залишивши їх удвох серед тихого світла галереї й картин, що мовчки спостерігали за цією розмовою.

Розмова потекла легко.

Спочатку — про картини. Про кольори. Про світло, яке змінюється протягом дня. Про те, як деякі полотна краще виглядають у ранковому сяйві, а інші оживають лише під вечір.

Алістер слухав уважно. Не перебивав. Лише іноді ставив короткі, точні запитання.

Час від часу він піднімав свій фотоапарат — великий, професійний — і робив кілька знімків.

Клац.

Спалах.

Клац.

Він підходив ближче, трохи змінював кут, нахиляв голову, уважно дивився в об’єктив.

— Ця, — сказав він, показуючи на одну з робіт. — Вона… тримає погляд.

Еліс усміхнулася.

— Я думала, її помічають не всі.

— Її неможливо не помітити, — відповів він тихо.

Вони переходили від картини до картини. Обговорювали композицію, деталі, настрій. Еліс пояснювала, як працювала з фарбами, а він іноді фотографував ще кілька кадрів.

Час розчинився непомітно.

В галереї стало тихіше.

Відвідувачі один за одним виходили, тихо дзвенів дзвіночок над дверима. Бернадет давно зачинилася у своєму кабінеті — мабуть, розбирала документи або відповідала на листи.

Еліс не помітила, як світло за вікнами змінилося.

Сонце вже сховалося за будівлями, і вулиця потроху занурювалася у м’які сутінки.

У галереї стало напівтемно.

Лише лампи над картинами створювали теплі острівці світла.

Алістер зробив ще один знімок.

Клац.

І раптом завмер.

Його рука з фотоапаратом опустилася. Він повільно підняв голову, ніби прислухаючись до чогось, чого Еліс не могла почути.

У залі стало дуже тихо.

— Містер Кнайф? — обережно сказала вона.

Він не відповів одразу.

Його погляд ковзнув кудись у бік вікон, потім у темний кут галереї.

І лише тоді він усміхнувся.

Дивно.

Надто повільно.

У цій усмішці було щось хиже, майже тваринне — ніби він на мить забув, що має виглядати людиною.

На секунду Еліс здалося, що в його очах щось спалахнуло.

Тонкий відблиск.

Червоний.

Але, можливо, то була просто гра світла від ламп.

Серце раптом ударило швидше.

— Вибачте, — сказав він раптом, ніби прокинувшись. — Я, здається, занадто затримався.

Його голос знову звучав звичайно.

Спокійно.

Навіть трохи втомлено.

— У мене ще зустріч із клієнтом.

Він швидко прибрав фотоапарат у сумку.

— Дякую за ваш час, міс Еліс. І за довіру.

Він зробив крок ближче.

— Ваші роботи справді… особливі.

Перш ніж вона встигла щось сказати, він узяв її руку.

Його пальці були холодні.

А поцілунок — ще холодніший.

Наче торкнувся лід.

Шкіру обпекло коротким, різким холодом.

Еліс ледь стримала тремтіння.

Алістер випрямився.

— Гарного вечора.

І майже відразу рушив до дверей.

Дзвіночок тихо задзвенів.

Двері зачинилися.

І галерея знову залишилася в тиші.

Еліс стояла посеред залу, все ще тримаючи руку трохи піднятою.

На шкірі залишалося дивне відчуття.

Ніби холод проник глибше, ніж мав би.

Вона повільно опустила руку.

І раптом відчула — їй чомусь стало незатишно.

Наче в галереї, наповненій картинами і теплим світлом, щойно на секунду відчинили двері в щось зовсім інше.