Двічі Проклятий

Вона тихо зітхнула, притискаючись щокою до його плеча. Його серце б’ється рівно, спокійно, але вона відчувала під шкірою його напруження — залишки страху, залишки болю. Хоч він здавався таким сильним, тепер у його обіймах вона бачила справжню вразливість.

— Адріане… — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. Її пальці машинально провели по плечу, по грудях, немов намагаючись відшукати всі його тривоги і розвіяти їх. — Ти живий. Ти тут.

Океан гудів, хвилі стукали об скелі, і звук їхніх ударів зливався з ритмом її серця. Тепло тіла поруч, запах хвойного дерева і солоного повітря — усе це робило момент незмінно реальним, незмінно втішним. Вона відчувала себе захищеною, але водночас усвідомлювала, що цей спокій крихкий, як піна на хвилях.

Спогади про Wild Hill і Ліланда пробігли крізь свідомість: легка гіркота, сором, образа — але тепер усе це відступало перед теперішнім моментом. Адріан — її перше справжнє кохання, зріле, живе, і тепер вона тримала його поруч, оберігаючи, але водночас відчуваючи, що ця близькість — не лише фізична, а й духовна.

Вона притиснулася сильніше, дозволяючи собі трохи страху розчинитися, трохи болю відпустити. І в тиші, що спалахує між хвилями і його дотиками, вона зрозуміла: цей момент — їхній. Навіть якщо завтра світ нагадає про небезпеки, навіть якщо фанатки, минуле, Агата знову постануть у дверях, зараз вони тут, і це — все, що має значення.

Еліс обережно закрила очі, намагаючись відштовхнути спогади про цю ніч — про жінку з пустим поглядом і волоссям кольору полум’я. Вона не хотіла думати про неї, не хотіла дозволяти цій тіні зіпсувати цей момент, цей спокій, цей запах хвойного дерева і солоного повітря, який огортав їх.

Її пальці машинально провели по плечу Адріана, зупинилися на родимці — ніжно поцілувала її, губи ковзнули шкірою, і маленький жар пробіг по тілу. Він навіть не прокинувся — лише посміхнувся уві сні, нахиливши голову до її долоні.

Вона притиснулася ще ближче, відчуваючи тепло його грудей, ритм його серця, що спокійно бився під її щокою. Тіло реагувало на найменший дотик, але все було тихо, без поспіху — лише близькість, лише момент, у якому вони обоє живі, відчувають, дихають, люблять.

Її думки поволі відпускали минуле. Вона дозволила собі лише ніжність, лише дотик, який говорив більше, ніж слова. Адріан у її обіймах був спокійний і беззахисний, і це давало їй силу відчувати себе потрібною йому, так само як він був потрібен їй.

Її губи м’якенько ковзнули по плечу ще раз, і вона тихо прошепотіла:

— Ти мій, тільки мій…

Він у сні злегка посміхнувся, пальці невпевнено обвили її руку, а вона закрила очі ще щільніше, відчуваючи хвилю задоволення від близькості, від тепла, від того, що зараз — вони разом.

Адріан розплющив очі, мружачись від світла, що лилося через вікна, і кілька секунд мовчки дивився на неї, ніби перевіряючи, чи вона справді тут. Потім його губи повільно розтягнулися в сонній, трохи розгубленій усмішці.

— Я голодний…

У його голосі було щось дитяче, беззахисне, і це змусило Еліс усміхнутися у відповідь. Вона легко торкнулася його щоки, провівши пальцями по теплій шкірі.

— Якщо хочеш, я приготую щось на обід.

Він зітхнув, перевернувся на спину й на мить прикрив очі.

— Хочу. І щоб було просто.

Вона тихо засміялася, уткнувшись носом йому в плече.

— Тости, яйця, салат і кава з вершками. Підійде, зірко?

— Ідеально, — буркнув він, притягуючи її ближче. — Особливо кава.

Вони ще кілька секунд лежали мовчки, слухаючи океан і далекі крики чайок. Дім наповнювався повільним світлом, запахом ранкового повітря й відчуттям спокою — тим рідкісним, крихким спокоєм, який так легко втратити й так важко повернути.

Еліс все ж виплуталася з його обіймів, накинувши сорочку, і рушила на кухню. За спиною почула його ледачий голос:

— Гей…

Вона озирнулася.

— Дякую, що ти тут.

Вона нічого не відповіла — лише посміхнулася. І цього було достатньо.